Geum.ru

Сумський державний університет кафедра філософії

Вид материалаДокументы

Содержание


«оповідання про притчі» в творчості наталени королеви
Мова як знакова система
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Література:

1. Манерко Л.А.Когнитивная лингвистика,дискурс и развитие теории словосочетания // Вестник МГЛУ. – 2003. – Вып.478.

2. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К., 1999.

3. Усанова Л. А. Православний архетип сім'ї у контексті комунікативних відносин : Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.03 / Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка. – Київ, 2002.

4. Ожегов С. И. Словарь русского языка / Гл. ред. С.П. Обнорский. 50000 слов. М.: Гос. изд. иностр. и нац. словарей, 1999. XVIII, 968с.

5. Міщенко В. Я. Комплімент в мовленнєвій поведінці представників англомовних (британської та американської) культур: Автореф. дис. ... канд. наук: 10.02.04 / Харківський нац. ун-т. імені В.Н. Каразіна. – Харків, 2000. – 20с.


Усачова Катерина С. – канд. філол. наук, КНУТШ (Київ)


«ОПОВІДАННЯ ПРО ПРИТЧІ» В ТВОРЧОСТІ НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВИ


Означення «оповідання про притчу» вперше було використане у журналі «Світло» за 1962 рік як підзаголовок до оповідання Наталени Королеви «Хопта». Це означення можна було б доповнити: «оповідання про євангельську притчу» та поширити ще на чотири інших твори письменниці.

Євангельські притчі ставали прототекстами для багатьох творів як світової, так і української літератури. Однак інтерпретація притч Наталеною Королевою є цілком оригінальною та неподібною до інших. А проте, цей аспект творчості письменниці досі не був об’єктом спеціального аналізу, що і становить актуальність даної розвідки. Тому важливо висвітлити особливосты інертекстуальності оповідань Наталени Королеви, побудованих на основі євангельських притч. Це передбачає виконання кількох завдань: з’ясування особливостей побудови «біблійних» оповідань Наталени Королеви; аналіз принципів використання притчових сюжетів у оповіданнях письменниці; визначення специфіки інтерпретації євангельських інтертекстів у вказаних творах авторки.

В загальному обсязі неавтобіографічної прози Наталени Королеви майже половину становлять твори, які мають в основі біблійні, або точніше – новозавітні, події. За виключенням роману «Quid est veritas?», інші твори на цю тему належать до малої прози (збірка «Во дні они…», окремі подібні оповідання, друковані по різним часописам). Характерною спільною рисою цих творів є системність бачення авторкою прототексту, тобто – Четвероєвангелія. Жоден з текстів не ґрунтується на запозиченій фабулі, але водночас жоден із сюжетів оповідань не є вигадкою, оскільки письменниця прискіпливо дотримується точності у відтворенні згаданих у Новому Завіті місць та обставин, так що у кожен твір вписані безліч дрібних інтертекстів з різних євангельських «частин».

Другою характерною рисою не тільки новозавітних оповідань письменниці, але й всієї її творчості є принцип «незображуваності Христа» та його матері Марії. Обидві центральні фігури Євангелій відтворюються через сприйняття інших, переважно – другорядних, названих та безіменних, постатей Нового Завіту.

Сама Наталена Королева називала свої «біблійні» твори «радше рамцями до євангельських оповідань» [1, 18]. Дане означення найкраще характеризує тексти, що інтерпретують різні євангельські ситуації.

Можна виділити кілька спільних рис, характерних саме для творів цієї групи: інтерпретація євангельського епізоду «між рядків»; зосередженість на внутрішній і зовнішній мотивації вчинків героя; контрастність психологічних станів; вміщення прямого євангельського інтертексту як пуанти твору.

Другою, більш віддаленою від свого прототексту, групою «новозавітних» оповідань Наталени Королеви є твори, що інтерпретують євангельські притчі. Загалом до цієї групи можна віднести п’ять оповідань: «На Лазаревім хуторі», «Сповідь», «Драхма», «Лік», «Хопта».

Кожне з цих оповідань має дві змістові площини: перша – авторська інтерпретація однієї з євангельських притч, друга – «рамці» до якогось із епізодів, зображених у Новому Завіті.

Текст «На Лазаревім хуторі» змальовує міркування та розпач Петра перед звісткою Магдалини про Воскресіння, частиною цих думок є інтерпретація притчі про двох синів та недотримане слово [Мт. 21, 28-31]. Оповідання є рамцями до ситуації, але так само і до притчі, інакше кажучи – ситуація притчу унаочнює.

Контраст між двома постатями у притчі про митника і фарисея [Лк. 18, 9-14] в оповіданні «Сповідь» набуває глибшої мотивації зіставленням доброчесного Еримафа, якому Ісус віддав мито грошима, що дивом опинилися в рибині, та радника Каїфи Еліята – поборника Закону та гонителя Христа.

Жінка, що у притчі раділа одній віднайденій драхмі, маючи десять [Лк. 15, 8-10], виявляється тією ж бідною вдовою, яка віддала у храмову скарбницю останні гроші на очах у Ісуса з учнями («Драхма»).

«Добрий самарянин» – лікар Йозабад, виявляється знайомим Віфанської родини, а сама притча [Лк. 10, 30-37] в оповіданні «Лік» набуває нового тлумачення завдяки окресленню психології та мотивації дій кожного з її чотирьох героїв, а також зосередженості на співвідношенні юдейського Закону, старозавітної мудрості та вчення Христа.

Єдине оповідання, що не має жодного видимого зв’язку з євангельськими подіями – «Хопта». Структурно воно становить компіляцію двох притч: про кукіль між пшеницею [Мт. 13, 24-30] та про загублену вівцю [Лк. 14, 3-6], – проте обидві використані для створення побутової замальовки Палестини часів Ісуса, тоді як прикінцева мораль зміщена з автентично-євангельського підтексту на висновки з поведінки героїв притчових ситуацій.

Дослідники зазначають, що сюжет євангельської притчі «може бути запозичений з повсякденного життя, але він не обов’язково реалістичний» [2, 408], однак у текстах письменниці притчові сюжети тлумачаться як буквальні життєві епізоди, більше того, простежується тенденція до змалювання таких епізодів як подій з власного досвіду, якщо не самого Ісуса, то його найближчого оточення.

В кожному з п’яти розглянутих творів елементи євангельських притч поєднані з їхнім авторським тлумаченням, поданим у вигляді психологічних, соціальних і побутових образів, тобто, притчові сюжети є для Наталени Королеви не порівняннями чи алегоріями, як у Євангеліях, а такими ж ситуаціями з життя оточуючих Ісуса Христа людей, як ті, що лягли в основу інших «новозавітних» оповідань.

Таким чином притчі остаточно втрачають підтекст, закладений у них в Євангелії, але набувають змістової викінченості, властивої біблійним легендам. Інакше кажучи, Наталена Королева ре-історизує сюжети притч, намагаючись відтворити, або віднайти у Євангеліях, ситуації, з яких вони постали.

Література:

1. Копач О. Наталена Королева. – Вінніпег: Вид-во УВАН, 1962. – 36 с.

2. Снодграс К. Р. Притча // Иисус и Евангелия. Словарь. – М.: Библейско-богословский институт св. ап. Андрея, 2003. – С. 465-475.


Городыская Ольга Н. – канд. филос. наук, НТУ «ХПИ» (Харьков)


Образ как обоснование человеческой самоидентичности


Художественный образ всегда выражает эмоционально наполненное восприятие окружающего мира, отдельных его сторон. В процессе образного восприятия самым актуальным и трудноразрешимым вопросом всегда остается вопрос о причинах, которые именно этот образ наделили тем или иным значением. Поэтому представляется целесообразным прослеживать судьбы конкретных образов, что даст возможность глубже понимать нас самих.

Всегда выражающий некое эмоциональное состояние, образ связан, в первую очередь, с проблемой самоидентификации человека ещё в пространстве мифа. Ряд подобных образов сохранялись в течение долгого времени вплоть до нашего, претерпевая некоторые дополнения, уточнения смысла, но оставаясь, по-существу, теми же. Для архаичного человека образ зачастую служил заслоном от реальности, окончательно отделяющим сознание, субъективный мир от действительности, которая для нарождавшегося самосознания была жестока и хаотична в своей чуждости. Именно на линии этого непрекращающегося конфликта рождались образы, обозначившие попытку самосохранения от окружающегося хаоса. Хаос был тем, чего опасался человек: слабо отграниченный от мира, без развитого самосознания, древний человек постоянно грозил соскользнуть в ту область, где принципиально невозможна никакая определенность.

Иллюстрацией такой нарождавшейся самости представляется образ Протея, который, пожалуй, никогда уже не узнает, кем он был на самом деле, но ведь ему это и не нужно. Способность пребывать во всем и быть везде уже позволяет сохранять себя, свое бесконечное разнообразие, а значит, и хаос остается для Протея просто очередным перекрестком на его пути. Все подобные образы застыли в традиции и человеческом сознании, как следы забытого аффекта от потери человеком себя.

Очень скоро основным выражением этого аффекта станет образ зверя, вернее – звериный образ, включавший в себя массу вариаций. Здесь особенно актуальным представляется образ Минотавра и его жилища – лабиринта. Ведь в Минотавре сконцентрирован не просто страх человеческий, и не случайно жилищем Минотавра стал лабиринт. Лабиринт – это бесконечно запутанное, хаотическое, стихийное, гибельное само(о)сознание, в котором человек заблудился. Если человек теряется – значит, он рискует утратить то, что отличает его от всей громады мироздания, – свою самоидентичность, а ведь она была ещё так слаба.

В Средние века, в силу специфики условий жизни процесс становления человеческой самости был едва ли не сложнее, нежели ранее, и требовал сильных, эмоционально наполненных образов. К таким можно отнести звероподобных святых и героев, которые всегда существовали в зоне пограничья: нельзя ведь защищать свет, не обращаясь во тьму, как это делали, например, ирландский св. Молинг и его спутник Суибне Гелт, когда, обретая свойства зверей или птичье оперение, они совершали “прыжки безумия”. Судьба подобных героев – изгнание, рано или поздно. Ярким примером может послужить судьба зверей-воинов кельтской и германской мифологий: все они (воины фианы, берсеркры, ульфедины а позже – просто оборотни), несмотря на всю видимую чудесность, оставаясь членами “стаи”, находились на обочине общинной жизни. Сначала они были воинами-охотниками, потом полузверями, а потом зверями, изгнанниками. С ХІ века даже в скандинавских источниках термины “берсеркр” и “викинг” (изгой) приобретают негативный смысл. Все последующие века оставили на человеке-звере клеймо Чужого.

С этого времени зверь, преследующий человека, – это его соб-ственное естество, “вздорный образ, сквозь который проступает последний его предел” [1, 42]. Такое восприятие зверя теряет основополагающую для мифологического мышления неразрывную связь человека со зверем. Зверь остается только зверем, а в сознании он становится едва определимым следом древнего аффекта от потери себя. Но сам образ сохраняется – и этого оказывается достаточно. Новая литература, выразившая чуждость для человека нового мира, в корне искусственного, неживого, душащего его, создала ряд образов, которые изобразили “нового” человека на грани его разрушения, что сделало его таким похожим на образы, обозначавшие когда-то аффект от потери себя. “Нового” человека мучают новые кошмары, и “если он засыпает в лабиринте, то просыпается снаружи, когда стены разрушены” [2, 307]. Удивительно точно изобразил бунт человека-зверя Эмиль Золя, показав весь трагизм бытия этого “нового” человека, который отравился собой, потеряв надежду на освобождение.

Близким, но очень специфичным, оказался в европейской культуре образ химеры. Со времён греческой традиции химера – это смешение частей несовместимого, самое бредовое животное, целью жизни которого изначально была безликая смерть. Подобные фантастические образы, в сущности, являлись представлениями человека о самом себе, но их полиморфность лишала их собственного лица, как Протея. Именно безликость, пустота стали имманентным смыслом химеры: химера всегда живет на границе, она – человек, попавший в пределы межи, человек в функции очистительной жертвы, козла отпущения. Химера воплотила тот внутренний вакуум, неосязаемую пустоту индивидуального бытия, которое, отделившись от окружающего мира, утратило собственный смысл.

Наверное, поэтому химера – такой частый житель среди людей. Она – больше, чем образ, она живет по соседству. Причём химера обладает поразительным, но объяснимым свойством: смотреть и в себя и в того, кто осмеливается заглянуть в ее глаза. В этих глазах – бездна, и она проникает в того, кто смотрит в нее. Не случайно местом обитания химеры становится пространство чистого пограничья, в частности – стены соборов и церквей, а также поля средневековых рукописей, причём обе эти области невероятно близки, поскольку несут ещё и образовательные функции. Художник, создавая химеру, помещая ее на пороге церкви, предоставляет, таким образом, самому человеку его истинное место. Химера здесь – человек, терзаемый страстями, и стены готических церквей стали густонаселенной границей (между миром горним и миром дольним), где обитатели – сами люди, увидевшие себя в истинном свете, а кажущиеся невероятными чудовища миниатюр являют собой изменчивые, вычурные формы жизни, не знающей, что такое определённость. За таким образом может скрываться только пустота, но пустота, как чистая обратимость, сообщающая всему силу реальности. Именно таково понимание химеры в романе Д. Барта: само греческое чудовище появляется в тексте только раз и мельком, потому что химера – это само повествование, которое представляется образом, не имеющим смысла.

Очевидно, что ряд образов, возникших как заслон от разрушения для нарождавшегося самосознания человека, не только просуществовали долгое время в своей изначальной функции, но сохранились до настоящего момента, продолжая свою историю, начатую в мифе.

Литература:
  1. Фуко М. История безумия в классическую эпоху [Текст] / М. Фуко; [пер. с франц. И.К. Стаф]. – СПб. : Университетская книга, 1997. – 576 с.
  2. Сёрр М. О Жюль Верне [Текст] / М. Сёрр; [пер. с фр. И.И. Донченко] // Философия языка: в границах и вне границ [сост. и науч. ред. тома Д.И. Руденко]. – Х., 1999. – [Т. 3-4]. – С. 303-328.



Кобяков Олександр М. – канд. техн. наук, доцент;

Ігнатьєва О. – студентка, СумДУ (Суми)


МОВА ЯК ЗНАКОВА СИСТЕМА


Мова – це лінгвофілософська система, яка служить засобом для вираження та передачі думок та спілкування між людьми [1, 10]. Їі головним елементом є знак. Під останнім розуміють матеріальний об'єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події, властивості, відношення.

Знаками мови є матеріальні об'єкти – слова та словосполучення. При цьому вони завжди мають певні предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти. Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності. Предметом спеціального вивчення знак стає за часів античності. У Новий час до цієї проблеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц. Лейбніц вказував на те, що знак своєю чуттєвою наочністю полегшує логічні операції. Використовуючи знаки, люди не тільки передають думки один одному, а й підвищують ефективність процесу мислення. Лейбніц вважав, що знаки повинні відповідати двом основним вимогам:

по-перше, бути короткими і стислими за формою і містити максимум смислу в мінімумі протяжності;

по-друге, ізоморфно відповідати позначуваним ними поняттям, представляти прості ідеї найбільш природним способом.

Знаки поділяють на три види [3, 23]:

— знаки-індекси;

— знаки-образи;

— знаки-символи.

Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними предмет. У цьому випадку між знаком і предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з причиною. Наприклад, дим вказує на наявність вогню, зміна висоти ртутного стовпчика – на відповідні зміни в атмосфері.

Знаки-образи мають певну подібність з відповідними предметами. Наприклад, карта, план місцевості, картина, креслення. Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засвоєння конкретною людиною. Саме ці знаки складають основу мови. Слова і є знаками-символами.

Перевага знака-символу над іншими знаками полягає в тому, що за його допомогою можна відображати різноманітний зміст; маючи гнучкий зв'язок з предметом, знак-символ може виразніше представити зміст (мається на увазі саме той аспект змісту, який зараз нас цікавить). Тобто, використовуючи знак-символ, ми можемо однозначно вказати на те, що для нас суттєве саме зараз у предметі, про який ми говоримо, який ми розглядаємо, досліджуємо. Іншими словами, відмінність між знаками полягає саме в характері зв'язку, який може мати знак конкретного виду з предметом.

Найдосконаліший за характером зв'язок між знаком-символом і предметом. Це дає право розглядати основні характеристики знака на прикладі знаку-символу, оскільки все, що притаманне знака-символу, можна з певною мірою умовності екстраполювати на знаки-індекси і знаки-образи [4, 43].

Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну інформацію про цей предмет. Тобто, кожний знак характеризується предметним значенням і смислом. Предметним значенням знака називається об'єкт, який позначається цим знаком. Такими об'єктами можуть бути окремі предмети, множини предметів, явища, події, властивості, відношення тощо. Смислом є інформація, яку несе знак про предмет.

Тут необхідно зауважити, що, говорячи про смисл знака, ми маємо на увазі інформацію про предмет, завдяки якій ми однозначно виділяємо предмет і відрізняємо його від інших предметів. Тобто не будь-яка інформація про предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим смислом. Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізняти від переносного та етимологічного (буквального).

Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об'єктів до інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вираз «чорне золото». Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слова. Наприклад, «біографія» – буквально означає «опис життя».

Знакам і знаковим системам притаманні різні відношення [2, 21]. По-перше, це відношення між знаками у знаковій системі, яке називається синтаксичним (від грецького sіпtахіs – складання, побудова, порядок). По-друге, між знаком та об'єктом і знаковою системою об'єктів існує відношення, яке називається семантичним (від грецького sеmantikоs – позначуваний). По-третє, між суб'єктом, який використовує знакову систему, і самою знаковою системою має місце відношення, яке називають прагматичним (від грецького ргаgmаtісиs – практичний).

Синтаксичні, семантичні та прагматичні відношення називають семіотичними відношеннями. Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики розробляють спеціальний інструментарій дослідження знакових систем. Зважаючи на цей інструментарій, визначають три рівні семіотичного аналізу знакових систем: а) синтаксичний, б) семантичний, в) прагматичний.

На синтаксичному рівні аналізу досліджують знаки самі по собі, тобто визначають принципи побудови знаків. Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і значення. Прагматичний рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою та її носієм.

Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насамперед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає :

а) відношення, які існують всередині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування розглядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумовлена їх структурними властивостями та відношеннями.

б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мови. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;

в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами.

Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція від реального процесу спілкування, де ці рівні виступають в єдності.

У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сторона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст .

І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу спілкування, яка дає можливість розглядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматичному рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, через явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються [5, 13].

Знакова система є втіленням, реалізатором мислення і, головне, методом дослідження мислення. При цьому знаки – це лише не засіб спілкування, а й засіб фіксації, переробки, зберігання інформації.

Література:

1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство. – К., 1996.

2. Солнцев В.М. Языковой знак и его свойства // Вопр. языкознания. – 1977. - № 2.

3. Волков А. Г. Язык как система знаков. – М , 1966.

4. Маслов Ю. С. Знаковая теория языка// Вопр. общ. языкознания. – Л., 1967.

5. Кочерган М. П. Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. – 1973. - № 4.


Жидкова Оксана О. – асистент, ХНУРЭ (Харьков)