Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Далі – Загальне положення
Спадкоємці за законом в україні
Щодо питання про кримінальне право сучасності
Подобный материал:
1   ...   63   64   65   66   67   68   69   70   ...   86
Література:

1. Теория государства и права. – М.,1972. – С. 427

2. Рабинович П.М. Общетеоретические вопросы реализации советского права // Вестник Львовского университета. – 1983. – Вып. 22. – С. 7

3. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства: Учебник для ВУЗов. – М.: НОРМА, 2002. – С.482

4. Общая теория права / Под ред. Н.А. Катаева и В.В. Лазарева. – Уфа, 1994. – С. 374

5. Федоров С.Л. Понятие охранительной функции в уголовном праве, ее содержание и сущность // Вестник Волжского университета им. В.Н. Татищева. – Тольятти: ВУиТ, 2004, Вып. 45. С. 12


Петровська Наталія

РОЗГЛЯД ВОЛОСНИМИ СУДАМИ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ЦИВІЛЬНИХ ПОЗОВІВ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ ст.)

Згідно зі ст. 96 Загального положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності від 19 лютого 1861 року ( Далі – Загальне положення) до компетенції волосних судів відносився розгляд позовів у цивільних справах у межах селянського наділу на суму не більше 100 крб. У випадку згоди обох сторін, волосний суд мав право розглядати справу навіть і в тому випадку, коли розмір позову перевищував вищезазначену суму (ст. 98 Загального положення).

На практиці серед справ, що розглядали волосні суди домінували саме цивільні позови. Так, із 48 справ розглянутих у 1880 – 1885 рр. Мрінським волосним судом Прилуцького повіту Чернігівської губернії близько 2/3 складали справи, що стосувалися: спорів щодо права землеволодіння та землекористування (13%), стягнення заборгованості (17%), наслідування майна (7%) тощо [1, арк. 36-49]. У іншому волосному суді цієї ж губернії – Дрімайлівському, з 1355 справ розібраних в ході його роботи, до цивільних відносилося 1089 (80, 3%), а до кримінальних – 266 (19,7 %) справи [2, арк. 4]. Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах Лівобережної України [3, арк. 55].

Широко використовувалися норми звичаєвого права у волосних судах при вирішенні земельних, шлюбно-сімейних, спадкових питань. Загальному російському законодавству на середину ХІХ ст. було притаманне існування значної частини прогалин при регулюванні різноманітних відносин, що виникали у тогочасному суспільстві. «До якого б відділу Х тому [Зводу законів Російської імперії – Авт.] не звертався суд, – писав російський юрист Берендтс, – до спадкового, сімейного, речового або ж зобов’язального права – усюди прогалина, недосказаність, протиріччя» [4, с. 122]. За таких умов, звичаєве право у багатьох випадках доповнювало діюче писане право, ліквідовувало існуючі у ньому прогалини. Так, селянське звичаєве право знало багато видів угод, насамперед у господарській сфері, які не були передбачені у діючому законодавстві. Зокрема це «скіпщина» – звичай традиційної селянської оренди землі, «замолот» – форма особистого найму для обмолоту зернових культур, «супряга» – об’єднання господарств для спільного обробітку грунту тощо [5, с. 13-14]. Відповідно, правовідносини, що виникали у зв’язку з укладенням подібних угод врегульовувалися на основі звичаєвих норм, що діяли у окремих місцевостях.

Надзвичайно важливе значення мав звичай, як джерело права, при вирішенні волосними судами сімейних справ. Наприклад, російському законодавству не був відомим інститут заручин, тоді як у звичаєвому праві українців він не лише займав надзвичайно важливе місце у весільній обрядовості українських хліборобів, а й накладав на сторони певні зобов’язання, які не були передбачені діючим законом. Зокрема, сюди відносилися передшлюбні усні чи письмові угоди між батьками, заручини з відповідною атрибутикою і знаковим виразом згоди на одруження. Коли дівчина, наприклад, подала рушник старостам, то це означало домовленість про наступний шлюб. «Рушники – суть знаки состоявшегося о браке договора», – констатував волосний суд на Полтавщині [6, с. 338]. Після укладення подібного договору молодята в ряді губерній не мали права відмовитися від укладання шлюбного союзу. Розірвання дошлюбної угоди вважалося непорядним у селянському побуті й на ініціатора такої дії могли накласти відповідні санкції. Зокрема, волосні суди неодноразово приймали рішення накласти на сторону, що відмовилася від весілля обов’язок відшкодувати протилежній стороні витрати, які були понесені нею на пригощання під час сватання і заручин, подарунки та приготування до весілля. Крім того, у ХІХ ст. вже існувала практика відшкодування і моральних збитків, так звана «плата за безчестя», або «штраф за сором» [7, с. 127]. Щоправда, існували і виключення з цього правила: у Полтавській губернії, на Поліссі волосні суди не приймали позову, якщо від шлюбу відмовляються не пізніше, ніж через день після сватання [8, с. 348].

Особливе місце займало звичаєве право при регулюванні майнових та немайнових взаємовідносин між батьками та дітьми. Законодавство встановлювало батьківську владу над дітьми «обох статей і будь-якого віку» [9] й допускало з метою виховання застосування до них виправних мір: батькам дозволялося «за непокору...розпусне життя й інші явні пороки скаржитися на дітей у судові інстанції й поміщати їх у в’язницю» [10]. З іншого боку, діти не мали у своєму розпорядженні право скарги на батьків і зобов’язані були «виявляти до батьків щиросердну повагу, слухняність, покірність і любов» [11]. Як показує аналіз літератури та джерельних матеріалів, селяни користувалися й офіційно узаконеними правами, і значно збагатили досвід юрисдикції звичаєво-правовими методами покарання дітей. За неслухняність і провини батьки могли привселюдно карати дітей різками, причому сільські й волосні органи влади при необхідності надавали їм у цьому сприяння. Так, волосні суди часто присуджували покарання особам, що були визнанні винними у прояві непокори батьківській владі, у вигляді кількаденного арешту чи побиття різками.

Слід зазначити, що при регулюванні майнових відносин у селянському середовищі суттєвими були розходження між звичаєм та законом. Зокрема, у відповідності з правилами встановленими тогочасним законодавством при спадкуванні нерухомого майна, за відсутності заповіту, правом на отримання частки у спадщині користувалися як сини спадкодавця, так і його дружини з доньками (їм виділялась відповідно 1/7 та 1/14 частка нерухомого майна). Натомість, у переважній частині лівобережних губерній поширеною була традиція усунення представниць жіночої статі від спадкування нерухомості, насамперед земельного наділу, і залучення до спадкування виключно представників чоловічої статі [12, с. 20].

Визначена законом свобода заповіту, в багатьох випадках також входила у суперечність з діючими нормами звичаєвого права. У багатьох лівобережних українських губерніях, як і загалом по Російській імперії, сформувався звичай передачі земельного наділу лише тим членам родини хто в змозі буде її обробити. Тож, волосні суди при розгляді справ пов’язаних з успадкуванням земельних наділів часто позбавляли жінок права на отримання належної їм за законом частки [13, с. 143]. Доходило до того, що у ряді випадків суд надавав перевагу при спадкуванні нерухомості не рідним спадкодавця, а особам, які хоча і не були пов’язані з померлим кровною спорідненістю, однак приймали активну участь у господарській діяльності родини. В першу чергу, мова йде про приймаків – цей інститут, хоча і не визначений у законі, був доволі розповсюдженим в українському селі [12, с. 21].

Існували відмінності і у зобов’язальному праві – термін «продажа», який у цивільному законодавстві позначав факт укладення договору купівлі-продажу, у документах, що підписувалися селянами досить часто позначав насправді віддачу в оренду, під заставу або в позику (наприклад, той-то продав тому-то свою землю на рік) [5, с. 13-14].

Специфіка селянського звичаєвого права визначалася і у самій процедурі укладання угод. Зокрема, якщо за діючим законодавством угода вважалася укладеною з моменту її підписання або передачі речі, що виступала об’єктом угоди, то відповідно до селянських традицій правовідносини виникали лише після виставлення могоричу. Фактично, в українській традиції могоричем визнається обрядова дія, що була направлена на остаточне узаконення будь-якої угоди. Полягала, як правило, у тому що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо могорич не було випито то договір вважався неукладеним і не набував чинності, тож волосний суд міг у такому випадку звільнити одну зі сторін від виконання взятих на себе зобов’язань [14, с. 155]. Якщо ж все ж таки волосний суд визнавав чинність подібного договору, то винна у його порушені особу несла відповідальність, які також не була однаково визначеною законом та звичаєм. За селянським звичаєм, який був поширений в українських губерніях, ця відповідальність обмежувалася тільки відшкодуванням завданих збитків, тоді як за державними законами скривджена сторона могла вимагати обов’язкового виконання укладеного договору [15, с. 21].

Таким чином, вище зазначене дає підстави стверджувати про існування значних відмінностей між нормами звичаєвого права, які застосовувалися у волосних судах при розгляді цивільних позовів, та нормами закріпленими у офіційному законодавстві Російської імперії. Це, звісно, надзвичайно ускладнювало здійснення судовими установами покладених на них функцій, оскільки паралельне існування двох джерел (форм) права – закону та звичаю – які часто протирічили один одному, а сфери їх дії не були розмежовані, викликало постійні непорозуміння і конфлікти між волосними судами та органами, що здійснювали контроль за їх діяльністю.

Література:
  1. ДАЧО. – Ф. 1120. – Оп. 1.– Спр. 615.
  2. ДАЧО. – Ф. 1204. – Оп. 1.– Спр. 68.
  3. ДАХО. – Ф. 167. – Оп. 4.– Спр. 15.
  4. Берендтс Э.Н. Связь судебной реформы с другими реформами императора Александра ІІ и общественный быт России / Э.Н. Берендтс. – СПб., 1915.
  5. Гримич М. Угоди за звичаєвим правом українців в ХІХ – на початку ХХ ст. / М. Гримич // Етнічна історія народів Європи. – К., 2003. – №15. – С. 11-18.
  6. Етнографія України / за ред. проф. С.А.Макарчука. – Львів: Світ, 2004.
  7. Никонов С. Семейное право в решениях волостного суда / С. Никонов // Журнал Министерства Юстиции. – 1902. – № 10. – С. 125-132.
  8. Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – поч. ХХ ст. / М.В. Гримич. – К.: Арістей, 2006.
  9. СЗРИ. – Т.Х. – Ч.1. – Ст. 164.
  10. СЗРИ. – Т.Х. – Ч.1. – Ст. 165.
  11. СЗРИ. – Т.Х. – Ч.1. – Ст. 177.
  12. Гримич М.В. Звичаєво-правова традиційна культура українців ХІХ – початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття накового ступеня д-ра. іст. наук: спец. 07.00.05 / М.В. Гримич. – Київ, 2005.
  13. Башмаков А.А. С. Общие начала крестьянского наследования / А.А. Башмаков // Журнал Министерства Юстиции. – 1906. – № 1. – С. 140-144.
  14. Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник / [Уклад. А.П.Пономарев]. – К.: Либідь, 1993.
  15. Кувеньова О. Громадський побут українського селянства / О. Кувеньова. – К.: Наукова думка, 1966.



Піцик Христина

СПАДКОЄМЦІ ЗА ЗАКОНОМ В УКРАЇНІ

Спадкове право, як і будь-яка галузь права, явище надбудовного характеру. На нього безпосередньо впливає форма власності на засоби виробництва. Сучасне цивільне право – це яскравий приклад поступового переходу від домінування державної власності на засоби виробництва до утвердження засад приватності у праві власності.

На ранніх стадіях свого розвитку держава прагнула прибрати до рук побільше майна, й одним із джерел його «прибирання» була конфіскація майна померлого. Але згодом держава усвідомила, що поклик крові – сильна річ, тому найприроднішим спадкоємцем є родич покійного. Із цього моменту почало формуватися нормативне регулювання спадкування [5, с.6].

Відповідно до Цивільного кодексу України спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). У законі закріплюється традиційний для цивільного права підхід, згідно з яким до складу спадщини належать усі права та обов’язки спадкодавця. Їх перехід до спадкоємця здійснюється у порядку правонаступництва. Спадкове правонаступництво має універсальний характер. Це означає, що спадкоємець спадкує всі права та обов’язки спадкодавця за винятком тих, які за своєю природою не можуть бути передані іншій особі. Спадкоємець не може частково прийняти спадщину або частково відмовитися від неї [8, с.378].

Серед науковців тривалий час точилися дискусії щодо того, хто може бути спадкоємцем за законом. Варто зазначити, що, передусім це особи, які за характером сімейно-побутових відносин були найближчими до покійного. Незважаючи на те, що спадкодавець не склав заповіту, законодавець намагається передбачити, кому б цей громадянин міг залишити своє майно, і цілком обґрунтовано вважає, що це мають бути найближчі до померлого особи. Домінуючою ознакою, яка визначає спадкоємців за законом, є наявність родинних зв’язків осіб, які претендують на одержання спадщини, із померлим. Глибокий внутрішній зв’язок спадкових і сімейних правовідносин зумовлений економічними факторами: історично склався розвиток спочатку родового, а потім сімейного характеру права приватної власності. Черговість спадкоємців залежить від ступеня їх споріднення із спадкодавцем: чим ближче ступінь споріднення, тим більше можливостей у родича спадкодавця стати його спадкоємцем [4, с.147].

Коло спадкоємців за законом вичерпним чином встановлено законом і його розширення неможливе. До спадкоємців за законом законодавець відносить: дітей спадкодавця, подружжя, яке його пережило, батьків, братів та сестер, бабу, діда, дядька, тітку, членів сім’ї спадкодавця, родичів до шостого ступеня споріднення та утриманців спадкодавця. Загалом Цивільний кодекс України визначає п’ять черг спадкування за законом. Отже, спадкоємець за законом – це фізична особа, яка одержує право на спадкування, оскільки входить до складу відповідної черги спадкоємців, що закликаються до спадкування у зв’язку з відкриттям спадщини.

Фактично спадкоємцями за законом можуть бути громадяни, які є живими на момент смерті спадкодавця, а також діти спадкодавця, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після його смерті. Варто зазначити, що законодавство України не надає особливого правового значення точному часу (години, хвилини) смерті спадкодавця. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на наступні закономірності: 1. Якщо смерть громадян (які могли спадкувати один після одного) наступила одночасно, спадщина відкривається після кожного з них (тобто до спадкування закликаються спадкоємці кожного з них). 2. Якщо смерть громадян наступила в межах одного календарного дня - вони не спадкують один після одного, оскільки такі громадяни признаються померлими одночасно. 3. Якщо спадкоємець помер через кілька годин після спадкодавця, але на наступну добу – в нього виникає право на прийняття спадщини, оскільки такий спадкоємець не вважається померлим одночасно із спадкодавцем. В даній ситуації буде мати місце фактичне прийняття спадщини, що характерно тільки для спадкоємця, який постійно разом проживав із спадкодавцем, тому на час (тобто на момент смерті спадкодавця) він буде вважатися таким, що вже прийняв спадщину. 4. Якщо спадкоємець, який закликаний до спадкування, помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти у встановлений законом строк, право на прийняття належної йому долі спадщини переходить до його спадкоємців. Дане право померлого спадкоємця здійснюється його спадкоємцями протягом часу, який залишився для прийняття спадщини, але не пізніше ніж протягом трьох місяців [3, с. 6].

Щодо дітей спадкодавця, народжених після його смерті, то з’ясовуючи питання, чи є народжена після смерті спадкодавця дитина сином чи дочкою померлого. Нотаріус, виходячи із презумпції батьківства одруженого чоловіка, має керуватися ст. 122 Сімейного кодексу України, яка передбачає, що дитина, яка зачата і народжена у шлюбі, походить від подружжя. Дитина, яка народжена до спливу десять місяців після припинення шлюбу (а шлюб припиняє і смерть одного із подружжя), походить від подружжя.

Формулу законодавця, яка визначає спадкоємця як «особу, яка була зачата за життя спадкодавця і народжена живою після відкриття спадщини», М. Ю. Барщевський вважає не зовсім вдалою, оскільки дитина спадкодавця не може бути зачата не за його життя [1, с. 9]. На це твердження Є. І. Фурса зазначає, що така позиція не враховує сучасного рівня науки, зокрема генетики, і в свою чергу пропонує чітко регламентувати поняття біологічних батьків у законодавстві і в спадковому праві зокрема [7, с.60]. Тут мається на увазі можливість бути спадкоємцем дитиною при її штучному походженні, у зв’язку з чим Ю. О. Заіка пропонує доповнити ст. 1222 Цивільного кодексу України, де б вказувалося, що такі діти теж є спадкоємцями своїх батьків, незалежно від часу свого народження [4, с. 150].

Існують деякі особливості спадкування усиновлених дітей. Відповідно до ч.3 ст.1260 Цивільного кодексу України, якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв’язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням (ч. 2 ст. 232 Сімейного кодексу України), то у разі смерті його діда, баби за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата або сестри – має право на спадкування як спадкоємець другої черги.

Спірною є думка, що не виникає ніяких прав та обов’язків між усиновленими та іншими дітьми усиновителя, тому дитина усиновителя і усиновлена дитина не перебувають у правових відносинах брата і сестри.

Варто зазначити, що спадкування за законом відбувається лише між юридично зареєстрованим, а не між фактичним подружжям. Однак, З.В. Ромовська, оцінюючи ознаки сім’ї (спільне проживання, спільний побут, наявність взаємних прав та обов’язків), зазначає, що таке розуміння сім’ї припинить « законодавче лукавство, відповідно до якого не визнається сім’єю, так звана « фактична сім’я « [6, с. 64].

У праві спадкування за законом окреме місце відводиться державі. Зокрема, В.В. Васильченко обґрунтовує те, що держава має право на так звану « відумерлу або виморочну спадщину»[2, с. 46-60]. Але держава (інші особи публічного права) за загальним правилом не визнається законним спадкоємцем фізичної особи.

Отже, можна зробити висновок про те, коло спадкоємців за законом в Україні досить широке, тому потребує більш глибокого вивчення та дослідження.

Література:
  1. Барщевський М.Ю. Если открылось наследство. – М.: Юрид. лит.,1989. – 182с.
  2. Васильченко В.В. Участь публічно-правових утворень у відносинах з приводу набуття відумерлої спадщини // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. - №5. – с.46-60.
  3. Драгневич Е.В. Наследование: по закону и по завещанию. – К.: Издатель Фурса С.Я., 2007. – 60 с.
  4. Заіка Ю.О. Спадкове право в Україні: встановлення і розвиток: Монографія. 2-е вид. – К.: КНТ, 2007. 288с.
  5. Омелькін В.М. Швидка юридична допомога. – Х., 2006. – 256с.
  6. Ромовська З.В. Сімейний кодекс: погляд в майбутнє // Право України. – 2001. - №2. – с.58-66.
  7. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія і практика. Навч.посібник. – К.: Атіка, 2002. – 496с.
  8. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К: Концерн « Видавничий Дім « Ін Юре «, 2004. – 520с.



Поліщук Олена

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО СУЧАСНОСТІ

Питання предмету кримінально-правого регулювання та функцій кримінального права України, здається, є вічними. Вони привертали, привертають та будуть привертати до себе увагу ще не одне десятиліття. Традиційність поглядів на кримінальне право як на суто публічну галузь права вже давно вкорінилося та існує в масовій та науковій свідомості. Водночас, на нашу думку, ця тема все ж таки потребує додаткового осмислення. Формулювання кримінально-правової доктрини нового тисячоліття – справа непроста та така, що потребує більш глибокого дослідження [1, c. 157].

З формальної точки зору, за своїм характером кримінальне право носить публічний характер, що зумовлено такими постулатами:

- немає злочину без вказівки на те у законі;

- покарання застосовується до злочинця з суспільного інтересу, а не тільки в інтересах приватної особи, що постраждала від злочину;

- кримінальне правосуддя відправляється не приватними особами, а від імені держави [2, c. 22].

Разом з тим, уявлення про наявність винятково публічних чи винятково приватноправових галузей права є доктринальним перебільшенням. Будь-яка норма права в будь-якій галузі права, - якщо мова не йде про довільне встановлення, а дійсно про норму права як конкретизацію вимог принципу формальної рівності. Таким чином, варто говорити про публічно-правові й приватноправові компоненти у всіх нормах закону й галузях права. Специфічний характер і особливості поєднання цих компонентів в окремій нормі й у нормах галузі права визначаються своєрідністю регульованих суспільних відносин, цілями й завданнями правового регулювання, особливостями предмету й методу правового регулювання [3, c. 433,434].

Якщо ми змінюємо певним чином характер кримінального права, надаємо риси приватного, це означає зміну кримінально-правових норм по декількох напрямках. По-перше, мова може йти про внесення змін у систему покарань із урахуванням інтересів потерпілої сторони. По-друге, при визначенні остаточного виду й розміру покарання можна враховувати думку постраждалої сторони. По-третє, можливе також розширення можливостей застосування звільнення від кримінальної відповідальності, покарання або його відбування при виконанні суб’єктом злочину певних вимог, спрямованих на загладжування його провини не перед абстрактною державою, а перед конкретною жертвою злочину [4, с. 174-175].

У цьому сенсі також слід звернути увагу на два види відповідальності, що притаманні кримінальному праву: ретроспективна (негативна) та перспективна (позитивна).

У рамках позитивної кримінальної відповідальності характерним є добровільне виконання вимог кримінального закону, тобто якщо позитивна відповідальність реалізується через добровільну правослухняну поведінку, то негативна – через діяльність державних органів, що покладають на особу, яка вчинила злочинне діяння, тягар примусових, несприятливих для неї заходів кримінально-правового характеру [5, с. 87].

За останній час, провали в профілактичній політиці призвели до думок щодо неефективності кримінально-правової заборони, прізонізації суспільства та культури. У зв’язку з цим з’являються ідеї щодо зміни вектору кримінально-правового регулювання (зміна карального правосуддя відновним, обмеження застосування позбавлення волі, розповсюдження альтернативних покарань, введення елементів принципу диспозитивності та суспільного правосуддя в публічно-правові за своєю природою кримінальні правовідносини та форми їх реалізації.

На нашу думку, розумна диверсифікація в системі кримінальної юстиції має можливість бути найбільш ефективною лише при розумному поєднанні заходів примусу, профілактики та відновлення. Визначення правових засад цього розумного поєднання є актуальним питанням кримінального права сучасності.