«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Основні принципи права соціального забезпечення Феномен тероризму: філософське осмислення Створення місцевої адміністрації та органів місцевого самоврядування на півдні україни в часи нацистської окупації краю

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Сирота Іван

Основні принципи права соціального забезпечення

Стрижнем всієї системи права, в тому числі й права соціального забезпечення э правові принципи, у яких відображаються найбільш істотні ознаки права. Юридична наука приділяє велику увагу принципам права. Кожна галузь права вивчає їх відносно до регулювання відповідної області суспільних відносин. Дуже важливе значення має визначення самого поняття принципів.

У тлумачному словнику В. Даля дається наступне визначення терміна «принцип»: «наукова або моральна засада, підстава, правило, основа, від якої не відступають» [1]. В інших тлумачних словниках російської мови слово «принцип» визначається так: «Основна засада, на якій побудовано що-небудь», «Переконання, точка зору, правило поведінки» [2], «Основне вихідне положення якої-небудь теорії, навчання, науки й т.п.», «Переконання, погляд на речі» [3].

В юридичній літературі радянського періоду зроблена спроба дати правове визначення поняття й змісту загальних принципів права. Так, Л.С. Явич писав, що «принципи являють собою вихідні, відправні теоретичні положення того або іншого виду людської діяльності, служать важливими організуючими і спрямовуючими засадами, які забезпечують досягнення певних цілей» [4]. Таке розуміння принципів права характерно, на наш погляд, і для окремих галузей права, оскільки вони становлять єдину систему права.

Загальнотеоретична характеристика принципів права розглядається в юридичній літературі українських вчених. Розкриваються поняття, основні риси принципів права соціального забезпечення. Наприклад, на думку Б.І. Сташківа, під принципами права соціального забезпечення слід розуміти зумовлені природними правами людини основні положення, які виступають орієнтирами у правовому регулюванні суспільних відносин у сфері соціального забезпечення фізичних осіб та визначають суть, зміст і механізм функціонування цієї галузі права. Але є й інші точки зору.

Останнім часом формулювання принципів права стало одним з напрямків законотворчої діяльності.

Поряд із загальними принципами права виділяються галузеві правові принципи, що характеризують специфіку конкретної галузі. Останні властиві не всьому праву, а окремим його галузям або лише одній галузі. Однак у деяких роботах увага вчених зосереджена на основних принципах соціального забезпечення як певній системі заходів держави, а не на його правовому регулюванні.

На наш погляд, принципами права соціального забезпечення є основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в самих правових актах, що регулюють соціальне забезпечення. Вони визначають сутність і напрямок розвитку правових норм у конкретній сфері суспільних відносин.

Принцип може визнаватися правовим, тобто принципом правового регулювання лише в тому випадку, якщо він прямо закріплений у нормах права або безпосередньо випливає з їх змісту. У змісті поняття принципів правового регулювання повинна бути реальна дійсність, а не перспектива розвитку правового регулювання тих або інших суспільних відносин.

У даних тезах розглядаються лише ті принципи, які властиві діючій системі соціального забезпечення. Одні з них є галузевими принципами всього соціального забезпечення, інші - лише одного пенсійного права, що становить головну частину права соціального забезпечення.

До галузевих принципів, які у цей час вважаються основними, хоча й не в повному обсязі, автор пропонує свою схему (систему) принципів правового регулювання соціального забезпечення:

1. здійснення соціального забезпечення на умовах обов’язкового державного пенсійного страхування всіх працюючих громадян;
   
2. різноманіття підстав, форм і видів соціального забезпечення застрахованих працівників (в усіх страхових випадках);
   
3. диференціація (різниця) умов і норм соціального забезпечення залежно від характеру й продовження трудової діяльності, рівня заробітної плати й розмірів страхових внесків працівників;
   
4. забезпечення пенсіями і допомогами на рівні прожиткового мінімуму;
   

5. фінансування соціального забезпечення за рахунок страхових внесків і Державного бюджету;
   
6. державне управління соціальним забезпеченням;
   
7. охорона й захист права і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.
   

Усі сформульовані принципи права соціального забезпечення так чи інакше закріплені в нормативних актах і є чинними.

Одним з основних принципів правового регулювання соціального забезпечення є принцип соціального забезпечення на умовах обов’язкового державного пенсійного страхування всіх працюючих громадян. Цей принцип складається з двох частин: загальності забезпечення й забезпечення на страховій основі. Перша його частина визначає коло осіб, що мають право на соціальний захист. Він закріплений у ст. 46 Конституції України й законах про соціальне страхування та пенсійне забезпечення. Законодавство не передбачає обмежень у праві на одержання тих або інших видів соціального забезпечення за ознаками раси, кольору, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Воно гарантує реальне здійснення права на соціальне забезпечення всім категоріям громадян, незалежно від видів трудової діяльності, в тому числі особам, зайнятим підприємницькою й творчою діяльністю.

Друга частина розглянутого принципу означає, що соціальне забезпечення здійснюється на умовах обов’язкового державного пенсійного страхування при настанні конкретних страхових випадків, що викликали втрату працездатності. У пенсійному страхуванні закладені основні умови реалізації права на соціальне забезпечення. Наприклад, право на пенсію за віком поставлено в залежність від страхового стажу, заробітку й участі працівника у фінансуванні витрат на соціальне забезпечення.

Важливою умовою для пенсійного забезпечення є наявність певного стажу роботи (страхового стажу), куди зараховуються тільки ті періоди, за які працівник сплатив обов’язкові збори (внески) у Пенсійний фонд України. Стаж роботи необхідний не тільки для одержання пенсії за віком, але й пенсій по інвалідності, за вислугу років, у разі втрати годувальника, а також при призначенні допомоги з тимчасової непрацездатності за рахунок коштів державного соціального страхування. Вимоги до тривалості страхового стажу цілком реальні й доступні для кожної працездатної людини.

В одній системі із зазначеними принципами діють такі принципи, як солідарність і субсидування, паритетність і обов’язковість участі роботодавців і працівників у накопичуванні страхових коштів, призначених для соціального забезпечення.

Солідарність і субсидування, як принцип фінансового забезпечення тих, хто вже втратив працездатність. У свого чергу, нове покоління працюючих буде відраховувати кошти на соціальне забезпечення громадян, яких воно замінило в суспільному виробництві. Це і є чисто соціальні гроші. І платять їх із фонду, субсидують нинішнім непрацездатним громадянам ті, хто ще продовжує працювати.

Таким чином, існує як би «договір» поколінь; молоді - старим, і так у безперервному ланцюжку здійснюється перерозподіл коштів від працездатних непрацездатним. Але цей зв’язок поколінь є лише частиною загального принципу солідарності. У його зміст входить також перерозподіл коштів між галузями економіки й регіонами, між переробними й іншими галузями, регіонами-донорами. Поки цей порядок не діє. Страхові кошти концентруються в масштабі країни в Пенсійному фонді України й централізовано розподіляються (дотуються) по регіонах.

Принцип паритетності припускає пропорційне наповнення бюджету Пенсійного фонду за рахунок обов’язкових внесків із заробітної плати працюючих і внесків роботодавців. Правда, це приведе до збільшення розмірів страхових внесків працюючих громадян і зміщенню центра ваги сплати страхових внесків від роботодавців до працівників. Оскільки ті й інші повинні на паритетних засадах щомісяця вносити страхові платежі на рахунки фонду пенсійного забезпечення, то розміри їх повинні бути встановлені в розумних пропорціях. Принцип обов’язковості участі громадян у пенсійному страхуванні установлює залежність права на одержання трудової пенсії і її розміру від тривалості страхового стажу й величини заробітку. Реалізація цього принципу повинна забезпечуватися за допомогою системи персоніфікованого обліку страхових внесків громадян, що дозволить стимулювати їх зацікавленість в активній трудовій діяльності й одержанні високих винагород за працю, а отже, мати більшу пенсію.

Програмою реформування системи пенсійного забезпечення передбачено активне впровадження в існуючу пенсійну систему накопичувальних механізмів, поступовий перехід від принципу солідарності при фінансуванні трудових пенсій до накопичувальних фондів. Рішення цього питання закладено в новому Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [6].

Встановлений порядок реалізації права на соціальне забезпечення сприяє не тільки фактичному здійсненню, але й забезпечує охорону та відновлення порушеного права.

Розглянуті принципи правового регулювання соціального забезпечення, на нашу думку, є сьогодні основними, діючими. Подальше реформування системи соціального забезпечення припускає, що її принципи одержать якісно новий зміст і розвиток.

Література:

1. Даль В. Толковый словарь русского языка. – М., 1980. – Т. 3. – С. 431.
   
2. Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.Н. Ушакова.- М.-1939-Т.3. - С.827.
   
3. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М., 1984. – С. 528.
   
4. Правоведение.-1967.-№2.-С.64.
   
5. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навч. посібник.- К.: Знання.-2005. – С. 120.
   
6. Відомості Верховної Ради України.-2003. -№№ 49-51 .-С.З76.
   

Смазнова Ірина

ФЕНОМЕН ТЕРОРИЗМУ: ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ

Складність феномену «тероризм» диктує необхідність дослідження його у контексті філософського розуміння феномена права. Однак філософське розуміння, філософське обґрунтування права передбачає звернення до філософської проблеми сутності людини, природи людини, а отже, її природних прав. Таким чином, філософсько-правовий аналіз передбачає розгляд такого загального та принципового філософського питання, як сутність людини, тобто природа людини та природні права людини, які випливають із цієї природи. Природне ж право означає сукупність принципів і прав, які випливають з природи людини та є незалежними від соціальних умов.

Оскільки праця людини розвивається у напрямку формування з неї вільної творчості, сутність людини – це не просто абстрактна праця, а вільна творчість. Так, системними складовими сутності людини є «створення знарядь праці та самого процесу продуктивної праці, формування суспільних відносин, розвиток мислення та засобів комунікацій, розвиток уміння ставити та реалізовувати цілі та, нарешті – досягнення свободи за допомогою розвиненої, творчої праці. Так само, як неможливо говорити про сенс та напрям історії, розриваючи на частини системне ціле «людина – суспільство», так само не можна вирвати із системного складу людської сутності який-небудь один, нехай навіть дуже важливий, компонент» [1; 253-254]. Із цього випливає, що головним моментом природного права є право людини на свободу і творчість. Але реалізація вільної творчості – це ідеал, точка зору «належного», а фактично, у сфері «сущого» людина часто опиняється зовсім, чи майже зовсім позбавленою цього права.

Цю суперечність між сущим і належним О.А. Івакін пропонує вирішувати таким чином: людина є не тільки соціальною, але й універсальною істотою, тому слід враховувати ту обставину, що її включено не тільки до історії виникнення і розвитку соціуму, але і до історії Універсуму. «Сутність людини – свобода, може здійснитися тільки в лоні навколишньої природи і всередині певного аттрактора її розвитку (іншими словами, – каналу її еволюції » [2; 82]. Звідси, людина має право і обов’язок розвиватися у певному напрямі, у певному «каналі еволюції всіх форм буття у напрямку до Абсолюту (Універсуму, Бога)» [2; 83]. В аспекті цього дослідження правом та одночасно – обов’язком кожної людини є розвиток її мислення, свободи і творчості. Якщо хтось, чи щось робить замах на ці цінності, людина або деградує, або протестує і бореться, бо це є замахом на її спосіб існування, тобто – сутність.

Таким чином, природні права людини виглядають абстрактно, коли їх просто перелічують: право на життя, право на свободу, право на власність тощо. Конкретно ж ці права повинні виглядати як право на благе, щасливе життя, як право на свободу від усіх форм відчуження та свободу для творчого, вільного розвитку, як право на духовну, інтелектуальну власність, а також і на матеріальну власність як умову здійснення духовної власності, тобто внутрішнього світу людини. «Отже, сутність, спосіб формування людини – це її вихід, який нескінченно розширюється за свої власні наявні межі. Коли не відбувається такого залучення до безмежного, людина відчужується від своєї сутності. Безліч форм відчуження викликана до життя соціальними причинами. Проте, цілком ясно, що весь обсяг існуючого у світі відчуження сучасної людини аж ніяк не може бути ліквідований однією лише соціальною перебудовою, якою-небудь соціальною революцією» [1; 314-316].

Сказане, звичайно, не є запереченням значущості соціальних змін, бо конкретизація прав людини значно мірою залежить від наявності системи сприятливих соціальних умов, таких як, наприклад, мирне життя, демократичний устрій, оскільки вони у результаті дають можливість реалізувати людині внутрішню потребу до особистого щастя в широкому його розумінні. Але можливість ще не є дійсність. Сприятливі зовнішні фактори надають людині ту форму свободи, що умовно можна назвати як свободу «від», але ще не дає автоматично свободу «для». Іншими словами, неможливо відривати внутрішній світ людини від зовнішніх умов його буття. Людина і суспільство – це діалектична суперечність. Суспільство надає можливість людині реалізувати свій творчий потенціал, право на свободу «для», але це відбувається тільки у тому разі, якщо суспільство ставиться до окремої особистості не вороже і не байдуже. І нарешті, в реалізації прав людини багато чого залежить від самої людини.

Сучасна глобалізація викликана необхідністю об’єднання людства перед лицем загроз, що породжують сучасні глобальні проблеми, однією з яких є тероризм. Без вирішення цих проблем, під серйозним питанням залишається не тільки здійснення природних прав людини, досягнення нею щастя, але й, навіть, подальше існування життя на землі взагалі.

Вище було названо декілька глибинних протиріч, які породжують суперечність між природним та позитивним правом. Це – суперечність між сущим та належним, між свободою та відчуженою необхідністю тощо. Найважливішою з них є суперечність між індивідом та суспільством. Принаймні І.О. Ільїн вважав її головною суперечністю людського життя [3; 8]. Усі форми об’єднання людей пов’язані з прагненням до вирішення цієї суперечності. Так, наприклад, об’єднання за етнічним, чи за конфесійним чинником на певний час суто просторово поділяє людей на «близьких» та «далеких», «своїх» та «чужих». Проте історичний процес об’єднання людей, створення все більш і більш великих спільнот, колективів приводить до того, що ці, немов би абсолютно зрозумілі, поняття парадоксальним чином зіткаються. Людині стає важко зрозуміти, хто для неї є «близьким». У зв’язку з цим постійно виникає питання про справедливість.

Уявляється, що саме суперечність між індивідом та суспільством (одиничним та загальним) проявляється у формі суперечності між справедливістю та несправедливістю. У зв’язку з цим виникає запитання, як вирішити ці проблеми? Саме на вирішення суперечності між справедливістю та несправедливістю націлена, у кінцевому підсумку, філософія права.

Будь-яка філософсько-правова ідея як шлях вирішення цієї проблеми обов’язково повинна формулювати якийсь ідеал. Такий ідеал, наприклад, пропонується в Євангелії у вигляді найпринциповішого та незаперечного, але дуже важкого для людини, рішення: чужих, ворогів у нього бути взагалі не повинно. Спасіння людини – в любові та прощенні. «Вихідний сенс, що був заданий на ранніх етапах історії релігійно-моральним сприйняттям соціального життя, зберігається в ідеї справедливості і до сих пір» [4; 205].

Окрім «не вчинення опору злу насильством», є інша спроба тлумачення релігійних вчень – це вчення про насильство (добро повинне бути з кулаками). Існує дійсне протиріччя між двома цілковито протилежними шляхами вирішення проблеми, конфлікту. Питання щодо розв’язання цього протиріччя турбувало людину ще з початку його свідомого мислення.

Тільки після з’ясування усіх цих філософських питань можна говорити про тероризм як одну з форм, один із способів – безсумнівно неадекватного, перекрученого, насильницького – вирішення суперечностей: «індивід – суспільство», «справедливість – несправедливість». «У правовій реальності втілено все розмаїття людських здібностей та можливостей, прагнень та душевних імпульсів. Правова реальність виступає смисловим і діяльним полем, на якому може бути втілене соціально-духовне життя людини у його повноті та цілісності» [4; 275]. «Без справедливості як якості особистості, без відповідних ціннісних орієнтацій не може функціонувати і справедлива правова система» [5; 223].

Таким чином, випливає висновок про те, що феномен тероризму слід віднести до розділу філософії права – онтології права, оскільки його сутність як і «…сутність власне правових явищ розкривається через поняття «справедливість» [5; 35-36]. Слід підкреслити, що у змістовному, конкретному розумінні філософсько-правовий аналіз означає, що тероризм повинен бути досліджуваним на основі та у постійному контексті філософського розуміння феномена права. Це передбачає розгляд таких принципових філософських питань, як сутність (природа) людини та природні права людини, які випливають з її природи. Людина може реалізувати свою сутність тільки в суспільстві, через певну систему зв’язків і відносин, що забезпечує ефективність її трудової діяльності. З одного боку, основною характеристикою кожної людини є її абсолютна індивідуальність, яка обумовлює її відокремленість від інших людей, її «самітність» (І.О. Ільїн), а з іншого, всі люди входять до єдиної соціальної системи, мають загальнолюдські цінності і тому єдині у своїй матеріальній та духовній цілісності. Тому людина і суспільство – це діалектична суперечність, яка полягає у тотожності їхнього взаємовідштовхування та взаємопритягнення.

З одного боку, тільки суспільство надає можливості людині реалізувати право на вільний розвиток її творчого потенціалу, а з іншого – саме суспільство може гальмувати розвиток особистості, створювати різноманітні форми відчуження людини від її сутності. І ця суперечність з необхідністю має свій прояв у рівні справедливості, а також і несправедливості життя людини у суспільстві. Саме цей рівень проявляє себе у формі суперечностей між сущим та належним, між свободою та відчуженням і, зрештою, все це виявляється у формі суперечності між природним та позитивним правом, відносинами між індивідом та суспільством. Саме на шляхи та способи вирішення всіх цих тісно взаємопов’язаних між собою суперечностей і спрямований інтерес філософії права в процесі вирішення нею будь-якого серйозного соціального феномена, у тому числі і феномена тероризму.

Література:

1. Ивакин А.А. Диалектическая философия: Монография. – О.: Юрид. л – ра, 2003. – 352 с.
   
2. Ивакин А.А. Философские основания естественного права // Юридический вестник. – 2006. – № 1. – С. 81-84.
   
3. Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека. – Т. 2. – СПб.: Наука, 1994. – 544 с.
   
4. Малахов В.П. Философия права: Учеб. пособие. – М.: Академический проект, Екатеринбург, 2002. – 448 с.
   
5. Філософія права / За заг. ред. О.Г. Данільяна. – К.: Ін Юре, 2002. – 272 с.
   

Сугацька Наталя

СТВОРЕННЯ МІСЦЕВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ЧАСИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ КРАЮ

У даній статті автор робить спробу охарактеризувати взаємодію органів місцевої адміністрації та самоврядування на Півдні України в 1941 – 1944 рр.

Нацистська Німеччина та її сателіти вже в перші 4 місяці війни захопили майже всю територію України. Нехтуючи національними прагненнями українців, навмисно порушивши територіальну цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць.

Режим «нового порядку», який встановили окупанти, передбачав тотальний контроль з боку військової влади та окупаційної адміністрації. На нараді фюрера 16 липня 1941 р. він чітко пояснив необхідність впровадження нового адміністративно-територіального поділу захоплених територій: «Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, для того, щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її» [1].

Після вторгнення на територію України нацисти відразу приступили до реалізації розроблених ще до початку війни планів, згідно з якими передбачалося не тільки впровадження нового територіального поділу і адміністративного устрою, а також організація цивільної і військової влади.

Найбільша з адміністративних одиниць «Рейхскомісаріат Україна» з центром у м. Рівне була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався із шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврія), які поділялися на округи та райони. На чолі генеральних округів стояли генеральні комісари, яких призначав Гітлер. У рейхскомісаріаті «Україна» до адміністрації округів і районів входили відділення поліції безпеки і СД, що були незалежні від цивільної адміністрації і підпорядковані безпосередньо Генріху Гіммлеру.

На Півдні було утворено генеральний округ (генерал-бецирк) Миколаїв з центром у місті Миколаїв. Площа округу становила 466.800 км², кількість жителів - 1.960.853 чоловік. До нього входило 13 округів та 60 районів, з міст обласного підпорядкування - 4 [2]. Іншими містами керували штадткомісари. На території Миколаївського генерал-комісаріату існувало три штадткомісаріати - Миколаїв, Херсон, Кіровоград. Персонал цих округів був виключно німецьким, окрім нижчих технічних посад. Рейхскомісар та генералкомісари призначалися особисто Гітлером, гебітс, штадт і орткомісари - призначалися Альфредом Розенбергом, який очолював рейхсміністерство у справах окупованих східних областей.

За згодою Гітлера чималі українські території отримали румунські завойовники. Територія Одеської, південні райони Вінницької і західна (до р. Південний Буг) частина Миколаївської областей були об’єднані у губернаторство «Трансністрія» (Задністров’є) з центром у м. Одеса, яке формально до складу Румунії не входило. Оголосив декрет про введення румунської адміністрації на території між Дністром і Південним Бугом 19 серпня 1941 р. маршал Іон Антонеску. Своїм повноваженим представником він призначив професора Григорія Алексяну [3].

17 липня 1941 р. Гітлер підписує наказ про введення цивільного управління на окупованих східних територіях. Відповідно до цього наказу після заняття того чи іншого регіону частинами вермахту відбувався процес передачі влади від військового командування до окупаційної адміністрації, а також формування окупаційного управління.

Проілюструвати це можна на прикладі Миколаївщини. У серпні 1941 р. територія Миколаївщини була навпіл поділена на німецьку («рейхскомісаріат Україна») і румунську («Трансністрія») зони окупації. Всі окупаційні управління складались з 35 відділів, кожний з яких відповідав за окрему ділянку управління. На чолі цих відділів стояв генеральний комісар округа обергруппенфюрер СС Опперман. Його підлеглим був постійний представник генерального комісара, який в разі відсутності останнього виконував його обов’язки. Основних відділів було 12 [4]. Одному з них, відділу центрального правління, підпорядковувались 10 відділів. Перший відділ (спецвідділ) підпорядковувався безпосередньо генеральному комісару чи його постійному представнику. В ці підрозділи залучались до роботи тільки німці. У всій цій управлінській системі було зайнято 155 німецьких чиновників.

Окрім німецького та румунського цивільного апарату, на Півдні України були утворені і діяли органи місцевого самоврядування.

Згідно з «Особливою директивою про завдання адміністративного відділу» начальника оперативного тилу 103 від 10 липня 1941 р. його першочерговим завданням було створення з місцевих жителів належного управління громадами, яке б надавало підтримку в проведенні заходів, що планувалися господарськими службами, а також могло забезпечити чітке виконання адміністративних завдань [5]. За наказом начальника оперативного тилу «Південь» від 24 липня 1941 р. міське самоврядування в містах з населенням понад 100 тис. осіб мало створити продовольчі та господарські управління. У містах з меншим населенням і в громадах сільської місцевості ці структури створювались у міру необхідності. Для з’ясування потреби їх створення адміністративні органи польових комендатур мали провести реєстрацію населення [6].

Окупаційна влада відмовилась від створення українських адміністративних органів на обласному рівні. Організація місцевого управління з самого початку обмежувалась сільською або міською громадою і районом. Називалися ці органи районними та міськими управами.

Створення управ відбувалося так. Спочатку призначався районний керівник, який у невеликих населених пунктах досить часто обіймав також посаду бургомістра районного центру. У документах зустрічається кілька варіантів назви цієї посадової особи - «начальник району», «районний бургомістр», «шеф району», «старшина району». Його функції визначалися спеціальними інструкціями, що видавалися окупаційними установами.

В «Інструкції районному та сільським бургомістрам» від 10 листопада 1941 р., виданої VII відділом 1-ї бригади СС, говорилося: «Районний бургомістр керує громадським управлінням районного центру і веде спостереження за всіма окремими громадськими управліннями району» [7]. Для цього він формував власний апарат, тобто створював міську й районну управи, керуючи одночасно обома.

Для управління підлеглими установами керівник району й міста мав право видавати директиви. Але про їх зміст треба було доповідати в місцеву комендатуру. У таких справах, як фінанси, будівництво шляхів, лісове господарство, охорона здоров’я, ветеринарна служба та ін. керівник району міг лише подавати пропозиції до вищих окупаційних установ.

Бургомістр районного центру наділявся обмеженою судовою владою. Для підтримки порядку та охорони суспільної безпеки він мав право покарання дрібних порушень, які не торкались інтересів німецької армії, а також такі, що були ненасильницькими. Покарання були не досить різноманітними: штраф до 1 тис. крб., арешт до 14 діб або примусові роботи на такий же термін. Але покарання відбувалося тільки після розгляду справи і затвердження вироку місцевою комендатурою.

Після формування свого апарату керівник району мав запропонувати до місцевої комендатури кандидатів для призначення їх на пости бургомістрів у населених пунктах району, тобто в містечках і селах. Після їх затвердження формувалися сільські управи, які стояли на найнижчому щаблі української адміністрації.

Структура міських управ була подібною. Але чим меншу кількість населення мало місто, тим меншою була і кількість чиновників управи.

На найнижчому щаблі української адміністрації були сільські управи, очолювані сільськими бургомістрами. У підпорядковуванні бургомістра села були начальник поліції села і писар, який займався справами сільської адміністрації.

Проблема підбору кадрів до органів місцевого самоврядування була досить складною для окупаційних властей. Використання радянських керівників унеможливлювалось із політичних міркувань. Вихід знайшли в пошуку кандидатів на пости районних керівників і бургомістрів серед вчителів, лікарів, інженерів, адвокатів, працівників торгівлі, сільського господарства.

Для введення цих людей у курс справ проводилося навчання, частіше у формі одно-дводенних зібрань. На них окупаційні військові чиновники або пропагандисти читали лекції на такі теми: якості гарного службовця апарату управління, організація управління, обробка наказів і розпоряджень, методи боротьби проти більшовизму [8].

Окупаційна влада зіткнулася ще з однією своєрідною проблемою: керівники районів і бургомістри міст проштовхували на вигідні посади своїх родичів. Внаслідок цього в управах розвинулась «родинність». Щоб запобігти цьому, влада видає розпорядження районним і сільським старостам, де наказувалось не допускати сумісної служби в установах родичів.

Отже, створення місцевої адміністрації та органів місцевого самоврядування було першочерговим завданням окупаційних властей.