«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Клепицкий И.А. Преступление, административное правонарушение и наказание в России в свете Европейской конвенции о правах человека // Государство и право. – 2000. – № 3. – С. 65–74.
2. Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. – К.: Ін–т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 220 с.
Філіпенко Євгеній
АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОСТУПКИ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ ГРОМАДЯН
Особливе місце у здійсненні реформи адміністративного права належить формуванню принципово нових механізмів, які дозволять реалізувати конституційні гарантії прав і свобод громадян. Недостатнє використання засобів адміністративної відповідальності для охорони прав і свобод громадян призвело останнім часом до зростання кількості адміністративних проступків в цій сфері, не є винятком політичні права і свободи.
Політичні права і свободи розглядають як забезпечену людині законом і публічною владою можливість участі (як індивідуально, так і колективно) у громадсько-політичному житті держави і здійсненні державної влади. Тим самим переборюється відчуження громадянина від держави.
Виступаючи як фактор, що визначає природу держави, як засіб контролю за владою, оцінний критерій демократичного режиму, політичні права і свободи - невід’ємний атрибут цивілізованого суспільства. У юридичній літературі зустрічається їх розподіл на: 1) правомочності щодо участі в організації і діяльності держави і її органів за допомогою різних форм представницької і безпосередньої демократії (виборчі права, право на петицію); 2) правомочності щодо активної участі в житті суспільства (свобода слова і друку, свобода зборів і маніфестацій, право на об’єднання) [1, с. 151-152].
Варто окремо підкреслити, що політичні права, як правило, визнаються лише за громадянами, тобто володіння політичними правами пов’язується з належністю до громадянства конкретної держави. На відміну від прав людини, права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою (сферу публічних інтересів).
Фактичне здійснення основних політичних прав і свобод людини і громадянина можливе лише з допомогою і за посередництвом норм національного права, які повинні передбачати ефективні механізми і процедури реалізації перших. Існування демократичного суспільства неможливе поза формуванням політичного плюралізму і його цінностей, нонконформізму громадської свідомості і поведінки, активної і свідомої участі громадян у громадсько-політичному житті. Тому в демократичній державі політичні права і свободи сприймаються масовою суспільною свідомістю не як щось другорядне, а як одна з базових гуманістичних цінностей.
Короткий аналіз інституту політичних прав і свобод природно почати з права громадян брати участь в управлінні справами держави, яка юридично забезпечує включення громадян у сферу прийняття і здійснення державних рішень, у сферу політики. Особиста участь громадян в управлінні справами держави здійснюється шляхом їх волевиявлення на виборах, референдумах, а також особистої участі в роботі органів законодавчої, виконавчої чи судової влади. Не випадково гарантіями й одночасно конкретними формами реалізації цього стрижневого політичного права є цілий ряд інших прав: право обирати і бути обраним, право брати участь у референдумі, право на рівний доступ до публічних функцій і посад, а також на участь у відправленні правосуддя. Звідси цілком справедливий висновок про те, що право на участь в управлінні державними і громадськими справами є не тільки основним принципом взаємин між державою та її громадянами, але й одним з найважливіших прав громадянина.
На забезпечення права брати участь в управлінні справами держави в КУпАП встановлено адміністративну відповідальність за порушення законодавства про вибори Президента України і народних депутатів (ст. 1862), порушення законодавства про референдум (ст. 1864). Проступки в цій сфері є посяганням на право народу на волевиявлення і на здійснення безпосередньої демократії. Ущемляються права як виборців, так і тих, що обираються, порушується свобода виборів, рівність, гарантовані ст. 71 Конституцією України. КУпАП відносить такі проступки до таких, що посягають на встановлений порядок управління, а саме - встановлений порядок підготовки і проведення виборів Президента України і народних депутатів, загальнодержавного референдуму. Даний порядок передбачено Конституцією України, законами України «Про вибори Президента України» [2], «Про вибори народних депутатів України» [3], «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» [4]. Ці закони покликані забезпечити права громадян, їх реалізацію через встановлені процедури. Порушення цих процедур позбавляє громадян можливості реалізовувати свої права, що заподіює їм шкоду.
З об’єктивної сторони розглянуті вище проступки багато в чому схожі і проявляються у вчиненні однієї з таких дій: публічні заклики чи агітація за бойкотування; агітація в день проведення виборів (за чи проти кандидата) чи референдуму; видача членом дільничної виборчої комісії (комісії з референдуму) виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу; втручання в роботу виборчої комісії (комісії з референдуму), що перешкоджає виконанню ними своїх обов’язків. Крім того, об’єктивну сторону адміністративного проступку, передбаченого ст. 1862, утворює опублікування чи поширення іншим способом завідомо помилкових відомостей про кандидата в Президенти України чи депутати. Дане діяння зачіпає честь і гідність людини. Ст. 1864 КУпАП як на складоутворюючу діяння так само вказує на перешкоджання членам ініціативної групи у зборі підписів громадян під вимогою про проведення референдуму.
Суб’єкт зазначених проступків загальний, із суб’єктивної сторони вони характеризуються прямим умислом. Санкції даних норм встановлюють стягнення у вигляді штрафу, розмір якого в різних частинах статей передбачено в межах від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Інші політичні права громадян не знайшли свого забезпечення нормами адміністративної відповідальності. На нашу думку, право на об’єднання і право на петицію (на звернення) вимагають посиленної правової охорони. Адміністративна відповідальність могла б стати достатнім гарантом їх реалізації.
Так само вимагають своєї охорони засобами адміністративної відповідальності такі політичні права і свободи громадян як свобода слова, свобода зборів і мітингів та інші в тих випадках, коли їх порушення не тягне кримінальної відповідальності.
Література:
1. Права человека: Учебник для вузов. / Васильева Т.А., Карташкин В.А., Колесова Н.С, и др. / Под ред. Е.А. Лукашевой. – М.: НОРМА-ИНФРА·М, 1999. – 520 с.
2. Про вибори Президента України: Закон України вiд 05.03.1999 № 474-XIV// Відомості Верховної Ради України вiд 09.04.1999. – 1999 р. – № 14. – ст. 81.
3. Про вибори народних депутатів України: Закон України вiд 25.03.2004 № 1665-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 09.07.2004. – 2004 р. – №№ 27-28. – стор. 1098. – ст. 366.
4. Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України вiд 03.07.1991 № 1286-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 13.08.1991. – 1991 р. – № 33. – стор. 443.
Чубарук Тетяна
ІНФОРМАЦІЙНА СФЕРА ЯК ОБ’ЄКТ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Особливістю багатьох конституційних засад є їх націленість на регулювання відносин, що традиційно є предметом інших галузей права.
Конституція України містить ряд положень, що безпосередньо спрямовані на регулювання інформаційної сфери суспільних відносин в Україні.
Правове регулювання інформаційної сфери повинно спиратися на конституційні засади.
Особливе значення має стаття 3 Конституції України, відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Положення цієї статті безпосередньо не містять вказівки на соціальну цінність інформаційної складової для людини, проте перебувають у прямому зв’язку з певними нормами Розділу ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Перш за все, статтею 34 гарантовано право на свободу думки і слова, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Статтею 32 Конституції заборонено збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, гарантовано право на офіційну інформацію про себе. Цією ж нормою утверджено поняття державної таємниці та іншої захищеної законом таємниці. Інформаційну безпеку як одну з найважливіших функцій держави встановила стаття 17 Конституції, а стаття 50 право вільного доступу до екологічної інформації. Стаття 57 гарантує доступ до правової інформації.
Для цілей даної доповіді має значення юридична кваліфікація та предметне визначення інформаційної сфери в системі суспільних відносин.
Серед великої кількості існуючих поглядів на сутність і структуру інформаційної сфери можна виокремити найбільш цікаві з правової точки зору підходи.
Так, І.Л. Бачило, розглядає інформаційну сферу – як об’єктивно виражений стан знань людства про навколишній і створюваний ним у процесі своєї історії світ, що дозволяє користуватися цими знаннями в процесі життя соціуму планети, розвитку земної цивілізації, пізнання космосу [1].
В.А. Копилов, наприклад, для дослідження суспільних відносин, пов’язаних з інформацією та її обігом, побудував модель інформаційної сфери [2].
Досить популярним у наукових джерелах, зокрема таких авторів, як І.В. Арістова [3], О.В. Логінов та інші, є визначення інформаційної сфери як єдиного інформаційного простору.
Подібне визначення дано в Доктрині інформаційної безпеки Російської Федерації, де інформаційна сфера – це особлива сфера, утворена інформаційними потоками та інформаційними процесами, та являє собою сукупність інформації, інформаційної інфраструктури, суб’єктів, що здійснюють збирання, формування, поширення та використання інформації, а також системи регулювання суспільних відносин [4].
Аналогічним за своєю структурою є поняття інформаційного середовища, пропоноване К.І. Бєляковим, яке в загальному вигляді визначається автором як інформаційний ресурс єдності із засобами, методами та умовами, що дозволяють його активізувати і ефективно використовувати [5].
Позитивом розглянутої концепції інформаційної сфери, на думку Ю.П Бурило [6], є те, що вона добре відображає такі важливі компоненти інформаційної сфери, як інформація (інформаційні ресурси) та інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура. Суттєвим недоліком, зазначає, він є те, що вона не відбиває взаємозв’язків між цими компонентами. У результаті чого, важко уявити, як зазначені складові взаємодіють між собою, яким чином вони утворюють єдину інтегровану систему і чи утворюють її взагалі.
Деякі молоді російські науковці [7] акцентують увагу на те, що інформаційна сфера останнім часом розглядається як середовище, в якому створюється, зберігається, оброблюється та поширюється інформація, та здійснюються всі форми інформаційної взаємодії в суспільстві, що забезпечують її існування та функціонування як єдиного соціального організму. Таке визначення інформаційної сфери підкреслює глобальний, всеохоплюючий характер суспільних відносин проте відсутнє чітке визначення предмета правового регулювання.
Узагальнюючі різні підходи, гадаємо, що соціальний феномен інформації обумовлює особливості структури інформаційної сфери. Як сегмент суспільного життя інформаційна сфера включає не лише систему суспільних інформаційних відносин. Її структурним елементом є також інформація як інформаційний ресурс – результат інформаційних відносин у формі конкретних знань, їх накопичень, системи, що набуває характеру загальносуспільного інформаційного надбання. Крім того, ця сфера включає також інформаційно-комунікаційну інфраструктуру та технології, що забезпечують розвиток інформаційних процесів, комунікацій, а відповідно – суспільних інформаційних зв’язків.
На підставі узагальнення різних наукових підходів щодо визначення поняття інформаційної сфери автор встановив, що інформаційна сфера з правової точки зору – це система суспільних відносин з приводу збирання, зберігання, використання, поширення, обміну, охорони інформації (інформаційних відносини), що підлягають правовому регулюванню. Включаючи права і свободи людини, що належать до найбільш важливих демократичних цінностей, інформаційна сфера набуває винятково важливого значення як об’єкт конституційно-правового регулювання.
Автор дістав висновку, що конституційно-правове регулювання інформаційної сфери має засадничий характер – конституційні засади встановлені Конституцією України щодо регулювання інформаційних відносин спрямовані на розбудову інформаційного суспільства, що є властивістю сучасної демократичної держави.
Література:
1. Бачило И.Л. Информационное право: основы практической информатики. Учебное пособие. – М.,2003. – С. 20
2. Копылов В.А. Информационное право. – Москва:Юрист, 2004. – С. 51
3. Арістова І.В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: Організаційно-правові засади: автрореф. дис. на здобут. наук. ступеня.д-ра юрид. наук: спец.12.00.07 «Адміністративне право і процес. Фінансове право. Інформаційне право/ І.В Арістова. - Х., 2002.- С.11
4. Доктрина информационной безопасности // Российская газета. – 2000.- 28 сентября. – С.7
5. Бєляков К.И. Управление и право в период информатизации: Монография. – К.: Изд-во «КВІЦ», 2001.- С.62-63
6. Бурило Ю.П. Нормативно-правове регулювання державного управління інформаційною сферою / Ю.П. Бурило // Юридична Україна: Щомісячний правовий часопис. - 2007. - N 9. - С. 24-29
7. Лысенко А.В. Особенности правового регулирования в информационной сфере: автореф. дис. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; История учений о праве и госудврстве / А.В. Лысенко. – М., 2004.- 22 с.
Туляков Вячеслав
ОСНОВАНИЯ ТЕОРИИ ДЕКРИМИНАЛИЗАЦИИ
Вопрос достижения эффективного уровня криминализации, а точнее, – декриминализации в процессе формирования новой доктрины и принятия новой редакции Уголовного кодекса является одним из наиболее злободневных сегодня. Известны работы Д. Балобановой, Б. Здравомыслова, В. Кудрявцева, С. Келиной, В. Мельника, А. Никифорова, В. Тация, и др., посвященные теоретическим основам криминализации. Зачастую считается нормальным обоснование модели декриминализации через антикриминализацию. Думается, с учетом «тройственности» понимания преступности (как института как образа и как свойства отдельных субъектов уголовных правоотношений), значимости каузальности и ограниченности превентивных практик в современной доктрине, уголовно-правовая теория декриминализации должна носить относительно самостоятельный характер.
Это связано как со структурным пересмотром административных деликтов и категоризацией уголовных правонарушений, так и с необходимостью снижения уровня уголовной репрессии. И дело не в медиа информации и образе преступности как вселенского зла, о котором нам твердят постоянно. Положение с регистрируемой преступностью не так плохо как кажется – до начала эпохи кризисов преступность и темпы ее роста относительно стабилизировались во всем мире. Понятное дело, что сейчас тема голода и социального отчуждения вновь вызовет на повестку дня массовые криминальные практики, однако, справедливости ради, отметим, что ранее эти практики, преступные институты и пр. в основном представляли собой политически и нормативно неодобряемую модель поведения (активности), поддерживаемую всем или большей частью народа, либо социальной организации.
В этой связи представляется, что коренной ошибкой законодателя является увлеченность карательными практиками и теоретическими моделями криминализации в ущерб декриминализации [1]. Как справедливо указывала Д.А. Балобанова, – «Криминализация есть процесс выявления общественно опасных форм индивидуального поведения, признания допустимости, возможности и целесообразности уголовно-правового противодействия им и фиксации их в законе в качестве преступных и уголовно наказуемых. Вместе с тем проблема оптимальности законодательства сводится к соблюдению требований его внутренней согласованности, стройности, непротиворечивости, беспробельности, недопустимости излишеств, а также сохранения в действующем законодательстве форм, фактически утративших свое предназначение [2]. Это предполагает разработку теоретических основ декриминализации.
Более того, проблема декриминализации важна и с точки зрения необходимости отработки вопроса последовательной гуманизации уголовного закона.
С нашей точки зрения в концепцию теории декриминализации должна быть заложена теория случайности, поскольку именно «случайные» нормы содействуют созданию правового хаоса, ведут к неопределенности уголовной политики и неэффективности уголовных запретов.
Таким образом, исходя из современных методологических позиций, рассмотрение «кандидатов» на декриминализацию обязательно должно быть в случае:
наличия диспропорций в уголовно-правовом регулировании (излишняя криминализация),
внутренней, внешней, конституционной и международно-правовой несогласованности уголовно-правовой нормы установкам иных правовых актов,
уникальности регулирования узкого чрезмерно конкретного вопроса,
неустойчивости правоприменительной практики (единичности применения),
относительности запрета (скрытой декриминализацией посредством реализации бланкетных и отсылочных норм),
явной случайности бытия нормы, вызванной к жизни текущими изменениями политических процессов.
При этом относительность, нематериальность, размытость, виртуальность ущерба, причиненного деянием, должны корреспондировать экономической и социальной неэффективности стигматизации виновного как преступника, трудностям процессуального доказывания нарушения запрета и, наконец, невозможности использования превентивных механизмов и форм реализации уголовной ответственности.
Литература:
1. Швець Д.В., Грицак В.М., Василькевич Я.І., Гацелюк В.О. Законодавча реалізація кримінально-правової політики: аналіз законопроектної діяльності Верховної Ради України V скликання з питань кримінального права – К.: Атіка, 2008 – 244 с.
2. Балобанова Д.О. Теорія криміналізації – Дис…канд.юр.наук – Одеса, 2007. – С. 188, 192
Стоянов Микола
ЗВ’ЯЗОК ВЛАСТИВОСТЕЙ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ
Доказування являє собою основу кримінально-процесуальної діяльності, спрямовує діяльність суб’єктів процесу у кримінальних справах, є єдино можливим засобом всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи. Виходячи з цієї тези, очевидним те, що правильне розуміння властивостей доказів, чітке уявлення про їх взаємозв’язок полегшує їх збирання, перевірку та оцінку, дозволяє враховувати їхні особливості в правозастосовчій діяльності, що в кінцевому випадку позитивним чином позначається на досягненні завдань кримінального судочинства в цілому.
Не ставлячи в цій роботі завдання визначення поняття властивостей та їх кола, зазначимо, що термін «властивості» вживається в широкому розумінні, тобто відносно не тільки тих ознак, що являють сутність феномену доказу, але й щодо ознак, що виступають певними характеристиками вже існуючого явища. Крім того, вихідною тезою є те, що хронологічно перевірка та оцінка властивостей доказів нерозривно пов’язані, збігаються у часі.
Звертаючись до питання про зв’язок властивостей доказів, відзначимо, що належність передує оцінці їх допустимості. Тільки належні відомості, навіть умовно (непрямі докази) розглядаються суб’єктами доказування з позицій їхньої допустимості. Неналежний доказ не може бути допустимим. Отже, допустимість як властивість оцінюється слідом за належністю. Виражаємо солідарність із поглядами процесуалістів про те, що належність і допустимість доказів створюють основу, передують встановленню їх достовірності [1, 71]. Лише потім встановлюється доказів достовірність, тому що їх зміст повинен бути безсумнівним і перевіреним.
Між допустимістю та достовірністю існує однобічний зв’язок, при якій друга властивість прямо залежить від наявності першої. Тільки допустимий доказ може бути достовірним або недостовірним, тоді як достовірні відомості неодмінно повинні бути допустимими. В той же час, не можна вважати, що, збираючи докази, особа, що здійснює провадження у справі піклується тільки про їх допустимість, відкладаючи оцінку достовірності на завершальний етап розслідування [2, 61-62]. Отже, допустимість доказів є однією з умов, що гарантують його достовірність. У зв’язку з вищевикладеним бачиться непереконливою позиція ряду процесуалістів, що відзначають, що недотримання вимог допустимості не спричиняє недостовірності відомостей про факти [3, 11].
Багато вимог, що забезпечують допустимість доказів, створюють передумови до встановлення їх достовірності. У випадку, якщо недопустимість доказу буде усунута, то відомості можуть бути піддані перевірці й визнані достовірними. Характерний приклад приводить П. А. Лупінська: «Коли відомо, що при обшуку були присутні двоє понятих, але протокол обшуку підписаний лише одним з них, або відсутній підпис обвинувачуваного на одній зі сторінок протоколу допиту, або в протоколі не зазначене місце проведення допиту і його час. Причини подібних порушень можуть бути встановлені, зокрема, шляхом допиту відповідних осіб у суді (чи є все це наслідком недбалості або незгоди особи зі змістом документа, що він відмовився підписати). В тому або іншому випадку робиться висновок про те, чи тягнуть дані порушення визнання цих доказів недопустимими та виключення їх із судового розгляду» [4, 4].
Лише в останню чергу оцінюється достатність належних, допустимих і достовірних доказів для встановлення обставин кримінальної справи та її вирішення по суті. Отже помилки у визначенні допустимості, належності та достатності доказу ведуть до того, що докази виявляються недостатніми. Достатньою сукупністю доказів, визнається оцінювана на основі внутрішнього переконання сукупність відомостей, що забезпечує безсумнівне встановлення наявності або відсутності обставин предмета доказування, прийняття процесуальних рішень та вирішення справи по суті.
Крім того, варто зазначити. Що між достовірністю та достатністю існує взаємний зв’язок. Для визнання доведеними обставин кримінальної справи й винесення законного, обґрунтованого й справедливого процесуального рішення необхідна достатня сукупність достовірних доказів. А для встановлення достовірності доказів необхідна достатня сукупність належних і допустимих доказів. Тобто, із впевненістю можна казати про неповноцінність перевірки окремого доказу в умовах відсутності достатньої й безсумнівної сукупності інших відомостей по кримінальній справі.
Відомості можуть бути оцінені як достатні, якщо вони є належними, допустимими й достовірними. Остання властивість не належить доказу, якщо вона не зіставлена з іншими відомостями, наявними в кримінальній справі. Таким чином, один доказ не може бути достовірним. Внутрішнє переконання суб’єкту доказування обов’язково повинне бути засноване на сукупності доказів. Всі зібрані докази оцінюються в сукупності з погляду їх достатності для вирішення кримінальної справи. Виходячи із цього, не можна визнати один доказ достатнім для винесення законного та обґрунтованого процесуального рішення у кримінальному процесі, тому що останній не може мати місця без необхідної сукупності взаємозалежних відомостей.
Підбити підсумок характеристиці зв’язку допустимості й достатності з достовірністю доказів можна словами П.А. Лупінської: «Там де мова йде про визначення достовірності доказу, як об’єктивна підстава оцінки використовуються різні встановлені законом і практикою ознаки й властивості доказів, а також правила їх одержання».
Таким чином, взаємодія належності, достовірності й достатності (так звані оцінні категорії) продиктована логіко-змістовними зв’язками, встановлюваними суб’єктом доказування за внутрішнім переконанням на основі дослідженої сукупності доказової інформації, крізь призму доказуваної обвинувальної або виправдувальної тези. Допустимість же доказів винесена поза зазначеними зв’язками і є по суті правовою умовою їх встановлення.