«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
Василенко Андрій
ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА КАНАДСЬКА БАГАТОКУЛЬТУРНІСТЬ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ УЯВЛЕННЯ
Деякі правові аспекти багатокультурності в Канаді висвітлені раніше у низці робіт [1-5]. Канада є унікальною країною, у якій гармонійно поєднуються етнічне розмаїття з розмаїттям регіональних культур. Дві складові - етнічна та регіональна, накладаються одна на одну, ускладнюючи формування єдиного образу Канади. Канадцям вдалося виокремити національну ідею, у якій «мозаїчність» розглядається як найважливіший компонент неординарності; при цьому, подібна мозаїчність не протиставляється принципу цілісності країни. Більш того, розвиток канадської національної ідеї «єдності у розмаїтті» відчувається і у складних етнополітичних процесах об’єднаної Європи. Власне у Канаді при цьому зростає етнокультурна «мозаїчність» та поряд з тим інтенсифікується процес «канадизації» її населення і усвідомлення ним своєї етнокультурної єдності. Останній з цих процесів значно зумовлений цілеспрямованою політикою створення та поширення канадської культури, формування ідеї, яка консолідує суспільство, та системи цінностей. Ця політика багатокультурності, яка посилено проводилась у Канаді у другій половині минулого століття, свідчить якщо не про мудрість, то про далекоглядність та обґрунтованість політичної стратегії канадських політиків. Повчальними є уроки канадської багатокультурності. Так, основними принципами канадського мультікультуралізму стала підтримка урядом всіх канадських культур і допомога, зокрема матеріальна, етнічним співтовариствам. Встановлюється також розвиток культур, які проявили наміри і зробили спроби розвиватися. Держава сприяє їх зростанню: проводиться сприяння в подоланні всіма членами груп культурних бар’єрів на шляху до повної участі в житті суспільства; встановлюється стимулювання творчої взаємодії і обміну між всіма культурними групами Канади на користь національної єдності. При цьому відбувається сприяння іммігрантам у вивченні, принаймні, однієї з офіційних мов, щоб допомогти їм стати повноправними учасниками суспільного життя Канади. Всі ці принципи були законодавчо закріплені в прийнятій в квітні 1982 року Конституції Канади, куди була включена Хартія прав і свобод (1982 р.). [6]. 27 розділ Хартії проголошує: «Цю Хартію слід інтерпретувати в тісному зв’язку із збереженням і розвитком багатокультурної спадщини Канади» [7].
У виробленні своїх багатокультурних підходів уряд Канади, як член Співтовариства націй, постійно керувався засадничими міжнародними документами у цій сфері. Саме вони стали наріжним каменем у формуванні концепції багатокультурності у Канаді та прийнятті Канадського Акту «Про багатокультурність» (1988 р.) [8]. Це насамперед:
• Загальна декларація прав людини (1948 р.);
• Міжнародна угода з питань дискримінації у сфері зайнятості (1958 р.);
• Міжнародний Пакт (1966 р.) про економічні, соціальні та культурні права, ратифіковані Канадою у 1976 р.
У преамбулі Закону про багатокультурность (1988 р.) позначена його мета - охорона і зміцнення многокультурності за допомогою офіційного визнання етнічних відмінностей канадського суспільства. У законі говориться, що уряд визнає існуючі відмінності між громадянами країни за расовими, національними і етнічними ознаками, кольору шкіри та релігії і вважає їх основними характеристиками суспільства. Політика ж многокультурності, у свою чергу, покликана сприяти збереженню і розвитку багатокультурного насленія країни.
Особливе місце в Законі [8] про мяогокулиурності відводиться зобов’язанням уряду. Так, розділ 3 (2) вищеназваного закону містить список, який свідчить, що всі федеральні органи зобов’язані:
а) забезпечувати рівність можливостей в працевлаштуванні і просуванні в службі для всіх канадських громадян, незалежно від їх етнічного походження. Іншими словами, кадрова політика і її реалізація у федеральних урядових органах і службах повинна відображати культурну різноманітність канадського суспільства;
б) підтримувати політику багатокультурності в цілях поліпшення можливостей індивідів і груп, сприяти розвитку канадського суспільства. Громадяни повинні бути переконані в тому, що політика багатокультурності дійсно відображає інтереси і потреби кожного громадянина, незалежно від його етнічного походження, і участь в урядових програмах доступна кожному. Тому надійність забезпечення зв’язку державних органів і служб з населенням стає найважливішою ознакою успішної реалізації політики країни в даній області;
в) сприяти розумінню і пошані етнічних особливостей між членами канадського суспільства. Під цим розуміється, що канадці будь-якого походження повинні розглядатися державними органами як рівноправні члени суспільства. Будь-які види спілкування повинні бути вільні від стереотипів або проявів етнічної неприязні, що до цих пір ще є бар’єром для повної участі індивідів і груп в суспільному житті. Таким чином, закон про мультікультуралізм покликаний сприяти рівності можливостей і етнічної терпимості і пошані.
Для реалізації відповідної політики була введена посада міністра у справах багатокультурності. При проведенні політики багатокультурності спочатку виникли багато ускладнень і труднощів, що змусило уряд уважно проаналізувати методи політики мультікультуралізма і багато в чому їх змінити. Було визнано, що для кращого управління сферою міжнаціональних відносин необхідне проведення ефективних і довгострокових програм.
Сьогодні політика багатокультурності реалізується у вигляді серії програм, направлених на створення рівних можливостей, подолання бар’єрів на шляху до взаєморозуміння. Вони є дуже важливими для розв’язання проблем правового, політичного та соціокультурного характеру у відносинах між державою та меншинами, між культурними та етнічними групами на горизонтальному рівні. Знаковою особливістю багатокультурності є те, що вона має справу з усіма групами меншин.
Канада займає чільне місце у загальносвітовому розвитку. Вона ініціювала й підписала низку міжнародних актів щодо покращення умов існування як громадян Канади, так і мешканців інших держав. Деякі з таких угод згадуються у Преамбулі до Канадського Акту «Про багатокультурність». Серед них варто виокремити:
• Міжнародну конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 р.), ратифіковану Канадою у 1969 р., яка зобов’язує канадське суспільство зайняти чіткі позиції, які відкидають дискримінацію в принципі;
• Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), ратифікований Канадою у 1976 р., який надає права та закликає весь народ до використання цих прав: розвитку власної культури, сповідання власної релігії та спілкування рідною мовою.
Втілення принципів багатокультурності на рівні федеральної політики Канади зближує її з населенням, яке у свою чергу, збагачує всі правові, політичні та соціальні інститути новими етичними, ціннісними, організаційними принципами, закладеними у багатокультурності громадян Канади.
У площині подальшого розвитку тісного співробітництва Канади з Україною, яке здійснюється на державному рівні, у найближчій перспективі, з погляду канадських експертів, найефективнішими та найбільш перспективними можна вважати дві царини. Перша з них – це культурне співробітництво, з доволі великою та різноманітною українською діаспорою у Канаді, а інша – охорона навколишнього середовища та втілення в життя концепції сталого розвитку, тобто екологічно сталого розвитку, у реалізації якого Канада здобула найбільшого успіху. Крім того, для України особливий інтерес представляє система освіти у Канаді, першочергово тому, що вона оцінюється міжнародними експертами як одна з кращих у світі.
Таким чином, ідея створення загальноканадської ідентичності разом з певним обмеженням культурної розмаїтості населення країни була покладена в основу політики канадської багатокультурності у перші роки при формуванні національної ідеології та державно-правової політики. Була створена доктрина багатокультурності Канади: сприяння етнокультурним групам у збереженні та посиленні їх самобутності; подолання перешкод на шляху до повноцінної участі в усіх царинах канадського суспільного життя та підтримка культурного обміну між усіма канадськими етнокультурними групами. Цей постулат є важливим чинником політико-правового розуміння механізмів та наслідків культурної плюралізації сучасної Канади, формування її нової багатокультурної реальності, що значною мірою детермінується сучасними міграційними процесами, активізацією міжетнічної та міжкультурної комунікації.
Література:
1. Fry H. Multiculturalism: A Framework for Canadian Unity // Profile. – 1997. – № 11. – P. 1-2.
2. Василенко А.М. Мультікультуралізм в правовій основі Канади //Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права, держави. Матеріали 4 Всеукраїнськ. наук. конф. правників-початківців. (Одеса, 10-11 листоп. 2006 р.) – Одеса: Юридична література, 2007. – С. 44- 47.
3. Василенко А.М. До питання вирішення міжетнічних проблем в Канаді // Правове життя сучасної України. Тези доповідей Всеукр. наук. конф. (Одеса, ОНЮА, 18-19 квітня 2008 р.) – Одеса: Фенікс, 2008. – С. 50-52.
4. Василенко А.М. Правопорядок та міжетнічні відносини: правовий аспект // Тези допов. Міжнародн. Наук.-практичн. конф. «Сучасний правопорядок. Національний, інтегративний та міжнародний виміри» (Одеса, 13-14 червня 2008 р.). – Одеса: Фенікс. – 2008. – С. 24-26.
5. Василенко А.М. Канадська багатокультурність в контексті соціокультурних проблем України: правовий аспект // Материалы 2-ой Междунар. научно-практич. конф. «Украина в системе современных цивилизаций: трансформации государства и гражданского общества» (Одесса, 27-28 июня 2008 г.). – Одесса: ВМВ. – 2008. – С. 175-177.
6. Canada Act, 1982 // Jackson R., Jackson D. Politics in Canada. – Scarborough, Ont.: Prentice Hall, 1994. – P. 659-672.
7. Canadian Charter of Rights and Freedoms // ice.gc.ca/ en/charter/index.phpl
8. Canada. Government of Canada Website. «Canadian Multiculturalism Act, 1988» // laws.justice.gc.ca/en/C18.7/32217.phpl
Вечерова Євгенія
ДЕЯКІ КРИМІНОГЕННІ АСПЕКТИ ПЕРВИННОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ НЕПОВНОЛІТНІХ
Постановка проблеми. Об’єктивна ознака сучасних реалій в Україні – різноманітні дефекти первинної соціалізації неповнолітніх, найбільш небезпечним із яких є злочинність вказаної вікової категорії.
За даними офіційної статистики МВС України у першому півріччі 2008 р. неповнолітніми або за їх участю вчинено 8481 злочинів, що становить 6,1% від усієї зареєстрованої злочинності в державі.
При цьому злочинність неповнолітніх в Україні має досить стійку тенденцію до зменшення рівня: від 33 493 злочинів у 2003 році до 30 950 – у 2004 р., 26 470 – у 2005 р., 19 639 – у 2006 р., 18 755 – у 2007 р.[1].
Однак, офіційно зареєстрована злочинність значно спотворює уявлення про реальний стан речей серед неповнолітніх.
По-перше, починаючи з 2005 року, в результаті зміни принципів формування кримінальної статистики за корисливі злочини [2,3], величезна кількість суспільно-небезпечних діянь неповнолітніх, які раніше вважалися злочинними, перейшли в розряд адміністративних правопорушень. За словами заступника начальника Головного управління Генеральної прокуратури України Віктора Лобача, з 2005 року майже у п’ять разів збільшилася кількість неповнолітніх, притягнутих до адміністративної відповідальності за дрібне викрадення чужого майна (ст. 51 КпАП). І це при тому, що вік, по досягненню якого є можливим настання адміністративної відповідальності, становить 16 років (ст. 12 КпАП) [3,23].
По-друге, відображенню реального стану злочинності неповнолітніх заважає її підвищена латентність, обумовлена тим, що значна частина злочинів неповнолітніх розглядається оточуючими як прояв вікової незрілості, пустощів і тому залишається без належної уваги [4,36].
Крім того, на тлі цілком прийнятних кількісних показників, спостерігаються негативні зміни в її структурі: збільшується питома вага тяжких та особливо тяжких злочинів корисливо-насильницької спрямованості (грабежів, розбоїв, вимагань), злочинність неповнолітніх стає все більш «дитячою».
Цілі статті. Саме тому, з позицій підвищення ефективності протидії цьому негативному явищу, доцільно акцентувати увагу на деяких криміногенних аспектах первинної соціалізації неповнолітніх.
Аналіз останніх досліджень. Соціалізація індивіда є предметом безпосереднього дослідження комплексу соціально-психологічних дисциплін. В рамках кримінології даний напрямок аналізувався в працях О.В. Азаркіної, В.ВГоліни, Б.М. Головкіна, Д.З. Зіядової, О.А. Петренко, Н.С. Юзікової та ін. Крім того, окремі питання заявленої проблематики неодноразово підіймалися і автором даної статті [5]. Запропоноване дослідження є спробою узагальнення проведених раніше наукових розробок у цій сфері.
Викладення основного матеріалу. Як відомо, кримінальна активність неповнолітніх формується під час їх соціалізації, під якою розуміють процес засвоєння культурних норм і цінностей, тобто процес набуття суспільних властивостей вибору життєвих шляхів, встановлення соціальних зв’язків, формування самосвідомості і системи соціальної орієнтації, входження в соціальне середовище, пристосування до нього, опанування певних соціальних ролей і функцій [6,39].
Соціалізація особи як активний процес триває не все життя, а лише період, необхідний для сприйняття комплексу норм, ролей, установок і т.д., тобто впродовж часу, потрібного для становлення індивіда як особистості. Психологи виділяють первинну соціалізацію і проміжну, яка знаменує собою перехід від юнацтва до зрілості, тобто період від 17-18 до 23-25 років [7,58].
Особливо важливу роль у формуванні особистості відіграє первинна соціалізація, що припадає на період неповноліття. На думку Н.С. Юзікової, «сучасний підліток живе в складному за своїм змістом і тенденціями світі соціалізації. Це пов’язано, по-перше, із темпом і ритмом техніко-технологічних перетворень, що ставлять нові вимоги до підростаючих людей. По-друге, з насиченим характером інформації, що створює безліч «шумів», котрі глибоко впливають на підлітка, в якого ще не вироблено чіткої життєвої позиції. По-третє, з екологічною та економічною кризами, які вразили наше суспільство і викликають у дітей почуття безнадійності й роздратування (при відсутності почуття особистої відповідальності) за те, що старші покоління залишають їм таку спадщину» [8,123-124].
Процес первинної соціалізації для неповнолітніх є досить проблемним як тому, що вони страждають від нестабільності в соціальній, економічній і моральній сферах в країні, втративши сьогодні необхідну орієнтацію в цінностях та ідеалах, так і через їх вікові особливості. Особливості соціокультурних умов життя, характер взаємовідносин, що склалися в сім’ї, школі, з однолітками і т.д. накладають відбиток на те, наскільки безконфліктно підлітки перенесуть цей віковий період, як буде вирішено соціальне завдання їх «входження» в світ дорослих.
Неповнолітні правопорушники в більшій мірі, ніж правослухняні підлітки, проявляють конформізм, легко піддаються переконанню та навіюванню, частіше наслідують кримінальні зразки поведінки [9, 267-268]. Специфічною рисою злочинності неповнолітніх є її підвищена віктимогенність, котра, як безпосередньо, так і опосередковано пов’язана із насильницькими діями з боку інститутів первинної соціалізації.
В більшості випадків злочини вчиняють педагогічно занедбані юнаки, які відзначаються антисоціальною спрямованістю, мають низький освітній рівень і є вихідцями з неблагополучних сімей, або й зовсім не мають батьків [10,43].
Важливою передумовою для формування активної поведінкової позиції по використанню кримінальних засобів придбання матеріальних благ у неповнолітніх є переконання, що злочинна поведінка – найбільш поширений і прийнятний спосіб здобуття доходів, який виступає самовиправданням власної злочинної поведінки [11,77].
Подібні поведінкові орієнтації неповнолітніх - наслідок деформацій процесу первинної соціалізації в малих соціальних групах. У несформованій дитячій психіці матеріальний добробут постає єдиним критерієм життєвого успіху. Причому формується чітка установка на якомога легший і якнайшвидший шлях досягнення матеріального достатку-привласнити чуже, відібрати, вкрасти, одурити тощо. Наполеглива праця, навчання вважаються непрестижними, «нерентабельними» заняттями, оскільки вони не спроможні відразу задовольнити завищені матеріальні потреби й дати кошти на жадані втіхи [12,87].
Висновки. Незавершеність процесу первинної соціалізації в контексті впливу найближчого мікросоціального оточення призводить до того, що в механізмі кримінальної активності неповнолітніх біологічні фактори відіграють значну роль та поряд з соціальними формують специфічні мотиваційні характеристики неповнолітніх.
Викладені обставини доцільно враховувати при застосуванні до неповнолітніх, які вчинили злочини, заходів кримінально-правового впливу.
Література:
1. Дані офіційної статистики МВС України // http: www.mvs.gov.ua
2. Гончар А. Революция, или как воровать безнаказанно //Юридическая практика.-2007.-№5.-С.3-8
3. Лобач В. Ювенальна юстиція як сфера застосування програм відновного правосуддя // Роль центрів відновного правосуддя в системі ювенальної юстиції: Матеріали міжнародної конференції. - Київ, 19-20 квітня 2007 р. - 77 с.
4. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: [Підручник для студентів юрид. спец. Вищ. Навч. закладів] /І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. проф. І.М. Даньшина.- Харків: Право, 2003.- 352 с.
5. Див.наприклад: Вечерова Є.М. Особливості злочинності неповнолітніх як передумова для застосування некаральних заходів кримінально-правового впливу // Правове життя сучасної України: Тези доповідей Всеукраїнської наукової конференції «Правове життя сучасної України» /Відп. ред. д-р юрид. наук, проф. Ю.М. Оборотов // Одеська національна юридична академія.-О.: Фенікс, 2008.-С. 412-413; Вечерова Є.М. Деякі аспекти мотиваційної характеристики корисливої кримінальної активності неповнолітніх //Кримінологія в Україні та протидія злочинності: [зб. наук. статей / за ред. М.П. Орзіха, В.М. Дрьоміна].-Б-ка журналу «Юридичний вісник».-О.: Фенікс, 2008.-С.201-206
6. Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступления и наказания. – М.: Изд-во «ПЕНАТЕС-ПЕНАТЫ», 2000.-369 с.
7. Андреева Г.М. Социальная психология. Учебник для высших учебных заведений.-М.: Аспект Пресс, 1998.-284 с.
8. Юзікова Н.С. Вікові та індивідуальні особливості неповнолітніх у контексті попередження суспільно небезпечної поведінки //Кримінологія в Україні та протидія злочинності: [зб. наук. статей / за ред. М.П. Орзіха, В.М. Дрьоміна].-Б-ка журналу «Юридичний вісник».-О.: Фенікс, 2008.-С.123-129
9. Петренко О.А.Особенности социализации несовершеннолетнего правонарушителя: криминологический анализ //Кримінологія в Україні та протидія злочинності: [зб. наук. статей / за ред. М.П. Орзіха, В.М. Дрьоміна].-Б-ка журналу «Юридичний вісник».-О.: Фенікс, 2008.-С.266-272
10. Голіна В.В., Головкін Б.М. Особистість неповнолітнього злочинця: сучасний кримінологічний портрет (на матеріалах м. Харкова) // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006. - №1.- С.42-53
11. Миненок М.Г., Миненок Д.М. Корысть. Криминологические и уголовно-правовые проблемы. – СПб: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. – 367 с.
12. Головкін Б.М. Крадіжка як найтиповіший злочин неповнолітніх //Часопис Київського університету права.-2004.-№1.-С.82-88
13. Зиядова Д.З. Мотивационная характеристика преступлений, совершаемых школьниками //Следователь.-2003.-№9.-С.46-48
Вісьтак Марія
ЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ДЛЯ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ
На сучасному етапі розвитку світової спільноти практично не існує країни, яка б при вирішенні своїх політичних, економічних та інших проблем не вступала у відповідні відносини з іншими країнами світу та міжнародними організаціями. В зв’язку з формуванням єдиного економічного простору спостерігається розширення міждержавного співробітництва, метою якого є забезпечення безпеки у світі, вирішення глобальних проблем сучасності, а також захист прав та свобод людини.
Як суб’єкт міжнародних відносин Україна повинна дотримуватись норм і принципів міжнародного права. У повсякденному житті дедалі частіше доводиться звертатися до міжнародно-правових актів, що пояснюється активною участю нашої країни в житті світового співтовариства, в діяльності багатьох міжнародних організацій. Міжнародно-правове регулювання перетворилося на важливий чинник, що характеризує соціальні реалії сучасного світу.
Стаття 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Але укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону.[1, c.141] Кодекс законів про працю України конкретизує цю конституційну норму. Згідно із ст.8-1 КЗпП у разі, якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди[2, c.375].
Отже, Україна визнала пріоритет таких цінностей, як права людини, демократія і верховенство права, мир і безпека у світі, економічна свобода і відповідальність держав, єдність і цілісність світу. Можна з впевненістю стверджувати, що міжнародні акти, які відповідають вимогам, зазначеним у Конституції України, є джерелами національного права, у тому числі й трудового.
Визначальним міжнародно-правовим актом з прав людини варто насамперед назвати Загальну декларацію прав людини, ухвалену генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., яка є основою для чисельних конвенцій та національних конституцій. І хоч Декларація не є юридично обов’язковим документом, вона відображає загальну домовленість народів світу, щодо визнання людини найвищою соціальною цінністю, а також щодо невідчужуваності її прав та свобод.
У Загальній декларації захисту трудових прав присвячено низку статей. Зокрема тут закріплено, що: кожна людина має право на працю; на вільний вибір роботи; на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття; кожна людина без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату; кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та оплачувану періодичну відпустку. [3, c.300]
У 1966 р. було ухвалено Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, який на відміну від Декларації є юридично-обов’язковим документом. Держави, учасниці Пакту, взяли на себе зобов’язання дотримуватись процедур, обумовлених у відповідних його статтях. Він є обов’язковий тільки для держав, які є його учасниками. У Пакті закріплені наступні трудові права: право на працю, що включає право кожної людини одержати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на котру вільно погоджується; право на доступ до програм професійно-технічного навчання і підготовки; право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи винагороду, що забезпечувала справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності, права жінок на рівні умови праці, з рівною платою за рівну працю, задовільне існування для жінок та їх сімей; право на однакову для всіх можливість просування по роботі на підставі трудового стажу і кваліфікації, право навідпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку, право на винагороду за святкові дні тощо. [4]
З поміж регіональних міжнародно-правових актів, які призначені для забезпечення і захисту трудових прав, необхідно виділити Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, яку Україна ратифікувала 17 липня 1997 р. Одним із суттєвих результатів цієї ратифікації є створення нового механізму у системі захисту прав людини в Україні. Кожний громадянин має не тільки право, але й реальну можливість звернутися до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Таким чином, важливість міжнародно-правових актів полягає не лише у проголошених принципах, а й у практичному значенні.
Важливо відзначити, що міжнародно-правові акти стали невід’ємною частиною національного законодавства. Вони є важливим джерелом трудового права та спрямовані на регулювання трудових відносин з метою становлення України, як демократичної, соціальної та правової держави, де людина її права та свободи матимуть визначальне значення.
Основним призначенням норм міжнародного права є не підпорядкування внутрішнього життя країни наднаціональним правовим механізмам, а формування оптимальних міжнародних умов для національного розвитку. Тому й головна мета угод, договорів та інших міжнародних актів полягає не в дублюванні національного законодавства, а у встановленні чітких загальних стандартів діяльності держав, у забезпеченні їх всебічного визнання й однакового застосування.