«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Мальцев Г. В. Происхождение и ранние формы права и государства // Проблемы общей теории права и государства / Под ред. Нерсесянца В.С. - М., 1999.
2. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3-х томах. Т. 1. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФА – М), 2002. – 728с.
3. Застрожная О.К. Советский административный процесс. Учебное пособие. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1985. – 100с.
Миколенко Олена
РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ СТОРІН В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
(НА ПРИКЛАДІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОТЕРПІЛОГО ТА ОБВИНУВАЧЕНОГО)
Судово-правова реформа, що відбувається в Україні, у завершеному вигляді повинна таким чином забезпечити кожному громадянинові реальну можливість захисту своїх прав, щоб він вважав це справедливим навіть тоді, коли його претензії не будуть повністю задоволені в суді. Для цього необхідно досягти такого рівня судочинства, де б виключалася будь-яка можливість свавілля суддів і виникнення судових помилок. Досягнення такого рівня кримінального судочинства неможливе без реалізації усіх принципів процесу, але особливе місце серед них займає принцип рівності сторін.
Рівність сторін означає наявність у учасників судового розгляду однакових прав щодо заяви відводів і клопотань, подання доказів, участі у їх дослідженні й доведенні їхньої переконливості, виступу в судових дебатах, оскарженні процесуальних рішень суду тощо [1, 42]. Відсутність переваг у одного учасника процесу над іншим стосовно доведення в суді своєї правоти являє собою одну з реальних гарантій прав всіх сторін. Рівність прав сторін створює передумови правильного здійснення правосуддя. Вона дозволяє суду використовувати активність і зацікавленість сторін у певному результаті справи, з метою його всебічного критичного дослідження. Дискримінаційне відношення до кожної зі сторін з боку суду, обмеження прав однієї сторони, і перевага іншої, тобто практична нерівність сторін у кримінальному процесі розглядається як істотне порушення кримінально-процесуального закону й тягне скасування вироку.
Розглянемо реалізацію цього принципу на прикладі співвідношення правових статусів потерпілого й обвинувачуваного.
1. У відповідності зі ст. 43 КПК України, обвинувачуваний вправі знати в чому він обвинувачується. Однак, закон не пояснює, яким чином потерпілий одержує ці відомості. Реалізація права обвинувачуваного знати про пред’явлене обвинувачення забезпечується через виконання слідчим чи прокурором обов’язку про це його повідомити.
Потерпілий не приймає участі у розгляді судом питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття обвинувачуваного під варту. Хоча вирішення цього питання для нього не є байдужим. Особливо коли це безпосередньо пов’язано із забезпеченням його безпеки. Думка потерпілого з приводу обрання запобіжного заходу особі, що заподіяла йому шкоду, а також з приводу вирішення питання щодо продовження строку утримання цієї особи під вартою, для слідчого, прокурора і суду не має значення.
Розгляд кримінальної справи, зазвичай, відбувається у відкритому судовому засіданні. Це означає, що потерпілий не позбавлений права з’явитися на засідання суду, на якому розглядається питання про взяття особи під варту. Але потерпілому не повідомляють в якому суді і коли відбудеться судовий розгляд. Навіть якщо потерпілий і буде присутнім на судовому засіданні, лише суд буде вирішувати – надавати потерпілому слово для виразу своєї думки чи ні.
2. Надання свідчень по справі – це право потерпілого. Причому за надання свідомо неправдивих свідчень потерпілий притягується до кримінальної відповідальності. Відносно обвинувачуваного склалася інша ситуація. За надання неправдивих свідчень або відмову від надання показань обвинувачуваний відповідальності не несе, бо це один із способів захисту його прав, передбачений чинним законодавством.
3. Потерпілий вправі подавати докази, хоча чинне законодавство не передбачає яким чином потерпілий чи його представник може їх одержувати. До того ж додаткова інформація, що надається потерпілим (крім його показань), визнається доказом по справі лише після її перевірки передбаченими законом процесуальними способами.
Відносно прав обвинувачуваного щодо подання доказів, у законі зазначено, що він може представляти докази, однак його захисник вправі не тільки представляти докази, але й збирати докази, причому сказано, як він може це робити (п.13 ч.2 ст. 48 КПК України).
4. Заявляти клопотання й відводи. На практиці здійснення відводів труднощів не викликає, тому що їх підстави чітко викладені в главі 4 КПК України. Складнішою є ситуація щодо подання клопотань та прийняття по ним рішення. Відповідно до ч.1 ст. 142 КПК України потерпілий вправі заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про провадження експертизи, про витребування й залучення до справи доказів, а також по всім іншим питанням, які мають значення для встановлення істини по справі. Питання про задоволення або про відмову в задоволені заявленого клопотання вирішується дізнавачем, слідчим, прокурором або судом, причому ніяких випадків, коли клопотання обов’язково повинні бути задоволені, у законі не наводиться.
5. Відповідно до ст. 19 КПК України судочинство ведеться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Учасникам процесу, що не володіють мовою, на якій ведеться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалам справи, виступати в суді рідною мовою й користуватися послугами перекладача. Реалізація принципу національна мова судочинства дає можливості особам, що приймають участь у кримінальному процесі, і не володіють мовою, на якій ведеться судочинство, користуватися правами й мати обов’язки рівною мірою з іншими учасниками процесу.
На жаль, це право вкрай важко реалізувати на практиці, тому що знайти перекладача, як правило, дуже складно. Більшість осіб, які ці функції могли б здійснювати, від подібної роботи відмовляються, причому не тільки через те, що робота перекладача погано оплачувана, а й через те, що вона ще й небезпечна, бо перекладачеві можуть загрожувати, вимагаючи перекладу, вигідного обвинувачуваному.
Слідчий з великими труднощами забезпечує обвинуваченого перекладачем, а до потерпілого руки у нього вже не доходять [2, 34-36].
6. Мати представника. Наявність у потерпілого представника має важливе значення у забезпеченні дійсної реалізації його прав і законних інтересів. Представники, здійснюючи процесуальні дії від імені особи, допомагають останньому в ході судочинства, і є фактично його захисниками.
Представництво у кримінальному судочинстві - гарантія дотримання законності, найважливіший захід вирішення проблеми захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Однак, незважаючи на проголошення рівних прав обвинувачуваного й потерпілого й здійснення судочинства на основі змагальності та диспозитивності, спостерігається серйозна асиметрія в правах представника потерпілого й захисника обвинувачуваного з ухилом у бік захисника. Обвинуваченому захисник надається при наявності певних умов та на його прохання в обов’язковому порядку.
Видатки на оплату праці захисника в подібних випадках компенсуються за рахунок коштів державного бюджету, обвинувачуваний від оплати звільняється. Але суд при вирішенні питання про компенсацію судових витрат, може перекласти їх на засудженого.
Потерпілий про запрошення представника повинен піклуватися самостійно, він же повинен оплачувати його роботу. Представник за договором запрошується потерпілим, його родичами або іншими особами за дорученням або на прохання особи.
Підписання договору з адвокатом на здійснення правового захисту є видом цивільно-правових договорів. Згідно з такими договорами сторони здобувають певні права й обов’язки.
Виключенням є тільки випадки, коли потерпілим є неповнолітній або особа, яка позбавлена внаслідок свого фізичного або психічного стану можливості самостійно захищати свої права й законні інтереси. У подібних випадках вони в обов’язковому порядку повинні мати законного представника або представника за договором. Не зрозуміло тільки, як і хто буде забезпечувати таке обов’язкове представництво, хто його буде оплачувати, коли на практиці у відношенні обвинувачуваного обов’язкова участь захисника реалізується із певними складнощами.
Таким чином, сьогодні як ніколи назріла необхідність розширення правового статусу потерпілого і його законодавчого закріплення у сучасному кримінальному судочинстві. На нашу думку, законодавець повинен не тільки передбачити об’єм прав потерпілого, а і механізм їх забезпечення та реалізації в межах кримінального судочинства.
Література:
- Тертышник В.М. Уголовный процесс: Учебное пособие. – 2-е изд., пер и доп. – Харьков: Арсис, 1999. – 528 с.
- Леви А.А. Потерпевший в уголовном процессе: Конспект лекций. – М.: РУДН, 207. – 179 с.
Мірошниченко Оксана
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРИПИНЕННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
В основі трудових правовідносин лежить обопільна домовленість сторін – працівника і роботодавця. Таке загальне правило має і певні винятки, коли трудовий договір може бути розірваний і поза волею його сторін. Юридичними фактами, що впливають на припинення трудового договору, є: 1) вольові дії сторін трудового договору чи третіх осіб; 2) події (закінчення строку виконання обумовленої роботи, смерть працівника). Однак припинення трудового договору буде правомірним тільки при дотриманні його сторонами відповідних умов.
Припинення трудового договору з сільськогосподарськими працівниками в Україні здійснюється на загальних підставах з дотриманням загальних правил і гарантій, встановлених чинним законодавством для загального суб’єкта трудових правовідносин. При цьому для працівників - членів сільськогосподарських виробничих кооперативів та фермерських господарств необхідно встановити спеціальні підстави чи спеціальні правила для розірвання трудового договору. Це обумовлено специфікою їхньої праці та членством працівників у сільськогосподарському виробничому кооперативі і фермерському господарстві.
Проблемам правового регулювання припинення трудових відносин присвячені роботи багатьох провідних вчених, зокрема, таких як М.І. Бару, Н.Б. Болотіної, В.С. Венедіктова, Д.О. Карпенка, Л.І. Лазор, Б.С. Стичинського, І.В. Зуба, В.Г. Ротаня, Г.І. Чанишевої, В.І. Чернадчука та інших. Проте дане питання потребує подальшого наукового дослідження, а правове регулювання припинення трудових відносин сільськогосподарських працівників – удосконалення.
Для того, щоб дослідити ці питання та внести відповідні пропозиції було проаналізовано спеціальне законодавство та норми глави 5 проекту ТК України, якою регулюються особливості трудових відносин членів виробничих кооперативів та членів фермерських господарств. Адже праця і трудові відносини у таких організаційних структурах мають свої особливості. Вони стосуються не лише укладення трудового договору із працівником - членом виробничого кооперативу чи фермерського господарства, але і зміни трудового договору та підстав припинення таких трудових відносин.
Статтею 320 проекту ТК України в редакції від 05 липня 2004 року, на відміну від редакції проекту від 10 лютого 2006 року, було визначено підстави припинення трудових відносин працівників - членів виробничих кооперативів. Частиною 1 даної статті було передбачено, що статутом виробничого кооперативу може обмежуватися або заборонятися звільнення працівників - членів виробничого кооперативу за ініціативою роботодавця з окремих підстав, передбачених цим Кодексом, законом. Статутом можуть встановлюватися додаткові підстави припинення трудових відносин працівників - членів виробничого кооперативу.
Заслуговує на увагу частина 3 даної статті, де чітко було вказано, що припинення членства в кооперативі не є підставою припинення трудових відносин, крім випадків, коли статутом кооперативу не допускається використання на відповідних робочих місцях чи посадах праці працівників, які не є членами кооперативу. Якщо статутом таке встановлено, звільнення здійснюється з посиланням на цю статтю з виплатою вихідної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати. На мій погляд, це положення повинно бути обов’язково у проекті ТК України, оскільки на практиці в сільськогосподарських виробничих кооперативах трапляються випадки, коли виключення з членів такого кооперативу автоматично тягне за собою припинення трудових відносин з таким працівником. Введення до проекту ТК України вказаної норми гарантуватиме працівникам продовження трудових відносин у разі виключення із членів кооперативу та відповідатиме ч.2 ст. 315 проекту ТК України, в якій передбачено, що статутом або іншим нормативним актом кооперативу може бути визначений перелік посад, які можуть займати виключно члени кооперативу. Це створить правове поле і заповнить прогалину, яка існує у проекті ТК України.
Слід відмітити, що редакція проекту ТК України від 10 лютого 2006 року вже не містить положення про особливості розірвання трудового договору з цією категорією працівників. Тому пропонується до глави 5 проекту ТК України додати ще одну статтю, яка регулюватиме питання припинення трудового договору із членом виробничого кооперативу та членом фермерського господарства.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», яка регулює питання припинення членства в кооперативі зазначено, що членство в кооперативі припиняється у разі припинення трудової участі в діяльності виробничого кооперативу. Отже, припинення трудового договору призводить до припинення членства у виробничому кооперативі, а не навпаки. Таким чином, можна стверджувати, що у випадку виключення із членів сільськогосподарського виробничого кооперативу працівник може і надалі перебувати у трудових відносинах з кооперативом.
При розгляді даного питання слід звернути увагу на той факт, що членом виробничого кооперативу може стати особа чотирнадцяти років, яка в майбутньому може бути призвана на військову чи альтернативну службу. У цьому випадку виникає практичне запитання: як бути з таким членом, якого відповідно до закону необхідно звільнити, тобто припинити трудові відносини? Чи не порушуються в цьому випадку права цього працівника і чи не потрапляє він в гірше становище в порівнянні з іншими членами? Адже відповідно до статті 65 Конституції України він повинен виконати свій військовий обов’язок. На мою думку, такий працівник, який є членом виробничого кооперативу, повинен мати додаткові гарантії. І після проходження служби мати право повернутися на своє робоче місце та посаду. А порядок заповнення такої вакантної посади, на час відсутності призовника, повинен бути розроблений у статуті кооперативу, що бажано закріпити у спеціальному законі. Таким чином, для усунення даної прогалини, до глави 5 проекту ТК України слід включити додаткову статтю, якою регулюватимуться питання припинення трудових відносин з працівником - членом виробничого кооперативу. Разом з тим передбачити в ній норму про те, що роботодавець зобов’язаний звільнити з роботи працівника - члена у зв’язку з призовом чи вступом його на військову службу або направленням на альтернативну (невійськову) службу після отримання заяви працівника та документа, що підтверджує зазначені обставини. Звільнення проводити не пізніше наступного дня після подання заяви, якщо в ній не визначено інший строк. При цьому дана особа не повинна виключатися із членів виробничого кооперативу. Після закінчення строку військової (невійськової служби) такі особи - члени виробничого кооперативу повинні мати право на поворотне прийняття на роботу, з якої було звільнено у зв’язку із зазначеними обставинами.
Підводячи підсумок слід відмітити, що удосконалення відповідних норм проекту ТК України дозволить збільшити гарантії для сільськогосподарських працівників, яких з кожним роком стає все менше, та стимулюватиме їх до праці, саме в аграрній галузі.
Наливайко Лариса
ПРОБЛЕМИ СУВЕРЕННОСТІ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ СУЧАСНИХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
В останні роки в юридичній науці питання теорії та практики державного суверенітету отримали особливе значення. Це пов’язано в тому числі з розгортанням в другій половині XX століття інтеграційних процесів, які захопили не тільки економічну, але і політичну сферу.
В юридичній науці не існує єдності у визначенні категорії суверенітет. Проведений аналіз дозволяє виділити наступні підходи: «суверенітет як одна з обов’язкових, невід’ємних ознак держави» [1, С. 57; 2, С. 120; 3, С. 31; 4, С. 10; 5, С. 58]; «суверенітет як певний принцип суспільно-політичного життя» [6, С. 14; 7, С. 463]; «суверенітет як верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики» [8, С. 130]; «суверенітет як монополія держави на використання державної влади в межах своєї юрисдикції» [9, С. 304]; «суверенітет як стан держави» [10, С. 9, 71]; «суверенітет як політико-правова якість держави» [11, С. 17]; «суверенітет як обмежений авторитет» [12, С. 222]; «суверенітет як соціально-політична функція моно- і поліетнічних держав» [13, С. 990] тощо.
Слід зазначити, що в умовах глобалізації обґрунтовуються теоретичні конструкції, що визначають необхідність суттєвого обмеження можливостей держави як у внутрішній сфері, так і (особливо) поза її межами та доцільність обмеження суверенітету держави [14, С. 24].
Не дивлячись на свою актуальність, проблеми державного суверенітету відносяться до недостатньо розроблених в сучасній юридичній науці. Ця проблематика актуалізується в контексті інтеграції України у світове співтовариство, необхідності забезпечення державного суверенітету в умовах соціально-економічної глобалізації.
Виходячи з вищезазначеного, далеко не всі аспекти цієї проблеми можна вважати вичерпаними. Загальносвітові процеси глобалізації, входження України до складу багатьох міжнародних об’єднань, формування транснаціональних суспільств, утворення міждержавних співтовариств, активізація діяльності міждержавних урядових і неурядових організацій й інститутів потребують нового аналізу концепції суверенітету.
Питання про вибір стратегії розвитку країни має основоположне значення, в умовах глобалізації – це питання збереження суверенітету держави. Відстоювання національних інтересів, своїх принципових позицій в міжнародних відносинах та збереження суверенітету вимагають сьогодні суттєвих зусиль від держави. Проблемами в цьому контексті є: розбалансованість органів державної влади, не проведені політична реформа, адміністративна реформа, територіальна реформа, посилення правового нігілізму, неузгодженість важливих з точки зору національних інтересів економічних рішень, які негативно впливають на економічну в тому числі енергетичну безпеку держави.
Важливим є також дослідження механізму забезпечення державного суверенітету як комплексної системи, що включає в себе засоби, процедури і принципи за допомогою яких забезпечується верховенство і незалежність державної влади. Особливо актуальним є аналіз проблеми суверенності держави як основоположного принципу державного ладу.
Окреслене коло питань визначає необхідність історичного та теоретико-правового дослідження такого принципу державного ладу як суверенність і незалежність.
Суверенність – невід’ємна властивість держави, а суверенітет – практична реалізація суверенності в конкретних правових формах.
Державний суверенітет – це верховна влада, яка виходить від народу та знаходить своє відображення у самостійному здійсненні державою своїх функцій в межах національного та міжнародного права. Державна влада, в свою чергу, має сувору залежність від свого джерела та носія – українського народу, який визначає межі її повноважень, обов’язки держави перед народом, різними соціальними структурами та особою.
Підсумовуючи зазначимо наступне:
1. У процесі ґенези ліберальної політико-правової думки абсолютистська концепція суверенітету зазнала ідеологічних змін за двома напрямами: «зміна суб’єктів»; «обмеження суверенітету». Перший напрям формування ідеї обмеження сутності абсолютної державної влади пов’язано зі зміною суб’єкта суверенної влади. Основною ідеєю цих революційних за своєю суттю поглядів було перенесення суверенітету з монарха на таких суб’єктів політичної системи, як народ, нація. Відповідно, ідея державного суверенітету в його абсолютистській інтерпретації трансформується у вчення про народний і національний суверенітет. Другий напрям розвитку ідеї про обмеження абсолютного суверенітету пов’язаний з формуванням концепції «стримувань та противаг», в межах якої моделювалися різні механізми контролю за державною владою і розмежування владних повноважень.
2. Важливо підкреслити, що нові реалії світової політики, безумовно, впливають на геополітичні процеси як міжнародні, так і регіональні. Адже, геополітика як засіб досягнення національних інтересів є однією з важливіших складових при забезпеченні державного суверенітету в умовах світової глобалізації. Саме в умовах соціально-економічної глобалізації посилюється значущість питань гарантування і забезпечення зовнішнього суверенітету держави, що являє собою квінтесенцію соціально-економічних і політико-правових інтересів, які відстоюються державою на міжнародній арені. В цьому значенні поняття державного суверенітету за своїм змістом є близьким до поняття міжнародної правосуб’єктності. Втрата державою суверенітету як невід’ємної властивості державності означає по суті, анулювання цієї держави як суб’єкта політико-правових відносин. Саме тому реалії сучасної геополітичної ситуації визначають подвійність положення України на світовій арені. Ця ситуація обумовлена з одного боку об’єктивною необхідністю інтеграції у світові процеси, а з іншого – необхідністю збереження і забезпечення державного суверенітету.
3. Вважаємо, що державний суверенітет потребує забезпечення і захисту, що в свою чергу визначає необхідність наявності специфічного механізму забезпечення, який слід розглядати як комплексну систему, за допомогою якої забезпечується верховенство і незалежність державної влади.
4. Необхідно зберегти термінологічну чистоту поняття «суверенітет» в науці і практиці застосування його для характеристики верховної влади держави, внаслідок того, що використання цього терміну в іншому сенсі (економічний, політичний, фінансовий, законодавчий суверенітет тощо) призводить до його розмиття, девальвації, та спричиняє втрату політико-правової цінності цієї категорії.
5. Державний суверенітет є історично обумовленою політико-юридичною властивістю держави.
6. Держава не втрачає свого суверенітету в умовах сучасних глобалізаційних процесів. Стратегією розвитку держави в умовах глобалізації є необхідність укріплення державності. Проблемою є відсутність чітких стратегічних пріоритетів, які врахували б розумне поєднання участі України у міжнародних процесах, з одного боку, і додержання інтересів країни з іншого [15, С. 134]. Вищезазначене є свідченням того, що повинна бути розроблена довгострокова стратегія розвитку України як суверенної держави в глобалізованому світі.
7. Наявність такої властивості, як суверенітет, є підставою виникнення суверенних (виключних, переважних) прав, через які він юридично реалізується.
Державний суверенітет – це історично обумовлена визначальна і невід’ємна політико-юридична властивість держави, яка виражає її верховенство в межах своєї території та незалежність у міжнародних відносинах.
Суверенність держави – це така її властивість, внаслідок якої держава є самостійною і незалежною, від будь-якої іншої влади у здійсненні своїх функцій як у межах країни, так і у взаємовідносинах з іншими державами.