«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Кормич Людмила РОЛЬ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ В ДЕРЖАВНИХ ТА СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЯХ Актуальні питання фінансово-правової політики у сфері публічно-правового статусу національного банку україни Політика у сфері боротьби зі злочинністю (вироблення підходів)

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Кормич Людмила

РОЛЬ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ В ДЕРЖАВНИХ ТА СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЯХ

Одним з критеріїв стану суспільства є громадська політична думка. Громадська політична думка – це форма політичної свідомості, яка найбільше проявляє себе в політичній сфері.

Серед основних різновидів громадської думки виділяють економічну, соціальну, політичну, моральну та ін. [1].

Сьогодні все яскравішим стає явище, яке називають «медіатизацією політики», що означає збільшення кількості політичної інформації в ЗМІ, що, з одного боку, репрезентує громадську думку, а з іншого, впливає на процес її формування, в такий спосіб активізуючи політичну діяльність.

Політична боротьба всі більше і більше «концентрується» навколо громадської думки, прагне завоювати останню. Отже, політика посіла чільне місце серед об’єктів, які привертають до себе увагу громадськості і стають предметом обговорень та дискусій.

Політична громадська думка є проявом масової політичної свідомості, яку можна визначити як відображення масовим суб’єктом політичних відносин всіх пов’язаних з ними явищ. Це система проявів суспільної свідомості, які відбивають ставлення людей до політичної системи, спрямовують і характеризують їх поведінку в політичному житті суспільства. Водночас політична свідомість відбиває не лише суто політичну сферу життя суспільства, а й сферу економічних відносин – остільки, оскільки останні визначають зміст відносин політичних.

Таким чином, можна сказати, що політична громадська думка – це ставлення, оцінка, позиція носія громадської думки до фактів, явищ, подій політичного життя. Це так би мовити, та частина масової думки, яка реагує, відгукується, «резонує» у відповідь на події та обставини політичного життя. Вона виступає проявом масової політичної свідомості, яка характеризує оціночні судження громадськості з приводу загально значущих явищ політичної сфери життя суспільства.

Як приклад політичної громадської думки можна назвати оцінки:

– політичних інститутів і структур;

– нормативної системи (наприклад, повага до законові або зневажливе ставлення до нього);

– політичних подій (розуміння їх необхідності або випадковості, визначення правильності або неправильності прийняття рішень);

– окремих політичних ролей (ставлення до інститут президентства, лідерів, а також до окремих політичних діячів – політичні рейтинги) [2].

Громадська думка, по суті, є політичною ще й тому, що в процесі її формування політики і спеціалісти, які оточують політиків, професійно займаються цілеспрямованою діяльністю щодо формування громадської думки з політичних питань.

Таким чином, політична діяльність породила два типи політичної громадської думки [3]. До першого типу ми можемо віднести безпосередньо «політичну громадську думку», виразниками якої є політики та фахівці, що висловлюються в засобах масової інформації. Інакше кажучи, ця думка є відкритою, заявленою, завдяки чому вона є частиною «політичної гри», політичних технологій. Це думка, яка присутня в ЗМІ.

Іншою формою існування політичної думки є думка населення.

До перших суб’єктів громадсько-політичної діяльності відносять політичні партії, державний апарат, неполітичні громадські організації (профспілкові, національні, молодіжні та ін.), масові рухи.

Певна розбіжність у визначенні суб’єктів громадської думки простежується в роботах різних авторів. Так, для Г. Тарда суб’єкт громадської думки має елітарну природу, презентує тих, кого прийнято називати володарями думок, що протистоять натовпу [4]. Класик соціології Ф.Тьонніс, зокрема, писав: «Загалом можна твердити, що громадська думка – думка освічених класів. Однак чим більшою мірою маси розвиватимуться, тим вони будуть відігравати більш значну роль у прогресі освіти і політичної свідомості».

Такої самої позиції щодо громадської думки з проблем політики дотримується і сучасний соціолог П.Бурдьє [5].

П.Шампань не без підстав вважає, що політична громадська думка – це «думка про політику, яку мають обмежені соціальні групи відносно політики, професія яких полягає у виробленні думок і які прагнуть включитись у політичну гру, модифікуючи її саму і перетворюючи свої власні думки освічених еліт на думку універсальну, позачасову й анонімну, яка має політичну цінність» [6].

Суттєвий вплив на зміст та інтенсивність політичної громадської думки справляють політичні інтереси, потреби, цінності. Ціннісні орієнтації, які є сплавом розумового і чуттєвого досвіду, багато в чому зумовлюють спрямованість ставлення політичної громадської думки до того чи іншого об’єкта дійсності.

На формування і функціонування політичної громадської думки безпосередньо впливають естетичні, релігійні, правові, політичні, економічні й інші цінності.

Прагнення до задоволення своїх політичних потреб спонукає маси до активності, до певних розумових і емоційно-чуттєвих процесів. Останні виражаються через політичні умонастрої, оцінки, судження, вольові спонукання. через їх взаємодію, взаємопроникнення і злиття.

Найбільш близькими до політичних потреб детермінантами політичної громадської думки є політичні інтереси.

Політичні інтереси наповнюють конкретним змістом політичну громадську думку. У свою чергу політична громадська думка відображає наявний у суспільстві загальний політичний інтерес.

Громадська думка – це не тільки і не стільки судження про щось, а конкретний соціальний механізм зв’язку суджень із діями людей, тобто діючий стан суспільної свідомості. У політичній сфері головним елементом, який орієнтує людей на вияв власної думки, є політична установка. Суть її полягає в стані готовності або схильності суспільства діяти певним чином.

Політична громадська думка здатна виявлятися через відповідні дії та поведінкові акти. Але разом з тим слід підкреслити, що в політичній сфері громадська думка постає як більш організована, активна, така, що набуває більшої концентрації енергії дій, ніж, наприклад, у сфері соціальній.

Тим самим громадська думка не лише відтворює реальні політичні процеси та стан суспільства, а й стимулює трансформаційні процеси, посилює динаміку змін у всіх сферах суспільного життя. Тобто, громадська думка стає не лише критерієм оцінки стану суспільства, а й виступає ефективним чинником впливу на нього, що набагато важливіше в практичному сенсі.

Література:

1. Сурмін Ю.П Теорія громадської думки: курс лекцій. – К., 1999. – С. 6.

2. Політологія, історія та методологія / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 2000.

3. Шампань Л. Делать мнение: новая новая политическая игра. – М., 1997. – С. 84.

4. Тард Г. Мнение и толпа / Психология толп. – М., 1998. – С. 305.

5. Бурдье II. Социология политики. – М., 1990. – С. 166-167.

6. Шампань Л. Делать мнение: новая новая политическая игра. – М., 1997. – С. 531.


Латковська Тамара

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Притаманна фінансовому праву розвинута та складна сукупність об’єктивних закономірностей обумовлює його постійний розвиток та удосконалення адекватно змінам, що відбуваються в країні. Аналізуючи розвиток фінансового права на сучасному етапі, необхідно відмітити, що в останні роки склалася послідовна тенденція динаміки фінансового права, яка не дивлячись на деякі протиріччя, підтвердила свою перспективність. Сьогодні норми фінансового права спрямовані на удосконалення ринкових відносин в економіці при їх державному регулюванні за допомогою використання фінансово-кредитного механізму, а також на забезпечення пріоритетності публічних інтересів у сфері фінансових відносини з урахуванням їх впливу на приватні інтереси особи, гарантувати які покликана фінансово-правова політика держави.

Принцип пріоритетності публічних інтересів у правовому регулюванні суспільних відносин, що виникають у сфері фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, припускає використання фінансово-правових інститутів з метою державного регулювання економіки, виходячи із загальновизнаних завдань суспільства. Такий принцип визначає необхідність удосконалення норм, що закріплюють механізм державного впливу на фінансові та кредитні відносини, чіткого визначення поняття державного регулювання таких відносин, як у цілому, так і в різних сферах відносин, в чому простежується явна прогалина.

До сьогодні у законодавстві відсутнє поняття державного регулювання банківської діяльності. Досліджуючи державне регулювання банківської діяльності за допомогою фінансово-правових норм можна переконатися, що банківське регулювання є державним регулюванням діяльності банків. Незважаючи на один із принципів банківської діяльності – незалежність від державної влади та економічна самостійність (ст. 4 Закону «Про Національний банк України»), Україна, як і кожна держава, повинна проводити повний контроль за діяльністю банківської системи. Не може держава залишити без належного контролю таку сферу фінансової діяльності, як діяльність банківської системи.

Державне регулювання банківської діяльності є галуззю публічно-правового впливу, метою якого є надання сприяння вирішенню загальнодержавних програм. Банківська система виступає об’єктом державного фінансово-правового регулювання, оскільки вона пов’язана із суспільними відносинами, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, спрямованої на забезпечення безперебійного фінансування функціонування держави, місцевих органів самоврядування та всіх публічних суб’єктів, існування яких визнається державою, оскільки безпосереднім предметом банківської діяльності є кошти забезпечення їх обігу. Оскільки фінансова діяльність є дуже важливою для держави, вона створює систему органів, для яких фінансова діяльність є основною, це органи фінансово-кредитної системи. Особливе місце серед цих органів посідає Національний банк України як спеціальний орган, створений державою для здійснення грошово-кредитної політики. Вплив держави на банківську діяльність можна вважати як державні обмеження банківської діяльності в інтересах захисту господарюючих суб’єктів, всієї економіки, прав громадян, досягнення якісного виконання основних функцій банківської системи в економіці. Але ж Національний банк України, як і Центральний банк у кожній країні, є органом державної влади, який наділено владними повноваженнями, тому банківське регулювання – це державне регулювання діяльності банків. Банківське регулювання – це різновид керівного впливу держави на учасників банківських відносин. Сутність регулювання – впорядкування, налагодження, встановлення взаємодії та створення умов нормального функціонування.

Державне регулювання банками можна розглядати у вузькому та широкому розумінні.

У широкому розумінні державне регулювання – це законодавче встановлення певного режиму різних видів банківської діяльності і забезпечення його здійснення заходами державного примусу; захист прав і інтересів усіх учасників цих відносин, як банків, так і їх клієнтів. У вузькому розумінні регулювання – це засіб керівного впливу на організаційно не підпорядковані керуючому органу об’єкти.

Регулюючий державний вплив на відносини, що виникають з банківської діяльності здійснюють Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів, Національний банк України. Правове регулювання відносин при формуванні і функціонуванні суб’єктів банківської системи України здійснюється нормами Конституції, Законами: «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», «Про заставу», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Указами Президента України, особливо «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», постановами Верховної Ради, постановами НБУ, інструкціями НБУ, іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 61 Закону «Про Національний банк України»[1], в якій закріплені повноваження НБУ щодо здійснення регулятивних функцій, вміщує норму, якою передбачено, що центральний банк здійснює державне регулювання діяльності банків у формах, визначених Законом «Про банки і банківську діяльність»[2], а саме у формі адміністративного та індикативного регулювання. До адміністративного регулювання відносяться реєстрація банків та ліцензування їх діяльності, встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків, застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру, нагляд за діяльністю банків, надання рекомендацій щодо діяльності банків. Відповідно до індикативного регулювання відносяться встановлення обов’язкових економічних нормативів, визначення норм обов’язкових резервів для банків, встановлення норм відрахування до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій, визначення процентної політики, рефінансування банків, кореспондентських відносин, управління золотовалютними резервами, операції з цінними паперами на відкритому ринку, імпорту та експорту капіталу.

У сучасних умовах розвитку української правової системи з урахуванням соціально-економічної та політико-правової дійсності залишається актуальними науково-теоретичні та практичні питання публічно-правового статусу Національного банку України[3], у зв’язку з чим постає питання наукового осмислення практики реалізації конституційних основ фінансово-правового статусу Національного банку України, доктринальне дослідження особливостей його публічно-правового статусу як центрального органу державного управління, який не включається до жодної гілки влади, та який є органом державного управління у сфері грошово-кредитних відносин, що виконує надзвичайно важливу роль у фінансовій діяльності держави, аналіз особливостей публічно-правового статусу Національного банку України з позиції фінансового права як державного фінансово-кредитного органу (органу банківського регулювання та банківського нагляду) з урахуванням адміністративно-правових аспектів його діяльності як органу державного управління у сфері грошово-кредитних відносин.

Особливий публічно-правовий статус Національного банку України закріплений Основним законом держави – Конституцією України, норми якої визначають основну функцію центрального банку – забезпечення стабільності грошової одиниці. Конституція до основних повноважень одного з керівних органів Національного банку відносить розроблення основних засад грошово-кредитної політики. Названі повноваження за своєю правовою природою можуть бути віднесені до функцій державної влади, оскільки їх реалізація припускає застосування заходів державного примусу.

За роки незалежності в Україні з’явилося своє законодавство. За допомогою правових норм держава намагається регулювати основні види фінансово-кредитних відносин. Частина 2 ст. 92 Конституції вміщує перелік видів фінансово-кредитних відносин, які регулюються виключно законами: засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків, статус національної та іноземних валют на території України.

Конституція України (ст. 100) визначає, що Рада Національного банку розробляє основні засади грошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням.

Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України. Так сформульована ст. 24 Закону України «Про Національний банк України». Однак ст. 9 цього ж Закону, викладаючи повноваження Ради Національного банку, встановила, що Рада Національного банку «відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України до 15 вересня розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді України для інформування, здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики». Так який орган розробляє Основні засади грошово-кредитної політики? У ст. 9 Закону встановлено, що Рада Національного банку здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї. Вірно, якщо Рада Національного банку розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, то вона і вносить зміни до неї. Однак ч. 2 ст. 24 встановила, що щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш тривалий період. Здається, що Національний банк і повинний розробляти грошово-кредитну політику держави, бо він же і відповідає за її проведення, а Рада Національного банку навіть в силу організації її діяльності не зможе цього роботи. Хоча ч. 10 ст. 10 Закону України «Про Національний банк України» встановила, що у разі оголошення Президентом України або Верховною Радою України недовіри Раді Національного банку у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредитної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України, можуть достроково припинитися повноваження Ради. У цьому разі Президент України та Верховна Рада України зобов’язані кожен звільнити своїх представників та призначити новий склад Ради Національного банку України.

Враховуючи все вищевикладене необхідно підкреслити, що розвиток законодавства у сфері публічно-правового статусу Національного банку актуальніше здійснювати у напрямку державного впливу на процеси у банківській системі. Удосконалення правового статусу Національного банку не повинно порушувати конституційних основ його діяльності, принципів незалежності у здійсненні функції забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Література:

1. Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-ХIV.

2. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ.

3. Воронова Л.К., Кучерявенко М.П. Финансовое право: Учебное пособие для студентов юридических вузов и факультетов. – Харьков: Легас, 2003. – С. 287-314; Воронова Л.К. Фінансове право України: Підручник. – К.: Прецедент, Моя книга, 2006. – С. 366-379; Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Е.Ю. Грачева, Г.П. Толстопятенко. – М.: Проспект, 2004. – С. 329-355; Орлюк О.П. Банківське право: Навч. посібник. – К.: Юрінкон Інтер, 2005. – 376 с.; Финансовое право: Учебник / Под ред. С.В. Запольского. – М.: Эксмо, 2006. – С. 48; С. 561-581.


Фріс Павло

ПОЛІТИКА У СФЕРІ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ (ВИРОБЛЕННЯ ПІДХОДІВ)

Вирішення завдань, що стоять перед кожною державою передбачає реалізацію, у тому числі, комплексу заходів спрямованих на зниження рівня злочинності, яка, як ракова пухлина, знищує здорові «клітини» механізму держави, і може навіть, при відповідних умовах, поставити під загрозу само існування держави як такої. Ефективність цієї роботи напряму залежить від розробки та запровадження (реалізацію) комплексних заходів, які розробляються на підставі визначеної державної політики у сфері боротьби зі злочинністю.

У зв’язку із цим виникає питання про поняття, зміст, завдання, напрями, принципи та т. ін. цієї політики, про її місце у політиці держави у цілому. На превеликий жаль крім загальновідомого використання терміну «кримінальна політика» у різноманітних документах у кримінально-правовій науці в Україні зміст цієї політики практично не розкривався. У першу чергу хотілось би висловитись відносно назви політики, яка аналізується. Тривалий час у вітчизняній науці (да і не тільки вітчизняній), для її визначення застосовувався термін «кримінальна політика». Однак, при буквальному його тлумаченні він повинен «розшифровуватись» як «злочинна політика» або «політика розвитку злочинності», що абсолютно не відповідає його змістовному навантаженню. У зв’язку із цим в останні роки все більше авторів стали відмовлятись від застосування терміну «кримінальна політика» для визначення цього виду політики держави, заміняючи його іншими – «антикриміногенна політика» [1, с. 832], «політика держави у сфері протидії злочинності» [2], «політика у сфері боротьби зі злочинністю» [3]. Не зупиняючись на позитивних та негативних моментах кожного з вказаних визначень, зафіксуємо що надалі для визначення політики держави спрямованої на боротьбу зі злочинністю буде використовуватись термін «політика у сфері боротьби зі злочинністю».

Визначаючи місце та поняття політики у сфері боротьби зі злочинністю у загальній політиці держави будемо виходити з того, що сама по собі політика являє собою «загальний напрямок, характер діяльності держави, певного класу або політичної партії» [4, c.253] які здійснюються як на міжнародній арені (зовнішня політика) так і всередині держави (внутрішня політика). Політика у сфері боротьби зі злочинністю перебуває у сегменті внутрішньої політики, її правової політики хоча існує можливість і необхідність розглядати окремі її аспекти і в сегменті зовнішньої політики при визначені напрямків співпраці держави з іншими країнами при здійсненні боротьби з міжнародними злочинами та злочинами міжнародної спрямованості. Співвідношення понять «внутрішня політика» - «правова політика» - «політика у сфері боротьби зі злочинністю» та являє собою співвідношення загального, особливого та спеціального. Щодо поняття змісту цієї політики, то слід зазначити, що у науці немає єдності в розумінні цього питання [докладніше про це див. 3]. Політика у сфері боротьби зі злочинністю реалізується в діяльності органів кримінальної юстиції на основі норм ряду галузей права. Кожна з них (галузей) має свою специфіку, накладає певний відбиток на форми й методи реалізації. Разом з цим, незважаючи на особливості всі вони забезпечують вирішення єдиного завдання – боротьбу зі злочинністю. У теоретичному плані це дає підстави для виділення в політиці у сфері боротьби зі злочинністю, як цілісної соціально регулятивної системи, окремих її підсистем – кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної політики (слід зазначити, що ряд авторів необґрунтовано включають до політики у сфері боротьби зі злочинністю інші складові – оперативно-розшукову політику. судову політику та т. ін. – прим. автора).

Таким чином політика у сфері боротьби зі злочинністю визначає стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, маючи як кінцева мету зменшення рівня злочинності на основі усунення причин і умов, що її породжують, використовуючи як засоби кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче право і заходи профілактики.

Виходячи з наведеного, можна дати визначення політики у сфері боротьби зі злочинністю як: вироблену Українською державою генеральну лінію, що визначає стратегію, основні концепції, напрями, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, регулювання практики їх застосування, а також розробка й реалізація заходів, спрямованих на попередження злочинів.

Одразу слід зазначити, що за роки існування Української держави не розроблено, а ні доктрини, а ні концепції політики у сфері боротьби зі злочинністю. Існування кількох відомих Комплексних програм профілактики злочинності [див. н-д, 5] аж ніяк не можна віднести до документів такого виду. Єдиним нормативним документом, який несе у собі концептуальне навантаження політики у сфері боротьби зі злочинністю є Концепція концепцiя реформування кримiнальної юстицiї в Українi [6] реалізація якої розпочалась нещодавно.

Напрями політики у сфері боротьби зі злочинністю визначаються її складовими та деталізуються при визначені напрямів всередині кожної з них. Так, для кримінально-правової політики до її напрямків належать: кримінально-правова політика у сферах дії інститутів та норм Загальної та Особливої частини Кримінального кодексу (н-д, кримінально-правова політика у сфері визначення поняття, форм співучасті у злочині та видів співучасників, кримінально-правова політика у сфері призначення покарання, кримінально-правова політика у сфері боротьби із посяганнями на життя особи та т. ін.). Для кримінально-процесуальної політики напрями повинні визначатись залежно від стадій кримінально-процесуальної діяльності з урахування окремих інститутів кримінального процесу (н-д, кримінально-процесуальна політика у сфері досудового слідства із можливим виділенням н-д, кримінально-процесуальної політики у сфері нормативного закріплення та застосування запобіжних заходів та т. ін.). Так само можна визначати напрями кримінально-виконавчої та кримінологічної (профілактичної політик).

Об’єктом політики у сфері боротьби зі злочинністю виступають суспільні відносини що визначають (детермінують) злочинність як соціальне явище, впливають на її характеристики, визначають форми та методи діяльності по боротьбі з нею та запобіганню злочинності.

Предмет (змістовну сторону), становлять: основні принципи впливу на злочинність; питання криміналізації та декриміналізації; пеналізації та депеналізації; основні принципи, форми організації та проведення досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ; принципи та форми організації системи виконання кримінальних покарань; принципи форми та методи запобігання злочинності. Звичайно що вище позначені лише основні характеристики предмету політики у сфері боротьби зі злочинністю, які мають право на деталізацію.

Завдання політики у сфері боротьби із злочинністю може визначатись на підставі різних критеріїв шляхом застосування рівневої диференціації. При застосування територіального критерію на загальнодержавному рівні її завданням є зменшення рівня злочинності у країні у цілому. На регіональному, відповідно, у регіоні. Допустимими є виділення в якості елементів цього критерію і окремої територіальної одиниці і, навіть, окремого об’єкту. У якості критеріїв можуть також обиратись: фактори, причини та умови злочинності; групи злочинів та т. ін.

Важливим є питання про суб’єкти політики у сфері боротьби зі злочинністю. Вони можуть бути поділені на дві групи: суб’єкти загальної та спеціальної компетенції. До перших належать: Верховна Рада України; Президент України; РНБОУ, Кабінет Міністрів України; Конституційний Суд України; Верховний Суд України. Другу групу утворюють: суди загальної юрисдикції, адміністративні суди, Міністерство юстиції, органи МВС, СБУ, Податкової адміністрації, прокуратури, військової служби правопорядку у ЗС України, Державного департаменту виконання покарань, служби в справах неповнолітніх та інші органи та організації діяльність яких безпосередньо спрямована на вирішення питань боротьби зі злочинністю.

Джерелами політики у сфері боротьби зі злочинністю є: Закони України; Укази Президента України; Постанови Кабінету Міністрів України; Рішення Конституційного Суду України; Постанови Пленуму Верховного Суду України; Міжнародні договори, ратифіковані Україною.

Політика у сфері боротьби зі злочинністю повинна розроблятись та реалізовуватись на базі відповідних принципів. Вся система принципів повинна бути диференційована на конституційні (загальні) загальні та спеціальні. До першої групи, належать: принцип демократизму (ст. 1 Конституції); принцип переваги прав і свобод людини (ст. 3 Конституції); принцип верховенства права (ст. 8 Конституції); принцип рівності громадян (ст.ст. 21 та 24 Конституції); принцип зворотної дії в часі (ст. 58 Конституції); принцип виключення подвійної відповідальності (ст. 61 Конституції); принцип законності та винної відповідальності (ст. 62 Конституції); принцип гуманізму. До групи спеціальних принципів входять: принцип єдності політики у сфері боротьби зі злочинністю; принцип науковості; принцип економії репресії; принцип доцільності; принцип соціальної справедливості; принцип переваги запобіжних заходів перед заходами відповідальності.

Важливим є визначення типів політики у сфері боротьби зі злочинністю. Це може бути здійснено на підставі різних критеріїв з яких найбільш перспективним вбачається тип політичного режиму, що існує у відповідній країні. З цієї позиції можна виділити наступні типи політики у сфері боротьби зі злочинністю: рабовласницько-демократична, рабовласницько-авторитарна, станово-представницька, феодально-республіканська, абсолютистська, ліберально-буржуазна, тоталітарна, фашистська і демократична. Звичайно, що всередині кожного з цих режимів може бути здійснена і подальша диференціація.