«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
СПІВВІДНОШЕННЯ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ З ПРОКУРОРСЬКИМ НАГЛЯДОМ НА ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ
З проблемою розширення судового контролю тісно пов’язані й питання нового підходу до організації, планування роботи прокуратури, а також переосмислення на законодавчому рівні функцій та методів роботи органів дізнання, досудового слідства і прокуратури на сучасному етапі. У ході законодавчого визначення повноважень суду в процесі здійснення судового контролю неодмінно виникає питання про його співвідношення з наглядом прокурора за додержанням законів під час провадження досудового слідства.
Роль і функції прокуратури Конституція України та Закон України від 5 листопада 1991р. «Про прокуратуру» визначають чітко: здійснення нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів органами виконавчої влади, міністерствами й відомствами, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності.
Охорона прав і свобод громадян, а також демократичного устою держави як єдиного цілого є спільним завданням і органів нагляду, і судової влади. Відмінність цих інститутів полягає в тому, що свою роль вони виконують різними способами.
Можливі три варіанти правового розв’язання цього питання:
- прокурор здійснює нагляд лише за тими діями та процесуальними рішеннями органу дізнання, слідчого, на які не поширюються контрольні повноваження суду. Якщо виникає потреба розв’язати питання, віднесене до компетенції суду, орган дізнання чи слідчий безпосередньо звертаються до останнього з відповідним поданням і підтримує його у суді;
- орган дізнання, слідчий безпосередньо звертаються до суду з поданням про вирішення питань, віднесених до його компетенції, але завжди про таке звернення повідомляють прокурора, і він на власний розсуд бере участь у судовому розгляді;
- орган дізнання, слідчий ініціюють перед прокурором питання про звернення до суду, але безпосередньо до суду з поданням звертається прокурор, який і підтримує своє подання в суді.
Зупинившись на позитивних і негативних аспектах кожного з варіантів, зазначимо, що деякі науковці пропонують спростити порядок отримання дозволу на проведення слідчих дій, і в першу чергу відмовитися від «системи подвійної санкції». Так, Биков В.М. вважає за доцільним встановити наступну процедуру: слідчий, отримав рішення суду про провадження слідчих дій, повідомляє про це прокурора, що наглядає за справою, шляхом направлення йому копії постанови та рішення[2;35]. О. Врублевський у контексті розгляду проблем правового регулювання обшуку особи, її житла або іншого володіння говорить, що, по-перше, «двоступеневий» порядок не сприяє оперативності проведення слідчих дій та, по-друге, слідчому не потрібно переконувати в необхідності їх проведення та в наявності для цього підстав прокурора, якому за змістом ст.30 Конституції України не відводиться ніякої ролі[3;89].
Стаття 114 КПК передбачає, що під час провадження досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і відносно проведення слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачене одержання згоди від суду(судді) або прокурора. І несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Аналіз положень статей 177, 178, 187, 190, 205 КПК дозволяє дійти висновку, що ініціювання слідчим чи органом дізнання перед судом питань, пов’язаних з обмеженням конституційних прав і свобод особи, завжди повинне погоджуватися з прокурором. Усунення прокурора від участі в розгляді зазначених питань буде порушенням п.3 ст.121 Конституції України щодо безперервності прокурорського нагляду за органами дізнання та досудового слідства і унеможливить виконання прокурором завдань, передбачених ст.29 Закону «Про прокуратуру». Зрозуміло, що, сприяючи розкриттю злочинів, прокурор повинен мати повноваження, відповідно до яких, отримавши незаконне та необґрунтоване подання органу дізнання або слідчого про проведення слідчих дій, передбачених ст.ст. 177,178, 187, 190, 205 КПК, він відмовляє в погодженні такого подання та повертає його органу досудового розслідування. У разі, коли подання з прокурором не погоджене, суд має повернути його органу дізнання чи слідства без розгляду. Повернення зазначеного подання не повинне заважати повторному зверненню до суду на тих самих підставах після усунення перешкод щодо його розгляду.
Позитивно оцінюючи новацію про судовий контроль, яка призвела до внесення відповідних змін у кримінально-процесуальне законодавство України, В. Кулаков зазначає, що прокурори від рішення цих питань не можуть бути відсторонені, і пропонує наступну процедуру прийняття судом рішень. Слідчий чи орган дізнання виносить постанову, наприклад, про взяття під варту; прокурор на підставі зазначеної постанови й матеріалів кримінальної справи вносить до суду подання про необхідність узяття під варту; суд приймає з цього питання остаточне рішення. Така процедура, на його думку, істотно зменшує кількість помилок, що допускаються в даний час органами розслідування і прокурорами. Такої ж точки зору дотримується і В. Маляренко[5;9-10].
Слід погодитися з думкою О. Дроздова, що не можна виключати прокурорський нагляд за процесуальною діяльністю органу досудового розслідування, пов’язаною з обмеженням основних прав та свобод людини, навіть посилаючись на наявність судового контролю за цими діями. Адже судовий контроль ніяким чином не підміняє прокурорського нагляду. Навіть участь прокурора у розгляді судом питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку, направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу не може замінити відсутність прокурорського нагляду, оскільки в цих випадках прокурор є одним з учасників судового розгляду і тільки на суд покладено обов’язок здійснювати контроль за законністю проведення цих слідчих дій[4;49].
Судовий контроль має багато переваг, але він не є панацеєю від усіх проблем з будь-якого приводу. Вважаємо, що прокурорський нагляд теж має свої переваги. Це повністю незалежний від суду контроль. Відкидати його було б необачним, особливо коли йдеться про права людини, бо рішення суду в порядку контролю не завжди виноситься оперативно, тоді як прокурор може і не доводити ситуацію до звертання до суду і відразу скасувати незаконне рішення органу дізнання чи слідчого. Немає тієї галузі, куди б він не міг втрутитися на стадії досудового слідства як за скаргами, так і за власною ініціативою, а суд вже обмежений тільки подачею офіційної скарги. Розширити перевірку поза межами скарги суд не може, а прокурор може прийняти будь-яку скаргу, в тому числі не тільки на відповідність діянь органів досудового слідства закону, але й щодо тактики розслідування, доцільності проведення тих, чи інших слідчих дій, комбінування слідчих і оперативних заходів. Крім того, прокурорський нагляд здійснюється як відносно органів досудового розслідування і їх діяльності, так і відносно учасників кримінального процесу. Судовий контроль проводиться тільки відносно учасників кримінального судочинства, коли цією діяльністю можуть бути завдані реальні збитки конституційним правам і свободам учасників кримінального процесу.
Це питання має своє відображення і в проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України. Найголовніше у законопроекті те, що на захист прав особи спрямовується діяльність прокурора. Прокуратура як державна інституція позбавляється функцій розслідування кримінальних справ, однак сама роль прокурора посилюється. Скажімо, тільки прокурор порушує провадження у справах приватно-публічного чи публічного обвинувачення, пред’являє особі обвинувачення, складає обвинувальний висновок, і направляє справу до суду, прокурор (або, за його згодою, слідчий) звертається до суду за санкцією на арешт чи звільняє особу з-під варти, підтримує державне обвинувачення в суді. Законодавчо, встановлюється, що майже всі дії, вчинені прокурором (або, за його згодою, слідчим), мають бути спрямовані на забезпечення захисту прав особи, яка потрапила у сферу впливу кримінального судочинства. Отож, наглядаючи за законністю при розслідувані кримінальних справ, прокурор виконує і функцію захисника особи.
Однак, очевидно, що якийсь контроль потрібен і щодо прокурора. І тут законопроект вводить нову процесуальну фігуру – слідчого судді. До функцій слідчого судді віднесено: санкціонування взяття під варту і під нагляд міліції, вирішення питання про проникнення до житла або іншого володіння особи для проведення в них огляду чи обшуку, розгляд скарг на процесуальні рішення, дії чи бездіяльність органу дізнання, слідчого та прокурора[1].
Приклад європейських держав показує, що не існує жодного встановленого зразка, відповідно до якого прокуратура нібито виконує винятково функції кримінального переслідування. Кожна держава наділяє прокуратуру таким обсягом повноважень, у тому числі й наглядових, який відповідає потребам правового захисту особистості й суспільства в цілому, вписується у власні, відмінні від інших, традиції державного будівництва. Як показує співробітництво з прокуратурами зарубіжних країн, українська модель устрою і компетенції прокуратури укладається в сучасні уявлення європейців про функції та місце правоохоронних органів у системі державної влади, а тому, в питаннях правомірності обмеження прав людини, подвійний контроль зовсім не перешкоджатиме. Ця система гарантій дозволить більш повно захистити права громадянина.
Література:
- Проект Кримінально-процесуального кодексу України // a.gov.ua. – 18 листопада 2007року.
- Быков В.М. Судебный контроль за предварительным следствием // Уголовный процесс. – 2007. - №1. – С.35.
- Врублевський О. Диференціація повноважень суду та прокуратури при розгляді клопотань про провадження слідчих дій у житлі чи іншому володінні // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №5. – С.89.
- Дроздов О. Правове регулювання виїмки документів, що станвлять банківську таємницю на стадії досудового розслідування // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - №3. – С.49.
- Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві: деякі проблеми та шляхи їх вирішення. – К., 2001. – С. 9-10.
Сидоренко Вікторія
ВИЗНАЧЕННЯ УЧАСНИКІВ АНТИДЕМПІНГОВОГО ПРОЦЕСУ ЗА УКРАЇНСЬКИМ ТА ІНОЗЕМНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ
Всі суб’єкти правовідносин, що складаються в ході проведення різних процедур антидемпінгового процесу, впливають на хід подій. Залежно від виконуваної ними ролі вони можуть бути підрозділені на три групи: антидемпінгова влада; особи, що беруть участь у справі; особи, що сприяють антидемпінговому розслідуванню, перегляду.
Одним з суб’єктів правовідносин, що складаються в ході антидемпінгового процесу, антидемпінговій владі властиві наступні риси: відсутність матеріальної зацікавленості, тому що вона не є суб’єктом суперечливих правовідносин; існування процесуальної зацікавленості, яка складається у швидкому і правильному розгляді справи. Правда, коли антидемпінговий процес ініційований уповноваженим органом, питання про відсутність його зацікавленості залишається відкритим.
На осіб, що беруть участь у справі, поширюються рішення, прийняті в ході та за підсумками антидемпінгового розслідування і перегляду; вони діють від свого імені в захист своїх або чужих інтересів і зацікавлені в вирішенні справи.
Особи, що сприяють антидемпінговому розслідуванню (перегляду), не мають матеріальної зацікавленості в ході процесу; вони не захищають свої права і залучаються до антидемпінгового розслідування з ініціативи антидемпінгової влади або осіб, що беруть участь у справі. Прикладом особи, що сприяє антидемпінговому розслідуванню (перегляду), служить експерт і перекладач.
Питання права становлять виняткову компетенцію антидемпінгової влади, і по них не може бути призначена експертиза. Однак для роз’яснення питань, що ставляться до різних галузей знань, може виникнути необхідність у роз’ясненнях, виконаних кваліфікованим фахівцем. Причому призначення експертизи можливо і у тих випадках, коли серед посадових осіб антидемпінгової влади є особи, що володіють спеціальними знаннями.
Слід зазначити один істотний недолік антидемпінгового законодавства України: можливість залучення експертів так чи інакше в ньому простежується, але воно не регламентує процедуру їхнього відводу. Представляється, що як підстава відводу даної категорії осіб, що беруть участь в антидемпінговому процесі, за аналогією з господарським процесом, могла б бути висунута їх службова або інша залежність від осіб, що беруть участь у справі, або їхніх представників, наявна під час проведення антидемпінгового розслідування та перегляду або була в минулому. На жаль, поки це питання не одержало необхідного вирішення. Однак неважко догадатися, наскільки це необхідно, коли, приміром, мова йде про питання, пов’язаних з таким важливим поняттям, як «матеріальний збиток галузі національної економіки».
У ході антидемпінгових процедур при дослідженні документів значення перекладачів не дуже важливо. Однак ситуація істотно міняється, коли мова заходить про стадію слухання сторін.
В антидемпінговому законодавстві України для позначення осіб, що беруть участь у справі, використовується комплексне поняття «зацікавлені сторони» або «зацікавлені особи». Стаття 1 (п. 21) Закону визначає зацікавлену сторону як будь-яку особу, що повідомило центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики про свою зацікавленість в участі в антидемпінговому розслідуванні відповідно до ч. 12 ст. 12 Закону і яке бере активну участь в антидемпінговому розслідуванні шляхом подачі в писемній формі доказів або іншої інформації достатньої для цілей цього розслідування [1].
Особливістю статусу «зацікавлена сторона» є те, що він підлягає «придбанню»: статус особи, яка приймає участь в антидемпінговій справі, виникає з моменту вступу в антидемпінговий процес або залучення його до участі в справі з ініціативи антидемпінгової влади.
В антидемпінговому законодавстві СОТ відсутнє поняття «зацікавлені сторони (особи)». Вони визначаються через спеціальні переліки, перерахування осіб, що провадять антидемпінговий процес і окремі його процедури у власних інтересах, або від імені яких подана антидемпінгова заява, або проти яких спрямована антидемпінгова заява. Під ту ж категорію підпадають державні органи країни експорту товару. Від інших осіб, що беруть участь в антидемпінговій справі, зацікавлені сторони відрізняються тим, що є суб’єктами суперечних матеріальних правовідносин.
У ст. 6 (п. 11) Антидемпінгового кодексу СОТ 1994 р. приводиться перелік осіб, які можуть виступати в антидемпінговому розслідуванні в якості зацікавлених [2, с. 175]. У ст. 6 (п. 12) є також застереження про те, що уповноважені органи повинні надавати промисловим користувачам товару, що є предметом розслідування, і представникам організацій споживачів у тих випадках, коли товар звичайно продається в роздрібній торгівлі, інформацію, що має відношення до розслідування, що стосується демпінгу, шкоди й причинно-наслідкового зв’язку [2, с. 176]. Промислові користувачі й представники організацій споживачів, безумовно, мають інтерес в остаточному вирішенні антидемпінгового розслідування, тому що саме вони є тими особами, яким в остаточному підсумку треба платити всі мита або прийняти на себе збільшення цін, установлених для заліку демпінгу. Вони здатні вплинути на хід антидемпінгового розслідування, і тому антидемпінгові влади відмовляються заслуховувати їхню думку, що пов’язано з небажанням уповноважених органів держави-імпортера враховувати вплив антидемпінгових заходів на користувачів і споживачів.
Закон України також містить подібну норму, але на відміну від правил СОТ в Законі не зазначене – чи є цей перелік вичерпним і чи можна до зацікавлених відносити інші місцеві (вітчизняні) і іноземні сторони, крім тих, які зазначені в Законі. [1].
Незважаючи на різні підходи, законодавства України та норм СОТ, при визначенні понять «зацікавлені сторони», «сторони процедур» і інших аналогічних понять у законах перераховуються конкретні суб’єкти. Таке перерахування обтяжує конструкцію відповідного нормативно-правового акту, але при виникненні суперечок даний прийом полегшує вирішення питання про те, чи має зазначена особа прямий інтерес у розслідуванні. Як правило, докладне перерахування не лякає закордонних законодавців, і вони йдуть саме цим шляхом.
Зокрема ст. 51 Закону Мексики «Про зовнішню торгівлю» закріплює, що термін «зацікавлена сторона» означає виробників, які представили заяву, імпортерів і експортерів товару, який знаходиться під розслідуванням, також як і іноземних юридичних осіб, що мають прямий інтерес у розслідуванні, і тих, хто визначений такими в міжнародних торговельних угодах і договорах. [3].
Аналогічний підхід використаний і в законодавстві Єгипту. Стаття 1 Закону Єгипту «Про захист національної економіки від впливу шкідливої практики в міжнародній торгівлі» розділяє сторони на дві групи. У першу групу входять «затронуті сторони». До них ставляться представники національної галузі промисловості – заявник, імпортери, експортери й уряд країни-експортера. У другу групу входять «інші зацікавлені сторони», тобто промислові споживачі товарів, що перебувають на розслідуванні; асоціації споживачів; органи, уповноважені на захист споживачів; органи, уповноважені на розробку конкурентної політики, і будь-які інші іноземні й вітчизняні сторони, певні як, що мають інтереси. [4, c. 482]
Недоліком правових норм українського антидемпінгового законодавства, що визначають склад зацікавлених осіб (сторін), варто вважати їхню прив’язку до антидемпінгового розслідування без вказівки на перегляди антидемпінгових рішень, що може привести до перевищення владою своїх повноважень. Як правило, в антидемпінговому законодавстві використовується конструкція, що визначає перелік зацікавлених сторін, які мають право на участь в антидемпінговому розслідуванні.
Аналіз переліку зацікавлених осіб (сторін) у контексті всього антидемпінгового процесу дозволяє зробити висновок про те, що статусом учасників відносин, що виникають у ході антидемпінгового розслідування і перегляду, наділені дві головні сторони цих відносин, що мають у ході такого розслідування прямо протилежні інтереси. З одного боку, це особи, відносно товарів яких (і представників країн, звідки походять такі товари) можуть бути встановлені антидемпінгові заходи, а також споживачі (їхні об’єднання) товарів, зацікавлені в тому, щоб за підсумками розслідування жодні заходи не були застосовані, а з іншого боку – держава в особі державних органів і представники вітчизняної галузі економіки, які зацікавлені, як правило, у протилежному.
Інтереси осіб, що беруть участь в антидемпінгових процедурах, реалізуються в рамках прав, визначених законом. Теоретично в антидемпінговому процесі жодна із сторін не користується жодними перевагами. Що дозволено процесуальними нормами одної зі сторін (наприклад, особі, що подала антидемпінгову заяву), повинне бути дозволене інший (експортерові й/або виробникові, обвинувачуваному в демпінговій практиці). Однак на практиці про прихильність в антидемпінговому процесі такому принципу можна судити лише по непрямих вказівках окремих норм, що представляється явно недостатнім. Це пояснюється участю в антидемпінговому процесі потенційно нерівноправних сторін (державних органів і комерційних структур).
Виходячи з вищенаведеного необхідно Закон України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» доповнити комплексом процесуальних норм, що регулюють порядок залучення й відводу експерта в антидемпінговому процесі. Пункт 21 ст. 1 Закону України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» доповнити наступною пропозицією: органи, що провадять антидемпінговий процес, можуть включати як зацікавлені сторони інших осіб даної держави й іноземних осіб крім тих, які зазначені вище. Права й обов’язки всіх сторін антидемпінгового процесу повинні бути чітко регламентований і їхній перелік повинен бути вичерпним.
Література:
1. Закон України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» від 22 грудня 1998 р. – Відомості ВР Укрїини. – 1999. – №9 – 10. – Ст. 158.
2. Угода про застосування Статті VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року // Результати уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. – К.: Вимір, Секретаріат Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. – С. 157-183.
3. WTO.G/ADP/N/1/COL/1 03.04.95. P.6
4. Vermulst E., Waer P. E. C. Anti-dumping Law and Practice. – London: Sweet & Maxwell, 1996. – 687 p.
Титова Наталя
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВИЙ ВИКЛИК СПЕЦСЛУЖБ
Згідно Кодексу України про адміністративні правопорушення справи про завідомо неправдивий виклик спеціальних служб, відповідальність за які передбачено статтею 183 КУпАП, розглядають адміністративні комісії при виконавчих органах сільских, селищних рад (ст. 218 КУпАП) та виконавчі комітети сельських, селищних, міських рад(ст. 219 КУпАП).
В той же час в КУпАП зберігаються ряд приписів, що базуються на концепції тісного зв’язку адміністративної та кримінальної відповідальності. Зокрема, в ст. 9 КУпАП зазначається, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності», тобто підкреслюється схожість ознак окремих адміністративних правопорушень та злочинів. Аналогічне положення міститься в нормі щодо строків накладення адміністративного стягнення (ст. 38 КУпАП).
Проте в останні роки в прецедентах Європейської комісії з прав людини та Європейського суду з прав людини до кола відносин, на які розповсюджуються вимоги так званої «кримінальної сфери», відносять також відносини щодо притягнення до адміністративної відповідальності. У 1976 р. у рішенні по справі Енгеля та інших були визначені три критерії, які дозволяють відокремити «кримінальну сферу» від порушень іншого характеру, в тій справі – дисциплінарного правопорушення:
1) класифікація правопорушень у національному праві;
2) природа злочину;
3) природа та суворість покарання.
Основним критерієм вважалася природа злочину, яка визначалася через поняття сфери застосування порушеної норми. Якщо протиправне діяння порушує універсальну, загальнообов’язкову норму, воно вважається злочином, якщо ж порушена норма, що стосується певної, обмеженої дисциплінарною владою групи і характер санкцій дисциплінарний – це дисциплінарне правопорушення.
Згодом ці критерії були розповсюджені на адміністративні правопорушення. Зокрема, у справі Оцтюрка до кримінальної сфери були віднесені адміністративні правопорушення за законодавством ФРН. У 1987 р. у справі Лутца було визначено, що для віднесення діяння до «кримінальної сфери» достатньо наявності одного з трьох критеріїв, для адміністративних правопорушень це природа діяння як злочину незалежно від суворості санкцій, встановлених за його вчинення [1, с. 66–68]. З того часу в європейських інституціях всі адміністративні правопорушення відносять до «кримінальної сфери» і вважається, що під час їх розгляду мають бути дотримані вимоги ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенції). З наведеного випливає, що Україна має серйозно реформувати адміністративне законодавство шляхом закріплення судової процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення.
Між тим збереження в адміністративному законодавстві значної кількості ознак, притаманних кримінальній відповідальності, реформування процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення відповідно до вимог ст. 6 Конвенції, на нашу думку, не відповідає природі адміністративної відповідальності, позбавляє її своєрідності та соціальної необхідності. Адже адміністративна відповідальність є відповідальністю управлінською [2, с. 28]. Це визначення випливає не тільки з її назви, а й з суттєвих ознак. Сутність адміністративної відповідальності полягає в оперативному реагуванні на дрібні порушення громадянами встановлених державою в різних сферах суспільного життя правил діяльності або поведінки, які створюють загрозу заподіяння або заподіюють незначну шкоду, шляхом прийняття до винних осіб попереджувально-виховних заходів, які серйозно не зачіпають їхніх особистих та майнових інтересів. Саме в цьому полягає її відмінність від інших видів відповідальності.
Оперативно здійснювати такі заходи можуть тільки органи державної виконавчої влади та їх спеціалізовані колегіальні органи, процедура накладення адміністративних стягнень має бути максимально спрощеною, а самі стягнення незначними і такими, що можуть бути швидко реалізовані. За цими ознаками до адміністративних стягнень можна віднести тільки попередження та штраф у незначному розмірі. Всі інші чинні заходи адміністративної відповідальності не є попереджувально-виховними, зачіпають суттєві матеріальні та особисті інтереси громадян і їх накладення потребує проведення спеціальної судової процедури, тобто їх не можна включати до числа адміністративних стягнень. Судова процедура розгляду справ про адміністративні правопорушення і накладення адміністративних стягнень є надто складною, тривалою і неефективною, оскільки затрати на неї набагато перевищують шкоду від вчинення адміністративних правопорушень.
Отже, реформування адміністративної відповідальності потрібне, але воно має, на нашу думку, здійснюватися шляхом чіткого відмежування її від кримінальної відповідальності, а не їхнього зближення. З огляду на сказане досить складним завданням є узгодження українського адміністративного законодавства з вимогами ст. 6 Конвенції. Це завдання є актуальним і для багатьох країн Європи, в яких спостерігається тенденція переведення незначних злочинів до категорії адміністративних правопорушень із застосуванням за їх вчинення адміністративних стягнень [1, с. 68]. Там вже запропоновано вирішення даної проблеми, яке передбачає дотримання вимог ст. 6 Конвенції не під час розгляду адміністративного правопорушення і накладення стягнення за нього, а в ході наступного розгляду даної справи судом. Судовий розгляд справи проводиться на вимогу правопорушника, який не згоден на адміністративну процедуру прийняття рішення по справі, а також, коли він бажає оскаржити прийняте рішення. При такому підході судовий розгляд справи про адміністративне правопорушення розглядається як право правопорушника, від якого він може відмовитися і понести покарання в адміністративному порядку. Європейські інституції позитивно ставляться до такого підходу. Нам він теж здається найбільш обґрунтованим і цілком прийнятним для України.