Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Інородці в російській імперії: номінативний аспект
Витоки юридичної освіти в одесі
Філософсько-правові засади юридичного нормопроектування
Подобный материал:
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   86
Висновок. Такі негативні явища, як нестача фінансування, погане матеріальне-технічне забезпечення та інше привели до того, що престиж військової служби різко впав, почастішали випадки ухилення від військової служби, військовослужбовці звільняються за розірванням контракту у зв’язку з недостатнім розміром грошового забезпечення та затримки у його виплаті. Ми вважаємо за необхідне вжити наступні заходи: по-перше, у процесі реформування армії і проявлення більшої уваги до потреб військовослужбовців, потрібно розробити і впровадити у життя закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються підйому і престижу армії, статусу військовослужбовців. По-друге, потрібно вирішити проблеми фінансування щодо пільг військовослужбовців та покращення їх матеріального становища. На наш погляд, пільги є одним з реальних заходів по запобіганню падіння та підтримці статусу військовослужбовців на належному рівні.

З урахуванням вищезазначеного можна висловити точку зору, що питання про статус військовослужбовців у нашій країні залишається одним з найактуальніших, що поставлені перед законодавцем, але немає єдиної думки щодо повної його реалізації та підняття престижу військової служби.

Література:
  1. Пашинський В. Конституційно-правовий статус військовослужбовців в Україні // Право України. – 2005. - №4. – С. 39-42.
  2. Військове законодавство України: Нормативно-правові документи / Пашутинський Є.К. – К.: КНТ, 2007. – 436 с.



Павлюк Андрій

ІНОРОДЦІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: НОМІНАТИВНИЙ АСПЕКТ

Національне питання – актуальна проблема сучасної держави. На сучасному етапі становлення української державності, що супроводжується періодичними економічними, політичними і національними кризами, пошуком шляхів вирішення національно-державних і етнополітичних проблем зайняті державні діячі, політологи, історики, філософи та дослідники різних галузей суспільних і гуманітарних наук, намагаючись знайти правові і управлінські засоби і методи для вирішення міжнаціональних конфліктів. Існує пряма залежність буття та розвитку держави від послідовності її національної політики.

Формування сучасної етнополітики неможливе без історичного досвіду зарубіжних країн і України. Одним з джерел вивчення такого досвіду є пам’ятки права, в яких розкриваються основні напрями соціально-економічної, адміністративної, станової, а також національної політики держави. Детальне вивчення національної політики Російської імперії, у складі якої тривалий період перебували землі сучасної України, може допомогти уникнути помилок, що призвели до соціально-економічної кризи і загибелі імперії.

Багатонаціональний склад населення Російської імперії вимагав детального правового регулювання для уникнення соціального конфлікту. В XVI-XIX ст.ст. склався значний масив юридичних актів (як загальних так і спеціальних), які визначали принципи та напрямки національної політики держави. Безсистемність та непослідовність нормативного регулювання цього питання перешкоджали досягненню його основної мети.

В документах (законах, розпорядженнях, діловому листуванні) та адміністративній практиці Росії для визначення окремих етнічних груп населення держави широко застосовувався термін «інородці». Основною проблемою у дослідженні національної політики Російської імперії в цілому та правового статусу інородців зокрема є відсутність законодавчої дефініції самого терміна «інородці», а також чіткого обмеження кола осіб, які входили до цієї категорії.

Таким чином, першочерговою задачею у вирішенні поставленої проблеми безумовно є визначення понять. Аналіз законодавства Росії часів імперії та точок зору на предмет дослідження вчених дають можливість узагальнити знання і сформулювати визначення терміну.

Відсутність нормативного визначення терміну стала підґрунтям для досить широкого його тлумачення в довідковій літературі ХІХ ст. «Інородці» визначалися як:

- уродженці іншого, чужого племені або народу. Сибірські інородці: корінні жителі, самоїди, якути, остяки та ін. [1];

- люди, що проживають в чужій країні [2];

- всі російські піддані неслов’янського племені [3].

В радянських енциклопедичних виданнях, поняття «інородець» майже відсутнє взагалі. Це свідчить про неопрацьованість терміну, проблеми у застосуванні законодавчих актів та політика інтернаціоналізму радянської держави.

В «Тлумачному словнику» за редакцією С.І. Ожегова сформулювано так: «Інородці – в царській Росії: уродженець околиці країни, переважно східної, що належить до однієї з національних меншин» [4].

Сучасні довідники також не дають вичерпного визначення поняття, повторюючи джерела ХІХ ст. або пов’язуючи його з імперським законодавством: «Словник язичеської міфології слов’ян» визначає інородців просто як представників іноетнічної групи [5]; в праці Л. Шлімонова – піддані Російської імперії неросійського походження [6].

«Великий юридичний словник» дає два пояснення (найбільш поширені в сучасній літературі [7; 8; 9]) терміну «інородці» – «1) У Росії до 1917 р. назва всіх неслов’янських народів. 2) У Росії ХIХ-ХХ вв. назва в офіційних документах ряду народів (киргизи, калмики, буряти, якути і ін.), зазвичай кочових, проживаючих на території Казахстану і Сибіру» [7].

Більшість тлумачень підкреслюють східне походження інородців [10; 11], такий підхід обумовлений тим, що законодавчо інородцями вперше дійсно були визнані лише сибірські народи. Так, згідно ст. 1 Уставу «Про управління інородців» від 22 липня 1822 р. вказувалося, що до таких відносяться сибірські племена «іменовані понині ясачними» [12].

Однак термін «інородці» мав набагато ширше значення, ніж просто об’єднана законодавча назва сибірських народів, так, вже Звід законів Російської імперії до інородців відносить інші народи (несибірського походження) [13].

Неможливо погодитись також з визнанням «інородцями» виключно неслов’янських народів. Оскільки, не дивлячись на те, що, наприклад, поляки «складають (…) гілку великої слов’янської сім’ї» [14], потрапивши під владу Російської імперії попали, як і неслов’янські народи, в режим особливого правового регулювання, який був характерний саме для інородців.

Безумовно необхідним критерієм для визначення особи як інородця є застосування до такої особи особливого правового режиму, законодавства про інородців. Особливе правове регулювання в Російській імперії застосовувалося до дуже значного кола осіб: 1) представників північно-західних околиць Російської імперії (жителі Фінляндії, Польщі, Прибалтики); 2) прямо визначених законодавством Російської імперії як інородці – корінних жителів Сибіру (Устав «Про управління інородців» 1822 р. [12]), самоїди Архангельської губернії, кочові народи Ставропольської губернії, калмики Астраханської та Ставропольської губерній, киргизи Внутрішньої Орди, інородці областей Акмолинської, Семипалатинської, Семиреченської, Уральської та Тургайської, інородці Закаспійської області [15, С. 87]; 3) євреїв – що попали під особливе правове регулювання в порівнянні з іншими інородцями (єврейське населення держави визначалося як інородці не регіонально-національною політикою держави, а за релігійно-національною приналежністю підданих – не вважалися інородцями та не підпадали під особливе правове регулювання євреї, що прийняли християнство) [15, С. 87–88].

Однак, визначення інородців виключно за допомогою цього критерію – особливого режиму правового регулювання статусу народу – також є неможливим за таких обставин: 1) з часів Петра I особливе правове регулювання застосовувалося для українців (малоросів) і жителів Бесарабії (Молдавії) [16; 17, С. 462–510]; 2) з іншого боку великороси, малороси і білоруси в Російській імперії інородцями не вважалися, оскільки визначалися не як окремі етноси, а лише як три субетноси російського народу, і відносилися до титульної нації [18].

Одним з ключових моментів у тлумаченні терміну є визначення інородців як підданих Російської імперії (як критерій, визнаний ще науковцями ХІХ ст.), оскільки в іншому випадку всі представники неросійських народів підпадали під категорію «іноземці» і потрапляли під інше (однакове для всіх іноземців і на всій території Росії) правове регулювання.

Отже основними ознаками «інородців» можна визнати:

1) походження – приналежність особи до «чужого» народу; на перше місце ставилося етнічне походження особи, що відрізнялося від етнічної приналежності основного населення (титульної нації) держави;

2) постійне проживання особи на території Російської імперії (або будь-якої іншої країни, основне населення якої етнічно не пов’язане з особою);

3) наявність політико-правового зв’язку з державою (громадянство, підданство), де особа постійно проживала;

4) віросповідання – сповідання релігії, відмінної від офіційної (не християни);

5) рідна мова – як ознака представника титульної нації, застосовувалася і для визначення інородців;

6) територія проживання – відповідно до законодавства Російської імперії окремі території, приєднані до держави мали особливий режим правового регулювання, під який попадали всі жителі таких територій (територія Прибалтики, Фінляндії, Польщі, Закавказзя, Середньої Азії, Сибіру);

7) особливий правовий статус.

Ці параметри в своєму поєднанні в Російській імперії застосовувалися для визнання підданих як представників титульної нації, так і інородців. Отже, відповідно до вказаних ознак можна окреслити повне коло осіб, що в Російській імперії визнавалися інородцями. До них відносилися: 1) народи Сибіру; 2) євреї; 3) жителі Фінляндії; 4) народи Прибалтики; 5) поляки; 6) корінні жителі Закавказзі і Середньої Азії.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, можна дати наступне визначення терміну: «інородці» – піддані (громадяни) держави, які відрізнялись від представників титульної нації (основного населення країни) етнічним походженням, віросповіданням, рідною мовою, особливою територію проживання, до яких застосовувався особливий режим правового регулювання.

Література:
  1. Толковый словарь В. Даля ON-LINE. // Компакт-диск Эрудит. Энциклопедии и словари. – Master Media, 2003 (с).
  2. Розенталь И. Инородец. // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе, его культуре в прошлом и настоящем / Под ред А. Гаркави, Л. Кацнельсона.: В 16 т. – СПб.: Изд. Общества для научных еврейских изданий и изд. Брокгауз – Эфрон, 1906 – 1913. // Компакт-диск – IDDK 2003 (R), Мультимедиа-издательство «Адепт», 2003 (с).
  3. Энциклопедический словарь. / Под. ред. проф. И.Е. Андреевского. Издатели Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон: В 41 т. – СПб., 1894. – Т. 13. – 8 480 с.
  4. Толковый словарь русского языка С.И. Ожегова и Н.Ю. Шведовой. // Компакт-диск Эрудит. Энциклопедии и словари. – Master Media, 2003 (с).
  5. Белова О.В. Инородец. // Словарь языческой мифологии славян: ссылка скрыта.
  6. Шлимонов Л. Инородцы. // «Звезда» 2006, №6.
  7. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских – М.: ИНФРА-М, 1999. – С. 252.
  8. Большой Энциклопедический словарь. // mic.ru/contents.nsf/enc3p.
  9. ссылка скрыта. // mic.ru/dic.nsf/lower/15094.
  10. Толковый словарь Ушакова // ссылка скрыта.
  11. Словарь русского языка: В 4-х т. / РАН, Ин-т лингвистич. исследований; Под ред. А. П. Евгеньевой. – 4-е изд., стер. – М.: Рус. яз.; Полиграфресурсы, 1999. – Т. 1. // u/feb/mas/mas-abc/09/ma166906.php.
  12. Устав об управлении инородцев от 22 июля 1822 г. // ссылка скрыта.
  13. Свод законов Российской Империи. Т. ІХ. Свод законов о состояниях. Кн. 1. Разд. 5. О состоянии инородцев. // Национальная политика в императорской России. – Т. 1. Цивилизованные окраины (Финляндия, Польша, Прибалтика, Бессарабия, Украина, Закавказье, Средняя Азия). – М., 1997.: ftp://rus-sky.com /zip/documents.zip.
  14. Чаадаев П.Я. Несколько слов о польском вопросе. // ссылка скрыта.
  15. Свод законов Российской Империи. Т. ІХ. Свод законов о состояниях. Кн. 1. Разд. 5. О состоянии инородцев. – СПб.
  16. Национальная политика в императорской России. – Том 1. Цивилизованные окраины (Финляндия, Польша, Прибалтика, Бессарабия, Украина, Закавказье, Средняя Азия). – М., 1997.: ftp://rus-sky.com /zip/documents.zip.
  17. Законодательство Петра I. – М.: Юрид. лит., 1997.
  18. Медведев Р.А. История как средство самоидентификации. // Россия в глобальной политике – журнал о мировой политике и международных отношениях. – № 4, июль – август 2006 г.



Панова Наталя

ВИТОКИ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В ОДЕСІ

Проблема якісної юридичної освіти, законодавчої обізнаності як фахових юристів так і пересічних громадян є сьогодні надзвичайно актуальним. У зв’язку з цим доцільно звернутись до початків юридичної освіти на Півдні України, зокрема в місті Одеса.

2 травня 1817 року в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей. Розташовано його було в будинку, де до того часу перебували парафіяльне, повітове училища і чоловічий Благородний інститут. У доповіді Міністра народного просвітництва князя О.М. Голіцина, яка була схвалена імператором Олександром І, зазначалося, що функція ліцею полягає у тому, що «заключая в себе постепенные классы образования учебного, заменить собою ныне существующую в Одессе Коммерческую Гимназию, уездное и приходское училища и Воспитательный інститут». У цьому ж документі зазначалося, що Ришельє «питая в сердце своем привязанность и благодарность к России, пожелал ознаменовать оныя способствованием со своей стороны образованию юношества тех мест, в коих он прежде был попечительным Начальником: и потому определил от себя на содержание предполагаемого к заведению Лицея знатную сумму ежегодного дохода, ему принадлежащего, и заслугами его приобретенного»[1, 243].

Офіційне відкриття навчального закладу відбулося у 1818 році, безпосередню участь у цій події брав О.Ф. Ланжерон, який перебував на посадах Новоросійського генерал-губернатора та Одеського градоначальника.

Згідно зі Статутом до складу Рішельєвського ліцею входили: 1) початкове (підготовче) училище, до складу якого входили раніше створені парафіяльне і повітове училища з викладанням тих самих предметів і додатково іноземних мов; 2) власне ліцей, який складався з 5 класів (по два роки навчання у кожному), в якому вивчались: математика, фізика, історія, географія, військові науки, французька, німецька, російська, італійська, латинська та грецька мови; 3) два середніх училища з вивченням в одному з них правознавства і політичної економії, а в другому – комерційних наук; 4) педагогічний інститут на 24 вихованці, які після закінчення залишились при ліцеї і займали посади наглядачів, а потім – ад’юнктів [4, 121].

Власне ліцей було створено на базі гімназії та інституту, які були об’єднані. В межах ліцею було створено також пансіон, до якого приймались діти віком від сіми до дев’яти років, навчені грамоті. Випускники власне ліцею після 10 років навчання мали можливість служити в армії офіцерами, прослуживши перед тим три місяці в нижніх чинах. При вступі на громадянську службу випускники-пансіонери ліцею отримували чин 12 класу.

На базі ліцею, крім пансіону, були відкриті так звані «зовнішні класи», в яких, як було відзначено у доповіді, «дети недостаточных родителей слушают без платы те же уроки, как и самые воспитанники Лицея и у тех же Профессоров, но токмо в других учебных комнатах» [6]. Навчання у зовнішніх класах тривало вісім років, випускники отримували чин 14 класу.

У відповідності до п.4 Статуту Рішельєвського Ліцею 1817 року, для керівництва навчальним закладом створювалася Рада або Правління Ліцею під головуванням Градоначальника Одеси. До складу входили «четыре члена, избираемые на два года в полном собрании родителей и опекунов, коих дети или питомцы суть пансионерами Лицея». Рада Ліцею обирала за представництвом Директора Ліцею інспекторів, професорів, ад’юнктів та наглядачів та представляв їх за посередництвом піклувальника харківського університету на затвердження міністру Просвітництва [2, 663-664].

Випускники власне Ліцею могли продовжувати освіту в одному з двох училищ – Правознавства та політичної економії та Комерційному.

Навчання в училищі Правознавства тривало два роки. Впродовж першого року вивчали правознавство, перші вісім місяців другого року – політичну економію, останні чотири місяці були присвячені початковому курсу так званого «суспільного права».

Випускники Училища Правознавства та політичної економії отримували при вступі на державну службу чин 9 класу.

Таким чином, вже на початковому етапі існування Рішельєвського ліцею можна говорити про наявність середньої юридичної освіти.

У 1837 р. був прийнятий новий Статут Рішельєвського ліцею [3,717-718]. У відповідності до нього, навчальний заклад зберігав статус ліцею, але набував певних відмінностей від інших навчальних закладів середнього типу. Рішельєвський ліцей повинен був розділитися на відділення. Таким чином, він наближався за своєю організацією та програмою навчання до університету. Було відкрито спочатку два відділення – фізико-математичне та юридичне, пізніше додано камеральне відділення.

Навчання на юридичному відділенні тривало три роки. Відповідно до програми юридичного відділення ліцеїсти вивчали: церковне право, римську словесність, енциклопедію та історію правознавства, російське законознавство, практичне судочинство, римське законознавство, судову медицину, державне господарство (політичну економію та фінанси). Поряд з цим, ліцеїсти – юристи вивчали дисципліни, які були спільними для всіх відділень – догматичне богослов’я та церковну історію, філософію, філологію, загальну історію, географію, історію Російської держави, статистику, французьку та німецьку мови.

Важливим моментом у становленні юридичної освіти є також те, що за клопотанням Піклувальника Одеського Навчального округу Дмитра Княжевича до програми викладання на фізико-математичному та камеральному відділеннях було впроваджено курс огляду російських законів [6].

Викладачі юридичного відділення Рішельєвського ліцею позначались серйозним рівнем як наукової, так і педагогічної діяльності. Курс практичного судочинства проводився ад’юнктом Володимиром Альбертовичем Ліновським, який отримав юридичну освіту в Московському університеті. Найбільш вагомою науковою працею його є «Опыт исторических розысканий о следственном уголовном судопроизводстве в России», яка була видана в Одесі у 1842 році [5]. Енциклопедію та історію правознавства викладав Михайло Олександрович Соловйов, який перебував на посаді професора. Суттєвий внесок до освіти ліцеїстів було зроблено такими викладачами як Семен Федорович Коробкін, виконуючий обов’язки ад’юнкта (російське законознавство); Вікентій Пилипович Пахман, ад’юнкт (римське законознавство). Наукові інтереси останнього концентрувались навколо візантійського права.

Дисципліни по кафедрі російського права до 1841 року викладались М.О.Соловйовим (основні закони, установи, кримінальне право) та В.А. Ліновським (закони про стани, статути про цивільну службу та цивільне право). Впродовж 1841 – 1842 навчального року в Ліцеї вперше було заміщені всі кафедри; на кафедру російського права було призначено випускника київського університету Св. Володимира Селецького.

Важливою складовою становлення юридичної освіти було те, що в бібліотеках Одеси впродовж 1840-х років почали складатись унікальні фонди юридичної літератури, стан яких поступово почав відповідати університетським вимогам. Це стало можливим завдяки у тому числі діяльності меценатів..

У 1847 році випускники юридичного відділення вперше отримали дипломи і значки державного зразка про вищу юридичну освіту [7, 23].

Таким чином, впродовж перших тридцяти років роботи Рішельєвського ліцею юридична освіта поступово еволюціонувала від середньої до рівня вищої освіти.

Література:

1. Высочайше утвержденное образование Устава Ришельевского Лицея // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр.I. – Т. ХХХІV. – № 26827 от 2 мая 1817г. – С. 239 – 256.

2. Высочайше утвержденный доклад главного Правления Училищ. – О прибавке Членов в правление Одесского Ришельевского Лицея// ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. I. – Т. ХХХV. - №27608 от 28 декабря 1818 г. – С. 663 – 664.

3. Высочайше утвержденное положение Комитета Министров. – О разделении четырех нижних классов гимназии Ришельевского лицея на параллельные им классы // ПСЗРИ. – СПб., 1839. – Собр.II. – Т.ХІІІ. – Отд.I. – №11261 от 31 мая 1838 г. – С.717 – 718.

4. Історія Одеси. – Одеса: «Друк», 2002. – 560 с.

5. Линовський В. А. «Опыт исторических розысканий о следственном уголовном судопроизводстве в России». - М: «ЛексЭст», 2001.

6. Пахман С.В. Биографический очерк. /Знаменитые юристы России // Всесвітня мережа Інтернет. - www.hiv-aids-epidemic.com.ua

7. Тріумфальне десятиліття. Одеська Національна юридична академія. – Одеса: «Юридична література», 2007


Петрицин Наталія

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЮРИДИЧНОГО НОРМОПРОЕКТУВАННЯ

На сучасному етапі розвитку суспільства виникла необхідність перегляду значної кількості існуючих до останнього часу уявлень про правові та наукові категорії. Це ставатиме ще більш актуальним в сучасних умовах на шляху до становлення правової держави. Адже, як видається, курс на побудову демократичної, соціальної та правової держави України потребує критичного конструктивного аналізу досягнень і прорахунків не лише загальнотеоретичної, але й деяких інших галузевих правових наук у минулому та її побудови на зовсім іншій, якісно досконалішій, методологічній основі. Актуальність теми дослідження пояснюється ще й тим, що побудувати громадянське суспільство і таку, що співвідноситься із ним, демократичну, соціальну, правову державу можливо, як зазначає про це у своєму монографічному дослідженні А. М. Колодій, тільки за умови комплексного, систематичного реформування, метою якого повинна б стати правова реформа, яка має охопити більшість правових явищ.