«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Закон України «Про вибори народних депутатів України» зі змінами від 22.02.2007р.
2. Лук’янов Д., Пономарьова Г. Правова і політична оцінка загороджувального бар’єра як інституту виборчого права // Право України,2005 – № 12
3. Класичне визначення піару належить Е.Бернайсу, засновнику першої кафедри піару в Нью-Йоркському університеті: «Піар – це спонукання спільноти прийняти певну точку зору і спроба досягти її прихильності».
4. Перегудов С.П. Политическое представительство интересов: опыт Запада и проблемы России // Политические исследования. 1993.- № 4.
5. Тодика О.Ю. Вибори до парламентів країн СНД (Порівняльно-правовий аспект) – Харьків, 2003.
6. Фрицький Ю. Пропорційна система виборів до Верховної Ради України – оціночний аспект // Право України, 2006 - № 4
7. Цаплин А.Ю. Трансформацыя избирательной системы современной России: политологический анализ // Автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук – Саратов:СГУ, 2003
8. Шмиттер Ф. Процесс демократического транзита и консолидация демократии // Политические исследования, 1999 - №3
Мойсак Сергій
СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМАТИВНИХ АКТІВ УПРАВЛІННЯ З СУДОВИМ ПРЕЦЕДЕНТОМ В УКРАЇНІ
Порівнюючи нормативні акти управління із судовою практикою та окремими судовими рішеннями, які інколи у наукових колах називаються одним узагальнюючим терміном, – судовий прецедент, ми проаналізуємо Українську правову теорію та юридичну практику, щоб надати відповідь щодо можливості вести мову в українській науковій доктрині про співвідношення актів управління та судового прецеденту.
Актуальність цієї тематики пов’язана з низкою проблем, по-перше, в Українському законодавстві не передбачено існування такого джерела права як прецедент, по-друге, не існує єдиного нормативного акта у якому б вказувалось на існуючу ієрархію джерел вітчизняного права, по-третє, деякі судові рішення свідчать про те, що у них містяться правові норми, а тому вони повинні якось співвідноситись із нормативними актами управління.
Дослідження з питань правової природи актів управління здійснювали наступні вітчизняні науковці: Васильєв Р., Васильєв А., Колпаков В., Лазнюк Н, Міцкевич А., Стефанюк В., Харитонова О.
Враховуючи дослідження цих правників щодо поняття актів управління ми будемо розуміти під нормативними актами управління одностороннє, владне волевиявлення органів публічної влади та інших суб’єктів, які враховуючи економічні, соціально-політичні, культурологічні і юридичні фактори суспільного життя, встановлюють, змінюють, відміняють правові норми у визначеному порядку і формі, на підставі і з метою виконання законів у процесі управлінських функцій і завдань.
Що ж стосується судового прецеденту, то необхідно зауважити, що на сьогоднішній день у прямому розумінні «судовим прецедентом» важко назвати і судову практику і Рішення Конституційного Суду України, але не зважаючи на це, певні особливі риси цих рішень все-таки можуть бути віднесені до прецеденту [1, c. 82 - 85] під якими розуміються рішення з конкретної справи, що виступають обов’язковими для судів тієї ж або нижчої інстанції при вирішенні аналогічних справ або слугує примірним зразком тлумачення закону (прецедент тлумачення) [2, c. 184].
До групи дослідників, які займались науковими пошуками з питання судового прецеденту в Україні можна віднести: Євграфова Є., Євграфова П., Лукашевича В., Сліденко І., Скакун О., Тесленко М., Шаповала В.
Не зважаючи на те, що їх думки досить різняться стосовно можливого існування судового прецеденту в Україні, проте - збігаються у тому, що за певних підстав у судових рішеннях можуть міститися норми права, особливо якщо мова ведеться про Рішення Конституційного Суду України, а отже подібні рішення можуть бути віднесені до джерел права України.
Враховуючи це ми підходимо до проблематики визначення співвідношення нормативних актів управління та судового прецеденту. Для вирішення цієї правової ситуації нам необхідно визначитись із юридичною силою актів управління та судових рішень.
Пархоменко Н., розкриваючи поняття «юридичної сили», зазначає, що «юридична сила правового акта – це його специфічна властивість, зміст якої полягає у його обов’язковості, а також пріоритеті перед іншими актами або підпорядкуванні. Тобто порядок, коли один правовий акт має посісти більш високе місце щодо іншого, який виникає не із його змісту, а того, яке місце у системі органів державної влади займає орган, який його видав, зміст його компетенції та безпосередньо характер актів, що видаються» [3, c. 57].
Взявши за основу подібний підхід ми проаналізуємо вітчизняне законодавство.
З положень статей 61, 63 Закону України «Про Конституційний Суд України», можна зробити висновок, що його рішення є обов’язковим для Верховної Ради України, Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а отже, і акти подібних управлінських суб’єктів повинні бути приведені у відповідність із Рішенням Конституційного Суду України та Конституцією України.
Приклад цього твердження можемо знайти у співвідношенні Рішень Конституційного Суду України та відповідних актів Кабінету Міністрів України.
Так, Конституційний Суд України, вирішуючи законність деяких постанов Кабінету Міністрів України у галузі освіти, прийняв Рішення від 21 листопада 2002р. № 18-рп/2002 [4].
У цьому рішенні Конституційний Суд України вирішив визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення постанов Кабінету Міністрів України «Про встановлення плати за користування підручниками в загальноосвітніх школах» від 31 серпня 1996 року № 1031, «Про внесення доповнення до постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 року № 1031» від 9 серпня 2001 року № 984 та пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. № 1128, від 28 квітня 1999 року № 714» в частині встановлення плати за користування шкільними підручниками в загальноосвітніх державних і комунальних навчальних закладах.
На підставі цього Рішення Конституційного Суду України було прийнято Наказ Міністерства освіти і науки України, Міністерство Фінансів України, Міністерство Економіки та з питань Європейської інтеграції України від 03.04.2003 № 202/254/69 «Про внесення змін до Порядку забезпечення учнів загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів підручниками та навчальними посібниками».
Стосовно Повноважень Верховного Суду України видавати відповідні нормативні роз’яснення, то необхідно зауважити, що стаття 47 Закону України «Про судоустрій України» містить наступні вказівки щодо повноважень Верховного Суду України: «... дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі судової статистики».
Підтверджують нормативність таких роз’яснень і вислови юристів-практиків. Так, Зейкан Я. зауважує, що до недоліків діючого законодавства необхідно віднести те, що законність та обґрунтованість рішень за суттю не перевіряється Верховним Судом України. Верховний Суд України перевіряє тільки однаковість застосування судами касаційної інстанції норм права [5, c. 17]. Подібна перевірка, роз’яснення та узагальнення судової практики містить риси прецеденту. Але такі роз’яснення, якщо вони і стають обов’язковими, то лише для суддів, які здійснюють правосуддя, тому про співвідношення Роз’яснень Пленуму Верховного Суду і актів управління важко говорити. Проте у деяких випадках, стикаючись із прогалинами у праві, суди створюють правила поведінки [6, c. 75].
Через численні суперечки стосовно певного питання та однаковості вирішення спору складається така ситуація, що відповідний орган публічної влади може прийняти відповідну норму, яка врегульовувала б прогалину у праві на підставі судової практики. Але частіше ця процедура дещо ускладнена, оскільки стосується прав та свобод людини. Тому механізм може бути таким: судова практика – закон – відповідний акт управління.
Прикладом виступають позови фізичних осіб, які виникли у зв’язку із прийняттям Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів» від 22 грудня 1994 р. до внесення відповідних змін у статтю 1 згаданого закону від 16.07.99р. – де було зафіксовано, що для осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від ідентифікаційного номера, у паспортах робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.
Враховуючи це, Державна податкова адміністрація України разом із Міністерством внутрішніх справ України розробили та затвердили Порядок внесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів у Наказі від 19.10.2004. № 602/1226.
Отже, відмежувавши Рішення Конституційного Суду України від іншої судової практики, на нашу думку, слід зауважити, що нормативні акти управління повинні прийматися з урахуванням рішень саме Конституційного Суду України, тобто не суперечити їм, і, таким чином, посідати відповідне похідне місце. Стосовно ж судової практики та інших судових рішень виникає наступна ситуація: по-перше, вони за звичай носять індивідуальний характер і не виступають джерелами права; по-друге, заповнюючи прогалини у праві, судові рішення створюють підґрунтя для врегулювання відповідних відносин шляхом внесення змін у діючі нормативні акти.
З огляду на вище наведене, дійдемо до висновку, що нормативний акт управління по відношенню до судової практики посідає первинне місце (крім випадків конституційної юрисдикції). Тому, приймаючи рішення, суд у першу чергу повинен керуватись законами та нормативними актами управління, а вже потім, якщо є прогалина у праві, або невідповідність поведінки органу публічної влади принципам права – суд повинен керуватись судовою практикою, якщо вона склалась за певної ситуації.
Література:
- Константий О.В. Рішення Конституційного Суду України як джерело адміністративного права // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. академія України, 1999. - Вип. № 37 - С. 82 – 85.
- Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Спарк, 1998. – 448 с.
- Пархоменко Н.М. Юридична сила: основна властивість та один із критеріїв класифікації правових актів // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту ім.. В.Н. Корецького НАН України. – Вип. 13. – К.: 2002. – 584 с.
- Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень постанов Кабінету Міністрів України «Про встановлення плати за користування підручниками в загальноосвітніх школах», «Про внесення доповнення до постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996р. № 1031» від 22 липня 1998р. № 1128 (Справа про безоплатне користування шкільними підручниками) від 21 листопада 2002р. // Офіційний Вісник України. – 2002. - № 48. – Ст. 2189.
- Зейкан Я. Характеристики судебного решения // Юридическая практика. – 2006. - № 22 авг. – С. 17.
- Беляневич В.Е. Прецедентність судової практики: деякі аспекти дослідження проблеми // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. - № 11. – С. 73 – 80.
Мустафаєва Айше
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ МЕТОДУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СТОСОВНО ВЕКСЕЛЬНОГО ПРАВА
Сучасні умови соціально-економічного розвитку української держави дають підстави цілком обґрунтовано говорити про можливість і необхідність дослідження відповідних відносин, що виникають у сфері вексельного обігу, крізь призму їх нормативно-правового регулювання, що вимагає, перш за все, наукового осмислення та обґрунтування появи та розвитку нового структурного елементу системи українського права – вексельного права. Визнання останнього в якості певного структурного елементу системи права, в даному випадку, в якості підгалузі права, об’єктивно наштовхує на необхідність обґрунтування появи такого елементу в системі українського права з урахуванням як загальних тенденцій її сучасного розвитку, так і тих критеріїв, за якими відбувається диференціація її елементів. Саме до останнього аспекту і звернена увага в цій статті.
Підкреслюючи актуальність наукових дискусій з приводу критеріїв галузевої диференціації системи права, звернемося, перш за все, до так званої класичної (або традиційної) моделі побудови системи права, прибічники якої критеріями галузевої диференціації системи права називають предмет і метод правового регулювання. Залишаючи перший критерій можливою проблемою окремого дослідження, в рамках цих тез спробуємо висвітити деякі аспекти питання про метод правового регулювання, що заслуговують на окрему увагу та можуть бути застосовані при з’ясуванні сутності методу вексельного права.
Під методом правового регулювання розуміють сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку суб’єктів суспільних відносин для забезпечення правопорядку (відповідає на питання, яким саме чином здійснюється регулюючий вплив у сфері, що є предметом впливу). Іншими словами, сутність методу правового регулювання полягає у визначенні юридичних засобів та закріпленні процедур, за допомогою яких, у межах яких держава здійснює вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання [1, с. 391].
Визнання вексельного права підгалуззю цивільного права вимагає, перш за все, звернення до загальнотеоретичної характеристики галузевого методу правового регулювання. За словами С. М. Братуся, учасники дискусії про систему радянського права, що розгорнулася в другій половині 50-х років, не досягли єдності думок стовно його природи та зв’язку з предметом регулювання. На його думку, у державно-організованому суспільстві різноманітні методи правового регулювання формуються на основі поєднання в різних сполученнях двох магістральних методів, що закріплюють відношення суб’єктів до держави та один до одного [2, с. 22-26]. Звичайно, мова йде про метод централізації та метод децентралізації.
Специфіка методу правового регулювання виражається у правовому статусі суб’єкта, у підставах формування правовідносин, способах визначення їх змісту, юридичних санкціях [3, с. 296]. Що стосується характеру методу правового регулювання як критерію класифікації галузей права, слід відмітити, що предмет правового регулювання називають матеріальним критерієм розмежування норм права на галузі, тоді як метод виступає додатковим юридичним критерієм, похідним від предмета. Однак в юридичній літературі існує точка зору про первинність саме методу правового регулювання у формуванні галузі права, а не предмета правового регулювання. Суспільні відносини об’єднуються у групи, що складають предмет галузей права за ознакою метода, тобто на підставі того, що вони впорядковують за допомогою характерних для даної галузі засобів впливу [4, с. 42]. У рамках зазначеної ж позиції висловлюється і така думка, що критерій предмету галузі права підданий більш суб’єктивній оцінці, ніж метод, тому метод може та повинен бути покладений в основу виділення галузей права. На відміну від предмету правового регулювання, метод має значно більш фундаментальні, надійні, стійкі ознаки і може бути застосований успішно для освідомлення закономірностей побудови системи права [5, с. 14]. На наш погляд, більш справедливою точкою зору щодо співвідношення предмета та метода правового регулювання було б все ж таки визнання первинності за предметом. В аргументацію такої позиції хотілося б підкреслити сутнісну різницю між предметом і методом правового регулювання. Відповідно до цього предметом є певна сукупність суспільних відносин, яка регулюються тим чи іншим елементом системи права, в даному випадку, – галуззю права. Методом є сукупність способів та засобів здійснення правового регулювання суспільних відносин, що належать до предмета даної галузі. На підставі зазначеного можна стверджувати про те, що спочатку обирається за відповідними ознаками, одною з яких може слугувати, наприклад, предметна спеціалізація системи права, певна сукупність суспільних відносин, а вже потім визначається сутність методу правового регулювання даної сукупності суспільних відносин. Більш того, застосування зазначених вище критеріїв до поділу права на ті чи інші структурні елементи, що вважається основною, головною юридичною структурою предметної диференціації права, відбувається на підставі комплексного підходу, відповідно до якого враховуються як специфіка відповідного предмету, так і методу правового регулювання.
До найбільш загальних методів, як відомо, належать централізований (імперативний) і децентралізований (диспозитивний), які не вичерпують зміст галузевого методу, конкретизуються і можуть проявлятися в різних сполученнях. Конкретні особливості методу правового регулювання можуть виражатися у цілому наборі засобів, притаманних кожній галузі права [6, с. 329]. До цього слід додати ще одну позицію, яка була висловлена в юридичній літературі, відповідно до якої при можливості виявлення в кожному випадку елементів диспозитивності і імперативності визначальним буде те, яким є співвідношення цих елементів в рамках галузевого методу правового регулювання, яке місце кожного з них по відношенню до інших елементів, яка специфіка форм їх вираження [7, с. 11].
Висловлене може бути застосоване і при вирішенні завдання характеристики сутності методу вексельного права, який, на наш погляд, матиме змішаний характер. Більш того, на нашу думку, специфічність методу правового регулювання не може бути розкрита без звернення до характеристики правового (або юридичного) режиму, який стосовно вексельного права, може бути виражений, наприклад у правовому режимі різних видів векселів, як ключової категорії зазначеного структурного елементу системи українського права. В цьому аспекті хотілося б висловити думку про можливість та, в певній мірі, необхідність характеристики правового (або юридичного) режиму не тільки стосовно певних галузей системи права, а й інших її структурних елементів, таких як, наприклад, підгалузі права. Це, як здається, надасть можливість підкреслити специфіку відповідного структурного елементу системи права з одночасним розмежуванням його від інших елементів системи права, наприклад, різниця між галуззю та підгалуззю права, що, в свою чергу, має актуальність і щодо з’ясування сутності вексельного права як підгалузі цивільного права.
Не переслідуючи завдання сутнісної характеристики методу правового регулювання вексельного права як підгалузі цивільного права, завданням даного наукового дослідження було визнано надання лише окремих загальних теоретичних аспектів щодо з’ясування сутності методу правового регулювання вексельного права на шляху до визначення останнього як окремого структурного елементу системи українського права. Звичайно, висловлені в цій статті думки та пропозиції можуть бути предметом окремих дискусій, проведення яких гратиме не останню роль у вирішенні різноманітних проблемних питань системи права в цілому та вексельного права, зокрема.
Література:
- Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 688 с.
- Братусь С. Н. Отрасль советского права: понятие, предмет, метод // Советское государство и право. – 1979. - № 11.
- Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. Т. I. – М.: Юрид. лит., 1981.
- Протасов В. Н. Что и как регулирует право. – М.: Мысль, 1995.
- Демин А.А. Административно-правовой метод: соотношение с другими методами правового регулирования // Государство и право. 2005. № 6.
- Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ. ред. члена-корр. РАН, докт. юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999.
- Алексеев С. С. Предмет советского гражданского права и метод гражданско-правового регулирования // Антология уральской цивилистики. 1925 – 1989: Сб. статей. – М.: Статут, 2001. – С. 7 – 53.
Нарожна Олена
Правова незахищеність військовослужбовців як криміногенний фактор у Збройних Силах України
Політичні, соціальні, економічні зміни, що відбулись в Україні за часи її незалежності та самобутності, значно вплинули на законодавство та практику його застосування.
Однією з найбільш складних і важливих проблем постало питання наукового розроблення та законодавчого закріплення правового статусу військовослужбовців, забезпечення соціального і правового захисту, гарантій реалізації їх прав і свобод в нових соціально-економічних умовах [1, 39].
Демократичні процеси, що проходять у нашій державі, торкнулись усіх соціальних інститутів, включаючи і Збройні Сили. В умовах різкого загострення суспільних протиріч, коли розвиток українського суспільства набуває непередбачуваного характеру, роль правового регулювання та використання Збройних Сил України різко підвищується, а разом із цим – боротьба зі злочинністю в армії як фактору, що знижує бойову готовність військ, та негативно впливає на ставлення до воїнів у суспільстві. У теперішній час, в умовах ринкової економіки та дефіциту бюджетних коштів, військовослужбовці є однією з категорій населення нашої держави, якій необхідні підтримка держави і правовий захист.
Вибір теми нашої доповіді, її актуальність пов’язані з тим, що військова міць держави багато у чому залежить від стану розробки, змісту та якості правових норм, які регулюють правовий статус військовослужбовців та реалізацію їх прав і законних інтересів; сприяють бездоганному несенню військової служби, удосконаленню бойового мистецтва.
Мета нашої доповіді: надати стислі пропозиції щодо перегляду законодавства у питаннях правової захищеності військовослужбовців.
За останні роки у проблемі реалізації статусу військовослужбовців простежувалось прийняття позитивних заходів щодо посилення їх правового захисту у вигляді низки нормативно-правових актів [2]. Проте разом з тим більшість положень законодавства не можуть бути реалізовані через несумісність економічних потреб Збройних Сил України з можливостями держави. Застаріла бойова техніка виходить з ладу, масове звільнення офіцерського складу не поповнюється випускниками вищих військових навчальних закладів, перехід до професійної армії зустрічає певні ускладнення.
У теперішній час найбільш гострими є проблеми матеріального положення військовослужбовців та рівня життя їх сімей, забезпечення житлових прав і порядку звільнення з військової служби, прав на охорону здоров’я, честі та гідності. Проблема забезпечення і дотримання прав військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, і членів їх сімей за своєю гостротою і масштабам вже давно стало біллю усього суспільства. Ситуація, що складається у Збройних Силах з дотриманням прав людини позначається не тільки на тих, хто в них служить, але і на рідних, погрожує не тільки безпеці кожного громадянина, але й безпеці усієї держави в цілому і тому потребує рішучих заходів з боку органів державної влади.
При проходженні військової служби достатньо гострою залишається проблема забезпечення права на життя. У Збройних Силах та інших військових формуваннях простежується високий рівень травматизму та загибелі військовослужбовців при виконанні ними службових обов’язків, а також за час знаходження за межами військових частин. Основні втрати відбуваються у зв’язку з участю військових контингентів у міжнародних конфліктах, ліквідація наслідків надзвичайних ситуації, виконанням інших небезпечних для життя та здоров’я задач. Міри правового та соціального захисту військовослужбовців, регламентовані військовим законодавством, покликані компенсувати обмеження, що пов’язані з їх професійною діяльністю, виконанням обов’язків по забезпеченню безпеки держави.
Право військовослужбовців на гідний рівень життя та отримання винагороди за працю, що забезпечує його, порушується повсюдно, і виступає чи не найбільш частою причиною скоєння злочинів. Грошове утримання військовослужбовців не відповідає кількості та якості їх праці, не компенсує обмеження у громадянських, політичних та соціальних правах. Теперішній рівень грошового утримання офіцерів не високий. Для того, щоб прогодувати свої родини, частина офіцерів змушена шукати заробіток на стороні, тим самим загрожуючи бойовій підготовці. З тієї самої причини йде звільнення у запас великої частини сержантсько-старшинського та прапорщицького складу. Через відсутність належного фінансування залишаються нереалізованими пільги для військовослужбовців на безоплатний проїзд транспортом, оплату житла, комунальних послуг та телефонів. Через ці ж причини багато сімей військовослужбовців не можуть виїхати у відпустку, позбавлені права на медичне обслуговування.
Гострою є проблема забезпечення житлом військовослужбовців і громадян, що звільнені з військової служби, росте кількість військовослужбовців, що не має квартир. Багато військовослужбовців змушені проживати у казармах, на кораблях, знімати житло за високу платню, при цьому не забезпечуються життєво необхідні побутові умови, відсутній нормальний відпочинок, через це наноситься шкода здоров’ю, росте кількість сімей, що розпадаються з цього приводу.
Таким чином, незважаючи на заходи, що прийняті державою, військовослужбовці та члени їх сімей продовжують залишатись однією з найменш забезпечених верств населення, а їх матеріальне положення низьким.