«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
ЛАТЕНТНА ЗЛОЧИННІСТЬ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ЗАСОБИ ВИЯВЛЕННЯ ТА НАСЛІДКИ
У даний час в Україні відбуваються корінні економічні, соціальні та політичні перетворення, спрямовані на побудову демократичної і правової держави. Ці процеси протікають непослідовно, суперечливо, що разом з негативною спадщиною минулого істотно впливає на всі сторони соціальної дійсності, у тому числі і на злочинність. У порівнянні минулими роками її рівень значно підвищився, змінилася і її структура тощо. Як відомо, кримінологічне поняття злочинності характеризують її кількісно-якісні показники: стан, динаміка, рівень, структура, коефіцієнт, ціна, географія. Проте, характеристика злочинності буде неповною без урахування її латентної частини, без цього неможливо визначити реальний стан злочинності у суспільстві. З огляду цього обрана тема є досить актуальною.
Проблема латентної злочинності не є новою у кримінології. У різні часи її дослідженням займалися А. Акутаєв, В.В. Василевич, В.В. Голіна, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, Г.І.Забрянський, О.Ф. Зелінський, О.Г. Кальман, П.П. Михайленко, О. Литвак, В.І. Шакун, О.С. Шляпочніков та ін.
Дані про злочинність отримують зі статистичної звітності відповідних правоохоронних органів та судів. Проте, загальновідомо, що кримінальна статистика не відбиває повністю справжнього стану злочинності, оскільки не всі злочини, що вчинені, а також особи, які їх вчинили, реєструються відповідними державними органами. Незареєстрована частина злочинності створює так звану латентну злочинність. В юридичній літературі латентну, тобто приховану злочинність (від лат. lateens (lateentis) – прихований) визначають як сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і, відповідно, не відображені в офіційній статистиці та не дістали правової оцінки. Латентна злочинність часто розуміється як сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам [1, с.9].
Цікавим є розуміння латентної злочинності, викладені Ю. Блувштейном та О. Добриніним. Вони вбачають суперечність (парадокс) у самому понятті латентності: факт злочину повинен знайти підтвердження через обвинувальний вирок суду, а для цього, він повинен бути відомим. Отже, за логікою, що невідоме, те і не злочин [2, с.44].
З цими формальними та, на мій погляд, досить непереконливими твердженнями важко погодитися. Латентна злочинність реально існує у суспільстві, негативно на нього впливає, тобто має свої наслідки. Звичайно, можна закрити очі, не звертати уваги на дійсний стан речей, створювати обстановку повного благополуччя, але нікому від цього краще не стане. Прихована злочинність буде і надалі існувати, глибоко укорінюючись в житті суспільства, з якою, накінець, уже неможливо буде боротися.
За способами утворення в кримінології традиційно розрізняють три види латентності: природну, процесуальну і штучну.
- природна латентність – сукупність злочинів, про факт вчинення яких ні правоохоронним органам, ні представникам адміністрації підприємств, організацій і установ, ні окремим громадянам нічого невідомо. Про злочинну подію знають тільки винний та його спільники, не зацікавлені в розголошенні відомостей про це. Такі суспільно небезпечні діяння ретельно сплановані, замасковані (хабарництво, економічні злочини).
- штучна латентність – злочини, які хоча і відомі посадовим особам, окремим громадянам, але ні ті, ні інші не повідомляють про них відповідні органи. Серед мотивів, які спонукають їх до цього є: прагнення приховати злочин, побоювання помсти з боку злочинця, небажання бути свідком у кримінальному процесі тощо.
- процесуальна латентність – злочини, які стали відомі правоохоронним органам, але їх представник з різних міркувань не реєструє їх [3, с.46]. Даний різновид латентної злочинності найбільш шкідливий, оскільки окремі працівники апаратів органів внутрішніх справ, покликані за законом здійснювати повний і надійний статистичний облік злочинності, порушують зазначені вимоги. Тому достовірність статистичних даних про злочинність уже на регіональному рівні часто породжує сумніви.
Інколи окремо виділяють четвертий різновид латентної злочинності, який охоплюється поняттям «граничні ситуації» - група злочинів, інформація про які стала відома правоохоронним органам, але їх конкретний працівник, помилково, сумлінно помиляючись або не маючи достатньої професійної підготовки, дав неправильну юридичну оцінку діянню, не вбачив у ньому ознак складу злочину, у зв’язку з чим воно виявилося поза статистичним обліком [3, с.47].
У кримінології часто робляться спроби класифікації злочинів за рівнем (обсягом) латентності. Зокрема, виділяють: злочини з низьким рівнем латентності (наприклад, вбивство, розбій, грабіж, тяжкі тілесні ушкодження), які тяжко приховати; середній рівень латентності (злочини, вчинення яких не настільки очевидне, потерпілі не звертаються до правоохоронних органів за захистом порушених прав, але й не приховують факт злочину);злочини з максимальною латентністю, вчинення яких у більшості випадків відоме лише злочинцю і потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів (шахрайство, хабарництво, статеві злочини). Такі злочини, з огляду на їх неочевидність і практичну «нульову» активність потерпілого, залишаються невідомими [4, с.48]. Заслуговує на увагу шкала, запропонована А.Акутаєвим, за якою першу групу складають злочини, латентність яких мінімальна і не перевищує 30 % (це умисні вбивства і тяжкі тілесні ушкодження). Більшість із них на думку автора потрапляють до офіційної статистики. До другої групи (з рівнем латентності 30-50 %) належать грабежі, злісне хуліганство. До третьої групи включені злочини з рівнем латентності 50-70 % (розкрадання чужої власності, посадові злочини).Четверту групу (латентність понад 70 %) складають такі злочини: хабарництво, дрібні крадіжки на підприємстві, підпали, зґвалтування, обман покупців тощо[5, с.8-9].
Виявлення латентної злочинності – завдання складне, але все ж його можна вирішити. Як би вміло не був підготовлений і замаскований злочин, він залишає ті, чи інші сліди. При виявленні латентних злочинів обов’язково повинні братися до уваги їх специфіка, форма зовнішнього прояву, конкретні способи, місце і час їх вчинення, морально-психологічна характеристика можливої винної особи.
Кримінологія знає декілька методів і прийомів виявлення і вимірювання латентної злочинності. Їх умовно можна поділити на чотири групи: соціологічні (масові опитування населення, анкетування, експертні оцінки, контент-аналіз матеріалів преси), аналіз документів, економіко-правові методи та різні методи контролю за статистичним обліком документів.
Приблизне визначення рівня, так званої, загально кримінальної злочинності, що реєструється карним розшуком, можливе на підставі врахування кількості найменш латентних злочинів – убивств, умисних тяжких тілесних ушкоджень. Статистика цих злочинів часто використовується як своєрідний індикатор злочинності в Україні й окремих регіонах. Якщо збільшується число даних тяжких злочинів, то можна з упевненістю вважати, що піднявся рівень усієї злочинності, яка враховується карним розшуком(крадіжки, грабежі, хуліганство тощо), оскільки давно відомі статистичні закономірні зв’язки між цими злочинами [6, с.64].
Наявність латентної злочинності визначена наперед низкою причин і умов:
- специфіка окремих видів злочинів, які за способом вчинення передбачають підвищену прихованість, що породжує труднощі їх виявлення;
- наявність у суспільстві професійної і особливо організованої злочинності, суб’єкти (учасники) яких ретельно маскують свою злочинну поведінку, злочинну діяльність, максимально додають їм видимості правомірних;
- низький стан правосвідомості значних верств населення;
- ухилення їх від своєчасного повідомлення правоохоронних органів про вчинені злочини;
- порушення принципів і порядку ведення статистичного обліку;
- слабка матеріально-технічна база реєстраційних служб правоохоронної системи;
- недотримання режиму законності в діяльності правоохоронних органів.
Латентна злочинність здатна викликати негативні, серйозні наслідки, а саме:
- перекручується дійсний стан злочинності в Україні;
- неадекватно оцінюється робота правоохоронних органів;
- порушуються основні засади законності (невідворотність покарання, справедливість);
- погіршується психологічний клімат у суспільстві;
- зменшується безпека людини, відчуття безкарності заохочує осіб продовжувати злочинну діяльність;
- латентна злочинність, оскільки вона все ж помічається оточуючими, руйнує їх моральні засади, що штовхає інших осіб на злочинний шлях;
- не враховується дійсна ціна злочинності;
- деградує юстиція тощо.
З усього вище переліченого випливає висновок про те, що виявлення та зниження латентної злочинності в межах допустимого є актуальною проблемою кримінологічної науки і кримінальної політики. Держава, не спроможна реагувати на «невидиму» злочинність, стає беззахисною перед нею. Латентна злочинність, безсумнівно, - явище надто небезпечне.
Література:
1. Шляпочніков А.С., Забрянський Г.И. Выявление латентной преступности // Сов. Государство и право. – 1973. - № 5. – С.9
2. Блувштейн Ю.Д., Добрынин А.В. Основания криминологии. Опыт логико-философского исследования. – Минск,1990. – С.44 – 46.
3. Кримінологія: Загальна і Особлива част.: Підручник / І.М.Даньшин, В.В.Голіна, О.Г.Кальман, О.В.Лисодєд-Х.:Право,2003.-352 с
4. Кримінологія: Підручник /За заг.ред. О.М. Джужи – К.: Юрінком Інтер, 2002.-416 с.
5. Акутаев А. Проблемы латентной преступности: Автореф. дис… канд. юрид. наук /12.00.08 – Х., 1984. – С. 8-9.
6. Литвак О.Латентна злочинність: деякі аспекти // Право України. – 2003. – N 12. – С. 63-64.
Шаргородська Наталія
ФІНАНСОВІ ЗЛОЧИНИ В УЛОЖЕННІ ПРО ЗЛОЧИНИ 1845 РОКУ
Кримінальне законодавство на протязі всієї історії свого становлення та розвитку завжди захищало фінансову діяльність держави та передбачало відповідальність за злочини у сфері фінансової діяльності. Викликає науковий інтерес, особливо з огляду на розвиток сучасного кримінального права України, перелік фінансових злочинів, який містився у такому історичному джерелі, як Уложення про злочини 1845 року.
Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. у редакції 1885 р. [1, 188], містило досить широкий перелік статей з описом конкретних складів фінансових злочинів, які включалися в різні розділи Особливої частини.
Так, розділ 7 Уложення про покарання «Про злочини й проступки проти майна й доходів скарбниці» включав главу «Про порушення уставів монетних», що складалася із двох відділів: 1. «Про підробку й зменшення достоїнства монети, протизаконний перелив, привіз й вивіз її» і 2. «Про підробку державних кредитних паперів». За підробку монети золотої, срібної, платинової й мідної російської карбівки винні піддавалися позбавленню всіх прав становища й посиланню «у каторжну роботу» на строк від восьми до десяти років (ст. 556). При цьому якщо зазначений в ст. 556 Уложення злочин був вчинений особою, яка була залучена урядом до готування монети або до нагляду за її готуванням, винний притягувався до позбавлення всіх прав становища й до вислання на каторжну роботу строком від десяти до дванадцяти років. Такому ж покаранню піддавалися винні в підробці монети російської чеканки з викрадених з гірських, державних або приватних заводів золота, платини або срібла (ст. 557). За підробку монети іноземної чеканки винні позбавлялися всіх прав становища й висилалися на каторжну роботу строком від чотирьох до шести років (ст. 558).
Особливо передбачалася відповідальність осіб, які приймали будь-яку участь у підробці монети або ж свідомо робили, доставляли або купували штемпелі, форми й інші знаряддя для цієї підробки (ч. 1 ст. 559 Уложення про покарання). При цьому серед статей про відповідальність за підробку монети містилася норма заохочувального характеру. Відповідно до ч. 2 ст. 559 Уложення, ті з учасників, які відкриють уряду своїх спільників і цим дадуть можливість виявити й припинити їхні злочинні дії, звільняються від усякого покарання, а їх імена зберігаються в таємниці.
У главі другій відділу першого Уложення про покарання містилися також норми про відповідальність осіб, які, знаючи про підробку монети, не повідомили про це уряд (ст. 560); про відповідальність за переплавлення російської монети (ст. 561); за обрізання монети та інші дії, вчинені з наміром відібрання в неї справжньої ваги (ст. 565); за посріблення або позолочення чи натирання ртуттю або іншою речовиною монети, з наміром дати їй вид більшої цінності (ст. 566); за випуск в обіг свідомо підробленої монети зі знанням підроблювачів (ч. 1 ст. 567); за передачу випадково отриманої фальшивої монети іншій особі, під видом справжньої (ч. 2 ст. 567) і ін.
У главі другий Уложення про покарання відділу другого передбачалася відповідальність за підробку державних кредитних білетів, білетів державного казначейства, а також будь-яких білетів кредитних установ, що мають у загальному обігу достоїнство грошей (ст. 571). При цьому диференціювалася відповідальність залежно від способу підробки - механічними засобами або за допомогою малювання. Так, за підробку самого паперу й малюнків механічними засобами, а також за перетворення банківських білетів справжнього достоїнства у вищу суму, винні піддавалися покаранню, зазначеному в санкції ст. 556 Уложення за підробку монети російської чеканки - позбавленню всіх прав становища й висиланню на каторжну роботу строком від восьми до десяти років (п. 1 ст. 571). Менш суворо переслідувалася підробка зазначених паперів на простому папері за допомогою малювання. За таку підробку винні позбавлялися всіх прав становища й висилались на каторжну роботу строком від шести до восьми років (п. 2 ст. 571).
При визначенні суворості покарань за підробку державних кредитних паперів, законодавець брав до уваги більший або менший ступінь мистецтва в підробці й ступінь небезпеки для державного кредиту внаслідок випуску підроблених білетів. Таким чином, спосіб підробки малюнка мав переважне значення при визначенні покарання, тому що від більшої або меншої швидкості виконання й ступеня досконалості в зображенні на кожному окремому аркуші малюнка залежала, з одного боку, можливість виготовлення великої кількості фальшивих білетів, а з іншого боку - більша ймовірність зручного й безкарного їх збуту.
У ч. 1 ст. 576 Уложення про покарання передбачалася відповідальність осіб за випуск в обіг свідомо фальшивих державних кредитних білетів, білетів державного казначейства й будь-яких інших паперів кредитних установ, що мають у загальному обігу достоїнство грошей. Такі особи піддавалися покаранню як спільники в підробці державних кредитних паперів.
У главі XII Уложення про покарання містилися склади злочинів, що регламентували відповідальність за порушення постанов про кредит. Зокрема, передбачалася відповідальність за підробку білетів комісії погашення боргів, державного банку, його контор й всіх державних установ (ст. 1149), за підробку при позиці з державних, громадських чи приватних кредитних установ (ст. 1151), за відкриття приватного банку без дозволу уряду або без дотримання передбачених законом правил (ст. 1152).
Злочини у сфері фінансової діяльності завжди посягають на суспільні відносини, які складаються в сфері фінансової діяльності держави в процесі мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів [2, 115], та спричиняють шкоду фінансовим інтересам держави. У зв’язку з цим, незалежно від певних історичних умов, ці відносини завжди будуть захищатися заходами кримінально-правового примусу, про що свідчать положення Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. ст. 199, 209,210, 211, 224).
Література:
1. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Т.1. – Тула: Автограф, 2001. – 800 с.
2. Гуторова Н.О. Фінансові злочини: необхідність виокремлення та систематизації // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – Вип. 9. – С. 114-118
Шимончук Ірина
ПРАВОВА ПРИРОДА І ПІДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ВАГІТНИХ ЖІНОК І ЖІНОК, ЯКІ МАЮТЬ МАЛОЛІТНІХ ДІТЕЙ
Згідно з даними Державного департаменту України з питань виконання покарань станом на 1 грудня 2007 року в установах виконання покарань відбували покарання 7014 засуджених жінок. При цьому, майже 13% засуджених жінок мали дітей віком до 6-ти, біля 100 дітей віком до 3-х років утримувались у будинках дитини в Чернігівській та Чорноморській (Одеська область) виправних колоніях. Станом на 1 січня 2008 року на обліку кримінально-виконавчої інспекції перебувало 15497 осіб жіночої статі, і лише 287 із них були звільнені від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК України [1]. Отже, як видно з приведеної статистики, суд застосовує звільнення від відбування покарання щодо вагітних жінок і жінок, які мають дітей досить рідко. Хоча, з іншого боку, мова тут йде навіть не стільки про долю конкретних жінок, скільки про долю їх малолітніх дітей, які, як би це не абсурдно звучало, відбувають покарання разом зі своїми матерями, або поневіряються у сиротинцях, будучи позбавленими батьківської турботи. Це глибока моральна і соціальна проблема, вирішити яку покликаний досліджуваний нами кримінально-правовий інститут звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей. Але, на жаль, доводиться констатувати, що навіть нині, в часи, коли відбувається реформування кримінально-виконавчої політики в Україні та в цілому кримінально-правової системи, інститут звільнення від покарання вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, залишається без змін.
Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей у кримінальному праві України регулюється двома правовими нормами: ст. 79 та ст. 83 КК України [2].
Ст. 79 КК України регулює порядок звільнення з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років безпосередньо на стадії винесення їм обвинувального вироку. Тобто, суд, призначаючи такій жінці кримінальне покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, може звільнити її від реального його відбування, проявляючи тим самим гуманізм і довіру до цієї жінки, даючи їй можливість стати на шлях виправлення і законослухняності без ізоляції її від суспільства, не вириваючи її тим самим зі звичного їй соціального середовища. Важливим моментом такого звільнення є наступні умови:
1) жінка має бути вагітною, або мати дитину у віці до семи років. Але якщо жінка, хоч і має дітей, але є позбавленою батьківських прав щодо них, вона не підпадає під дію цієї статті. А як бути з жінкою, яка усиновила (удочерила) дитину? Чи підпадає вона під дію ст. 79 КК України? Для вирішення цього питання нам слід звернутись до Сімейного кодексу України, ч. 4 ст. 232 якого урівнює провий статус усиновлювачів і батьків. Тому, на нашу думку, дія ст. 79 КК України поширюється також на жінок, які усиновили (удочерили) дітей;
2) чітко визначені види покарань, при яких допускається таке звільнення, це обмеження волі та позбавлення волі. Взагалі, на нашу думку, включення такого покарання як обмеження волі до цієї норми є не досить логічним, оскільки ч. 3 ст. 61 КК України передбачено, що покарання у виді обмеження волі взагалі не застосовується до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років;
3) таке звільнення від відбування покарання не може бути застосоване щодо засуджених до позбавлення волі жінок на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини. На наш погляд, більш вдалим в даному випадку є положення ст. 83 КК Російської Федерації, яке обмежує це коло злочинів, лише тяжкими і особливо тяжкими злочинами проти особи [3]. Таким чином, одночасно значно розширюється і коло жінок, які можуть бути звільнені в такому порядку від відбування покарання, на приклад, за корисливі злочини проти власності;
4) встановлення іспитового строку, протягом якого жінка повинна довести, що вона стала на шлях виправлення, є відповідальною матір’ю і законослухняною громадянкою. Для визначення терміну цього іспитового строку законодавець нас відсилає до норм трудового законодавства, вказуючи, що це строк, на який, згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. Так як мінімальні межі іспитового строку не встановлені, тому можна припустити, що можливе застосування такого звільнення з випробуванням і щодо жінок, які мають дітей, на приклад, шестирічного віку із встановлення тривалості іспитового строку в один рік, і, наприклад, щодо вагітних жінок, із встановлення максимальної тривалості іспитового строку – сім років і 136 днів. Крім того, ст. 79 КК потребує узгодження зі ст. 80 КК України, шляхом доповнення ст. 79 КК України вказівкою на те, що такий іспитовий строк не може перевищувати строків давності виконання обвинувального вироку, передбачених ст. 80 КК України.
Ст. 83 КК України у свою чергу передбачає можливість звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, які стали вагітними або народили дітей уже під час відбування ними покарання. Таке звільнення відбувається за рішенням суду в порядку, який додатково регулюється ст. 407¹ КПК України [4] та ст. 154 КВК України [5]. Враховуючи це, можна зробити висновок, що даний інститут звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, відноситься до міжгалузевих інститутів [6, с. 375]. При цьому, характерною ознакою такого звільнення є те, що воно можливе лише на стадії відбування жінкою покарання у виді обмеження або позбавлення волі, в разі її вагітності і народження дитини. Але, враховуючи все позитивне, що закладено в ст. 83 КК України, не можна не зупинитись на ряді умов і обмежень, які часто унеможливлюють її реалізацію. Одним із таких обмежень є імперативна вказівка ч. 2 ст. 83 КК України про обов’язкову наявність підтвердженої згоди сім’ї та родичів на спільне проживання із такою засудженою, або підтвердження реальної можливості жінки самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини. На перший погляд, така вимога видається логічною, і такою, що повністю відповідає інтересам дитини. Але на практиці не рідко виникають проблеми для жінки, яка перебуваючи в умовах ізоляції, не завжди може заручитися підтримкою рідні, навіть якщо така рідня у неї є і не відмовилась від неї. Статистика свідчить,що в результаті засудження жінки частіше, ніж чоловіки втрачають сім’ї і соціальні зв’язки (75% жінок, засуджених до позбавлення волі, не мають рідні, або не підтримують з ними стосунки) [1]. Тому, видається не справедливим позбавляти таку жінку шансу на звільнення та повернення до нормального, лише на тій підставі, що у неї немає родини.
Ще одним суперечливим моментом ст. 83 КК України є трирічний вік дитини, після досягнення якого, жінка може бути повернута для відбування покарання. Виникає логічне питання, чому при аналогічних умовах (вагітність жінки, наявність малолітньої дитини, вид і строк покарання та види злочинів), в одному випадку жінку звільняють від покарання до досягнення дитиною семирічного віку (ст. 79 КК України), а в іншому – до досягнення дитиною трирічного віку (ст. 83 КК України)? З цього приводу, ми цілком погоджуємось із позицією В. О. Меркулової, яка пропонує внести відповідні зміни і «урівняти ці статті щодо визначення віку дитини», виклавши ч. 1 ст. 83 КК України у такій редакції: «…і до досягнення дитиною семирічного віку» [7, с. 323].
Таким чином, підбиваючи підсумки нашого дослідження варто зупинитись на основних напрямках, в яких можливий розвиток інституту звільнення вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, від кримінального покарання і його відбування, для початку, можуть бути такі:
розширення кола злочинів, при яких допускатиметься таке звільнення, шляхом уточнення, що такими злочинами не можуть бути тяжкі і особливо тяжкі злочини, що посягають на життя і здоров’я людини, для чого слід внести відповідні зміни в ч. 1 ст. 79 і ч. 1 ст. 83 КК України;
виключення обов’язкової вимоги ч. 2 ст. 83 КК України про згоду родичів на спільне проживання із засудженою, або про підтвердження такою засудженою самостійних можливостей на виховання дитини, оскільки це, в свою чергу, дасть можливість звільнитись в порядку ст. 83 КК і тим жінкам, які не мають родин, або втратили їх в результаті засудження;
зрівняння строку, залежно від віку дитини, на який жінка звільняється від відбування покарання, шляхом внесення відповідних зміни до ч. 1 ст. 83 КК України, де вказати, що така відстрочка надається до досягнення дитиною не трьохрічного віку, а семирічного, як це визначено в ст. 79 КК України.
узгодження положень статей 79 і 80 КК України, шляхом внесення доповнення до ст. 79 КК, вказавши, що передбачений іспитовий строк не може перевищувати строків давності виконання обвинувального вироку, передбачених ст. 80 КК України.