«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Выща школа, 1988. – 198с.
2. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. Київ. – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.
Рудницька Ольга
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГАРАНТІЙНИХ ВИПЛАТ ПРАЦІВНИКАМ, НАПРАВЛЕНИМ У ВІДРЯДЖЕННЯ
У зв’язку з реформуванням національного трудового законодавства питання надання гарантійних виплат працівникам, направленим у відрядження, потребують додаткового вивчення. Окремі аспекти правового регулювання відрядження, зокрема, надання відрядженим працівникам гарантійних виплат, залишаються дискусійними. Актуальність дослідження проблем направлення працівників у відрядження пов’язано з тим, що врегулювання цього питання у чинному законодавстві залишається недосконалим. Крім того, необхідно визначити правову природу виплати, що здійснюється працівнику за виконану ним роботу у відрядженні. Правова конструкція відряджень займає важливе місце у здійсненні трудових правовідносин. Тому метою даної публікації є дослідження тих аспектів питання надання гарантійних виплат працівникам, направленим у відрядження, які не вивчались взагалі або висвітлені не достатньо, з метою виявлення недоліків та прогалин у законодавстві, що їх регулює, і надання пропозицій з вдосконалення цих норм.
У деяких випадках працівники вимушені виконувати свої трудові обов’язки поза місцем постійної роботи, у тому числі за межами населеного пункту, в якому розташовано підприємство, де вони постійно працюють. Така потреба зумовлена виробничою або організаційною необхідністю у виконанні певних робіт, доручень в іншій місцевості. Поїздки, що мають тимчасовий характер і пов’язані з обов’язком виконувати окремі доручення роботодавця, прийнято називати відрядженнями. Гарантійні виплати працівникам при направленні їх у відрядження встановлені статтею 121 КЗпП України [1, ст. 375], яка передбачає збереження за такими працівниками протягом усього часу відрядження місця роботи (посади) і середнього заробітку. За чинним законодавством гарантійні виплати надаються працівникам за весь час відрядження, тобто з дня виїзду і по
день прибуття. Сюди включається і термін очікування засобів транспорту. На сьогодні питання направлення працівника у відрядження, зокрема, надання таким працівникам гарантійних виплат, детально регулюються підзаконними нормативно-правовими актами. Основними нормативно-правовими актами, що регулюють питання відряджень, є Постанова Кабінету Міністрів України «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» від 23 квітня 1999 року №663 [2, ст. 720], що встановлює граничну тривалість відрядження, граничні норми добових, однак вона не регулює питання надання гарантійних виплат працівникам, направленим у відрядження, та Інструкція про службові відрядження в межах України та за кордон (далі – Інструкція), затверджена наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 №59 [3, ст. 515], в якій детально висвітлені основні питання, що стосуються відряджень, і яка уточнює правила, що містяться у вищевказаній Постанові. Інструкція, поряд із статтею 121 КЗпП України, встановлює право працівників, направлених у відрядження, на гарантійні виплати. Цією Інструкцією передбачено, що за відрядженим працівником зберігається місце роботи (посада) та середній заробіток за час відрядження, у тому числі й за час перебування у дорозі.
Як правило, гарантійні виплати пов’язуються з розміром середнього заробітку, порядок обчислення якого залежить від конкретної підстави надання виплат та такою трудовою гарантією, як збереженням місця роботи (посади) працівника. Обчислення середньої заробітної плати працівників у випадках надання їм гарантійних виплат, зокрема, при направленні їх у відрядження, здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» [4, ст. 111], який визначає перелік виплат, що включаються у розрахунок середньої заробітної плати, а також ті, які з них не враховуються при обчисленні середнього заробітку у випадках його збереження відповідно до чинного законодавства. Середня заробітна плата, яка зберігається за працівником на весь час відрядження, обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю (події), у якому працівник виїхав у відрядження. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців до направлення їх у відрядження, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. На час відрядження особи, яка працює за сумісництвом, середній заробіток зберігається на тому підприємстві, що його відрядило. У разі направлення працівника у відрядження одночасно з основної роботи й роботи за сумісництвом середній заробіток зберігається за ним на обох посадах. За час затримки в місці перебування у відрядженні без поважних причин середня заробітна плата за працівником не зберігається.
Чинним законодавством передбачено збереження за працівниками, направленими у відрядження, місця роботи (посади) і середнього заробітку протягом усього часу відрядження. Працівник же, перебуваючи у відрядженні і виконуючи покладене на нього роботодавцем завдання, фактично виконує роботу, передбачену трудовим договором (контрактом). Таку роботу він не виконує лише під час проїзду до місця відрядження і назад. Виникає питання, яка ж правова природа виплати, що надається працівнику за час виконання ним службового доручення (роботи) у відрядженні та, зокрема, за час проїзду до місця відрядження і назад, чи є ця виплата саме гарантійною? Справедливо звернули увагу на цю проблему і вчені-трудовики [5, с. 517], зазначивши, що працівник у відрядженні, за загальним правилом, виконує роботу, передбачену трудовим договором, і, відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП, його праця повинна оплачуватися відповідно до умов вказаного договору. Це стосується і преміювання, оскільки відповідно до встановлених показників саме належне виконання завдання у відрядженні може бути підставою для нарахування і виплати преміальної винагороди.
За нормами статті 94 КЗпП України працівнику за виконану ним роботу власник або уповноважений ним орган виплачує заробітну плату. Стаття 1 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року [6, ст. 121] встановлює, що заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці. Метою надання гарантійних виплат є збереження за працівником його середнього заробітку за час, коли останній не виконував своїх трудових обов’язків, з підстав визначених у законодавстві. Працівник, перебуваючи у трудових правовідносинах з роботодавцем, виконує доручення (роботу) у відрядженні за своєю трудовою функцією, визначеною трудовим договором (контрактом). Виплати, що надаються працівнику за час, коли він фактично виконував свої трудові обов’язків у відрядженні, не мають на меті зберегти йому середній заробіток, а тому не можуть бути визнані гарантійними. Такі виплати за своїм змістом є саме заробітною платою, що надається працівнику за виконану ним роботу у відрядженні. Тому, враховуючи зміст правової конструкції «заробітна плата», на мою думку, працівнику за час виконання доручення у відрядженні повинні надаватись виплати, що здійснюються за виконану ним роботу відповідно до встановлених норм праці, а саме, виплачуватись заробітна плата (основна і додаткова) на загальних підставах. Необхідно зауважити, що працівник під час перебування у дорозі до місця відрядження і назад не виконує безпосередньо свої трудові функції. За час дороги до місця відрядження і назад працівнику повинні надаватись виплати, метою яких є збереження його середнього заробітку за час, коли він фактично не працював. Отже, працівнику, направленому у відрядження, за час перебування його у дорозі до місця відрядження і назад повинні надаватись гарантійні виплати у вигляді збереження його середнього заробітку.
З метою удосконалення законодавства про відрядження та покращення правового регулювання цих суспільних відносин, доцільно внести зміни до нормативно-правових актів щодо здійснення гарантійних виплат працівникам, направленим у відрядження. Частину третю статті 121 КЗпП України викласти у такій редакції: «За працівниками, які направляються у відрядження, зберігається протягом усього часу відрядження місце роботи (посада) і виплачується заробітна плата. За час перебування у дорозі за працівником зберігається його середній заробіток». Абзац 14 Загальних положень Інструкції викласти у такій редакції: «За працівниками, які направляються у відрядження, зберігається протягом усього часу відрядження місце роботи (посада) і виплачується заробітна плата. За час перебування у дорозі за працівником зберігається його середній заробіток». Абзац 15 Загальних положень Інструкції викласти у такій редакції: «Заробітна плата за час перебування працівника у відрядженні виплачується на всі робочі дні тижня за графіком, установленим за місцем постійної роботи». Абзац другий пункту 1.4. розділу 1 Інструкції викласти у такій редакції: «На час відрядження особи, яка працює за сумісництвом, заробітна плата виплачується на тому підприємстві, що його відрядило. У разі направлення працівника у відрядження одночасно з основної роботи й роботи за сумісництвом заробітна плата виплачується йому на обох посадах, а видатки для відшкодування витрат на відрядження розподіляються між підприємствами, що направляли працівника у відрядження, за згодою між ними». Запропоновані зміни до чинного трудового законодавства, що регулює відносини щодо направлення роботодавцями працівників для виконання службових доручень у відрядження, покращать правове регулювання цих відносин.
Висловлені пропозиції з удосконалення норм чинного трудового законодавства, що регулює відносини щодо направлення працівників для виконання службових доручень у відрядження, сприятимуть прискоренню процедури кодифікації та зміцненню правового забезпечення виплат, що-здійснюються роботодавцями на користь працівників, направлених у відрядження.
Література:
1. Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971. - Додаток до № 50. - Ст. 375.
2. Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон. Постанова Кабінету Міністрів України // Офіційний вісник України. - Офіц. вид. - 1999. - №17. - Ст.720. - (Збірник нормативно-правових актів України).
3. Службові відрядження в межах України та за кордон. // Офіційний вісник України. - Офіц. вид. - 1998. - №13. - Ст.515. - (Нормативний акт Міністерства фінансів України. Інструкція).
4. Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 // Зібрання постанов Уряду України. - Офіц. вид. -1995. - № 4. - Ст. 111. - (Збірник нормативно-правових актів України).
5. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / Ротань Володимир Гаврилович, Зуб Ігор Володимирович, Стичинський Броніслав Станіславович. - 6-те вид., допов. та переробл. - К.: А.С.К. - 2005. - С 537. - (Нормативні документи та коментарі).
6. Про оплату праці. Закон України від 24 березня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. - Офіц. вид. - 1995. - № 17. - Ст. 121. – (Збірник нормативно-правових актів України).
Рибчановська Наталія
ПРОТИДІЯ ПРОПАГАНДІ І ПОШИРЕННЮ ІДЕОЛОГІЇ ТЕРОРИЗМУ В УКРАЇНІ (ПСИХОЛОГІЧНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)
На сучасному етапі одним з найважливіших напрямків державної політики більшості країн світу є боротьба з тероризмом, і Україна не є виключенням. На жаль, в Україні існують передумови, що сприяють прояву тероризму: складна політична та економічна криза, наростання сепаратизму, зубожіння та занепад духовної культури громадян. Тероризм стає постійним чинником суспільного життя, самодостатньою злочинною системою, що набуває найрізноманітніших проявів, та вражає своєю швидкістю та масштабністю поширення. Першим кроком боротьби з тероризмом має стати протидія пропаганді і поширенню ідеології тероризму в нашій державі.
Метою цієї роботи є аналіз окремих норм чинного законодавства України у сфері боротьби з тероризмом шляхом запобігання пропаганді та поширенню цієї ідеології і, таким чином, виявлення прогалин і недоліків; дослідження умов оптимального психологічного стану населення, що сприяють поширенню ідеології тероризму.
Вивченню даного питання були присвячені наукові дослідження і публікації таких науковців як: Ольшанський Д.В., Міщенко М.Д., Скворцов Л.В.,Семикін М.В., Новікова Л.В., Зеленецький В.С., Кульба В.А., Ємельянов В.П.
Україна є демократичною державою, яка виступає проти насилля в світі, зокрема і тероризму. Правову основу боротьби з тероризмом становлять Конституція України, Кримінальний кодекс України, Закон України «Про боротьбу з тероризмом», 2003 р., Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України», 2006 р., Закон України «Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму» від 12 вересня 2002 року, інші закони України, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, 1997 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, 1999 р., Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму від 16 травня 2005 р., інші міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України.
Боротьба з тероризмом – це діяльність щодо запобігання, виявлення, припинення, мінімізації наслідків терористичної діяльності (ст.1 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом»). Саме запобіганню тероризму, як основній складовій поняття «боротьба з тероризмом», приділяється замало уваги як в нормативно – правових джерелах, так і в науковій літературі України. Такі науковці як Ольшанський Д.В.[2] та Міщенко М.Д.[1] у своїх дослідженнях зосереджують увагу здебільшого на понятійному апараті та запобігання терроризму шляхом боротьби з його фінансуванням. На нашу думку, першочергово потрібно запобігти поширенню ідеології терроризму, протидіяти пропаганді цієї ідеології в суспільстві. Чи потрібно це в Україні? Останні події в світі, економічна, політична та соціальна криза в країні – все ці події свідчать про загрозу національній безпеці України. Велику роль в дестабілізації і поширенні пропаганди тероризму виконують ЗМІ, вважаємо, що причиною цьому є недієвість ст.17 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», в якій йдеться про заборону поширення інформації, яка має на меті пропаганду або виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведення антитерористичної операції.
В демократичних країнах існує свобода слова, а отже і умови неконтрольованого поширення інформації, яка може містити загрозу для національної безпеки. Для того щоб не допустити цього в Україні потрібно:
1. Впровадити в дію правовий механізм протидії пропаганді та поширенню ідеології тероризму. Тобто створити низку нормативно - правових актів, в яких мають конкретизуватися та вводитися в дію окремі положення Закону України «Про боротьбу з тероризмом», 2003 р., зокрема ст.17.
2. Проаналізувати та переглянути норми Закону України «Про діяльність у сфері інформатизації»
3. Створити установу (інститут) для детального дослідження проблем поширення ідеології тероризму в Україні, що надало б можливість удосконалення нормативно-правової бази та усунення прогалин у законодавстві, як наприклад, Інститут Запобігання тероризму (Memorial Institute for the Prevention of Terrorism) в США.
4. При доповнені та зміні нормативного інструментарію брати до уваги міжнародну практику боротьби з пропагандою та поширенням ідеології терроризму.
Поширення ідеології тероризму – це насамперед психологічний вплив на суспільство (залякування, привертання уваги громадськості, провокування до певних дій і т. д). Ті, хто залишився живими і фізично не постраждав після терактів, будуть деморалізованими. Адже скільки разів поспіль в ЗМІ обговорюють теракт і цим самим створюють «рекламу» злочинців, зображують борцями за ідеї і показують безпомічність і нікчемність держави. Терористичні акти одноразові і мають знищуючу силу. Частіше в таких випадках інформаційні терористи мають тільки одне на меті – досягти швидко потрібної цілі і наробити побільше галасу.
Це може спричинити такі наслідки: втрату людьми життєвих орієнтирів, зростання злочинності, почуття незахищеності, появу страху і відчаю. Ідеологія тероризму поширюється в області, що охоплює політичні, філософські, правові, естетичні, релігійні й інші погляди й ідеї, тобто в духовній сфері, там, де ведеться боротьба ідей.
У мирний час поширюють ідеологію тероризму: іноземні спецслужби й організації; ЗМІ; організації сектантів і церковників; місіонерські організації; окремі екстремістські елементи і групи.
Особи, які не можуть знайти своє місце в суспільстві, не мають можливості для самореалізації стають жертвами терористичної пропаганди. Саме тому тероризм поширений в країнах мусульманського світу: велика кількість безробітних молодих людей. Вони виражають своє невдоволення у формі екстремізму, а цим користуються особи, які прагнуть захопити владу в світі.
Щоб уникнути зародження та поширення ідеології тероризму в Україні потрібно:
- розробити та впровадити в дію Програму боротьби з пропагандою та поширенням ідеології тероризму в усіх сферах суспільного життя;
- запровадити нові методи боротьби з тероризмом, які б відповідали сучасним реаліям;
- в освітніх закладах ввести спеціальний курс «Протидія поширенню тероризму»;
- створити культурну ідеологію шляхом надання широкого доступу до самоосвіти та спілкування з однолітками з різних країн.
Отже, правові аспекти боротьби з тероризмом з кожним днем набувають неабиякої ваги і потребують від держави та від суспільства забезпечення та дотримання законодавства у цій галузі.
На нашу думку, потрібно об’єднати інтереси суспільства з національними інтересами, створити певну ідеологію, яка могла б діяти проти пропаганди тероризму, висвітлювала його не як нездоланну силу, а як злочин проти кожного. Це завдання мають поставити перед собою теоретики, дослідники проблем виникнення тероризму. Вони повинні зосередити увагу не на пошуках методів покарання терористів, а на тому як запобігти його виникненню та поширенню. А результати їхньої роботи мають бути розглянуті та прийняті до уваги законотворцями.
Кожен член суспільства має засудити тероризм, адже безпека кожного – це і є безпека нації і держави, нашого майбутнього і сьогодення.
Література:
1. Міщенко М.Д. Ідеологія, соціальна міфологія та трансформаційні процеси в українському суспільстві. РНБО України, НІСД – К., 1998. – С.12
2. Ольшанский Д.В. Психология терроризма. – СПб.: Питер, 2002. – С. 202.
Сергейчик Виктория
МОРСКОЕ СУДНО: ОПРЕДЕЛЕНИЕ ПОНЯТИЯ
Определить понятие, охватываемое терминологическим словосочетанием «морское судно» важно потому, что очень часто в нормативно-правовых актах (как международных, так и в национальных, в т.ч. в нормативно-правовых актах Украины) этот термин употребляется для установления пределов применения этих нормативно-правовых актов. Однако, определение этого понятия, как правило, не приводится.
Так, например, в Международной конвенции об унификации некоторых правил о перевозке пассажиров морем 1961 года термин «судно» «означает только морское судно» (п. d) Статья 1) [1]. Определение термина «морское судно» не приводится.
В Международной конвенции об унификации некоторых правил о перевозке багажа пассажиров морем 1967 года термин «судно» «означает только морское судно» (п. (c) Статья 1) [2]. Определение термина «морское судно» не приводится.
В Афинской конвенции о перевозке морем пассажиров и их багажа 1974 года термин «судно» «означает только морское судно, за исключением судна на воздушной подушке» (п. 3 Статья 1) [3]. Определение термина «морское судно» не приводится.
В Международной конвенции о подготовке и дипломировании моряков и несении вахты 1978 года дается следующее определение: «Морское судно» означает судно, иное чем те, которые плавают исключительно во внутренних водах, в пределах защищенных вод или в непосредственной к ним близости либо в районах действия портовых правил» (п. g) Статья II) [4]. Мы считаем такое определение наиболее удачным. Однако требует дополнительного толкования употребление термина «внутренние воды». Заметим, что состав «внутренних вод» определяется прибрежным государством самостоятельно и, следовательно, не может быть универсальным. Определение термина (в смысле нормативно-правового определения) «защищенные воды» не существует ни в международно-правовых источниках, ни в иных национальных, в т.ч. в нормативно-правовых актах Украины. Определение термина «в непосредственной близости» (от «защищенных вод») является дискуссионным уже на стадии формирования понятия.
Сказанное выше также применимо к нормативно-правовым актам Украины. Приведем примеры использования и определения термина «морское» судно.
Государственные санитарные правила для морских судов Украины содержать правила, устанавливающие сферу их применения. Так, согласно пункту 1.1.2 «требования Правил распространяются на все морские суда … зарегистрированные в Украине, за исключением … « [5]. Определяя далее категории судов, Правила используют термин «все морские суда … « (п. 1.3.1) и далее: «малое судно» - судно вместимостью менее 1000 рег. т (п. 1.4.5) и «маломерное судно» - судно вместимостью менее 100 рег. т (п. 1.4.6). Однако, определение термина «морское судно» в этих Правилах не приводится.
В Положении о званиях лиц командного состава экипажей судов Украины следующие термины означают: «прибрежное плавание» - плавание вдоль берегов Украины и соседних с Украиной государств с удалением от берега на расстояние до 20 морских миль; «малое плавание» - плавание, во время которого судно (в том числе при выполнении международных рейсов) удаляется не более чем на 200 миль от порта или места, в котором пассажиры и экипаж могли бы находится в безопасности. Расстояние между последним портом захода в стране, из которой судно вышло в рейс, и конечным портом назначения, или дальность обратного рейса, не должна превышать 600 миль (конечный порт назначения – последний порт захода в предполагаемом рейсе, из которого судно выходит в обратный рейс); «дальнее плавание» - плавание за пределами вод, определенных для прибрежного и малого плавания (п. 2) [6]. Можно сделать вывод о том, что «морское» судно, это судно совершающее плавание «за пределами вод, определенных для прибрежного и малого плавания».
Правила определения минимального состава экипажа, при котором допускается выход судна в море распространяются на «все морские суда и суда внутреннего плавания во время их следования морскими путями …» (п.п. 1.4 п. 1 Правил) [7]. В этих правилах термин «морское судно» используется в значении судна, «которое отличается от тех, которые плавают исключительно во внутренних водах, в границах защищенных вод или в районах действия портовых правил» (п. 2.2). Отметим схожесть этого определения с уже приведенным выше, употребляемым в международно-правовом акте.
Подводя итог рассуждениям, приведенным нами выше, мы предлагаем следующее определение понятия, охватываемого терминологическим словосочетанием «морское торговое судно»: - это плавучее средство, предназначенное для использования или используемое в целях торгового мореплавания за пределами внутренних вод прибрежного государства.
Литература:
1. Международная конвенция об унификации некоторых правил о перевозке пассажиров морем 1961 года // Правила морской перевозки пассажиров: Учебно-методическое пособие / Сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). – 1999. - № 15/IV. – 28 с. – С. 5 – 9.
2. Международная конвенция об унификации некоторых правил о перевозке багажа пассажиров морем 1967 г. // Морское право и практика. Информ. сб., № 44. – М., 1969. – С. 45 – 57.
3. Афинская конвенция о перевозке морем пассажиров и их багажа 1974 года // Правила морской перевозки пассажиров: Учебно-методическое пособие / Сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). – 1999. - № 15/IV. – С. 11 – 20.
4. Международная конвенция о подготовке и дипломировании моряков и несении вахты 1978 года с попревками 1995 года (Конвенция ПДНВ); включая Заключительный акт Конференции 1995 года Сторон Конвенции ПДНВ 1978 года и резолюции 1 и 3 – 14 Конференции и Кодекс по подготовке и дипломированию моряков и несению вахты (Кодекс ПДНВ); включая резолюцию 2 Конференции ПДНВ 1995 года. – Лондон: Международная морская организация, 1998.
5. Про затвердження «Державних санітарних правил для морських суден України»: постанова Головного державного санітарного лікаря України від 20.12.2000 р. № 57 // Державні санітарні правила для морських суден України. ДСП 7.7.4. – 057 – 2000. – Одеса: Астропринт, 2002. – 144 с.
6. Положення про порядок присвоєння звань особам командного складу морських суден: постанова Кабінету Міністрів України від 15 січня 2005 р. № 38 // Бизнес-Марин. – 2005. - № 1 - 2.
7. Про затвердження Правил визначення мінімального складу екипажу, при якому допускається вихід судна в море: наказ Мінтрансу України від 30.01.2001 № 44 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 8. – Ст. 335.
Синявська Яна
ПІДСТАВИ МАЙНОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УЧАСНИКІВ ЗА БОРГИ ПОВНОГО ТОВАРИСТВА
Правовій інститут майнової відповідальності учасників повного товариства регулюється одночасно цивільним законодавством, господарським законодавством та спеціальним законодавством про господарські товариства, у зв’язку з чим він має певну специфіку, яка пояснюється цілями і суттю діяльності повного товариства.
При розгляді інституту майнової відповідальності учасників повного товариства за його зобов’язаннями перед кредиторами необхідно, перш за все, визначити підстави застосування такої відповідальності її розмір, а також обмеження і звільнення учасника від майнової відповідальності. Як і будь-яка інша юридична відповідальність, майнова відповідальність грунтується на певних правових підставах. Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність учасників господарських відносин. Другою правовою підставою є господарська правосуб’єктність або цивільна правоздатність і дієздатність правопорушника (боржника) і потерпілого (кредитора) та. Сторонами правовідносин щодо застосування майнової відповідальності можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організаційно-правових форм, тобто особи, які мають право звертатися до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів. Третя підстава називається юридико-фактичною. Це протиправні дії або бездіяльність особи - господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації. Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами відповідальності.
Досліджуючи загальновизнані підстави притягнення до майнової відповідальності, можна дійти висновку, що умовами притягнення до майнової відповідальності учасників повного товариства за його зобов’язаннями, є:
1) наявність в діянні повного товариства провини, а саме вчинення правопорушення у сфері господарювання. Відповідно до загальних приписів Господарського кодексу повне товариство як учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжити всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
2) протиправність діяння (сам факт порушення повним товариством зобов’язання або спричинення моральної шкоди);
3) реальне понесення збитків контрагентом;
4) причинний зв’язок між протиправною поведінкою повного товариства і шкідливими наслідками, що наступили у контрагента;
5) недостатності у повно товариства майна для задоволення вимог кредиторів, або якщо звернення стягнення на майно товариства виявиться без результативним.
Однак дані умови більшою мірою стосуються повного товариства, як самостійного учасника господарських правовідносин, та не характерні для учасника повного товариства, який лише в разі відсутності у повного товариства майна, як наявного так і майбутнього, буде нести необмежену відповідальність.
При досліджені питання підстав виникнення майнової відповідальності учасників повного товариств за зобов’язаннями такого товариства, слід відмовитися від принципу провини як необхідної підстави будь-якого виду юридичної відповідальності. Адже в даному разі наявність чітких приписів законодавства про господарські товариства, вказує на безвинну юридичну відповідальність учасника або учасників повного товариства.
У випадку прийняття учасником повного товариства майнової відповідальності по борговим зобов’язанням повного товариства, необхідно констатувати, враховуючи чинне законодавство і його термінологію, що майнова відповідальність може наступити і за наявності «обмеженого складу», тобто не всіх, а лише декількох ознак (і навіть одного з них), зокрема і за відсутності провини. Таким чином, аналізуючи ст. 74 Закону України «Про господарські товариства», можна впевнено стверджувати, про відсутність, вразі відповідальності учасників за борги повного товариства, вини, протиправного діяння, причинного зв’язку та інших підстав характерних для настання відповідальності.
Отже у притягненні до відповідальності учасників повного товариства на нашу думку правильно говорити не про відповідальність, а про обов’язок відшкодувати шкоду або сплатити штраф. Проте, доводиться зважати на термінологію, прийняту законодавством і судовою практикою.
Виходячі із приписів діючого законодавства регулюючого організацію та діяльність повного товариства, учасник цього товариства в разі відсутності у останнього майна приймає на себе перед кредитором ризик будь-яких випадковостей, які могли виникнути в організовуваній ним через третіх осіб сфері господарської діяльності. Також йде мова і при так званому договірному ланцюжку господарських відносин: маються на увазі випадки, коли виконання боржником зобов’язання перед контрагентом залежить від виконання зобов’язань перед боржником інших господарських організацій, по відношенню до яких він виступає як кредитор.
Переконливою, на перший погляд, і найбільш простою виглядає концепція, що визнає два рівноправних початки відповідальності, - принцип провини і принцип спричинення шкоди. Але при найближчому розгляді ця концепція виявляється поверхневою. Неважко відмітити, що вона не в змозі ні виправдати, ні пояснити, чому виникає відповідальність за безвинне спричинення шкоди. Відповідальність пов’язана з відносною свободою волі, з вибором того або іншого варіанту поведінки в рамках необхідності. Теорія двох початків відповідальності не пояснює причин встановлення при певних обставинах безвинної відповідальності, а лише констатує, що її встановив закон. Але що змусило законодавця це зробити, чи правильно він зробив, а головне, чи відповідає це положення закону дійсному змісту і значенню категорій відповідальності – на це питання така констатація відповіді не дає. Навряд чи також можна погодитися з твердженням, що відповідальність без провини – це по суті відповідальність за провину з урахуванням лише того, що до зобов’язаної особи пред’являються вищі вимоги в сенсі підвищення уважності і дбайливості в своїй діяльності. Таке розширене поняття провини виходить за межі його дійсного змісту, перетворює провину на фікцію, протирічить точному сенсу закону і практиці його застосування.
У більшості випадків для застосування майнової відповідальності достатнім є встановлення присічного складу правопорушення та категорія вина не завжди виступає в якості елементу складу правопорушення. А в разі застосування приписів статті 74 Закону України «Про господарські товариства» незалежно від наявності або відсутності вини повного товариства його учасник повинен нести майнову відповідальність за його зобов’язання.
Необхідно також враховувати, що господарське правопорушення повного товариства в юридичній науці розглядається як загальна підстава майнової відповідальності. Ґрунтуючись на нормі ч.1 ст. 625 ЦК України, якою повністю враховані особливості грошей як об’єкту цивільних прав, що зумовлюють доцільність виключення вини як підстави майнової відповідальності за порушення грошового зобов’язання, та здійсненому історичному аналізі законодавчого регулювання вини у відносинах цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань (на прикладі римського приватного права, норм ЦК РРФСР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р.), можна зазначити що відповідальність за порушення грошових зобов’язань наступає незалежно від вини.
Так для стягнення неустойки за порушення грошових зобов’язань – спеціальної форми цивільно-правової відповідальності, так і для сплати процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України, необхідна наявність єдиної підстави – прострочення боржником грошового зобов’язання. В разі застосування загальної форми цивільно-правової відповідальності – відшкодування збитків – достатньо довести факт прострочення грошового зобов’язання, наявність збитків та причинний зв’язок між простроченням зобов’язання і збитками кредитора.
Таким чином, на нашу думку, загальновизнані підстави настання майнової відповідальності не є характерними в разі застосування відповідальності учасників повного товариства за його зобов’язаннями. Дана позиція пов’язана із суб’єктивним початком – прийняттям на себе ризику – усвідомлення допущення негативних майнових наслідків. Отже заперечуючи можливість застосування відповідальності лише за наявності тільки об’єктивної підстави – протиправності, вважаємо ризик другою суб’єктивною умовою (підставою) відповідальності, яка характерна для учасників повного товариства в разі невиконання або неналежного виконання повним товариством своїх зобов’язань та відсутності достатнього майна для задоволення вимог кредиторів. Трактування ризику як суб’єктивної підстави безвинної майнової відповідальності є переконливим поясненням природи цієї відповідальності для учасників повного товариства, так як їх дії по відношенню до кредитора охоплюються правомірною поведінкою, однак, неправомірну шкоду може завдати безпосередньо повне товариство не виконуючи належним чином свої зобов’язання перед контрагентом. Компенсаційна функція майнової відповідальності згідно цієї концепції узгоджується з суб’єктивним початком відповідальності, загальним для правовідносин у всіх галузях права. Треба лише визнати, що суб’єктивний початок для майнової відповідальності – це не завжди провина, а можливість вибору такої поведінки, з якою пов’язано виникнення юридичного обов’язку відшкодувати майнову шкоду, що не обмежується протиправною поведінкою.
Смілянець Ірина
ПРАВОЧИН ВІДНОСНО ЗАМІНИ БОРЖНИКА У ЗОБОВ’ЯЗАННІ
В цієї статті ми хотіли б розглянути процедуру переведення боргу на іншу особу тобто на нового боржника, а також умови, які необхідно виконати для того щоб відбулася заміна боржника та мала юридичну силу.
Перш за все необхідно визначити яким чином оформляється заміна боржника – договором, правочином чи певною угодою. За римським правом перенесення боргу мало місце за згодою кредитора. Воно здійснювалося у формі новації, тобто укладанням нового договору між кредитором і старим боржником. Умовами переведення боргу за римським правом були добровільність прийняття чужого боргу та його належне оформлення. [6,c.354]
В Цивільному кодексі України чітко не вказується як саме повинна виглядати така угода. Мова йде лише про те, що правові дії відносно заміни боржника у зобов’язанні здійснюються у такій самій формі, що і правові дії, на основі яких виникло зобов’язання. [1,ст.521,513] А.В.Масляєв, М.І. Коваленко та інші вчені зазначали, що під переведенням боргу слід розуміти угоду між боржником, кредитором та третьою особою про заміну останнім боржника у зобов’язанні. [4,с. 450] Правової характеристики та належної аргументації щодо самостійного характеру угоди про переведення боргу в юридичній літературі не було. В.А. Бєлов зараховує переведення боргу до кола договорів, спрямованих на заміну учасників існуючих відносних (зобов’язальних) цивільних правовідносин. [2,с. 320]
Вважаємо, що досить аргументована та відповідна є позиція В.І. Пушай, який визнає переведення боргу – право чином, з наступних підстав:
- відповідно до ст. 202 ЦК переведення боргу відповідає законодавчому визначенню правочину як дії, спрямованої на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків;
- ст. 8 і 11 ЦК дають змогу застосовувати за аналогією ст. 512 ЦК «Підстави заміни кредитора у зобов’язанні» і до переведення боргу. Наведена норма передбачає, що відступлення права може здійснюватися за правочином. Таким чином може здійснюватися і переведення боргу;
- на користь кваліфікації переведення боргу як правочину свідчать, хоча і непрямо, норми ЦК України. Так, згідно зі ст. 521 ЦК форма правочину щодо заміни боржника повинна співпадати з формою правочину, на підставі якого виникло зобов’язання, де замінюється боржник. [7,c.156]
З огляду на викладене можна говорити про юридичну природу правочину переведення боргу, а саме це є оплатний, консенсуальний, двосторонній, абстрактний, розпорядчий правочин. Проте абстрактність переведення боргу була піддана критиці І.Б. Новицьким, який зазначав, по-перше, що радянському праву абстрактні правочини не потрібні; по-друге, абстрактність не може презюмуватися; по-третє, в цивільному законодавстві немає вказівки на абстрактний характер переведення боргу. [5,с.379] Не можна не погодитьсь із І. Новицьким у тому, що переведення боргу не може визнаватися абстрактним правочином, принаймні завжди. Якщо переведення боргу здійснюється за договором, об’єктом якого є відповідні обов’язки, то абстрактність чи казуальність такого правочину залежить саме від виду та рис договору, за допомогою якого здійснюється рух обов’язків від однієї сторони до іншої.
А.Ю. Буркова говорить про те, що переведення боргу оформляється у вигляді договору чи угоди про відступлення. [3,с.22] З цією точкою зору також можна погодитися, адже за своєю правовою природою любий цивільно-правовий договір є правочином. Категорії «правочин» та «договір» співвідносяться між собою як загальне та приватне: кожен договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише двосторонні або багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також і дії однієї особи, направлені на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов’язків. Щодо переведення боргу, то вище було аргументовано, що це є двосторонній правочин, а тому і договір. [8,с.517]
В залежності від юридичного значення всі договірні умови можна поділити на три основні групи: суттєві, звичайні та випадкові. Частина 1 ст. 638 ЦК України виділяє суттєві умови на чотири групи: 1) умови про предмет; 2) умови, які визначаються законом як суттєві; 3) умови, що є необхідними для договорів цього виду; 4) умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
При заміні боржника предметом договору (правочину) буде юридичний обов’язок, що входить до змісту зобов’язання, іншими словами - борг, що переводиться на іншу особу – нового боржника. Важливо чітко визначити обсяг боргу, що переводиться, адже Цивільний кодекс не має положень про те, чи можна переводити частину боргу чи він повинен бути переведений у своїй цілісності. Судова практика та наукові статті мають протилежні позиції щодо цього питання:
- переведення боргу на частину зобов’язання можливе – адже переведення боргу означає заміну боржника у зобов’язанні, а це у свою чергу свідчить про те що він повністю виходить із зобов’язання і його місце заміняє новий боржник. При вказаних обставинах, якщо на позивача переведена частина боргу третьої особи за договором, третя особа не може вважатися вибувшим із зобов’язання, тобто заміна осіб у зобов’язанні не відбулася, у зв’язку з чим договір про переведення боргу протирічить вимогам ст. 520 ЦК України. В силу ст. 215 ЦК України правочин, що не відповідає вимогам закону є нікчемним;
- переведення боргу на частину зобов’язання можливе – адже норми цивільного законодавства (гл.47 ЦК України) не встановлюють заборони на часткове переведення боргу або відступлення права вимоги. Тому відступлення частини боргу можливе.
Умовами, які визначаються законом як суттєві для договору переведення боргу будуть виступати ті умови, що є суттєвими для певного виду договору в якому замінюється боржник.
Що стосується умов, що є необхідними для договорів цього виду, то Цивільний кодекс України, а саме стаття 520 закріплює єдину таку умову – це згода кредитора на заміну боржника у зобов’язанні. При цьому форма такої згоди законодавством не встановлена. На практиці існує декілька форм надання згоди кредитора: 1) окрема письмова згода – представляє собою письмовий документ, який ясно і чітко підтверджує, що кредитор згоден на переведення боргу. При цьому необхідно вказати на правочин, згідно з яким виникла заборгованість, об’єм боргу, що передається, дані про першого боржника та нового боржника; 2) трьохсторонній договір між кредитором, першим боржником та новим боржником – при цьому згода кредитора дається у самому договорі, де кредитор є однією із сторін; 3) відмітка про згоду на договорі – при цьому згода може бути дана шляхом поставлення на договорі про переведення боргу слова «узгоджено» та скріплено підписами та печаткою кредитора.
У судовій практиці є спірним положення щодо моменту надання згоди кредитора. Виходячи логічно із положення ст. 520 ЦК України така згода повинна надаватися до переведення боргу, адже без цієї згоди – заміна боржника у зобов’язанні є неможливою. Але Російська судова практика визнає, що згода на переведення боргу буде діяти та відступлення боргу буде вважатися відбувшимся, навіть коли така згода надана вже після переведення боргу. Це мотивується тим, що додаткова угода до договору переведення боргу, що підписане між новим боржником та кредитором – є свідченням про згоду кредитора на переведення боргу. З цим положенням можна погодитися тільки у тому разі, коли має місце підписання договору чи певних угод саме між новим боржником та кредитором, та коли такий договір чи угода будуть відповідати вимогам законодавства. Судова практика говорить про те, що згода кредитора повинна буди прямою та безумовною. Таким чином згода кредитора повинна бути чітко виражена і мати письмову форму, але якщо така згода буде чітко виражена в усній формі та підтверджена певним чином, то вона також буде мати юридичну силу.
Форма правочину відносно заміни боржника у зобов’язанні законодавцем чітко не встановлюється. Стаття 521 Цивільного кодексу має відсилочний характер та відсилає до статті 513 ЦК – форма правових дій відносно заміни кредитора у зобов’язанні, в якій закріплено, що правові дії відносно заміни кредитора у зобов’язанні (а тому і божника) здійснюються у такий самій формі, що і правові дії, на основі яких виникло зобов’язання. [1, ст. 513, 521]
Стаття 205 ЦК містить загальні положення щодо форми правочину та закріплює, що правочини можуть здійснюватися усно або у письмовій формі. Сторони вправі вибирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається здійсненим, якщо поведінка сторін свідчить про їхню волю до виникнення відповідних правових наслідків. Таким чином договір переведення боргу повинен відповідати саме цим вимогам. Переведення боргу за договором (правочином), що вимагає державної реєстрації, повинен бути зареєстрований у порядку, встановлений для реєстрації цього договору (правочину), якщо інше не встановлене законом, без державної реєстрації такий договір буде вважатися недійсним. Яскравим прикладом такого виду договорів є правочини переведення боргу, що пов’язаний із нерухомістю.
Таким чином, для того щоб замінити боржника у зобов’язанні необхідно укласти правочин у відповідній формі, з додержанням всіх необхідних умов, що передбачені законодавством.
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV.
2. Белов В.А. Гражданское право: Общая и особенная части: Ученик. – М., 2003. 745 c.
3. Буркова А.Ю. Перевод долга. // Юрист №7. 2006.
4. Коваленко Н.И. Советское гражданское право. Т.1. – М., 1979. – 657c.
5. Новищький И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. –М., 1950. 539 с.
6. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2007.- 512 с.
7. Пушай В.І. Уступка вимоги і переведення боргу в цивільних правовідносинах: Дис. канд. юрид. Наук – Київ 2003. 199 с.
8. Харитонов Е.О., Старцев А.В., Харитонова Е.И. Гражданское право Украины: Ученик. Издание четвертое. – Х.: ООО «Одиссей», 2008. – 920 с.
Соснина Анна
ЛИЧНЫЕ СЕРВИТУТЫ
Одной из новелл Гражданского кодекса Украины является институт личного сервитута, закрепленный в главе 32 (статья 401). В современном гражданском праве он подразумевает под собой, право пользования чужим имуществом, установленным в пользу конкретного лица, непередаваемое по наследству, неделимое и не отчуждаемое.
К сожалению, на сегодняшний день проблемам реализации, установления и защиты личных сервитутов посвящено небольшое количество теоретических исследований.
В свою очередь, юристы-практики сталкиваются с огромным количеством проблем связанных с неполнотой и неточностью законодательства в данной сфере, потому как динамика жизни и соответственно развитие и изменение правоотношений связанных с использованием личных сервитутов, требует мгновенной реакции и внедрения новаций в данную область.
В силу данных обстоятельств, всестороннее и глубокое изучение исторического опыта применения данного института, поможет устранить коллизии и пробелы в сегодняшнем гражданском праве.
Безусловным правовым фундаментом сервитута является римское законодательство. Первыми сервитутами, закрепленными в римском праве, были предиальные сервитуты (rusticorum servitutes praediorum). Первичность возникновения именно данного вида сервитутов была вызвана определенной спецификой отношений того времени. А именно дробностью землевладения и скученностью усадебных построек в древнем Риме, что усугублялось семейными разделами земельных участков.
Способность сервитутов восполнять недостатки одного земельного надела за счет другого, сделала их вскоре удобным и эффективным правовым средством удовлетворения имущественных интересов одного лица за счет имущества другого. Они вышли за пределы землепользования, распространившись и на другие вещи, тем самым, расширив круг объектов и изменив специфику их применения, чем заложили основу для развития личных сервитутов [7].
И.А. Покровский полагает, что первым источником происхождения личных сервитутов было завещание, причем, по всей видимости, наиболее ранним из них ученый считает право проживания (habitatio) пережившего супруга в доме умершего, однако точную последовательность дальнейшего их возникновения установить также невозможно [8].
У римлян было выработано четыре типа личных сервитутов:
Во-первых, Ususfructus – подразумевает под собой право пользования и получения доходов с чужих вещей без уничтожения их сущности.
В качестве личного сервитута узуфрукт был правом пожизненным или срочным, то есть установленным на определенный срок. Допускалась его сдача в наем, однако в случае смерти узуфруктария прекращалось и право нанимателя [5].
По общему правилу узуфрукт нельзя было передавать по наследству, но в своей работе Г. Деренбург упоминает о том, что в позднем классическом римском праве, в виде исключения, стали допускать переход узуфрукта к ближайшим наследникам узуфруктария [3].
Юридическая форма узуфрукта не применима к потребляемым вещам, поэтому сенатским постановлением был создан аналогичный институт – Quasiususfructus, который распространялся на все потребляемые вещи и обязательства [9].
Во-вторых: Usus – это право пользования самой вещью, но не ее доходами и плодами. Однако, в некоторых определенных случаях, узуарий мог пользоваться плодами только для личного потребления.
Следует заметить, что в отличии от узуфрукта, который предполагал возможность уступки своего права другому (сдать в наем), узуарий был полностью лишен данного права [2].
При реализации своего права, пользователь имел право допускать своих близких к совместному пользованию (Д. 7. 8. 2. 1).
В-третьих: Было установлено право пожизненно проживания в чужом доме или в его части – Habitatio. Данный сервитут в отличии от вышерассмотренных, не прекращался путем его не использования, уступка в данном праве не предусматривалась, но допускалась сдача в наем [4].
В-четвертых: Operae servorum и Operae animalis – пользование рабом, и соответственно пользование животным, для удовлетворения собственных потребностей. Operae servorum и Operae animalis также как и Habitatio не прекращались путем их не использования, но могли быть утрачены в случае приобретения раба по давностьи [3].
Как нами уже было упомянуто, личные сервитуты устанавливались:
- по завещательным распоряжениям;
- посредством сделок между лицами;
- по решению судьи, при чем, как правило, по договорам о разделе имущества;
- узуфрукты часто устанавливались по закону [4].
Прекращение личных сервитутов осуществлялось:
- при истечении срока, на который они были установлены;
- в случае смерти пользователя или при умалении его правоспособности;
- путем уступки своего права собственнику [4];
- при не использовании личного сервитута в течении двух лет для недвижимого имущества, и одного года для движимых вещей (кроме Operae servorum и Operae animalis и Habitatio);
- путем слияния в одном лице собственника и пользователя;
- в случаях существенных перемен в характере их объекта, изменявшего свою способность к личному использованию, например при гибели здания от огня, даже если в последующем данное здание будет восстановлено, личный сервитут не восстанавливался (Д. 7. 4. 5. 2) [6].
При всем этом, Ч. Санфилиппо [11] считал что, распространение на рассмотренную группу прав общего понятия сервитута невозможно, так как данной категории прав не свойственны некоторые принципы сервитутного права. Более того, по мнению исследователя, понятие «личный сервитут», было чуждо и римскому классическому праву, поскольку было введено лишь юстиниановскими юристами, посредством внесения изменений в классические тексты.
Однако, на наш взгляд, и учитывая все вышеизложенное, данный подход не учитывает саму суть сервитута – пользование чужим имуществом, для удовлетворения потребности лиц, которые не могут быть удовлетворены иным способом, что мы и наблюдаем как в реальных, так и в личных сервитутах. Более того, как мы уже упоминали, подобное разграничение сервитутов нашло свое отражение и в нормах действующего законодательства Украины и ряда других стран.
Проблема становления и развития сервитутов, и личных сервитутов в частности, чрезвычайно сложна и многогранна. Изучение исторического опыта поможет нам сегодня в выработке четких законодательных концепций, учитывающих специфику страны, а наработанный и приобретенный опыт должен быть использован и учтен в процессе разработки законодательных актов.
Литература:
- Гражданский кодекс Украины // Харьков: «Одиссей». 2005 г.
- Барона Ю. «Система римского гражданского права»и // перевод Л. Петражицкаго // Выпуск второй., - С.-Петербург.: 1909 г. стр. 91
- Деренбургъ Г. «Пандекти. Вещное право» Т.1, ч.2 // подъ редакцій Бар. А.Ф. Мейендорфа. С.-Петербургъ. 1905 г. стр. 214 - 231
- Институции Юстиниана // Перевод Д. Расснера. Под редакцией Л.Л. Кофанова, В.А. Томсинова. –М.: Зерцало. 1998 г. стр. 93-103
- Новицкий И.Б. «Римское частное право» // -М.: 1948 г. стр. 93
- Новицкий И.Б. Перетерский И.С. «Римское частное право». Ученик // -М.: Юриспруденция. 2005 г. стр. 173 – 174.
- Подопригора А. А. «Основы римского гражданского права» // -К.: «Выща школа». 1990 г. стр. 153 - 154
- Покровский И.А. История римского права. // Пг., 1918 г. стр. 285
- Хвостов В.М. «Історія римскаго права» // пособіе къ лекціямъ. Пятое изданіе. –М.: Типографія И.Д. Сытина 1910 г. стр. 115
- Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. Древний мир и средние века. Т.1. // ред. Н.А. Крашенинникова. –М.: «НОРМА». 2007 г.
- Чезаре Санфилиппо «Курс римского частного права. Учебник»// Под общей ред. Д.ю.н. Д.В. Дождева. –М.: Издательство БЕК. 2002 г. стр. 194