Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Щодо визначення мотиву та мети злочину, передбаченого статтею 198 кк україни
Момент укладання договору перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні
Відшкодування шкоди у приватному обвинуваченні
Подобный материал:
1   ...   56   57   58   59   60   61   62   63   ...   86
Литература:

1. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. М.: Изд-во «Юридическая литература», 1984

2. Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. М.:, Изд-во «Юридическая литература», 1955.

3. Садовский Г.И. Диалектика мысли. Логика понятий как отражение сущности развития. Минск:, «Знание», 1982


Ізотов Олександр

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ МОТИВУ ТА МЕТИ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 198 КК УКРАЇНИ

Теорія кримінального права відносить мету та мотив злочину до числа факультативних ознак його складу. В одних випадках їх встановлення є обов’язковим, в інших – жодним чином на кваліфікацію не впливає. Що ж саме є мотивом злочину? У повсякденному житті під мотивом зазвичай розуміють підставу, привід для якої-небудь дії, вчинку; причину [2, с. 541]. Однак у кримінальному праві щодо визначення мотиву існують різні точки зору. Так, одні автори вважають, що під мотивом слід розуміти лише спонукання до вчинення злочину [5, с. 163], інші визначають мотив як те, що спонукає людину до поставлення тих чи інших цілей, тобто внутрішні спонукання, що викликають у особи рішучість вчинити суспільно небезпечну дію (бездіяльність) та керують нею при вчиненні цієї дії (бездіяльності) [3, с. 79]. Як видається, таке визначення мотиву є найбільш повним і конкретним. Мотиви можуть мати різний характер: низькі (наприклад, корисливі спонукання, помста, хуліганські мотиви) і такі, що не носять низького характеру (жалість, співчуття, прагнення допомогти іншій людині тощо).

Мотив у ряді випадків вказується законодавцем як обов’язковий елемент складу злочину (наприклад, ст. ст. 364, 296 КК України). Багато складів злочинів побудовано таким чином, що мотив знаходиться поза їх межами. До числа таких посягань належить і заздалегідь не обіцяне придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом (далі – придбання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом). Аналіз спеціальної літератури і матеріалів правозастосовчої практики дозволяє окреслити приблизне коло мотивів, з яких вчиняється злочин, передбачений ст. 198 КК України. Як правило, до вчинення придбання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, особу спонукає жага до наживи, прагнення одержати чуже майно; інколи спонуканням до цього виступають родинні відносини, почуття, рідше – солідарність з іншими співучасниками або страх перед ними чи страх помсти з їхнього боку. Але у переважній більшості випадків особу до вчинення злочину, передбаченого ст. 198 КК України, спонукає корисливий мотив [6, с. 377]. Так, під час досудового слідства було встановлено, що К., маючи умисел на заздалегідь не обіцяне придбання та зберігання майна, одержаного злочинним шляхом, керуючись корисливим мотивом, придбав у Б. мопед «Yamaha jog sport», викрадений останнім [7].

Якщо мотив злочину – це спонукання до його вчинення, то під метою у кримінально-правовому значенні слід розуміти уявлення винного про суспільно небезпечні наслідки злочину. Тобто мета – це те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти [2, с. 520].

На сьогодні загальновизнаним є те, що мета злочину, передбаченого ст. 198 КК України, як і мотив, є факультативною ознакою цього складу [1, с. 58]. Щоправда, у юридичній літературі необхідною умовою притягнення до кримінальної відповідальності за придбання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом, інколи вважалася мета, яку ставив перед собою суб’єкт. Наприклад, В.Г. Смирнов вважав такою метою одержання відповідної матеріальної вигоди від злочину, вчиненого іншою особою [9, с. 65]. І Погребняк під придбанням розумів отримання майна для себе з корисливою метою, за відсутності якої кримінальна відповідальність за вчинення цього злочину не могла наставати [8, с. 21]. В диспозиції чинної редакції ст. 198 КК України не йдеться про корисливу мету або мотив, також з неї не випливає необхідність їх встановлення. Вчинення придбання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, можливе з будь-якою метою. Окремо слід зауважити, що придбання чи збут майна з метою надання йому вигляду правомірно здобутого за певних підстав утворює склад легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 2209 КК України).

Вивчення кримінального законодавства країн СНД [4, с. 412; 10, с. 287-288; 12, с. 206-207], деяких європейських країн [13, с. 192; 14, с. 184-185] також підтверджує висновок про те, що зі змісту понять «придбання», «отримання», «зберігання» чи «збут» не випливає необхідності встановлення корисливого мотиву та корисливої мети. У тих же випадках, коли законодавець вважає за необхідне обмежити кримінальну відповідальність за придбання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом, встановлюючи покарання за вчинення таких діянь виключно з корисливих мотивів або для досягнення корисної мети, він прямо вказує на це в диспозиції статті КК. Так, у п. 1 ст. 215 КК Болгарії, яка передбачає відповідальність за придбання чужої рухомої речі, здобутої злочинним або іншим суспільно небезпечним шляхом, міститься пряма вказівка на корисливий мотив діяння [11, с. 157]. У тих випадках, коли при визначенні ознак складу придбання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом, відсутні вказівки на будь-які мотиви або мету, необхідно визнавати такі діяння злочинними незалежно від мотивів та мети, якими керувався злочинець.

Таким чином, проведений аналіз дозволяє дійти висновку про те, що мотив і мета не є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони передбаченого ст. 198 КК України придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом. Незважаючи на це, їх обов’язково треба встановлювати в кожному конкретному випадку, оскільки від цього залежить правильне призначення судом виду та міри кримінального покарання.

Література:
  1. Андрушко П.П. Коментар до статті 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» Кримінального кодексу України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2005. – № 7. – C. 36-66.
  2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 2198 с.
  3. Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1974. – 241 с.
  4. Комментарий к Уголовному Кодексу Российской Федерации. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 634 с.
  5. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юридичних спеціалізованих вищих закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 415 с.
  6. Лопашенко Н.А. Преступления в сфере экономики: Авторский комментарий к уголовному закону (раздел VIII УК РФ). – М.: Волтерс Клувер, 2006. – 720 с.
  7. Обвинительное заключение по уголовному делу № 05/07/676.
  8. Погребняк И. Квалификация приобретения имущества, заведомо добытого преступным путём // Советская юстиция. – 1964. – № 23. – С. 20-22.
  9. Смирнов В.Г. Понятие прикосновенности по советскому уголовному праву. – Л.: Издательство Ленинградского университета. – 1957. – 130 с.
  10. Уголовный кодекс Республики Беларусь / Принят Палатой Представителей 2 июня 1999 г., одобрен Советом Республики 24 июня 1999 г. / Предисловие проф. Б.В. Волженкина. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 474 с.
  11. Уголовный кодекс Республики Болгария / Науч. ред. канд. юрид. наук, проф. А.И. Лукашова – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 298 с.
  12. Уголовный кодекс Республики Казахстан / Закон Республики Казахстан от 16 июля 1997 г. / Предисловие министра юстиции, докт. юрид. наук, проф. И.И. Рогова – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 466 с.
  13. Уголовный кодекс Республики Польша / Науч. ред. канд. юрид. наук, доц. А.И. Лукашов, докт. юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 234 с.
  14. Уголовный кодекс Швейцарии / Научное редактирование, предисловие и перевод с немецкого канд. юрид. наук А.В. Серебренниковой – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 350 с.



Кадала Віталій

МОМЕНТ УКЛАДАННЯ ДОГОВОРУ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ У ПРЯМОМУ ЗМІШАНОМУ СПОЛУЧЕННІ

Укладення договорів та договірні умови в сфері перевезень вантажів залізничним та іншим транспортом потребують відповідного оформлення не одного, а цілого комплексу перевізних документів: квитанції про прийняття вантажу, залізничної або товарно-транспортної накладної, а у певних випадках – подорожної відомості або подорожного листу, які в сукупності і представляють собою письмовий господарський договір.

З урахуванням особливостей перевезень вантажів на різних видах транспорту документи, що регулюють організацію перевезення вантажів, мають різну правову форму при перевезеннях в прямому сполученні – це заявка (заказ), договір про організацію перевезень вантажів, при перевезеннях вантажів в прямому змішаному сполученні – добова заявка, тижневий календарний план, місячний графік.

В юридичній літературі існують різні думки відносно значення заявок на окремих видах транспорту та їх юридичної природи.

Б.Л. Хаскельберг [1], К.К. Яічков [2], С.С. Алексеев [3; 4] вважають, що подача заявки – це самостійна одностороння вимога вантажовідправника, яка за своєю юридичною природою є одностороннім правочином.

За думкою В.Т. Смирнова [5], К.Ф. Єгорова [6], визнати заявку правочином – значить надати невластиве їй правостворююче значення, тому що заявка у відношенні вантажних перевезень відіграє роль оперативно-регулюючого документу, за допомогою якого здійснюється організація перевезень вантажів. Ствердження про те, що подачею заявки вантажовідправник приймає на себе перед перевізником зобов’язання використовувати транспортні засоби, а перевізник – встановити кількість транспортних засобів, необхідних для завантаження згідно наданій заявці, є, на їх думку, помилковим.

Т.Е. Абова вважає, що прийняття перевізником до виконання заявки вантажовідправника практично означає досягнення ними угоди з подання транспортних засобів для перевезення вантажів перевізником та їх використанню вантажовідправником [7]. В.В. Вітрянський вважає, що зобов’язання з подання транспортних засобів та їх використанню завжди виникає з договору [8].

На наш погляд, точка зору, у відповідності з якою заявка у відношенні вантажних перевезень відіграє роль оперативно-регулюючого документу, за допомогою якого здійснюється організація перевезень вантажів, найбільш точна.

Поданням заявки вантажовідправник дійсно сприяє виконанню перевізного процесу. Заявка в цьому випадку є підставою для початку процесу перевезення вантажу та уточнює і конкретизує порядок виконання перевезення вантажів в даний період. Тут можна говорити тільки про оперативно-регулюючі функції заявки, за допомогою якої відбувається в майбутньому укладання договору перевезення вантажів.

Деякі автори в радянські часи, наприклад М.М. Агарков, вважали, що перевезення вантажу є без договірним зобов’язанням, що витікає безпосередньо з планового акту [9, с. 130]. М.О. Тарасов, прагнучи підкреслити роль планових актів у відносинах з перевезення, визначав радянське транспортне право як «сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з плановою перевізною діяльністю організацій, що використовують транспортні засоби» [10].

Існувала і протилежна точка зору, згідно якої цивільно-правові зобов’язання з перевезення вантажу не могли виникати безпосередньо з планового акту, їх підставою визнавався цивільно-правовий договір, а плановий акт породжував лише обов’язок сторін укласти договір перевезення. Що стосується дій вантажовідправників та транспортних організацій з уточнення плану перевезень та погодженню порядку його виконання, то вони нерідко оцінювалися як дії по укладенню договору, спрямовані на організацію виконання плану перевезення, який передував укладенню договорів на перевезення вантажів.

Наприклад, К.К. Яічков вважав, що направлення вантажовідправником на підставі плану перевезення заявки транспортній організації, само по собі є цивільно-правовою угодою [2], а за думкою Г.С. Гуревича, направлення вантажовідправником у відповідності з місячною плановою нормою заявки і прийняття її транспортною організацією рівнозначно укладенню консенсуального договору перевезення вантажів [11]. М.А. Аллахвердов зазначав, що «повна реалізація зобов’язань, що витікають з державного плану перевезень, - подача перевізником перевізних засобів та пред’явлення вантажовідправником вантажу для перевезення здійснюється згідно договору перевезення» [12].

Дещо своєрідною є точка зору відносно співвідношення плану та договору перевезення, висловлена Б.Л. Хаскельбергом, який критикував теоретичну конструкцію двох самостійних зобов’язань (одне – з плану перевезень, друге – з реального договору перевезень), вважаючи, що така конструкція «не дозволяє визначити місце ряду прав та обов’язків учасників перевізних відносин і підстави їх виникнення, оскільки вони не можуть бути віднесені ні до числа тільки договірних, ні до числа виникаючих лише з плану перевезень (наприклад, обов’язок відправника використовувати вантажопідйомність рухомого составу, виконувати завантаження своїми силами та засобами)». За думкою Б.Л. Хаскельберга, «правовідносини залізничного перевезення вантажу створюють єдине, складне за своєю структурою, зобов’язання, що розвивається, до складу якого включаються відносно самостійні зобов’язання, що виникають з настанням відповідних юридичних фактів по мірі розвитку перевізного процесу». У зв’язку з цим робиться висновок: «План та договір перевезення є елементами складного фактичного складу і одночасно підставами виникнення відносно самостійних зобов’язань як складових частин єдиного зобов’язання перевезення» [1].

Наведені погляди на проблему співвідношення плану вантажних перевезень і договору перевезення, не дивлячись на всі їх відмінності, об’єднані однією загальною рисою, а саме: явним перебільшенням ролі планового акту як підстави виникнення цивільно-правового зобов’язання. Адже цивільно-правове зобов’язання повинно містити умови, що визначають конкретні дії, які повинні створити зобов’язані сторони. Причому мова йде не про дії взагалі (подавати вагони або пред’являти вантажі), а про заздалегідь визначених параметрах цих дій, які в принципі не могли бути визначені планами перевезення, в тому числі і розвернутими місячними планами, які лише встановлювали деякі граничні показники за вагонами, тоннажу та об’єму вантажів, що надаються для перевезення. Обов’язок виконувати планові завдання (публічно-правове зобов’язання) мав на увазі погодження сторонами конкретних умов подачі транспортних засобів перевізником та пред’явлення вантажовідправником відповідних вантажів. Якої б форми не набували такого роду угоди сторін (подача та прийняття заявки, погодження графіку відвантаження та т.п.), всі вони були спрямовані на виникнення цивільних прав та обов’язків, тобто є договорами. Інша справа, що такі договори одночасно слугували засобом виконання їх сторонами (вантажовідправниками та транспортними організаціями) своїх публічно-правових обов’язків (виконання плану перевезення), але така обставина не змінювала природу цивільно-правових договорів. Якщо ж мова йшла про непланові перевезення, то в цьому випадку зникав публічно-правовий обов’язок контрагентів, а об’єми перевезень та інші умови договорів встановлювались на розсуд сторін безвідносно до будь-яких зовнішніх приписів.

На думку деяких спеціалістів, планування перевезень є пережитком радянського ладу, коли планування займало центральне місце не лише у методах держаного регулювання діяльності з організації перевезень, а й в усій системі народного господарства. Але на нашу думку, планування перевезення вантажів є допоміжним і дуже важливим заходом у функціонуванні транспортних організацій. Ми підтримуємо В.Т. Смірнова, який визначав, що планування перевезень вантажів сприяє організації раціональної діяльності перевізників, забезпечує економію витрат, допомагає ефективно використовувати матеріальні, трудові та фінансові ресурси [13].

ВИСНОВКИ:

Таким чином, зобов’язання з перевезення конкретного вантажу у прямому змішаному сполученні виникає з договору перевезення, що укладається у момент прийняття першим перевізником у відправника вантажу разом з відповідним транспортним документом. Якщо укладенню договору передує планове завдання, то сторони конкретизують його на основі оперативних документів, зокрема декадних заявок – на залізничному, річковому та повітряному транспорті.

Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складанням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами) (ч.3 ст. 909 ЦК України).

Література:
  1. Хаскельберг Б.Л. Обязательство железнодорожной перевозки груза по советскому праву. Автореф. дис…. д.ю.н. Томск, 1969. С. 6-8.
  2. Яичков К.К. Договор железнодорожной перевозки грузов по советскому праву. М. 1958. С. 60.
  3. Алексеев С.С. Гражданская ответственность за невыполнение плана железнодорожных перевозок грузов. М., 1959. С. 22-23.
  4. Алексеев С.С. О взаимодействии административно-правового и гражданско-правового регулирования в социалистическом обществе // Правоведение. 1959. № 3. С. 42.
  5. Смирнов В.Т. Правовое регулирование грузовых перевозок в СССР // Автореф. докт. дисс. Л., 1970. С. 7.
  6. Егоров К.Ф. Гражданско-правовая ответственность за невыполнение плана грузовых перевозок // Автореф. канд. дисс. Л., 1955. С. 7.
  7. Комментарий к транспортному уставу железных дорог Российской Федерации (постатейный) / Под ред. Т.Е. Абовой и В.Б. Ляндреса. М., 1998. С. 50.
  8. Витрянский В.В. Договор перевозки. М., 2001. С. 225.
  9. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М., 1940. – С. 116-130.
  10. Тарасов М.А. Договор перевозки. Ростов-на-Дону, 1965. С. 19.
  11. Гуревич Г.С. К вопросу о правовой природе договора перевозки грузов // Ученые записки Кишиневского государственного университета. Т.67. Кишинев, 1968. С. 42-43.
  12. Аллахвердов М.А., Савичев Г.П. Договоры о перевозках грузов. М., 1967. С. 13.
  13. Смирнов В.Т. Права и обязанности участников договора грузовой перевозки. Л., 1969. С.5.



Комарницька Оксана

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ У ПРИВАТНОМУ ОБВИНУВАЧЕННІ

Виникає практичне питання про категорію малозначимих в силу своєї санкції справ приватного обвинувачення, не дивлячись на те, що головним завданням держави у випадках вчинення злочинів є поновлення законних прав та інтересів громадян.

Проте, найбільш гострою та соціально значущою залишається проблема відшкодування потерпілим у справах приватного обвинувачення майнової, моральної та фізичної шкоди, якої вони зазнаютиь внаслідок вчинення злочину. Потерпілі розраховують на ефективні дії держави щодо забезпечення їхніх прав, як визнання потерпілого цивільним позивачем відповідно до ст.28 КПК України.

Крім того, у ст.28 КПК України йде мова про відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, яка не охоплює собою моральної шкоди.

Проте поняття моральної шкоди в кримінальному процесі, як зазначають М.Грошовий та О.Кучинська, потребує її розуміння як у вузькому, так і широкому значенні [1, с.45].

Слід зазначити, що у теорії кримінального-процесу немає єдиного погляду щодо цього питання.

В.Понарін, говорячи про можливість відшкодування названої шкоди фізичній особі, визначає її як моральні страждання особи, спричинені злочинним посяганням на її честь, гідність, а також на інші блага, охоронювані як законом, так і нормами моралі [2, с.26] Але ж, як зазначають М.Грошовий та О.Кучинська, для настання відповідальності за заподіяння моральної шкоди обов’язковим є склад правопорушення, необхідним елементом якого є шкода. Порушення ж лише моральних норм не є правопорушенням. Таке твердження повністю узгоджується із проектом КПК від 20 вересня 2007 року. Згідно зі ст.107 проекту: майнова або моральна шкода, завдана кримінальним правопорушенням [5].

Не має також у КПК України і норми про можливість відшкодування зазначеного виду шкоди, заподіяної злочином.

В той же час ст.28 КПК України встановлює часові рамки подачі такого позову. Тобто, до початку судового слідства. По – іншому вирішується це питання у ст.44 КПК РФ цивільний позов може бути поданий після порушення кримінальної справи і до закінчення судового слідства [4, с.79].

Проте, якщо провести аналогію з цивільним процесом, то ЦПК України дозволяє пред’явити позов у будь-якій стадії процесу.

Водночас у проекті КПК України, внесеному народними депутатами України В.Р.Мойсиком, О.М.Бандуркою, І.В.Вернедубовим, С.Б.Гавришем та іншими, часові рамки подачі позову для відшкодування шкоди відсутні. Проте, у ст.108 зазначеного проекту встановлено, що однією з умов відшкодування шкоди є початок кримінального провадження органом досудового розслідування [5].

Крім того, згідно зі ст.29 КПК України при наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода або понесені витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину слідчий зобов’язаний вжити заходів до забезпечення цивільного позову. У даному випадку виникає дилема, як бути у справах приватного обвинувачення у яких досудове слідство не проводиться і слідчого, як такого немає. Крім того, поряд з цим постає питання про розмір відшкодування моральної шкоди, з якої суми виходити при вжитті заходів забезпечення названого позову. У зв’язку на зазначене, необхідно звернути увагу, що санкції норм справ приватного обвинувачення не передбачають відповідальність у вигляді конфіскації майна. І при накладенні арешту на останнє для забезпечення цивільного позову необхідно виходити з його заявленого розміру.

Слід звернути увагу й на те, що ч.4 ст.64 КПК України обставиною, що підлягає доказуванню у кримінальній справі, є характер і розмір шкоди, завданої злочином.

Разом з тим, відповідно до ст.328 КПК України обов’язок вирішення цивільного позову, пред’явленого у кримінальній справі, покладено на суд. Не зважаючи на це, забезпечення можливості пред’явлення даного позову учасниками процесу покладається на слідчого, якого немає у приватному обвинуваченні.

Слід звернути увагу й на те, що при прийнятті судом рішення позов слід залишати без розгляду, щоб потерпіла особа могла це зробити в порядку цивільного судочинства (ч.4 ст.28 КПК України). У даному випадку відмовляти у задоволенні позову не можна, оскільки цим рішенням суд позбавить потерпілого права звернутись до суду в порядку цивільного судочинства, чим істотно порушить його права.

Зазначене вище повністю узгоджується із думкою В.М.Тертишника, який зазначає, що недосконалість процесуального законодавства, полягає в тому, що воно не встановлює самих підходів щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної злочином [3, с.90].

Намагаючись компенсувати моральну шкоду, законодавець прагне деякою мірою загаладити особі моральні страждання. Але людські емоцї важко оцінити в грошовій сумі, особливо самому потерпілому. Саме тому при визначенні шкоди мають враховуватися вимоги розумності та справедливості. Характер фізичних і душевних страждань має оцінюватись судом з урахуванням фактичних обставин, за яких було завдано моральну шкоду, та особистості потерпілого.

Крім того, існує ще одне цікаве питання, що може виникнути у справах приватного обвинувачення: яка ж доля справи в разі смерті потерпілого? Вважаємо, що суд у таких випадках зобов’язаний повідомити прокурора, щоб той мав можливість вступати у справу. Якщо прокурор у справу не вступить, право підтримувати в суді обвинувачення повинно надаватися близьким родичам померлого, тобто за аналогією з ч.5 ст.49 КПК України: «У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі».

Дещо по-іншому дана ситуація вирішена у КПК Російської Федерації, а саме ст.42 встановлює, що потерпілому забезпечувати відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої злочином, а також витрат, понесених у зв’язку з його участю у ході попереднього слідства і в суді, включаючи розходи на представника, відповідно з ст.131 цього Кодексу. За позовною заявою потерпілого про відшкодування у грошовому вираженні спричиненої йому моральної шкоди розмір шкоди визначається судом при розгляді кримінальної справи або в порядку цивільного судочинства.

На підставі наведеного вище, можна дійти висновку, що для реального забезпечення права потерпілого на відшкодування матеріальної так і моральної шкоди, необхідно законодавчо врегулювати, шляхом внесення відповідних змін до КПК України. Ці основні положення повинні бути закріплені в окремій главі. Так, як наприклад закріплено у проекті КПК України в редакції від 20 вересня 2007 року, а саме: глава дев’ята першого розділу, яка має назву «Відшкодування шкоди у кримінальному процесі».

У зв’язку із зазначеним вище логічно постає підсумок, що факторами, які негативно впливають на забезпечення прав потерпілих приватного обвинувачення у судовому процесі, є, з одного боку, недостатня правова обізнаність цих осіб, відсутність у них коштів на оплату послуг захисників, а з іншого – пасивне ставлення окремих державних обвинувачів до захисту зазначених прав.

Адже, потерпілі ж від злочинів особи роками, а той і все життя страждають від того, що злочинець, який спричинив злочин, не притягнутий до відповідальності, а шкода, їм не відшкодована.