Сумський державний університет кафедра філософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Дніпропетровський Державний Технічний Університет залізничого транспорту кафедра "Філософіі", 137.79kb.
- Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
- Міністерство науки І освіти україни сумський державний університет центр післядепломної, 553.21kb.
- Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет медичний інститут, 738.24kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
Ємельянова Наталья М. – д-р філос. н, професор, ДНУ (Донецьк)
МІСТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ В ОБРАЗОТВОРЧОСТІ М. ГОГОЛЯ
М. Гоголь, якого в освіченому світі звично сприймають як великого російського письменника, по-своєму втілював національний тип українця. Російські дослідники визнавали: малоросійське світовідчуття настільки органічно зрослося з Гоголем, що й те специфічно російське, що він знав, карбувалося в його зображенні лише як етнографічна картина [1, 298]. Українська ментальність Гоголя зумовила і специфічну манеру його письма, і кордоцентрично-екзистенційну змістовність його літературно-філософських текстів.
Примітно, що зі страшним сміхом “Мертвих душ” Герцен пов'язував (нарівні з діяльністю Бєлінського і Грановського) виникнення нігілістичного складу думок: “До цього часу належать перші блискавиці нігілізму – блискавиці тієї найцілковитішої свободи від усіх готових понять, від усіх успадкованих обструкцій і завалів, які заважають західному розуму йти вперед зі своїм історичним ядром на ногах…” [2, 348].
Гоголь, якого Бердяєв охарактеризував як інфернального художника, з’єднав реальне і містичне та у результаті сконструював справжню містичну реальність. За сатиричним зображенням російського побуту у нього ховалися екзистенціали розірваної свідомості – страх, туга, розпач. У його нічному феномені втілений екзистенційний страх, що пронизує онтологічну сутність людини. Відчувши трансцендентальний жах, Гоголь, як і К’єркегор, впритул підійшов до фантому смерті як знамення екзистенційної безодні. Але, на відміну від данського мислителя, він углядів в індивідуалістичній позиції не можливість особистісного натхнення, а небезпеку втрати зв'язку зі світом.
Гідність і самоцінність особистості, виражені К’єркегором у терміні Одиничний, не могли бути характеристикою гоголівських героїв: розведені по різні боки істинно-людського, вони або являли собою споконвічний тип принижених і ображених, або складали когорту шахраїв і держиморд. Не дивно, що в пошуках сильного і шляхетного характеру Гоголь звертався в історичне минуле батьківщини. Тому він оспівував героїку військових подвигів козацтва; саме у його свобідному дусі Гоголь бачив ту життєву силу, яку не міг знайти ні в сучасній йому Росії, ні в Європі.
Західна цивілізація здавалася Гоголю нескінченно далекою, її розкіш – незначною і марною, а громадськість – підозрілою. У листі-відповіді Бєлінському він із гіркотою відзначав, що на Заході всі носять такі руйнівні начала, що тріпотить у Європі всяка мисляча голова і запитує мимоволі: де наша цивілізація? [3, 360].
Якщо на Заході йшов процес нагромадження капіталу, то в Росії процвітало нагромадження мертвих душ. Тому і Чичикова Гоголь віртуозно вписує у світ хитромудрого російського лицедійства, де темне царство Собакевичів розцвічується хіба що крутійством Хлестакових. Здавалося би, Хлестакова важко зарахувати до монументальних негативних героїв унаслідок його легковагового інфантилізму. Поняття добра і зла, що не обтяжують його свідомість, існують ніби в іншому вимірі; але Гоголь перетворює дрібного шахрая на трагічний символ всеросійської бездуховності. Д. Мережковський, осмислюючи життєвий принцип Хлестакова, приходить до запитання: “Це звільнення від усіх моральних вуз чи не перетвориться згодом у ніцшеанське, карамазівське: “немає добра і зла, усе дозволено”? І тут, і там – одне начало: крила орла і крила мошки борються з тими самими законами всесвітнього тяжіння” [4, 220].
Дане висловлювання уявляється вельми полемічним: фігуру Хлестакова важко зіставити з образами Заратустри або Івана Карамазова. Звільнення Хлестакова від моральних вуз не має нічого спільного з переосмисленням добра і зла героями Ніцше і Достоєвського. В останніх даний процес сполучений з болісною душевно-інтелектуальною роботою, з екзистенційним сум'яттям творчого духу. Однак Мережковський, простягнувши узи від гоголівського персонажа до героїв Ніцше і Достоєвського, позначив їх імморалістичний політ вдалою метафорою: дійсно, перед нами в одному випадку – крила орла, в іншому – крила мошки.
У той же час, було б несправедливим залишити без уваги той аспект тези Мережковського, який прив'язує всіх цих героїв до тих самих, як він виражається, законів тяжіння. Специфіка російського Сходу-Заходу дозволила Гоголю відкрити глобальне нещастя, обумовлене не мефістофелівською силою зла, а нікчемністю паразитичних бесівських існувань. Якщо усвідомлення смерті Бога Заратустрою або Іваном Карамазовим відкриває їм вселюдський рівень трагізму, то для гротескних героїв Гоголя подібної проблеми взагалі не існує. Карикатурно зображений чорт, залишаючись на поверхні екзистенції, зводить демонічне до профанного і, здавалося б, розвіює жах перед трансцендентним Ніщо. Однак для Гоголя є очевидним страшний підсумок загального здрібніння, на якому зростає велетенський образ нудьги.
Убійчу міць події, що отримала у Ніцше найменування смерті Бога, Гоголь відчув у російській дійсності як втрату життєвої цілісності. Щоби повернути життю його онтологічну повноту, Гоголь, як і К’єркегор, звертається до сили релігійного натхнення. Однак, на відміну від західного філософа, він покладається не тільки на екзистенційне самоподолання, але й на відродження церкви, створеної для життя. Саме в ній Гоголь убачає простір для розуму і душі людини; на його думку, церква одна в силах розв’язати всі вузли, здивування і запитання [5, 213].
Те, у чому Ніцше побачив ціннісний тупик християнського віровчення – заперечення волі до життя – одержало у Гоголя світлу перспективу життєствердження. Амбівалентність гоголівської екзистенційної інтенції, що була забарвлена сакральною надією на духовне Воскресіння, дозволила йому знайти оптимістичні мотиви у світі, населеному мертвими душами. Але ця ж амбівалентність спровокувала розлам його свідомості: ніцшева любов до дальнього, передбачена Гоголем, заступила собою всі позитиви земного існування. Подібно К’єркегору, Гоголь був поглинений християнським сприйняттям сучасності і, подібно Ніцше, не зміг утриматися на краю безодні, іменованої Ніщо.
Література:
Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро, 1993.
- Герцен А.И. Еще раз Базаров // Герцен А.И. Собр. соч.: В З0т. Ред. кол.: В.П. Волгин и др. – Т. 20. – Кн. 1. – М., 1960.
- Гоголь Н.В. Черновые варианты письма № 142 к В.Г. Белинскому // Гоголь Н.В. Собр соч.: В 7 т. – Т. 7. / Общ. ред. С.И. Машинского и М.Б. Храпченко. – М., 1978.
- Мережковский Д. Больная Россия. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1991. – 272 с.
- Гоголь Н.В. Выбранные места из переписки с друзьями // Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 7 т. – Т. 6. – М., 1978.
Арутюнов Вячеслав Х. – канд. филос. н., профессор, КНЭУ (Киев)
Свинцицкий Владимир Н. – д-р филос. н., профессор, КНЭУ (Киев)
ЛОГИЧЕСКАЯ СТРУКТУРА ВОПРОСНО-ОТВЕТНОЙ
ИЛИ ДИАЛОГИЧНОЙ ФОРМЫ ТЕКСТА
Предложенный доклад базируется на анализе актуальных идей российского логика Ю.А. Петрова, французского философа-культуролога Мишеля Фуко и выдающегося итальянского писателя, ученого в области структурной лингвистики Умберто Эко. Эти авторы фактически одновременно сформулировали набор правил практической логики, необходимых студентам «в типичных массовых проблемных ситуациях» (выбор темы дипломной или курсовой работы, составление плана исследования, корректная постановка проблемы, исследовательских задач, вопросов и т.п.). Проблема состоит в том, что в большинстве случаев студенты, изучившие различные формы мышления в курсах формальной логики, не умеют применять эти знания в практике подготовки рефератов, курсовых и дипломных работ.
Логика вопросов и ответов позволяет в науке и практике осуществлять детерминированный переход от ранее установленных знаний к новым, болем точным и полным по содержанию и объему знаниям. Этот переход совершается в три этапа: на первом осуществляется постановка и формулирование вопроса, на втором – поиск новой информации в определенной области, на третьем – конструирование ответа.
Данная форма текста была популярна в религиозно-философской мысли древнего и средневекового Востока и Запада, но практически исчезла из современной философской мысли. Ниже приведем пример одного из таких древнекитайских текстов. Цзыгун спросил Учителя Конфуция: «Кого можно назвать ученым мужем?». Учитель ответил: «Стыдливого в своем поведении человека, способного с честью выполнить указание правителя во время миссии в чужом краю». – «Кого следующим можно так же отнести к числу ученых мужей?» - вновь спросил Цзыгун. – «Почтительного к родителям, почитающего старших», – ответил Конфуций. – «А кто ещё может быть причислен к ученым мужам?» – допытывается далее Ученик. Учитель ответил: «Того малого человека, чьи речи искренни, а действия решительны». «А те, кто в наши дни правит?» – интересуется снова Цзыгун. Конфуций ответил: «Мелкие людишки, они не считаются» [1, 85].
В качестве еще одного примера вопросно-ответного текста приведем отрывок из сказки «Голый мальчик», которую сочинил средневековый мистик Мейстер Экхарт. Сюжет сказки раскрывается в его диалоге с «нагим мальчиком», которого он однажды встретил и спросил откуда он идет. И услышал в ответ «Я прихожу от Бога». – Где ты оставил Его? – «В добродетельных сердцах». – Куда ты идешь? – «К Богу». – Где ты найдешь Его? – «Там, где оставлю все творения». – Кто ты? – «Царь». – Где твое царство? – «В моем сердце». – Смотри, чтобы никто не поделил с тобой твоей власти. – «Я так и делаю». – Возьми себе любую одежду из моей кельи. – «Тогда я не был царем». Нигде в этом диалоге Бог не произносит своего имени, а это был сам Бог. И в то же время напрашивается вывод, что «в глубоком молчании произносит Бог Свое Слово» [2, 9].
Вопрос – это форма мышления, в которой затребована информация об объекте при условиях его существования, выраженных в его предпосылках. Предпосылками вопроса являются высказывания, которые явно или неявно содержатся в вопросе и дают информацию об объекте. Предпосылки бывают истинные и ложные, явные и неявные. Каких-либо точных методов выявления предпосылок не существует, хотя умение правильно и полно выявлять их чрезвычайно важно. Умение выявлять предпосылки достигается опытным путем: если предпосылки истинны, то они содержат информацию, в силу существования которой только и можно затребовать некоторую дополнительную информацию; если все предпосылки истинны, то вопрос корректный; если хотя бы одна предпосылка ложна, то вопрос – некорректный. Вопрос как форма мышления имеет словесную оболочку, в качестве которой выступают, во-первых, слова и словосочетания, во-вторых, предложения (вопросительные, повелительные, повествовательные). Основные виды вопросов классифицируются по их семантике, структуре, отношению к теме, гносеологической функции и т.п.
Ответ – это новое суждение, которое в соответствии с характером вопроса уточняет или дополняет знание. Условием поиска и формулирования ответа является обращение к конкретной области эмпирических или теоретических знаний. Логическое структурирование ответа производится по следующим основаниям: 1) отношение к теме исследования, 2) его семантическая характеристика, 3) область поиска ответа, 4) грамматика, 5) объем информации, 6) степень ее точности и др. Точная идентификация типичных массовых проблемных ситуаций, связанных с постановкой корректного вопроса, построением адекватного ответа, составлением плана и организацией исследования, дала возможность вышеназванным авторам подобрать набор эффективных стандартных правил для конструирования текста в вопросно-ответной форме [1,48 – 68; 2, 204- 208; 3, 305 - 306].
Литература:
- Конфуций. Уроки мудрости: Сочинения. – М.-Харьков, 1998.
- Экхарт, Мейстер. Духовные проповеди и рассуждения / Бёме Якоб. Аврора, или утренняя звезда в восхождении: Пер. с нем. – К., 1998.
- Петров Ю.А. Азбука логического мышления. – М., 1991.
- Эко У. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки: Уч. пособие // Пер. с ит. Е. Костюкович. – М., 2001.
- Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В. Шовкун. – К., 2003.
Балджи Марина Д. – канд. геогр. н., доцент, ОДЕУ (Одеса)
СПАДЩИНА М.В. ГОГОЛЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ПІДВИЩЕННЯ
ЯКОСТІ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ
Достатньо відомі основні засади творчості М.В. Гоголя – любов до Батьківщини, патріотизм, правдивість, реалізм. Його недаремно вважають родоначальником класичного реалізму, людиною передових поглядів і переконань. Та, у своїх міркуваннях, хотілося б зупинитися на тій стороні його творчості, яка пронизує всю спадщину літератора – звертанні до молоді; вихованні нової людини, що турбується про майбутнє своєї держави; оновленні суспільства взагалі. Усі надії на відновлення життя письменник пов’язує з молодим поколінням. "Забирайте ж із собою в шлях, виходячи з м’якого юнацтва років у сувору мужність, що озлобляє, забирайте із собою всі людські рухи, не залишайте їх на дорозі, не піднімете потім!” [2, 188].
М. Гоголь рано відчув свій борг перед батьківщиною, перед народом. Ще юнаком він заявляв: «... із самих часів минулих, із самих років майже нерозуміння я полум’янів невгасимими ревнощами зробити життя своє потрібним для блага держави, я кипів принести хоч найменшу користь» [3, 4]. Хіба не цього домагається педагог, хіба не спрямовані його зусилля на те, щоб кожний його учень приносив користь батьківщині і пишався цим?
Твори Гоголя проливають світло на психологію, образ тих, кого письменник назвав «героями недоліків». Сполучення реальної мізерності, духовної убогості з величезними претензіями, прагненнями бачити в собі «значну» персону властиво багатьом гоголівським героям [3, 681].
Головна роль педагога, на нашу думку, не тільки навчити, виховати, але й розкрити затаєні можливості своїх учнів. «Просветить, не значит научить, или наставить, или образовать, или просветить, но всего насквозь высветлить человека во всех его силах, а не в одном уме, пронести всю природу его сквозь какой-либо очистительный огонь», - писав М. Гоголь у своєму листі до В. Жуковського [2, 251].
«Леность и непонятность воспитанника обращаются в вину педагога и суть только вывески его собственного нерадения; он не умел, он не хотел овладеть вниманием своих юных слушателей; он заставил их с отвращением принимать горькие свои пилюли. Совершенной неспособности невозможно предполагать у дитяти…» [2, 118]. Яким же чином викладачу привернути увагу до своїх лекцій? І в цьому ми також знаходимо відповіді у М.В. Гоголя.
«Слог профессора должен быть увлекательный, огненный. Он должен в высочайшей степени овладеть вниманием слушателей. Если хоть один из них может предаться во время лекции посторонним мыслям, то вся вина падет на профессора: он не умел быть так занимателен, чтобы покорить своей воле даже мысли слушателей… возраст слушателей есть возраст сильных впечатлений; и потому нужно иметь всю силу, всю увлекательность, чтобы обратить этот энтузиазм их на прекрасное и благородное; чтобы рассказ профессора дышал сам энтузиазмом. Его убеждения должны быть так сильны, так выведены из самой природы, так естественны, чтобы слушатели сами увидели истину ещё прежде, нежели он совершенно укажет на неё… Каждая лекция профессора непременно должна иметь целостность и казаться оконченною, чтобы в уме слушателей она представлялась стройною поэмою..» [2, 42 – 43].
Твори М. Гоголя виховують почуття непримиренності до суспільного зла, затверджують гуманістичні початки життя, прагнення до добра і соціальної справедливості [4, 338]. В. Г. Бєлінський цінував «Мертві душі» як національний твір і вважав, що вони «наповнили шумом своєї появи цілу епоху», що з’явилося результатом «зіткнення старих початків з новими», «битвою двох епох» [1, 51].
Через роки чи можемо ми з цим трактуванням погодитися? Надійшла нова епоха – незалежності України. І що ж вона відкрила для нас – тих самих чичикових, манілових, ноздрьових, собакевичей та плюшкіних! Як можна не погодитися з В. Леніним, який бачив «… Ноздрьових, котрих так багато в журналістиці». В даний час, на новому витку історії, це явище повторюється, про ще свідчить переповнення, так званою, жовтою пресою, що видає бажане за дійсне. На жаль, манілових та ноздрьових досить багато і у науці, що не тільки гальмує розвиток тих чи інших напрямків, а й негативно впливає на процес навчання. Підвищена активність і готовність зайнятися чим завгодно багатьох учених виявляється у виданні безлічі підручників, що дублюють один одного; переписування чиїхось відкриттів (благо навчилися легко переводити з іноземних мов, особливо зі слов’янських). Як бачимо, творчість М. Гоголя важлива й на сьогодні. І мабуть, недоцільно вже казати про зміну епох: творчість М.В. Гоголя допоможе вчитися на досвіді минулих літ.
«Знаю, – казав М.В. Гоголь, – що моє ім’я після мене буде щасливіше за мене, і нащадки тих же земляків моїх, може бути, з очима, вологими від сліз, вимовлять примирення моїй тіні». Як же нащадки відреагували на творчість Гоголя? М.Г. Чернишевський писав, «Гоголь перший навчив нас знати наші недоліки і гребувати ними... безсмертні залишаються заслуги його». Так може доцільно прислухатися к цим словам і прийняти наявність власних недоліків та виявити їх причини, що сприятиме оновленню суспільства і формуванню нових світоглядів у молоді. Адже «молодість з її шляхетним ентузіазмом, з її неясними прагненнями до чесного, справедливого, до суспільної правди, є одна з найбільших сил прогресу», – вказував М. Шелгунов. Майбутнє нашої незалежної країні тісно пов’язане з прагненнями молоді, її здатністю працювати та створювати оновлене суспільство і сприятиме цьому творчий підхід викладача, його гоголівська правдивість, енергетика, патріотизм.
Література:
1. Белинский В. Г. Полн. собр. сочинений в 13-ти т. – М., 1953-1959. – Т.10.
2. Гоголь Н. В. Собр. сочинений в 7-ми т. – М., 1978. – Т. 6.
3. Гоголь Н. В. Избранные сочинения. – М., 1987.
4. Храпченко М. Б. Горизонты художественного образа. – М., 1986.
5. Чернышевский Н. Г. Полн. собр. сочинений в 15-ти т. – М., 1947. – Т. 3.
Павлова Тетяна С. – канд. філос. наук, ДНУ (Дніпропетровськ)
МЕТАФІЗИКА ФІЛОСОФСЬКОГО ТЕКСТУ
ТА МЕТОДОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Осягнення філософського тексту є невід’ємною частиною пізнання. Саме в тексті ми винаходимо обрії і риси філософського знання. Як зазначає Ж. Марітен, знання і мудрість – це слова вагомі, які несуть велике навантаження [1, 859]. Усі гуманітарні науки поєднує дещо загальне, і таким загальним є слово. Слово, текст є предметом філософської рефлексії і дуже важливу роль у ній відіграє філософський метод, тому розгляд метафізики філософського тексту є невід’ємним від методології філософського дослідження.
На думку Д. Девідсона, коли ми спільно користуємося певною мовою, то це є необхідним у цілях комунікації, ми приймаємо картину світу, яка у своїх загальних рисах повинна бути істинною. Звідси полягає, що виявляючи загальні особливості нашої мови, ми виявляємо загальні особливості реальності. Тому один із способів розробки метафізики полягає у вивченні загальної структури нашої мови [2, 199]. Таким чином, вивчення загалу питань щодо мови, її структури, може бути віднесено до філософського поля дослідження. Метафізичний аспект мови виходить на передній план сучасної філософії, стає її методологією, продовжуючи традицію історико-філософського пошуку методу.
Але ж якщо говорити про методології, якими користувалися видатні постаті в історії філософії, то можна зазначити, що вони дуже відрізнялася одна від одної. Різниця була не тільки в підходах і методах, але і в отриманих результатах. Звичайно, історія філософії надає нам дуже різноманітну картину щодо поглядів на мову, її властивості та роль у процесі пізнання дійсності. Можна зазначити, що шлях філософії, то є розвиток її методу. Метод і є філософія. Сам метод, може трактуватися по-різному, тому і проблема методу лежить у семантичному полі.
До методів філософії, на думку автора, повинен застосовуватися критичний підхід. Щодо такого підходу Е. Гуссерль дуже влучно зазначив, що критика розмежовує і роз’яснює, спонукає до того, щоб віднайти справжній смисл філософських методів, які у своїй більшості так невизначено і багатозначно формулюються у якості проблем, оскільки вона пристосована до того, щоб визивати в нас уявлення про кращі цілі і шляхи, і позитивним чином сприяти нашим задумам [3, 24]. Саме за допомогою критики, співвідношення дослідження з практикою, можна виявити наскільки дієвим і важливим для філософії є той чи інший метод. Таким чином можна дослідити чи є цей метод актуальним для філософії, чи залишиться лише спробою пошуку філософської методології. Розвиток філософської методології, її аналіз можна розглядати як текст, як розвиток думки. Співвідношення різних методів в історії філософії можна розглядати як співвідношення текстів чи контекстів. Розум проявляє себе у слові, тексті, розширює себе у співставленні з іншими текстами чи контекстами, таким чином він проявляє себе, розширює.
З періоду «лінгвістичного повороту» у деяких філософських системах, мова набула статусу першого принципу із якого повинні виводитися всі події та явища. Мова набула філософського, метафізичного статусу. Мова є не тільки частиною соціально-культурної та історичної реальності, але і виразом філософської рефлексії, проявом філософської методології. Мова являє собою не лише спосіб опису реальності, а і саму реальність. Слова, які ми використовуємо є невід’ємною частиною наших концептуальних побудов. Текст співвідносить новий досвід із тим, що був до цього. Текст не тільки спосіб опису філософської рефлексії, але ж і сама філософська рефлексія, оскільки містить у собі знання. Знання не може бути нейтральним у відношенні до мови. Від того, яка мова використовується у тексті залежить, яким чином текст відобразиться у свідомості. І ще однією спільною рисою, що зазначає як проблематику мови так і проблематику філософської методології є співвідношення об’єктивного і суб’єктивного. Проблемою є те, наскільки текст об’єктивно відображає реальність, така ж проблема об’єктивного відображення реальності існує і у філософії.
Метафізика філософського тексту та методологія філософського дослідження виражає зміст, розширює свідомість, завдає розуму сенс. Таким чином, постає філософська проблематика і робляться спроби її вирішення, завдяки цьому і відбувається філософія, вона стає можливою.
Література:
1. Maritain J. Science et sagesse // Maritain J. Oeuvres (1912-1929) / Choix, presentation et notes par H. Bars. – Paris, 1975.
2. Davidson D. The Method of Truth in Methaphysics // Inquiries into Truth and Interpretation. Oxford, 1985.
3. Э. Гуссерль. Философия как строгая наука // "Логос". М.,1911, кн.1.
Кострюкова Людмила О. – к. филос. н., доцент, ДНУ (Днепропетровск)
СРАЩЕННОСТЬ ЖАНРА И СТИЛЯ В ФИЛОСОФСКИХ ПРОИЗВЕДЕНИЯХ
В современной исследовательской литературе термин «жанр» используется в качестве инструментария для широкого общекультурного анализа. Это не только теоретическая абстракция, удобная для аналитической работы с теми или иными явлениями культуры, для осмысления особенностей функционирования культуры, это и зафиксированная теоретиками и мыслителями данность культуры, реальность, в которой проявляются типологические особенности произведения.
Для продуктивной исследовательской работы необходима принципиальная методологическая установка: различать явление, его сущность и его терминологическое закрепление. Это важно иметь в виду в связи с тем, что, история философии дает возможность убедиться в существовании разных философских жанров, отличающихся друг от друга по своим конструктивным особенностям. Одни из них имеют постоянную формальную конструкцию, как, например, философский диалог, философский трактат или философский афоризм, другие же в ее формальной актуализации практически не имеют ее, например, философский роман или философское эссе.
Философские жанры отражают закономерности развития философского мышления высокого уровня абстрагирования, обеспечивающие в большей или меньшей мере эстетическую целостность философского произведения как смыслового целого, предметом отражения в которых является родовое, всеобщее в размышлениях о мире и человеке в мире. В исторически сложившихся формах духовной деятельности философские жанры предстают в разных вариантах: от сентенций, гномов, философских притч, диатриб, эпистолярия до многотомных философских трактатов и романов. Обращаясь к вопросу о принципах деления на философские жанры, следует подчеркнуть, что строить систему философских жанров на основе какого-либо единого принципа неправомерно и бесперспективно, поскольку каждый жанр есть совокупность определенных признаков и свойств, образующих во взаимодействии жанровую парадигму, своеобразный жанровый канон. И в этой связи представляется необходимым выделение тех ведущих принципов, которые в своей совокупности определяют жанровую специфику. Среди них такие как: авторская концепция адресата; доминирующий стилевой принцип изложения и объем.
При этом отметим, что функциональная роль жанра всегда едина – это базовая структура социально-коммуникативного процесса. В нем отражаются – как обобщение определенной совокупности признаков философских произведений – своеобразные ментальные структуры, повторяемые с той или иной степенью регулярности (частоты), которые принято называть жанром.
Стиль в философском произведении фиксирует ценностно-нормативную сторону движения Идеи, а также осуществляет семантическое обеспечение творческого процесса. Кроме индивидуального авторского стиля, присущего персонифицированным представителям философии, можно говорить и об основных стилевых принципах изложения философских Идей: «софийном» (или экзистенциально-феноменологическом) и «эпистемном» (логико-системном, аналитико-дедуктивном, рационально-дискурсивном).
Стилевой принцип изложения – это основополагающие характеристики способов внешнего выражения логико-культурной процессуальности мышления, образующих «норму» видения, описания и объяснения проблемных ситуаций в философии.
«Софийный» стилевой принцип изложения философских идей - специфический вид рефлексии мыслителя над миром и человеком в мире, в основе которого не логико-системная философская аргументация, категориальная определенность, а инорациональное, интуитивно-образное (через образы и символы) вхождение в предмет в стремлении постичь и отразить универсальные характеристики различных граней бытия в статике и динамике. Это находит проявление в совпадении ценностно-мировоззренческой, регулятивно-практической и феноменологической сторон сопряженности, со-общения философа с миром.
«Эпистемный» стилевой принцип изложения базируется, как правило, на объективно-нейтральном, “безличностном” способе изложения. Для него характерно принципиально ограниченное пространство в выборе возможностей проявления индивидуального набора стилистических средств выражения, диктуемых рационально обоснованными логически непротиворечивыми процедурами мышления как это представлено в философских трактатах, монографиях, дискурсах, комментариях. Однако утверждать, что в названных жанрах абсолютно игнорируются композиционно-стилистические особенности, свойственные каждому конкретному из названных жанров, было бы не верным, ибо сам «выбор языковых средств и речевого жанра определяется, прежде всего, предметно-смысловыми заданиями (замыслом) речевого субъекта (или автора)»[1,263]. Другое дело, что стили в произведениях дискурсивно-логического характера обладают минимальной степенью экспрессивности, которая также отражает особенности стиля, вследствие концентрации внимания авторов на теоретическом конструировании системы философских аргументов, системы не менее строгой, чем в математике, естественнонаучных дисциплинах.
Таким образом, сращенность жанра и стиля в философском произведении задает алгоритм создания и целостного воспроизведения мировоззренческих ценностей, находит воплощение в типизированной композиционной структуре при развертывании (раскрытии) философской Идеи сквозь призму рациональных или инорациональных аргументов, определяет характер восприятия текста реципиентом, определяя тем самым процесс эстетико-интеллектуального общения.
Литература:
1. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров. //Эстетика словесного творчества. – М., 1979.
Кобякова Ірина К. – канд. філол. наук, доцент, СумДУ (Суми)
ОНТОЛОГІЯ ТА ЛІНГВІСТИЧНЕ БУТТЯ АВТОРСЬКИХ ГУМОРИСТИЧНИХ ВИСЛОВЛЮВАНЬ У ПАРАДИГМІ МАЛИХ ТЕКСТІВ
У сучасній лінгвістиці порушуються питання вторинного текстового конструювання, що досить актуально з огляду на розширення теорії комунікації. У парадигмі вторинних, секондарних конструювань чільне місце посідають англомовні гумористичні висловлювання (об’єкт дослідження), ідентифікація їх онтологічного та лінгвістичного буття (предмет дослідження).
Авторські гумористичні вислови (АГВ) являють собою короткі коментування конвенціональних поглядів. АГВ відзначається автосемантією, що зближує їх з епіграмами, лимериками, загадками, прислів’ями та іншими текстами малої форми. За АГВ стоїть значно більший обсяг інформації, ніж та, що реалізується у їх поверхневій структурі. Смисл АГВ обумовлюється змістом компонентів та прагматичною настановою автора. АГВ відносяться до художніх текстів малого жанру. АГВ актуалізують змістовно-концептуальну інформацію. Цим текстам не притаманна фабульність, вони не відзначені наявністю заголовка. Їх сила проявляється в лаконізмі, вони стиснуті "як бойова пружина". Мовнотворча функція (МТФ) в цих текстах є носієм чогось нового, невідомого, що препарується і репрезентується у вигляді несерйозного, гумористичного осмислення референта. АГВ співвідносяться з комунікативними одиницями вищого рангу, їм притаманні основні категорії тексту, а саме: інформативність, зв’язність, модальність, жанрово-стилістична представленість. Реалізовані в АГВ думки охоплюють широке коло референтів матеріального і ідеального характеру. АГВ позначені дієвістю абсолютного антропоцентризму [1; 2; 3].
Цим текстам притаманна тріада загального семіозису – адресанта, самого тексту та адресата. Вихідну позицію посідає адресант, який пробивається до чужого кругозору, будує своє висловлювання на території слухача, аперцептивному фоні останнього. Бажання реалізувати прагматичні інтенції примушує адресанта бути особливо уважним до матеріалізації своїх думок [2].
Автор текстів стимулює слухача/читача до розумових операцій, створює основу референційного акту, установлює відповідність з екстралінгвістичною дійсністю. Важливу роль при побудові текстів грає логічне співвідношення теми і реми, диктуму і фокусу. Навмисне порушення співвідношення вказаних категорій, нестандартне вживання актуалізаторів модифікує характер текстів, змінює їх вектор узусу (серйозний → несерйозний, практичний → непрактичний). АГВ позначені структурною, композиційною, семантичною специфікою.
Поверхневі структури АГВ та неавторських жартів (НЖ) мають структурні і композиційні розходження; що стосується глибинних структур вказаних текстів, то МТФ у цих текстах постійно обігруються значення слів, думок і досвіду. Механізм жарту виявляється спільним – обігрування лінгвістичного і соціального досвіду. Засоби вербалізації гумористичного ефекту ідентичні. Це - слова, словосполучення, які адаптивно використовуються МТФ [1].
АГВ створюються для ерудованої аудиторії, в той час як НЖ – для реципієнтів з середнім рівнем знань. АГВ розраховані в основному на уважного читача, НЖ – на пересічного слухача. Сприймання на слух вимагає від НЖ простої форми та ясного викладу. НЖ корелює з АГВ у руслі новоутворених конструювань. Багато з НЖ наближаються до прислів’їв, відкритих до подальшого конструювання.
Where there is a will there is a way →Where there is a will there is a heir of expectation.
Where there’s a will there’s a way → when there’s a bill we’re away [4].
АГВ представляють собою вербалізовані розмірковування майстрів слова стосовно соціальних проблем. НЖ – це, в основному, жартівливі діалоги або короткі розповіді на побутові теми пересічних громадян.
Пор. англ.: What nonsense people talk about happy marriages! A man can be happy with any woman, as long as he does not love her [4].
***
He, who can, does; he who cannot, teaches [4].
***
The feminine of bachelors is lady – in waiting.
***
A modest girl never pursues a man. Nor does a mousetrap pursue a mouse [5].
Лінгвістичні курйози прослідковуються не тільки в АГВ та НЖ, але й в інших текстах малої форми. Так, процес згортання текстів у об’явах, рекламах породжує неочікувані гумористичні ситуації.
Wanted, a situation as governess by a young lady aged 26 for three years [5].
***
We can’t make you rich. But we guarantee to keep you well-heeled (Shoe-repair service).
***
In God we trust. All other cash (Notice in a village blackmith’s shop) [5].
***
В АГВ думкомовлення актуалізуються на фоні декількох референтів, в НЖ намітилася тенденція фокусування уваги на одному референті.
АГВ: There is no dangerous literary sympton than the temptation to write about wit and humour. It indicated the total loss of both [4].
***
When a man says he has exhausted life one always knows life has exhausted him [4].
НЖ: He (awkward dancer) – “It was nice of you to give this dance".
She (sweetly) – “Not at all – this is charity ball” [5].
Зони теми та реми в умовах АГВ не віддалені одне від одного, у той час як в НЖ ці зони розведені інтенціями комунікантів.
My husband is a sort of promissing note, I‘m tired of meeting him [4].
***
What’s your chief worry?
Money?
Oh, I didn’t know you had any!
I haven’t [5].
***
Форма та зміст малих текстів детермінується дією стилевих та жанрових чинників. Пор.: лимерики, анекдоти, примовки, прислів’я, математичні задачі, юридичні кодекси, тощо. Спільні риси зазначених текстів простежуються в їх обсягових характеристиках (малі форми), у лінійному представленні (сукцесивність), на ризоматичних вертикалях (у ситуативній релевантності), в посиланнях на досвід (соціальний і лінгвістичний), у трансполяції на майбутнє буття, дії та преференції.
Дослідження масиву нетипових текстів малого жанру є перспективним та актуальним для розпізнання засобів реалізації МТФ, її обумовленості дискурсом.
Література:
- Кобякова І.К. Креативне конструювання вторинних утворень в англомовному дискурсі // Монографія. – Вінниця, 2007.
- Кухаренко В.А. Интерпретация текста. – М., 1988.
- Самохина В.А. Современная англоязычная шутка. – Х., 2008.
- The Concise Oxford Dictionary of Quotations. – London, 1992.
- G.G. Pocheptsov. Language and Humour. – Kiev: Vysča Škola, 1981.
Шудрик Игорь А. – канд. филос. н., доцент, ХТФДОХ (Харьков)
ЖУРНАЛ "ВЕРА И РАЗУМ" О ЖИЗНИ
И ЛИТЕРАТУРНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ Н.В. ГОГОЛЯ
На страницах богословско-философского журнала "Вера и Разум", который выходил при Харьковской духовной семинарии (ХДС) с 1884 до 1917 г., к 50-летию со дня смерти и 100-летию со дня рождения Н.В. Гоголя был дан анализ его жизненного и творческого пути. В журнале была опубликована речь преподавателя семинарии Н. Протопопова "Писатель-христианин", произнесенная 19 февраля 1902 г. в актовом зале ХДС в память 50-летия со дня смерти Н.В. Гоголя. К этому печальному юбилею также была опубликована речь иеромонаха Михаила "Мысли Н.В. Гоголя о православном пастырстве", произнесенная в Воронежской духовной семинарии.
По случаю 100-летия со дня рождения Гоголя 19 марта 1909 г. в актовом зале ХДС преподаватель словесности М.В. Добронравов произнес речь "Душевная жизнь Н.В. Гоголя", которая была опубликована в "Вере и Разуме". В это же время журнал публикует статью В. Таланкина "Гоголь, как религиозная личность". В 1892 и 1893 гг. журнал публикует большой труд профессора, зав. кафедрой логики и метафизики Киевской духовной академии Петра Линицкого "Изящная литература и философия", в которой дан философский анализ литературного творчество Пушкина, Достоевского, Гоголя, Лермонтова, Тургенева и других русских писателей. Этот труд киевского философа вышел отдельной книгой в Харькове (1893).
Н. Протопопов в своей речи отметил, что первые свои литературные опыты Гоголь посвятил изображению быта и природы Малороссии. После разочарования "боготворимой" прежде столицей в нем снова вспыхнуло чувство "горячей любви к родной Украине". Он создает "Вечера на хуторе близ Диканьки", где ярко описывает красоту украинской природы, традиции и обычаи украинского народа. В условиях фактического запрещения книгопечатания на украинском языке Н. Гоголь широко использует его. В предисловии для русскоязычного читателя прилагает словарь из 74 украинских слов, которые употребляются в этом сборнике. С "поэтическим восторгом", по мнению Н. Протопопова, Гоголь в "Тарасе Бульбе" описывает украинскую степь и Запорожскую Сечь. С "гиперболически-веселым юмором" изобразил "бесплодное существование" миргородских обывателей Ивана Ивановича и Ивана Никифоровича.
Далее Н. Протопопов отмечает, что благодаря своему "проникновенному таланту" Гоголь увидел "отрицательные явления" в жизни России. Их он ярко изобразил в "знаменитой комедии" "Ревизор" и в "великой по замыслу" поэме "Мертвые души", что вызвало "волну неоправданной критики в адрес автора". Н. Протопопов считает, что миросозерцание Гоголя было "строго-христианское", что в основе изображения отрицательных явлений жизни лежало "глубоко христианское смирение, строгое проникновение в свою душу, беспощадное самоосуждение" с одной стороны, и "горячая братская любовь к падшему человеку" – с другой. Автор статьи считает, что Гоголь в своих произведениях по-христиански любит человека, каким бы он ни был ничтожным. В этом отношении особенно наглядным является его "Шинель". И в других произведениях Гоголь как бы говорит читателю: "всмотрись в свою душу, - и увидишь, что ты не лучше этих пошлых и смешных Маниловых, Ноздревых, Хлестаковых и Бобчинских". По мнению Н. Протопопова, Белинский и другие критики в "Переписке с друзьями" и в "Авторской Исповеди" не увидели ключ к пониманию художественных произведений Гоголя, поняли как отречение от собственных произведений.
Особый интерес вызывает упоминаемая речь М. Добронравова, в которой автор замечает, что только лет 14–15 тому назад харьковский уроженец Ю.Н. Говоруха-Отрок первый дал новую, объективную оценку Гоголю-мыслителю и его творческому наследию. Он показал русскому обществу в Гоголе "образ великого христианина и подвижника за землю свою и народ свой". М. Добронравов называет Гоголя "светильником Христовым", "мучеником христианства", "великим патриотом", писателем, поставившим целью всей своей жизни посредством врученного ему Богом поэтического дара, "сделать сынов России – своих братьев лучшими, совершеннейшими людьми".
В статье В. Таланкина "Гоголь, как религиозная личность", в начале которой автор отмечает, что в России широко отметили 100-летнюю годовщину со дня рождения "великого юмориста", "бессмертного художника-писателя", "отца русской реалистической литературы". В апреле месяце в Москве открыт ему памятник. В. Таланкин объясняет психологические причины кризиса в творчестве Гоголя. Он категорически отбрасывает "нелепую басню" о сумасшествии Гоголя в конце его жизни, в связи с чем яко бы произошла перемена в его творчестве. Кризис в творчестве писателя он объясняет "развитием религиозного чувства и характером творчества Гоголя, как сатирика". Автор приводит психологические параллели между творчеством Л.Н. Толстого и Н.В. Гоголя. Финал их творчества сходен.
Интересно объяснение В. Таланкиным причин неудачи "Избранных мест...". Он говорит: "...будить сознание русского общества" – великая задача. Но "нужно уметь будить это сознание". А для этого у Гоголя "недостаточно образования". По мнению автора статьи Гоголь "...неудачно выбрал время издания "Избранных мест – время "всеобщего увлечения политическими и социальными вопросами, религиозного индифферентизма и нигилизма". Гоголь со своими "письмами" явился тогда "резким диссонирующим звуком". Между тем, "Избранные места...", по мнению В. Таланкина, заслуживают "серьезного изучения", поскольку в них по словам Вяземского, "загадка жизни нашей и возможное объяснение оной".
В. Таланкин анализирует религиозно-нравственные идеи и идеалы Н.В. Гоголя. Он признает правоту писателя в том, что из-за упадка религии, из-за неверия в XIX ст. в обществе наблюдается тоска и скука. Гоголь художественным чутьем предвидел распространение философии пессимизма, которая позднее получила законченное выражение в мрачных и эгоистических идеях Ницше, декадентства.
Профессор философии П. Линицкий в начале своей работы "Изящная литература и философия" отмечает, что Гоголь вдумывался в смысл и значение своих произведений, увидел в них "раскрытие одного лишь зла и несовершенства нашей общественной жизни". От этого он почувствовал "некоторое недовольство от односторонности своего творчества". Он понял, что его "Мертвые души" "испугали" Россию "потрясающими картинами торжествующего зла". Герои этого произведения "один пошлее другого".
По мнению П. Линицкого Гоголь, как и Пушкин говорил о предназначении поэта. Если для Пушкина, особенно его поэзии, было ее эстетическое предназначение не только по форме, но и по содержанию, то Гоголь следовал славянофильскому учению о православии, как необходимой принадлежности и даже как основе русского народного духа.
Недостаток творчества Гоголя проф. Линицкий усматривал в "отсут-ствии души" в действующих лиц его художественных произведений, в частности в "Мертвых душах". Лица, выводимые Гоголем "завалены мусором житейской пошлости, множеством мелочных, пустых страстишек". Проф. Линицкий отмечает, что Гоголь был одарен "великою душою", а в людях, которых изображал, он находил только "пошлость, пустоту и бездушие".
Многие в России считали себя осмеянными в образах героев Гоголя. Но проф. Линицкий считает, что Гоголь в своих героях изобразил и самого себя. Это утверждал и сам Гоголь. Он и в себе усматривал "бездушие и язвы общества". Поэтому считал, что нужно употребить все меры для "исцеления общества". Средство для этого Гоголь видел не в философии, как это делалось на Западе, а "в религии и активной деятельности".
Публикации в дореволюционном журнале "Вера и Разум" о жизненном и творческом пути Н.В. Гоголя, несомненно, представляют значительный научный интерес. Они дополняют не только дореволюционную, но и современную светскую критику творчества великого писателя. Однако в них несколько преувеличен религиозный аспект творчества Гоголя, у которого есть много чудесных произведений, которые отношения к религиозной тематике не имеют.