«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
СодержаниеОсобливості державного керівництва фізичною культурою і спортом в україні Проблеми визначення комп’ютерної інформації як предмету злочину |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
Якщо прокурор не погоджується із внесеним касаційним поданням в якійсь його частині, то він підтримує лише ті вимоги, які вважає підставними. Так, заступником прокурора Дніпропетровської області було внесено касаційне подання на вирок Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 4 травня 2005 р., яким Ч. та М. засуджено за ч. 2 ст. 368 КК України до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими обов’язками строком на один рік з конфіскацією майна кожному. На підставі ст. 75 КК Ч. та М. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на два роки із покладенням на них обов’язків, зазначених у с. 76 КК. У поданні прокурор просив вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд, посилаючись на безпідставність призначення засудженим додаткового покарання у виді конфіскації майна та необґрунтованість застосування ст. 75 КК України до додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими обов’язками. Прокурор-учасник судового засідання підтримав касаційне подання частково та просив вирок змінити, виключивши додаткове покарання у виді конфіскації майна та на підставі ст. 69 КК України не застосовувати додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю. Суд задовольнив касаційне подання частково: виключивши з вироку застосування конфіскації майна, колегія суддів визнала безпідставність звільнення засуджених від додаткового покарання в порядку ст. 75 КК України, на що вказував прокурор-касатор, та знайшла підстави до застосування ч. 2 ст. 69 КК, тобто підтримала думку прокурора-учасника судового засідання касаційної інстанції [2].
Якщо прокурор вважає подання безпідставним, він його не підтримує, про що заявляє у своїх поясненнях. На практиці таке зустрічається рідко, оскільки відповідно до ст. 390 КПК до початку розгляду справи в касаційному суді касаційне подання може відкликати як прокурор, що його вносив, так і вищестоящий прокурор, з числа осіб, зазначених у ч. 4 ст. 384 КПК. Вивчаючи матеріали справи, прокурор відповідного відділу Генеральної прокуратури України, який буде брати участь у судовому засіданні касаційної інстанції, може дійти висновку про безпідставність внесеного касаційного подання і порушити питання про його відкликання перед прокурором, що має на це право (наприклад, перед Генеральним прокурором чи його заступником), для того, щоб запобігти розгляду подання касаційним судом. Однак якщо під час ознайомлення з матеріалами справи прокурор виявив інші порушення закону, на які не звернуто уваги у поданні, а касаційних скарг не було подано, то відкликати касаційне подання недоцільно (прокурору краще заявити про його непідтримання вже у засіданні), оскільки відповідно до ч. 2 ст. 396 КПК касаційний суд змушений буде винести ухвалу про закриття касаційного провадження, а усунення порушень закону у кращому випадку буде перенесено на стадію виключного провадження.
Крім того, прокурор вправі висловити думку з приводу поданих касаційних скарг: вказати на відсутність підстав для їх задоволення, спростувавши наведені у них доводи із посиланнями на закон та матеріали справи, або навпаки, в порядку реалізації своїх завдань (як обвинувального, так і правозахисного) частково чи повністю підтримати скаргу когось із учасників процесу (наприклад, потерпілого або навіть і засудженого), якщо для цього є підстави.
Так, при розгляді кримінальної справи за касаційною скаргою засудженого Ч., подану на вирок апеляційного суду м. Києва, яким Ч. за ч. 2 ст. 289 КК України призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі, прокурор просив задовольнити скаргу, а судові рішення змінити – перекваліфікувати дії засудженого з ч. 2 на ч. 1 ст. 289 КК України, оскільки реальних збитків у розмірі значної матеріальної шкоди потерпілому завдано не було, призначивши йому покарання у виді 4 років позбавлення волі. Колегія суддів задовольнила касаційну скаргу у повному обсязі, перекваліфікувавши дії Ч. з ч. 2 на ч. 1 ст. 289 КК України та призначивши покарання у виді 3 років позбавлення волі [3].
Проте на практиці частіше зустрічаються випадки часткового, аніж повного підтримання прокурором касаційних скарг учасників процесу. Так, при розгляді кримінальної справи за касаційною скаргою засудженого К., у якій він просив скасувати постановлені щодо нього судом першої та апеляційної інстанції судові рішення і закрити справу за відсутністю події злочину, посилаючись на істотні порушення кримінально-процесуального закону, а саме на неповідомлення його про час апеляційного розгляду справи та повторну участь у цьому розгляді судді Я., прокурор частково підтримав касаційну скаргу і просив скасувати ухвалу апеляційної інстанції і направити справу на новий апеляційний розгляд у зв’язку із порушенням вимог ст. 55 КПК України, що і було зроблено судом касаційної інстанції [4].
У засіданні суду касаційної інстанції прокурор повинен вказати не лише факти, що стосуються касаційного подання чи/та скарги, але й звернути увагу судової колегії на інші, не зазначені у цих документах, обставини, які, на його думку, повинні бути взяті до уваги судом. Так, виступаючи у судовому засіданні касаційної інстанції, прокурор вказав на необхідність скасування вироку і повернення справи на новий апеляційний розгляд через те, що засудженому Ч. не було надано останнього слова під час розгляду справи судом апеляційної інстанції. Незважаючи на те, що касаційне провадження було ініційоване захисником засудженого, у поданій ним касаційній скарзі вказівки на це істотне порушення кримінально-процесуального закону, що тягне безумовне скасування судового рішення, не було [5, 410-411]. Крім того, на виконання вимог ч. 2 ст. 395 КПК прокурор зобов’язаний звернути увагу суду касаційної інстанції на необхідність прийняття рішення на користь і тих засуджених, які не подавали касаційних скарг і щодо яких не внесено касаційного подання.
Загалом, позиція, яку займатиме прокурор під час участі у розгляді кримінальної справи судом касаційної інстанції, та його пропозиція щодо подальшої долі судового рішення повинні ґрунтуватися виключно на законі та матеріалах справи. Лише такий підхід буде дійсно спрямований на реалізацію прокурором завдання щодо сприяння суду у виконанні вимог закону про всебічний, повний та об’єктивний розгляд справ та постановленні судових рішень, що ґрунтуються на законі.
Література:
- Інтернет - ресурс сайт ВСУ № 15 від 06.07.06
- Інтернет - ресурс сайт ВСУ № 20 від 07.09.06
- Інтернет - ресурс сайт ВСУ № 1 від 14.02.06
- Інтернет - ресурс сайт ВСУ № 24 Ухв. ВСУ 31.05.07
- Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах / Відп. ред. П. П. Пилипчук. – К.: Концерн «Ін Юре», 2007. – 696 с.
Алікова Олена
ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО КЕРІВНИЦТВА ФІЗИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ І СПОРТОМ В УКРАЇНІ
Фізична культура і спорт ефективно впливають на зміцнення здоров’я, формування моральної і духовної зовнішності людини, на підвищення його соціальної активності. Регулярні заняття фізкультурою і спортом роблять відчутний вплив на діяльність трудових колективів, сприяють скороченню втрат робочого часу, зміцненню трудової дисципліни, створенню здорового етичного клімату. По силі духовної дії на маси спорт займає одне з центральних місць в культурному житті суспільства. Здоров’я людини тільки на 7-8 % залежить від медицини, зате більш ніж на 50 % від того, який спосіб життя він веде. У зміцненні здоров’я населення, гармонійному розвитку особи, в підготовці молоді до праці і захисту Батьківщини зростає значення фізкультури і спорту, впровадження їх в повсякденне життя. Необхідно поставити справу так, щоб кожна людина змолоду піклувалася про своє фізичне вдосконалення, володіла знаннями у області гігієни і медицини, вела здоровий спосіб життя [1; 75].
В процесі реалізації програмних установок на подальший підйом масовості фізкультури і спорту, активізацію їх соціальних функцій і зміцнення матеріально-технічної бази державні органи і громадські організації повинні забезпечити реальні умови для того, щоб всі громадяни повною мірою використовували свої конституційні права і свободи. Гарантуючи кожній людині право на відпочинок (надання щорічних відпусток, днів щотижневого відпочинку і ін.), держава прагне розширити можливості всебічного розвитку особи, включаючи заняття фізкультурою і спортом. Конституційне право громадян на відпочинок забезпечується розвитком масового спорту, фізичної культури, створенням сприятливих можливостей для відпочинку за місцем проживання, інших умов раціонального використання вільного часу. Реалізація громадянами конституційного права на об’єднання в громадські організації, у тому числі і в добровільні спортивні товариства, сприяє задоволенню їх різноманітних інтересів [2].
Успішне здійснення намічених завдань у області розвитку фізичної культури і масового спорту в значній мірі залежить від ефективності державного керівництва цією важливою галуззю соціального розвитку і культури. Тільки компетентне, енергійне, таке, що постійно удосконалюється керівництво, здатне забезпечити розвиток фізкультури і спорту.
На нинішньому етапі розвитку фізкультура і спорт виконують важливі соціальні функції. Держава узяла на себе керівництво процесом розвитку фізичної культури і спорту в широкому соціальному плані. Залежно від зростання економічного рівня країни, змін в соціальній сфері, особливостей відповідного періоду державного будівництва намічаються і реалізуються заходи у області керівництва фізкультурно-спортивним рухом [1; 43].
Головний напрям фізкультурного руху, системи фізичного виховання в цілому - сприяння реалізації намічених державою завдань по прискоренню соціально-економічного розвитку країни. Демократичне суспільство не може ефективно функціонувати, не знаходячи нових шляхів розвитку творчої діяльності населення у всіх сферах життя. Із зростанням ролі людського чинника, фізична культура і спорт всемірно сприяють зміцненню здоров’я людей, підвищенню їх працездатності і продуктивності праці, підготовці до захисту Батьківщини, формування етичних якостей, виховання здорового покоління.
Підвищення соціальної значущості фізкультури і спорту в умовах демократизації суспільства вимагає вдосконалення системи державного керівництва всім фізкультурно-спортивним рухом.
Для державного керівництва характерне, перш за все, те, що в процесі його здійснення реалізуються завдання, функції і інтереси демократичної держави, а керівні функції виконуються спеціальними суб’єктами, що формуються державою і що діють за його дорученням. Ці суб’єкти наділяються необхідними повноваженнями державно-владного характеру і діють в рамках права [3; 53].
Керівництво фізкультурою і спортом в Україні виявляється одночасно в двох взаємозв’язаних функціях української держави - соціального розвитку і культурно-виховної. Зміст цих функцій визначає завдання і цілі державного керівництва фізкультурно-спортивним рухом в суспільстві. Об’єкт керівництва - все населення країни [4; 11].
Здійснюючи керівництво фізичною культурою і спортом, держава виходить з необхідності всебічного гармонійного розвитку особи. У фізкультурі і спорті закладені великі можливості для цілеспрямованого формування свідомості, емоцій і навиків поведінки, розвитку інтелектуальних, етичних і вольових якостей. Для успішної реалізації вказаних можливостей вирішальне значення має комплексний підхід: єдність і взаємозв’язок етичного і трудового виховання, дієвого фізичного розвитку людей. Фізичне виховання за своїм змістом повинне бути різностороннім, тобто забезпечувати загальний розвиток різних фізичних здібностей людини, давати йому різноманітні рухові навики, необхідні в повсякденному житті, в трудовій і інших видах діяльності, сприяти вдосконаленню статури, багаторічному збереженню працездатності. Зрозуміло, що гармонійний розвиток фізичних якостей не виключає заняття переважно тим або іншим видом спорту (гімнастикою, легкою атлетикою і ін.), якщо для цього у людини є відповідні дані. Таким чином, спрямованість керівництва фізкультурою і спортом на забезпечення всебічного гармонійного розвитку особи обумовлена закономірностями як соціального, так і природного характеру.
Пошук оптимальних форм, методів і стилю управління всіма галузями соціально-культурного будівництва набуває в даний час особливого значення. Аналіз дії механізму державного керівництва дозволить виявити органічний зв’язок його елементів, розглянути систему в процесі здійснення управлінського впливу на всі аспекти соціально-культурного будівництва в демократичному суспільстві. Від якості керівництва фізичною культурою і спортом безпосередньо залежать розвиток фізкультурного руху, ефективність спортивно-масових заходів, стан матеріально-технічної бази, вдосконалення підготовки фахівців, підвищення їх педагогічної майстерності, впровадження в систему фізичного виховання досягнень науки, розповсюдження передового досвіду фізкультурно-спортивної роботи. У свою чергу дієвість державного керівництва фізичною культурою і спортом обумовлена поряд взаємозв’язаних чинників: наявністю системи державних органів, що безпосередньо займаються організацією фізкультури і спорту, постановкою завдань, закріпленням за даними органами необхідних повноважень, наданням їм матеріально-фінансових і організаційних можливостей, оптимальністю ухвалюваних ними управлінських рішень, зміцненням тісних ділових зв’язків з громадськими організаціями, постійним вдосконаленням форм і методів керівництва та ін. [5; 267]. Важливе значення мають і такі чинники, як розробка наукових проблем керівництва фізкультурою і спортом на основі узагальнення практики, ефективність і своєчасність впровадження пропозицій і рекомендацій учених в практичну діяльність державних органів і громадських організацій, узагальнення і розповсюдження передового досвіду їх роботи.
Останніми роками стала украй низкою активність наукових досліджень проблем організації керівництва фізкультурою і спортом, всієї системи фізичного виховання. Багато питань, включаючи і організаційно-правові, потребують подальших, більш поглиблених досліджень. Необхідний всебічний науковий пошук оптимальних шляхів вдосконалення керівництва фізкультурою і спортом, діяльності місцевих рад, центральних і місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій в забезпеченні подальшого розвитку даної галузі соціально-культурного будівництва.
Література:
1. Парламентські слухання з питань фізичної культурі ы спорту. - К.: Парламентське видавництво, 1999. - 112 с.
2. Конституція України. Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.//Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст.141.
3. Скрыпник А. П. Государственное руководство физической культурой и спортом в СССР. - Xарьков: Выща школа, 1989. – 111 с.
4. Бака М.М. Физическая культура и спорт в Украине// Теория и практика физической культуры. – 1979. - №11. – С.12-15.
5. Алексеев С.В. Спортивное право России. – М.:Закон и право, 2005. – 670 с.
Ананьєва О.В
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ КОМП’ЮТЕРНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ПРЕДМЕТУ ЗЛОЧИНУ
Науково-технічний прогрес зумовив розвиток та стрімке поширення комп’ютерних і телекомунікаційних технологій в усіх сферах суспільного життя. Виникнення якісно нових відносин, що пов’язані з комп’ютерною інформацією, супроводжується появою та розповсюдженням нового виду посягань, які порушують ці відносини. Зазначені посягання отримали назву «computer crimes» («комп’ютерні злочини»). Перші норми про кримінальну відповідальність за злочини у сфері комп’ютерної інформації з’явилися у вітчизняному законодавстві близько десяти років тому, але до цього часу у кримінально-правовій доктрині існує значна кількість проблем, пов’язаних з аналізованими посяганнями. Ці проблеми вирізняються надзвичайною дискусійністю і потребують якнайшвидшого вирішення. Зокрема, потребує глибокого вивчення інформації як предмету злочину.
Важливість та потенціал інформаційних ресурсів й інформаційних технологій в інформаційному суспільстві, дає підстави закономірно розглядати інформацію як предмет злочину. Предметом злочину в класичній теорії кримінального права визнаються речі матеріального світу, діючи на які особа посягає на цінності (блага), що належать суб’єктам суспільних відносин.[2, с. 127]
Інформація – явище багатоаспектне і складне. Найбільш просте, зрозуміле, в той же час точне та ємне її визначення навів С.І. Ожегов. На його думку це: 1) відомості про навколишній світ та процеси, які в ньому відбуваються, що сприймаються людиною або спеціальним пристроєм; 2) повідомлення, яке інформує про стан справ, про стан будь-чого. [1, с. 944]
Складність питань, пов’язаних з визначенням предмета злочинів, яким є комп’ютерна інформація обумовлюється відсутністю в Україні законодавчого визначення комп’ютерної інформації. Існуючі визначення інформації в широкому розумінні та інформації в автоматизованих системах потребують певної доробки і не придатні для застосування у процесі кримінально-правового аналізу поняття комп’ютерної інформації. Комп’ютерну інформацію ми, зазвичай, розглядаємо в двох аспектах:
1) інформація як відомості про навколишній світ та процеси, які в ньому відбуваються, повідомлення про стан справ, про стан будь-чого;
2) інформація як дані, тобто сукупність символів, кодів, сигналів, команд тощо, які знаходять свій вираз у різних комп’ютерних програмах, що забезпечують функціонування та керування комп’ютерною технікою, а також за допомогою яких певні відомості отримують своє «комп’ютерне», електронне представлення, існування; із цими відомостями здійснюються різні операції; вони проявляються назовні.
Таким чином, запропоновано розглядати комп’ютерну інформацію як відомості і як дані у їх нерозривному зв’язку. Тільки при такому двоєдиному розумінні комп’ютерної інформації, можливо з’ясувати її сутність. Зазначене пояснюється тим, що комп’ютерна інформація як відомості завжди існує, обробляється, передається у вигляді даних. Отже, комп’ютерна інформація – це відомості про навколишній світ та процеси, що в ньому відбуваються, які представлені у формі даних, зафіксованих в електронному вигляді.
Розглянемо проблему визначення комп’ютерної інформації предметом злочину, на прикладі статті 361 КК «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку». Предметом цих суспільних відносин є інформація, як комп’ютерна так і така, що передається за допомогою мереж електрозв’язку. Тобто, інформація є одним з видів предметів незаконного втручання.
Співвідношення категорій «інформація, що передається мережами електрозв’язку» та «комп’ютерна інформація» можна визначити наступним чином: якщо комп’ютерна інформація – це відомості, представлені у формі, яка дозволяє їх обробку за допомогою ЕОМ, то інформацією, що передається мережами електрозв’язку, є відомості, представлені у формі, що дозволяє їх прийом або передачу засобами електрозв’язку. Інформація в цих мережах передається за допомогою сигналів, які є матеріальними носіями передачі інформації. Слід зауважити, що електричні сигнали в мережах електрозв’язку можуть бути носіями комп’ютерної інформації. Наприклад, у комп’ютерних мережах телефонні лінії використовуються для зв’язку між ЕОМ, що знаходяться в мережі. В такому разі інформація, що передається мережею електрозв’язку, буде комп’ютерною, а її знищення чи перекручення необхідно буде розглядати як незаконне втручання в роботу комп’ютерної мережі.
Також, стосовно визначення комп’ютерної інформації предметом злочину, висловлено декілька точок зору: А.М.Ришелюк вважає предметом злочину автоматизовані електронно-обчислювальні машини (комп’ютери, АЕОМ), у тому числі персональні, або їх системи, або комп’ютерні мережі»[3, с.902]. В.Г.Гончаренко предмет вказаного злочину визначає, як кілька елементів сфери електронного інформаційного забезпечення життя суспільства: електронно-обчислювальні машини (ЕОМ); програмні матеріали, що забезпечують нормальне функціонування ЕОМ; носії інформації; системи ЕОМ та комп’ютерні мережі [4, с.721]. М.І.Панов вважає, що предметом вказаного злочину є: 1) електронно-обчислювальна машина; 2) автоматизовані комп’ютерні системи (АКС); 3) комп’ютерні мережі; 4) носії комп’ютерної інформації; 5) комп’ютерна інформація [5, с. 363]. П.П.Андрушко до предмету вказаного злочину відносить: 1) автоматизовані електронно-обчислювальні машини; 2) системи АЕОМ або автоматизовані системи; 3) комп’ютерні мережі; 4) носії комп’ютерної інформації; 5) комп’ютерні віруси; 6) комп’ютерну інформацію; 7) програмні і технічні засоби, призначені для незаконного проникнення в автоматизовані електронно-обчислювальні машини, їх системи та комп’ютерні мережі [6, с.784].
Наведені думки щодо кола предметів злочину мають значну низку розбіжностей. При цьому, слід зауважити, що деякі фахівці не відносять до кола альтернативних предметів злочину комп’ютерну інформацію [3, с.902], яка прямо вказана в статті 361 КК України як предмет, на перекручення або знищення якого направлені дії злочинця. Доцільно вважати, що невизнання комп’ютерної інформації окремими фахівцями предметом злочину обумовлено «матеріалістичним» підходом класичної теорії кримінального права до визначення предмета злочину як певних матеріальних цінностей. В той час, комп’ютерна інформація є предметом віртуальним, тобто «умовним, фізично відсутнім, але за допомогою спеціальних методів наданим у розпорядження» [7]. Під віртуальним слід розуміти такий предмет об’єктивного світу, який створений за допомогою спеціальних методів та (або) способів, є фізично відсутнім, але має зовнішнє представлення, або може набути такого представлення за допомогою спеціальних методів або способів впливу.
О.Н.Радутний, досліджуючи інформацію як предмет злочину, дійшов висновку, що сьогоденні реалії вимагають визнати в подальшому «предметом злочину речі або інші явища об’єктивного світу (інформація, енергія тощо), з певними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність у діянні особи складу конкретного злочину.[8, с.10]
Однак, якщо аналізувати предмет злочину у відповідності з наведеним визначенням, під поняття предмета злочину підпадають усі речі і явища об’єктивного світу, з властивостями яких пов’язана наявність складу злочину в певних діях. При цьому діяння злочинця на них може не бути спрямована, та вони можуть не зазнавати злочинного впливу.
Тому, необхідно конкретизувати дане визначення, з урахуванням особливостей безпосередньо визначення поняття предмета злочину, як одного з обов’язкових елементів складу злочину.
Під предметом злочину доцільно розуміти речі або інші явища об’єктивного світу, як матеріальні, так і віртуальні, з певним впливом на які кримінальний закон пов’язує наявність у діянні особи складу конкретного злочину.
Враховуючи зазначене, доцільно розглянути найбільш суттєві з цих проблем та запропонувати можливі шляхи їх вирішення.