Geum.ru

Сумський державний університет кафедра філософії

Вид материалаДокументы

Содержание


КОМУНІКАЦІЯ homo virtualis У СОЦІАЛЬНОМУ ВІРТУАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ
Західноєвропейська філософія хх століття
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Марійко Світлана В. – аспірантка, ПДПУ (Полтава)


КОМУНІКАЦІЯ homo virtualis У СОЦІАЛЬНОМУ ВІРТУАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ


Перехід людства до нової інформаційної епохи породжує об’єктивну необхідність у філософському осмисленні соціальних процесів, що відбуваються.

Соціальні інтеракції із розвитком кіберкомунікативного середовища спілкування кібернізуються, віртуалізуються, автоматизуються і стають доступними на новому індивідуалізованому рівні. Саме тому необхідним є визначення специфіки соціальної взаємодії у нових умовах, детальне, філософське вивчення процесу циркуляції соціокультурної інформації та комунікації. Зміни техносфери та інфосфери суспільства, медіатизація комунікативних процесів створюють нову соціокультурну ситуацію, котра детермінує формування нового типу особистості. Експоненціальне збільшення інформаційних технологій та неможливість повноцінного існування без оволодіння ними, призводять до виникнення нового типу людини сучасної, яку слід означати вже не як homo sapiens, а як homo virtualis (людину віртуальну, спрямовану на потенціальне, ймовірнісне, можливе), яка створює власні віртуалістські стереотипи поведінки. На думку К. Хейлз «Три потужні чинники – інформація, керування і комунікація діють віднині спільно з метою здійснити ще незвіданий синтез органічного й механічного» [1, 29].

Поява людини віртуальної викликана передусім глибинними трансформаціями у способах творення і передачі інформації, візуалізацією та медіатизацією суспільного життя, збільшенням швидкості засвоєння інформації і сприйняття мінливої соціальної реальності. Необхідність швидкої реакції на реальність, що трансформується, вимагає нового підходу до спілкування і обміну інформацією.

Задля аналізу основних характеристик homo virtualis необхідним є вивчення феномену віртуальної реальності, віртуальності. Поняття вірту-альності є центральним у теоретичних дослідженнях Я. Ланьє та К. Хейлз. Тлумаченню особливостей віртуалізації суспільства, трансформації процесів обміну інформацією та комунікації присвячені роботи С. Хоружого, М. Носова, Ю. Яценко, Л. Тимофеєвої, Г. Лешкевича, та Ю. Аленькової.

Основною метою даного дослідження є вивчення процесів порозуміння, спілкування та комунікації між homo virtualis, та аналіз їх особливостей – образності, текстуальності, безтілесності.

Сьогодні перспектива віртуалізації суспільства, тобто перспектива того, що відносини між людьми перетворяться на відносини між образами стає реальністю. Комунікація за допомогою мережі власне і передбачає спілкування з людиною-образом, людиною-фото і людиною з тією історією життя, яку вона сама собі створила. Спілкування людини віртуальної поступово втрачає тілесність, радість тактильного, візуального, вербального контакту.

Цікавим є те, що homo virtualis втрачає під час комунікації своє тіло і тіло Іншого (на думку К. Хейлз). Спілкуючись електронною поштою чи воюючи у мережевій комп’ютерній грі, проблематичною стає навіть думка про тіло як про фізичну сутність. У випадку гри – воно стає сутнісним на екрані, втілюючи в собі всі характеристики, якими хоче наділити його homo virtualis (відтак, це характеристики не справжньої людини, а здібності і вміння, необхідні саме для цієї гри). Відповідно, гравець не сприймає своє тіло як суще, він живе тілом Іншого. У випадку он-лайн спілкування чи електронної переписки, маємо заміщення свого тіла образом, легендою, маскою. Маючи змогу створити свою історію і новий образ, людина віртуальна і себе сприймає, виходячи із характеристик вигаданої нею персони.

Можливість варіювати власну історію життя та створювати новий образ задля спілкування з певною людиною чи участі у тематичному форумі дозволяє людині віртуальній прожити багато потенційних, імовірнісних життєвих ситуацій. Нomo virtualis моделює свою поведінку, стиль переписки та спілкування у відповідності з заданою нею легендою, перетворюється на Іншого, проживає потенційне, імовірнісне життя. Таким чином, людина віртуальна має можливість надати собі під час спілкування певних характеристик, породити образ Іншого, набути досвід перебування у інформаційному полі Іншого.

Крім того, що людина віртуальна здатна створювати власний образ та спілкуватись від імені змодельованої нею персони, підмінюючи таким чином себе на Іншого, в он-лайн-режимі спілкування вона здійснює комунікативний акт також з образом Іншого, його фото, надаючи йому певних характеристик, і, не маючи можливості побачити справжнього, реального Іншого, homo virtualis створює, моделює його (набуваючи деміургічних функцій). Таким чином, маємо комунікацію не реальних тілесних сутностей, а образів адресанта та адресата повідомлення. Адже головна особливість спілкування homo virtualis пов’язана із тими ролями, які на себе приміряють учасники діалогу.

Цікавою тенденцією спілкування homo virtualis є те, що все меншого значення у комунікації людини віртуальної набуває мова, вона змінюється – стає менш завуальованою, багатозначною, заміщуючись короткими повідомленнями типу sms у e-mail чи ICQ. Комунікація втрачає духовність, спілкування між людьми замінюється коротким листом чи спілкуванням по телефону. Тепер замість багатого мімічного матеріалу, візуального, тактильного спілкування при особистій розмові, маємо тільки голос. А за умов постійного спілкування у чаті не маємо навіть голосу та інтонації, а тільки короткі думки – концентрат розмови (найчастіше homo virtualis більш ніж достатньо отримати смайлик чи двослівне повідомлення для того, щоб до наступного сеансу зв’язку не спілкуватись із цим користувачем). Спілкування за допомогою комп’ютера формалізує людську діяльність, задаючи суворо визначені логічні рамки, однак, з іншого боку, таке спілкування має відповідати вимогам, висунутим технічною системою, а тому призводить до втрати розуміння поліваріантності та багатоаспектності вербальної комунікації.

Звичайно, виходячи із визначення комунікації як руху смислів у часі і просторі, слід зазначити що ми стаємо свідками виникнення нових форм комунікативної поведінки у середовищі, де панують горизонтальні зв’язки і відсутні територіальні, ієрархічні та часові межі.

Слід проаналізувати також трансформацію способів та форматів комунікації. Крім діалогу, інтимної комунікації між homo virtualis у закритому режимі (акту «співбуття» за М.Бубером ) існують беззмістовна переписка на чатах, тематичні обговорення (форуми), блоги – приватні щоденники, виставлені на широкий огляд (часто з коментаріями від тих, хто проживає життя творця блога разом з ним). Форум як спосіб обміну інформацією, переживаннями та як простір для полілогу є надзвичайно цікавим явищем сучасного комунікативного простору і дозволяє людині стати почутою, поділитись інформацією, але позбавляє спілкування інтимності і часто маніпулює свідомістю його учасників. Найчастіше модератор спрямовує дискусію, ініціює аналіз певних тем і визначає їх проблематику. Дуже спокусливим для юзера є той факт, що події можуть актуалізуватись у той час і в тому порядку, який він забажає, власне і спілкування виникає у тому темпоральному проміжку, який задає комунікатор. Власне він може виступати модератором розмови, її творцем, що визначає об’єкти для обговорення та список табуйованих тем. Тому не менш важливою для дослідження постає проблема вивчення маніпуляції свідомістю людини в мережі Інтернет, у віртуальному просторі.

Комунікація як специфічний обмін інформацією, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту (А. Звєрінцев, А. Панфілова) у суспільстві інформаційному трансформується – емоційний аспект вербального спілкування зменшується у бік задоволення від створення і причитування, декодування тексту.

Комунікативний акт homo virtualis стає більш текстуальним. Людина віртуальна спілкується за допомогою тексту – відчуття і почуття замінюються їх словесним описанням і тепер людина живе в очікуванні відповіді на повідомлення, а отримавши його, відчуває задоволення від тексту (Ж. Бодрійяр). Нomo virtualis стає маніпулятором кодів, творцем тексту, за допомогою якого проживає своє життя, передає почуття Іншому, і отримує від нього інформацію. Людина віртуальна відчуває задоволення, створюючи текст, кодуючи смисли, творячи концентрат думки, а референт – від розшифровування повідомлення і усвідомлення того, що система кодів залишається втаємниченою і доступною лише для конкретного кола осіб.

Таким чином, комунікація у соціальній віртуальній реальності набуває нових характеристик – вона стає текстуальною, образною. Комунікація у соціальному віртуальному середовищі надає можливість людині вийти за межі своїх рамок, відкрити нові напрямки думки, поділитись враженнями зі світом, однак, натомість набуває нових якостей, стає операціональною, водночас плюроперсональною (можливість он-лайн-конференцій та форумів) та дуоперсональною (глибоко втаємничений смисл кодів та символів тексту відомий виключно учасникам діалогу).

Література:

1. Хейлз Кетрін. Як ми стали постлюдством: Віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці / Є.Т. Марічева (пер. з англ.); С.Ю. Шліпченко (наук. ред.). – К., 2002.


Бондаренко Алла І. – канд. філол. наук, доцент, НДУ (Ніжин)


ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ

І ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО МОВОМИСЛЕННЯ


У ХХ столітті філософія, за висловом Ганса-Ґеорга Ґадамера, здійснює навернення до мови [1, 168]. Предметом уваги філософів стає специфіка художнього слова, яке бачиться “елементом структури мислення” [1, 50]. Переглядаються усталені підходи до художньої мови, в якій представники екзистенціалізму, герменевтики, феноменології, деконструктивізму виявили спільні тенденції до онтологізації. У цей час виникають лінгвофілософські концепції, в яких стверджується думка про дискурсивність, спричинену симулятивністю мовного позначення .

Західноєвропейська філософія постала як продуцент моделі мовної дійсності, в якій було виявлено відповідні підходи до площини художнього мовомислення. У її межах вироблено положення, що стосуються онтологічного статусу лінгвальної системи. Зазначений статус пов’язаний із референційними зрушеннями, які відображає художня мова, а саме:
  1. У художньому тексті зневиразнюється співвіднесеність із денотатами дійсної реальності.
  2. Акцентується невідповідність реальної й мовної дійсності.
  3. Мовний універсум художнього твору онтологізується: його елементи (слова) пов’язуються один із одним і відсилають одне до одного.
  4. Художнє мовомислення постає як герметичне й системно запрограмоване.
  5. Системна співвіднесеність лексико-семантичних елементів у текстовій площині підтримує інтерпретацію, в якій тісно пов’язуються мова й мислення.
  6. Художній дискурс, розвиваючи конотації, прямує до номінативної довільності.

Зміни в межах референційних співвідношень зумовлюють порушення кореляції між означуваним та означником, що виявляється в таких процесах:

- Трансформується традиційний поділ на означуване й означник.

- Зв’язки між означуваним й означником руйнуються через “герметизацію” текстового мовнохудожнього простору.

- Невідповідність елементів реальної та мовної дійсності позначається на неспіввідносності означуваного й означника .

- Розвивається зв’язок означуваного з великою кількістю означників.

- Художній текст перенасичується означниками.

Зазначені зміщення зумовлюють семантичну варіативність тексту. Це спричинено тим, що:

  1. “Кодоспроможність” художнього тексту є невичерпною.
  2. Чинником семантичного оновлення художньої мови є естетичне сприйняття й інтерпретативна діяльність.
  3. У ході рефлексії реципієнт вносить у нього смислові нюанси, що залежить від індивідуально-перцептивного досвіду й конкретно-чуттєвих переживань.
  4. Семантична гнучкість художнього текстового цілого залежить від контексту знань, уявлень реципієнта як представника певної соціокультурної спільноти.
  5. Внутрішня лабільність художнього тексту зумовлюється його співвіднесеністю з контекстом культури.

6. У межах художнього цілого взаємодіють структури, якими є елементи свідомості й підсвідомості, типи темпоральності, просторовості, віртуальний та дійсний досвід та ін.

Семантична лабільність стимулює акцентування елементів структури художнього слова – розвиток образності та послаблення оцінності. Це пояснюється тим, що:

1. Риторична функція художнього висловлювання сприяє згладжуванню опозицій, актуалізації “риторичного” означуваного.

2. Самореференція зумовлює семантичну багатовимірність одиниць художнього тексту.

3. Діалогічна сутність художнього тексту призводить до того, що вербальна одиниця формується як “слово сумніву” (Поль Рікер) [2, 226].

4. Понятійна неодновимірність одиниць художнього дискурсу спричинює семантичну гіпотетичність.

5. Іронічна свідомість зневиразнює оцінну субординацію й руйнує семантичні та стильові канони.

6. У художньому тексті, який є відкритою структурою, перегляда-ється ієрархія цінностей, унаслідок чого він постає оцінно амбівалентним.

7. Художня лінгвокреативність тісно пов’язана зі сферою підсвідомого, яке спирається на суперечливу оцінність.

8. Номінативність й оцінність одиниці художнього дискурсу не стверджується, а “розігрується”.

9. У розгляді таких категорій, як час, простір та людина як суб’єкт сущого, художній дискурс зорієнтовано на амбівалентну оцінку.

Наведені явища спостерігаються і в текстовому просторі творів ук-раїнських письменників ХХ століття. В українському художньому мовомис-ленні ХХ століття, розглянутому у світлі зв’язків із дискурсом західно-європейської філософії, виявилися такі риси:

1. Світоглядна концептуалізація художньої мови, що позначилося на характері текстових домінант творів провідних письменників.

2. Акцентованість певних конотативних елементів у структурі одиниць художньої мови, зокрема посилення образності та зневиразнення оцін-ності, що засвідчили такі явища:

а) символізація ключових слів текстів світоглядного спрямування. Зазначені мовнохудожні одиниці декодуються на тлі відкритої системи інтерпретант і вказують на смислову перспективу художнього цілого.

б) зближення внаслідок семантико-стилістичної взаємодії в структурі мовного образу, контексті художнього твору й ідіолекту лексичних парадигм, що презентують віддалені референтні сфери;

3. Формування парадоксального, доксологічного характеру художнього мовомислення як наслідок розмивання світоглядних опозицій, побудованих на основі понять онтологічного, гносеологічного, морально-етичного, естетичного змісту;

4. Набуття одиницями асоціативно-смислових текстових полів як по-зитивної, так і негативної оцінної конотації в межах одного художнього цілого.

Окреслені процеси, пов’язані зі специфікою художнього дискурсу, є чинниками актуалізації проблеми мови як діяльності, що стає однією з чільних у мовознавстві ХХІ століття.

Література:
        1. Ґадамер Г.- Ґ. Герменевтика і поетика. – К., 2001.
        2. Рікер П. Історія та істина. – К., 2001.



Проценко Оксана В. – аспірантка, СумДУ (Суми)


комплімент в дискурсі сімейного спілкування


Суцільний зсув акцентів у мовознавчих студіях зумовлений усвідом-мленням того, що сучасна лінгвістика дійшла межі, коли вже неможливо вирішувати чисельні проблеми мови й мовлення традиційно [1, 51]. Когнітивно-комунікативну спрямованість сучасної лінгвістики засвідчує проголошення пріоритетної когнітивно-дискурсивної парадигми знань, що розглядає дискурсивну діяльність на базі внутрішніх ментальних процесів [1, 46].

Дискурс є спосіб діалогічно-аргументативного перевірення спірних домагань значущості стверджувальних та нормативних висловлювань з метою досягнення універсального консенсусу. Якщо в комунікативній дії смисловий зміст мовних висловлювань, а також нормативнй зміст оцінних вимог хоча й становлять її основу, функціонують як задані на фундаменті наочностей життєвого світу, то в дискурсі вони стають темою для обговорення, кінцевою метою котрого є досягнення істинного консенсусу між учасниками дискурсу. Обговоренню належить з'ясування смислового змісту мовних висловлювань: йдеться про критично нормативне досягнення консенсусу щодо смислових взаємозв'язків [2, 258].

Партнери з дискурсу визначаються зрілими особистостями, тобто суб'єктами, які бажають і в змозі використати свої вуста для розумного мовлення на основі волі до розуму і комунікативної компетенції [2, 259].

Актуальність дослідження зумовлена направленістю сучасної лінгвістики на вивчення комунікації та вербалізації міжособистісних комунікативних актів. Сфера родинних відносин досліджується рядом науковців, таких як: Бігарі А.А., Солощук Л.В., Гаріс П.Л. та інші. Авторська трактовка компліменту як мовленнєвого вчинку сформувалась під впливом праць Т.Г. Винокур, І.О. Зимньої, О.О. Леонтьєва, О.М. Леонтьєва, О.Г. Почепцо-ва, Дж.Р. Серля, П.Ф. Стросона, Є.Ф. Тарасова. Питання використання ко-мпліментів в дискурсі родинного спілкування зараз є недостатньо вивчене.

В умовах кризи старої системи цінностей сім’я, по суті, є єдиною структурною одиницею, що саморегулюється, оскільки вона, певною мірою, моделює та відтворює соціальні зв’язки, сфери життєдіяльності та функції суспільства. Водночас сім’я формує внутрішній світ особистості, визначає структуру його сприйняття, тобто є формою особистісного існування індивіда. Вона є природною соціальною формою збереження, переробки та пе-редачі самобутньої етнокультурної інформації, що втілюється у національному архетипі, культурних стереотипах, у родинно-побутовій культурі [3, 4].

Комплімент (фр. сompliment ) – це особлива форма похвали, що виражає повагу, визнання, захоплення, це люб'язні, приємні слова [4, 869].

Комплімент, розглянутий як одиниця мовленнєвої поведінки, є особливим видом мовленнєвих вчинків. Поняття мовленнєвого вчинку поєднує в собі такі категорії, як мовленнєва дія, соціально-психологічна взаємодія і спосіб мовної реалізації мовленнєвої дії. Комплімент як перлокутивний акт націлений на те, щоб викликати у адресата позитивну емоційну реакцію, зробити йому приємне. В основі перлокутивного акту компліменту – задоволення життєво важливої потреби адресата бути визнаним і високо оціненим тими, хто його оточуює. Перлокутивні акти компліменту можуть бути успішними чи неуспішними, навмисними чи ненавмисними [5, 6].

Компліменти – соціальні дії підрозділяються на два основних класа: етикетні та інструментальні. Класифікаційним критерієм виступає характер соціальної цілі. Етикетні компліменти слугують для підтримання відносин між комунікантами, використовуються для дотримання правил поведінки, приписуваних етикетом.

Прикладом етикетного компліменту є розмова батька та дітей в присутності сусідів. Батько звертає увагу на дотримання формальностей й використовує звертання-комплімент, хоча до цього посварився з донькою й не хотів розмовляти з нею взагалі.

'Well, let's forget it, there's good kids,' Arthur said, avoiding the heavy father role, which he only played when no one was there, and putting on the jocose parent. 'A little less necrology, and a little more going to put away the bicycles which sprawl in the drive and hazard all-comers.(Monica Dickens)

Метою інструментальних компліментів є зміна поведінки партнера по спілкуванню.

Як приклад розглянемо комунікативний акт брата та сестри. В розмові брат використовує ряд перлокутивних компліментів для того, щоб підбадьорити й розвеселити сестру.

'Dorothy,' he said. "Dorothy, dearest. Let me look at you.'

'Dorothy,' he said. 'You look lovely.'

'Oh, Houston!'

'What is it about you ... ?' He snapped his fingers. 'I know: you're wearing a new gown.'

The smile slipped from her face, replaced by bewilderment. 'Am I?'

'Am I, Houston?'

Someday she would not even remember him: the thought chilled him.

'You always look so attractive,' he said. 'More beautiful every time I see you.' (Jessica Stirling)

Компліменти в дискурсі сімейного спілкування можуть бути використані разом з емоційно забарвленими лексичними одиницями негативного спрямування, які в свою чергу підкреслюють та доповнюють комплімент, викликаючи все більше компліментів.

Наприклад, розмова чоловіка та дружини, акторів, які обговорюють виставу. Чоловік вихваляє дружину і робить ряд компліментів.

'You're the greatest actress in the world, darling, but by God, you're a bitch.'

Julia opened her eyes very wide in an expression of the most naive surprise.

'Michael, what do you mean?'

'Don't look so innocent. You know perfectly well. Do you think you can cod an old trooper like me ?'

He was looking at her with twinkling eyes, and it was very difficult for her not to burst out laughing.

'I am as innocent as a babe unborn.'

'Come off it. If anyone ever deliberately killed a performance you killed Avice's. I couldn't be angry with you, it was so beautifully done.' (W.S. Maugham)

Отже, в дискурсі сімейного спілкування використання перлокутивних компліментів підрозділяються на класи етикетних та інструментальних, що можуть використовуватися з емоційно забарвленою лексикою.