«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД НАДАННЯ БЕЗОПЛАТНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ
Доступ до правосуддя є одним з основних прав людини, гарантованих, як міжнародно-правовими нормами, так і Конституцією України, без якого захист всіх інших прав і свобод людини і громадянина в сучасному суспільстві навряд чи можливий. Одним із найбільш суттєвих аспектів доступу до правосуддя є право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги, яке гарантується всім і кожному, в тому числі особам, які не мають можливості отримати таку допомогу.
Безоплатна правова допомога гарантована Європейською конвенцією з прав людини. Це основне правило викладене в п.1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини [3] і в п. 3 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [4, 42].
Кілька разів Європейський Суд з прав людини підтверджував важливість дотримання принципу доступності правосуддя, зокрема, у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kindom) від 21 лютого 1975 року, у справі « Артіко проти Італії» (Artico v. Italy) від 13 травня 1980 року і у справі «Ейрі проти Ірландії» (Airey v. Ireland) від 8 жовтня 1979 року [2, 41, 275, 277].
Цей принцип також закріплено Резолюцією 78(8) про судову допомогу і юридичні консультації, прийняту Комітетом міністрів Ради Європи 1978 року.
Актуальніть дослідження. Багато країн світу намагаються віднайти рівновагу між правовою допомогою за плату і безкоштовною. Системи правової допомоги у зарубіжних державах значно відрізняються одна від одної. Багато держав зараз перебуває у процесі створення нових та реформуванні існуючих систем правової допомоги. Сьогодні доцільним є вивчення міжнародного досвіду надання безоплатної правової допомоги, що допоможе визначити основні напрямки її реформування в Україні. Тому ми поставили за мету у даному дослідженні проаналізувати досвід зарубіжних країн щодо формування системи безоплатної правової допомоги.
Вагомий внесок в розробку проблеми надання правової допомоги зробили вітчизняні вчені-правники такі, як Т.В. Варфоломєєва, В.Г. Гончаренко, С.В. Єрмаков, О.Л. Жуковська, М.В. Косюта, К.В. Манжул, М.М. Михеєнко, С.М. Логінова, М.В. Руденко, О.Д. Святоцький, Н.М. Таварткіладзе, Т.В. Хотенець, О.Г. Яновська та інші.
У США реформи правової допомоги почалися з «Програм юридичних послуг» (Legal Services Program). Сьогодні в країні створено структуру для забезпечення правовою допомогою осіб, не спроможних сплатити за правову допомогу як у кримінальних, так і в цивільних справах. Це Корпорація юридичних послуг. У кожному штаті створюються контори для надання правової допомоги. У них працюють адвокати на громадських засадах, ведуть певну кількість справ або проводять певну кількість годин у конторі, надаючи консультації « pro bono», тобто, не одержуючи ніякої платнні. Також у Сполучених Штатах Америки з метою забезпечити захисниками всіх малозабезпечених, обвинувачених у вчиненні злочинів, державою створено систему громадського захисту. Суди на рівні федерації, штатів та округів утворюють відповідні фонди, котрі наповнюються з бюджетів для забезпечення оплати роботи адвокатів, які вестимуть справи обвинувачених, не спроможних оплатити допомогу адвоката.
У США правова допомога малозабезпеченим громадянам надається у рамках багатьох різноманітних програм та за допомогою різноманітних джерел фінансування. Це, зокрема, Правнича клініка Центру Району Пайют, Контора юристів-добровольців, Центр самодопомоги Мерікопського окружного суду, юридичні клініки в торгівельних точках, юридичні клініки при юридичних школах. Це і День права, що проводиться у США 1 травня, коли у метрополії Фенікса юристи відкривають кабінки безкоштовної правової допомоги, встановлюють багатоканальні телефонні лінії [6, 51-57].
Як показує практика надання безоплатної правової допомоги у Сполучених Штатах Америки, багато чого можна здійснити, щоб зробити юридичну допомогу більш доступною, через співпрацю юристів, судів, державних установ, неурядових організацій, комерційних структур, приватних осіб, благодійних фондів, одержуючи фінансування з усіх вищенаведених джерел.
У Великобританії, Ізраїлі, Канаді, Нідерландах, ПАР, США створено спеціальні органи, що здійснюють управління і координацію діяльності систем безоплатної правової допомоги. Досвід багатьох країн вказує, що концентрація в одному органі повноваженень щодо всіх питань, пов’язаних з управлінням і функціонуванням системи правової допомоги призводить до покращення роботи усієї системи.
У Англії та Уельсі створено Комісію з юридичної допомоги, яка здійснює керівництво системою безоплатної правової допомоги, тобто організаційно-адміністративну функцію. Не дивлячись на те, що члени Комісії призначаються міністром, вони не залежать від уряду.
Важливим питанням є фінансування безоплатної правової допомоги. В Англії оплата адвокатам за надану громадянам безкоштовно правову допомогу проводиться зі спеціального фонду правової допомоги, який створюється із коштів держави та внесків, зроблених клієнтами й організаціями адвокатів. Правосуддю Англії це коштує 600 млн. фунтів стерлінгів на рік [7,31].
Питання про створення подібного фонду неодноразово порушувалось Спілкою адвокатів України. Для України сьогодні доцільно залучати додаткові кошти щодо фінансування безоплатної правової допомоги, бо покрити витрати коштами державного бюджету буде нереально.
Не менш важливим питанням є визначення критеріїв надання безоплатної правової допомоги. В Іспанії безкоштовна правова допомога надається кожному, хто її потребує, але сам клієнт доводить, що не має коштів на оплату праці адвоката, тобто обґрунтовує свою незаможність, а комісія з питань безкоштовної правової допомоги вирішує, чи можна конкретній особі її надавати, враховуючи заробітну плату, майно, що їй належить, тощо. Таку допомогу може отримати людина, що має певний достаток, якщо кошти і прибуток її не перевищують встановлений законом рівень, але не більше чотирьох середніх для всіх професій мінімальних зарплат. Коли прохач є власником житла, це не перешкоджає для визнання за ним права на безкоштовну правову допомогу, але лише у випадку, коли житло не вважається «розкішним» (ст.4 Закону Іспанії про безоплатну правову допомогу від 10 січня 19996 року) [1,14].
У нідерландців є певна шкала, яка характеризується як дохід особи, дохід сім’ї з урахуванням утриманців, інвалідів, неповнолітніх, аліментів, пенсії і т.д. За цією шкалою порівнюють вартість послуги підготовки необхідних документів, консультації, представництва інтересів у відповідному органі з доходом сім’ї і виводиться середнє арифметичне доходу. Внаслідок зіставлення цих показників, особа або повністю звільняється від оплати за правову допомогу, або сплачує лише певний відсоток. За оцінкою голландських експертів, 48 % населення Голландії (6.2 млн. чоловік) мають право на безоплатну правову допомогу у зв’язку з малозабезпеченістю.
У країнах зі стабільною економікою, таких як, США, Англія, Бельгія, Нідерланди, можна проводити відповідні розрахунки визначення рівня забезпеченості. Що ж до досвіду пострадянських країн, то в Грузії і Литві не перевіряють підстави на безоплатну правову допомогу, адже заможні люди самі зможуть скористатися послугами хорошого адвоката.
У Литві, як і в Україні малозабезпечених набагато більше ніж заможних людей. Спостерігачі із країн Європейського союзу в своїх звітах підкреслювали, що доступ до правосуддя в Литві обмежений, відсутній реальний захист у кримінальному процесі. Тому в державі було запроваджено реформування державою гарантованої правової допомоги. Литва була першою країною східної Європи, яка прийняла у 2000 році Закон про гарантовану державою правову допомогу. Далі, за рахунок приватних фондів, почали створюватись пілотні проекти з метою апробації механізму надання правової допомоги безоплатно.
Для України заслуговує запровадження досвід Литви у вирішенні проблем гарантованої державою правової допомоги в аспекті залучення саме адвокатів до надання такої допомоги.
Цікавим є досвід зарубіжних країн у виконанні (реалізації) процедури надання правової допомоги: Чеська Республіка – суддя призначає адвоката зі списку практикуючих адвокатів в судовому окрузі, або зі списку, який підготовлений асоціацією адвокатів – Угорщина, Румунія, Словаччина. В Словенії за новим Законом про юридичну допомогу створюється інститут так званого Уповноваженого з юридичної допомоги, який приймає рішення по клопотанню про юридичну допомогу і проводить процедуру призначення адвокатів.
На нашу думку, Україна має сформувати власну модель та систему безоплатної правової допомоги. Для цього, в першу чергу, необхідно узагальнити іноземний досвід надання безоплатної правової допомоги. Адже, безперечно, корисно застосовувати позитивні надбання інших країн світу у сфері забезпечення права на правову допомогу при створенні національної системи правової допомоги в нашій державі.
Короткий аналіз систем безоплатної правової допомоги у зарубіжних країнах показав, що всі демократичні сучасні держави прагнуть максимально забезпечити захист прав і свобод людини, зокрема, це стосується і права на безоплатну правову допомогу.
Уявляється доцільним та необхідним використання вже наявного досвіду інших країн світу щодо забезпечення доступу до правосуддя. Не викликає сумніву, що удосконалення системи безоплатної правової допомоги в Україні повинно стати одним із векторів правової реформи. Нормотворчі напрацювання інших держав, що принесли позитивні результати у правозастосувальній діяльності в області надання правової допомоги безоплатно, можуть бути імплементовані в національне законодавство України.
Література:
- Гончаренко С.В. Проблеми надання безкоштовної правової допомоги в Україні та у світі // Адвокат. – 1998. – №3. – С.14.
- Европейский Суд по правам человека: Избранные решения: В 2 т. – Т.1/ Председ. редакцион. коллегии д. ю, н., проф. В.А. Туманов. – М.:НОРМА, 2000. – С.41-45, 275-277, 322-324.
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року// Юридичний вісник України. – 2005. – №48(544). – 3 – 9 грудня.
- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права// Права людини: Міжнар. Договори України. – К.,1992. – С.42-44.
- Сердюк В.В. Деякі проблемні питання надання безоплатної правової допомоги // Адвокат. – 2006. – №11. – С.9.
- Сплейн Н.К. Роль юристів у демократичному суспільстві. Коментарі американського адвоката / Пер. з англ. О.Л. Жуковської. // Адвокат. – 1998. – №3. – С.51-57.
- The law Society. – London, 1989. – P.31
Тетерятник Ганна
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРИЗНАЧЕННЯ СТАЦІОНАРНОЇ СУДОВО-ПСИХІАТРИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
З настанням незалежності та прийняттям Конституції в Україні розпочався новий етап розбудови правової демократичної держави, який торкнувся суттєвих перетворень усіх сфер діяльності, в тому числі, і правової системи.
Відхід від імперативних методів та формування судочинства охоронного типу вимагає змінення і кримінально-процесуальних норм, і законодавства, що регулює сферу цих відносин. На сьогодні людина, її життя та здоров’я, честь та гідність, особиста недоторканість та безпека є головною цінністю держави, а отже робота усіх державних механізмів має бути спрямована, насамперед, на їхнє збереження та охорону.
Особи, які страждають на психічні захворювання нерідко стають учасниками кримінального судочинства, і є тією категорією, яка потребує особливої уваги, додаткових гарантій захисту та охорони своїх прав та законних інтересів з боку держави.
Питання охорони прав та законних інтересів неосудних та обмежено осудних осіб у своїх роботах досліджували такі вчені як В.Д. Адаменко, М.С. Алексєєва, О.Д. Бойкова, С.В. Бородин, Т.В. Варфоломієва, Є.В. Горленко, О.В. Зайцева, І.Л. Петрухін, Т.М. Приходько, М.С. Строговича, Л.Г. Татьяниної, С.Л. Шаренко, С.П. Щерби та інших. Втім, на сьогоднішній день невирішеною залишається низка питань, які, в тому числі, стосуються і порядку призначення та проведення судово-психіатричної експертизи на стадії досудового розслідування.
Ст.205 Кримінально-процесуального кодексу передбачає: «Якщо при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову» [1]. У статті визначається, що проведення тривалого спостереження, яке проводиться в умовах поміщення особи на стаціонарне обстеження до медичного закладу можливе лише щодо обвинуваченого. Відповідно до ст.ст.43, 131 КПК України «Обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому цим Кодексом порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого», а постанову про притягнення особи як обвинуваченого слідчий виносить, «коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою...». Отже, норми кримінально-процесуального закону вказують на можливість притягнення в якості обвинуваченого лише особи, яка скоїла злочин. Ст.11 Кримінального кодексу України визначає, що «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), скоєне суб’єктом злочину» [2].
Проаналізувавши наведені норми, можна зробити висновок, що виникає певна колізія, яка полягає у тому, що на судово-психіатричну експертизу може бути направлений лише обвинувачуваний у скоєнні злочину. В той же час, слідчий під час винесення постанови про призначення судово-психіатричної експертизи не має достовірних даних про психічний стан, осудність чи неосудність особи, яка і направляється на обстеження для з’ясування цих питань. Таким чином, цю особу не можна назвати суб’єктом злочину, адже ним відповідно до КК України є «фізично осудна особа…» [2], а медичний критерій осудності на момент призначення судово-психіатричної експертизи залишається нез’ясованим.
Розглядаючи питання обов’язковості пред’явлення обвинувачення для призначення судово-психіатричної експертизи, необхідно торкнутись положень презумпції невинуватості, які, на нашу думку, також порушуються. Ч. 3 ст. 62 Конституції України визначає, що «Обвинувачення не може ґрунтуватися …на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» [3]. На момент призначення судово-психіатричної експертизи, на наш погляд, слідчий рівною мірою може припускати як те, що особа, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, є осудною, так і неосудною, а припущення не може використовуватися при обґрунтуванні обвинувачення.
Таким чином, пред’явлення обвинувачення особі, щодо психічного стану якої виникають сумніви, можна вважати невмотивованим та таким, що не відповідає визначенню «обвинувачений» та «суб’єкт злочину», які наведено у КПК та КК України відповідно.
Крім цього, існує ще одна колізія між нормами кримінально-процесуального закону. Законодавець, з одного боку, регламентує можливість призначення судово-психіатричної експертизи тільки обвинуваченому, з іншого – у ст.417 КПК України визначає, що слідство у справах осудних та обмежено осудних осіб провадиться за правилами, передбаченими ст.ст. 111-130, 148-222 КПК України [1]. Гл.12 Кодексу, яка регламентує порядок притягнення особи в якості обвинуваченого, у справах цієї категорії відсутня.
С.Л. Шаренко зазначає, що «невизначене становище психічно хворої особи в стадії досудового розслідування виключає однозначність у застосуванні закону. По суті, чинне кримінально-процесуальне законодавство ставить вирішення питання, пред’являти чи не пред’являти обвинувачення особі, неосудність якої викликає сумнів, у залежність від розсуду слідчого» [4 с. 77].
А.І. Галаган вважає, що до одержання висновку експертів-психіатрів слідчі вважать за краще не пред’являти обвинувачення особі, щодо психічної повноцінності якої вони мають сумніви [5, с. 52].
Втім, формулювання ст.205 КПК України виключає можливість призначення стаціонарного судово-психіатричного обстеження будь-якому іншому суб’єкту кримінального судочинства, окрім обвинуваченого. Безумовно, перебування особи у психіатричній установі під час стаціонарної судово-психіатричної експертизи обмежує її права, а тому ми погоджуємося з науковцями, які визнають можливість призначення такого обстеження лише у разі достатніх доказів, які вказують на вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки злочину. Проте ототожнювати поняття «обвинувачений» з поняттям «особа, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, яке містить ознаки злочину», до отримання висновку експерта-психіатра не можна, адже не встановлено наявність осудності особи та відповідно суб’єкта і суб’єктивної сторони.
Проаналізувавши кримінально-процесуальне законодавство країн СНД щодо порядку призначення судово-психіатричної експертизи, найбільш правильним вбачається нам формулювання надане у Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Білорусь. Там визначається, що особа може бути направлена на судово-психіатричну експертизу лише за наявності достатніх даних, які вказують, що саме ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, щодо якого порушено кримінальну справу та ведеться досудове розслідування» [6].
На наш погляд, таке формулювання досить чітко називає особу, яка направляється на судово-психіатричну експертизу, вказуючи на: наявність факту вчинення суспільно небезпечного діяння з приводу якого порушено кримінальну справу (отже таке діяння має ознаки злочину); достатність доказів, які вказують, що саме цією особою скоєне діяння; стадію кримінального судочинства – (досудове) слідство.
Таким чином, законодавець не робить завчасних висновків щодо осудності або неосудності особи, називаючи її «обвинуваченим» або «особою, щодо якої ведеться справа про застосування примусових заходів медичного характеру».
Незважаючи на те, що до проведення судово-психіатричної експертизи пред’являти обвинувачення особі, психічний стан якої викликає сумніви, на нашу думку, недоцільно та неправомірно, викреслити особу обвинуваченого зі статей, які регламентують порядок призначення судово-психіатричної експертизи не можливо, адже психічні розлади можуть виявитися на будь-якій стадії кримінального процесу, тобто і після пред’явлення обвинувачення.
Враховуючи викладене, на наш погляд, у КПК України доцільно вказати, що судово-психіатрична експертиза повинна призначатись не тільки обвинуваченим, а і особам щодо яких є достатні докази, які свідчать про вчинення ними суспільно небезпечного діяння, та щодо яких виникли обґрунтовані сумніви у їхній психічній повноцінності. Крім того, обвинувачення таким особам може бути пред’явлене лише після отримання висновку судово-психіатричної експертизи за відсутності у особи психічної хвороби, яка виключає можливість притягнення її у справі в якості обвинуваченого.
Література:
- Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
- Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст.131.
- Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
- Шаренко С.Л. Кримінально-процесуальні проблеми застосування примусових заходів медичного характеру. – Харків: «Право», 2002. – 207 с.
- Галаган А.И. Особенности расследования органами внутренних дел общественно опасных деяний лиц, признаваемых невменяемыми: Учебно-практическое пособие. – К.: НИиРИО Киевской высшей школы МВД СССР им. Ф. Э. Дзержинского, 1986. – 84 с.
- Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Білорусь // spinform.ru/show_doc.fwx? Regnom=2002
Ткаля Олена
СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЮРИСДИКЦІЙНОГО ІМУНІТЕТУ ДЕРЖАВИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
Імунітет держави один з основних інститутів міжнародного приватного права, що визначають правове положення держави в міжнародних угода і взагалі в приватноправових відносинах міжнародного характеру. Імунітет, відповідно до якого держава при здійсненні ним цивільно-правових актів з суб’єктами національного права іноземних держав є не підсудною іноземним судам, не підкоряється дії іноземних законів, звільняється від забезпечувальних і примусових заходів по позову і виконанню присудження, а також арешту і реквізиції власності, прийнято обґрунтовувати звичайно-правовою нормою, що витікає з принципів суверенної рівності і пошани суверенітету держав, діючих в міжнародному приватному праві.
Держави відвіку брали участь в міжнародних торгових, культурних і інших зв’язках. За часів середньовіччя здійснення державою контактів з іншими суверена опосередковувались зв’язками між монархами і персоніфікувалася останніми. Спочатку поняття імунітету означало вилучення від податей і повинностей, дароване окремим особам і станам, іноді цілим общинам. З початку середніх століть імунітеті застосовувався до володінь як короля, так і інших привілейованих осіб, особливо духівництва. Найбільш глибоко і стисло характеристика правового змісту імунітету виражена у відомих ще з часів римського права юридичних максимах: « par in parem non habet imperium « («рівний над рівними влади не має») « par in parem non habet роtestas « («рівний по відношенню до рівного повноважень не має») « par in parem non habet jurisdictionen « («рівний над рівним не має юрисдикції»).
Слово «імунітет» походить від латинського immunitas (immunitatis) – звільнення, позбавлення від чого-небудь. Імунітет іноземної держави полягає в звільненні (непокорі) цієї держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет нерідко називають юрисдикційним імунітетом. Імунітет держави слід відрізняти від консульського і дипломатичного імунітету, який надається як привілеї особливим категоріям представляючих державу осіб в цілях полегшення здійснення ними своїх функцій на основі норм дипломатичного і консульського права.
Для розуміння імунітету велике значення має його правове обґрунтовування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту суди обґрунтували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю – comitas gentium. Але вже на початку ХІХ століття американські суди розглядали імунітет іноземної держави як міжнародно-правовий звичай, що склався.
Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско, створений для розробки проекту ст.2 Статуту ООН, дав таке тлумачення суверенітету, яке має фундаментальне значення для розуміння імунітету: «Під «суверенною рівністю» розуміється наступне: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується невід’ємним правом повного суверенітету; в) особа держава користується повагою, правом на територіальну цілісність і політичну незалежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій борг і свої обов’язки». З цього виходить, що жодна держава не може здійснювати відносно іншої держави які-небудь заходи примушення, не сумісні з суверенітетом держави, навіть якщо воно діє на іноземній території.
Проаналізувавши судову практику і доктрину різних держав, можна зробити висновок, що правова природа імунітету держави втілена в звичаях і практиці держав принципами суверенітету, незалежності, рівності і гідності держав. Всі ці поняття взаємозв’язані і в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Таким чином, імунітет походить з суверенітету. Коли двоє знаходяться в рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим: par in parem non habet imperium. Імунітет держави в приватноправовій сфері є слідство, прояв, грань суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції: «par in parem non habet jurisdictionen». Даний висновок має принципове значення особливо при створенні національних законів про імунітет іноземних держав.
Для визначення сфери дії державного імунітету необхідно визначити, що розуміється під «державою» для цілей імунітету. Питання достатньо спірне, особливо відносно суб’єктів федерацій. В проекті Конвенції «Юрисдикційний імунітет держав і їх власності», підготовленому Комісією міжнародного права і представленого Генеральній Асамблеї ООН, складові частини федеральної держави були включені в поняття «держава» і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей проекту були повернені Комісії для перегляду, у тому числі і стаття про поняття «держава». В редакції 1999р. поняття «держава» для цілей імунітету означає: 1) Держава і його органи управління; 2) установи і інші утворення в тій мірі, в якій вони правомочні діяти в здійсненні державної влади; представники держави, діючі в цій якості; 3) складові частини федеральної держави і політичні підрозділи унітарної держави, які правомочні робити дії в здійсненні державної влади.
З цього видно, що імунітет розповсюджується на державу в цілому і на його урядові органи. Це ж відноситься до інших установ, але тільки в тій мірі, в якій вони правомочні здійснювати державну владу. На офіційних представників держави імунітет розповсюджується, якщо вони діють в цій якості. Нарешті, статус суб’єктів федерації зрівняний із статусом політичних підрозділів унітарної держави. Згідно ст. 28 Європейської конвенції автономні одиниці, що входять до складу федеральної держави, не користуються імунітетом. Проте федеральна держава, приєднуючись до Конвенції, може зробити обмовку про розповсюдження права на імунітет і на суб’єктів федерації (п. 2 ст. 28).
Прийнято розрізняти наступні види імунітету держави:
1. Імунітет від дії законодавства іноземної держави. Дії держави визначаються його внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси витікає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилося на інше.
2. Судовий імунітет. В широкому значенні слова цей вид імунітету включає: 1)Імунітет від пред’явлення позову в іноземному суді; 2) Імунітет від попередніх дій; 3) Імунітет від попереднього виконання рішення. Тут необхідно помітити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, все-таки розділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому значенні) і імунітет від виконавчих заходів.
3. Імунітет від попередніх дій. Згідно даного імунітету суд, розглядаючи приватноправову суперечку з участю іноземної держави, не має права застосовувати будь-які заходи по попередньому забезпеченню позову, оскільки такі заходи носять примусовий характер. Часто заходи по забезпеченню позову розглядаються і приймаються судом ще до відкриття провадження і слухання справи з участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі заходи торкаються держави і його власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном і ін.), то з погляду імунітету вони не допустимі.
4. Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави і його власності не може бути вжито яких-небудь примусових заходів по виконанню іноземного (арбітражного) рішення будь-якими органами цієї і будь-якої іншої іноземної держави. Але в ході багаторічної практики виробилися певні виключення з цього правила, які дозволяють, у разі відмови іноземної держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові заходи відносно власності останнього.
5. Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є зрештою заборона обігу стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, яка не володіє імунітетом. Це зумовлює виділення питань власності як самостійного елемента змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою.
6. Імунітет правочинів держави. Оскільки держава через імунітет вільно від примусових заходів по здійсненню іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., то з цього виходить, що приватноправові відносини міжнародного характеру з участю держави, зокрема, правочини, що укладаються державою з іноземними фізичними або юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці.
Імунітет держави - це його «право», витікаюче з суверенітету, але не «обов’язок». Тому ніщо не заважає державі відмовитися від нього. Держава має право відмовитися від імунітету як в цілому, так і від якого-небудь його елемента. Відмова від імунітету, щоб бути юридично дійсною, підкоряється деяким правилам: по-перше, відмова повинна бути явно виражена у письмовій формі: відповідним органом держави в односторонньому порядку, при укладанні угоди в самому її тексті, в міжнародному договорі тощо; по-друге, відмова від імунітету не може тлумачитися розширено.
Рішення питання про імунітет, його межі і підстави, коли він може бути наданий іноземній державі, залежить від теорії абсолютного або обмеженого імунітету, прийнятої в тій або іншій країні. Як вже зазначалося, відповідно до принципу суверенної рівності держав іноземна держава на території іншої держави повинна користуватися судовим імунітетом, імунітетом від попередніх заходів і імунітетом від виконавчих дій (елементи теорії абсолютного імунітету). Абсолютний імунітет означає право держави користуватися імунітетом в повному об’ємі, всіма його елементами; він розповсюджується на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність. Спочатку імунітет і склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави було можливе тільки за умови прямо вираженої його згоди. В міру розширення функцій держави усередині країни і в міжнародних відносинах воно стало все ширше виступати як суб’єкт приватноправової діяльності і абсолютний імунітет ставав відчутною перешкодою в розвитку світових господарських зв’язків, оскільки контрагенти держави, по суті, позбавлялися права на судовий захист своїх майнових прав. У зв’язку з цим в доктрині і в судовій практиці з’являється ідея необхідності обмеження імунітету держави. Про перевагу, яка все більш віддається законодавством зарубіжних країн принципам обмеженого імунітету, свідчать міжнародні договори і угоди, до числа яких відноситься Європейська Конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972р., що набула чинності з 11 червня 1976р. В Конвенції проголошується принцип імунітету іноземної держави (ст. 15) і закріплюються виключення, при яких іноземна держава не може посилатися на імунітеті перед національним судом іншої держави: відносно розглядів, пов’язаних з контрактами про найм на роботу; зобов’язань, що виникають з контрактів, які підлягають виконанню на території держави суду; пов’язаних з участю держави в компаніях і інших юридичних особах, що мають місцезнаходження на території держави суду; пов’язаних з виробничою, торговою і фінансовою діяльністю, яку держава здійснює через своє агентство або установу; відносно патентів, промислових зразків, товарних знаків, знаків послуг, нерухомості, що знаходиться на території держави суду; пов’язаних з майном, право на яке виникло у держави в результаті спадкоємства; що витікають з відшкодування шкоди.
Підводячи підсумки слід зазначити, що імунітет держави визначає правове положення держави в міжнародних відносинах і в приватноправових відносинах міжнародного характеру, причому імунітет розповсюджується на державу в цілому і на його урядові органи. В даний час в Україні намічена тенденція переходу від теорії абсолютного до теорії обмеженого імунітету, що сприяє розвитку світових господарських зв’язків.