«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Деякі аспекти фінансування освіти у законодавстві україни Основні тенденції формування правової бази інформаційного суспільства Права та обов’язки сторін договору страхування відповідальності Институт обстоятельств, исключающих преступность деяния, в нормах уголовных законов некоторых стран снг (сравнительный анализ) Спеціальне пенсійне забезпечення: до питання про реформу Юридична природа інституту кримінально-процесуальної аналогії

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Література:

1. ПСЗ Российской империи: Собр. 2. – СПб., 1836. – Т.10. – Отд. 2. – № 8411.

2. ДАОО. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 1.

3. ДАОО. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 125.

4. Вигель Ф.Ф. Записки. – М., 2000.

5. Скальковский А.А. Первое тридцатилетие города Одессы: 1793 – 1823. – Одесса, 1837.

6. Скальковский А.А. Одесское градоначальство в начале 1846 года // Журнал Министерства внутренних дел. – СПб., 1846. – Ч. 14. – С. 213–250.

7. ПСЗ Российской империи: Собр. 2. – СПб., 1844. – Т. 18. – Отд. 1. – № 17302.


Якубовський Роман

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

В сучасних умовах освіта є могутнім чинником розвитку духовної культури народу, запорукою відтворення інтелектуальних ресурсів суспільства і зміцнення України як справді суверенної, незалежної, демократичної та правової держави.

Питання законодавчих аспектів фінансування освіти в Україні надзвичайно актуальні. На сьогодні можна констатувати, що фінансування освіти потребує фінансово-правової переорієнтації та стимулювання розвитку цих пріоритетних напрямів. Розвиток ринкової економіки вимагає теоретичного переосмислення і практичного вдосконалення законодавства України в даній сфері регулювання суспільних відносин.

Нормативно-правові засади фінансування освіти в Україні закріплені у Конституції України, Бюджетному кодексі України, Законах України «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту» та ряді підзаконних нормативних актах.

Реалізація конституційного права на освіту передбачено ст. 53 Конституції України[1]. Основний закон держави зазначає, що повна загальна середня освіта є обов’язковою. Також держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Дані норми Конституції поставили ряд запитань з приводу «безоплатності» освіти, а саме чи включає гарантована безоплатність повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах зобов’язання держави фінансувати витрати на забезпечення процесу навчання та чи обсяги безоплатної вищої освіти (на конкурсній основі) обмежується виключно обсягом державного замовлення або ж є пріоритетним для державних і комунальних навчальних закладів забезпечення права громадян безоплатно здобувати вищу освіту?

Тому це стало передумовою для конституційного подання 50 народних депутатів України до Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах». У Рішенні Конституційного Суду України від 4 березня 2004 року(справа про доступність і безоплатність освіти) безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах[2]. Слід зазначити, що безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення). Витрати на забезпечення навчально-виховного процесу в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах здійснюються на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному обсязі.

Важливу роль для розмежування фінансування видатків на освіту між бюджетами різних рівнів відіграє Бюджетний кодекс України, який містить переліки видатків, що здійснюються з Державного бюджету на освіту та видатків, що здійснюються з відповідних місцевих бюджетів[3].

Базовий нормативний акт в освітній сфері Закон України «Про освіту» у ст. 61 закріплює, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування[4]. При чому держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність.

Додатковими джерелами фінансування відповідно до даного Закону є:

кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;

плата за надання додаткових освітніх послуг;

кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;

доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;

дотації з місцевих бюджетів;

дивіденди від цінних паперів;

валютні надходження;

добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;

інші кошти.

У сфері вищої освіти на даний час актуалізуються питання надання цільових та пільгових державних кредитів особам для здобуття освіти. Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання цільових пільгових кредитів для здобуття вищої освіти» такі кошти передбачаються залежно від форми власності вузу у відповідних бюджетах окремим рядком(державному, бюджеті АРК, інших місцевих бюджетах)[5].

Протягом кількох останніх років констатуємо очевидне зниження фінансування надання цільових пільгових кредитів, зменшення кількості вищих навчальних закладів, студенти яких можуть розраховувати на отримання вищої освіти за рахунок державного кредитування. Для врегулювання відносин пов’язаних зі створенням системи державної підтримки кредитування на здобуття вищої освіти, підвищенням доступності і забезпеченням рівних можливостей для одержання якісної освіти, запровадженням ефективних економічних механізмів фінансування вищих навчальних закладів на розгляді Верховної Ради України перебуває законопроект № 1084 від 30.11.2007 р. «Про кредитування на здобуття вищої освіти»[6].

Відповідно до даного законопроекту запроваджується спеціальний вид кредиту – освітній кредит. Доступність одержання такого кредиту передбачається забезпечити рядом положень – закріпленням граничного розміру відсотка по кредиту, який затверджується Кабінетом Міністрів України, а також наданням позичальникові відстрочки повернення кредиту до початку активної трудової діяльності та поетапного механізму його погашення.

Важливу роль у створенні діючого механізму освітнього кредитування відіграє держава. Зокрема, за рахунок компенсації частини процентної ставки у розмірі облікової ставки НБУ держава зобов’язується зробити кредити на освіту більш доступними і дешевими та у виняткових випадках несе субсидіарну відповідальність перед банком по боргах позичальника.

Важливо, що ризики усіх учасників механізму освітнього кредитування можуть бути застраховані. В такому разі держава отримує додатковий механізм захисту бюджетних коштів від втрати, а позичальник і банк, що надає освітній кредит убезпечать себе від можливих негативних наслідків, пов’язаних для позичальника з можливим безробіттям після завершення навчання чи одержанням мало оплачуваної роботи, а для банку – з неповерненням кредиту позичальником чи іншими обставинами.

Запропонована у законопроекті схема створена для направлення бюджетних коштів винятково на здешевлення кредиту, а не на його видачу, як це відбувається зараз, що дозволить як мінімум у десять разів збільшити кількість одержувачів державної підтримки.

Проект Закону «Про кредитування на здобуття вищої освіти» дозволить перейти на гнучкі сучасні умови співфінансування вищої освіти; надасть шанс здобути якісну і престижну освіту незабезпеченим категоріям громадян; банкам для роботи зі студентством - в розрізі додаткових гарантій повернення кредитів; ліквідувати корупційні схеми розподілу бюджетних коштів освітнього кредитування; створити реальний механізм кредитування освіти.

З метою формування високого освітнього рівня української нації необхідно робити чіткі та цілеспрямовані кроки в напрямку вдосконалення діючих та прийняття нових нормативно-правових актів, що спрямовані на врегулювання відносин у сфері фінансування освіти в Україні.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. – Ст. 141.

2. Рішення Конституційного Суду України(справа про доступність і безоплатність освіти) від 04.03.2004 р. № 5-рп/2004 // Урядовий кур’єр вiд 24.03.2004 р. - № 55.

3. Бюджетний кодекс України вiд 21.06.2001 р. № 2542-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 37. – Ст. 189.

4. Закон України «Про освіту» вiд 23.05.1991 № 1060-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 34. - Ст. 451.

5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання цільових пільгових кредитів для здобуття вищої освіти» вiд 16.06.2003 р. № 916 // Урядовий кур’єр вiд 02.07.2003 р. - № 119.

6. Проект Закону про кредитування на здобуття вищої освіти від 30.11.2007 р. № 1084 // gov.ua.


Аблякимов Ернес

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ БАЗИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Формування інформаційного суспільства, так само, як і глобалізація, в першу чергу є процесом, кінцеві результати якого в багатьох аспектах визначені у вигляді прогнозів або планів. Таким чином, аналіз динаміки цього процесу є невід’ємним фактором характеристики розвитку відповідної правової бази.

Якщо спробувати окреслити хронологічні рамки, формування поглядів та підходів до такого поняття, як «інформаційне суспільство», то, на нашу думку, можна виділити чотири її складові – теоретичну, економічну, політичну та правову.

Під теоретичною складовою в даному випадку розуміється процес визнання такого поняття, як інформаційне суспільство на науково-теоретичному рівні. Як вже зазначалося, система поглядів на сутність суспільного явища під назвою інформаційне суспільство почала формуватися 50-х рр.. минулого століття. При чому на пальму першості у винайденні цього терміну претендують одночасно науковці США та Японії.

Що ж стосується практичної економічної сфери, то відповідний зсув у виробництві ВВП почав відмічатися у США, а згодом і в інших розвинутих країнах, на початку 1970 - рр.., коли частка галузей, які пов’язані з виробництвом та використанням інформації та знань почала постійно зростати, склавши на той період більше третини ВВП. Остаточний перелом, як вважається прийшовся на 1991 р., коли в США вперше видатки на придбання інформації та інформаційних технологій, стали більшими за витрати на придбання виробничих технологій та основних фондів.

На початку 90-х рр.. ХХ століття відбулося визнання терміну «інформаційне суспільство» на рівні державної політики, з яким пов’язують офіційне проголошення перших державних програм спрямованих на розвиток інформаційного суспільства. Зокрема, перші відповідні кроки було зроблено у 1993 – 1994 рр. з проголошенням в тодішнім Президентом США Б. Клінтоном ініціативи з розбудови Національної інформаційної інфраструктури (лютий 1993 р) та із затвердженням Комісією ЄС першої концепції єдиного Інформаційного суспільства (грудень 1994 р.). Так, Комісією ЄС було надано фактично перше офіційне тлумачення терміну «Інформаційне суспільство», під яким розумілося «суспільство в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв’язку».

Правова ж основа інформаційного суспільства почала формуватися вже у ХІХ столітті, коли на міжнародно-правовому, регіональному та національному рівнях було прийнято низку нормативно-правових актів, якими було закріплено основні принципи розбудови інформаційного суспільства та регулювання пов’язаних з цим нових суспільних відносин. Немаловажну роль в цьому відіграло і становлення такої нової галузі, як інформаційне право.

Так, зокрема, в Декларації тисячоліття ООН прийнятої 8 вересня 2000 р., у нормах п. 5 зазначається, що країни-учасники вважають своїм головним завданням «забезпечення того, щоб глобалізація стала позитивним фактором для всіх народів Світу.

Розвиваючи ключові принципи, викладені в Декларації тисячоліття ООН, за результатами Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства, що відбулася в Женеві 10 – 12 грудня 2003 р. було прийнято Декларацію принципів «Побудова інформаційного суспільства – глобальне завдання в новому тисячоріччі», в якій було викладено бачення основних принципів інформаційного суспільства та невідкладних завдань, що повинні бути вирішені задля його розбудови.

Слід відзначити той факт, що в більшості нормативно-правових актів з питань інформаційного суспільства (можливо лише за виключенням деяких програмних документів ЄС, наприклад програми «і2010 – Європейське інформаційне суспільство для зростання та зайнятості») як правило не має чіткої та однозначної дефініції терміну «інформаційне суспільство», а замість того даний термін розкривається через перелік певних ознак та принципів його функціонування.

Насамперед це пояснюється тим, що таке явище як інформаційне суспільство є надто багатогранним та багатоаспектним, таким що проникає практично в усі сфери державного та суспільного буття, та відповідно, досить важко дати його вичерпну нормативну характеристику. На сьогоднішній день терміном «інформаційне суспільство» охоплюється цілий комплекс трансформаційних процесів, що впливають на публічну владу, право, міжнародні відносини, економку, суспільне та культурне життя тощо.

Зв’язок терміну «інформаційне суспільство» з такими категоріями як «формування», «становлення», «розбудова», характеризує його, насамперед як динамічне явище, яке все ще знаходиться у стадії змін. Таким чином остаточні контури результатів відповідних трансформаційних процесів ще не можуть бути повністю осмислені та значною мірою перебувають у формі наукових прогнозів.

Такі багатогранність та динамізм, багато в чому обумовлюють характер нормативно-правових актів, що покликані регулювати питання формування інформаційного суспільства.

Зокрема, можна відзначити тісний зв’язок між правотворчим процесом та науковими концепціями інформаційного суспільства, адже при створенні нормативно-правових актів в цій сфері реалізується прогностична функція державної політики, яка спрямована на розвиток. Відповідно, створення правових основ такого розвитку можливе лише на базі певних науково-обґрунтованих засад та положень.

Більше того, можна простежити розвиток поглядів щодо інформаційного суспільства, який пройшов декілька стадій визнання та легітимізації. Спочатку сформувавшись на рівні теоретичних наукових розробок та спостережень за певними трансформаційними тенденціями в різних сферах життя у 60-ті рр.. ХХ ст., відповідні трансформації перетворилися з тенденцій на реальні економічні та соціальні фактори у 70-ті – 80-ті рр.. ХХ ст., були визнані на рівні державної політики та громадської думки на початку 90-х рр.. ХХ ст., а на рубежі ХХ – ХХІ ст. пов’язані з формуванням інформаційного суспільства суспільні відносини були формально закріплені у міжнародних та національних нормативно-правових актах, отримавши свою легалізацію.

Нормативно-правові акти, що складають правову базу інформаційного суспільства можна умовно поділити на дві групи.

Одні з них спрямовані на фіксацію, врегулювання або створення конкретних суспільних відносин в інформаційній сфері.

Інші, в більшій мірі є спробою створення передумов для досягнення певних, бажаних державою та суспільством, результатів, встановлення правил та принципів за якими нові типи суспільних відносини мають розвиватися в майбутньому. В цих нормативно-правових актах переважають норми-принципи, норми-визначення та норми-декларації, що дозволяє говорити про програмний характер таких нормативно-правових актів.

Слід зазначити, що визнання головної ролі органів державного управління, тобто виконавчої влади, в реалізації завдань з розвитку інформаційного суспільства, означає, що більшість норм матеріального права, що можна віднести до правової бази інформаційного суспільства, реалізується за допомогою механізмів встановлених процесуальними нормами інших галузей права, насамперед, адміністративного.

Також, при характеристиці правової бази інформаційного суспільства найбільш цікавим, на нашу думку, є аналіз динаміки її розвитку. Адже в першу чергу ця динаміка, а навіть не зміст конкретних нормативно-правових актів, найбільш яскраво відбиває процеси, що відбуваються в науці, економіці, державному та суспільному житті у зв’язку зі становленням та розвитком інформаційного суспільства.

Динаміку розвитку національної правової бази інформаційного суспільства можна розділити на три основні етапи, кожен з яких має свої властиві характеристики та особливості:

1) правове забезпечення комп’ютеризації (80-ті рр. ХХ ст.) в рамках якого в основному створювалися технічні норми, що регулювали питання використання ЕОМ;

2) інформаційне законодавство створене в рамках програм інформатизації (90-ті рр.. ХХ ст.) коли з одного боку з огляду на демократизацію суспільства створювалися механізми реалізації прав і свобод людини в галузі інформації, а з іншого формувалися правові основи розвитку нових інформаційно-комунікаційних технологій;

3) правова база державної політики щодо будівництва інформаційного суспільства (з 2000 р.) яка характеризується визначенням основних засад та принципів розвитку нових типів інформаційних відносин, інформаційної діяльності та послуг, реорганізацією системи державної влади.

Формування нормативно-правової бази під час двох останніх етапів відбувалося під впливом законодавства та практики розвинутих країн світу, регіональних та міжнародно-правових актів. Виключне місце тут посідає правовий досвід країн ЄС, адже завдання європейської інтеграції, та прийняті в їх рамках міжнародні та національні правові акти виступили каталізатором розвитку інформаційного законодавства.


Адамов А.С.

ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Результатом укладення між страхувальником та страховиком договору страхування відповідальності є виникнення правовідношення, зміст якого включає в себе права та обов’язки обох сторін. Конкретний перелік прав та обов’язків визначається договором страхування відповідальності, однак, Законом України «Про страхування» в імперативному порядку передбачені ті обов’язки сторін, виконання яких є обов’язковим. Згідно зі ст. 21 вказаного Закону, на страхувальника покладаються наступні обов’язки: 1) своєчасно вносити страхові платежі; 2) при укладенні договору страхування надати інформацію страховикові про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, а також інформувати його і надалі про будь-яку зміну страхового ризику; 3) повідомити страховика про інші діючі договори страхування щодо конкретного об’єкта страхування; 4) вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового випадку; 5) повідомити страховика про настання страхового випадку в термін, передбачений умовами страхування.

Договір страхування відповідальності належить до категорії реальних договорів. Тому своєчасна сплата страхових внесків – це основний і першочерговий обов’язок страхувальника. При цьому, якщо мова йде про прострочення сплати внеску, слід розрізняти перший внесок і подальші внески. Невнесення першого страхового внеску призводить до того, що договір страхування відповідальності взагалі не вступає в дію. Коли ж страхувальник, за договором, зобов’язаний вносити страхові платежі періодично, то несплата чергового внеску може потягти призупинення або припинення договору [4;32].

Розмір страхового внеску протягом всього терміну дії страхування, як правило, залишається незмінним. Тим не менше, якщо під час дії договору страхування відповідальності ризик збільшиться з причин, не передбачених договором, то страховик може вимагати від страхувальника сплати відповідно збільшеного внеску [5;529]. У разі відмови страхувальника, договір припиняє свою дію. Можлива і зворотна ситуація, коли розмір внеску зменшується.

Страхувальник зобов’язаний при укладенні договору страхування відповідальності надати страховикові достовірну інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику. Покладаючи на страхувальника «інформативний» обов’язок [2;158; 3;284], закон не дає, однак, страховикові права вимагати його виконання. Є просто вказівка: страхувальник зобов’язаний повідомити страховика про всі обставини, які мають суттєве значення для визначення об’єму ризику. Але, якщо перший цього не зробить, то у другого не буде засобів примусити страхувальника дати необхідні відомості. Страховик не може вимагати в судовому порядку виконання цього обов’язку, оскільки той передує укладенню договору страхування. Щоправда, невиконання подібного обов’язку, а точніше – подання свідомо неправдивих відомостей, може в подальшому потягти за собою для страхувальника невигідні наслідки: відмову у виплаті страхового відшкодування [1] або взагалі визнання договору страхування недійсним відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 997 ЦК України.

«Інформативний» обов’язок страхувальника не припиняється і після вступу договору страхування відповідальності в дію. Якщо протягом строку страхування відбудуться будь-які зміни в бік збільшення чи зменшення страхового ризику, страхувальник одразу повинен повідомити про це страховика. Обов’язок є безумовним і повинен виконуватись страхувальником незалежно від того, є відповідна вказівка в договорі страхування відповідальності чи ні. Закон України «Про страхування» (п. 4 ст. 19) зобов’язує страхувальника вживати необхідних заходів для запобігання можливого збитку, а при настанні страхового випадку – також і заходів зі зменшення збитків.

При заподіянні страхувальником шкоди, внаслідок чого від третьої особи може надійти чи надійшла претензія про відшкодування страхувальником шкоди, страхувальник зобов’язаний:

• негайно, в строк, вказаний у договорі страхування відповідальності, повідомити страховика про отримання офіційної претензії. У практиці страхування під офіційною претензією розуміється будь-яке письмове звернення потерпілої сторони, отримане страхувальником, з вимогою компенсувати завдані збитки;
  
• повідомляти страховика про початок дій компетентних органів з приводу факту заподіяння шкоди і виникнення збитків (розслідування, виклик до суду);
  
• консультуватися зі страховою компанією з усіх питань, які стосуються врегулювання взаємовідносин з потерпілою стороною;
  
• без письмової згоди страховика не робити пропозицій про добровільне відшкодування шкоди, про визнання повністю чи частково своєї відповідальності, оскільки це може в подальшому стати причиною відмови страховика у страховій виплаті.
  

Перелік обов’язків страхувальника, наведених у ст. 21 Закону України «Про страхування», не є вичерпним. Правилами чи конкретним договором страхування відповідальності можуть бути передбачені й інші обов’язки страхувальника. Так, на страхувальника може бути покладений обов’язок повідомити страховика про реорганізацію, ліквідацію, зміну господарської діяльності, обов’язок вчинити конкретні дії при настанні зазначених обставин.

Права страхувальника поєднуються з відповідними обов’язками страховика, основними серед яких є: 1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхового відшкодування страхувальникові; 3) у разі настання страхового випадку виплатити страхове відшкодування у передбачений договором термін; 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником в разі настання страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору; 5) за заявою страхувальника в разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, переукласти з ним договір страхування; 6) тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України [1].

Обов’язок страховика щодо ознайомлення клієнтів із правилами страхування підтверджує ту обставину, що суспільне визнання індивідуальних і групових (колективних) страхових потреб здійснюється на рівні страховика. Виходячи зі своїх можливостей та аналізу потреб потенційних страхувальників, він визначає конкретні умови (правила) страхування відповідальності.

Наступний обов’язок страховика виникає з моменту одержання заяви страхувальника про настання страхового випадку. Страховик зобов’язаний у дводенний строк скласти акт про матеріальні втрати, яких зазнала третя особа від страхувальника.

Провести виплату страхового відшкодування у встановлений договором чи законом строк – один із основних обов’язків страховика. З приводу даного обов’язку страховика досить влучно висловився В.І. Серебровський: «У порівнянні з основним обов’язком страхувальника – сплатити страхову премію, обов’язок страховика виплатити страхову винагороду має, безперечно, більш важливе значення: по суті, він є єдиною метою всього відношення, тоді як сплата премії є лише засобом до того» [5;545]. Страхове відшкодування виплачується страховиком страхувальнику або потерпілій особі, як правило, протягом 7 діб. Виплата здійснюється лише за умови встановлення необхідного причинно-наслідкового зв’язку між страховим ризиком і тією подією, яка «претендує на роль» [2;159] страхового випадку.

До числа обов’язків страховика, визначених Законом України «Про страхування», належить також обов’язок не розголошувати відомостей про страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством. Такими випадками є видача відомостей: самому страхувальнику та його законним представникам, а також судам, органам попереднього слідства і дізнання

Певні обов’язки страховика випливають і з інших норм закону. Так, наприклад, страховик зобов’язаний видати документ на підтвердження укладення договору страхування (страхове свідоцтво чи поліс), скласти страховий акт (аварійний сертифікат). За взаємною домовленістю сторін договору страхування відповідальності, на страховика можуть бути покладені додаткові обов’язки.

Література:

1. Закон України «Про страхування» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 18, ст. 78
   
2. Гражданское и торговое право капиталистических стран. Часть ІІ. / Под ред. Р.Л.Нарышкиной. – М., 1984. – 470с.
   
3. Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. проф. В.П.Мозолина и к.ю.н. М.И.Кулагина. – 414с.
   
4. Кох Петер. Полезный опыт // Страховое ревю. – 1999. – № 1. – 67с.
   
5. Серебровский В.И. Избранные труды. – М., 1997. – 640с.
   

Битюцкая Ольга

ИНСТИТУТ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ, ИСКЛЮЧАЮЩИХ ПРЕСТУПНОСТЬ ДЕЯНИЯ, В НОРМАХ УГОЛОВНЫХ ЗАКОНОВ НЕКОТОРЫХ СТРАН СНГ (СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ)

Обстоятельства, исключающие преступность деяния, имеют важные экономические, политические и духовно – нравственные последствия, так как позволяют бороться с преступностью, ускоряют общественный и научно –технический прогресс, оказывают позитивное влияние на сознание и духовную атмосферу общества, то есть выполняют регулятивную и правоохранительную функции в социуме.

Знание российскими юристами современного зарубежного уголовного законодательства, науки уголовного права стран так называемого ближнего зарубежья позволяет более глубоко понять право своей страны, увидеть его сильные, а порой и слабые стороны, дает возможность совершенствовать его с учетом как собственного, так и чужого опыта. В равной мере сказанное относится и к нормам, образующим институт обстоятельств, исключающих преступность деяния.

В рамках настоящей статьи мы попытаемся охарактеризовать нормы об обстоятельствах, исключающих преступность деяния, уголовных кодексов Республики Казахстан, Республики Беларусь, Украины и Российской Федерации.

1. Изучение уголовных законов государств СНГ позволяет сделать вывод о том, что формирование системы обстоятельств, исключающих преступность деяния, происходит унифицировано. Это проявляется, в частности, в закреплении положений о необходимой обороне, крайней необходимости, причинении вреда при задержании лица, совершившего преступление, обоснованном (оправданном) риске, что характерно для всех рассматриваемых стран. Кроме того, обстоятельства, исключающие преступность деяния, при нарушении условий их правомерности отнесены к обстоятельствам, смягчающим ответственность и наказание. Например, УК Республики Беларусь в п. 9 ч. 1 ст. 63 обстоятельством, смягчающим ответственность, называет «совершение преступления при нарушении условий правомерности крайней необходимости, пребывания среди соучастников преступления по специальному заданию, обоснованного риска, исполнения приказа или распоряжения» [1].

2. Рассматривая необходимую оборону, следует отметить преимущество УК Украины, который в ст. 37 «Уявна оборона» [2] раскрывает особенности уголовной ответственности в условиях «мнимой обороны». Представляет интерес и ст. 37 «Ошибка в наличии обстоятельств, исключающих преступность деяния» УК Республики Беларусь [1], поскольку положения данной статьи распространяются на необходимую оборону, причинение вреда при задержании лица, совершившего преступление, крайнюю необходимость. Такое закрепление частного случая фактической ошибки вполне приемлемо для российского уголовного законодательства, так как в настоящее время правила привлечения лица к уголовной ответственности в условиях «мнимой обороны» закреплены в Постановлении Пленума Верховного Суда СССР от 16 августа 1984 года № 14 «О применении судами законодательства, обеспечивающего право на необходимую оборону от общественно опасных посягательств» [3].

3. Определяя законность причинения вреда при задержании лица, совершившего преступление (посягательство), законодатели всех рассматриваемых государств оперируют следующей формулировкой «не является преступлением причинение вреда лицу, совершившему преступление…». Нам же представляется неудачной законодательная характеристика задерживаемого как «лица, совершившего преступление».

Во-первых, на момент задержания юридически невозможно говорить о лице как о преступнике в силу презумпции невиновности. Во-вторых, даже при очевидном совершении лицом общественно опасного деяния, задерживаемый может оказаться несубъектом в силу малолетнего возраста либо невменяемости. Поэтому в ч. 1 ст. 38 УК РФ, ч. 1 ст. 33 УК Республики Казахстан [4], ч. 1 ст. 35 УК Республики Беларусь [1], ч. 1 ст. 38 УК Украины [2] следовало бы предусмотреть не только указание на причинение вреда при задержании лица, совершившего преступление, но и лица, совершившего общественно опасное посягательство, предусмотренное уголовным законом [5, С. 182].

4. Что касается крайней необходимости, то только УК Республики Беларусь в ч. 2 ст. 36 исключает преступность деяния также в случаях, если действия, совершенные с целью предотвращения опасности, не достигли своей цели и вред наступил, несмотря на усилия лица, добросовестно рассчитывавшего его предотвратить [1]. Поскольку уголовный закон не должен бояться излишней точности, целесообразно приведенную норму позаимствовать и для УК РФ.

5. Рассмотрение института обстоятельств, исключающих преступность деяния, показывает, что одной из тенденций его развития выступает стремление предметно «охватить нормами» этого института поведение людей, связанное с нанесением ущерба правоохраняемым интересам в самых различных сферах человеческой деятельности.

Так, исходя из невозможности в современных условиях иным образом получать необходимую информацию о планах и намерениях преступных сообществ в целях пресечения их деятельности, законодатели Украины и Республики Беларусь признали правомерным причинение вреда лицами, внедренными в преступные группы. В ст. 43 («Выполнение специального задания по предупреждению или раскрытию преступной деятельности организованной группы либо преступной организации») УК Украины (2001 г.) определяется, что не является преступлением вынужденное причинение вреда защищаемым уголовным законом интересам лицом, которое в соответствии с законом выполняло специальное задание, став участником организованной группы либо преступной организации в целях предупреждения либо раскрытия ее преступной деятельности [2]. Аналогичная норма закреплена в ст. 38 УК Республики Беларусь [1]. В соответствии с последней нормой обязательным условием правомерности причиненного вреда выступает, в частности, наличие специального задания от органа, являющегося субъектом оперативно – розыскной деятельности; субъектом причинения вреда может быть лишь сотрудник органа, осуществляющего оперативно – розыскную деятельность, или лицо, оказывающее ему содействие [6, С. 96].

В то же время названные уголовно – правовые нормы охватывают лишь действия, связанные с выполнением должностных обязанностей и общественного долга, лиц, внедренных в преступные организации. Как показывает оперативная и следственно – судебная практика и научные исследования, в борьбе с преступность вред как крайняя вынужденная мера правомерно причиняется в ходе освобождения заложника, прослушивания телефонных переговоров, проверочной закупки, контролируемой поставки, оперативного эксперимента и других оперативно – розыскных мероприятия. Как представляется, исходя из этих оснований, УК Республики Казахстан был дополнен ст. 34 – 1 «Осуществление оперативно – розыскных мероприятий». В литературе по российскому уголовному праву встречается и другое решение этой проблемы, в частности, включение статьи «Выполнение служебного задания» как обстоятельства, исключающего преступность деяния, в случае, если лицо выполняло полученное в установленном законом порядке специальное задание по защите физических, юридических лиц, государственных и общественных интересов от преступлений [7, С. 36].

6. Содержание ст. 41 УК РФ об обоснованном риске, исключающем преступность деяния, также не отличается безупречностью.

Во-первых, отсутствует разъяснение терминов «экологическая катастрофа» и « общественное бедствие».

Во-вторых, указание на заведомость в ч. 3 ст. 41 УК РФ представляется неудачным, поскольку лицо, абстрактно осознавая возможность причинения вреда, предпринимает определенные меры для ненаступления последствий своего деяния и рассчитывает на то, что вред причинен не будет.

В-третьих, в отличие, например, от крайней необходимости законодатель не определил для обоснованного риска, что же следует признавать превышением его пределов. Пока остается нерешенным вопрос о том, как лицо будет нести уголовную ответственность, если им не были предприняты достаточные меры и риск не был заведомо сопряжен с угрозой для жизни многих людей либо с угрозой экологической катастрофы или общественного бедствия.

В литературе предложена заслуживающая внимания редакция ч. 3,4 статьи 41 УК РФ:

«3. Превышением пределов обоснованного риска признается неосторожное причинение вреда в условиях достижения общественно полезной цели, когда лицом не были предприняты возможные меры для предотвращения вреда, объективно способные в данной конкретной ситуации предупредить наступление вредных последствий.

4. Риск не признается обоснованным, если в условиях допущенного риска действие (бездействие) лица повлекло наступление экологической катастрофы, общественного бедствия либо причинило вред жизни или здоровью лицу, не выразившему на это согласие» [8, С. 90].

Литература:

1. Уголовный кодекс Республики Беларусь от 9 июля 1999 г. № 275 – 3 // ichki.com/vip/uk/index.php

2. Уголовный кодекс Украины от 1 сентября 2001 г. // a.gov.ua/

3. Постановление Пленума Верховного Суда СССР от 16 августа 1984 года № 14 «О применении судами законодательства, обеспечивающего право на необходимую оборону от общественно опасных посягательств» // Бюллетень Верховного Суда СССР.– 1984. - № 5.

4. Уголовный кодекс республики Казахстан от 16 июля 1997 № 167-1 // dar.com/zakon/?dok=00087&ogl=all

5. Блинников В.А. Система обстоятельств, исключающих преступность деяния, в уголовном праве России. Дисс. … д-ра юрид. наук. – М., 2003. – С. 182.

6. Мичулис Э.Ф., Шардаков А.А., Яцута И.С. Уголовное право Беларуси. Общая часть. – Минск, 2000. – С. 96.

7. Блинова Е.А. Особенности правовой защиты лиц, участвующих в оперативном внедрении // Российский следователь. – 2008. - № 17. – С. 36.

8. Козаев Н.Ш. Обоснованный риск как обстоятельство, исключающее преступность деяния. – Ставрополь, 2001. – С. 90.


Бомбергер Інна

СПЕЦІАЛЬНЕ ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: ДО ПИТАННЯ ПРО РЕФОРМУ

В сучасних умовах проблеми соціального захисту набули першочергового значення, оскільки спостерігається значне загострення ситуації в соціальній сфері не лише в постсоціалістичних країнах, а й у благополучних індустріально розвинутих державах.

Особливе непокоєння викликає глобальне постаріння населення, тому в умовах швидкого наступу «старості» соціальний захист людей похилого віку має стати одним із головних напрямків соціальних інвестицій, а їх обсяги та організація – невід’ємною частиною економічної системи країни.

Основу соціального захисту літніх людей становить пенсійне забезпечення, що створює для них власне джерело засобів існування.

Пенсійна реформа, яка розпочалася в 2004 році, передбачає заміну діючої системи пенсійного забезпечення на сучасну страхову трирівневу пенсійну систему і спрямована на:

• зміну балансу економічних і соціальних інтересів в державі;
  
• істотне підвищення рівня доходів осіб пенсійного віку;
  
• заохочення заощаджень на старість застрахованих осіб[1], однак, до цього часу в Україні не створено належні умови для ефективного функціонування трирівневої пенсійної системи, які передбачені новим пенсійним законодавством [2].
  

Подальший розвиток та реформування пенсійної системи необхідно спрямувати на забезпечення фінансової стабільності пенсійної системи, посилення дії страхових принципів в солідарній системі, запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування та подальший розвиток недержавного пенсійного забезпечення.

На думку світового банку, не дивлячись на те, що в Україні було прийнято основні законодавчі акти, які забезпечують перехід на трирівневу систему пенсійного забезпечення, вона не побудована належним чином на кінець 2008 року за відсутності інституційної і адміністративної бази, не введенням накопичувальної пенсійної системи, недостатнім розвитком недержавних пенсійних схем, а тому вона знаходиться під значним фінансовим навантаженням.

При таких умовах погіршення макроекономічних показників розвитку країни може призвести до направлення значної частини державного бюджету на покриття дефіциту солідарної системи пенсійного забезпечення.

Враховуючи досвід інших країн, для України є доволі складним інструментом вирішення проблеми пенсійного забезпечення через збільшення віку виходу на пенсію, хоча це питання потребує екстреного вирішення, на нашу думку, через його поетапне введення.

Окрім збільшення пенсійного віку деякі країни збільшують розміри пенсійних внесків, що також, на нашу думку не є сьогодні для України ефективним засобом, оскільки за оцінками Світового банку, українські підприємці в середньому сплачують близько 60% свого прибутку у вигляді податків, а в той же час відповідний середній показник в світі становить 40%.

Причинами повільного розвитку недержавного пенсійного забезпечення можна виокремити низьку зацікавленість роботодавців у фінансуванні недержавних професійних програм для працівників; низький рівень оплати працівників, знаходження значної кількості людей за межею бідності, і минулий «гіркий» досвід із заощадженнями громадян.

З методології науки відомо, що у будь-якому соціальному явищі розвиток головного процесу викликає появу процесів вторинних, еволюція яких тісно пов’язана з перебігом процесу головного. Щодо процесу реформування спеціальних (привілейованих) пенсій, то головним процесом буде сама пенсійна реформа (тобто зміни в структурі та принципах нарахування пенсій), похідні від неї соціальні процеси – створення належної законодавчої бази, зміни у свідомості суб’єктів, які мають право на отримання спеціальних пенсії [3; 333]., або як ще їх називають «привілейованих пенсій»[4; 343].

Умови та порядок призначення таких пенсій визначаються спеціальним законодавством, яким визначається особливий правовий статус осіб, що виконують державні чи інші суспільно значимі функції, мають особливі заслуги перед державою, а також тих, що постраждали внаслідок техногенних та екологічних катастроф.

Коло суб’єктів, які мають право на спеціальну пенсію за віком, визначається відповідно до окремих законів України: «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про державну службу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та спеціальний захист журналістів», «Про дипломатичну службу», «Про судову експертизу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про прокуратуру», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також Митним кодексом України.

Сучасне правове регулювання соціального забезпечення згаданих категорій поки що не має належного системного характеру, хоча існує гостра необхідність у системному регулюванні цих відносин, що можливе передусім за визначення всіх умов спеціального соціального захисту на рівні єдиного закону [5; 216].

За суб’єктами, що мають право на спеціальні пенсії, їх поділяють на пенсії для:

• військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу внутрішніх справ;
  
• осіб, які виконують обов’язки державної служби (державні службовці та прирівняні до них особи, посадові особи органів місцевого самоврядування, народні депутати, судді та службові особи органів прокуратури);
  
• наукових (науково - педагогічних) працівників; осіб, які мають особливі заслуги перед Україною;
  
• осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи [3; 141].
  

Останнім часом деякі науковці звернули свою увагу на проблему правового регулювання спеціальних пенсій законодавством України, що свідчить про актуальність піднятих питань.

Так, Клемпарський М.М., Князькова Л.М., Обручков Р.І., Скоробагатько А.В. та інші автори досліджували лише окремі види спеціальних пенсій(військовослужбовців, науково-педагогічних працівників...) і відзначають, що в нинішніх економічних умовах в Україні реформування правового регулювання спеціального пенсійного забезпечення є вкрай необхідним. Це можливе лише через докорінну зміну основ спеціального пенсійного забезпечення з метою вдосконалення механізму фінансування окремих видів спеціальних пенсій.

Досвід функціонування в інших країнах свідчить не тільки про існування, а й збереження в умовах загального реформування пенсійних систем особливого пенсійного забезпечення державних службовців, парламентарів, військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ на додаток до схем загальнообов’язкового державного страхування, зберігаючи свою природу схем з визначеними виплатами.

В Україні за своїм цільовим спрямуванням спеціальні пенсії виплачуються як додаток до страхової пенсії, яку особа може мати у солідарній пенсійній системі. А тому існують спеціальні пенсії за віком, по інвалідності та у зв’язку з втратою годувальника.

Пенсія за віком у системі спеціальних пенсій має назву пенсія за вислугу років [3; 142]. Основною особливістю пенсії за вислугу років є те, що вона призначається за умови припинення особою виконання трудової діяльності, яка зумовила право на такий вид пенсії. Вважається, що це щомісячні грошові виплати з Державного бюджету чи Пенсійного фонду, що призначаються пожиттєво, з метою компенсації втраченого заробітку у зв’язку з припиненням роботи чи служби, особам, які мають встановлену законом тривалість вислуги років [6; 289].

Отже, аналізуючи перші результати проведення пенсійної реформи (як головного процесу) та сучасного стану правового регулювання спеціальних пенсій (як похідного процесу), необхідно відзначити:

1. для створення універсальної та зрозумілої законодавчої бази подальшого реформування національної пенсійної системи необхідно її уніфікувати за однорідними групами правовідносин, відійшовши від врегулювання умов пенсійного забезпечення окремих професійних категорій різними законодавчими актами;
   
2. визначити остаточно на законодавчому рівні перспективи розвитку інституту спеціальних пенсій, їх поняття, коло суб’єктів та умови спеціального соціального захисту на рівні єдиного нормативного закріплення;
   
3. стимулювати пізніший вихід на пенсію, адже завдяки продовженню пенсійного віку можливо збільшити кількість платників внесків і підвищити розмір пенсій.
   

Література:

1. Стратегія розвитку пенсійної системи, схвалена розпорядженням КМУ від 15 грудня 2005р. №525-р
   
2. Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» // ВРУ від 12.12.2003 -2003, -N33,-Ст.126
   
3. Право соціального забезпечення: Навч. посіб.для студ. вищ. навч. закл./ П.Д. Пилипенко, В.Я. Буряк, С.М. Синчук та ін./ За ред. П.Д. Пилипенка, К.: Видавничий Дім «Ін Юре»,2006.-496с.
   
4. М.Л. Захаров, Є.Г. Тучкова. Право социального обеспечения России.-М. 2001, - 542 с.
   
5. Н.Б. Болотіна. Право соціального захисту: становлення та розвиток в Україні. –К: знання, 2005. -381с.
   
6. Йосифиди Д.Г. Право социального обеспечения Российской Федерации: Учебник для вузов/ Под ред. Доктора юрид. Наук, проф. И.И. Бобылева.-М.:Право и государство, 2003 -479с.
   

Бондар Олександр

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ АНАЛОГІЇ

У дослідженні аналогії закону і аналогії права, їх соціальних цінностей, призначення місця і ролі в механізмі правового регулювання необхідно йти від простої зовнішньої форми (логічної основи) до складнішої внутрішньої форми, змісту, суті (юридичної природи).

До відповідного юридичного результату при застосуванні норми за аналогією ми приходимо не безпосередньо, тобто через запрограмоване для даного випадку правило, а опосередковано, через схожу для цього випадку, але не ідентичну норму. Суть аналогії закону, таким чином, полягає в тому, що ми від схожості відносин (матеріальна основа) переходимо до схожості в юридичній основі - поширюємо дію норми на відносини, подібні до предмету її регулювання. У якості типової моделі врегульованого правом відношення виступає юридична норма. Вона указує на вигляд суспільного відношення, його місце в предметі правового регулювання, на можливих суб’єктів, їх права і обов’язки і так далі.

Деякі автори вважають, що аналогія закону і аналогія права складають єдиний правовий інститут аналогії [1,с.39]. Проте не завжди уточнюється, що стоїть за цим поняттям: просто певне юридичне явище або правовий інститут в конкретному науковому значенні цієї категорії.

У юридичній літературі не раз зверталася увага, що термін «інститут» використовується для позначення різних правових явищ [2,с.120]. Тим самим він позбавляється необхідної чіткості, наочності, визначеності, хоча немає сумнівів, що термін «інститут» повинен уживатися лише в єдиному значенні - для характеристики однієї із структурних ланок в системі права [3,с.13]. Інституту аналогії властиво всі основні ознаки, які дозволяють характеризувати його як структурний підрозділ системи права [4,с.139-142]. За своєю природою це відособлена частина юридичних норм, що забезпечує цілісну самостійну дію на суспільні відносини, які не врегульовані нормами права, але знаходяться у сфері правового регулювання і вимагають правової регламентації.

Окремі науковці відносять аналогію до матеріально-правового институту і пояснюють це суттю самої аналогії [5,с.139-142]. Інші відносять аналогію до «процедурно-процесуального інституту», що цілком виправдано, бо інститут аналогії забезпечує захист суб’єктивних прав і інтересів громадян [6,с.73]. Хоча інститут аналогії в основному обслуговує норми матеріального права, але в кримінально-процесуальному праві він покликаний упорядковувати відносини, які не передбачені правом, але вимагають юридичної оцінки в процесі вирішення судових справ. Інститут аналогії вказує лише на порядок використання норм або принципів права.

Об’єднання аналогії закону і аналогії права в єдиний інститут теоретично виправдано і в іншому плані. Цим підкреслюється: а) спільність юридичних умов застосування аналогії закону і аналогії права; б) юридичний характер діяльності по казуальному заповненню пропусків. Звертається увага не на зовнішню сторону, форму заповнення пропусків за допомогою аналогії закону або аналогії права, тобто на їх логічну основу, а на юридичну природу, їх суть, якісну своєрідність і відмінність від інших правових явищ [7,с.]; у) єдиний організуючий початок для правової оцінки обставин які не врегульовані нормами права (інститут аналогії - єдиний засіб оперативного заповнення прогалин).

Інститут аналогії має певну функцію, яка полягає в правовій оцінці дій, безпосередньо не врегульованих юридичними нормами, в казуальному заповненні пропусків в праві. Його призначення, і мета полягають в тому, щоб забезпечити відповідність між правом як динамічною системою і розвитком суспільних відносин, завданнями правового регулювання [8,с.139-142]. Процес заповнення пропусків за допомогою інституту аналогії слід відносити до індивідуального піднормативного регулювання суспільних відносин.

Регулятивність в даному випадку виражається в тому, що за допомогою інституту аналогії відбувається впорядкування відносин, неврегульованих правом, введення їх в певні рамки. На основі норми, регулюючої схожий випадок, а також на основі юридичних принципів визначаються права і обов’язки сторін, межі їх поведінки у відповідній ситуації. Інститут аналогії виступає тут як чинник, що забезпечує організацію суспільних відносин, їх конкретність, спрямованість, зміст.

Література:

1. Карташов В. Н. Застосування права. Ярославль, 1980, с.39; 2. Іоффе О.С. Структурні підрозділи системи права.// Вчені записки ВНІСЗ, вип.14, М., 1968, с.51-52;

3. Васильев A.M. Категорії теорії права. Автореф докт.дис, М., 1975. С.13.

4. Алексеев С.С. «О природе, признаках и месте юридического института в структуре права», Указ соч., т.2, с. 139-142; он же. Структура советского права. С.119-149.

5. Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. М., 1995.-12с.

6.Чувилев А. Деятельное раскаяние// Российская юстиция, 1998, N6. С.11.

7. Шимановский В. Новое в процедуре разъяснения прав участников процесса на предварительном следствии.// Законность, 1996, N 2. С.32-34.

8. Строгович М.С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности М, 1939.-214с.

9. Асмус В.Ф. Логика. М., 1947.-335с.