«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
Процесуальний режим як елемент цивільної процесуальної форми
Центральною проблемою у науці цивільного процесуального права була є і залишається цивільна процесуальна форма. Цивільна процесуальна форма – важливий елемент цивільного процесу, а вчення про неї – складова частина процесуальної теорії. Від того, що розуміється під цивільною процесуальною формою, залежить вирішення багатьох питань, які тісно пов’язані з нею. Вивчення різних аспектів цивільної процесуальної форми дає можливість правильно зрозуміти поняття процесу і коло його учасників, організацію процесу в цілому і окремо кожної стадії, послідовність здійснення процесуальних дій судом та учасниками процесу.
Щоб успішно організувати судову діяльність, встановити визначений порядок здійснення правосуддя в цивільних справах, цивільна процесуальна форма повинна мати свій зміст і структуру. Змістом цивільної процесуальної форми можна визначити її внутрішній стан, виражений у єдності всіх елементів, властивостей, зв’язків. Оскільки цивільна процесуальна форма є порядком здійснення правосуддя в цивільних справах, вона стає неповною без встановлених законом правил судочинства. Тому можна вважати, що змістом цивільної процесуальної форми є нормативно закріплені правила здійснення визначених процесуальних дій судом та особами, які беруть участь в справі, а також оформлення цих дій у процесуальних документах.
В свою чергу, цивільна процесуальна форма володіє власною структурою, яка забезпечує збереження цілісності, єдності явищ як системи, утворює її основу за допомогою якої організується, упорядковується зміст явищ [1, с.313]. Саме така система властива цивільно-процесуальній формі, яка складається з певних компонентів: процесуальних стадій, процесуальних проваджень і процесуального режиму.
Цивільний процес як передбачений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ характеризується, перш за все, стадійністю його розвитку. Він розвивається у певній послідовності, по стадіях, які характеризують судову діяльність і процесуальну діяльність всіх учасників цивільного процесу. Стадії цивільного процесу є самостійними галузями процесуальної діяльності, які мають специфічні завдання та об’єднанні спільною метою. Вони надають всій процесуальній діяльності єдиний, цілісний характер, який є важливою характеристикою цивільного процесу і структурним елементом цивільної процесуальної форми. Отже, стадія – це складова частина цивільного процесу, що відображає розвиток процесуальної діяльності суду і учасників процесу у визначених просторово – часових межах, що має окрему мету та завдання.
Цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду широке коло цивільних справ. Багато з них в силу своїх матеріально – правових характеристик не можуть бути розглянуті в межах одного встановленого законом порядку. Своєрідність завдань поставлених перед учасниками процесу при вирішенні цивільних справ та їх суттєві особливості викликають необхідність у специфічних формах і способах захисту, що обумовлює застосування порядку дещо іншого від загального, визначає критерії для виділення процесуальних проваджень в якості самостійних процесуальних форм.
Поділ цивільного судочинства на види забезпечує можливість розгляду різних за своєю природою справ в одному процесі, відображаючи цим самим одну із вимог процесуальної форми – спеціалізацію розгляду справи.
Таким чином, процесуальне провадження доцільно визначати як сукупність послідовно здійснюваних процесуальних дій, реалізація яких залежить від предметної характеристики справи.
Окрім вказаних категорій, в якості структурного елементу цивільно-процесуальної форми виділяють процесуальний режим.
С.С. Алєксєєв в якості основних елементів правового режиму називає галузевий метод правового регулювання, галузевий механізм правового регулювання, галузеві правові принципи, особливу галузь законодавства, очолювану кодифікаційним актом [2, с.208-209].
Аналогічні елементи, на думку Д.А. Фурсова, містить і режим господарської процесуальної діяльності. Господарська процесуальна форма визначає особливості регулятивних властивостей групи галузевих відносин, але не встановлює міру відповідності їм окремих прийомів правового регулювання [3, с.32].
У вказаних елементах режиму господарської процесуальної діяльності знаходить своє вираження специфіка правового регулювання господарських процесуальних відносин.
На наш погляд, режим цивільної процесуальної діяльності необхідно розглядати як самостійну правову категорію цивільно-процесуальної форми, яка виконує функцію однієї із якісних характеристик процесуальної діяльності.
На думку В.М. Горшенєва, поняття «процесуальний режим», будучи основним компонентом будь-якої форми, являє собою атмосферну характеристику процесу, яка складається як структурне утворення із окремих елементів: принципів, засобів і способів їх реалізації, системи гарантій[4,с.152].
Так, основним компонентом процесуального режиму виступають принципи процесуальної діяльності. Покладені в основу діяльності суду, осіб, які беруть участь в справі, інших учасників процесу і закріплені в певний порядок, вони набувають нормативного характеру і служать визначними орієнтирами, забезпечуючи нормальний хід процесу.
Всю систему принципів В.М. Горшенєв поділяє на загальні, які охоплюють своїм змістом діяльність в цілому і принципи процесуальних проваджень і стадій. Для реалізації кожного з них законом закріплена відповідна сукупність способів і засобів. Третім елементом структури, процесуального режиму В.М. Горшенєв виділяв систему різних гарантій, які забезпечують реалізацію вказаних раніше компонентів і в підсумку забезпечують здійснення правосуддя з цивільних справ[5,с.153-162].
Н.О. Рассахатська, в свою чергу, при характеристиці складових цивільної процесуальної форми вважає процесуальний режим одним із структурних елементів процесуальної форми і ставить дану правову категорію в один ряд із процесуальними провадженнями і стадіями процесу[6,с.9].
Однак, з її позицією не погоджується Г.В. Дуднікова, яка вказує на те, що процесуальний режим діяльності господарського суду характеризує господарський процес у зв’язку його елементів із структурою правового регулювання і є «атмосферною» характеристикою юридичного процесу. Тому, на її думку, елементами господарської процесуальної форми варто виділити: процесуальні дії, процесуальні стадії і процесуальні провадження, які найбільш успішно відображають сутність господарської процесуальної форми в якості просторово-часової характеристики господарського процесу[7,с.11].
На наш погляд, процесуальний режим виступає в якості своєрідного критерію, що розділяє поняття «процес» і «процедура». Вказані В.М. Горшенєвим структурні компоненти найбільш чітко знаходять своє вираження в процесі. Закон чітко регламентує правила діяльності учасників процесу, нормативно закріплюючи принципи як основні начала цієї діяльності і встановлює процесуальні та інші гарантії, що забезпечують законність процесу. В той же час, для процедури законодавець передбачає правила, які регулюють лише основні дії і лише деяких учасників даної діяльності. Тому доцільно розглядати процесуальний режим, як категорію, яка забезпечує ті умови, в яких діяльність набуває юридичного значення саме процесу, але не процедури.
Таким чином, організація змісту цивільної процесуальної форми як сукупності нормативно закріплених правил знаходить своє вираження в структурних елементах: процесуальних стадіях, процесуальних провадженнях і процесуальному режимі.
Вищезазначене свідчить про те, що без стійких зв’язків, взаємодії цих компонентів, тобто без структури цивільна процесуальна форма як і будь-яка інша система перестала б існувати як одне ціле.
Література:
- Керимов Д.А. Философские проблемы права. М., 1972. –380с.
- Проблемы теории государства и права. Под ред. С.С. Алексеева. М., «Юрид-я лит-ра», 1987. – 340с.
- Фурсов Д.А. Процессуальный режим деятельности арбитражного суда первой инстанции.-М.: Инфра-М.,1997. – 320с.
- Теория юридического процесса. Под общей ред. Горшенева В.М. Харьков, « Вища школа», 1985. – 280с.
- Теория юридического процесса. Под общей ред. Горшинева В.М. Харьков, « Вища школа», 1985. – 280с.
- Рассахатская Н.А. Гражданская процессуальная форма. Автореф.дис….канд.юрид.наук. Саратов. 1995. – 22с.
- Дудникова Г.В. Арбитражная процессуальная форма. Автореф.дис….канд.юрид.наук. Саратов.2005. – 20с.
Тацишин Ігор
ЗАВДАННЯ І ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН У ГАЛУЗІ РЕКЛАМИ
Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими зовнішніми функціями держави, справою всього Українського народу.
Завданням адміністративно-правового забезпечення безпеки інформаційних відносин в галузі реклами є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання та своєчасне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожного правопорушення, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції України і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством.
Завдання адміністративно-правового забезпечення безпеки інформаційних відносин в галузі реклами можна умовно розділити на декілька груп:
1) соціальні: на макрорівні необхідно забезпечити обмеження експансії іноземного рекламного продукту та детальне дослідження рекламної інформації, яка потрапляє в інформаційний простір з метою захисту прав споживачів шляхом введення нових законодавчих правил, створення і розширення повноважень відповідних державних органів і більш рішучого здійснення останніми наданих їм повноважень; на мікрорівні необхідно забезпечити право кожного громадянина на достовірну і в повному обсязі інформацію, яку він отримує;
2) економічні: забезпечення існування в економіці України вільної конкуренції на ринку товарів, робіт, послуг без застосування реклами, яка заборонена законом (неправомірне використання рекламних матеріалів, порівняльна реклама та ін.) шляхом застосування державними органами повноважень контролю відповідно до Закону України «Про рекламу»;
3) управлінські: забезпечення відповідного управлінського впливу, контролю та реагування уповноважених органів державної влади на рекламні відносини, які виникають у суспільстві через призьму безпеки інформаційних відносин з метою захисту прав та законних інтересів громадян та суб’єктів господарювання і інформаційної безпеки України.
Основним у сфері інформаційного права та в галузі інформаційної безпеки в українському законодавстві є Закон «Про інформацію» від 02.10.92р. №2657-ХІІ.
Даний Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин в інформаційній сфері, зокрема: реалізації інформаційних прав і свобод та захисту інформаційної безпеки, захисту інформації та інформаційної інфраструктури держави. Проводячи аналіз даного нормативного акту можна прийти до висновку, що він не в ві повній мірі відповідає вимогам та розвитку інформаційних відносин в суспільстві і потребує подальшого вдосконалення. На думку Кормича Б.А. є необхідність у прийнятті Закону «Про інформаційну безпеку України», оскільки існуюча на той час, «Концепція (основи державної політики) національної безпеки України», затверджена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997р. №3/97-ВР не виконала функцію базового документа побудови системи забезпечення інформаційної безпеки України.
Серед проблем в галузі інформаційної безпеки особливе місце займає проблема нормативно-правового забезпечення. Особливість цієї проблеми полягає в тому, що інформаційні відносини в галузі реклами можна розглядати як складові всіх інших відносин – матеріальних (купівля товару за допомогою реклами), духовних (отримання певної соціально-важливої інформації – соціальна реклама), інтелектуальних (отримання інформації про політичну ситуацію в країні - політична реклама) та ін. В той самий момент вони існують як суто інформаційні відносини, незалежно від об’єктивно-конкретного складу.
Недосконалість правового регулювання багатофункціональних інформаційних відносин загалом та рекламних відносин зокрема гальмує як розвиток і вдосконалення політичних, економічних, матеріальних та інших відносин в суспільстві, так і власне сам процес забезпечення інформаційної безпеки. В сучасних умовах інформаційної глобалізації та експансії іноземного інформаційного продукту на національний ринок необхідно в найкоротші строки вирішити проблему саме правового забезпечення інформаційної безпеки в Україні.
Проблема створення законодавчої бази в інформаційній сфері не нова і в розвинутих країнах світу вирішується впродовж останніх 40–50 років. Найбільш розвинене законодавство у згаданій сфері в США, не менш інтенсивно ведеться робота у цьому напрямку і в європейських країнах.
Для країн колишнього радянського режиму характерне значне відставання в галузі правового регулювання інформаційної безпеки, хоча є певна позитивна тенденція у цьому напрямку, наприклад: в Росії прийнята Доктрина інформаційної безпеки Російської Федерації.
Відсутність належного правового забезпечення інформаційної безпеки держави на даний час гальмує інтеграцію України в Європейський Союз та інші міжнародні організації, які дадуть поштовх економічному розвитку нашої держави та перехід на абсолютно новий рівень спілкування в зовнішній та внутрішній політиці.
Впорядкування і розвиток існуючої, а також створення нової нормативно-правової бази в галузі інформаційної безпеки потребує системного підходу.
Необхідно вирішити наступні проблеми:
- правового визначення інформації, як стратегічного ресурсу держави;
- визначення відповідного механізму системи інформаційної безпеки держави та державних органів, відповідальних за її забезпечення;
- визначення прав, обов’язків, гарантій забезпечення прав і відповідальності суб’єктів інформаційних безпеки в галузі реклами;
- визначення переліку загроз інформаційній безпеці України.
Світова практика свідчить, що методи і засоби реалізації загроз інформаційній безпеці розвиваються випереджувальними темпами, порівняно із методами і засобами захисту інформації. В цілому знаходить своє відображення діалектика розвитку нападу і захисту. Крім цього, відомо, що розробка технічних засобів, які реалізують достатньо велику кількість загроз, базуються, як правило, на найостанніших досягненнях науки, техніки і технології, тому засоби протидії, тобто технічні засоби інформаційної безпеки (засоби технічного захисту інформації), повинні створюватись виходячи з цих умов.
Створення загальної системи забезпечення інформаційної безпеки зумовлює наявність ієрархічної організаційної структури компетентних органів держави, що повинні забезпечувати:
- визначення стратегії розвитку державної політики в галузі інформаційної безпеки;
- визначення і реалізацію політики інформаційної безпеки;
- виявлення і оцінку комплексу зовнішніх і внутрішніх загроз інформаційній безпеці;
- визначення тої частки інформаційного ресурсу і інформаційних відносин, які чутливі до реалізації загроз (на нашу думку до них слід також віднести і рекламні відносини);
- організація наукових досліджень в галузі забезпечення інформаційної безпеки у всіх напрямках (правовий, технічний, політичний, економічний та ін.);
- підготовка управлінського і виконавчого персоналу в галузі інформаційної безпеки.
Необхідно створювати таку організаційну структуру, яка забезпечить інформаційну безпеку в державі загалом та в галузі реклами зокрема, буде функціонально повною, раціонально зкоординує зусилля її окремих елементів і не допустить невиправданого дублювання.
Наступною проблемою в адміністративно-правовому забезпеченні безпеки інформаційних відносин в галузі реклами є відсутність належного правового регулювання юрисдикційної діяльності компетентних органів державної влади в цій галузі. Це зумовлено існуванням правових норм, які носять положення загального характеру без визначення чіткої та зрозумілої процедури та компетенції відповідних органів для забезпечення інформаційної безпеки. Крім цього слід зазначити, що в Кодексі України про адміністративні правопорушення чи в будь-якому іншому законодавчому акті відсутні положення, які б давали визначення певних правопорушеннь в інформаційній безпеці України загалом та в галузі реклами зокрема.
Цю проблему необхідно вирішувати комплексно шляхом розробки відповідних змін до діючих або відповідних нових нормативно-правових актів для визначення адміністративно-юрисдикційної компетенції відповідних уповноважених органів та процедури притягнення до відповідальності при порушенні інформаційної безпеки в галузі реклами.
Також слід зазначити, що існує проблематика у правозастосовчому напрямку, так як багато речей не охоплені правовим регулюванням на достатньому рівні. Так, розглядаючи проблему безпеки інформаційних відносин в галузі реклами, необхідно зазначити, що на сьогоднішній день найбільш складною є проблема правового регулювання відповідних аспектів функціонування глобальної світової мережі Інтернет. Проблеми виникають внаслідок відсутності визначення суті явища - Інтерет. Відсутність поняття предмета регулювання унеможливлює саме це регулювання.
Література:
1. Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» від 12.02.2007р. №105/2007 // Урядовий кур’єр вiд 07.03.2007 - № 43.
2. Постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 1.12.05р. № 3175 – IV // Відомості Верховної Ради України вiд 14.04.2006 - 2006 р., № 15, стор. 604, стаття 131
3. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» від 09.01.07р. № 537-V // Відомості Верховної Ради України вiд 23.03.2007 - 2007 р., № 12, стор. 511, стаття 102.
4. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.03р. №964-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 26.09.2003 - 2003 р., № 39, стаття 351
5. Адміністративне право: Підручник // Колпаков В. К., Кузьменко О. В. К.: Юрінком Інтер, 2003. С.560
6. Дмитрієнко Ю. Категорія «правовий стан»: проблема методологічно-правового (філософсько-правового) статусу // Вісник Львівського Університету. 2004.Вип.6. С.83-92.
7. Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. – 916с.
8. Кормич Борис Анатолійович. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України // Одеська національна юридична академія. – О.: Юридична література, 2003. – 471с.
Цибульська Ольга
ЗАСАДНІ ПОЛОЖЕННЯ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ПРАВОВІДНОШЕНЬ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ЗАПОВІДАЛЬНОГО ВІДКАЗУ
На сучасному етапі розвитку чинного цивільного законодавства України функціонує різнобічно розроблена система правових норм, що є результатом законотворчої діяльності попередніх років. Проте деякі з цих норм є маловідомими громадянам, а тому або зовсім не застосовуються, або недостатньо використовуються ними у своїх інтересах.
Таким прикладом є випадки, що трапляються при регулюванні правовідносин, що виникають із спеціального розпорядження заповідача, а саме: заповідальному відказі (легаті). В українському цивільному праві й досі залишається невизначеним ряд питань, серед яких найбільш дискусійним є проблема визначення саме суб’єктів, між якими виникають правовідношення із заповідального відказу.
Окремі аспекти правової характеристики заповідального відказу були предметом досліджень таких вчених, як: Б.Л. Хаскельберга, Л.В. Шевчук, Ю.О. Заіки та ін. Проте відсутність детального і повного дослідження зазначеного питання в сучасній цивілістиці нашої держави обумовлює актуальність звернення до нього у межах даної роботи.
Так, суб’єктами правовідношення із заповідального відказу є обтяжений відказом спадкоємець (спадкоємці) і відказоодержувач (відказоодержувачі). Помилковим є твердження, що учасниками правовідношення із заповідального відказу є спадкодавець, спадкоємець за заповітом, частка якого обтяжена заповідальним відказом, і відказоодержувач. Оскільки зі смертю громадянина припиняється його правоздатність (ч. 4 ст. 25 ЦК України), спадкодавець не може бути суб’єктом не тільки зазначеного, але й будь–якого іншого правовідношення. Хоча такі відомі романісти, як В.М. Хвостов і Ю Барон, визнавали відношення спадкодавця до обов’язку, що виникає із легата, у той самий час не називали його суб’єктом цього зобов’язання. « К каждому отказу причастны три лица: наследодатель; лицо, в пользу которого сделан отказ; лицо на которое возложена обязанность исполнить отказ» [7, c.493]. Приблизно також про суб’єктів відказу писав Ю.Б. Барон [2].
Незважаючи на те, що спадкодавець не є учасником відношень, що виникають із заповідального відказу, все ж таки, слід зазначити, що відказодавцем завжди виступає особа спадкодавця, а точніше спадкодавець, котрий висловив свою волю шляхом складання заповіту [8, с.32].
Право на вчинення заповіту (тестаментоздатність – право складати заповіт, спадкувати за заповітом та бути свідком при складанні заповіту є одним із проявів цивільної право- та дієздатності громадянина.
Особливістю тестаментоздатності як елемента цивільної дієздатності фізичної особи є те, що вона не може бути реалізована через посередництво інших осіб, а здійснюється лише особисто. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя відносно спільного майна (ст. 1243 ЦК України). [6, с. 280-281].
Спадкоємцями є визначені в розпорядженні заповідача особи, до яких на випадок смерті спадкодавця переходять цивільні права та обов’язки останнього.
Відказоодержувачами можуть бути будь – які особи, як ті, що входять, так і ті, що не входять до числа спадкоємців за законом. Більш того, спадкодавець вправі зобов’язати спадкоємця виконати заповідальний відказ на користь особи, яка була зачата за життя спадкодавця і народилася живою після відкриття спадщини [3, с.18-20, 49].
У зв’язку з цим постає питання щодо сенсу і можливих мотивів призначення однієї й тієї ж особи і спадкоємцем за заповітом, і відказоодержувачем (насамперед, при невідповідності предмета легата і майна, що відписали), яка законом хоч і не передбачена, але й не виключається, а відповідно, можлива.
Перш за все слід зазначити, що без заповідального відказу, досягнення деяких цілей заповідача не є можливим [5] і не може бути забезпечено шляхом призначення спадкоємця за заповітом, наприклад, коли заповідач бажає надати кому – небудь право довічного або тимчасового користування майном при одночасній передачі цього ж майна у власність іншої особи.
Відказоодержувачами, як до речі, і спадкоємцями, фізичні особи можуть бути призначені незалежно від їх дієздатності.
Незважаючи на те, що призначення особи відказоодержувача, як і спадкоємця, залежить від волі спадкодавця, правове становище відказоодержувачів за цілим рядом моментів суттєво відрізняється від правового становища спадкоємців [3, с.49].
По-перше, спадкоємець, набуваючи право на залишене йому у
спадщину майно, одночасно стає і особою, зобов’язаною перед кредиторами спадкодавця, що випливає із універсального характеру спадкового наступництва. Відказоодержувач же набуває лише зобов’язальні вимоги в порядку часткового (сингулярного) наступництва, тому відповідальності за зобов’язальннями спадкодавця не несе.
По-друге, спадкоємець набуває право на спадщину за актом прийняття спадщини, тобто вчиненим ним одностороннім правочином, який виражає його згоду прийняти спадщину. Відказоодержувач набуває зазначені в заповіті зобов’язальні вимоги і стає кредитором спадкоємця на момент відкриття спадщини, однак він може відмовитися від використання встановленого на його користь права [4, с. 89-90].
Слід зазначити, що у випадку, коли відказоодержувач є одночасно спадкоємцем, його право відмовитися від отримання заповідального відказу не залежить від його права прийняти спадщину або відмовитися від неї [3, с.54]. Адже легатарій має право, але не зобов’язаний прийняти легат.
По-третє, до спадкоємця за певних обставин понад його частку, яка визначена у заповіті, може перейти й інша частка спадщини або взагалі все спадкове майно в порядку, так зване прирощення спадкових часток. Відказоодержувач права на прирощення спадкових часток ніколи не набуває.
По-четверте, спадкоємець після прийняття спадщини набуває не лише зобов’язальні права, які належали спадкодавцеві, а і речові права, в більшості випадків – це право приватної власності на майно, що належало спадкодавцеві, і як правило, ці речові права становлять основну частину спадкового майна.
Навпаки, відказоодержувач може набути лише зобов’язальні права вимоги, які звернені до спадкодавця, обтяженого заповідальним відказом. Від спадкодавця, який не відмовився від спадщини, але відхиляється від виконання обов’язку, відказоожерувач має право вимагати виконання обов’язків. Він може вимагати виконання обов’язку у трирічний термін позовної давності (ст. 257 ЦК України) з моменту відкриття спадщини, тобто з того часу, коли в нього виникло право вимоги [1, c.52].
По-п’яте, до спадкоємця переходять ті права, які належали спадкодавцеві, а до відказоодержувачам переходить не завжди саме те за змістом право, яке належало спадкодавцеві.
В шостих, при призначенні спадкоємця за заповітом може мати місце підпризначення спадкоємця (на той випадок, коли спадкоємець помер до відкриття спадщини чи відмовиться від її прийняття).
Чинне ж спадкове законодавство підпризначення відказоодержувачів не допускає. Закон у цьому плані категорично зазначає, що заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини (ст.1239 ЦК України). Якщо відказоодержувач помре до відкриття спадщини, спадкоємець за заповітом – виконавець заповідального розпорядження звільняється від тягаря виконання і отримує свою частку майна повністю без будь – яких зобов’язань щодо інших спадкоємців [3, с.54].
Отже, аналіз статей 1237 – 1239 ЦК України, що визначають цивільно –правову регламентацію заповідального відказу або легату надає можливість зробити висновок про те, що специфікою правовідносин, що виникають при виконанні заповідального відказу, є набуття певного речового права або речі відказоодержувачем не безпосередньо від заповідача, а через спадкоємця, який зобов’язаний спадкодавцем до здійснення відповідних дій на користь відказоодержувача. Такий вид набуття майнових прав носить сингулярний характер і поряд з відносинами універсального правонаступництва також входить до предмета регулювання спадкового права.
Таким чином, після відкриття спадщини між спадкоємцем, на якого покладено виконання заповідального відказу, і відказоодержувачем виникають зобов’язальні правовідносини, в яких спадкоємець виступає боржником, а відказоодержувач – кредитором. Встановлення змісту відношень із заповідального відказу та правил щодо відповідальності за борги спадкодавця має практичне значення, в першу чергу, для спадкодавця, тому що встановлення різниці між спадкоємцем та відказоодержувачем, в свою чергу, необхідно для визначення правових наслідків, настання яких прагне спадкодавець після відкриття його заповіту.