«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Історико-правовий аналіз «вигнання» як інституту кримінального права античності і нового часу Понимание экономического признака хищения Заохочувальна кримінально-правова норма: деякі структурні та мовні аспекти Теоретичні та правові аспекти поняття грошової емісії Changing and addition of the accusation on the pre-trial investigation stage Article 141. Changing of the accusation С.ю. десницький та я.п. козельський – перші професійні філософсько-мислячі україно-російські юристи хvііі ст.

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Литература:

1. Смотр. :3борник постанов Пленум Верховного Суда Украины в криминальных делах:1973-2000гг./Упоряд. Н.А. Гуторова А.А. Житний.-Х.: Одиссей.2000
   
2. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации с постатейными материалами и судебной практикой / Под общ. Ред. СИ. Никулина.-М.: Менеджер, Юрайт,2001.-С.127.
   
3. См.: Иваненко И.В. Бандитизм как проявлением организованной преступности / Сб.: Информационное обеспечение противодействия организованной Одесса: Феникс-С.165.
   
4. Подробно см.: Гладких Р.Б. Криминологическая характеристика преступлений совершаемых организованными группами против субъектов малого предпринимательства// Юрид. мир.- 2000 № 5- С.25-32 ; Скобликов П.А. Истребование долгов и организованная преступность - М.: Юрист, 1997. _ С. 48-55.
   

Хаваджи Дінара

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ «ВИГНАННЯ» ЯК ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА АНТИЧНОСТІ І НОВОГО ЧАСУ

Проблема переміщення населення супроводжує всю історію існування людства. Необхідно зазначити, що як специфічна форма обмеження волі, вигнання відома з давніх часів. Так, у римському праві за деякі види злочинів передбачалося позбавлення римського громадянина прав громадянства через осуд на вигнання. Вигнання як міра покарання зазвичай полягала в примусовому виселенні на який-небудь острів або в окремі римські поселення на новозавойованих територіях. Режим заслання міг бути різним і передбачати різні наслідки. Засуджений міг бути висланий взагалі з Риму без позначення конкретного майбутнього місця проживання – і тоді міг жити там, де не буде заперечень з боку місцевої влади; міг бути засланий у якесь суворо визначене місце – і тоді місцева влада слідкувала, щоб він не залишав відведеного йому місця поселення. Вирок міг передбачати можливість повернення після закінчення деякого терміну; якщо такого не було, то засланий, безумовно, не міг повернутися з поселення без додаткових правових рішень [1, с. 174].

В афінському кримінальному праві V-IV ст. до н.е. найпоширенішим покаранням поряд зі стратою або ув’язненням, було вигнання з країни, що супроводжувалося конфіскацією майна, позбавленням цивільних і політичних прав.

Французький кримінальний кодекс 1810 р. також припускав як один із засобів кримінального покарання депортацію (вигнання за межі імперії). У відповідності зі ст.ст. 17, 18 КК Франції покарання депортацією полягало в засланні й довічному перебуванні в місці, зазначеному урядом, поза межами континентальної території імперії. Якщо депортований повертався на територію імперії, то на підставі одного посвідчення його особистості він засуджувався до довічних каторжних робіт. Засудження до каторжних робіт або депортації спричиняло так звану «громадянську смерть» [2, с. 82, 373].

Терміни заслання, вигнання, виселення застосовувалися також в нормативних документах радянських часів. Так, в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового й постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» зазначалося, що з метою зміцнення режиму поселення для виселених Верховним органом СРСР у період війни, а також у зв’язку з тим, що під час їхнього переселення не було визначено терміни їхньої висилки, встановити, що переселення у віддалені райони Радянського Союзу проведено навічно, без права повернення їх до колишніх місць проживання.

За самовільний виїзд (втечу) з місць обов’язкового поселення цих виселенців винні підлягають притягненню до кримінальної відповідальності. Міра покарання за цей злочин була визначена у вигляді двадцяти років каторжних робіт. Справи щодо втеч поселенців розглядалися на Особливій Нараді при Міністерстві внутрішніх справ СРСР.

Особи, винні в приховуванні виселенців, які тікали з місць обов’язкового поселення, або сприяли їхній втечі, особи, винні у видачі дозволу виселенцям на повернення їх у місця колишнього проживання, і особи, які здійснюють допомогу у влаштуванні в місцях колишнього проживання, притягувалися до кримінальної відповідальності. Міра покарання за ці злочини визначалася у формі позбавлення волі терміном на п’ять років [3, с. 10 – 11].

У цьому нормативному акті застосовувалося декілька термінів, близьких за своєю смисловою завантаженістю, зокрема «виселення», «поселення», «спеціальне поселення», «обов’язкове поселення», що дозволяло неоднозначність їхнього тлумачення і свідчило про недосконалість його юридичної техніки. Лише у 1953 р. Постановою Ради Міністрів Союзу РСР під грифом «цілком таємно» було затверджено Положення, яке регулювало питання, пов’язані з такими видами покарання як: вислання, заслання, спецпоселення, заслання на поселення.

Так, вислання полягало у випровадженні засуджених з постійного місця проживання під нагляд органів Міністерства Державної безпеки з забороною проживати в певних місцевостях. Вислання було основним або додатковим заходом покарання й застосовувалася до осіб, засуджених органами та Особливою Нарадою при МДБ СРСР на термін до п’яти років.

Заслання ставило на меті випровадження засуджених з постійного місця проживання з обов’язковим поселенням в інших місцевостях під нагляд органів МДБ. Заслання також було основним або додатковим заходом покарання й застосовувалося до осіб, засуджених органами та Особливою Нарадою при МДБ СРСР на термін від трьох до десяти років.

Спеціальне поселення полягало в переселенні за рішенням уряду окремих категорій осіб з постійного місця проживання з обов’язковим поселенням у певній місцевості під наглядом органів МДБ навічно або на певний термін.

Заслання на поселення містило обов’язкове безстрокове поселення в певних місцевостях під наглядом МДБ і застосовувалося згідно з Указом Президії ВР СРСР від 26 листопада 1948 р. до звільнених з особливих таборів і в’язниць після закінчення строку покарання, а також до звільнених після відбуття покарання з часу закінчення війни з таборів і в’язниць шпигунам, диверсантам, учасникам антирадянських організацій, групам і особам, які становлять небезпеку за своїми антирадянськими зв’язками і ворожій діяльності.

Розселення засланих спецпоселенців здійснювалося у віддалених місцевостях за рішеннях уряду СРСР. Місця обов’язкового поселення для поселенців визначалися рішеннями Рад Міністрів республік, виконкомами крайових і обласних Рад депутатів трудящих за погодженням з місцевими органами МДБ, а для засланих – розпорядженнями міністрів державної безпеки республік, начальників управлінь МДБ країв і областей. Перевезення й конвоювання осіб, яких направляють на спецпоселення та у заслання на поселення залізничним і водним шляхами сполучення, розвантаження й супровід до місця обов’язкового поселення, а також харчування на шляху проходження здійснювалося органами МВС СРСР [4, оп. 85 т, спр. 35, арк. 114 – 122].

Таким чином, «вигнання», «переміщення населення», «депортація» – ці поняття дедалі більше входять до наукового обігу та практичного вжитку, відображаючи складні процеси трансферу населення, тобто переміщення населення завжди було одним з інструментів державної політики в будь-які періоди історії людства.

Література:

1. Новицкий И.Б. Римское право. – М.: Теис, 1996. – 242 с.

2. Всеобщая история государства и права / под ред. К.И. Батыра. – М.: Былина, 2000. – 494 с.

3. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: збірник документів (1941–1998). – К.: Абрис, 1999. – 176 с.

4. ДА РФ. – Ф. Р-7523. Оп. 85 т. Спр. 35. Арк. 114-122.


Хилюта Вадим

ПОНИМАНИЕ ЭКОНОМИЧЕСКОГО ПРИЗНАКА ХИЩЕНИЯ

Традиционно, в науке уголовного права доминирует положение, согласно которому предметом хищения может быть только вещь, имеющая определенную экономическую ценность, т.е. наряду с физическим и юридическим, обязательным признаком хищения является экономический. Так уж сложилось, что экономическим отношениям собственности исторически присущи материальная основа и стоимостный признак, их объектом выступают экономические блага, являющиеся результатом человеческой деятельности и имеющие физическую, телесную основу.

Исторически, данный постулат восходит к концу ХIХ века, когда на всем европейском континенте широкое распространение и развитие получила имущественная теория вещи, суть которой состояла в том, что обязательным признаком вещи является ее экономическая ценность, стоимость, внешне выраженная в цене. Это основное положение было воспринято как цивилистикой, так и доктриной уголовного права и практически без всяких привнесений применяется в сегодняшней юридической науке.

Так, в существующей доктрине уголовного права отмечатся, что предметом хищения может быть только вещь, имеющая определенную экономическую ценность, т.е. способность удовлетворять определенные потребности человека (потребительская стоимость) и в которой в определенной мере овеществлен человеческий труд (меновая стоимость). Вещь, не способная удовлетворять определенные человеческие потребности ввиду ее невостребованности, не может являться предметом преступного посягательства. Причем, если по поводу меновой стоимости в настоящее время нет единства взглядов (т.е. является ли этот признак обязательным) и в правовой литературе данный вопрос все больше дискуссируется, то относительно потребительской стоимости (способности вещи удовлетворять те или иные потребности) никто, пожалуй, не ставит под сомнение целесообразность присутствия названного элемента в качестве обязательного признака предмета хищения. Это и вполне естественно, поскольку если предмет материального мира не способен удовлетворять те или иные человеческие потребности, то он и не будет предметом преступного посягательства ввиду его ненужности, невостребованности.

Безусловно, стоимость – это не юридическое, а экономическое понятие. Экономический закон стоимости был сформулирован представителями классической школы политэкономии А.Смиттом и Д.Рикардо, и сегодня существуют два основных учения о стоимости: монистическое и плюралистическое.

Монистическое учение исходит из того, что в основе стоимости вещи лежит один системообразующий (производственный) фактор – труд человека (К.Маркс). В данном случае стоимость определяется через овеществленный в товаре труд производителя, и товары на рынке обмениваются в соответстви с количеством и качеством труда, вложенного в их производство. В принципе, советское уголовное право исходило именно из данного тезиса, и предметом хищения признавало любые вещи материального мира, в создание которых вложен труд человека и котрые обладают материальной ценностью (выражением ценности является стоимость вещи, ее денежная оценка, затраченный труд). Здесь стоимость выражает объективную ценность вещи, ее общественную полезность. Определение ценности имущества осуществляется посредством его оценки в денежном выражении, и в зависимости от стоимости имущества хищение подразделяется на виды.

Указанная синтенция сохранилась и сегодня. Например в п. 6 постановления Пленума Верховного Суда Российской Федерации от 25 апреля 1995 г. № 6 «О некоторых вопросах применения судами законодательства об ответственности за преступления против собственности» сказано, что «при определении стоимости имущества, ставшего объектом преступления, следует исходить в зависимости от обстоятельств приобретения его собственником из государственных розничных, рыночных или коммисионных цен на момент совершения преступления. При отсутствии цены стоимость имущества определяется на основании заключения экспертов». Отсюда можно заключить, что предметом хищения является такая вещь, стоимость которой внешне выражена в цене или поддается оценке.

Плюралистические же учения ставят во главу угла определения стоимости не один, а множество факторов: природные ресурсы, труд, капитал, предпринимательские способности, оценка потребителей и т.д. (А.Маршал, Д.Кейнс, К.Менгер). То есть в этой концепции на определение стоимости вещи влияет многообразие экономических факторов и стоимость определяется как способность вещи обмениваться на другие полезные блага в определенных пропорциях. Таким образом, основным признаком предмета посягательств на собственность должна выступать действительная или потенциальная коммерческая ценность вещи (а не ее материальная природа и вложенный человеческий труд), способность быть товаром и участвовать в легальном экономическом обороте. Иначе говоря, стоимостная характеристика предмета хищения в рыночных условиях является ключевой. Внешним же выражением стоимости товара признается цена, отсюда и предметом хищения признается такая вещь, стоимость которой выражена в цене или поддается оценке.

Говоря об экономическом признаке предмета хищения, нельзя не обратить внимание также на то обстоятельство, что в основе его лежит не только стоимость вещи, но и ее ценность (не путать с ценой). А при такой постановке вопроса может вполне оказаться, что вещь может вовсе и не иметь экономической стоимости, но является ценной для ее владельца по иного рода обстоятельствам. Так, нередко для собственника похищенное имущество является «бесценным» в силу каких-либо жизненных фактов (например, личные письма, автограф известного человека, фотографии, рукописи, исторические документы и т.д.). Вложение труда здесь ничтожно, следовательно, об обладании ими какой-либо стоимостью можно говорить лишь в условном смысле. Более того, иногда мы можем наблюдать несоответствие между стоимостью этих предметов и их ценой (при минимальном вложении общественно полезного труда в их создание цена такого предмета может быть весьма значительной). Это предопределяется тем обстоятельством, что рассматриваемые предметы имеют, помимо экономической, еще и иную ценность (художественную, культурную, историческую, духовную), которая существенно превосходит первую (экономическую). И в данном случае цена на эти вещи формируется не исходя из их экономической ценности, а вследствие их особой значимости (в том числе и личной для ее обладателя).

Конечно, в рассматриваемой ситуации потерпевшему причиняется не столько имущественный, сколько моральный вред. Таким образом, вещь может удовлетворять не только естественные и материальные потребности человека, но и его духовные качества, а здесь потребительская стоимость не всегда может выступать мерилом ценности вещи.

В принципе, обозначенный подход применяется в западноевропейском уголовном праве, где цена и экономическая ценность вообще не влияют на квалификацию кражи, т.к. сущность кражи состоит в нарушении права собственности, а не в причинении имущественного ущерба. Так, в Германии и Франции предметом кражи могут быть вещи, не имеющие какой-либо экономической ценности (например, личные письма, документы бухгалтерского учета). Здесь уголовный закон обеспечивает защиту экономически не имеющих ценности вещей в силу их принадлежности кому-либо, и внимание акцентируется на восстановительном значении института охраны собственности. Однако, эта концепция не применяется в отношении мошенничества, вымогательства и злоупотребления доверием, поскольку эти преступления рассматриваются не в качестве преступлений против собственности, а в качестве преступлений против имущества вообще.

Как видно, в основе данной теории лежит суждение, согласно которому ценность товара определяется субъективным отношением к нему человека, ибо всякое благо полезно, но не всякое – ценно. Ценностью же обладают лишь те блага, которые редки по сравнению с потребностью в них. Поскольку человек живет в основном в мире экономических благ, цена на которые устанавливается на рынке не в соответствии с вложенными затратами труда на их производство, а в зависимости от субъективных определений потребителями ценности этих благ, постольку цена не имеет под собой никакой объективной основы, как впрочем и трудовая теория стоимости. Стало быть, главное заключается не в объеме затрат труда на производство товара, а конечный результат этого производства, предельная полезность товара.

Отечественная же доктрина уголовного права продолжает видеть в основе предмета хищения стоимостный (ценовой) критерий, указывающий именно на размер стоимости похищенного (значительный, крупный, особо крупный), т.к. ценность имущества проявляется в его стоимости. Иначе говоря, предмет, не имеющий экономической стоимости, не является общепризнанным благом и, соответственно, предметом преступления. Так, имеют свою цену чистый лист бумаги, блокнот или простая шариковая (гелевая) ручка, примитивная зажигалка, прищепка для белья и т.п., однако указанные предметы, будучи изъятыми у собственника, не могут признаваться предметом хищения, т.к. их стоимость невелика. Вместе с тем, существующая доктрина признает предметом преступления похищенные фотографии знаменитых людей (особенно с автографами), их дневники, письма этих людей и иные вещи, которые могут быть предметом купли продажи и выставляться на аукцион.

Сказанное свидетельствует о том, что в настоящее время пытаются совместить объективный (предметом хищения может быть вещь, имеющая стоимость) и субъективный (вещь имеет цену настолько, насколько в ее похищении имеет место корыстный мотив, желание виновного поживиться за чужой счет) критерии оценки ценности вещи. Исходя из этого, можно сделать первый промежуточный, но весьма значительный, вывод: ценность вещи предопределяется ее способностью быть предметом гражданского оборота.

В то же время наличие двойных стандартов не позволяет однозначно решать проблему стоимостной оценки предмета хищения с позиции ценности вещи. «Стоимостная» концепция оценки вещи не всегда последовательна, когда речь заходит о невещественных объектах. С одной стороны, предметом хищения не признается энергия, информация и т.п. нематериальные объекты, с другой – документы, удостоверяющие имущественные права (выполняющие роль денежного эквивалента), являются предметом хищения. Однако требования и права не есть вещи, коими являются документы, опредмечивающие эти права. Как раз таки, стоимость имеют права, а не документы (также как и услуга по предоставлению энергии является денежным выражением затраченного труда при подаче энергии как таковой). У нас же получается, что приоритет отдается не имущественному праву как таковому, а стоимости документа, которое это право удостоверяет. Более того, стоимостную оценку имеют как невещественные объекты, так и имущественные права, удостоверенные документально. В этом отношении имущественные обязанности, как и имущественные права, не только наделены экономическим содержанием (могут складываться в процессе производства, распределения, обмена и потребления предметов материального мира), но и обладают стоимостной оценкой, денежное выражение которой – цена – может быть применимо не только к имущественному праву, но и к имущественной обязанности.


Хряпінський Петро

ЗАОХОЧУВАЛЬНА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА НОРМА: ДЕЯКІ СТРУКТУРНІ ТА МОВНІ АСПЕКТИ

Правники тільки позначили вихідні вимоги мовної форми викладення правових норм, які з точки зору відповідності змісту і форми кримінально-правових норм сприяють підвищенню їх ефективності (М.Д. Дурманов, Н.Ф. Кузнецова, М.І. Панов). Зробивши узагальнення мовних правил викладення норм кримінального права, ми дійшли висновку, що вони зводяться до лінгвістичних, синтактичних і стилістичних вимог: 1) якщо для визначення диспозиції приймається будь-яка визначена ознака, то вона повинна бути врахована у всіх споріднених випадках; 2) терміни, що використовуються повинні бути прийнятними для даної системи права; 3) для визначення споріднених складів злочинів належить застосовувати однакові обставини і терміни; 4) формулювання повинні бути повними і не залишати невирішених питань; 5) формулювання повинні бути чіткими і ясними, простими і зрозумілими та не давати приводу для різного тлумачення; 6) окремі слова та терміни повинні вживатися в законі в їх словарному значенні; 7) якщо законодавець надає тому чи іншому терміну спеціальне значення, він повинен в законі розтлумачити його значення (Є.Н. Атарщікова, М.Б. Кострова, В.М. Савицький). Н.Ф. Кузнєцова визначила такі вимоги викладення правових приписів: роз’яснювати спеціальну термінологію; загальновживані терміни використовувати в їх прямому літературному значенні, виключити архаїзми, історизми, неологізми, вульгаризми та іноземні терміни, що не стали загальновживаними, не порушувати правила синтаксису і пунктуації; дотримуватися законодавчою стилістики, яка виключає як такі, експресивні, емоціональні лексичні конструкції; не припускатися ускладнення термінології [1, 32-33].

У сфері кримінально-правового регулювання ефективними засобами досягнення соціально-корисних цілей виступають заохочувальні кримінально-правових норми, як провідники заохочувального методу правового регулювання (Ю.В. Баулін, Ю.В. Голик, А.В. Наумов). Дія заохочувальної кримінально-правової норми проявляється у тому, що ця правова норма, по-перше, визначає суб’єктів-адресатів поведінки, яка стимулюється, заохочується і вони мають здійснити визначену кримінальним законом правомірну поведінку, спрямовану на досягнення мети кримінально-правового регулювання; по-друге, установлює юридичні факти, з появою яких адресати заохочувальних норм мають здійснювати визначену позитивну поведінку; по-третє, моделює мінімально необхідний, але достатній зразок (модель) правомірної, соціально-корисної поведінки, і, в четвертих, стимулює адресатів визначеними в кримінальному законі засобами заохочення.

Основний стимулюючий заряд цих норм закладений у заохочувальній санкції, яка може передбачати в залежності від соціальної корисності тієї чи іншої кримінально-правової поведінки три різновиди заохочення: 1) виключення кримінальної відповідальності; 2) звільнення від кримінальної відповідальності та покарання; 3) пом’якшення кримінального покарання при його призначенні чи відбуванні. Норми кримінального законодавства соціально завантажуються і, насамперед, сприймаються індивідуальною і суспільною свідомістю людей і громади через оцінку негативних або позитивних санкцій, що загрожують особі чи стимулюють її у разі вчинення відповідно суспільно-небезпечної або суспільно-корисної кримінально-правової поведінки (М.І. Бажанов, В.В. Сташис, В.Я. Тацій). Заохочувальна санкція з точки зору законодавчої техніки викладення заохочувальних норм кримінального законодавства та підвищення ефективності спонукального впливу на правосвідомість повинна знаходитись на першому місці. З кримінально-правового заохочення, на наш погляд, повинна починатися будь-яка заохочувальна кримінально-правова норма. Вітчизняний законодавець широко використовує такий спосіб розташування санкції. Так, Розділ IX Загальної частини КК має назву «Звільнення від кримінальної відповідальності», в ч. 1 ст. 74 КК зазначено, що звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом’якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених КК; в ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114 заохочувальні приписи також починаються зі слів «звільняється від кримінальної відповідальності». Така законодавча конструкція заохочувального припису має значні переваги перед тими варіантами, де правові наслідки правомірної і соціально-корисної поведінки треба ще відшукати у великому, інколи дуже великому, змісті диспозиції і гіпотези заохочувальної кримінально-правової норми (О.О. Житний, О.В. Наден, А.М. Ященко). Пересічному адресату заохочення важко, не володіючи спеціальними знаннями і навичками, в тесті правової норми знайти конкретне правове заохочення визначеної позитивної посткримінальної поведінки. За таким, вважаємо за необхідне висловитися за редакційні зміни у ст. 17, ч. 2 ст. 31, ст.ст. 36, 38, 39, 41, 42, 43, 45, 46, 47, 48, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 3 ст. 269 КК.

На другому місці у заохочувальному приписі повинна розташовуватись гіпотеза кримінально-правової норми, яка в більшій мірі відбиває передумови застосування тієї чи іншої міри заохочення. Гіпотеза заохочувальних норм здійснює суб’єктну і умовну прив’язку моделі правомірної поведінки до конкретних життєвих обставин [2, 23]. Мовним інструментом викладення гіпотези є вказівка у правовому приписі на суб’єкта-адресата, який має вчинити певні соціально-корисні діяння (дії чи бездіяльність) та визначення юридичних фактів, що зумовлюють ту чи іншу правомірну поведінку. Держава, як владний суб’єкт кримінально-правових відносин, представлення у заохочувальних правовідносинах повноважним суб’єктом – судом. В ч. 2 ст. 44 КК вказується, що звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, здійснюються виключно судом. Неважко переконатися, що все інші заохочувальні санкції теж застосовуються тим же органом. Так, скажімо, тільки суд здійснює офіційну кримінально-правову кваліфікацію правомірних дій особи при заподіянні шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ч. 1 ст. 42 КК) або вимушеному заподіянні шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК). Так само, тільки суд застосовує звільнення від покарання та його відбування (ст. 74 КК), звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК) чи будь-яке інше заохочення у сфері кримінально-правового регулювання.

Другим суб’єктом заохочувальної кримінально-правової норми виступає фізична особа. Зрозуміло, що суб’єкт кримінальних правовідносин повинен мати всі необхідні ознаки щодо суб’єкту кримінальної відповідальності – досягти відповідного віку (ст. 22 КК) та бути осудним (ст. 19 КК) (В.В Лень, В.В. Устименко, С.С Яценко). За відсутності хоча б однієї із встановлених законом загальних ознак не можна навіть вести мову про суб’єкта заохочення. Якщо закон не встановлює якихось обмежень щодо ознак та якостей адресата можна говорити про загальний суб’єкт заохочення. Так, загальним суб’єктом-адресатом заохочення є особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (ч. 2 ст. 17 КК). Нерідко законодавець обмежує коло адресатів заохочення вказівкою на обмежувальні ознаки прямо у заохочувальній нормі. Скажімо, згідно ч. 2 ст. 111 КК звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання. В випадках застосування законом обмеження щодо загальних ознак суб’єкта заохочення, на наш погляд, необхідно як у випадках з суб’єктом злочину, виділяти й спеціального суб’єкта заохочення. В гіпотезі норми знаходимо й визначення передумов застосування того чи іншого різновиду заохочення. Насамперед, передумовами заохочення є відповідні юридичні факти, із виникненням, розвитком та припиненням котрих законодавець пов’язує виникнення, розвиток та припинення всього комплексу кримінально-правових відносин [3, 58]. Щодо мовних вимог до гіпотези заохочувальної кримінально-правової норми, яка б сприяла її більш ефективному застосуванню, то вважаємо, щоб уникнути лінгвістичних, синтактичних і стилістичних вад у вигляді повторів, протиріч і алогізмів у тексті заохочувальних приписах, необхідно у нормах Загальної частини максимально використовувати описовий прийом викладення гіпотези, а у нормах Особливої частини КК відсилочний прийом позначення цієї частини правової норми.

Завершуватися заохочувальна кримінально-правова норми, на наш погляд, має диспозицією. В ній із максимальною повнотою і точністю виписується модель правомірної соціально-корисної поведінки, що виступає підставою застосування відповідного заохочення (Р.А Сабітов, І.А. Тарханов, Р.Р. Шакіров). Для формулювання диспозицій заохочувальних кримінально-правових норм важливого значення набувають правила синтаксису і пунктуації. Для прикладу нагадаємо загальновідому проблему із комплексом визначених у законі дій винного при дієвому каятті. В теорії дискутувалась, а в судовій практиці реалізовувалась концепція достатності однієї чи двох обставин, із числа трьох визначених кримінальним законом, для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (Х.Д. Алікперов, Л.В. Головко, С.Г. Келіна). Диспозиції заохочувальних кримінально-правових норм мають бути простими і зрозумілими за мовою викладення. Тому, на наш погляд, необхідно переглянути і спростити (скоротити) деякі диспозиції заохочувальних приписів, що займають майже пів сторінки тексту кримінального закону. Психологи і філологи стверджують, що найбільш ефективно сприймаються і засвоюються тести із 7-9 слів. З цих позицій уявляються змістовно перевантаженими диспозиції кримінально-правових норм про необхідну оборону (ст. 36 КК), затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК) та деяких інших обставин, що виключають злочинність діяння.

Література:

1. Кузнецова Н.Ф. Эффективность уголовно-правовых норм и язык уголовного закона // Социалистическая законность. – 1973. - № 9. – С. 29-33.
   
2. Панов Н.И. Методологические аспекты формирования понятийного аппарата юридической науки // Правоведение. – 2006. - № 4. – С. 18-28.
   
3. Панов Н.И. Понятийные аппараты наук криминального цикла // Государство и право. – 2001. - № 5. – С. 57-60.
   

Царьова Людмила

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОНЯТТЯ ГРОШОВОЇ ЕМІСІЇ

Грошовій емісії як науковій категорії тривалий час приділялась певна увага лише економістами. Але сучасний стан світової економіки, глибока економічна криза, наслідки якої негативно вплинули і на стан національної економіки, викликавши спад виробництва та інфляційні процеси, змушують фахівців у сфері економіки і права аналізувати причини кризових явищ, визначати фактори, які можуть їх попереджати або мінімізувати їх наслідки, та розробляти пропозиції та заходи по їх попередженню. Серед актуальних питань, які у цьому контексті потребують особливої уваги, слід вказати і на необхідність розгляду теоретичних та правових аспектів категорії грошей та грошової емісії. Адже ще лідер монетаристської школи Мільтон Фридмен вказував на роль грошей для забезпечення макроекономічної рівноваги. Він довів, що, регулюючи пропозицію грошей, держава може безпосередньо впливати на рівень інфляції, попереджаючи її або послаблюючи [1].

Слід вказати, що у публічному праві, зокрема, це стосується насамперед фінансового права, зазначеним питанням не приділялась належна увага. Водночас, сучасний стан фінансового права як галузі права та науки, зміна доктрини з урахуванням зміни економічних відносин потребують нових підходів до визначення грошей як наукової категорії та об’єкту правового регулювання, визначення змісту поняття «емісія грошей», визначення меж необхідного державного регулювання грошової емісії. У вітчизняній юридичній науковій літературі деякі аспекти цього питання розглядались у роботах Є.О. Алісова, І.Б. Заверухи, Т.А. Латковської, О.П. Орлюк, серед дослідників інших країн проблем грошової емісії торкались Є. М. Ашмаріна, К.С. Бєльський, О.М. Горбунова, М.В. Карасьова та інші. Але системне дослідження теоретичних та правових питань емісії грошей не проводилось.

Звичайно, в межах цієї статті неможливо детально дослідити усі аспекти зазначеної проблеми, тому метою її є визначення змісту категорії «гроші» та їх юридичної природи, визначення категорії «грошова емісія», а також проблем правового регулювання грошової емісії в Україні.

Для вирішення цих питань слід звернути увагу на неоднозначний зміст, який вкладають різні дослідники у поняття «грошова емісія». Так, відомий представник вітчизняної економічної науки А.М. Мороз визначає емісію грошей як випуск у обіг грошей в усіх їх формах – готівковій та безготівковій та вказує, що вона веде до збільшення грошової маси в обігу [2]. Такої ж думки притримуються і російські фахівці у сфері економіки [3].

Інший підхід спостерігається у дослідженнях вчених – юристів. Так, відомий російський фахівець К.С. Бєльський розглядає цей термін лише у контексті готівки. Він визначає емісію готівкових грошей як сукупність заходів по розробці, виготовленню та випуску в обіг паперових банкнот та металевої монети на підставі вказівок Центрального банку РФ[4]. При цьому він цілком справедливо зауважує, що вважає грошовою емісією лише такий випуск грошей, який веде до збільшення грошової маси, що знаходиться у обігу.

Представник вітчизняної правової науки Т.А. Латковська визначає грошову емісію як утворення та надходження у грошовий обіг різних платіжних засобів [5], оскільки, як вона зазначає, ці засоби також виконують таку ж платіжну функцію, як і гроші. Аналогічну аргументацію приводить і російський економіст О.В. Юров, зазначаючи, що грошима може бути будь-який об’єкт, що виконує функції грошей, тому, класифікуючи грошову емісію, він відносить до неї і емісію грошових сурогатів [6].

Інший підхід у вітчизняного вченого Є.О. Алісова, на думку якого категорія «грошова емісія» не охоплює випуск грошових сурогатів. Аналізуючи зміст категорій «гроші» та «грошова емісія», він робить висновок, що грошові сурогати є приватними грошима, які є платіжними засобами з обмеженою сферою застосування й у своїй більшості (за умови відсутності заборони на їх застосування, як це має місце в Україні), обмеженою законною платіжною силою. При цьому він попереджує, що застосування таких коштів повинно передбачати механізм співвідношення з існуючими в державі законними платіжними засобами, що зумовлено необхідністю врахування наслідків проведених з їх використанням господарських операцій з огляду на фіскальні інтереси держави [7].

Зважаючи на такі різні підходи фахівців уявляється, що для визначення категорії «грошова емісія» слід перш за все з’ясувати, що саме ми маємо на увазі, використовуючи поняття «гроші».

Досліджуючи категорію «гроші», деякі вітчизняні економісти виділяють такі базові принципи та підходи: а) гроші – це особливий сектор економічних відносин, що опосередковує взаємовигідний обмін товарами, роботами, послугами та капіталами між суб’єктами економіки з передбачуваними наслідками; б) це сукупність усіх платіжних засобів, здатних забезпечувати виробництво, обмін та споживання усього різноманіття благ, які мають споживчу вартість (товарів, робіт, послуг) [8]. Слід відзначити, що перша частина такого визначення є вельми спірною, оскільки гроші як такі не можна вважати сектором економіки, вони є лише засобом, що забезпечує функціонування певного сектору економіки, яким можна вважати сектор грошового обігу. Стосовно другої частини запропонованого підходу, то він є схожим з позицією багатьох дослідників [9].

Чітке теоретичне визначення категорії «гроші» відсутнє і у зарубіжній науковій літературі. На проблеми економічної науки стосовно неясності з приводу поняття і природи грошей вказував відомий економіст США другої половини ХХ століття П.Девідсон [10]. У американській літературі переважає суто емпіричний підхід до з’ясування змісту категорії «гроші», суть яких визначається лише на основі їх функціонального застосування. Так, американський економіст Ф.Вокер ще в минулому столітті висловлював думку, що «гроші – це те, що вони роблять»[11]. Це надто спрощене визначення повторюють і його співвітчизники К.Л. Макконнелл та С.Л. Брю [12].

Вітчизняні економісти та вчені-юристи детальніше дослідили категорію грошей. Одним із фундаментальних положень вітчизняної економічної теорії, як відзначає А. Гальчинський, є твердження, що гроші являють собою специфічний засіб реалізації вартості, її окрему форму. Слід підтримати його висновок, що саме вартість є тією реальною базою, яка робить гроші і товар економічно тотожними структурами, оскільки товар обмінюється на гроші, далі гроші – на інший товар завдяки наявності спільної основи – вартості [13]. Але водночас потрібно внести певне уточнення, відзначивши, що гроші є лише знаками вартості, її символами, і вони обмінюються на товар лише на підставі юридичного критерію, що полягає у наданні їм законом властивості бути єдиним законним платіжним засобом.

Саме в цьому полягає основна характеристика їх правової природи, яка відрізняє їх від інших платіжних засобів, у тому числі і від грошових сурогатів. Адже держава, встановивши у Конституції України національну валюту – гривню як єдиний законний платіжний засіб на території країни, зобов’язала усіх без винятку суб’єктів правовідносин використовувати національні гроші у такій якості. Звернемо увагу на те, що такий владний припис стосується лише суто грошей, а не інших платіжних засобів, зокрема, грошових сурогатів.

Зважаючи на викладене, уявляється за доцільне зробити висновок, що

• гроші є фінансовим інструментом, який визначений законом як єдиний законний платіжний засіб, є універсальним посередником міни та може виконувати також функції засобу накопичення;
  
• під терміном «грошова емісія» слід мати на увазі лише емісію суто грошей, а не грошових сурогатів;
  
• до проблем правового регулювання грошової емісії слід віднести відсутність законодавчого регулювання цієї важливої сфери реалізації грошово-кредитної політики та відсутність контролю держави за емісійною діяльністю Національного банку України. Тому необхідно прийняття Закону України «Про грошову систему», у якому мають бути врегульовані і питання щодо грошової емісії та відповідного контролю з боку держави.
  

Література:

1. Финансы, деньги, кредит: Учебник /Под ред. О.В. Соколовой. – М.: Юристъ, 2000. – С.62. (всего 784 с.)

2. Банківська енциклопедія / Під ред. д.е.н., професора А.М. Мороза. – К.:Фірма «Ельтон», 1993. – С.93.

3.. Финансовый словарь / Благодатин А. А., Лозовский Л.Ш., Райзберг Б.А. – М.: ИНФРА – М., 2005. – С. 282.

4. Бельский К.С. Эмиссионное право как институт финансового права // Государство и право. – 2006. – №5.- С. 50.

5. Латковська Т.А. Фінансово-правові питання формування центральних та державних банків в Україні, країнах центральноєвропейської та англосаксонської систем права: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2007. – С. 229.

6. Юров А.В. Эмиссионное регулирование экономики. Дисс. …к. э. н.. – М., 2003. – С. 20.

7. Алісов Є.О.Проблеми правового регулювання грошового обігу в Україні. Дис....д.ю.н..– Харків, 2006. – С. 371.

8. Ющенко В., Лисицкий В. Деньги: развитие спроса и предложения в Украине. – К.: Издательский дом «Скарбы», 2000. – С. 15-16. (всего 347 с.)

9. Див., напр.: Миллер Р.Л., Ван-Хуз Д.Д. Современные деньги и банковское дело. – М., 2000. – С.6.; Деньги. Кредит. Банки:Учебник / Под ред.. Г.Н. Белоглазовой. – М., 2004. – С.14

10. Цит. по: Гальчинський, Анатолій. Теорія грошей: Навч. посібник. – К.: Основи, 1998. – С.:64. (усього 415 с.)

11. Там само.

12. Макконнел К.Л., Брю С.Л. Экономикс. Принципы, проблемы и політика. – Т. I. – М.: Изд-во «Республика», 1992. – С. 264.

13. Гальчинський, Анатолій. Вказ. праця. – С.66.


Cherkova Marina

CHANGING AND ADDITION OF THE ACCUSATION ON THE PRE-TRIAL INVESTIGATION STAGE

The analysis of the content of the article 141 of the Criminal Procedural Code of Ukraine (further – CPC of Ukraine) allows us to approve that this position of the regulator «if …the need of the changing or addition of the accusation will appear…» is pointing on the two kinds of the modification of the accusation: its changing and addition. The article 141 of the CPC of Ukraine has the same title.

The scientists go the same way too. In many monographs and textbooks that are dedicated to this theme we meets the paragraphs named «The changing and addition of the accusation». There is a question: is the addition of the accusation the independent procedural institute or the kind of the modification of the accusation?

Looking for the answer to that question we have to consider the determinations and the interpretations of this notion in the science of the criminal process.

A.P. Rijakov defines that «…the accusation changes when the fact of committiny of another crime by the inculpated person is discovered. In this case the accusation is adding by the new criminal episodes, it can cause the changing of the qualification of the actions of the accused or not, et cetera» [1; 86-87]. On our opinion, it’s very narrow determination of the addition of the accusation because the addition of the accusation is possible not only after discovering of another crime of the inculpated person. There will be also required to change the accusation when the independent corpus delecti will be found out in those criminal actions of the person which were already incriminated to him, when the accessories of the inculpated person will be revealed and also when the new facts of committing the crime will be included in the volume of the accusation. If A.P. Rijakov included all these circumstances to the notion «et cetera» in his determination of the notion «the addition of the accusation», then, on our opinion, such determination doesn’t explain the content and the basis of the addition of the accusation and, in fact, doesn’t open the notion at all.

M.I. Bajanov in his determination of the addition of the accusation as a base of his discourses used the fact of discovering of the new crimes. He used the notion «the changing of the accusation because of finding the new crimes which were committed by the inculpated person» [2; 12].

R.H. Yakupov notes that the addition of the accusation – is a simultaneous incrimination of two accusations to the inculpated person: the initial, which was already incriminated, and the new one, which concerns not the separate episodes of the same crime but the totally new crime [3; 270]. But the episode of the criminal activity – is a practically always a the separate crime, even if the formula of the accusation stays the same (for example, the person committed several housing thefts – in this case the corpus delecti is one, but the criminals episodes are several, and every next episode is courses to the addition of the accusation).

A.Y. Dubinskiy and V.A. Serbulov propose more profound determination of the notion «addition of the accusation». According to their opinion the changing of the accusation requires if there will be discovered the new facts of a criminal activity of the person (separate criminal acts, episodes, the qualifying circumstances) after the presenting of the initial accusation [4; 45].

The including of the new facts to the decree of the attracting as inculpated was taken as a basic of the determination of the notion «addition of the accusation» by F.N. Fatkullin, Z.Z. Zinatullin and Y.S. Avrah. They suggest the classification that is based on the notion «the volume of the accusation» and point the addition of the accusation as the widening of the accusation. And those authors determinates the widening of the accusation as the including to the accusation the separate facts, juridical features or criminal procedural norms (points) [5; 70].

It is worth to note that none of the mentioned determinations gives the answer to the question why the notion «addition of the accusation» considers separately from the notion «the changing of the accusation» in the legislative and the theory of a criminal procedure.

Only in the scientific work written by M.M. Miheenko, V.T. Nor and V.P. Shibiko we can find the argumentation of a such separation. These scientists argue for the meaning of that separation «…in spite of the fact that the addition of the accusation is one of the kinds of its changing. The addition of the accusation by the new crime with a new qualification or by the new crime with such qualification as the crime which was already presented to a person always makes the state of the person worse and breaks his right to the protection» [6; 280].

It is hard to say against the fact that the addition of the accusation makes the state of the person worse. At the same time the changing of the essence of the accusation to the article of the CPC of Ukraine which is provides for more heavy sentence makes the state of the person worse too. On this base it is worth to say that separation of the changing the essence of the accusation from the general notion «changing of the accusation» makes sense as for the addition of the accusation. The general notion «changing of the accusation» has to include all the kinds of the changing of the accusation or it has to be commuted into the classification of a separate kinds of the changing if accusation – its addition, its diminution and changing of its essence.

As for the breaking the rights of the charged offender while the addition of the accusation, we suppose that such breaking doesn’t happen because in this case the investigator draws up the new decree of the attracting as inculpated, presents it to the inculpated person, explains the meaning of that decree and also the rights of the inculpated person which can be used for the protection against the accusation.

As a result we have to point that makes worsening the state of the charged offender and the postulates his rights breaking can’t be taken as a basics of the separation the notion «addition of the accusation» from the general notion «changing of the accusation».

We consider that the addition of the accusation is always change it. There is always the plot or the qualification of the accusation changes if the new facts about the crime discovers. We suppose that the actual plot and the legal estimation of the accusation are the component parts of the volume of the accusation and if any of these parts changes – the whole volume of the accusation will be changes too. Such an approach to determine the essence of volume of the accusation could be conductive to extermination of such cases in which the addition of the accusation nature is taken up as its changing, but the changing of the qualification after the addition of the accusation – only as its detailed definition.

And because of that, for the purpose of monotonous comprehension of the kinds of modification of the accusation we suggest the law-term «addition of the accusation» commute into the law-term «changing of the volume of the accusation towards to its extension» in the text of the article 141 of the CPC of Ukraine. Thus the both cases of the changing of accusation – of its plot or its qualification – we can call the changing of the volume of the accusation towards to its extension.

So, a conclusion, we can define the essence of the changing of the volume of the accusation towards to its extension. The volume of the accusation can be extended by the including of the new facts that were discovered after the presenting of the initial accusation. Such as :

a) committing of another crime except that one that was already incriminated to a person;

b) discovering of the independent corpus delicti in the criminal actions of a person that were already incriminated to him;

c) committing crime in complicity with the persons who weren’t call as inculpated;

d) discovering of any circumstances or information about the person that entail to the changing of the qualification after the presenting of the initial accusation.

Taking into the consideration the mentioned material we suggest the following edition of the part 1 and 2 of article 141 of the CPC of Ukraine:

« Article 141. Changing of the accusation

In the presence of the sufficient facts on the pre-trial investigation stage the volume of the accusation can be changed towards to its extension or to its diminution or the essence of the accusation can be changed.

The changing of the volume of the accusation towards to its extension takes place by including of the new facts that were discovered after the presentation of the initial accusation and that entail the changing of the plot or of the plot and the qualification of the incriminated action. Such facts are: committing of another crime except that one that was already incriminated to a person; discovering of the independent corpus delicti in the criminal actions of a person that were already incriminated to him; committing crime in complicity with the persons who weren’t call as inculpated; discovering of any circumstances or information about the person that entail to the changing of the qualification after the presenting of the initial accusation…»

Literature:

1. Rijakov A.P. The accused. – Moscow: PRIOR, 1999. – 144 p.
   
2. Bajanov M.I. Changing of the accusation in the Soviet criminal process. – Moscow: Gosurizdat, 1954. – 55 p.
   
3. Yakupov R.H. Criminal process. – Moscow.: Zercalo, 1999. – 464 p.
   
4. Dubinskiy A.Y., Serbulov V.A. Attracting as inculpated. – К., 1989. – 56 p.
   
5. Fatkullin F.N., Zinatullin Z.Z. and Avrah Y.S. Accusation and protection in a criminal cases. – Kazan, 1976. – 166 p.
   
6. Miheenko M.M., Nor V.T., Shibiko V.P. Criminal procedure of Ukraine. – K.: Libid, 1999. – 534 p.
   

Шамес Йосип

С.Ю. ДЕСНИЦЬКИЙ ТА Я.П. КОЗЕЛЬСЬКИЙ – ПЕРШІ ПРОФЕСІЙНІ ФІЛОСОФСЬКО-МИСЛЯЧІ УКРАЇНО-РОСІЙСЬКІ ЮРИСТИ ХVІІІ СТ.

Щедра на таланти українська земля дала у ХVІІІ ст. тоді ще молодій Російській імперії не тільки блискучого філософа Г. С. Сковороду та ще декількох видатних випускників Києво-Могилянської Академії й «братських шкіл», які за наказом Катерини ІІ були рекрутовані у Петербург та Москву для навчання місцевих кадрів (зокрема, у відкритій там в 1755 р. Слов’яно-Греко-Латинській Академії) та виконання (як той же Г. Сковорода) дипло-матичних місій, а й низку високоосвічених філософсько-мислячих профе-сійних правознавців. Один з них – молодший сучасник Г. Сковороди й теж родом Полтавської губернії Семен Юхимович Десницький, якого з точки зору істориків права прийнято вважати першим російським юристом й водночас – видатним представником філософії Просвітництва.

По закінченню Ніжинської гімназії високообдарований С. Десницький поїхав продовжувати освіту спочатку у Московському, а потім Петербург-зькому імператорських університетах, після чого він протягом 1761–1767 років проходив стажування в університеті м. Глазго (Шотландія), де головним предметом його студій стала філософія юридичної справи. Науковим керівником стажиста був завідувач кафедрою «моральної філософії», а потім всесвітньо відомий економіст доктор Адам Сміт.

Повернувшись із закордонного відрядження, результати якого – захист докторської дисертації з римського права – були високо оцінені у письмовому відгуку його авторитетного наукового керівника, Семен Юхимович видав у Московському Імператорському університеті та потім на публічних зборах його професорів захистив як ще одну, необхідну для викладацької діяльності т.зв. «габіталітаційну дисертацію «Слово про прямий і найближчий спосіб до навчання юриспруденції, говорене... червня 30 дня 1783 року». За основу цього «способу навчання юриспруденції» автор у вступній частині «Слова» запропонував «стародавню філософію» й з посиланням на її напрацювання, зокрема у М. Т. Цицерона, задекларував, що діяльність юриста завжди «ґрунтувалася на 4-х чеснотах: істина (iustitia), мудрість (prudentia), великодушність (fortitudo), помірність (temperantia) «. Й ці чесноти, стрижнем якої є prudentia, у історії формування та розвитку юридичної професії неодмінно кваліфікувалися першозасадовими, а всі інші – похідними та залежними від них, – наполягав С. Ю. Десницький.

На базі таких методологічних настанов С. Десницький у «Слові» вперше увів у науковий обіг російської правової думки поняття «натуральна юриспруденція», головне завдання якої «вишукувати причини, що діють у всіх державах і суть є підставою для всіх законів та правлінь». Тому саме філософія як базове підґрунтя для виконання цього завдання «натуральної юриспруденції» покликана сформувати «той рівень народної самосвідомості, що відповідає сутності державності та законності». Вона, зокрема, потрібна у «поясненні таких феноменів, як право, походження родини, шлюбу, власності, різних звичаїв і вірувань в різні історичні часи їх існування й розвитку» – темам, які, не без впливу ідей європейського Просвітництва й склали окремі розділи блискуче захищеної С. Десницьким габіталіційної роботи.

Заслуговує на окрему увагу ще одна методична робота («Керівництво») С. Десницького для студентів-юристів МІУ під назвою «У якому знанні наук судді майстерні повинні бути». Наведемо декілька абзаців її головного параграфу зі збереженням старослов’янських фразеологізмів:

«Мистецтво й знання, що потрібне судії, залежить: Від притаманності його міркувань про те, що сливе добрим й поганим у світлі розуму. Таке... знання може бути незрівнянно збільшене з учення багатьох прикладів судових справ. Перше, що показує, з чого притаманність міркувань складається, є стародавня повчальна філософія, натуральна юриспруденція й, крім цього, вивчення натури людської, котра більше пізнається із читання й приміток письменників про правління у різних народів, ніж зі шкільних метафізичних трактатів.... Тому треба, щоб судді до вступу на свою посаду досить управлялися в повчальній філософії, натуральній юриспруденції, у римських законах, і, крім цих наук, вони повинні докладно знати й майстерно вміти тлумачити закони своєї батьківщини» [1].

У «Примітках» до «Керівництва» навчальним процесом майбутніх юристів С. Десницький розглядає проблему підготовки адвокатів, інституту якого до того часу ніколи не існувало у Росії.

Історики юриспруденції відзначають, що, починаючи з наукових робіт та викладацької діяльності С. Десницького, законотворчість в імперії Катерини ІІ «досягла такого рівня, що виникла необхідність поділу і фіксації галузей права, зокрема, у формі створення «Коротких настанов усеросійських прав».

Ще один сучасник Г. Сковороди філософ-просвітник та політичний діяч виходець із старовинного українського козацького роду Яків Павлович Козельський (1728–1794) після закінчення Київської духовної семінарії при Могілянській академії був рекрутований до Петербургу для продовження навчання та роботи в Імператорській Академії наук. В 1767 р. викладач математики Артилерійської та Інженерної шкіл автор декількох підручників з фізико-математичних дисциплін Я. Козельський обирається депутатом у спеціальну комісію для складання проектів зводу законів Російської Імперії щодо правового статуту дворянства, військових та селян. У роботі «Философические предположения» (російською мовою), публікація якої сприяла його включенню до складу цієї комісії, талановитий вчений розвивав теорію «нравоповчальної науки пошуку благополуччя», яку він поділив «на право, юриспруденцію та політику», відносячи їх до практичної філософії [2]. Юриспpуденцію Я. Козельський характеризував як «знання усіх можливих прав», стверджуючи при цьому, що «знання усіх на світі законів називати юриспруденцією невірно». Найважливішою характеристикою закону він, услід за Аристотелем, називав «пошук у ньому добра та протистояння злу», а також засад розумної організації суспільного життя, де «причину, для визначення, яке діло є добре, а яке погане, потрібно шукати у його природі («натурі») та наслідках» [2].

У відповідності з таким методологічним підходом Я. Козельський поділяє право на природне та громадянське. Перше випливає з життєвих потреб організму і є невід’ємним для кожної людини. Громадянське право як продукт суспільної угоди, що виникає з появою держави, через закони повинно захищати і забезпечувати реалізацію природних прав людини [2].

Торкаючись украй гострої для тодішнього суспільства проблеми професіоналізації юридичної діяльності, Я. Козельський відзначав, що «всяка справа, яку потребує праведний закон, називається посадою». А «з усіх посад людських, в яких людина філософько розмірковує щодо самої себе та щодо інших, найсуттєвішими є три: 1) розмірковування душею; 2) розмірковування стосовно тіла; 3) розмірковування відносно зовнішнього стану» [3 : 26-34]. Услід за Платоном та французькими Просвітниками, серед яких він спирався на «Дух законів» Монтеск’є, а також теорію суспільної угоди Ж.-Ж. Руссо й ще не заборонено тоді «вольтеріанство», Я. Козельський наприкінці роботи стверджував, що ідеальна форма державного устрою та повноцінна реалізація громадського права будуть існувати лише тоді, коли «правителі стануть філософствувати або філософи правити» [1 : 363].

Між тим, в процесі упорядкування «усеросійських прав» далеко не усі юристи, які вже у ХІХ ст. стали входити до еліти державної влади країни, додержувались заклику С. Десницького орієнтуватись на багатющу спадщину філософії римської юриспруденції. Так, один із найосвіченіших юристів та автор роботи під назвою «Мудрість» М. Сперанський, який довгий час у те сторіччя займав посаду державного секретаря та вважався у цій ролі «світилом російської бюрократії», стверджував, що «закони римські завжди для нас будуть чужі... хоча вони й відрізняються практичністю та здоровим глуздом» [2 : 37].

Й навіть такий прозахідно та ліберально налаштований російський мислитель та «лівий» гегельянець за філософськими переконаннями, як О. Герцен (1812–1870) теж, фактично солідаризуючись зі своїм ідейним опонентом М. Сперанським, називав Закони ХІІ таблиць занадто «сухими», а римські юридичні сентенції – неприязними для російської душі й такими, що, начебто, взагалі принижують людину [5].

Література:

1. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. – М.: НОРМА, 2001. – 736 с.
   
2. Щипанов И. Я. Философия русского Просвещения. – М.: МГУ, 1971. – 287 с.
   
3. Горський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії: Під-ручник. – К.: Либідь, 2004 – 474 с.
   
4. Русская философия права (антология). – СПб.: Алетейа, 1999. – 435 с.
   
5. Герцен А. И. Письма об изучении природы // Сочинения в 2-х томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1985. – 592 с.