Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Особливості здійснення державних і приватних господарсько-закупівельних операцій у контексті ринкових перетворень в україні
Правова культура юриста як ступінь філософського осмислення змісту позитивного права
Мета та доцільність
Актуальність досліджуваної теми
Подобный материал:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   86
Наукова новизна одержаних результатів вбачається у спробі вперше здійснити (зокрема, у вітчизняному правознавстві) комплексне загальнотеоретичне дослідження філософсько-правових засад юридичного нормопроектування та їх впровадження у національну (внутрішньодержавну) юридичну практику, зокрема, в Україні.

Таким чином, філософсько-правові засади нормопроектування – це головні, керівні ідеї-ідеали, які виражають найважливіші закономірності та підвалини певного типу праворозуміння, не завжди є однопорядковими із сутністю права, хоча тісно взаємодіють із нею, і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, відсутністю вищої імперативності, бо підлягають осмисленню та перегляду у зв’язку з наявними умовами державотворення, характеризуються суб’єктивно-об’єктивними закономірностями спонтанно-темпорального впливу загальноправових, світоглядних сентенцій (логічно та змістовно сформульована думка) відомих попередників у руслі філософсько-правового виникнення, зміни та розвитку правовідносин та підлягають втіленню через посередництво концепції нормативно-правового акту в положеннях відповідних принципів та норм.

У цьому контексті слід наголосити на тому, що автором у запропонованій вище дефініції невипадково було вжито терміно-сполучення «ідея-ідеал». Адже саме останнє, на думку автора, з більшою точністю відображає сутнісні характеристики розглядуваного явища та відображає те, що не будь-які ідеї є засадами, але кожна засада виникає первинно з ідеї, яка пронизує чимало філософсько-правових засад та принципів відповідно. Так, очевидно, що мова йде про певну філософську категорію, ідеально відображену та первинно відтворену через посередництво правового розуміння конкретного індивідуума.

Автором сформульовані пропозиції до чинних нормативно-правових актів, зокрема, що стосується філософсько-правових засад юридичного нормопроектування.

По-перше, не всі терміни «засади» та «принципи», вжиті у нормативно-правових актах, мають однозначне, відповідне їхньому призначенню розуміння.

Ми ж пропонуємо такий підхід для розв’язання означеної проблеми. Не принципово важливим є те, яким терміном краще позначати досліджуване поняття, а те, що мова йде про абсолютно різні, нові за своєю правотворчою природою, хоча і суміжні та комплексні явища. Саме тому, зокрема, у цьому дослідженні буде зроблена спроба виокремити істотно нову конструкцію у правовій науці, а також обґрунтувати її природу.

По-друге, доцільно у потенційному Законі України «Про нормативно-правові акти» присвятити окрему статтю, в якій би зазначався примірний перелік філософсько-правових засад юридичного нормопроектування.

По-третє, слід уникати «зайвого дублювання» одних і тих же формулювань чи не у кожному із нормативно-правових актів. Зокрема, що стосується, таких філософсько-правових засад юридичного нормопроектування, як: верховенства права, «свобода волі», «непорушності права приватної власності», «визнання індивідуальності», гуманізму, справедливості, добросовісності, розумності та деяких інших. Останні, на нашу думку, доцільно запропонувати у Законі України «Про нормативно-правові акти», зокрема, для того, щоб нормопроектанти-юристи, щоразу при розробці відповідного акту, мали основні, світоглядні орієнтири для успішного виконання їх нелегкого завдання – створення проекту нормативного акту.

Наступне: було виявлено, як вбачається із результатів дослідження, що чимало нормативних актів (серед яких, головним чином, кодекси, Основи законодавства тощо) містять статті, в яких до принципів права відносять також і ті категорії, які такими ознаками(властивостями) не володіють. Серед таких – і філософсько-правові засади юридичного нормопроектування, які слід відрізняти, зокрема, як самостійне явище у правовій науці.

На підставі аналізу нормативно-правових актів України автор робить наступні висновки: 1) переважна більшість законів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, містять окремі статті чи навіть глави, присвячені принципам (засадам), причому обидва терміни – «засади» та «принципи» – використовуються як синоніми; 2) при фіксації принципів в законодавчих актах спостерігається термінологічне різноманіття, а саме законодавцем використовується широкий спектр словосполучень із термінами «засади» чи «принципи», що не сприяє уніфікації правового регулювання; 3) не усі засади та принципи, які одержали фіксацію в поточному законодавстві, є принципами права чи правовими принципами; 4) прикладом найбільш повної фіксації та конкретизації в національному законодавстві загальнолюдських принципів права може слугувати Закон України «Про судоустрій України»; 5) важливою є роль філософсько-правових засад юридичного нормопроектування при систематизації законодавства, зокрема, його кодифікації, прикладом чого є Сімейний кодекс України.

Таким чином, за результатами аналізу окремих основоположних нормативно-правових актів, можемо зробити висновок про те, що в сучасних умовах державотворення нашої держави назріла потреба визнання філософсько-правових засад юридичного нормопроектування, а також самостійного закріплення їх переліку в окремій статті потенційного Закону України «Про нормативно-правові акти». Серед них виділимо наступні: верховенство права; законність (чинна нормативно-правова база України); демократизм (єдиним джерелом влади в Україні є народ); визнання людини найвищою соціальною цінністю для суспільства, а суспільства – для людини (як парні філософсько-правові категорії); «свободи волі», але і з закріпленням двох рамкових її субзасад, зокрема, таких, як загальнодозвільну «ідею-ідеал» (дозволено те, що не заборонено чинним законодавством) та, відповідно, спеціальнодозвільну (дозволено те, що закріплено нормативно); непорушність права приватної власності; неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини; визнання ідеї-ідеалу «на вираження власної індивідуальності», яка, очевидно, повинна б домінувати чи не у кожному нормативному формулюванні; а також таких основоположних, філософсько-правових «ідей-ідеалів», як справедливість, добросовісність та розумність; останні ж, очевидно, з огляду на їх оціночне значення для всієї процедури юридичного нормопроектування, підлягатимуть філософсько-правовому осмисленню, зокрема, внаслідок їх застосування на практиці.

Література:

1. Колодій А. М. Принципи права України. М., – 2002. – 207 с.

3. Колодій А. М., Копейчиков В. В., Лисенков С. Л., Пастухов В. П., Сумін В. О., Тихомиров О. Д. Теорія держави і права. – К.: Юрінформ, 1995. – 185 с.

4. Колодій А., Копейчиков В. Шляхом «органічного компромісу» // Урядовий кур’єр. -- № 15-16. – 1996. – 25 січня. – С. 5.Основные начала гражданского законодательства // В сб. Материалов традиционной ежегодной сессии Всероссийской Межрегиональной общественной организации «Академии труда и занятости». Екатеринбург. Сентябрь. 2000.

5. Законодательные границы вмешательства в частные дела // В сб.: Развитие региона: политические, экономические, правовые и социокультурные аспекты. Тюмень: Международный институт экономики и права. 2000. С. 118-126.

6. Комиссарова Елена Генриховна. Принципы в праве и основные начала гражданського законодательства: Дис. док. юр. Наук. 12. 00.03. – Екатеринбург. – 2002 р. 1. Основные начала современного гражданського законодательства. Монография. Тюмень: Юридический институт МВД РФ. 2000. -10,5 п л.Принципы в праве и основные начала гражданского законодательства. Монография. Тюмень: Государственный институт мировой экономики, управления и права. 2001. - 8,5 п.л.

7. Основные начала гражданского законодательства // В сб. Материалов ежегодной традиционной сессии Всероссийской Межрегиональной общественной организации «Академии труда и занятости». Екатеринбург. Сентябрь. 2000.

8. Основные начала гражданского законодательства и принципы гражданского права. Вестник Тюменского государственного университета. 2000. № 4. С. 187-194.

9. Проблемы принципа договорной свободы в современном гражданском законодательстве//В сб.: Проблемы правоприменительной практики в современных условиях» (сборник научных статей). Забайкальский институт предпринимательства Сибирского университета потребительской кооперации. Вып. 3. ч. I. Чита. 2000. С. 169-177.

10. Об основных началах гражданского законодательства // Журнал российского права. № 5.2001. С.13-20.

11. Лукашева Е. А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит., 1973. – 344 с.

Лукашева Е. А. Право. Мораль. Личность / Под. Ред. В. М. Чхиквадзе; АН СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1986. – 216 с.

13. Современное правопонимание и принципы в праве (в соавторстве) // В сб.: Интеллект 2001. Институт мировой экономики, управления и права. Тюмень. 2001. С. 12-19.Станіслав Шевчук. Судова правотворчість. – К.: Наука, 2007.–189 с.

14. Kennedy D. Form and substance in Private Law Adjudication// Harvard law Review. – 1976. – Vol. 89. – P. 1685.


Петруненко Ярослав

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНИХ І ПРИВАТНИХ ГОСПОДАРСЬКО-ЗАКУПІВЕЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ У КОНТЕКСТІ РИНКОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

Однією з головних форм ринкової діяльності держави є державні закупівлі як могутній інструмент макроекономічного регулювання, засіб попередження кризових явищ в економіці і забезпечення економічного зростання. Проте, значний об’єм торговельно-закупівельних операцій припадає також на приватний сектор економіки. Тому аналіз особливостей і детальний розгляд механізму здійснення державних і приватних закупівель, співвідношення цих господарсько-правових категорій між собою є достатньо актуальними в наш час, адже посилення глобалізаційних процесів, розширення інтеграційних альянсів і експансія транснаціональних мереж призводять до зміни форм економічної активності нашої держави, яка все більш активно залучається до ринкового процесу як його безпосередній учасник.

В ринкових умовах управління закупівельною діяльністю, як приватною, так і державною, повинно спиратися на визначення поточних і перспективних потреб покупців. Організація закупівлі продукції з урахуванням якості і ціни має три ключових елементи: потреба, продукт і обмін [6, 11-12]. У приватному секторі економіки закупівля – це господарська операція з найбільш ефективного забезпечення матеріально-технічними ресурсами для виробничої або торговельної діяльності, що направлена на отримання та накопичення прибутку і, таким чином, забезпечення зростання і виживання. Слід зазначити, що конкуренція є необхідним фактором прогресу і розвитку. Державна закупівля – це ринкова операція, що залишає за ринком процес «прийняття рішень», максимально використовуючи перевагу конкуренції між усіма зацікавленими постачальниками товарів або послуг на ринок.

Якщо державні закупівлі в Україні здійснюються шляхом проведення чітко визначених процедур та в межах правил, встановлених спеціальними законами й іншими нормативно-правовими актами, то приватні торговельно-закупівельні операції регламентуються лише загальними нормами Господарського кодексу України [1] та Цивільного кодексу України [2].

Але досвід здійснення процедур закупівель у Російській Федерації вказує нам на деякі виключення. По-перше, іноді комерційна організація, яка не відноситься до державних замовників, може мати яку-небудь державну відомчу належність, і на неї можуть розповсюджуватись відомчі правила проведення торгів. В якості приклада можна привести Правила проведення підрядних конкурсів (торгів) на будівництво і реконструкцію об’єктів паливно-енергетичного комплексу в Російській Федерації, що затверджені Міненерго Росії 1 вересня 2000 року і є обов’язковими для всіх підприємств і організацій, які входять в систему Міненерго Росії [5, 123]. По-друге, якщо конкурс проводить суб’єкт природних монополій, то йому постановою Уряду Російської Федерації від 13 жовтня 1999 року № 1158 «Про забезпечення економічно обґрунтованих принципів формування цін на продукцію (послуги) суб’єктів природних монополій» [3] рекомендовано здійснювати закупівлі продукції для власного споживання відповідно до порядку, передбаченого стосовно розміщення замовлень для державних потреб.

Слід звернути увагу на те, що в умовах сьогодення поступово формуються певні стандарти проведення торгів і в Україні. У зв’язку із цим, з метою досягнення найбільшої ефективності приватних закупівельних операцій, автор рекомендує перед процесом підготовки конкурсної документації уважно вивчити хоча й необов’язкове, але достатньо корисне законодавство по організації процедур закупівель товарів, робіт і послуг для державних потреб, а також відповідну практику його застосування.

Масштаби закупівель великих компаній настільки значні, що будь-яка їх типова витрата обходиться їм досить дорого, будь то закупівля канцелярського приладдя для співробітників чи сировини для виробництва. Тому перед керівниками таких організацій завжди стоїть питання: як обрати оптимального контрагента? Практичний досвід показує, що зазвичай в якості контрагента обирається вже перевірена компанія. Якщо така відсутня, то на основі певних критеріїв (частіше всього, суб’єктивних) обирається новий контрагент. Для типових товарів найбільш об’єктивним способом обрання оптимального контрагенту зазвичай є розсилка усім можливим постачальникам запитів цін на певну продукцію. При цьому, здійснення запитів цін можливе як у вигляді розсилки документів у письмовій формі, так і за допомогою технічних засобів. Взагалі, будь-які способи закупівель можуть проводитись як в класичній паперовій формі, так і з використанням (повністю або на окремих стадіях) віртуальних електронних торговельних майданчиків в мережі Інтернет [4, 80].

З точки зору законодавства про державні закупівлі, розсилка письмових документів із запитами цін у приватній закупівлі є нічим іншим як запит цінових пропозицій (котирувань). Ця процедура державних закупівель (або обрання контрагента за договором) дійсно є дуже зручною, але тільки для стандартних товарів або послуг, які в достатній кількості присутні в продажу та для яких існує постійно діючий ринок. Якщо ж закуповується складна продукція або ціна не являється єдиним визначальним критерієм (наприклад, від контрагента вимагається певна кваліфікація або наявність особливих кадрових можливостей), то пошук контрагента шляхом проведення запиту цінових пропозицій (котирувань) вже не дасть потрібного результату. В даній ситуації для укладення найбільш ефективного договору як раз і знадобиться проведення торгів. При цьому, в даному випадку термін «торги» автор роботи використовує в широкому значенні цього слова як один із способів укладення договору на конкурентних засадах. Таким чином, в залежності від конкретної ситуації і потреб організації, найбільш підходящим способом може виявитися не тільки конкурс як найбільш звичний спосіб для державних закупівель, але й, наприклад, торги у формі послідовних переговорів з можливими потенційними претендентами, запит цінових пропозицій (котирувань) тощо.

Для проведення процедур державних закупівель в структурі організацій обов’язково створюється тендерний комітет. Як свідчить практика, для проведення приватних закупівель в структурі великих компаній теж створюються подібні підрозділи, які мають різні назви, такі як конкурсна комісія, департамент тендерних процедур тощо. Щоб грамотно й обґрунтовано обрати в якості переможця конкурсу дійсно оптимального претендента, до складу таких комісій доцільно включати поінформованих менеджерів, які б могли правильно оцінити ситуацію і представлені документи. З іншого боку, навантажувати цих же менеджерів ще й складною рутинною роботою по організації і підготовці конкурсу буде дуже неефективно. Тому, на думку автора, крім конкурсної комісії або департаменту тендерних процедур доцільним є створення і спеціально робочої групи, на яку буде покладена технічна частина підготовки тендеру. Крім робочої групи для допомоги конкурсній комісії в розгляді конкурсних (тендерних) заявок іноді можуть залучатися експерти з певних галузей знання. Ці експерти можуть консультувати членів конкурсної (тендерної) комісії, впливаючи таким чином на прийняття рішення – в такому випадку їх думка матиме лише опосередковане значення. Це в однаковій мірі стосується як процедур приватних, так і державних закупівель.

Відмітимо, що для невеликих компаній проведення конкурсів – явище досить рідкісне. Тому для цих компаній немає потреби в розробці алгоритму, будь-якої загальної універсальної схеми організації і проведення тендерів. В кожному конкретному випадку можна готувати конкурсну (тендерну) документацію індивідуально. Якщо ж мова йде про серйозну велику компанію з широкою розгалуженою структурою, доцільним є визначення загальних правил (стандартів або положення) по їх проведенню. При цьому оптимальною вбачається форма комплексного документу – Методичних рекомендацій, які міститимуть як вказівки співробітникам, так і типові правила і форми для проведення конкурсів (а можливо й інших регламентованих процедур, які хоча й менш звичні, але в певних ситуаціях є більш ефективними, ніж конкурси) [5, 125]. Що ж стосується процедур державних закупівель, то кожна дія, кожний послідовний крок тендерного комітету з питань організації, проведення процедур закупівель та їх документального забезпечення, а також визначення переможця та укладення з ним договору обов’язково суворо регламентується законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, а також положеннями про тендерний комітет та про організацію процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти, що діють у певній організації та підлягають неухильному дотриманню.

Таким чином, як ми бачимо, між державною і приватною закупівлею є багато спільного й існують ключові розбіжності. Тому на основі узагальнення автор роботи спробує висвітлити деякі найбільш значущі характеристики і розбіжності у методах закупівлі в рамках державного і приватного сектора економіки.

До характерних рис державної закупівлі слід віднести наступне:
  • придбання здійснюється на основі офіційно визначених, законодавчо встановлених процедур закупівель;
  • широкомасштабна, інколи ускладнена регулятивна база процесу закупівлі;
  • тендерна пропозиція є основою прийняття рішення про присудження контракту;
  • зв’язок і переговори до прийняття рішення про присудження контракту, як правило, не дозволяються;
  • відсутність регулярності ділових операцій;
  • офіційні механізми інформування про стан ринку;
  • публікація оголошень та оприлюднення іншої інформації у спеціалізованих виданнях;
  • сувора субординація в особистих контактах і стосунках.

Приватна закупівля, в свою чергу, має наступні особливості:
  • ринок попиту і пропозицій, орієнтований на відповідний метод закупівлі;
  • правила і регулятивні норми компаній можуть сприяти більшій гнучкості і спрощенню процедур закупівель;
  • загальні характеристики – економічність та якість – є вирішальними факторами для прийняття рішення про укладення контракту;
  • переговорні процеси з потенційними постачальниками, як правило, практикуються до прийняття рішення про присудження контракту;
  • довгострокове партнерство і тісна взаємодія між постачальниками і покупцями;
  • вибір потенційних постачальників на основі знання і досвіду роботи на ринку;
  • при використанні процедур торгів запрошення для участі в торгах, як правило, не оприлюднюється;
  • особисті контакти і довіра мають життєво важливе значення.

Отже, державні та приватні закупівлі мають характерні особливості, які їх значно відрізняють. Якщо приватна закупівля характеризується орієнтацією на споживача та максимальне задоволення його потреб, то державна закупівля – законодавчо встановленими процедурами та максимальним забезпеченням конкукренції. Вбачається, що це співвідношення не дає підстав стверджувати, що приватна закупівля обов’язково краща, ніж державна. На думку автора, якщо державна закупівля здійснюватиметься справді професійно, вона дасть не менш високий результат.

Література:
  1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний Вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 462; www.rada.gov.ua, документ 436-15;
  2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний Вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461; www.rada.gov.ua, документ 435-15;
  3. Об обеспечении соблюдения экономически обоснованных принципов формирования цен на продукцию (услуги) субъектов естественных монополий: Постановление Правительства РФ от 13.10.1999 г. № 1158 // www.duma.gov.ru;
  4. Эффективное управление корпоративными закупками. Опыт РАО «ЕЭС России» / Под общ. ред. Сухадольского Г.А. – М.: Вершина, 2007. – 376 с.
  5. Сухадольский Г.А. Тендеры. Вопросы и ответы. – М.: Вершина, 2005. – 312 с.
  6. Максименко З.В., Ткаченко Н.Б. Державні закупівлі в Україні: економічні аспекти та збірка нормативних актів: Навч. посіб. – К.: Книга, 2004. – 304 с.



Писаренко Лариса

ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЮРИСТА ЯК СТУПІНЬ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ ЗМІСТУ ПОЗИТИВНОГО ПРАВА

Одним із компонентів, що впливають на розвиток ментальності юриста, є правова культура. Так В.В. Копейчиков характеризує правову культуру як синтез правових цінностей, що відповідають рівню правового прогресу, якого досягнуло суспільство і які переводять у правовий стан свободу особистості як найважливішу соціальну цінність [3, 140].

Мета та доцільність розгляду питання правової культури юриста як ступеня філософського осмислення змісту позитивного права зумовлена змінами, які відбуваються в незалежній Україні, що потребує суттєвого підвищення правосвідомості громадян, їх правової культури.

Актуальність досліджуваної теми зумовлена тим, що при визначенні правової культури здебільшого звертається увага на суб’єктивно-психологічні характеристики (знання особою законодавства, усвідомлення змісту і спрямованості законів та підзаконних актів) і недостатньо враховується фундамент правової культури суспільства і окремої людини зокрема.

Традиційно правова культура постає як загальний стан юридичних справ у суспільстві: від стану законодавства, діяльності суду і правоохоронних органів, до правосвідомості всього населення. Складовою загальної культури є світова правова культура, основними елементами якої є класична юриспруденція стародавнього світу, юридична наука, сучасна юриспруденція, юридична практика, правові традиції. Складовою світової правової культури є правова культура суспільства, рівень якої визначають стан правової і загальної культури нації, законотворчого процесу, якість законодавства, рівень правової захищеності людини і громадянина.

Правову культуру суспільства значною мірою визначає правова культура правосуддя, до якої входить комплекс критеріїв (організаційних, фінансових, матеріальних, кваліфікаційних). Правова культура суспільства залежить, перш за все, від рівня розвитку правосвідомості населення (засвоєння цінності права; свобод людини; цінності правової процедури при вирішенні спорів; пошуку компромісів; емоційного відношення населення до закону, суду і т. ін.)

Отже, кожна професія вимагає наявності специфічних правових якостей людини. Тому до складу правової культури суспільства входить професійна правова культура. Саме професійний рівень правової культури формується у тих осіб, які спеціально зайняті правовою діяльністю (юристи). Це діяльність вчених-юристів, діяльності студентів і слухачів юридичної школи, вузів, правозастосовної діяльності.

А завершальним елементом правової культури суспільства є правова культура особи, яка використовується нею у повсякденному житті при виконанні юридичних обов’язків і реалізації суб’єктивних прав [7, 43-44].

Необхідно виділити ще один елемент правової культури суспільства – рівень розвитку всієї системи юридичних актів, а саме: текстів документів у яких виражається і закріплюється право даного суспільства.

В науковій літературі щодо характеристики елементів правової культури суспільства висловлені різні думки. Так С.Алексєєв виділяє чотири елементи, до яких відносить рівні правосвідомості, законності, досконалості законодавства, юридичної практики [1, 179-180]. А.Семітко також звертає увагу на рівень розвиненості законодавства, характер правової практики, правосвідомості (як структурні елементи виділяє правові тексти, діяльність, свідомість, розвиток суб’єктів) [8, 31].

Не можна не погодитися з даними авторами, адже до правової культури суспільства вони відносять не тільки правові явища, а і соціальні цінності.

А.Ратінов та В.Камінська основними компонентами правової культури суспільства вважають право, правовідносини, державні органи і організації, що забезпечують виконання права, правосвідомість і правову поведінку, а саме, систему практичної діяльності людей по виконанню і застосуванню права [4, 43].

Між вказаними компонентами існує прямий і опосередкований зв’язок, внутрішня і зовнішня взаємодія. До зовнішньої правової культури належать правові позиції і цінності населення, а до внутрішньої правової культури входить професійна юридична діяльність та її результати [6, 38-39].

Правова культура суспільства залежить від рівня правового розвитку різних соціальних і професійних груп і рівня окремих індивідів.

Щодо правової культури юриста, то її розглядають у двох вимірах – вищому і елементарному. Розглядаючи вище правове поле, слід відзначити, що воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елементарному полі, де діють норми позитивного права.

Складовим елементом культури юриста вважається знання джерел позитивного права і правової культури. З цього приводу В.С.Нерсесянц стверджує, що право існує не тільки у трьох формах (правова норма, правовідносини, правосвідомість), а повсюдно, у всіх тих випадках і формах, де зберігається і застосовується принцип формальної рівності [5, 43].

Тому автор погоджується з думкою В.С.Нерсесянца про те, що необхідно в трудах і муках, завзято і наполегливо, свідомо і терпеливо вирощувати себе, для себе і у себе свій сад правової культури, вирощувати своє дерево свободи [5, 43].