«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Філософсько-правові погляди станіслава оріховського та їх вплив на формування концепції відродження української державності Питання щодо ефективності бюджетного процесу Психологічні особливості судового слідства В досудебном производстве В судебном производстве Необережні злочини, що вчиняються працівниками органів внутрішніх справ Підстави криміналізації суспільно небезпечних діянь у сфері випуску та обігу цінних паперів Правові основи матеріального та процесуального регулювання капітального будівництва в україні

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Єфремова Наталя

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

1. Процеси державного реформування в Україні сьогодні супроводжуються активним пошуком оптимальної моделі суспільного поступу та напруженим осмисленням досвіду становлення української державності в її інституційному та ідеологічному вимірах. Проте це осмислення виявилося ускладненим низкою суб’єктивних і об’єктивних чинників. Серед них можна, зокрема, відзначити такі: багатостолітній несуверенний розвиток українських земель, що ставить перед вченим додаткові методологічні проблеми; історичне знаходження України у зоні впливів типологічно різних правових та політичних культур; домінування в українській науці історії права підходів, вироблених представниками наукових шкіл сусідніх держав, що нерідко неадекватно тлумачать українські реалії, ігноруючи їх особливості або переслідуючи певні політичні цілі; тривалий методологічний застій та ідеологічна цензура в українській історії права у радянській період, застосування репресій проти вчених; недостатній обсяг опублікованого документального матеріалу.

Слід відзначити, що поняття «Українська держава», «національна територія», «українська нація» – ці та деякі інші терміни майже не застосовувались у працях радянських учених. Це обумовлювалося як ідеологічними параметрами так і недостатнім рівнем розробленості цих складних і неоднозначних проблем.

2. Ситуація змінюється лише з другої половини 80-х років ХХ ст., одночасно з процесом поширення гласності в СРСР. Яскравим прикладом тут можуть бути дослідження творчої спадщини українсько-польського мислителя Станіслава Оріховського [в польській транскрипції – Ожеховський – авт.], проведені Володимиром Литвиновим. Власно саме він вперше переклав з латинської мови праці цього мислителя й здійснив їх введення у науковий обіг [1, с. 111, 112].

Вивченням творів Оріховського, в тому числі його політико-правових концепцій державного устрою, також займався Петро Сас [2]. Він зумів довести, що центральне місце в суспільному ідеалі мислителя посідає обґрунтування доцільнішого, на його думку, державного устрою Польської Політії, покликаного забезпечувати особисту свободу, політичні та юридичні права й привілеї повноправних громадян – шляхти.

3. Станіслав Оріховський на призвисько Роксолан (Русин) народився у 1513 р. в селі Оріховці Перемишлянської округи в родині польського шляхтича. Його мати була донькою українського православного священика, яка зуміла виховати у сина любов та повагу до українського народу. Гарну початкову освіту він здобув у Перемишлі, що дозволило молодому шляхтичу продовжити своє навчання в Краківському, а з часом у Віденському, Падуанському та Болонському університетах. Незначний час він студіював у Римі, Венеції та Лейпцигу. Його вчителями були Олександр Брасікап – австрійський гуманіст і відомий поет, Л. Бонпадиффер – професор філософії Болонського університету, німецькі гуманісти Миланхтон та М. Лютер. Останній поселив талановитого учня в своєму власному будинку [3, с. 206]. Підтримуючи ідеї гуманізму та природного права він написав біля двох десятків праць, які користувались великою популярністю в Західній Європі і неодноразово перекладались.

Великий вплив на духовне становлення молодого Оріховського відіграв екзекуційний рух в Польщі. Його філософська концепція – «Закон, понад усе» разом з гуманістичними і культурними ідеями Ренесансу заклали основу морально-цінністної платформи світогляду мислителя. Опинившись в епіцентрі політичної боротьби між магнатами з одного боку та шляхтою і міщанами з іншого, в умовах релігійної нестабільності, пов’язаної з початком реформаторського руху, С. Оріховський визначив два центральних орієнтири у пошуках стабільності. Це – справедливість і віра, які втілені в праві, де право, у свою чергу, захищає свободу, яка зумовлена природним правом [4, с. 276].

Як захисник шляхетської ідеології, він послідовно доводив що реальна свобода всіх громадян (окрім кріпаків – авт.) можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон, це –душа і розум держави. Однак встановлювати його в державі може лише становий представницький орган, а не монарх одноособово. Ця думка особливо яскраво пролунала у праці та у «Напученні польському королеві Сигізмунду-Августу» (1543) та у «Політії королівства Польського…» (1565).

Відкидаючи теологічну теорію походження влади в державі Оріховський зазначав, що королівська влада не походить від Бога, а є результатом угоди між громадянами, добровільно слухняних монарху. При цьому, він наголошував, що «Не всяка людина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, що прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє вчитися. Державне управління буде варварським, якщо ті, хто його реалізують, не поважають знань, ігнорують науку про правду і справедливість, тобто про право. Розум і знання – головні властивості правителя, стражі нашої душі» [4, с. 270].

Отже правова регламентація повинна стосуватися й вищої державної влади в особі виборного короля, що допоможе уникнути тиранії. Влада надається королю для управління державою та її захисту, тобто задля спільного блага, й здійснення цих функцій є найвищим правом його посади, а не короля як приватної особи.

Для уникнення тиранії і забезпечення верховенства закону, Оріховський обґрунтовує необхідність чіткого поділу влади в державі на три гілки. За запропонованою ним схемою, король здійснює виконавчу владу. Становий представницький двопалатний орган – Вальний сейм володів законодавчою владою, а влада судова повинна була належати виборним суддям, незалежним від влади законодавчої.

Визначаючи причини появи держави та її головне завдання, Оріховськи наголошував, що держава, це союз громадян, об’єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом, а її метою повинна бути гарантія прав і користі кожного індивіда, які мають між собою взаємні права і обов’язки. Таким чином, ми можемо поправу вважати Оріховського одним з перших прихильників концепції суспільного договору та ідеї розподілу влади в державі на три гілки на території Східної Європи доби Ренесансу [2, с. 62-67].

Стрижнем права Станіслав Оріховський вважав мораль. Він був певен, що без моралі право взагалі існувати не може. Цим його погляди вигідно відрізнялися від багатьох ренесансних політико-правових концепцій, особливо М. Макіавеллі.

Аналізуючи реформаторський рух в Західній Європі і його неоднозначні наслідки мислитель заперечував доцільності релігійного целібату та інші релігійні обмеження. Співзвучною мислителю виявилась також і ідея М. Лютера щодо права людини на всебічний розвиток та слідування законам природи.

Сьогодні С. Оріховський вважається одним з най-видатніших західно-європейських теоретиків природного права. На жаль, до нас дійшли лише уривки його праці «Про природне право», але зі змісту інших творів мислителя виходить, що природне право вище від людських законів, які при потребі можна змінити. Жити в злагоді з законами природи – це значить дбати про мир і спокій у державі.

Цікаво, що основою природного права Оріховський вважав приватну власність, а у зазіханнях на чужу власність він вбачав причину багатьох конфліктів і проблем в державі. Лише у другій половині XVIII ст., у революційній Франції, Г. Бабёф спробує зв’язати право приватної власності з поняттям свобода та природним правом людини.

В своїх трудах Оріховський особливо обстоював почуття власної гідності людини. Заперечуючи його вроджений характер, вбачав критерій переваги одного члена суспільства над іншим у розумі, а не у ступені знатності. На його думку, титул без чеснот є пустим словом. При цьому, він часто висловлювався проти соціальної несправедливості, гноблення й жорстокості панівних станів щодо нижчих прошарків суспільства. Фактично, погляди Оріховського сприяли поширенню теорії природного права в суспільно-політичній думці Польщі України та Білорусії XVI ст. та наповненню її конкретно-історичними реаліями.

Однак унікальність творчої спадщини мислителя полягає не лише у відстоюванні принципів публічно-правової держави. Для багатьох він запам’ятався як захисник українського народу, його культурних і релігійних прав. В своїх працях С. Оріховський пишався своєю приналежністю до «русинів» (українців) [5]. Разом з тим, він неодноразово наголошував на важливості для держави збереження принципів толерантності та встановлення рівних прав для усіх підданих монарха без різниці віри. Також, мислитель постійно нагадував монархові про стратегічну важливість України в геополітичних інтересах Польщі.

4. Фактично, в епоху Ренесансу українською філософською думкою було започатковане нове бачення теорії природного права, обґрунтовано гармонійну суть природи людини. Це відповідно відобразилось на процесі формування ідеї відродження української держави. І це, не є випадковістю. Власно в період з кінця XVI до середини XVII ст. українському народу доводилося відстоювати право на своє етнічне існування, культурно-національний розвиток. Це право не могла дати й захистити будь-яка інша чужа держава, а ні польська, а ні згодом московська з їхньою колонізаторською політикою щодо представників неосновних націй. Українському народові потрібна була своя держава, яка б політичними, дипломатичними, культурними, врешті військовими засобами відстоювала б його життя й свободу.

Література:

1. Литвинов В.Д. Исторические взгляды Станислава Ориховского // Человек и история средневековой мысли русского, украинского и белорусского народов. – К., 1987.

2. Сас П.М. С. Оріховський, Й. Верещинський: політико-правові концепції державного устрою// Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. – К., 1993.

3. Огородник І.В., Русин М.Ю.Українська філософія в іменах. – К., 1997.

4. С. Оріховський Напучення польському королеві Сигизмунду Августу (1543) // История политических и правовых учений. Хрестоматия под общ. ред. Г.Г. Демиденко. – Харьков, 1999.

5. Наливайко А.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження // Українська література XVI-XVII ст. та інші слов’янські літератури. – К., 1984.


Загородній Микола

ПИТАННЯ ЩОДО ЕФЕКТИВНОСТІ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ

Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов’язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів.

Стадіями бюджетного процесу визнаються:

• складання проектів бюджетів;
  
• розгляд і прийняття закону про державний бюджет, рішення про місцеві бюджети;
  
• виконання бюджету, рішення про місцеві бюджети;
  
• підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
  

Специфікою особливістю здійснення бюджетного процесу на сучасному етапі є його заполітизованість. Причина цього відсутність єдності політичних еліт щодо стратегічних напрямів економічно-соціального розвитку.

Це призводить до:

• неякісної розробки закону про Державний та місцеві бюджети;
  
• зміни потоків бюджетних коштів і відповідно приорітетів;
  
• порушення процедур прийняття Державного бюджету з наступним внесенням сотні поправок до нього;
  
• порушень вимог законодавства про завчасне, внесення змін до законів пов’язаних з формуванням дохідної і видаткової частини бюджету;
  
• унеможливлення реалізувати прогнози показників зведеного бюджету за основними видами доходів і видатків і фінансування на наступні три бюджетні періоди.
  

Важливою проблемою ефективності бюджетного процесу стає реалізація на практиці положення бюджетного кодексу щодо програмного бюджетування, та поступового запровадження програмно-цільового методу фінансування на рівні місцевих бюджетів. В бюджеті 2008 року передбачено виконання головними розпорядниками 887 бюджетних програм.

Аналіз здійснення реалізації програм свідчить, по-перше, не всі вони фінансуються в повному обсязі, по-друге, мають суттєві розбіжності між методикою програмно-цільового підходу у вітчизняній науці управління та реальною практикою управління державними програмами.

Недоліком бюджетних програм є те, що вони:

• не мають цільової орієнтації як комплексу заходів на отримання кінцевого результату, а лише направлені на здійснення окремих робіт чи заходів;
  
• не носять системного характеру, а тому не забезпечують досягнення кінцевої мети.
  

Серйозним гальмом якісного бюджетного процесу є неефективна система управління бюджетними коштами. За чинної бюджетної системи стало можливим неефективне використання коштів, зростання астрономічних сум бюджетних коштів, які використовуються з порушенням норм фінансового прав,а розкрадаються. За результатами перевірок Рахункової палати у 2007 році виявлено неефективне використання коштів на суму понад 3400,0 млн. грн.(за 2006 рік – майже 900 млн.грн.) з порушенням законодавства витрачено понад 7,600 млн. грн.

В контексті цього викликає необхідність впорядкування норм щодо повноважень та відповідальності органів контролю, чіткого визначення видів бюджетних правопорушень залежно від стадії бюджетного процесу, заходів та процедур їх застосування у разі порушення фінансових норм учасниками бюджетного процесу.

Актуальним і доцільним, на наш погляд, є:

• необхідність зміни методології бюджетного процесу, максимально усунути політичний вплив, що значно підвищують якість бюджетного процесу
  
• подальше впорядкування норм щодо повноважень та відповідальності органів контролю за ефективне використання бюджетних коштів. Це стосується Рахункової палати, контрольно-ревізійної служби та Державного казначейства
  
• запровадження інституту державних бухгалтерів, що сприятиме якості і достовірності бухгалтерського обліку;поліпшенню казначейського обслуговування бюджетів шляхом спрощення документообігу між розпорядниками бюджетних коштів, а також посилить їх відповідальність за прийняття рішень щодо виконання кошторисів
  
• впровадження прогамно-цільового методу на місцевому рівні обумовлює створення єдиної системи виконання бюджету.
  

Література:

1. Бюджетний Кодекс України // ВВР України. – 2001. - № 37-38
   
2. Науково-практичний коментар Бюджетного кодексу України // за ред. д.е.н., проф. П.В.Мельника. – К:.Юрінком. – 2003 р.
   
3. Полозенко Д.В. фінансова система України і бюджетний процес: сутність та шляхи їх вдосконалення // «Фінанси України». – 2006 - №11.
   
4. Чегулына О.О. Контроль бюджетних повноважень при виконанні бюджетів // «Фінанси України» - 2007 - №6
   

Загурський Олександр

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОГО СЛІДСТВА

В стадії судового слідства приймають участь всі зацікавлені сторони процесу: прокурор, потерпілий, захисник, підсудний. Різні початкові позиції сторін надають судовому слідству особливу гостроту і напруженість. На цій стадії проходить безпосереднє сприйняття всіх джерел доказів, здійснюється перевірка їх надійності, аналізується їх значення і відповідність матеріалам кримінальної справи.

Під час судового слідства всі учасники судового процесу мають рівні права щодо представлення доказів, участі в перевірці доказів. Але кожна зацікавлена сторона тут намагається виділити ті сторони кримінальної справи, які відповідають її особистим і процесуальним інтересам [1, с. 305].

Протиріччя в інтересах сторін можуть породжувати ситуації і конфліктне протиборство. Завдання судді – надавати взаємодії сторін конструктивно-пізнавального характеру, надавати їм процесуально гарантовані права і можливості, забезпечувати змагальний характер судочинства [2, с. 14].

Регулювання міжособистісних відносин в процесі судового слідства потребує від судді не тільки правового професіоналізму, але й психологічної підготовки і загальної культури спілкування. Не на усі допустимі на судовому процесі ситуації суддя повинен своєчасно, тактично і швидко реагувати. Суддя повинен припиняти будь-які прояви нетактовності в міжособистісних відносинах, охороняти процес від зайвих емоцій навантажень. Пізнавальна діяльність в суді під час судового слідства відрізняється багатоплановістю, перевантаженістю оперативної пам’яті, попередженням різних варіантів можливого розвитку судового слідства, оперативним аналізом наданої інформації і правовою концептуалізацією [3, с. 254].

Саме на етапі судового слідства всі особистісні джерела інформації підлягають критичному аналізу з урахуванням індивідуально-типологічних особливостей учасників судового процесу. Непрості, заплутані ситуації піддаються схематизації (інколи графічному зображенню). Звертається увага на стратегію і тактику поведінки сторін, їх початкові позиції, добросовісність у висвітленні фактів [4, с. 19].

Судове засідання на стадії судового слідства повинно відповідати всім процесуальним вимогам. Але слід пам’ятати, що занадто сувора обстановка суду може викликати зайву психічну напругу окремих його учасників, сповільненість їх психічної діяльності, знизити їхні інтелектуальні і комунікативні здібності. Початкове звернення до них повинно відрізнятися деяким заспокоюючим ефектом – люб’язністю, поважністю, і взагалі – підкресленою нейтральністю. Необхідно також знімати так звану соціальну інгібіцію – пригнічений вплив соціуму на поведінку окремого індивіда, не допускати реплік і викриків із зали суду, а питання, які задаються не повинні бути нетактовними. З метою ситуаційної адаптації осіб, які дають свідчення, початкові питання повинні бути максимально простими, доступними. Питання повинні активізувати комунікативну активність осіб, які беруть участь у справі [5, с. 258].

Під час судового слідства не припустимі неуважність, тривалі переговори між суддями, якщо це колегіальний склад суду, зневажливі репліки, прояви нетерпеливості. Запитання судді, прокурора, захисника та інших учасників судового розгляду не повинні виглядати іронічними чи несмішливими. Викликавши легковажну реакцію присутніх, вони можуть заплутати особу, яка дає показання, знизити загальний діловий настрій судового засідання. Всі питання до осіб, які допитуються, повинні контролюватися судом. Відхиленню підлягають не тільки навідні, але й провокуючі і демагогічні питання.

Часто акцентується увага на незначних розбіжностях між показаннями на судовому і досудовому слідстві. Нерідко сторони також задають питання, які підсилюють позицію другої сторони, що також може спричинити певний психологічний тиск. Тільки дуже досвідчені адвокати і прокурори відхиляються від питань, які є невигідними для їх позиції [6, с. 567].

На судовому слідстві важливе значення має діагностика неправдивих показань, оскільки від цього залежить реалізація основного принципу правосуддя – його об’єктивності. Добросовісні помилки можуть бути викликані особливими умовами сприйняття подій, віковими чи індивідуальним особливостями індивіда, його психічним чи фізичним станом. Завідомо неправдиві показання подаються з метою ввести суд в оману, для того, щоб уникати санкцій. Тому суд повинен своєчасно розпізнавати такі факти, щоб не порушити вищезазначений принцип своєї діяльності.

Отже, судове слідство – це самостійна стадія кримінального судочинства, яка має власні завдання, передбачену законом особливу форму його проведення в умовах гласності, усності, безпосередності і безперервності в дослідженні доказів, проводиться під керівництвом суду при активній участі суб’єктів обвинувачення і захисту. А з психологічний точки зору, на нашу думку, судове слідство характеризується тим, що психологічний тиск на його учасників є значним, і тому суду необхідно врахувати цей чинник, який згодом може вплинути на суть справи, і в кінцевому результаті винести справедливий, законний та обґрунтований вирок.

Література:

1. Дулов А.В. Судебная психология. – Минск: Высшая школа, 1970. – 392 с.
   
2. Ярошенко В.І. Психологічні особливості судового слідства при розгляді кримінальних справ. – К.: Знання, 1997. – 225с.
   
3. Ратинов А.Р. Судебная психология для следователей. – М.: ООО Изд. Юрлитинформ, 2001. – 352 с.
   
4. Чеджемов Т.Б. Психологические особенности судебного следствия. – М., 1970. – 184 с.
   
5. Шиханцов Г.Г. Юридическая психология. – М.: Зерцало, 1998. – 352 с.
   
6. Еникеев М.И. Юридическая психология. – М.: Норма-Инфра, 1996 – 624 с.
   

Зайцева Елена

реализация состязательных начал уголовного судопроизводства при проведении судебных экспертиз

Ориентация российского уголовно-процессуального законодательства на состязательное построение процесса диктует необходимость анализа существующих правовых институтов в условиях действия принципа состязательности сторон. В связи с этим несомненный научный интерес представляет специфика реализации состязательных начал уголовного судопроизводства при проведении судебных экспертиз. Проведенные нами исследования показывают, что элементы состязательности проникают в процессуальную деятельность по назначению, производству экспертиз и оценочную деятельность результатов применения специальных познаний – в различных проявлениях и формах:

В досудебном производстве: 1) в инициации производства несудебной экспертизы пострадавшими от преступлений лиц на стадии возбуждения уголовного дела для подтверждения наличия признаков преступления; 2) в инициации производства судебной и несудебной экспертизы участниками процесса, имеющими в деле самостоятельный правовой интерес, и их представителями в стадии предварительного расследования; 3) в активном использовании сторонами прав, предусмотренных ст. ст. 198 и 206 УПК РФ; 4) в участии ими в допросе эксперта; 5) в привлечении ими специалиста для оценки заключения судебной экспертизы в порядке п. 3 ч. 1 ст. 53 УПК РФ.

В судебном производстве: 1) в инициации вопроса об исключении заключения эксперта как недопустимого доказательства в ходе предварительного слушания на стадии подготовки к судебному разбирательству; 2) в инициации назначения повторной судебной экспертизы в рамках предварительного слушания; 3) в получении заключения несудебной экспертизы для представления его в судебном разбирательстве; 4) в активном участии сторон в назначении судебной экспертизы по правилам ст. 283 УПК РФ; 5) в допросе сторонами эксперта в суде по правилам ст. 282 УПК РФ; 6) в приглашении сторонами специалистов и сведущих свидетелей для исследования заключения судебной экспертизы; 7) в приглашении сторонами специалистов и сведущих свидетелей для участия в допросе эксперта; 8) получение заключения несудебной экспертизы для представления в качестве дополнительных материалов в вышестоящих судебных инстанциях.

Данные широкие возможности внедрения состязательных начал в процессуальную деятельность по проведению экспертиз в уголовном судопроизводстве будут в полной мере востребованы практикой только при наличии четкой нормативной регламентации процессуальных отношений, складывающихся при проведении экспертиз. Для создания основ состязательной экспертизы [1] в российском уголовном судопроизводстве надлежит реализовать ряд принципиальных положений:

• Издать единый для всех видов экспертной деятельности закон «О судебной экспертизе в Российской Федерации» [2].
  
• Создать эффективную нормативную базу для лицензирования частной экспертной деятельности.
  
• Организовать единый центр, координирующий вопросы сертификации, сдачи экзаменов и лицензирования экспертной деятельности.
  
• Создать всероссийский центр научно-методического обеспечения экспертной деятельности, отвечающий за разработку, паспортизацию и внедрение экспертных методик.
  
• Создать органы экспертного сообщества (по типу органов судейского сообщества), которые бы определяли политику и перспективы экспертной деятельности в России.
  
• Разработать и принять «Кодекс этики судебного эксперта», определяющий основные требования к поведению судебного эксперта и нравственные основы судебно-экспертной деятельности.
  
• Привести отраслевое законодательство в соответствие с разработанным законом «О судебной экспертизе в Российской Федерации».
  
• Создать реальные возможности по реализации своих процессуальных прав участникам процесса, имеющим в деле самостоятельный правовой интерес, в связи с проведением экспертиз, в том числе, и путем назначения несудебных экспертиз.
  

Безусловно, исчерпывающее освещение перечисленных принципиальных положений выходит за рамки настоящего доклада в силу его объема и направленности. Однако не менее важной, полагаем, является сама постановка вопроса о необходимости их реализации с целью создания основ состязательной экспертизы в уголовном судопроизводстве.

В связи с вышеизложенным считаем целесообразным рассмотреть проблему производства несудебной экспертизы, в которой наиболее ярко проявляет себя «дух состязательности». Следует отметить, что инициатива ее назначения может исходить от заинтересованных лиц с целью получения заключения, которое послужит следователю поводом для назначения судебной экспертизы, либо в качестве альтернативного заключения эксперта составит конкуренцию заключению судебного эксперта. Такие экспертизы на практике, в ряде научных публикаций, законах и подзаконных актах [3] называют «независимыми». Однако, как справедливо отмечает В. И. Внуков, сам термин «независимая экспертиза» не совсем точно отражает суть этого явления. Ведь если использовать в судопроизводстве понятие «независимая экспертиза», то, по логике, другие экспертизы будут являться «зависимыми», а это противоречит как уголовно-процессуальному законодательству, так и ст. 7 Федерального закона «О государственной судебно-экспертной деятельности в РФ»[4, 41]. Действительно, термин «независимость» не подходит к экспертизе как к объективной категории, обозначающей комплекс процессуальных действий и специальных исследований. «Независимость» характеризует не сам процесс исследования, а субъекта, его осуществляющего, поэтому корректнее говорить не о независимой экспертизе, а о независимости эксперта. Поэтому вполне обоснованно выглядит предложение В. И. Внукова об употреблении термина «альтернативная экспертиза» вместо «независимая экспертиза». Лингвистический анализ этих терминов показывает, что понятие «альтернативная экспертиза» по объему больше, чем понятие «независимая экспертиза», и включает в себя экспертизы, проводимые как в государственных ведомствах, осуществляющих производство по уголовному делу, так и вне их. Введение термина «альтернативная экспертиза» исключит противопоставление негосударственной экспертизы (под которой чаще всего и подразумевают «независимую экспертизу») – государственной. Кроме того, применение термина «альтернативная экспертиза» исключит логическое противоречие, возникающее из-за применения термина «независимая экспертиза» (все другие экспертизы априори становятся зависимыми).

Полагаем, что перечень прав участников процесса при назначении экспертизы, предусмотренный ст. 198 УПК РФ, следует дополнить правом ходатайствовать о производстве альтернативной судебной экспертизы с приглашением своего эксперта [5]. Также считаем необходимым включить в УПК РФ новеллы о несудебной экспертизе:

1) в виде пункта 20.1) статьи 5 УПК РФ: «20.1) несудебная экспертиза - это проводимое без соблюдения установленных главой 27 настоящего Кодекса процессуальных правил исследование экспертом на основе специальных познаний и научно-обоснованной методики материальных объектов, явлений, процессов, содержащих информацию об обстоятельствах, имеющих значение для объективного установления тех или иных событий или фактов, осуществляемое на договорной основе с участниками судопроизводства либо в порядке, предусмотренном ведомственными нормативными актами, в случаях установленных законодательством Российской Федерации или решениями Правительства Российской Федерации».

2) в виде новой статьи 207.1 в главе 27 УПК РФ: «Несудебная экспертиза.

1. Подозреваемый, обвиняемый, их защитник и законные представители, потерпевший, частный обвинитель, гражданский истец, гражданский ответчик, их представители вправе в частном порядке обратиться в государственное судебно-экспертное учреждение, в негосударственное экспертное или иное учреждение либо к частному эксперту для производства несудебной экспертизы, если:

1. проведение экспертизы в силу закона не является обязательным;
   
2. ее производство не связано с применением процессуального принуждения;
   
3. для дачи экспертного заключения не требуется представления подлинных материалов дела и вещественных доказательств.
   

2. Представленное подозреваемым, обвиняемым, их защитником, потерпевшим, частным обвинителем, гражданским истцом, гражданским ответчиком, их представителем заключение несудебной экспертизы может использоваться для доказывания обстоятельств, перечисленных в статье 73 настоящего Кодекса, если в ходе допроса несудебного эксперта будет установлена его надлежащая компетентность и научная обоснованность примененной им в ходе исследования методики и его выводов».

Полагаем, что изложенные направления развития правого института судебной экспертизы в условиях состязательного уголовного судопроизводства России в комплексе с новеллами по дополнению и изменению УПК РФ в этой части, в совокупности с разработанной нами Концептуальной моделью закона «О судебной экспертизе в Российской Федерации» послужат законодателю ориентиром для совершенствования нормативной регламентации судебно-экспертной деятельности в Российской Федерации.

Литература:

1. Термин «состязательная экспертиза» в данном контексте носит несколько условный, собирательный характер и означает такую модель построения процессуальных отношений при проведении экспертиз, в ходе которой состязательные начала уголовного судопроизводства находят свое яркое проявление.

2. Концептуальная модель такого закона разработана нами в рамках диссертационного исследования (см.: Зайцева Е. А. Концепция развития института судебной экспертизы в условиях состязательного уголовного судопроизводства: Дис. … докт. юрид. наук. М., 2008. Приложение № 30).

3. О независимой медицинской экспертизе при несогласии гражданина с заключением медицинской экспертизы указано в ст. 53 «Основ законодательства РФ об охране здоровья граждан» от 22 июля 1993 г. См. также Постановление Правительства РФ от 21 июня 2001 г. N 477 «О системе независимой идентификационной экспертизы товаров и технологий, проводимой в целях экспортного контроля» // СПС «ГАРАНТ-Максимум. ПРАЙМ». Версия от 3 сентября 2008 г.

4. См.: Внуков В. И. Особенности назначения, производства и использования результатов независимых экспертиз при расследовании преступлений: Дис. … к. ю. н. Волгоград, 2004.

5. Соответствующие новеллы разработаны нами на уровне диссертационного исследования (см.: Зайцева Е. А. Указ. соч. Приложение № 31).


Ігнатов Олександр

НЕОБЕРЕЖНІ ЗЛОЧИНИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ПРАЦІВНИКАМИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Як свідчать дослідження, злочинна поведінка працівників органів внутрішніх справ являє собою не поодинокі випадки, а частину злочинності як негативного соціального явища. Протиправні дії працівників органів внутрішніх справ є сукупністю, яка характеризується сталістю пропорційних співвідношень між основними видами правопорушень і має ознаки системності [4;8]. На підставі традиційного в кримінології виділення окремих видів злочинності за критерієм суб’єкта злочину та відповідного аналізу кримінально-правової статистики, вивчення кримінальних справ та інших даних, отриманих в ході проведених у нашій країні досліджень, можна стверджувати про доцільність дослідження злочинів, що вчиняються працівниками органів внутрішніх справ, як окремого виду злочинності, та їх виокремлення у відносно самостійну галузь кримінологічних досліджень.

Розглядаючи злочини, що вчиняються працівниками органів внутрішніх справ, як про окремий вид злочинності, постає питання які саме злочини слід відносити до цієї групи. На наш погляд, під «злочинами працівників органів внутрішніх справ» слід розуміти сукупність усіх злочинів, вчинених працівниками органів внутрішніх справ з використанням службового становища у країні за обліковий період [7].

Щодо такої важливої ознаки цього виду злочинів, як форма вини працівника органів внутрішніх справ, який вчинив злочин, то серед науковців не існує єдиної точки зору з цього приводу. На думку деяких російських дослідників, побутові та необережні злочини не належать до злочинів працівників органів внутрішніх справ [1, c. 23].

На нашу думку, до злочинів, що вчиняються працівниками органів внутрішніх справ, поряд з умисними злочинами, варто віднести також необережні злочини у випадках, коли професійна (службова) приналежність виступає як умова вчинення злочину.

Такими злочинами є дорожньо-транспортні пригоди, недбале поводження з табельною зброєю, халатність під час чергування тощо, коли вчинення злочину обумовлюється суб’єктивним почуттям безкарності працівника органів внутрішніх справ через його приналежність до правоохоронних органів (наприклад, вдаване почуття службового «імунітету» від працівників ДАІ).

Крім того, непоодинокі випадки, коли під час затримання правопорушника працівник органів внутрішніх справ, застосовуючи дозволені законом методи, прийоми, спеціальні засоби (наручники, гумовий кийок, зброя тощо), виходить за межі своїх повноважень, заподіюючи шкоду життю та здоров’ю людини (необережне вбивство, необережне заподіяння шкоди здоров’ю тощо). Характерною рисою таких злочинів є змішана форма вини. Тобто, психічне ставлення особи до діяння є тільки умисним, а до наслідків – необережним. За даними російських дослідників, подібні дії в 45 % випадків працівники органів внутрішніх справ вчинили під час виконання службових обов’язків (причому кожного п’ятого разу – в умовах необхідної оборони або при затриманні злочинців) [2, c. 44].

Хоча такі дії відбуваються при захисті прав й інтересів громадян і суспільства, у діях працівників органів внутрішніх справ відсутні ознаки умисного злочину, відбувається заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини і, як наслідок, правомірне притягнення працівника органів внутрішніх справ до кримінальної відповідальності. Як відзначав А.Ф. Зелінський, специфіка службової діяльності частини працівників пов’язана саме з такими ситуаціями, коли в силу різних причин вони не мають можливості належним чином усвідомити свою поведінку та поводяться нерозважливо. Але це не усуває відповідальності за необережну, а за певних умов – і за умисну провину [3, c. 68]. Це положення має принципове значення, оскільки специфіка діяльності працівників органів внутрішніх справ пов’язана з примусовим впливом на правопорушника: обмеження свободи шляхом затримання, застосування фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї тощо.

Деякі вчені вказують на явну несправедливість закону, що передбачає відповідальність працівника органів внутрішніх справ за необережне заподіяння смерті або завдання шкоди здоров’ю правопорушнику в процесі його затримання або припинення злочинних дій, якщо при цьому працівник вийшов за рамки своїх повноважень [1, c. 36-37]. На їх думку, наявність таких умов, як виконання службових обов’язків, затримання злочинця тощо має пом’якшувати відповідальність або й виключати протиправний характер вчинених дій.

На нашу думку, виконання працівником органів внутрішніх справ своїх службових обов’язків не може служити обставиною, що пом’якшує або виключає відповідальність, коли останній виходить за межи своїх повноважень. Адже працівник органів внутрішніх справ, наділений у рамках закону специфічними повноваженнями, володіє відповідними знаннями, навичками та засобами, належною мірою зобов’язаний усвідомлювати межі своїх повноважень, порядок і умови їх використання незалежно від зовнішніх обставин і суб’єктивного емоційного ставлення. Як слушно зауважувала Н.С. Лейкіна, «кожна психічно нормальна людина має здатність розуміти, що вона робить, контролювати свої вчинки, давати їм оцінку. Активна роль свідомості полягає в можливості підкорити їй свої дії й діяти цілеспрямовано, тобто регулювати свою поведінку, а не рефлекторно відображати вплив зовнішнього середовища» [6, c. 48]. Невиконання зазначеного обов’язку внаслідок відсутності відповідних особистісних якостей у працівника органів внутрішніх справ, так і відсутності відповідної професійної підготовки не є обставиною, що пом’якшує або виключає відповідальність, а вказує на професійну неспроможність працівника органів внутрішніх справ.

Також слід враховувати, що крім неправильної оцінки ситуації і неможливості (часто уявної) правомірного розв’язання конфлікту, багато осіб приймають помилкові рішення в силу безтурботного, легковажного ставлення як до своєї поведінки, так і до її оцінки з бокові суспільства і держави [5, c. 170]. Більш того, багато суспільно небезпечних діянь, що вчиняються в силу різних обставин, не усвідомлюються суб’єктом як злочинні. Іноді це відбувається тому, що вони уявляються особі, яка їх скоює, незначними, повсякденними, прийнятими у відповідному середовищі і тому некараними [3, c. 106].

Таким чином, необережні злочини, що вчиняються працівниками органів внутрішніх справ, коли професійна (службова) приналежність виступає як умова вчинення злочину, доцільно розглядати як окремий різновид злочинності працівників ОВС. Специфіка даної категорії злочинів, пов’язана з приналежністю суб’єкта їх вчинення до органів внутрішніх справ, а також, зумовлені цим особливості кримінологічної характеристики та шляхів і заходів протидії ним, обумовлюють необхідність їх глибокого системного наукового дослідження.

Література:

1. Алтухов С. А. Преступления сотрудников милиции (понятие, виды, особенности профилактики). – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 271 с.
   
2. Динека В.И. Уголовная ответственность работников органов внутренних дел за превышение власти или служебных полномочий: Учебное пособие. – М., ЮИ МВД РФ, 1994. – 60 с.
   
3. Зелинский А.Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. – Х.: Вища шк., 1986. – 165 с.
   
4. Ігнатов О.М. Кримінологічна характеристика насильницьких злочинів серед працівників міліції // Право України. – 2005. – № 6. – С. 71-75
   
5. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. – М., Наука, 1982. – С. 170.
   
6. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1968. – 129 с.
   
7. Мартиненко О., Ігнатов О. Феномен правопорушень серед працівників міліції: питання кримінально-правової дефініції // Право України. – 2005. – № 1. – С. 60-63.
   
8. Мартыненко О.А. Детерминация и предупреждение преступности среди персонала органов внутренних дел Украины: Монография. – Х.: Изд-во ХНУВС, 2005. – 468 с.
   

Кашкаров Олексій

ПІДСТАВИ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ ДІЯНЬ У СФЕРІ ВИПУСКУ ТА ОБІГУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

У сучасній науці кримінального права існують два основних підходи до визначення сутності криміналізації.

Відповідно до першого, під криміналізацією розуміється не тільки власне закріплення в законі ознак нових складів злочинів, але й підвищення санкцій у межах вже існуючих складів, деякі обмеження в застосуванні інститутів звільнення від покарання. Відповідно до другого підходу – криміналізація являє собою лише віднесення законодавцем діяння до числа злочинів. На нашу думку, вчені, які відстоюють першу позицію, необґрунтовано розширюють поняття криміналізації, з’єднуючи в ній елементи безпосередньо криміналізації і пеналізації і, як слушно стверджує А.А. Митрофанов, – неважко переконатися, що представники першого напрямку в поняття криміналізації вкладають діяльність законодавця з удосконалення норм не тільки Особливої, але й Загальної частини кримінального законодавства, у той час як прихильники другої точки зору (при всіх її модифікаціях) акцентують увагу на розширенні сфери кримінальної репресії в рамках лише Особливої частини КК [2, с.61-62]. Враховуючи сказане, ми вважаємо за необхідне в даній роботі дотримуватися другого підходу.

Порядок випуску і обігу цінних паперів є суспільними відносинами, що вимагають чіткої державної регуляції, тому що дані інститути є одним з інструментів залучення коштів юридичних і фізичних осіб, а також належної адміністративно-правової і особливо кримінально-правової охорони від злочинних посягань. Для досягнення ефективної кримінально-правової охорони необхідно виходити з чітко сформульованих і науково обґрунтованих підстав визнання того або іншого діяння суспільно небезпечним. У протилежному випадку, керуючись «традиційними методами», як відзначає Г.А. Злобін, новела виявляється недостатньо ефективною і здатною викликати небажані (і вчасно невраховані) побічні соціальні наслідки. [1, с.191]. Про необхідність обґрунтованості криміналізації також відзначають і інші вчені. Так, на думку Н.Ф. Кузнецової, кримінально-правова заборона повинна бути соціально і кримінологічно обумовлена і юридично обґрунтована таким чином, щоб закон працював, був більш ефективним у боротьбі з відповідними суспільно небезпечними діяннями, ніж інші правові акти [3, с. 12]. Також П.Л. Фріс відзначає, що необхідність кримінально-правової заборони породжується об’єктивними потребами суспільства. Форма її виразу в законі повинна відповідати змісту діяння, що забороняється. Недоліки кримінально-правової законотворчості можуть призвести до двох протилежних, але однаково небажаних наслідків: проганин криміналізації, або, навпаки, до її надмірності [4, с.248].

На наше переконання, найбільш фундаментальне вивчення підстав кримінально-правової заборони провів колектив авторів монографії «Підстави кримінально-правової заборони. Криміналізація і декриміналізація». На висновках, зроблених авторами цієї роботи, буде, зокрема, ґрунтуватися викладення цього розділу.

Поняття «підстави криміналізації» позначає ті процеси, що відбуваються в матеріальному і духовному житті суспільства, розвиток яких породжує об’єктивну необхідність кримінально-правової охорони тих чи інших цінностей. Інакше кажучи, підстави криміналізації – це те, що створює дійсну суспільну потребу в кримінально-правовій новелі, внутрішня необхідність виникнення правової норми (або, якщо мова йде про підстави декриміналізації, соціальна причина втрати нормою здатності адекватно впливати на суспільні відносини, які регулюються) [1, с.204-205]. Підстави криміналізації за природою свого походження можуть бути різними, починаючи від зміни політичної ситуації в державі і закінчуючи стихійними лихами.

Об’єктивна необхідність виникнення суспільних відносин, пов’язаних з випуском, розміщенням, емісією та обігом цінних паперів, викликана розвитком нових економічних відносин, приватної власності і появою нових суб’єктів господарської діяльності в Україні, що було неможливо при адміністративно-плановій економіці. Поширення такого інструмента економіки як цінні папери можна проілюструвати наступними даними: станом на 1 січня 2001 року в Україні було зареєстровано близько 36 тис. акціонерних товариств із загальним обсягом емісій акцій 41,2 млрд грн. [5, с. 3], а за станом на 1 січня 2003 року ДКЦПФР зареєструвала загальний обсяг випуску акцій 81,23 млрд грн. [6, с.52]. Емісійна діяльність суб’єктів господарської діяльності є важливим елементом функціонування та подальшого розвитку ринкової економіки в Україні. Вона є необхідною умовою залучення коштів інвесторів і у той же час виступає однім з джерел отримання надходжень до державного бюджету[7, с.65]. Порушення встановленого порядку емісії та обігу цінних паперів спричиняє негативні наслідки. Саме тому відносини, що складаються при випуску та обігу цінних паперів, і взяті під захист кримінального закону [8, с.24]. Злочини, що посягають на випуск і обіг цінних паперів, наражають на небезпеку даний вид суспільних відносин. Виходячи з цього, гадаємо, що підставою криміналізації злочинних посягань на випуск і обіг цінних паперів варто вважати об’єктивну необхідність кримінально-правової охорони даного виду суспільних відносин.

Розглянуті вище підстави криміналізації не можуть бути достатніми аргументами на користь криміналізації суспільно небезпечних діянь, необхідно звертати увагу і на її принципи. Проте і кожен окремий принцип криміналізації не може бути використаний самостійно, без обов’язкового застосування до розглянутого випадку всіх інших принципів. Тільки послідовне застосування до оцінки конкретного виду діянь усієї системи принципів криміналізації може створити достатнє обґрунтування для введення або скасування кримінально-правової норми [1, с.209].

Література:

1. Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация / Под. ред. В.Н. Кудрявцева и А.М. Яковлєва. – М.: Наука, 1982. – 304 с.
   
2. Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. – Одеса: Вид-во Одеського юридичного інституту НУВС, 2004. – 132 с.
   
3. Курс уголовного права. Общая часть: Учебник для вузов / Под ред. д.ю.н., проф. Н.Ф. Кузницовой. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002. – Том 1. Учение о преступлении. – 624 с.
   
4. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. – К.: Атака, 2005. – 332с.
   
5. Попередження та виявлення злочинів на ринку цінних паперів: Метод. рекомендації / Уклад. Л.П. Скалозуб, П.І. Пилипчак, М.І. Мотрук; За ред. В.І. Литвиненка. – К.: РВВ МВС України, 2001. – 68 с.
   
6. Звіт Державної комісії з цінних паперів на фондовому ринку за 2002 рік // Ринок цінних паперів України. – 2003. – № 5-6.
   
7. Щавинський В. Підстави кримінально-правової заборони незаконної емісії недержавних цінних паперів. // Право України. – 2003. – № 10. – с. 64-67.
   
8. Осадчий В.І. Кримінальна відповідальність за порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів // Бухгалтерія. Податки. Бізнес. – 1996. – №34 (65). – С. 24-25.
   

Квасніцька Ольга

ПРАВОВІ ОСНОВИ МАТЕРІАЛЬНОГО ТА ПРОЦЕСУАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КАПІТАЛЬНОГО БУДІВНИЦТВА В УКРАЇНІ

Для повноцінної перебудови за ринковими принципами будівельної галузі України потрібно створити, перш за все, відповідне правове поле. Саме прийняття Господарського кодексу України, що стало важливою подією для національної правової системи України, та низки нормативно-правових актів регулюючих містобудівну діяльність, стало початком реформування будівельного законодавства. Саме капітальне будівництво є господарською діяльністю, що становить основу економіки будь-якого типу, регулюється Господарським кодексом України, який визначає правову форму економічних відносин і економіки в цілому. Правовідносини які виникають в зв’язку із здійсненням капітального будівництва не можна розділити на приватноправові та публічно-правові, так як ми втратимо цілісність впливу на об’єкт регулювання – економіку, адже господарські відносини в сфері будівництва є і приватноправовими, і публічноправовими об’єднані одним об’єктом – економікою. Отже, одним із завдання господарського законодавства є також регулювання діяльності пов’язаної з капітальним будівництвом та відносин які виникають в даній сфері.

Незважаючи на гостру політичну дискусію, яка склалася щодо питання скасування Господарського кодексу України та «красне світло» проекту Закону країни «Про основні засади господарської діяльності», неможна ігнорувати існування господарського законодавства та необхідність його систематизація, для ефективного правового регулювання господарської діяльності, інвестиційного клімату та взагалі відносин, що складаються у сфері господарювання. Не можна зрозуміти вислів прем’єр-міністра Юлії Володимирівни Тимошенко що «….Господарський кодекс – це дуже дивне явище» [1]. Господарський кодекс це не явище, а кодифікований акт, з таким же статусом як Цивільний кодекс або інші кодекси України, який ввібрав в себе основні засади правового регулювання господарської діяльності, та на сьогоднішній день не заважає ні практикам, а ні теоретикам. «Боротьба» з Господарським кодексом з боку групи цивілістів та деяких політиків перетворилася в боротьбу з ефективним регулювання економіко-правових явищ. Необхідно констатувати про існування жорсткого протистояння певних осіб стосовно належного впровадження приписів Господарського кодексу України в реальне життя, бездіяльності законотворчого органу щодо усунення прогалин існуючих у діючому господарському законодавстві та ігнорування судовими органами загальних засад господарського законодавства при вирішені спорів пов’язаних з господарською діяльністю.

У прибічників підтримуючих необхідність скасування Господарського кодексу України, відсутні аргументи доцільності прийняття такого небезпечного для України та економіки в цілому кроку. Посилання на неузгодженість норм Цивільного та Господарського кодексів України, або на не виконання Господарським кодексом основного завдання: впорядкування господарського законодавства, забезпечення його системності та узгодженості [2, с.70], не можуть слугувати вагомими аргументами для прийняття рішення щодо скасування Господарського кодексу України. Адже мова йде не про проблему узгодження кодексів загалом, а про те, як подолати в процесі застосування колізії лише між деякими нормами Цивільного та Господарського кодексів що стосуються подібних відносин. І це завдання, на сьогоднішній день, розв’язане з прийняттям Вищим господарським судом України від 07.04.2008 р. № 01-8/211 інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» [3, с.45]. Отже, реальне вдосконалення правового регулювання капітального будівництва вбачається перш за все у вдосконаленні Господарського кодексу України, його розширенні, інкорпорації до нього положень законів, що регулюють відносини у сфері господарювання, у тому числі у сфері капітального будівництва.

Слід зазначити, що з прийняттям Господарського і Цивільного кодексів з низки інституцій можна вважати, що законодавство України гармонізовано із законодавством ЄС. Тим більше, Господарський кодекс України викликав інтерес не лише в ЄС, а й у країнах ближнього зарубіжжя. Видатний російський учений Російської академії наук, суддя Конституційного суду Російської Федерації Клеандров Михайло Іванович закликав наслідувати приклад України в проведенні кодифікації господарського законодавства [4, с. 46].

Прийняття Господарського кодексу України було відзначено як важливу подію, відомий московський цивіліст д. ю. н. проф. О. Садіков, розглядаючи Господарський кодекс України як досвід кодифікації ринкового законодавства, аналізуючи Господарський кодекс з цивілістичних позицій і роблячи у зв’язку з цим ряд обумовлених такою позицією зауважень, водночас відзначає певні достоїнства Господарського кодексу України. Він пише, що «позитивним моментом у змісті Господарського кодексу треба вважати вказівку в його преамбулі і ряді статей на соціальну значимість і спрямованість підприємництва. Господарська діяльність здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів, йдеться в п. 2 ст. 3 кодексу, і ця сама думка повторюється в різних формах у наступних його статтях [5, с. 45].

Визиває здивування той факт, що при наявності значних колізій, прогалин в діючому господарському законодавстві, владі «економічно вигідно» скасувати вже діючий Господарський кодекс, між тим без достатніх аргументацій прийняти рішення стосовно розроблення та прийняття нового Містобудівного кодексу України.

Так, у липні 2007 року Кабінетом Міністрів України було прийнято розпорядження «Про схвалення Концепції Містобудівного кодексу України» [6], при цьому ставиться під сумнів доцільність прийняття такого рішення, адже прийняття нового кодексу є надзвичайно складною, трудомісткою справа та при наявності Господарського кодексу, не має впевненості стосовно потреби у його прийнятті. Такий приклад свідчить, про умисне ігнорування Господарського кодексу, політичне замовленням певних структур, яким вигідно створення вакууму в регулювання господарської діяльності та прийняття Закону України «Про основні засади господарської діяльності», який за своєю суттю вибірково та звужено дублює існуючі приписи Господарського кодексу, а норми направлені на забезпечення розвитку малого підприємництва, організації та діяльності господарських об’єднань, інвестиційної діяльності та інших галузей господарювання взагалі виключає.

Звичайно наявність у Господарському кодексі глави 33 «Капітальне будівництво» не вирішує проблем існуючих при здійснені будівельної діяльності в цілому. Необхідно розширити дану главу виходячи із особливостей діяльності в сфері капітального будівництва, а не зупинятися на регулюванні лише підрядних відносин, які врегулюванні також нормами глави 61 Цивільного кодексу України.

Крім цього, спори у галузі будівництва дедалі частіше стають предметом судового розгляду, в зв’язку з тим, що продовжує існувати правова невизначеність в сфері інвестиційної діяльності та різних схем фінансування, що застосовуються у будівельній діяльності. Прийняття Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2005 р., як рамочного закону, ні яким чином не вплинуло на дозвільну процедуру, яка характерна для капітального будівництва та регулюється спеціальним масивом нормативно-правових актів. Статистика прийнятих рішень за 2007-2008 р.р. щодо порушень дозвільної системи у сфері господарської діяльності взагалі, вказує на ігнорування судовими органами загальних приписів Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», відсутність посилання на його норми у текстах судових рішень свідчить про декларативність існування даного законодавчого акту та невиконання основних завдань стосовно уніфікації процедури видачі документів дозвільного характеру, системного вдосконалення, яке встановлювало б на законодавчому рівні уніфіковані вимоги до змісту нормативних актів, які регулюють процедури видачі дозволів. Отже, приходимо до висновку, про необхідність визначення основних засад дозвільної системи, безпосередньо у Господарському кодексі України, для ефективного правозастосування та врегулювання відповідних сфер господарської діяльності, яка практично побудована на дозвільній процедурі в силу специфіки своєї діяльності.

Таким чином, на сьогоднішній день не вбачається економічного обґрунтування, ні належного прогнозування наслідків скасування Господарського кодексу України, між тим, актуальним та відкритим залишається питання реформування дозвільної системи, державного нагляду та контролю у сфері будівництва, забезпечення безпеки будівництва, їх експлуатаційної надійності, порядку прийняття об’єктів в експлуатацію та низка інших питань які не систематизовані, потребують уніфікації, а в деяких випадках чіткої правової регламентації.

Література: