Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Об определяющем значении принципов права в уголовном судопроизводстве
Порівняльний аналіз конституцій розвинутих демократичних держав та конституції україни крізь призму публічного права
Подобный материал:
1   ...   75   76   77   78   79   80   81   82   ...   86
Література:

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.142. // Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 08.12.04 № 2222-ІV. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст. 44.

2. Советская военная энциклопедия, - М.: Воениздат, 1976: - С. 344.

3. Военный энциклопедический словарь, М.: Воениздат, 1986: - С. 158.

4. Шкідченко В.П., Різніченко О.В. Реформа безпеки і оборони // Політика і час. – 2006. - №12 – С. 30-32.

5. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / За загальною редакцією Погорілка В.Ф. К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. – С. 183-184.

6.. Вагапов В.Б., Лисицин Е.М. Воєнна політика в контексті національної безпеки. //Наука і оборона. – 2004. – №3. – С. 3 – 6.

7. Кириченко С.А. Наша мета – армія європейського типу. // Народна Армія. – 2007. – 7 грудня.


Репешко Павел

ОБ ОПРЕДЕЛЯЮЩЕМ ЗНАЧЕНИИ ПРИНЦИПОВ ПРАВА В УГОЛОВНОМ СУДОПРОИЗВОДСТВЕ

Судебное разбирательство уголовных дел в суде первой инстанции осуществляется в соответствии с общими основными положениями и принципами, которые прямо закреплены или исходят из конкретных норм Конституции и Уголовно-процессуального кодекса, а также иных актов действующего законодательства государства, в том числе международных конвенций и договоров.

Слово «принцип», пришедшее в русский язык из языка латинского, обозначает начало, основу. Л.П.Крысин считает, что «принцип» имеет несколько понятий: «Принцип – [нем. Prinzip < франц. principe < лат. principium]. 1) Основное, исходное положение какой-нибудь теории, учения, науки и т.п.; 2) Убеждения, взгляд на вещи; 3) Основные особенности в устройстве чего-нибудь» [1, с. 563]. В.В.Лопатин и Л.Е.Лопатина стоят на позиции, что: «Принцип – 1) основное, исходное положение какой-нибудь теории, учения, науки; руководящее положение, установка в какой-нибудь деятельности; 2) Убеждение, взгляд на вещи; 3) Основная особенность в устройстве чего-нибудь» [2, с. 516]. В свое время великий знаток русского языка В.И.Даль записал: «Принципъ – научное или нравственное начало, основание, правило, основа, от которой не отступают» [3, с. 431].

Анализируя и сравнивая между собой приведенные выше определения слова «принцип», следует отметить, что применительно к уголовному процессу из них можно подчеркнуть то, что принцип – это основное, исходное положение теории, учения, науки. Применительно к уголовно-процессуальному праву это совершенно правильно. Познание принципов дает возможность понять сущность явления, науки, отрасли права, их основополагающих положений, оказывающих существенное влияние на практическую реализацию конкретных норм, базирующихся на этих положениях, являющихся общими для той или иной отрасли или же науки в целом. С этим несколько созвучно также и определение принципов как основы устройства, действия какого-либо механизма, так как, изучая науку, необходимо исследовать основы ее устройства, взаимосвязь ее элементов и иные имеющие значение для правильного понимания ее сути присущие ей особенности.

В этой связи представляется актуальным при исследовании принципов уголовного процесса признать допустимым утверждение о наличии или отсутствии механизма реализации и взаимодействия тех или иных конкретных правовых норм, а также о степени развития этого механизма. Понятие руководящего положения, установки в какой-нибудь деятельности дает основание полагать, что для лиц, к которым эти основные положения имеют отношение, чью деятельность они регламентируют, принципы являются предписаниями к действию. Более того, в этом смысле принципы можно признать чем-то вроде мерила правильности при оценке, как отдельных действий должностных лиц, так и деятельности определенных органов, организаций, учреждений.

Говоря о таком признаке принципов как убеждение, определяющий норму поведения взгляд, следует исходить из того, что господствующие в той или иной науке, отрасли права основные положения, то есть принципы, являются общепризнанными и обязательными для соблюдения и исполнения всеми должностными лицами, чья деятельность регламентируется содержащими эти принципы нормами права. Отступление от соблюдения принципов должно быть в обязательном порядке наказуемым, если исключения из этого правила специально не оговорены в соответствующих правовых нормах, имеющих такой же уровень правоустанавливающей значимости, как и нормы, являющиеся источниками основных положений – принципов. Последнее предопределяет невозможность установления каких-либо положений, порядка или инструкций ведомственными нормативными актами, если их смысл и содержание будет иметь даже незначительные противоречия с нормами Конституции Украины, кодексов и законов, регулирующих данную конкретную отрасль правоотношений.

Подход к принципам как основополагающим теоретическим знаниям, не являющимся ни доказуемыми, ни требующими доказательства, в уголовном процессе представляется неприемлемым. Как сфера деятельности людей, право всегда нуждается в правильном понимании лицами, чью деятельность оно регламентирует. Все действия участников судебного разбирательства в стадии судебного разбирательства уголовного дела в суде первой инстанции должны быть осознанными и разумными.

У людей, на чью деятельность оказывают влияние те или иные правовые нормы, должно быть убеждение в необходимости, справедливости и, следовательно, правильности этих норм. Возникновение этого убеждения невозможно без осознания разумности правовой регламентации деятельности, возложения обязанностей, предоставления одним из них прав, особенно если таковые затрагивают права других, введения запретов и санкций за их нарушение.

Граждане страны сами устанавливают для себя законы, обязательные к исполнению. Происходит это не всегда непосредственно, как, например, в случаях принятия Конституции или законов, а также отдельных их основных положений на всенародных референдумах, а чаще опосредствованно, то есть через уполномоченных на то избранных в установленном законодательством порядке полномочных представителей – депутатов парламента, президента, в некоторых странах и главы кабинета министров.

Осознавая свое влияние на процесс законотворчества, граждане демократического государства должны осознавать разумность правовых норм, иначе их деятельность будет направлена на поиск объяснения причин необоснованных запретов, тем более, если за таковые будет установлено какое-либо наказание. Отсутствие разумной обоснованности правовых норм влечет за собой оправдание их несоблюдения и служит основанием для противодействия установленному порядку. Создание законов является осознанной разумной деятельностью людей. Процедура законотворчества предопределяет необходимость доказывания необходимости введения той или иной правовой нормы.

В этой связи представляется обоснованным утверждение А.Н.Колодия о том, что принципы права – это идеологическая категория, из чего следует, что они, как и право вообще, являются формой общественного сознания, осуществляющего идейное, информационно-воспитательное воздействие общего характера, то есть исполняют функцию общего закрепления общественных отношений, что дает возможность рассматривать их с позиции определенных идей, руководящих основ [4, с. 21]. При этом следует отметить, что принципы права имеют важное значение не только в теоретических изысканиях в области права, но и оказывают определяющее влияние на правоприменительную практику, в том числе и на правосудие.

Принципы права не только отражают господствующие в обществе правовые взгляды, идеи, но и формулируют определенные взгляды, требования, адресованные участникам правовых отношений: судьям, прокурорам и адвокатам, обвиняемым и потерпевшим, истцам и ответчикам [5, с. 74]. Поэтому представляется, что проистекающие из общих принципов права принципы уголовного судопроизводства развивают и конкретизируют общие принципы права применительно к науке уголовно-процессуального права и оказывают непосредственное влияние на правоприменительную деятельность субъектов уголовного процесса.

В.М.Тертышник справедливо считает, что принципы уголовно-процессуального права – это закрепленные в законе основоположные идеи, основы, общие положения, определяющие сущность, содержание и направленность деятельности субъектов процесса, способ и процессуальную форму их деятельности и осуществления правосудия, создающие систему гарантий установления истины, защиты прав и свобод человека и обеспечения справедливости правосудия, основы, от которых не отступают, а их нарушение влечет отмену приговора и иных принятых в таких условиях решений по делу [6, с. 80].

В уголовном судопроизводстве каждое предоставляемое право, каждая возлагаемая обязанность, всякий устанавливаемый запрет, любое предписание взаимосвязаны между собой. Они взаимопроникающи и взаимозависимы по отношению друг к другу. Без понимания их необходимости и объяснения их разумности достичь их соблюдения невозможно.

Следовательно, устанавливаемые в уголовном судопроизводстве нормативно-правовыми актами принципы уголовного процесса должны отвечать требованиям, принятым для принципов права в обществе и государстве. А в условиях изменения законодательства принципы должны отвечать ожиданиям общества и быть направленными на действительное, а не формальное улучшение состояния реализации основных прав и свобод человека.

Литература:

1. Крысин Л.П. Толковый словарь иноязычных слов. – М.: Русский язык, 1998. – 847 с.

2. Лопатин В.В., Лопатина Л.Е. Русский толковый словарь. – М.: Русский язык, 1998. – 882 с.

3. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – В 4 т. – Т.3. – М.: Русский язык, 1990. – 683 с.

4. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

5. Уголовный процесс: Учебник для вузов / под ред. В.П.Божьева. – М.: Спарк, 2000. – 574 с.

6. Тертышник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: А.С.К., 2007. – 848 с.


Савка Олександр

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ КОНСТИТУЦІЙ РОЗВИНУТИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ДЕРЖАВ ТА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Публічне право має свої витоки у глибокому минулому. Так, ще римський юрист Ульпіан згадував у своїх працях публічне право, характеризуючи його як право, що стосується положення римської держави. Критерієм розрізнення приватного та публічного права служить інтерес -для публічного права головними інтересами є державні інтереси, правове положення держави, її органів та посадових осіб, регулювання відносин, що носять яскраво виражений суспільний інтерес. Корені публічного права криються в суспільних відносинах, що розвиваються. Саме в сферах життя суспільства, держави та громадянина зароджуються процеси і явища, що потребують публічно-правового регулювання. Публічне право охоплює такі сфери суспільного життя, як устрій держави і влади, сфери управління та організації самоуправління та ін.

Сказане дозволяє охарактеризувати публічне право як специфічне розуміння природи права у сфері влади і соціально-політичних інститутів та визнання їх ролі у забезпеченні суспільних інтересів. Слід відмітити безперечне посилення ролі публічного права в його новому вигляді у сучасних суспільних процесах. Публічне право, за Ю.А.Тихомировим, має своїм девізом забезпечення гармонії та злагоди в суспільстві, балансу інтересів особистості, колективів, спільностей і суспільства в цілому, стабільність держави та її інститутів, стійкість основ економічного та соціального розвитку.

Якщо розглядати структуру публічного права,то побачимо, що галузі останнього визначені в конституціях. Смислом конституційного регулювання є не тільки «конституційне визнання»значення галузей публічного права, але і в створенні основ для їх динамічного розвитку в рамках всієї правової системи. Отже, як бачимо, конституція постає гарантом стабільного існування публічно-правового регулювання у суспільних відносинах. Коли розглядаємо джерела публічного права, то бачимо, що в їхній ролі найчастіше виступають перш за все загальнонормативні акти -конституції, укази, закони, постанови. В них від імені суб’єктів, наділених владними повноваженнями, містяться найстабільніші та найвагоміші по суті правила поведінки.

Конституція України є надзвичайно важливим політико-правовим документом, адже вона зафіксувала відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, їх правової системи. В ній містяться норми не лише юридичного, а й політичного характеру, які взаємообумовлені, взаємопов’язані і в своїй системі створюють єдину основу, необхідну для регулювання найважливіших суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави. І саме в цьому полягає соціальна цінність нової Конституції, що надає можливість розглядати її значення і роль як у політичному, так і в юридичному аспектах.

Становлення законодавства у будь-якій державі незалежно від її соціально-економічної орієнтації, розмірів території, чисельності населення, економічного і соціального рівнів розвитку тощо відбувається з урахуванням відповідних закономірностей. Однією з таких є те, що Конституція у будь-якій державі є основою розвитку та вдосконалення уже чинного законодавства, своєрідним фундаментом побудови правової системи, здійснення державно-правової реформи.

Якщо вести мову більш предметне про те, що Конституція України є основою розвитку законодавства нашої держави, то можна назвати три напрями такого розвитку. Перший - це прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні окремих норм самої Конституції. Розглядаючи перші два напрями, слід насамперед зазначити, що Конституція України є особливим і єдиним законом, з якого бере витоки вся правова система держави. У зв’язку з цим вона має найвищу юридичну силу і найширшу юридичну дію. Практично немає жодної держави, яка б не враховувала цього в процесі своєї законотворчої діяльності, формування своєї правової системи.

Не є винятком у цьому плані й Україна. У ст. 8 її Конституції міститься одне з важливих положень, зміст якого зводиться до наступного: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Це важливе не лише як суто юридичне, а й як методологічне вихідне положення, яке слід враховувати у законотворчому процесі. Крім того, слід зазначити, що Конституція містить також норми, які передбачають необхідність прийняття конкретних законів. І сьогодні, реалізуючи відповідні норми нашої Конституції, вже прийнято ряд нових законів, які прямо випливають із Конституції України.

Як вважає В. Шаповал, одним з найголовніших результатів прийняття Основного Закону незалежної України було конституювання механізму здійснення державної (публічної) влади, насамперед, на рівні його вищих щаблів, яким підведено певний підсумок теоретичним дискусіям і практичним державотворчим пошукам обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, в першу чергу парламенту, глави держави та уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Прийняття Конституції України визнано головною подією 1996 року в ділянці європейського конституційного права.

Тепер Конституція України має пройти перевірку практикою. Але важка економічна ситуація в Україні може дещо відкласти повне впровадження нових принципів і поставити під загрозу реалізацію позитивних набутків у тексті документа. Особливу увагу слід приділити прийняттю законодавства, яке гарантувало б, що Перехідні положення Конституції не призведуть до збереження елементів старої системи впродовж тривалого періоду.

Конституція встановлює міцну виконавчу владу, керовану сильним Президентом, все-таки передбачаючи наявність системи стримувань і противаг, що унеможливлює повернення до авторитаризму. Принцип верховенства права дуже добре втілено в тексті Конституції. Запровадження демократичного місцевого самоврядування, а також важлива роль, відведена Конституційному Судові, сприятимуть утвердженню демократичної культури в Україні. Усі ці питання закріплює в собі та регулює конституція як Основний закон будь-якої держави.

Устрій держави визначає конституція, так само як і основні засади діяльності владних органів. Конституція чітко регулює усі правові питання, пов’язані з відносинами громадян з державою, такі як питання застосування примусу, органів влади, владних повноважень та ін. Так, стаття 106 Конституції України чітко визначає повноваження Президента України, розділ 5 Конституції Федеративної Республіки Югославії визначає повноваження Федеральної Асамблеї, Президента та Уряду, стаття 1 Конституції Швейцарської конфедерації говорить:»Об’єднані цим союзом народи Двадцяти трьох кантонів Швейцарії, а саме Цюриха, Берна, Люцерна. - в сукупності утворюють Швейцарську конфедерацію», чітко визначаючи тим самим державний устрій Швейцарії; стаття 1 Конституції США проголошує, що «уся законодавча влада належить Конгресові Сполучених Штатів Америки, який складається з Сенату і Палати представників», стаття 2 - «Виконавча влада належить Президентові», стаття 3 – «Судова влада належить одному Верховному Суду і таким нижчестоячим судам, які Конгресом час від часу затверджуються», закріплюючи принцип розподілу влад.

Дуже важливим для публічних правовідносин стало правове закріплення у Конституції України прав та свобод людини і громадянина. Адже ще Римське право передбачало, наприклад, обмеження обвинувального виступу до 6 годин, тоді як підсудному та його адвокатам дозволялося виступати 9 годин. Взагалі країни, що увібрали античні чи деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи для захисту прав людини. Як відмічав ще у 1869 р. В. Соловйов, «християнство за багато століть до прийняття у Франції «Декларації прав і свобод громадянина» давало людям більшість відомих и найбільш важливих прав і свобод». У всіх сучасних країнах конституції гарантують права та свободи громадянина. Конституція США 1787 року з невеликим числом поправок зуміла за два століття забезпечити подолання усякого роду кризисів через те, що вона була заснована на загальнолюдських правових цінностях, в тому числі на ідеї свободи особистості. У Конституції Японії 1947 р. сказано: «Усі люди повинні поважатися як особистості. Їхнє право на життя, свободу і прагнення до щастя повинно бути вищим предметом піклування в області законодавства та інших державних справ». У Конституції України правам та свободам громадянина присвячений ІІ розділ, у якому детально перераховані основні права та свободи громадян: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (Ст.21); «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (Ст. 24). За статтею 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; стаття 43 стверджує: «Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно зі ст. 55 Конституції права й свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, службових чи посадових осіб. Кожен громадянин може вирішити спір не тільки з будь-якою юриди-чною чи фізичною особою, а й з державою. Це надзвичайно важлива конституційна норма, яка надійно захищатиме законні права, свободи та інтереси громадян. Стаття 16 Конституції Іспанії звучить:» Гарантується ідеологічна, релігійна та культова свобода індивідуумів та спільностей, ці свободи можуть обмежуватися у своїх проявах лише для підтримання суспільного порядку».

Конституція також закріплює основи правової системи та основні принципи здійснення міжнародних відносин. Стаття 24 Конституції Федеративної Республіки Німеччини зазначає, що «для врегулювання міждержавних спорів Федерація приєднується до договорів про загальний, всеохоплюючий, обов’язковий міжнародний арбітраж. Загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу над законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для жителів федеральної території». Конституція України у статті 9 визначає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

Отже, проаналізувавши вищенаведені факти і витяги з конституцій різних держав, можемо з певністю ствердити, що в усьому світі основним джерелом публічного права постає Конституція як Основний Закон, що регулює публічно-правові відносини. Конституція України - значний крок уперед для здійснення публічного права у нашій молодій державі, її прийняття, безперечно, забезпечило міцну та стабільну правову базу, і можна стверджувати, що від 26 червня 1996 року Україна стала на демократичний шлях розвитку правової держави.

Література:
  1. Бойко В. Нова Конституція і судова влада / / Право України. - 1997. - № 1
  2. В.Погорілко. Конституція і державне будівництво // Право України. 1997.-№. 2;
  3. Головатий С. Конституція України в системі європейського конституціоналізму // Право України. - 1997.-№6.-С.3-8;
  4. Опришко В. Конституція - фундаментальна основа подальшого розвитку законодавства і правової системи // Право України.-1996.-№9.-С.45-48;
  5. Тихонов Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України.-1992.-№1.-С.9-10;
  6. Юзьков Л.П. Конституційні закони: утвердження концепції і становлення практики // Радянське право.-1991.-№1.-С.69-73;
  7. Бєлкін Д. Конституція України-закон прямої дії // Право України.-1997.-№1;
  8. Шаповал В. Основний закон держави // Віче.- 1996.-№3.-С.27-35;