Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Меры уголовно-процессуального принуждения, применяемые к специальным субъектам
Окремі питання дотримання принципу державної мови кримінального судочинства і прав громадян
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   86
Література:

1. Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941 – 1944 гг.). – М., 1985. – С.48.

2. Захарченко О.О. Німецько-румунський окупаційний режим на території Миколаївщини // Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941–1944. (до 60-річчя визволення області від німецько-румунських окупантів). – Миколаїв, 2004. – С.139.

3. Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941 –1944рр.) // Український історичний журнал. – 1997. – №3. – С.96.

4. Державний архів Миколаївської області, ф.р.2033, оп.2., спр.15, арк.21.

5. Центральний архів вищих органів влади та управління (ЦДАВО України), ф.КМФ-8, оп.2, спр.147, арк.40.

6. Там само, оп.2, спр.147, арк.99.

7. Нестеренко В.А. Формування «органів самоврядування» у військовій зоні України // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей. Випуск 7. Частина І – Київ 2003. – С.202.

8. ЦДАВО, ф.КМФ-8, оп.2, спр.332, арк.15 – 21.


Терела Галина

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОДОВОЛЬЧОГО РИНКУ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ П. СКОРОПАДСЬКОГО (КВІТЕНЬ-ГРУДЕНЬ 1918 р.)

Регулювання продовольчого ринку було досить складним завданням уряду Української Держави. У ході його вирішення потрібно було не лише забезпечити продуктами харчування населення України, але й виконати умови Брестського мирного договору відносно поставок продовольства до Центральних держав. Становище ускладнювалось загальною економічною кризою, викликаною першою світовою війною та революцією. За таких умов уряд пішов у руслі заходів, втілюваних у життя ще за часів першої світової війни царатом, Тимчасовим урядом та Центральною Радою. Основне місце серед них відводилося хлібній монополії. На ній наполягали також представники німецько-австрійського військового командування, які розраховували за допомогою централізованої системи хлібозаготівель вилучити у сільського населення всі залишки хліба за твердими цінами, тим більше, що останні вже були обумовлені положеннями економічного договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Центральною Радою від 23 квітня 1918 року.

Наказом міністра продовольства від 27 травня 1918 р. «У справі хибного розуміння вільної торгівлі хлібом та твердих цін на хліб» було підтверджено, що Закон Російського Тимчасового уряду від 25 березня 1917 р. «Про передачу хліба в розпорядження держави» зберігає силу щодо урожаю 1918 року [1]. Це означало, що весь хліб за винятком запасу, необхідного для продовольчих і господарських потреб власника, підлягав продажу за твердими цінами державним продовольчим органам. У постанові міністра продовольства від 30 травня 1918 р. наголошувалось, що ніхто не має права займатися хлібозаготівлею, крім членів Державного хлібного бюро (далі ДХБ) та його агентів [2].

Відтак, на першому етапі діяльності уряд Української Держави в своїх діях на продовольчому ринку продовжував керуватися положеннями Закону Тимчасового уряду від 25 березня 1917 р. про хлібну монополію і впроваджувати їх за допомогою створених Тимчасовим урядом продовольчих комітетів і ДХБ, заснованого 6 квітня 1918 р.

Лише 15 липня 1918 р. Радою Міністрів був ухвалений власний Закон про передачу хліба урожаю 1918 р. у розпорядження держави. У власників, що ухилялися від здачі хліба, мала проводитись реквізиція, при цьому встановлені ціни знижувались на 30 %, а якщо знаходили заховані запаси зерна, - на 50%.

Вищим органом, який опікувався питаннями розподілу хліба, різного роду фуражу, стручкових і олійних плодів та картоплі стала заснована 23 травня 1918 р. Вища продовольча рада (далі ВПР), яка мала право: а) регулювати через ДХБ заготівлю і розподіл вказаних вище продуктів продовольства; б) давати керівні вказівки відносно постачання як українських, так і німецько-австрійських військ, що знаходились на території України; в) керувати експортом продуктів у Центральні Держави та в інші країни [3]. ВПР утворювалась у складі голови, яким був призначений М. Гаврилов, 4-х членів від української сторони, 4-х комісарів Центральних Держав, а також 2-х уповноважених офіцерів Генеральних штабів вищого німецького та австрійського командувань. У всіх губерніях утворювались головні комісії ВПР з місцеперебуванням у губернському місті.

На першому етапі існування Української Держави (до середини липня 1918 р.) діяла система органів ДХБ, визначена на зборах його засновників 3 квітня 1918 р. Увесь цей час продовжував працювати і обраний тоді склад керівництва на чолі з головою ДХБ Б. Беренговичем. Статут, що узаконював діяльність ДХБ протягом квітня - липня 1918 р., був ухвалений Радою Міністрів лише 17 липня. Членами ДХБ були визнані: хлібно-біржові товариства; кооперативи та їх об’єднання, у тому числі спілки виробників зерна; власники та орендарі млинів та круподерень [4].

Вищим органом ДХБ визначалось Загальне зібрання, що мало дві секції: хліботорговельну і мірошницьку, якими сепаратно на рівних підставах, або за взаємною згодою обирались Рада і Правління бюро. На місцях, де це визнавалось за необхідне Правлінням за погодженням із міністром продовольства, засновувались контори ДХБ. Причому у тих місцях, де існували біржові товариства, контори засновувалися при них. Як відмічалось на зборах засновників ДХБ 12 квітня 1918 р., згідно із прийнятим Статутом утворювалась фактично «приватна організація під державним контролем, що відкриває згодом шлях до вільної торгівлі» [5].

Однак власні економічні, переважно спекулятивні, інтереси хлібно-біржових товариств та мірошників, які були основними членами ДХБ, спричинили незначну ефективність державних хлібозаготівель у першій половині 1918 р.

За таких умов уряд став працювати над розробкою системи заходів щодо реорганізації самої структури ДХБ. На засіданні Ради Міністрів 10 липня 1918 р. міністру продовольства було запропоновано залучити до роботи у Раді ДХБ представників земських управ. А 18 липня 1918 р. Радою Міністрів був ухвалений Закон про деякі тимчасові зміни Статуту ДХБ [6]. Замість досить великої кількості хлібно-біржових товариств та інших організацій, які, заплативши вступний внесок, ставали членами ДХБ, - встановлювалась чітка централізована державна система, представлена Центральним Правлінням у Києві та місцевими конторами. Правління мало складатися не із вибраних осіб, а призначених міністром продовольчих справ. Управління місцевих контор формувалось з представників Міністерства продовольчих справ, Центрального Правління та Віртшафтцентралле. При Правлінні закладалась Рада, яка, проте, мала значення лише дорадчого органу на відміну від попередньої, що мала ще й контролюючі функції. Правлінню і його конторам надавалось право запрошувати в якості комісіонерів: а) земства; б) кооперативи, що проводили заготівлю хліба, та їх об’єднання; в) Союз хліборобів та сільськогосподарські товариства; г) окремих хліботорговців.

На умови діяльності ДХБ більш відчутним став також вплив Центральних Держав. Його безпосередніми провідниками були введені, як до складу Центрального Правління, так і до місцевих контор, представники Німецько-Австро-Угорської господарської комісії.

Керуючись положеннями нового Статуту ДХБ, затвердженого 18 липня 1918 р., його контори переглянули список контрагентів, які залучалися до державних хлібозаготівель. Якщо в першій половині 1918 р. до них мали доступ переважно приватні торгівці, які могли заплатити відповідні вступні внески і стати членами ДХБ, то вже влітку Міністерство продовольства почало вимагати більш активного залучення до хлібозаготівель кооперативів, господарських спілок і об’єднань хліборобів, установ і організацій органів місцевого самоврядування. Тим самим Міністерство прагнуло, в першу чергу, домогтися розширення фінансової бази та суспільно-політичної підтримки централізованих заготівель хліба та обмежити спекулятивні тенденції серед приватних торгівців.

Таке рішення уряду послабити хлібну монополію восени 1918 р. було не випадковим. Кабінет Міністрів був свідомий негативних наслідків реквізиційних методів вилучення хліба. Однак, керівники держави пішли на запровадження надзвичайних заходів регулювання продовольчого ринку, з одного боку, через вимоги німецько-австрійського військового командування, а, з іншого боку, намагаючись, таким чином, контролювати експортні поставки хліба та забезпечити продуктами харчування міста за екстремальних умов воєнного часу. Тому, коли вплив Центральних Держав на внутрішню політику Гетьманату наприкінці жовтня - на початку листопада 1918 р. (через поразки на фронтах та революційні події у власних країнах) значно послабшав, Кабінет Міністрів зробив перший крок до децентралізації хлібозаготівель, а отже, до послаблення монополії. На початку листопада 1918 р. Рада Міністрів ухвалила Закон про передачу функцій розподілу продовольства до відання органів місцевого самоврядування.

Література:
  1. Хлебная монополия // Земське діло. - 1918. - 18 липня.
  2. Обязательное постановление министра продовольствия о заготовке зерна, перемоле его и перевозке зерна и перемолочных продуктов от 30 мая 1918 г. // Екатеринославские губернские ведомости. - 1918. - 29 июня.
  3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОВУ України). - Ф. 2193, оп.1, спр. 76, арк. 108-109.
  4. Статут ДХБ // Державний Вістник. - 1918. - 24 липня.
  5. ЦДАВОВУ України. - Ф. 2193, оп. 1, спр. 33, арк. 1.
  6. Закон про деякі тимчасові зміни Статуту ДХБ // Державний вістник. - 1918. - 29 липня.



Терентьев Виктор

МЕРЫ УГОЛОВНО-ПРОЦЕССУАЛЬНОГО ПРИНУЖДЕНИЯ, ПРИМЕНЯЕМЫЕ К СПЕЦИАЛЬНЫМ СУБЪЕКТАМ

Характеристика мер уголовно-процессуального принуждения базируется на определении его соотношения с уголовной ответственностью, применяемой к лицу, совершившему преступление.

Ряд авторов утверждает, что процессуальной ответственности вообще не существует, а процессуальные меры принуждения – либо меры пресечения, либо меры административной ответственности [1, с.187]. Другие авторы убедительно доказывают, что такой вид юридической ответственности является одним из компонентов метода правового регулирования в уголовно-процессуальном праве и основывается на применении собственных процессуальных санкций к правонарушителям процессуальных норм [2, с. 24-29; 3, с. 34].

На наш взгляд, вторая точка зрения является более предпочтительной на том основании, что объективное существование уголовно-процессуального права, как отдельной отрасли права, предполагает наличие особого предмета и метода правового регулирования. Нормы уголовно-процессуального права не только устанавливают порядок и условия производства по уголовному делу, определяют права и обязанности участвующих в деле лиц, но и предусматривают возможность наложения ответственности за их не исполнение или ненадлежащее исполнение. В зависимости от степени общественной опасности ответственность может носить уголовно-процессуальный или общественный характер. Так, в статьях 152,154 и 272 Уголовно-процессуального кодекса Украины устанавливается применение к правонарушителю уголовно-процессуальной ответственности в виде штрафа, а также применение мер общественного воздействия [4].

Уголовно-процессуальная ответственность выражается:

- в возможности дополнительных обязанностей (не покидать территорию Украины; являться по первому требованию в место проведения расследования или судебного разбирательства);

- в лишении определённых прав (лишении права распоряжаться имуществом, на которое наложен арест, лишения права на свободный выбор места жительства при заключении под стражу);

- в наложении денежных взысканий;

- в обращении денег или ценностей в доход государства (например, валютные ценности, при совершении незаконных валютных операциях, независимо от вида наказания, всегда поступают в доход государства).

Таким образом, уголовно-процессуальная ответственность выражается в применении к нарушителю уголовно-процессуальных мер воздействия, различных по своей юридической природе. Соотношение уголовной ответственности в негативном (ретроспективном) смысле и уголовно-процессуальной ответственности в настоящее время споров не вызывает.

Большинство авторов сходятся во мнении, что уголовная и уголовно-процессуальная ответственность являются элементами единой ответственности.

Выводы о видах уголовной ответственности в материальном и процессуальном смысле находят свое подтверждение в статье 2 УПК Украины, в которой определяется, что на невиновное лицо не может быть возложена уголовная ответственность, и оно не может быть привлечено к уголовной ответственности в процессуальном смысле [4]. В статье 372 УК Украины устанавливается уголовная ответственность следователя, прокурора, либо иного уполномоченного на то законом лица за «привлечение заведомо невиновного к уголовной ответственности». В данном случае речь идёт об уголовной ответственности перечисленных должностных лиц за привлечение заведомо невиновных к уголовной ответственности в процессуальном смысле, т. к. уголовная ответственность в материальном смысле устанавливается по приговору суда, а не по постановлению следователя или прокурора.

На основании изложенного, можно сделать вывод о том, что уголовно-процессуальная ответственность по своей юридической природе и свойствам является выражением уголовной ответственности в материальном смысле.

Среди мер уголовно-процессуального принуждения, которые применяются, в зависимости от признаков специального субъекта, особое место занимают меры пресечения. Данные меры по своему характеру связаны с лишениями, которые должно претерпеть лицо, подозреваемое в совершении преступления, и поэтому являются способом реализации уголовной ответственности.

К мере пресечения, избираемой в зависимости от свойств специального субъекта преступления, относится передача лица под наблюдение командования воинской части (ст. 149 п. 5 УПК Украины). Указанная мера может быть применена к лицам, которые на момент совершения преступления находятся на срочной службе, а ровно военнообязанным, находящихся на учебных сборах. При избрании данной меры пресечения командование обязано обеспечить не только явку подозреваемого или обвиняемого по вызову следственных органов, прокуратуры или суда, но и его надлежащее поведение. Военнослужащий, к которому применена указанная мера пресечения, постоянно должен находиться под наблюдением своего непосредственного начальника или суточного наряда, он лишается на время следствия и суда права носить оружие, не должен назначаться в караул и другие ответственные наряды, увольняться из расположения части, направляться на работу вне части. При избрании этой меры пресечения не требуется согласия командования воинской части, но для того, чтобы оно могло правильно определить, какие меры по осуществлению наблюдения необходимо применить, лицо, производящее дознание, следователь или суд обязаны в устной форме уведомить командование о характере обвинения, предъявленного военнослужащему, о чём делается отметка на постановление об избрании меры пресечения.

Среди иных мер уголовно-процессуального принуждения (не относящихся к мерам пресечения) выделяются такие, которые могут быть применены к строго определенной категории лиц. Так, в статье 147 УПК Украины устанавливается возможность в необходимых случаях обвиняемого, занимающего должностное положение, отстранить от должности. Как правило, необходимость отстранения лица от должности возникает тогда, когда имеются основания полагать, что, занимая эту должность, оно может отрицательно повлиять на ход расследования дела (скрыть следы преступления, изъять и уничтожить необходимые для раскрытия преступления документы либо изменить их содержание, воздействовать на потерпевших, свидетелей, других обвиняемых, подчинённых ему по службе) или продолжить преступную деятельность.

Ограничения. Определяемые анализируемой мерой принуждения, связаны с временным лишением права занимать конкретную должность, а не должностное положение в целом. Так, отстранённый от должности может во время рассмотрения дела занимать другую должность, по тому или по иному месту работы. Для отстранения лица от новой должности требуется отдельное решение органа предварительного расследования.

Подводя итог изложенному, можно сделать вывод о том, что меры уголовно-процессуального принуждения являются видом мер уголовной ответственности и выражаются в лишениях, которые должно претерпеть лицо, подозреваемое в совершении преступления. При избрании и применении мер принудительного характера необходимо учитывать наличие или отсутствие признаков специального субъекта, для ограничения прав, в которых законодательно закреплены отдельные виды мер уголовно-процессуального принуждения.

Литература:
  1. Самощенко С. И., Фурекшин М. Х. Ответственность по советскому законодательству. – М., 1971. – 187 с.
  2. Багрий-Шахметов Л. В. Социально-правовые проблемы уголовной ответственности и форм её реализации. – Одесса, 2000. – 560с.
  3. Чечина Н. А., Элькинд П. С. Об уголовно-процессуальной и гражданско-процессуальной ответственности // Советское государство и право. – 1973, - № 9. – С. 30-38.
  4. Научно-практический комментарий Уголовно-процессуального кодекса Украины / Под общей редакцией профессора В. Т. Маляренко и профессора Ю. П. Аленина. – издание второе, исправленное и дополненное. – Харьков: Одиссей, 2005.



Титов Андрій

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПУ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА І ПРАВ ГРОМАДЯН

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України [1].

Принцип державної мови кримінального судочинства в Україні Л.М. Лобойко визначає як конституційно-правову засаду, відповідно до якої судочинство в Україні здійснюється на українській (державній) мові [2, с. 54].

Зазначений принцип законодавчо закріплений у ст. 19 КПК України, відповідно до якої судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача. Слідчі і судові документи вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє [3, с. 78–79].

Відповідно до ст.ст. 3, 18 Закону України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, в місцях проживання більшості громадян інших національностей в судочинстві можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови. У разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють в належному обсязі національною мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в судочинстві може використовуватись українська мова або мова, прийнята для всього населення [2, с. 55; 4].

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 у справі про застосування української мови зазначив, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. При цьому відповідно до ст. 69 Закону України від 16 жовтня 1996 року «Про Конституційний Суд України» рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання. Це дало підставу окремим науковцям зауважувати, що цитовані норми Закону про мови та КПК України суперечать Основному Закону і судочинство в Україні повинно здійснюватися виключно українською мовою. Зустрічаються заяви про те, що ігнорування суддями, прокурорами, захисниками державної мови судочинства (складання процесуальних документів, проведення судового розгляду, судових дебатів тощо у багатьох випадках, а в деяких регіонах України, як правило, - російською мовою) негативно впливає на рівень правосуддя в державі [5, с. 66]. Існує і відповідна судова практика. Так, 21 травня 2008 р. Печерський районний суд м. Києва (суддя В.О. Фінагєєв) визнав, що вимоги адвоката В.М. Агєєва проводити досудове слідство держаною мовою обґрунтовані. Суд дійшов висновку: «Таким чином, норми ст. 19 КПК України щодо мови судочинства можуть застосовуватись лише в тій частині, що не суперечить Конституції України. В такому випадку Генеральна прокуратура України повинна була проводити досудове слідство на державній мові, а особам, що не володіють цією мовою у відповідності до вимог ст. 19 ч. 2 КПК України забезпечити можливість користуватися послугами перекладача» [6].

З такою позицією погодитися не можна. По-перше, що стосується юридичного боку розглянутої проблеми, то, як було не раз, Конституційний Суд України прийняв рішення, яке Конституції прямо суперечить, вказавши, що мови національних меншин можуть використовуватись лише місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування на підставі відповідних законів. Суд має право лише тлумачити конституційні норми, а не створювати нові, як це було зроблено в даному випадку. Як зазначалося, Конституція не містить вимоги щодо виключного застосування (курсив наш – А.Т.) у судочинстві (як і в інших публічних сферах суспільного життя) державної мови. Навпаки, використання мов національних меншин гарантується державою (курсив наш – А.Т.)! Отже, положення ст. 19 КПК України та ст.ст. 3, 18 Закону про мови Основному Закону цілком відповідають і, доречі, неконституційними визнані не були, в тому числі у цитованому рішенні Суду.

По-друге, практичне виконання вимоги щодо ведення судочинства виключно українською мовою призведе до невиправданих витрат. Закон використовує термін «володіння мовою, якою ведеться судочинство». Новий тлумачний словник української мови термін «володіти» визначає, крім іншого, «мати повну обдарованість, відзначатися чимось з-посеред інших людей (знанням, голосом, володіти пером, майстерно викладати на папері свої думки тощо)» [7, c. 511–512]. Отже, володіти мовою – це вміти бездоганно говорити, писати нею, знати всі її нюанси, у тому числі спеціальну термінологію. В Україні мешкає 13,5 млн. росіян, з яких 96% вважають рідною мовою російську [8]. Вони мають повне право заявити про те, що не володіють належним чином державною мовою і зажадати перекладача, який повинен бути наданий державою, а це – переклад сотень тисяч томів кримінальних справ щороку за рахунок держбюджету!

По-третє, метою кримінального судочинства є не пропаганда і поширення української мови, а охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. При цьому, на думку, В.Г. Лукашевича, «Спілкування (комунікація, взаємодія) виступає в розслідуванні злочинів як конституіруючий «стрижень» його процесуального (процедурного) боку, відповідним чином опосереднює всі основні організаційно-тактичні моменти діяльності слідчого» [9, с.7]. Тобто без належно організованого спілкування між особою, у провадженні якої знаходиться справа, та іншими учасниками процесу, годі сподіватися позитивних результатів розслідування. Відповідно до вимог КПК України одна особа не може суміщати функції різних суб’єктів процесу, отже, слідчий, навіть володіючи, крім державної, мовою, якою володіє особа, котру слід, наприклад, допитати, повинен викликати перекладача. При цьому сама наявність третьої особи (перекладача) вже не сприятиме встановленню психологічного контакту між, наприклад, слідчим і обвинуваченим. Не слід забувати, що багато хто з осіб, які ведуть процес, самі не володіють на належному рівні державною мовою, а змушені складати всі документи і спілкуватись з учасниками процесу державною мовою з допомогою перекладача, що значно ускладнює встановлення обставин справи.

По-четверте, використання двох і більше мов як офіційних у спілкуванні громадян з органами державної влади розповсюджене у багатьох країнах світу. Так, наприклад, у Афганістані офіційними мовами є пушту та дарі, у Бангладеш – бенгальська та англійська; у Бельгії – французька, нідерландська (фламандська) і німецька; у Болівії – іспанська, кечуа і аймара; в Ізраїлі – іврит та арабська; в Індії – хінді та англійська, а в додатку до Конституції додається список 18 офіційних регіональних мов, які офіційно використовуються у державному діловодстві; в Ірландії – ірландська і англійська; у Канаді – французька і англійська; у Кіпрі – грецька та турецька; у Люксембурзі – французька, німецька, люксембургська; на Мальті – мальтійська і англійська; у Пакистані – урду та англійська; У Парагваї – іспанська та гуарані; у Перу – іспанська та кечуа; у Сінгапурі – малайська, англійська, китайська та тамільська; у Танзанії – суахілі та англійська; у Філіппінах – англійська та філіпіно; у Фінляндії – фінська та шведська; у Швейцарії – німецька, французька, італійська і ретороманська; у Шрі-Ланка – сінгальська, тамільська та англійська; у ЮАР – офіційними є 11 мов основних груп населення країни, пріоритет надається – англійській та мові африкаанс [10]. З республік колишнього СРСР дві державні мови мають Бєларусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.

Кримінально-процесуальна діяльність завжди передбачає певний негатив для конкретних осіб: потерпілий зазнає шкоду від злочину, особа ж, яка цей злочин скоїла, зазнає значних обмежень у своїх правах і свободах з боку держави. Створювати додаткові труднощі для них не вважаємо слушним. Законодавство повинно забезпечувати максимально просту процедуру судочинства, яка б при цьому забезпечувала дотримання прав і свобод громадян. Що ж стосується принципу дотримання мови кримінального судочинства, то тут слід виходити з його розумного застосування з урахуванням життєвих реалій і багатонаціонального складу населення країни.