«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України, 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Лобойко Л.Н. Уголовно-процессуальное право: Учебное пособие: курс лекций. – Х.: Одиссей. – 2007. – 672 с.
3. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общей редакцией В.Т. Маляренко, Ю.П. Аленина. – Х.: ООО «Одиссей», 2003. – 960 с.
4. Про мови в Українській РСР: Закон УРСР від 28 жовтня 1989 року № 8312-11 // ВВР. – 1989. – № 45. – Ст. 631.
5. Леоненко М.І. Особливості проведення слідчих дій за участю перекладача у кримінальному процесі України // Криміналістичні та процесуальні проблеми, що виникають під час проведення слідчих дій: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Донецьк, 24 листопада 2006 року. – Донецьк: ДЮІ ЛДУВС, 2006. – С. 66 – 74.
6. Печерський суд визнав вимоги адвоката Агєєва проводити досудове слідство державною мовою обґрунтованими // g/cases/levinchuk/2008-05-21.php.
7. Новий тлумачний словник української мови. У 4-х т. – Т. 1. – К., 1998.
8. Общественный отчет по выполнению Европейской хартии о региональных языках или языках меньшинств // ua.com/politics/e62743796b72a.phpl.
9. Лукашевич В.Г. Основи теорії професійного спілкування слідчого: Автореф. дис… док. юрид. наук: 12.00.09 / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1993. – 19 с.
10. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник под ред. А.Я Сухорева. - М. – Изд-во Норма. – 2001. – 832 с.
Томин Сергій
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ТАКТИКИ УЧАСТІ ПРОКУРОРА У ПРОВАДЖЕННІ СЛІДЧИХ ДІЙ
Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною науки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування попереднього і судового слідства, які розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведінки осіб, прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину [2, c. 6].
Виходячи з цього визначення, яке за незначними варіаціями можна визнати загальноприйнятим на сучасному етапі розвитку криміналістики, воно однаковою мірою стосується як слідчих та працівників органів дізнання, так і прокурорів та суддів, які керують провадженням слідчих та судових дій відповідно, або, як мінімум, беруть у них участь.
Якщо проблемам застосування тактичних прийомів слідчими у криміналістичній літературі приділено достатньо уваги, то особливості тактики участі прокурора у провадженні слідчих дій залишаються недостатньо дослідженими. У зв’язку з цим у практичній діяльності як слідчих, так і самих прокурорів виникають труднощі під час вирішення цілого ряду питань, які є предметом даного дослідження.
На нашу думку, більшість з цих проблем не можуть бути вирішені на законодавчому рівні, оскільки стосуються методів та способів оптимальної організації праці, принципів взаємодії. Тому під час провадження слідчих дій важливо дотримуватись не тільки норм КПК та Закону України «Про прокуратуру», але й розроблених слідчою та прокурорською практикою, а також криміналістичною наукою прийомів та рекомендацій щодо участі прокурора у досудовому розслідуванні злочинів.
Основним, на наш думку, питанням участі прокурора у слідчих діях, які проводяться слідчим, є тактика здійснення ним своїх наглядових повноважень, узгодженість його дій з вимогами закону щодо процесуальної самостійності слідчого.
Приймаючи участь у слідчій дії, прокурор може давати слідчому вказівки та поради про найбільш доцільний спосіб використання технічних засобів, застосування тактичних прийомів, звернути увагу слідчого на можливі упущення, неточності у його діях, на неналежне виконання як своїх обов’язків, так і обов’язків інших учасників слідчої дії – понятих, спеціалістів та ін. Усуваючи допущені слідчим недоліки, прокурор пропонує занести до протоколу ті чи інші фактичні дані, показання допитуваного, долучити речові докази та ін.
Необхідно зазначити, що закон не передбачає права прокурора давати слідчому поради, рекомендації. Однак, як зазначає Скаредов Г.І., такі форми прокурорської діяльності є проявом його процесуального керівництва розслідуванням. Разом з тим, не всі вони є обов’язковими для виконання. Якщо вказівки, вимоги та пропозиції прокурора викликані неналежним виконанням закону, то вони є безумовно обов’язкові для слідчого. Якщо ж пропозиції і поради прокурора стосуються вибору тактичних прийомів, доцільності того чи іншого способу дії в межах вимог закону, то вони не є обов’язковими для виконання слідчим і носять рекомендаційний характер [4, c. 86-87].
Незважаючи на необхідність активної участі прокурора у слідчій дії, яка проводиться слідчим, необхідно підкреслити, що прокурор повинен вжити всіх заходів для того, щоб не тільки не ущемлялась процесуальна самостійність слідчого, але й у повній мірі реалізовувалась його творчість та ініціатива.
Очевидно, що дії прокурора, його поведінка, форма його вказівок та вимог, рекомендацій і порад повинні повністю відповідати як положенням правових норм, так і принципам слідчої та прокурорської етики. Прокурор не має морального права перед допитуваною особою принижувати чи применшувати авторитет слідчого, який самостійно проводить розслідування, самостійно приймає рішення. Авторитет слідчого перед учасниками процесу повинен бути непохитним.
Будь-яка, навіть незначна дія прокурора, яка не ґрунтується на вимогах закону, не тільки не буде сприяти вирішенню задач слідчої дії та участі у ній прокурора, а, навпаки, може завдати непоправної шкоди, негативно відбитись на результатах розслідування в цілому.
В умовах участі прокурора в конкретній слідчій дії, коли є потреба негайно втрутитись, визначити слідчого у постановці питань, дослідження певних доказів, по суті перебрати на себе провадження слідчої дії і тим самим усунути слідчого від виконання його прямих обов’язків, прокурор повинен завжди пам’ятати вказівку закону про те, що слідчий самостійно приймає всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення (ст. 114 КПК України) [3].
З цього положення випливає, що з’ясовує наявні у нього питання по можливості після того, як слідчий закінчив дослідження обставин, що стосуються предмету слідчої дії.
Другою вимогою, якій повинні відповідати тактичні прийоми участі прокурора у слідчих діях, є їх узгодженість з вибраним слідчим планом і тактикою провадження конкретної слідчої дії.
Ігнорування прокурором планів та тактичних задумів слідчого, неузгодженість їх дій можуть призвести до негативних наслідків.
Наступна характерна риса тактичних прийомів участі прокурора у слідчих діях – їх оптимальність. Кожна дія прокурора, його порада, рекомендація повинні бути за формою, суттю та часом найбільш ефективними для попередження порушень закону. Сутність прийомів нагляду прокурора, який бере участь у слідчій дії, полягає у здатності реально попередити порушення закону, яке в конкретних умовах ходу слідчої дії, на думку прокурора, може ось-ось настати.
Важливим елементом тактики реалізації досліджуваного повноваження прокурора є своєчасність його втручання у хід слідчої дії, в поведінку слідчого та інших її учасників з метою попередження чи усунення порушень закону. Загальне положення про те, що прокурор з’ясовує всі питання тільки після того, як слідчий закінчив дослідження обставин справи, не виключає «дострокового» втручання прокурора. Важливо, щоб прокурор не проґавив потрібного моменту для попередження порушень закону, недоліків та для надання допомоги слідчому.
Вищезазначене, на нашу думку, дозволяє вести мову також і про тактичний характер самих рішень, які приймає прокурор, повноважений здійснювати нагляд за законністю дій посадових осіб, які розслідують злочин, адже тактичне рішення – це перш за все вибір мети тактичного впливу на слідчу ситуацію в цілому або на окремі її компоненти, на хід і результати процесу розслідування і його елементи, визначення методів, прийомів і засобів досягнення мети [1, c. 569].
Отже, тактика участі прокурора в слідчих діях, які проводяться слідчим, може бути визначена як сукупність заснованих на законі та вироблених практикою прокурорського нагляду, узгоджених з планом і тактикою провадження слідчої дії прийомів найбільш ефективної реалізації повноважень прокурора із забезпечення законності та результативності слідчої дії.
Література:
1. Криминалистика. Учебник / Под ред. проф. Р.С. Белкина. – М.: Норма, 2002. – 990 с.
2. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів. / За ред. проф. В. Ю. Шепітька. – Харків: вид-во «Право». – 1998.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від 28.12.60 р. [gov.ua/].
4. Скаредов Г.И. Участие прокурора в следственных действиях. – М.: Юрид. Лит., 1987. – 160 с.
Узунова Оксана
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ НЕДОТОРКАНОСТІ СУДДІВ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
Конституція України (далі – Конституція) закріпила незалежність і недоторканність суддів, які гарантуються Конституцією і Законами України. З урахуванням системи чинного законодавства про судовий устрій і судочинство, що сформувалася, є можливість виділення в самостійні правові інститути норми, що забезпечують гарантії незалежності, трудових прав, соціальні гарантії, захист від втручання в діяльність судів і суддів, а також встановлюють межі незалежності суду і суддів.
Досягнення цієї мети можливе лише за умови прагнення до цього всіх гілок влади і суспільства в цілому. Ідеальна концепція правосуддя складається по частинках впродовж сторіч, в кожній конкретній державі з урахуванням її національних особливостей і традицій [1].
Цілком зрозуміло, що судова система України на сучасному етапі поки не відповідає цим положенням, що неминуче впливає на політико-правову і соціальну захищеність суддів. Тому, цілком очевидно, що гарантувати захист недоторканності суддів і забезпечити їх справжню незалежність Україна може тільки шляхом проведення реформ. При цьому особливо важливо використовувати вже наявний досвід кримінального законодавства зарубіжних країн за попередні роки.
Стаття 10 Загальної декларації прав людини 1948 року закріпила право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним судом. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року також закріпила право кожної людини на справедливий, відкритий розгляд справи незалежним і неупередженим судом, який діє відповідно до закону.
Судова незалежність в міжнародно-правовому аспекті передбачає не тільки право людини на незалежний суд, але й обов’язок судді бути незалежним в процесі прийняття рішення без будь-яких обмежень, впливів, спокус, тиску і погроз або втручань, як прямих, так і непрямих, з будь-якого боку, з будь-якого приводу і незалежно від способу [2]. Така незалежність судді забезпечується його недоторканістю, яка, в свою чергу, повинна бути забезпечена кримінально-правовою охороною.
«Зміцнення державності, розвиток демократичних засад суспільства не можливо забезпечити без створення в Україні судової влади. Це було передбачено завданнями судово-правової реформи, яка знайшла динамічний розвиток після 1996 року на основі принципів, закріплених в Конституції» [3].
Принципи незалежності і недоторканності суддів закріплено в ст. 126 Конституції. Тільки незалежні суди здатні захищати верховенство права і Конституції, права і свободи людини і громадянина, конституційний лад, зобов’язати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти в межах повноважень і способом, передбаченими Конституцією, законами та іншими нормативними актами, справедливо і неупереджено вирішувати віднесені до їх компетенції питання. Статус носія судових повноважень цілком залежить від становища суду, судової влади в конкретній державі, принципів функціонування суспільства. Саме тому статус судді в державі, суспільстві в цілому традиційно розглядається в сучасному світі як найточніший показник розвинутості правових принципів, основним критерієм усвідомлення і сприйняття конкретним соціумом цінностей правової держави, громадянського суспільства.
В розділі XVIII Кримінального кодексу України 2001 року представлена система злочинів проти правосуддя, в якій виділяється група складів злочинів, які посягають на недоторканність суддів:
- ст. 377 «Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного»;
- ст. 378 «Умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного»;
- ст. 379 «Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя».
В даний час недостатньо з’ясована юридична природа і сутність цих злочинів. Для з’ясування соціальної сутності і юридичної природи вказаних складів необхідно досліджувати соціальну обумовленість кримінально-правової заборони злочинів, які здійснюють замах на недоторканність суддів.
Міжнародно-правовий чинник розкриває практику кримінально-правового захисту життя, здоров’я, особистої безпеки, честі і гідності суддів за кордоном і обумовлює їх кримінально-правову охорону.
Інститут захисту життя, здоров’я, особистої безпеки, честі і гідності суддів відомий кримінальним кодексам (далі - КК) багатьох європейських держав, а також переважній більшості держав-колишніх республік Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Зокрема:
- КК Республіки Білорусь містить главу 34 «Злочини проти правосуддя»;
- КК Республіки Казахстан містить главу 15 «Злочини проти правосуддя і порядку виконання покарань»;
- КК Азербайджанської республіки містить главу 32 «Злочини проти правосуддя»;
- КК Республіки Болгарія передбачає відповідальність за вбивство судді, прокурора, слідчого або особи зі складу МВС при виконанні або у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків (ч. 2 ст. 116);
- КК Польщі передбачає відповідальність для тих осіб, які насильством або протизаконною загрозою здійснюють вплив на офіційну діяльність суду (ст. 232);
- КК Данії містить главу 14 «Злочини проти державної влади»;
- КК Швеції передбачає відповідальність за будь-яке діяння, що заподіює шкоду, страждання або іншу незручність судді (ст. 10);
- КК Іспанії передбачає відповідальність за наклеп, образу, загрозу і перешкоджання відносно членів судових органів, у зв’язку з їх діяльністю (ст. 504);
- КК ФРН містить параграф 92, який передбачає відповідальність за загрозу демократичній правовій державі, її конституційними основами та незалежності судів.
Аналіз зарубіжного законодавства показує, що норми, покликані на захист недоторканності суддів, їх честі і гідності, містять більшість європейських держав, хоча і розташовані вони не завжди в розділах, присвячених охороні правосуддя.
Законодавче закріплення гарантій незалежності суддів є важливим кроком на шляху становлення дійсно незалежної судової влади. Разом з тим, суди були і залишаються залежними від виконавчої влади, на яку покладено організаційне забезпечення судової діяльності. Саме вона здійснює підбір і розстановку суддівських кадрів, підвищення їх кваліфікації і перепідготовку, вирішує питання щодо змін в мережі і штатах судів, організовує їх матеріально-технічне забезпечення. На фоні цього не припиняються спроби впливу на суддів, що останнім часом набуває витонченіші і небезпечні форми.
Без незалежного, авторитетного суду не може йти мова про існування правової держави. Важливо, щоб суспільство розуміло, що в правовій державі суд може винести рішення на користь людини і проти держави. Незалежне судочинство - це одна з ознак демократії. Віра в державу може сформуватися лише у тому випадку, коли вона є демократичною і правовою, відноситься до громадян не як до об’єктів своєї діяльності, а поважає їх права і закріплює правову стабільність, перш за все за допомогою передбаченості своїх рішень. Якщо ж державна влада порушить права громадянина, він повинен мати змогу звернутися до незалежного суду. Ця гарантія не повинна мати ніяких виключень.
Література:
1. Права человека: Всеобщая декларация прав человека // Основные международные документы. – М.: Юрид. лит, 1989. – С. 110.
2. Савенко М.Д. Забезпечення незалежності суду – важливий напрям судово-правової реформи в Україні // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. Матеріали науково-практичної конференції. - Харків. - 2002.- № 10. - С. 35.
3. Москвин Л.М., Подкопаєв С.В., Прилуцький С.В. Статус судді: питання теорії та практики. – Х.: ВД «Інжек», 2004. - С. 12.
Федоров В.Н.
ОРГАНИЗОВАННАЯ ПРЕСТУПНОСТЬ И ЕЕ ОТРАЖЕНИЕ В УГОЛОВНОМ ЗАКОНЕ
В законодательстве Украины советского периода об организованной преступности практически ничего не говорилось. Лишь в общей части действовавшего тогда Уголовного кодекса Украинской ССР 1960 года говорилось о возможности совершения преступления организованной группой и это рассматривалось как обстоятельство, отягчающее ответственность (п.2 ст.41 УК). Однако это понятие не раскрывалось ни в уголовном законе, ни в постановлениях Пленума Верховного Суда Украинской ССР.В то же время распространение организованных форм преступной деятельности в конце 80-х и начале 90-х годов прошлого столетия вызвало необходимость внести соответствующие изменения в уголовном законодательстве Украины. Так, в течении 1989-2000 года двадцать статей Особенной части УК были дополнены таким квалифицирующим обстоятельством, как совершение преступления организованной группой. Однако такое понятие, как и раньше, нигде не раскрывалось. В 1993 году был принят Закон Украины «О организационно правовых основах борьбы с организованной преступностью». В статье 1 этого закона говорилось, что «под организованной преступностью понимается совокупность преступлений, которые совершаются в связи с созданием и деятельностью организованных преступных группировок. Виды и признаки этих преступлений, а также уголовно-правовые меры, применяемые к лицам, которые совершили такие преступления, устанавливаются Уголовным кодексом Украины». Как видно, данное определение организованной преступности имеет явно тавтологический характер, а ссылки на УК Украины 1960 не имела смысла, поскольку плоть до окончания его действия в сентябре 2001 года это явление в нем не раскрывалось.
Пленум Верховного Суда Украины также не дал общего определения организованной преступной группы. Однако им было принято три постановления, в которых были сформулированы признаки организованных преступных групп, совершающих определенные виды преступлений. Речь идет о п.26 Постановления Пленума Верховного Суда Украины « О судебной практике по делам о корыстных преступлениях против наемной собственности» № 12 от 25 декабря 1992 года, п. 17 Постановления Пленума Верховного Суда Украины « О судебной практике по делам о преступлениях против жизни и здоровья личности» №1 от 1 апреля 1994 года, п.п. 2,8 Постановления Пленума Верховного Суда Украины « О судебной практике по делам о бандитизме» № 9 от 7 июля 1995 года [1].
Анализ понятия « организованная преступность», на наш взгляд, дает основания утверждать, что оно слишком широкого по объему. Оно объединяет не только преступления, совершенные так называемой «мафией», но и преступления, которые связаны с действиями группы, действующие по предварительному сговору либо даже преступления, совершаемые единолично, но требующие тщательной подготовки или иными словами организации. Поэтому если с точки зрения криминологии явление организованной преступности как научная категория поддается определенно, то в уголовном праве из-за чрезмерной широты слова «организация» это сделать невозможно. Поэтому в УК Украины 2001 года законодатель отказался от попыток определить это явление «напрямую», дав определение организованной преступности. Для этого были использованы закрепленные в законе формы соучастия.
Из формы соучастия названия, которые уже непосредственно закреплены в нормативных актах, самое прямое отношение к проблемам организованной преступности имеют такие проявления преступной деятельности как совершение преступления организованной группой или преступной организацией. Так, преступление признается совершенное организованной группой, если в его подготовке или совершении принимали участие несколько лиц (три и больше), которые предварительно сорганизовались в стойкое объединение для совершения того или иного преступления, объединенное единым планом, с распределением функций участников группы, направленных на достижение этого плана, которой известен всем участникам группы (ч.З ст.28 УК).
Преступная организация - самая опасная форма преступной деятельности (ч.4 ст. 28 УК). Преступная организация отличается от организованной группы по трем признакам: количественный – пять и более лиц, сплоченности и по направленности на совершение тяжких и особо тяжких преступлений. При этом каких-либо критериев сплоченности закон не указывает. Поэтому данный признак не всегда может быть положен в основу четкого разграничения рассматриваемой формы соучастия от организованной группы. Более формализованным является категория преступлений, для совершения которых создается группа (преступная организация создается только для совершения тяжких или особо тяжких преступлений). Однако, как уже отмечалось в литературе, организованная группа также может создаваться для совершения тяжкого или особо тяжкого преступления [2],следовательно, разграничить организованную группу и преступную организацию весьма затруднительно и по категории совершаемых ими преступлений. Представляется верным, что формальным (но вместе с тем и юридическим) признаком преступной организации стал количественной: такого рода объединение должно насчитывать значительно больше, чем минимально необходимое для организованной группы число соучастников (три), а именно, пять и более лиц. Это совершенно очевидно и потому, что преступная организация может также создаваться и для руководства либо координации преступной деятельности иных лиц, обеспечения функционирования как самой преступной деятельности иных лиц, обеспечения функционирования как самой преступной организации, так и других преступных групп, где количество участников может исчисляться десятками.
Действующее уголовное законодательство предусматривает, что сам факт создания преступной организации и участия в ней образует оконченное преступление. Так, в статьях Особенной части УК существуют нормы, которые предусматривают ответственность преступных организаций. Общая норма, сформулированная в ст. 255 УК Украины, предусматривает ответственность за создание преступной организации, руководство ею или участие в ней, а также руководство или содействие встреч (сходке) представителей преступных организаций или организованных групп для совместного совершения ими преступлений или координации действий и т.д.
Следует отметить, что установление уголовной ответственности за руководство или содействие встрече (сходке) является весьма положительным моментом в действующим УК. Именно на сходках происходит распределение и перераспределение сфер влияния преступных организаций, разрабатываются планы преступной деятельности, улаживаются конфликты между представителями преступных группировок и т.д. руководство встреч (сходок) конкретно может заключаться в подборе и оповещении ее участников, в выработке вопросов, подлежащих рассмотрению, в подготовке вариантов разрешения возникающих в ходе обсуждения проблем, в руководстве самим процессом проведения сборища. По установившимся в преступном мире традициям организацией сходок занимаются наиболее авторитетные лидеры преступных группировок. Поэтому установление условий ответственности за руководство сходкой дает практическим органам еще один шанс нанести удар по « неприкасаемым» - лидерам преступных группировок.
Однако, после принятия нового УК Украины в судебной практике нет уголовных дел, где кто-либо привлекался к ответственности за руководство либо содействие проведению сходки.
Отчасти это объясняется тем, что содержащееся в УК понятие « сходка» в теоретическом отношении не разработано. В законе лишь говорится о целях проведения сходки : 1) разработка планов и условий совместного совершения преступлений; 2) материальное обеспечение преступной деятельности; 3) координация действий объединений или организованных групп. Но данные вопросы могут подниматься в той или иной мере в процессе любых контактов, в том числе и во время случайных встреч лидеров преступных организаций, при проведении совместных банкетов и т.д. Поэтому связывать понятие «сходка» лишь с кругом обсуждаемых вопросов на ней, явно недостаточно.
Предоставляется, что одним из критериев, позволяющим определить это новое для УК может стать то, что данное преступное сборище происходит исключительно для тех целей, которые указаны в ст. 255 УК. Никакие иные признаки : количество участников сходки, ее продолжительность « ранги» в преступном мире представителей группировок для этого сами по себе не подходят. Представляется, что именно таким образом это новое понятие должно быть раскрыто и в руководящем разъяснении Пленума Верховного Суда Украины.
В связи с появлением в УК Украины статьи 255, «Создание преступной организации» и возникли сложности по отграничению этого нового преступления от состава «Бандитизм», который долгое время просуществовал в ранее действовавшем УК. Действительно, эти оба преступления имеют много общего: они помещены в одной главе, направлены на борьбу с проявлениями организованной преступности, имеют конструктивные сходные признаки состава и т.д. Все это вызывает проблемы отграничения ст.255 и 257 УК о чем писалось в правовой литературе [3].
На практике бандитизм «в чистом виде» случается все реже и реже. Зачастую определенная бандитская группа входит в состав более крупного формирования и выполняет «особые поручения» по совершению корыстно-насильственных преступлений. Эти преступления совершаются для обеспечения доходов не только самой банды, но и всей организации, куда как часть входит сама банда. Такая бандитская группировка время от времени осуществляет вооруженные нападения на объекты собственности предпринимателей и мелких коммерсантов: магазины, офисы, кафе, торговые точки и т.д. [4]. Захватывая имущество либо уничтожая, его преступники делают таким образом «предупреждение» лицам, которые не желают делиться доходами. Поэтому учитывая эти новые для бандитизма моменты, говорящие также и об отсутствии определенной самостоятельности этих группировок от более организованных преступных объединений, действия таких формирований следует квалифицировать по ч. 1 ст.255 (Создание преступной организации) и по ст.257 (Бандитизм). Такая квалификация будет более полно отвечать реалиям сегодняшнего дня.
В действующем УК Украине специальными нормами об ответственности членов организованных групп и преступных организаций являются также: статья 258 УК-создание или участи в террористической организации или группе; статья 260 УК Украины - создание не предусмотренных законом военизированных или вооруженных формирований и участие в них. Данные составы создают определенную базу для противодействия организованной преступной деятельности.