Сумський державний університет кафедра філософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Дніпропетровський Державний Технічний Університет залізничого транспорту кафедра "Філософіі", 137.79kb.
- Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
- Міністерство науки І освіти україни сумський державний університет центр післядепломної, 553.21kb.
- Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет медичний інститут, 738.24kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
Бородина Светлана В. – аспирантка, БелГУ (Белгород, Россия)
ТЕКСТЫ А.Н. ЭНГЕЛЬГАРДА КАК ИСТОЧНИК ИНФОРМАЦИИ
О ЖЕНСКОМ ОБРАЗОВАНИИ В КРЕСТЬЯНСКОЙ СРЕДЕ
Философия языка, на становление и развитие которой существенно повлияли Дж. Остин, Дж. Сёрль, Г. Грайс, З. Вендлер, М.Е. Соболева, Ю.С. Степанов и другие ученые, рассматривает текст как синтетически обобщенную форму языка культуры (то есть совокупность знаков), в которой зашифрована социальная, историческая, этнокультурная или другая информация. В современной интерпретации текст не сводится к речевому акту или совокупности письменно зафиксированных высказываний. Ведь люди вкладывают в свои тексты знания, представления, ценности, морально-этические регулятивы.
Естественный язык – это универсальная форма осмысления реальности, естественно сложившееся в конкретных природных условиях средство познания мира и коммуникации. Язык является специфическим социокультурным средством хранения и передачи информации, а также управления человеческим поведением. Отношения язык – текст всегда являются взаимозависимыми. Значимость текста определяется его отношением к внетекстовой реальности (к группе, личности, памяти и т.п.). Как правило, текст выполняет три важнейшие функции: передающую, генерирующую и сохраняющую.
«Письма из деревни» А.Н. Энгельгарда стали важным источником информации о женском образовании в крестьянской среде ХІХ века. Эти тексты созданы с использованием живого, естественного языка. Поэтому и восприятие информации здесь обусловлено отношениями сотворчества адресата (читателя) и адресанта (автора). Адресат должен расшифровать и интерпретировать авторский текст, используя подходящие смысловые коды. Таким образом, творческая активность реализуется на обоих концах информационной цепи. И адресат, и адресант находятся в диалогических отношениях.
Тексты А.Н. Энгельгарда служат прекрасным материалом для культурно-исторических реконструкций, связывающих русскую книжную культуру ХІХ века с её предшествующими этапами, а также для восстановления разрывов в народной традиции. Автор показывает, что в XIX веке в крестьянской среде Курской губернии наблюдается рост грамотности, повышение спроса со стороны населения на образование. Но этот спрос ограничен возможностями крестьян изучать грамоту. В деревнях нет школ, или они расположены в отдалении, не хватает грамотных учителей. Многие факторы мешали распространению грамотности, тем более было больше причин, по которым девочки не могли полноценно учиться, даже в тех случаях, когда очень этого хотели. Крестьяне иногда враждебно относились к обучению женщин. «Пусть прясть учатся», – говорили противники женского образования. В большинстве же случаев крестьяне ничего не имеют против женской грамотности, но часто имеет место одно очень солидное препятствие: «девчонку одеть не во что» (и действительно, сын подросток сносно обут или в отцовские сапоги или в собственные лаптишки, у него есть и полушубок и чекмень, потому что он нужен зимой на дворе, а девочка – в одной рубашонке; куда же в такой одежде сунуться в школу, особенно в морозный день). В то время женщина занимала в крестьянской среде довольно низкое положение: крестьянин еще не дошел до осознания, что мать является не только кормилицей, но и первой (и главной) воспитательницей своих детей, а отсюда и вытекает взгляд его на воспитание девочки: девочке не нужно учиться. Кроме того, по самим условиям крестьянского быта, девочка является с самого раннего возраста помощницей матери, начиная с 6-7 лет, она бывает уже нянькой своих маленьких братьев и сестер, а потом с десяти лет садится за прялку и так продолжается до самого замужества. Таким образом, выходит, что крестьянской девочке учиться некогда, а, по мнению большинства крестьян и незачем, если эта наука не имеет прикладного значения.
Данные, собранные И.П. Белоконским по Белгородскому уезду Курской губернии, показывают, что «в младшее отделение девочек поступает столько же, сколько и мальчиков, но большинство их выбывает из младшего и среднего отделения, вследствие домашних работ» [1, 100]. А.Н. Энгельгард показывает в своих «Письмах из деревни», что эта ситуация изменилась только к концу ХІХ века: «В последние же годы стремление к грамотности стало сильно развиваться. Не только отцы хотят, чтобы их дети учились, но и сами дети хотят учиться» [2, 495].
Обучиться грамоте девочки могли сами (чаще всего от людей, знающих грамоту), получить по «наследству» от родителей (знание грамоты, как и знание промысла, мастерства, постоянно передается как ценное достояние нисходящему потомству), с помощью учителей, в сельской самоорганизованной школе, в земской школе, в школе при монастыре, или специализированном училище. Девочки часто получали образование у «черничек» (это были девушки, оставшиеся в безбрачии по обету родителей или по своему собственному). За умение читать по Псалтыри и обучение детей грамоте такие женщины пользовались уважением в общине. Часто элементарную грамотность крестьянские дети получали от священников. Большую роль в данном виде обучения играли книги и другая печатная продукция (азбуки, буквари, псалтыри и часовники), по которым крестьянские девочки могли постигать грамоту. Известно, что книжная культура была довольно развитой в крестьянской среде Курской губернии. Она шла от церкви и школы, от семей, сберегавших глубокую духовность.
Со второго десятилетия ХІХ в. отмечалось быстрое увеличение числа общественных и частных учебных заведений в селах. Но официально организованных школ для крестьян и после реформы 1861 года было недостаточно. Крестьянские общины нанимали учителей и предоставляли поочередно помещение для занятий, либо снимали совместно избу для такой школы. Например, с 80-х годов ХІХ века в Путивльском уезде Курской губернии четвертую часть территории занимала полоса хуторов. В 167 поселениях этой Хуторянской полосы было всего 5180 дворов. Внимание Губернского статистического комитета привлекло странное несоответствие: из 29 официальных школ уезда на хуторянскую полосу приходилось всего 3, а уровень грамотности крестьян здесь был выше, чем в других местах. Тогда и обнаружили, какую роль играло самодеятельное обучение. Подобная самоорганизация была примером того, что если есть в чем-либо потребность, то народ сумеет устроить то, что ему нужно. А.Н. Энгельгард подчеркивал, что если потребовалась грамотность, то «мужики сами устроили свои школы, завели своих учителей, подобно тому, как имеют своих коновалов, своих повитух, своих лекарей, швецов, живописцев, певцов и т.п.» [2, 495-496].
Таким образом, на пути женского образования было множество преград – материальные, занятость по хозяйству, нехватка учителей, удаленность школ и нехватка в них мест, уверенность отцов, что дочерям грамота не нужна, но, не смотря на все эти факторы, женское образование в крестьянской среде развивалось. Девочки из крестьянских семей могли получить образование в семье от грамотных родственников, от «грамотеев», в самоорганизующихся крестьянских школах, в церковно-приходских школах и школах грамотности, в земских учебных заведениях. К концу XIX в. заметно увеличилось число школ, а также число крестьянских девочек, получивших образование.
Таким образом, «Письма из деревни» А.Н. Энгельгарда имеют не только историческую и лингвистическую значимость, но и становятся моральными ориентирами будущего духовного развития народа, поскольку они имеют высокую ценностно-смысловую насыщенность.
Литература:
1. Народное начальное образование в Курской губернии с диаграммами и картограммою. Составил Белоконский И.П. – Курск, 1897.
2. Энгельгард А.Н. Из деревни: 12 писем, 1872-1887. – М.: «Мысль» 1987.
Воропаєва Тетяна С. – канд. психол. наук, доцент, КНУТШ (Київ)
ТВОРЧА СПАДЩИНА М. ГОГОЛЯ: СМИСЛОВИЙ ВИМІР
Дослідники творчості М. Гоголя, одного з найбільших світових письменників ХІХ ст., ретельно проаналізували романтичний стиль Гоголя з майстерними «вкрапленнями» метафор, гіпербол, іскрометного гумору, гострої сатири та іронічного гротеску, надзвичайну ритмічність і мелодійність його мови, численні лексичні й синтаксичні українізми, але творча спадщина М. Гоголя ще не досліджувалась у контексті філософії мови та психолінгвістики, спрямованих на вивчення сутності й природи живої людської мови, її взаємозв’язків з буттям (дійсністю, світом, пізнанням, свідомістю, мисленням).
Значний внесок у розвиток філософії мови зробили З. Вендлер, Г. Ґрайс, Г. Парре, Дж. Остін, Дж. Сьорль, Ф. Бацевич, В. Дем’янков, В. Прокопенко, Д. Руденко, М. Соболєва, Ю. Степанов, С. Ячин та інші вчені. Мова вважається не тільки «оселею буття людини» (М. Гайдеґґер), «духом народу» (В. фон Гумбольдт), вона є способом «присвоєння світу» і тому стосується «світу як цілого в його первинному осягненні» (Г. Рамішвілі), адже саме в мові «виявляє себе світ» (Х.–Ґ. Гадамер).
Повноцінний синтез філософського та лінгвістичного рівнів аналізу в межах філософії мови може постати на базі смислового підходу, який активно розвивається в сучасній соціогуманітаристиці. Це може сприяти поясненню глибинних закономірностей виникнення та функціонування мови як цілісного феномена людського буття, а також осмисленню природи людського духу загалом. Фундаментальна роль міждисциплінарної смислової проблематики (репрезентованої працями С. К’єркеґора, Е. Гусерля, М. Вебера, М. Хайдеґґера, М. Полані, В. Франкла, К.Г. Юнга, Л. Виготського, Г. Шпета, С. Рубінштейна, М. Бахтіна, О. Лосєва, Ю. Лотмана, М. Мамардашвілі, О. Леонтьєва, В. Зінченка, Ф. Василюка, Д. Леонтьєва та ін.) при вивченні творчості М. Гоголя полягає в застосуванні смислового підходу, що передбачає виявлення системоутворюючої ролі ноетичного (смислового) виміру в процесі продукування текстів. Адже зрозуміти природу будь-яких текстів неможливо без вивчення процесів смислоутворення.
Відомо, що людське життя розгортається одночасно у двох площинах: у просторово-часовій (горизонталь) та у ціннісно-смисловій (вертикаль), але при цьому простір і час виступають лише засобами реалізації смислової організації особистості (М. Бахтін, М. Мамардашвілі, В. Зінченко). Смисли не тільки укорінені в людському бутті (Г. Шпет), але й опредметнюються в мові, культурі, мистецтві, а також в образах, символах, метафорах. Культура – це мережа смислів, створених людством (Г. Гірц). Існують різні види смислів та різні смислові форми (логічні, образні, символічні тощо), лише після розподілення в різноманітні форми «смисл здобуває доцільне і органічне буття» (Г. Шпет). На рівні особистості «існує динамічна смислова система, що являє собою єдність афективних та інтелектуальних процесів» (Л. Виготський). Смисл є «одиницею» внутрішнього світу особистості (О. Леонтьєв). «Прагнення до смислу» є однією з основних мотиваційних тенденцій людини, а обезсмислення життя викликає у людей стани екзістенціального вакууму, відчуженості, депресії, зневіреності тощо (В. Франкл). Орієнтуючись на смисл, особистість піднімається над тимчасовим, ситуативним і банальним. Культуротворча діяльність людини, а також її здатність осмислювати і оцінювати світ, зумовлює специфіку його перетворення, а також трансформації оточуючого середовища на «ландшафти культури» (Е. Ротхакер) та «ціннісно-смисловий універсум» (С. Кримський). В процесі культуротворення виникають не тільки нові культурні явища і продукти, але й новий смисловий зміст. Значно прискорюють процеси націєтворення й формування національної ідентичності актуалізація ідейного, образного та смислового змісту культури; смислове насичення художніх і наукових творів; трансляція смисломісткої інформації; забезпечення смислових зв’язків між особистістю та її національною спільнотою; активізація смислового резонансу в процесі комунікації та соціальної взаємодії.
Авторський текст М. Гоголя ми розглядаємо як смислову цілісність, яка репрезентує глибинні архетипи, традиційну семантику, домінантні образи, фундаментальні ідеї та базові цінності української культури. Застосування нами контент- та інтент-аналізу авторських текстів М. Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831 – 1832), «Погляд на утворення Малоросії» (1834), «Миргород» (1835), «Тарас Бульба» (1835), «Арабески» (1834), «Ніс» (1836), «Ревізор» (1836), «Шинель» (1842), «Мертві душі» (1842), «Выбранные места из переписки с друзьями» (1847) та ін.) уможливило виявлення об’єктивованого у творах письменника смислового змісту (відомо, що саме у смисловому змісті зафіксовані зв’язки між мовою, людським мисленням, буттям та світом). Це дозволило реконструювати смисловий вимір творчості М. Гоголя, і, зокрема, домінуючі в його творах смисли різного спрямування: онтологічні, сакрально-архетипові, космологічні, фольклорно-міфологічні, демонологічні, містичні, релігійні, морально-етичні, гео-просторові, темпоральні, історично-епохальні, героїко-епічні, етнокультурні, побутово-повсякденні, характерологічні, соціально-деструк-тивні, пасивно-протестні, трагедійні, духовно-світоглядні, гуманістичні.
Відомо, що для повноцінного функціонування національної спільноти необхідні конструктивні смислові зв’язки між особистістю та її народом (тобто специфічні динамічні утворення, які «зшивають» докупи особистість та її спільноту, поєднуючи ціннісно-смислову сферу особистості й ціннісно-смисловий універсум національної культури). Російська імперія цілеспрямовано й методично руйнувала смислове поле української культури, знищуючи національну гідність і самодостатність українського народу. Гоголь був одним з тих, хто надзвичайно багато зробив для відновлення смислового поля української ментальності, духовності та ідентичності. Оскільки Гоголь не просто фізично виріс на теренах України, але й зростав духовно й світоглядно на базі саме української культури, то його мова, стиль, художня манера, смислова аура більшості творів не могли не ґрунтуватись на українських етнокультурних засадах. І хоча Гоголь (як майже типовий меланхолік) не міг відкрито боротись проти деструктивного впливу російської імперської потуги, не міг подолати ситуацію власної психологічної роздвоєності та біетнічної ідентичності, яка поступово формувалась в тогочасних обставинах життя, проте він (перебуваючи «між двома культурами», в умовах розриву реальних зв’язків з власним народом) не відмовився від важливої місії – збереження, відтворення і поширення глибинних смислів української культури.
Отже, смисловий вимір творчості М. Гоголя підтверджує, що він був не тільки представником української культури, виразником української духовності, але й сягнув вершин світової культури, спираючись саме на національний ґрунт. Ця титанічна праця письменника стала запорукою відновлення духовних сил українського народу та становлення української нації. Слово Гоголя (як смисловий згусток мови) благодатно відгукується в душі кожної людини. Слово Гоголя і в наш час може стати каталізатором «смислового резонансу» в душах сучасних українців. Слово Гоголя є дуже співзвучним нашому сьогоденню, оскільки воно не просто репрезентує українську етнокультуру, ментальність і духовність, але й спонукає до вирішення актуальних і невідкладних проблем, закликаючи нас до морального очищення, оновлення й оздоровлення, до духовного і культурного Відродження України.
Ковтун Людмила І. – пошукувач, КНУТШ (Київ)
ТВОРЧА СПАДЩИНА М. ГОГОЛЯ: МІФОПРОЕКЦІЯ ОБРАЗУ ІМПЕРІЇ
ТА ЙОГО КУЛЬТУРНО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР
Проблема міфопроекцій образу імперії у творчості М. Гоголя, може досліджуватися на базі концептуальних підходів філософії мови, що уможливлюють моделювання цілісної реальності. У зрізі погляду на деструктивні виміри людини імперії М. Гоголем виокремлюється художня гра міфологічними просторами, де динаміка руху просторово-часових змін опредметнюється асиметричністю старого та нового у контамінаційному розтині Імперія-Свята Русь-Єрусалим.
Петербург М. Гоголя – це місто вічних трансформацій, змін, деконструкцій, символічних моделей. Навколо образу Петербурга «концентруються есхатологічні міфи» як втілення ідеї загибелі за заувагою Ю.М. Лотмана. Дослідник поєднує два архетипи в символічному баченні міста – «вічного Риму» та «невічного, приреченого Риму», що перетинаються в осмисленні міста як «парадизу», «утопії ідеального міста майбутнього», і з іншого боку місто уявляється як всесвітній карнавал демона, «который искрошил весь мир на множество разных кусков и все эти куски без смысла, без толку смешал вместе» [2, 26].
За визначенням О. Ковальчук у зрушенні моральних підвалин соціуму завжди торжествують демонологічні сили і відтоді буття насичується порожнечею «видовиськ».
Письменник творчо осмислює семантичні трансформації образу Петербурга через міфопоетичну проекцію театрального комізму на реалії загострення моральних проблем людини. Т. Агеєва, акцентуючи на гоголівській моделі міфологізації Петербурга, звертає увагу на важливість використання художнього прийому – міфологізації вуличного освітлення міста, „яке сприймалося як травестійний антипод природного… У фіналі повісті життя нічного міста в штучному освітленні на проспекті перетворюється у загадковий ритуал, де люди, які вступають у прямовисне світло ліхтаря, здаються примарними. Штучне світло постає у Гоголя кошмарним символом міської цивілізації, чиєюсь долею рухають інфернальні сили” [1, 6].
Через світоглядний вимір М. Гоголь художньо моделює образи самотніх жителів Петербурга у плинності часових перетинів – «как будто бы приехал трактир – огромный дилижанс, в котором каждый пассажир сидел всю дорогу закрывшись и вошел в общую залу потому только, что не было другого места». Надалі цю тему деструкції реального світу втілює Андрій Білий у творі «Петербург»: «...Петербург та чорна карета знаходяться у центрі світу. ...Чорна карета разом з містом дефрагментує навколишній простір. … Кубічна карета, подібно темній Святая Святих ієрусалимського Храму, ... стягує, дефрагментує те, що існує не тільки в реальності, але і в уяві…» [4, 6-7].
Знаковість окреслених просторів виявляється через різні деструкції: це – шлях Піскарьова за незнайомкою або безмежно-розтягнутий простір площі, де пограбували Акакія Акакійовича, визначає і деструктивне порушення розмірів самої імперії – «самая древняя римская монархия не была так велика». Мінливі неозначені простори провокують людину на шлях екзистенційного вибору, пошуку сенсу свого життя або деградації людини та соціуму. Трансформація часово-просторових площин (як наслідок внутрішньої невпорядкованості) позначається також у зображанні візуальних характеристик жителів імперії, зокрема в образі вартового – «Тень со светом переливались совершенно и, казалось, сами предметы перемещалися тоже. Петстрый шлагбаум принял какой-то неопределенный цвет; усы у стоявшего на часах солдата казались на лбу и гораздо выше глаз, а носа как будто не было вовсе» [3, 34]. Сам Петербург у культурно-антропологічному ракурсі визначається своїми пишнотами, створюючи дзеркальні відображання пустки, проекцій у несвідоме, – «как сдвинулся, как вытянулся в длину щиголь Петербург. Перед ним со всех сторон зеркала: там Нева, там Финский залив. Ему есть куда поглядеться» [3, 48]. Контекстом міфологічного бачення Петербурга постає не особистість вільної держави, а її замінник – портрет як символ надприродної ваги хаосу, що має владу над живими істотами та зводить їхнє життя до абсурдного страху та занепаду.
«Петербурзька тема» стала номінативною у проекції історіософських образів – від Російської імперії до гоголівського Єрусалиму. М. Гоголь моделює через різні виміри реальності простір ідеального світу – вищої мудрості, міста-образу як баченого і таїнного – міста-мрії, де уможливлюється Преображення. У цьому контексті набуває вагомості прийом гоголівського «імпресіонізму» в образному сприйнятті та колористичного втілення мінливо-оманливого образу Петербурга як віри в Преображення. Саме довкілля виступає тут засобом морально-етичних чинників окреслення оновленого простору імперії.
Автором чітко протиставляється образ Російської імперії та образ старовинного міста Святої Русі – Києва. У етюді «1834» Україна постає багатобарвним, веселим, живим краєм, де все твориться у вихорі танку, посилюючи контрастні образи півдня та півночі.
Головний смисл міфопроекцій літературних образів на просторах російської імперії, як зазначає О. Ковальчук, визначається у постійному повторенні старозаповітних і новозаповітних подій, а саме, образ Вавілону проектується на Петербург та співставляється з ним. Петербурзька повість «Шинель» представляє уособлення «ідеального» світу маленької людини в буржуазному світі та визначається біблійними есхатологічними мотивами. Шлях до Бога пройшов художник, який написав портрет лихваря, що володарює над світом.
Геоцентричною моделлю світу постає образ Єрусалиму. У статті «Життя» М. Гоголя увага письменника зосереджена на висвітленні образу священного міста Єрусалим у духовному житті народів світу. Як і український простір, простір священного Єрусалиму у М. Гоголя забарвлений червоним. Усе духовне, благодатне втілювалося в образі Єрусалиму, але у повісті «Портрет» звучить мотив втрати святості, опредметнення її стражданнями – „…Лубочные изображения … города Иерусалима, «по домам и церквам котрого без церемонии прокатилась красная краска» [2, 79].
Література:
1. Агеєва Т. Гоголівський міф про Петербург. – Чернігів: Редакційно вид-чий відділ управління по пресі, 1994. – 23 с.
2. Гоголь Н.В. Полное собр. соч. – М., 1938. – Т.3.
3.Див.: Крутикова Н.Е. Урбанистическая проблема в художественной прозе Гоголя. Очерки. – К.: Издательский дом «Стилос», 2007. – C.130.
4. Храм земной и небесный. – М.: Прогрес-Традиция, 2004. – 584 с.
Федорченко Ірина М. – аспірантка, КНУТШ (Київ)
ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ У ТВОРЧОСТІ М. ГОГОЛЯ
Видатний український і російський письменник М.В. Гоголь ще у своїй статті «Петербургские записки 1836 года» наголошував, що особливості психічного складу етнічної спільноти відображаються в народній культурі, та пов’язував етнокультурне різноманіття з характером народу, його життям і способом занять [1, 184 – 185]. По суті ним була поставлена проблема зв’язків національного характеру зі способом життя того чи іншого народу. Сучасна наука довела, що спосіб життя структурує та ієрархізує характерологічні особливості народу, зумовлює організацію активної взаємодії етносу з природним середовищем, соціокультурним оточенням, а також вплив тих чи інших природно-географічних, культурно-історичних, соціально-економічних та суспільно-політичних факторів на процес націєтворення.
Письменник часто зазначав, що психологічні питання є головним предметом його творчості [2, 284]. Майже всі твори М.В. Гоголя можуть стати базою для реконструкції загально-психологічних, соціально-психологічних та етнопсихологічних закономірностей. В його творчій спадщині чільне місце займало питання специфіки національного характеру українського народу. Фрагменти багатьох творів М.В. Гоголя можна використовувати в якості ілюстративного матеріалу при вивченні як українського, так і російського національного характеру. Передусім, це «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Тарас Бульба», «Ніс», «Ревізор», «Шинель», «Мертві душі» та ін.
Відомими соціальними типами є Акакій Акакієвич, Іван Іванович та Іван Никифорович, а також Плюшкін, Манілов, Чічіков, Ноздрьов, Хлєстаков, Собакевич, городничий тощо. Видатні вчені Л. Виготський, С. Рубінштейн, М. Бахтін, О. Леонтьєв, О. Лазурський, І. Сікорський, Б. Теплов, О. Запо-рожець та інші згадували у своїх наукових працях в якості прикладів гоголівські тексти й персонажі. За допомогою засобів типізації М.В. Гоголь характеризує найголовніші вади тодішнього суспільства (дику потворність кріпацтва, поміщицьке самодурство, бюрократичну атмосферу тощо), протестує проти світу насильства, зла, несправедливості, здирництва, хабарництва й меркантильності. Письменник яскраво показав трагедію «маленької людини», яка була породженням тих соціальних умов, в яких ці люди існували. Проте різні описи «маленької людини», безправного чиновника є прикладами власне соціального, а не національного характеру.
Національний характер (як найбільш стійкий компонент психічного складу нації) являє собою специфічну, історично утворену системну цілісність стійких і типових для даної спільноти рис та властивостей, які утворюють не просто суму чи сукупність характеристик, а внутрішньо зінтегровану єдність, системну цілісність характеристик, які не тільки надають цій спільноті якісної визначеності, але й системно відображають специфіку культурно-історичного поступу даного народу (мова йде про історичну зумовленість цивілізаційного поступу спільноти, про риси, які формуються у представників даної спільноти на кожному конкретному етапі її розвитку). Національний характер не є вічною, незмінною субстанцією, він змінюється під впливом екологічних, історичних, соціокультурних, політичних факторів.
Національна характерологія найяскравіше описана М.В. Гоголем саме на прикладі українців (тут можна згадати порівняння письменником столичних балів із хуторськими вечорницями, мальовничим описам українського довкілля автор чітко протиставляє описи петербурзького холодного каміння та сірого, похмурого неба). Письменник використовує надзвичайно потужні художні й психологічні засоби для адекватного віддзеркалення характерологічних особливостей українців. М.В. Гоголь запропонував художньо-образну репрезентацію найістотніших рис українського національного характеру, які втілені у вчинках та діях персонажів його творів (найпоказовішими у цьому плані є пасічник Рудий Панько, Солопій Черевик, Хівря, Пацюк, Мусій Шило, Хома Брут, коваль Вакула, Тарас Бульба, Данило, молодий Остап, січове товариство тощо). Причому автор пропонує не поверхові описи зовнішньо-етнографічних атрибутів народного побуту, а показує архетипові витоки українського національного характеру. В його творах постає працьовитий, талановитий і волелюбний український народ, який поєднує «простодушно-лукаве» начало з героїко-трагедійним, автор змальовує не тільки барвисте й яскраве народне життя, але й глибинну українську духовність.
Надзвичайно цікавими є роздуми М.В. Гоголя про українську землю, яка і на північ з Росією, і на схід з кипчацькими татарами, і на південь з кримськими, і на захід з Польщею, скрізь межувала полем, скрізь були рівнини, з усіх боків була відкрита місцевість. Безперечно, ця географічно незахищена територія виглядала дуже «ласим шматком» для загарбників. Тому Гоголь і підкреслював у своїй праці «Погляд на утворення Малоросії», що на такій землі міг витворитися лише народ сильний своїм єднанням, народ відчайдушний, усе життя якого було повите й викохане війною.
Сучасні теоретико-емпіричні дослідження показують, що національний характер українців характеризується такими рисами: працьовитість, господарливість, волелюбність, екофільність, глибока емоційна прив’язаність до рідної країни, м’яка, лагідна вдача, гостинність, хлібосольство, доброзичливість, чутливість, обережність, чуйність, сердечність, поступливість, злагідність, товариськість, схильність до романтизму й сентиментальності, індивідуалізм, позиція пасивного протесту, відсутність нахилів до насильницької експансивності, толерантність, повага до прав іншої людини, протидія будь-яким формам підкорення й підпорядкування, почуття власника, прагнення бути господарем на власній землі, розсудливість, поміркованість, розвинута духовність, яскрава обрядовість, панестетизм, рефлексивно-раціональний тип світосприймання, потяг до освіти, осмислена й недемонстративна релігійність, музикальність, високорозвинене почуття гумору, дошкульна іронічність, особлива роль жінки в соціумі, розвинуте магічне мислення, домінування «землеробського» і «козацького» соціотипів тощо.
Література:
1. Гоголь Н.В. Петербургские записки 1836 года // Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т.8.
2. Гоголь Н.В. Духовная проза. – М., 1992.