«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание К вопросу теории структуры процессуальной нормы Повноваження колегій районних державних адміністрацій в україні Положень про колегії… Правова охорона інтелектуальної власності у міжнародному приватному праві

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Литература:

1. Программа борьбы с контрабандой на 2008 – 2009. Утв. Указом Президента Украины от 4.03.08. - №195 / 2008 Правительственный курьер №51 от 19 марта 2008.
   
2. С.В. Кивалов. Средства осуществления таможенной политики Украины. – «Астрапринт» Одесса 1995. – 127с.
   
3. Кравченко О. О. Контрабанда: теорія і практика. /Держава і право / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2002р. – вип. 15 – с. 404 – 410.
   
4. Максименко О. Последствия нарушения таможенных правил. // Бизнес Информ. – 1998г. - № 6. С24.
   
5. Омельчук О. Діяльність компетентних органів Української держави щодо запобігання контрабанді. // Митна справа. - № 5. 2001 – с 70 – 78.
   

Дудник Ангелина

К ВОПРОСУ ТЕОРИИ СТРУКТУРЫ ПРОЦЕССУАЛЬНОЙ НОРМЫ

В системе современного международного права юридическую основу всех возникающих, изменяющихся и прекращающихся процессуальных отношений при возбуждении, расследовании, разбирательстве и разрешении уголовных дел составляют процессуальные (от лат. processes - происхождение, продвижение) нормы. Будучи средством создания и осуществления материальных норм, процессуальные нормы выполняют служебную роль, выступают в качестве надстройки над материальными и должны обеспечивать их исполнение, от них, в конечном счете зависит эффективность функционирования международного права в целом.

В теории международного права процессуальные нормы комплексно не исследовалась.

В системе международного права преобладает концепция, сторонников двучленности структуры процессуальной нормы.

В общетеоретических положениях о нормах права, преобладает концепция трехчленности процессуальной нормы, в состав которой входят гипотеза, диспозиция и санкция.

Когда все три элемента процессуальной нормы описаны в одной статье уголовно-процессуального закона, то проблема структуры снимается. В этом случае не возникает ни практической, ни научной проблемы потому, что налицо все три взаимодействующие части нормы. Но конструкция полной, завершенной - трехчленной, процессуальной нормы обычно не совпадает с текстом одной статьи закона. Чаще содержание норм излагается в нескольких статьях уголовно-процессуального закона или даже в статьях других отраслей права, особенно эта тенденция прослежуется в системе международного права.

Когда структура процессуальной нормы не совпадает с текстом одной статьи уголовно-процессуального закона, она выводится логическим путем посредством анализа содержания нескольких статей данного закона или нескольких законодательных актов.

Положение о том, что правовая норма в любой отрасли права состоит из трех элементов (гипотезы, диспозиции, санкции), было сформулировано М.С. Строговичем еще в 1940 году. [1]

Не все ученые-процессуалисты согласны с этим: некоторые не обнаруживают наличие в структуре процессуальной нормы санкции. Тем не менее авторитет уголовно-процессуального закона поддерживается прежде всего юридическими средствами – процессуальными санкциями, в которых выражено государственно-волевое начало. Иное дело, если санкция отсутствует в статье, формулирующей часть структуры данной нормы, но и в этом случае санкция содержится в другой статье закона, где и следует искать правовые последствия на случай неисполнения предписаний данной нормы.

И.Ф. Демидов высказал мысль, что реализация любой процессуальной нормы обеспечивается охранительным механизмом в виде системы принуждения. В одном случае принуждение как угроза применения силовых мер или штрафной, карательной санкции служит средством индивидуальной профилактики нарушений процессуальной нормы; в другом – когда имеет место неисполнение требований закона – приведение этой угрозы в исполнение гарантирует производство процессуального действия, несмотря на противодействие со стороны обязанного субъекта. [2]

В процессуальной литературе и в общей теории права по вопросу о составе элементов структуры юридической нормы, определились две группы ученых: сторонники двучленной и трехчленной процессуальной нормы. Сторонники двучленной структуры процессуальной нормы стремятся доказать, что в уголовно-процессуальном законе есть такие юридические нормы, в которых нет «третьего элемента» нормы. Поэтому в таких процессуальных нормах они обнаруживают либо гипотезу и диспозицию, либо гипотезу и санкцию, либо диспозицию и санкцию. Обосновывая это положение, Л.Б. Алексеева считает, что если отделение процессуальной санкции от других элементов нормы «полезно в интересах законности, то гипотеза и диспозиция представляют собой нерасторжимое единство». [3]

Сторонники трехчленной структуры процессуальной нормы без особого труда отыскивают и третий элемент нормы при анализе всей системы норм уголовно-процессуального права. Убедительно обосновываются присущие каждой процессуальной норме элементы в виде гипотезы, диспозиции, санкции в работах П.А. Лупинской. [4]

Обе группы ученых прочно отстаивают свои позиции. Думается, однако, что, не отступая от истинного познания подлинной структуры уголовно-процессуальной нормы, можно все же продвинуться вперед в решении данного вопроса и сблизить точки зрения. Для этого, прежде всего, нужно четко определить, в каких целях конструируется схема структуры процессуальной (юридической) нормы.

Очень важно учитывать поставленную исследователем задачу, идет ли речь о научном познании структуры внутренней формы процессуального права, о выяснении логики государственно-властного веления, заключенного в любой и каждой правовой норме, или стоит задача уяснить те элементы структуры конкретной процессуальной нормы, которые реализуются в практической правоприменительной деятельности субъектов права. В зависимости от поставленной задачи будет меняться и научное объяснение ее решения. Именно в такой постановке и возникает научная проблема, так как на поставленный вопрос нельзя дать правильный ответ, опираясь на сложившиеся знания на базе указанных выше концепций о структуре процессуальной нормы.

Полагаем, что признание трехчленного строения логической процессуальной нормы как внутренней формы организации права, в которой гипотеза, диспозиция и санкция находятся в органической связи и представляют целостное единство, не противоречит двучленной структуре процессуальной нормы, выражающей специфику регулирующего воздействия нормы, проявляющегося в конкретных правоотношениях. Такое решение вопроса позволяет лучше увязать теоретическое исследование структуры процессуальной нормы, состав ее элементов, с вопросом о тех элементах процессуальной нормы, которые фактически реализуются в правоотношениях.

Сказанное выше убеждает в том, что концепция трехчленной структуры процессуальной (и иной юридической) нормы, правильная в гносеологическом отношении, для уяснения логической структуры внутренней формы права не является универсальной, так как не объясняет структуру рабочего механизма нормы, воплощающегося в правоотношении. В связи с этим концепция трехчленной структуры нормы не может претендовать на безграничность.

В свою очередь концепция двучленной структуры процессуальной (и иной юридической) нормы, правильная в прагматическом плане, для уяснения структуры нормы, фактически реализуемой в правоотношениях, также не может претендовать на безграничное применение в связи с тем, что вне поля ее зрения остается гносеологическая сфера исследования структуры нормы.

Вместе с тем, нельзя отказаться ни от одной из указанных концепций, так как каждая из них в пределах своей применимости открывает реальный путь к познанию структуры норм уголовно-процессуального права и тем самым обеспечивает подлинный успех в научном и практическом «освоении» юридической нормы – важнейшего феномена права.

Литература:

1. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т. 1. М., 1968. С. 46.

2. Демидов И.Ф. Проблема прав человека в российском уголовном процессе. М., 1995. С. 46.

3. Курс советского уголовного процесса. Общая часть. М., 1989. С. 71.

4. Уголовно-процессуальное право Российской Федерации. М., 1997. С. 34–35; Уголовный процесс: Учебник для вузов / Под ред. П.А. Лупинской. М., 1995. С. 31–35.


Дудченко Оксана

ПОВНОВАЖЕННЯ КОЛЕГІЙ РАЙОННИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ В УКРАЇНІ

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, склад яких формують голови місцевих держадміністрацій. Згідно п. 9 ст. 39 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» для сприяння здійсненню повноважень місцевих державних адміністрацій їхні голови утворюють консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, служби та комісії, члени яких виконують свої функції на громадських засадах, а також визначають їх завдання, функції та персональний склад [1, с. 190].

Повноваження колегій районних державних адміністрацій в сучасній українській юридичній науці аналізуються лише побічно. Окремі питання проблеми висвітлюються в працях Колодія А.М., Олійника А.Ю., Нижник Н.Р., Демиденка В.О., Князєва В.М., Лебединського Ю.П., Величко В.О., Конотопцева О. С. [2] та інших науковців.

Повноваження колегій районних державних адміністрацій регламентуються Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої державної адміністрації» (Далі – Положення…) від 2 жовтня 2003 року, Типовим регламентом місцевої державної адміністрації, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України 11 грудня 1999 року та розпорядженнями голів окремих райдержадміністрацій.

Згідно із Загальним положенням про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої державної адміністрації, затвердженим Постанова Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 року №1569 [3, с. 48] із змінами та доповненнями (Далі – Положення…) колегія центрального органу виконавчої влади, місцевої держадміністрації є постійним консультативно-дорадчим органом і утворюється для погодженого вирішення питань, що належать до їх компетенції, та для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності.

Це Положення… вперше на правовому рівні виділяє функції колегії місцевої державної адміністрації. Так, зокрема, згідно п.5 вказаного Положення… колегія місцевої держадміністрації: 1) обговорює прогнози і програми соціально-економічного розвитку відповідної галузі (сфери діяльності), регіону, території, інші державні програми та визначає шляхи їх реалізації; 2) розглядає питання про стан дотримання фінансової, бюджетної дисципліни, збереження та використання державного майна, здійснення внутрішнього фінансового контролю та усунення виявлених недоліків; 3) розробляє пропозиції щодо вдосконалення діяльності місцевої держадміністрації, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління; 4) аналізує стан роботи місцевої держадміністрації з питань забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 5) розглядає інші питання, пов’язані з реалізацією завдань, покладених на місцеву держадміністрацію.

Всі організаційно-процедурні питання внутрішньої діяльності районних державних адміністрацій регламентуються їхніми регламентами, що затверджуються головами відповідних адміністрацій. Проаналізувавши регламенти кількох районних державних адміністрацій ми можемо виділити спільне для них у визначенні компетенції колегії. Так, на розгляд колегії виносяться питання соціально-економічного становища району, окремих населених пунктів, установ району, бюджету та фінансів, управління державним майном, приватизації та підприємництва, розвитку окремих галузей господарського комплексу, гуманітарної сфери, обслуговування населення, охорони довкілля, забезпечення законності і правопорядку, виконання актів керівних органів та інші [4, арк.8-9].

Варто зазначити, діяльність колегій районних державних адміністрацій також регламентується Положенням про колегію при голові відповідної районної державної адміністрації (Далі – Положення про колегії…), затвердженим розпорядженням голови відповідної держадміністрації. Компетенція колегій райдержадміністрацій в різних Положеннях про колегії … отримала відповідно і різну ступінь деталізації. Але поряд з деталізацією питань, віднесених до відання колегій районних державних адміністрацій, на практиці існують положення, де, по суті, формула про компетенцію колегій райдержадміністрацій повністю повторює Положення…. 2003 року. Загальними головними завданнями колегії райдержадміністрації є планування, вирішення та вироблення рекомендацій голові адміністрації з питань забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку району та реалізації державної політики у визначених законодавством сферах управління, щодо організації виконання Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів, рішень обласної та районної рад, розв’язання гострих проблем території та інші [4, арк.65].

Водночас, ще одним суттєвим недоліком існуючих Положень про колегії… є те, що вони серед переліку питань, які можуть розглядатися на засіданні колегії районної державної адміністрації, не називають тих питань, які обов’язково повинні обговорюватися на її засіданнях. Це, в свою чергу, створює труднощі в роботі самої колегії, оскільки на практиці дуже часто колегії розглядають дрібні, другорядні справи, які можна вирішити одноособово. При цьому часто важливі питання залишаться поза увагою колегії.

Аналіз протоколів засідань колегій районних державних адміністрацій дозволяє на практиці визначити коло питань, які розглядалися на засіданнях колегії. Зокрема, це такі питання: про стан роботи з безприбутковими підприємствами щодо відновлення платспроможності і ефективності господарювання; про хід проведення земельної рефори в районі; про виконання розпорядження голови облдержадміністрації від 26 лютого 2004 року № 69 «Про виконання Указу Президента України «Про оголошення 2003 року Роком культури в Україні» [5]; про роботу центру електрозв’язку щодо забезпечення послугами електрозв’язку споживачів, підвищення рівня їх якості та перспективи розвитку телефонної мережі району; про хід виконання програми розвитку та облаштування шляхової мережі у сільській місцевості району та інші питання [6]; про хід будівництва житла і об’єктів соціального призначення районі; про хід реалізації програми «Єдність проти Чорнобиля»; про дотримання законодавства щодо соціального захисту дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи; про стан мобілізації доходів державним підприємством по утриманню житла; про стан роботи з листами і зверненнями до районної державної адміністрації; про хід призову на дійсну службу [7, арк.6, 10, 14].

Варто зазначити, що чільне місце в діяльності обласних та районних державних адміністрацій займає питання контролю за виконанням делегованих повноважень органам місцевого самоврядування. Ці питання періодично розглядалися на засіданнях колегій відповідних органів. Так, на засіданні колегії Херсонської обласної державної адміністрації у вересні 2000 року було розглянуто питання «Про роботу Херсонського міськвиконкому щодо виконання делегованих повноважень згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», а у березні 2001 року – «Про роботу Скадовської райдержадміністрації по взаємодії з органами місцевого самоврядування по реалізації Указу Президента України від 03.12.1999 р. № 1529 «Про невідкладні заходи прискорення реформування аграрного сектору економіки» [8, с.161].

Таким чином, в Положенні… 2003 року в загальних рисах визначаються повноваження колегій місцевих державних адміністрацій. На місцевому рівні діяльність колегій місцевих державних адміністрацій регламентуються регламентами та положеннями про колегію при голові райдержадміністрації, затвердженими розпорядженнями голів відповідних держадміністрацій, які або повністю дублюють повноваження визначені Положенням…2003 року, або по-різному їх деталізують. Це в свою чергу створює необхідність законодавчої регламентації діяльності колегій місцевих державних адміністрацій, зокрема прийняття Верховною Радою Закону України «Про колегії органів виконавчої влади».

Література:

1. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року № 586-XIV // ВВР України. – 1999. - № 20-21. – ст. 190.

2. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – С. 276-278; Виконавча влада в Україні: Навч. посіб. / Українська академія держ. управління при Президентові України / Н.Р. Нижник (заг.ред.). – К.: Видавництво УАДУ, 2002. – 127с.; Демиденко В. О. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні (у схемах) / [посібник] Демиденко В. О. - К.: КНТ, 2007. – с.289; Організація роботи голови районної державної адміністрації./ За ред. В.М. Князєва, Ю.П. Лебединського. – К.6 Вид-во РВПС України НАН України, 2003. – 391 с.; Величко В.О. Організаційно-правові питання діяльності місцевої державної адміністрації. Дисертація на здобуття наукового ступеня к.ю.н.. - Х., 2001. – 209 с.

3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої адміністрації» від 2 жовтня 2003 р. № 1569 з змінами та доповненнями // Офіційний вісник України вiд 17.10.2003 - 2003 р., № 40. - ст. 48.

4. Ніжинська районна державна адміністрація Ф. 272, опис 1, справа 123.

5. Протокол розширеного засідання колегії Ічнянської районної державної адміністрації Чернігівської області 22 червня 2004 року // Поточний архів Ічнянської районної державної адміністрації.

6. Протокол розширеного спільного з Президією районної ради засідання колегії Прилуцької районної державної адміністрації Чернігівської області 30 листопада 2004 року // Поточний архів Прилуцької районної державної адміністрації.

7. Державний архів м. Києва Ф. р-14, опис 5, справа 12.

8. Толкованов В.В. Удосконалення взаємовідносин між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування як важлива передумова розвитку місцевої та регіональної демократії в Україні: [науково-практичний посібник] / В.В. Толкованов; за ред. В.В. Кравченка. // Актуальні проблеми виконання законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації» / –– К.: Атіка, 2003. – 287 с.


Еннан Руслан

ПРАВОВА ОХОРОНА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

Міжнародно-правові договори мають вплив на формування національного законодавства в царині регулювання інтелектуальної власності. Так, країна – учасниця договору повинна привести своє національне законодавство у відповідність до положень міжнародної угоди. Поряд з міжнародно-правовими документами питання охорони інтелектуальної власності передбачено і в окремих національних законах про міжнародне приватне право.

Так, у законах про міжнародне приватне право Австрії, Швейцарії, Італії, Естонії передбачено, що стосовно виникнення і змісту, припинення і захисту права інтелектуальної власності застосовується законодавство країни, в якій вимагається захист. Проте в більшості країн колізійних норм у сфері регулювання інтелектуальної власності немає в законах про міжнародне приватне право. Наприклад, Закон Польської Республіки «Про міжнародне приватне право» не містить колізійних норм у сфері регулювання відносин інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. до правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосовується право держави, в якій вимагається захист цих прав. Отже, міжнародно-правова охорона прав інтелектуальної власності безпосередньо пов’язана з національним правопорядком, а також формує його основні засади з позицій вимог міжнародного приватного права.

Відповідно стаття 37 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає право, що підлягає застосуванню до правочинів, предметом яких є право інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК України та іншим законом.

Відповідно до п. 8 ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (Стокгольм, 1967 р.), учасницею якої є Україна, «інтелектуальна власність» включає права, які відносяться до: літературних, художніх і наукових творів; виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо та телевізійних передач; винаходів у всіх сферах людської діяльності, наукових відкриттів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань та комерційних позначень; захисту проти недобросовісної конкуренції, а також усі інші права, які відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

У сфері трансграничних відносин дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності частіше за все оформляється сторонами у вигляді ліцензійного договору або ж договору комерційної концесії. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.

Щодо права інтелектуальної власності у міжнародному цивільному обігу виникають такі колізійні питання: щодо виникнення (набуття) права інтелектуальної власності; змісту немайнових та майнових прав інтелектуальної власності; строків чинності прав інтелектуальної власності; щодо застосування права до правочинів, предметом яких є право інтелектуальної власності; захисту права інтелектуальної власності; спадкування майнових прав інтелектуальної власності; підсудності справ, пов’язаних з набуттям, використанням та захистом прав інтелектуальної власності тощо.

У сфері відносин інтелектуальної власності з іноземним елементом з приводу колізійного питання, існують два основних підходи: а) з правовою системою країни, де було створено об’єкт авторського права, вперше здійснено виконання, передачу (програму) організації мовлення, вироблена фонограма, отримано охоронний документ на об’єкт промислової власності; б) право інтелектуальної власності пов’язують із правовою системою країни, де вимагається захист прав – тобто країни, де мав місце акт використання або порушення прав. Другий принцип переважно застосовується у міжнародних конвенціях у сфері інтелектуальної власності. Відшукане право країни покриває обсяг, термін дії та порушення прав інтелектуальної власності. Водночас, щодо існування авторського та інших прав інтелектуальної власності, а також сторони, якій вони належать, суди та доктрина в різних країнах по різному підходять до вирішення цих питань.

Розділ IV Закону України «Про міжнародне приватне право» містить норми щодо застосування права до правочинів, предметом яких є право інтелектуальної власності, відсилаючи до інших положень Закону, та щодо застосування права у випадку захисту прав інтелектуальної власності. Норми розділу безпосередньо не вказують на те, право якої країни застосовується стосовно виникнення (набуття) права інтелектуальної власності, змісту немайнових та майнових прав інтелектуальної власності, строків чинності прав інтелектуальної власності.

Так, до виникнення та припинення майнових прав інтелектуальної власності (за виключенням припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності у зв’язку зі спливом строку чинності) можливе застосування за аналогією ст.ст. 39-40 Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо виникнення та припинення права власності та інших речових прав.

Відповідно, виникнення та припинення майнових прав інтелектуальної власності мало б визначатися правом держави, де мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення майнових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. До виникнення та припинення майнових прав інтелектуальної власності, що підлягають державній реєстрації (права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування інтегральних мікросхем, сорти рослин та породи тварин, торговельні марки, географічні зазначення), застосовується право держави, де здійснена державна реєстрація зазначених прав.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо немайнових прав інтелектуальної власності (право на визнання суб’єкта автором, виконавцем, винахідником тощо, право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності та інші немайнові права, встановлені законом) застосовується право держави, у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав.

У країнах світу зміст немайнових та майнових прав на певні об’єкти права інтелектуальної власності може суттєво різнитися. Відносно авторського права обсяг прав авторів визначається законодавством країни, в якій вимагається захист прав, та не залежить від існування охорони в країні походження твору (ст.ст. 5(1), 5(2) Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів).

Щодо творів, які охороняються в країні походження виключно як промислові рисунки та зразки, в країнах – учасницях Бернської конвенції може бути передбачена лише спеціальна охорона, яка надається в даній країні рисункам та зразкам, проте, якщо в даній країні не надається такої спеціальної охорони, ці твори охороняються як художні твори (ст. 2(7) Бернської конвенції).

Застосування права до правочинів, предметом яких є право інтелектуальної власності, перш за все до договорів про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, за відсутності згоди сторін стосовно вибору права, застосовується право відповідно до ч.ч.2-3 ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право».

До спадкування майнових прав інтелектуальної власності застосовуються положення ст.ст. 70-72 Закону України «Про міжнародне приватне право». Спадкування майнових прав інтелектуальної власності, які набувають чинності внаслідок державної реєстрації в Україні, регулюється правом України (ст. 190 ЦК України).

Підсудність судам України справ у сфері охорони інтелектуальної власності визначається відповідно до ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право». Виключною є підсудність судам України справ, що пов’язані з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні.

Право інтелектуальної власності відноситься до категорії абсолютних прав. Праву власника відповідає обов’язок невизначеного кола осіб утримуватися від порушення прав власника. Будь-яка особа, яка порушує права винахідників, виконавців або авторів творів, буде притягнута до юридичної відповідальності. При цьому межі і підстави відповідальності встановлюються у національному законодавстві кожної держави.

В доктрині і практиці міжнародного приватного права в якості основної особливості прав на інтелектуальну власність вказується на відсутність екстериторіальної дії цих прав. Відсутність екстериторіальної дії прав на інтелектуальну власність полягає в тому, що особа, яка опублікувала твір (здійснила виконання, запатентувала винахід) на території однієї держави, буде мати захист тільки на території цієї держави.

Для визнання своїх прав в інших країнах автори та винахідники повинні повторно «заявляти» про свої права: або шляхом видання книги (для захисту авторського права), або шляхом отримання нового патенту (для захисту права на винахід) на території відповідної іноземної держави. На даний момент такої необхідності в дублюванні своїх дій у авторів або винахідників уже практично немає, оскільки у сфері авторського, суміжного та винахідницького права прийнято цілу низку міжнародних конвенцій, які сприяють подоланню бар’єру територіальності.

В основі міжнародної охорони у сфері захисту прав інтелектуальної власності лежить принцип національного режиму, під яким слід розуміти правовий режим, що надається національним законодавством держави, у якій вимагається захист цих прав.

Можливість захисту прав інтелектуальної власності іноземних осіб в Україні та резидентів України в інших країнах визначається в залежності від об’єктів права інтелектуальної власності.