Сумський державний університет кафедра філософії

Вид материала

Документы

Содержание Особливості релігійного світогляду м. гоголя Наративна самоідентифікація: контекст гри Философская позиция н.в. гоголя Аналітична філософія як інтелектуальний феномен Інтерпретація: конституювання чи руйнація змісту? Художньо-образна система

Подобный материал:

• Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
• Дніпропетровський Державний Технічний Університет залізничого транспорту кафедра "Філософіі", 137.79kb.
• Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
• Міністерство науки І освіти україни сумський державний університет центр післядепломної, 553.21kb.
• Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет медичний інститут, 738.24kb.
• Сумський державний університет, 711.42kb.
• Сумський державний університет, 243.69kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
• Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.

Сокирко Анна М. – аспірант (Івано-Франківськ)


ОСОБЛИВОСТІ РЕЛІГІЙНОГО СВІТОГЛЯДУ М. ГОГОЛЯ


З огляду на наявні завдання духовного розвитку та відродження української філософської культури, особливо актуальним є сьогодні звернення до творчої спадщини вітчизняних мислителів минулого.

Для відтворення всієї системи духовних пошуків М. Гоголя необхідно враховувати те, що його світогляд носить риси української ментальності, якій притаманні: релігійне забарвлення, ідеал внутрішньої гармонії, кордоцентризм, емоційність тощо. У творчості і філософії М.Гоголя яскраво виражене і характерне для українського світобачення двосвіття: сходяться і переплітаються язичництво і християнський ідеал, відтворюються протилежні полюси Всесвіту.

Основою ж цього створеного М. Гоголем світу був Бог, який надавав усякому буттю сенсу та певного призначення. Це дозволяє стверджувати, що світогляд автора був глибоко релігійним, але його не можна зводити до постулатів православ'я. Божественість Христа для нього полягає в тому, що він любив кожну людину „ просто так” і, показавши всім, що це можливо, цим самим змусив повірити йому. Християнство для Гоголя – це, в першу чергу, любов до людини [3, 127]. Як зазначає М. Попович „Гоголь був вихований у релігійному дусі і останні роки життя провів у тісному релігійному оточенні, тиск якого посилював його душевні муки. Та справа, однак, не тільки у впливі оточення, а в глибшому, внутрішньому конфлікті”[4, 79].

Людина ж визнавалася митцем найпершим та найкращим творінням Божим, життєвим завданням якої було усвідомлення свого призначення. Оцінювати буття, світ людина може лише з високих духовних позицій. Кожна людська душа постає у М. Гоголя полем розгортання всесвітньої буттєвої драми: якщо вона врятована – добра в світі стає більше, коли загублена – менше. Зрозуміло, що за кожну душу ведеться боротьба між Богом та Дияволом. Людина постає символічним центром розгортання вічної духовної боротьби.

Творчість М. Гоголя характеризується критичною спрямованістю. Автор роздумує над діалогічним характером душі, про відповідальність людини за своє достеменно-реальне буття, необхідність особистого переосмислення, істини та хиби. Постає проблема “тілесності та духовності”, життя, смерті та любові, з’являється іронія, яка примушує людину замислитися над доцільністю свого існування („Старосвітські поміщики”, „Портрет”, „Мертві душі”).

Творчий цикл „Арабески” має релігійно-проповідувальний характер. М. Гоголь відчував неморальність рухів у людській душі ( „Авторська сповідь”, „Вибрані місця із листування з друзями”, особисті листи М. Гоголя). Твори цього періоду сповнені особистісними переживаннями автора, власними роздумами про духовність. „З того часу людина й душа людини стали, більше, ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив до пори до часу все сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина й людство взагалі” [1, 36].

Про М. Гоголя можна сказати: „цілісна особистість” і „суперечлива особистість”. „Часто я думаю о себе: зачем бог, создав сердце, может, единственное, по крайней мере редкое в мире, чистую, пламенеющую жаркою любовью ко всему высокому и прекрасному душу, зачем он дал всему этому такую грубую оболочку? Зачем он одел все это в такую странную смесь противоречий, упрямства, дерзкой самонадеянности и самого униженного смирения”? [2, 151]. Такий глибокий самоаналіз говорить про те, що мислитель був моральною особистістю, ставив перед собою високі цілі, а своєю творчістю намагався пробудити найкраще в душах людей. Він створив так звану „утопічну теорію” в розумінні світу та людини, яка базувалася на принципі самопізнання. Кожна проблема, що поставала перед М. Гоголем, переживалася ним інтравертивно. У світлі духовних шукань митця стає зрозумілим зв’язок його філософського типу світовідчуття з типом його душевної і духовної структури, що знаходить прояв у дослідженні М. Гоголем людської душі, людської сутності, його переконаності в тому, що світ явищ, оточуючий його емпіричний світ не є світом дійсним і кінцевим. Це виявляється в його вченні про людину, де ідеалом виступає тип людини-творця, духовної людини, що постійно перебуває у стані розвитку, пошуку істинного “Я”, під час якого вона освоює трансцендентне у своєму бутті.

Саме тому, чим більше часу минає від дня смерті М. Гоголя, чим далі зростає і поглиблюється інтерес дослідників до цієї дивовижної особистості, тим виразнішим стає усвідомлення, що й у його творчості й у його ідейному житті все набагато складніше, ніж то звичайно здається. Певно що саме ця складність і надзвичайна насиченість релігійними мотивами гоголівських творів, драматизм духовного становлення письменника і мислителя спричиняють усе нові й нові спроби розв’язати його загадку.

Література:

1. Гоголь Н. В. Авторская исповедь. Всеросийский фонд культуры. – 1990.
   
2. Гоголь Н.В. Полн. собр. соч.- М., 1957, т. 10.
   
3. Горський В. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1997.
   

4. Попович М. Світ Гоголя // Філософська думка. – 1984. - №6.


Радіонова Ганна В. – аспірантка, ПДПУ (Полтава)


НАРАТИВНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ: КОНТЕКСТ ГРИ


Інформатизація людського середовища, інтеграція інформаційних полів з екзистенційними, утвердження інформаційного суспільства на тлі глобалізації і мультикультуралізму констатують початок активної взаємодії людини з різноманітними знаками, символами, кодами і смислами. З метою їх опанування людина залучається до масштабної гри на здобуття першості у володінні інформацією (на підтвердження тези: «Хто володіє інформацією, той володіє світом»). Проте, відбувається розмиття цілісного образу самої людини, вона губить свій сенс у калейдоскопі смислів. Усе більш загострюється знеособлення людини, втрата нею шляхів до самоідентифікації. Інформаційний світ постає більш діалогічним, розгортаючи дискурсивні поля для опанування знакових систем комунікації, яка нерозривно пов’язана з самоідентифікацією людини. Це нагадує збільшення шляхів до виграшу у грі, коли зі зменшенням тиску правил та обмежень збільшується кількість варіантів на успіх, проте, гравцеві не легко призвичаїтися до такої свободи через нестачу досвіду, оскільки усі попередні ігри пропонували сталий шаблон для здобуття перемоги.

Аналогічну цій маємо ситуацію із розширенням шляхів до самоідентифікації людини у постмодерному суспільстві, оскільки переглядаються сталі цінності, розмиваються кордони свободи, знеособлюються авторитетні ідеї. Відомий українських філософ В. Лях у статті «Свобода і пошук нових форм ідентичності в добу глобалізації» наголошує на втраті сталими формами ідентичності своєї легітимності. Сформувати нові ідентичності, на думку вченого, можливо за умов створення нового дискурсу ідентичності, оскільки «в добу глобалізації ідентичність виступає як постійне самовідтворення, а не у вигляді причетності до сталих структур і спільнот» [1, 18]. Підтвердження зміни контексту ідентифікації у добу глобалізації знаходимо в «Індивідуалізованому суспільстві» З. Баумана, де автор констатує збільшення можливостей вибору варіантів шляхів ідентичності разом із обмеженням таких можливостей, що обумовлене їх множинністю. Таким чином, необхідно відмітити стійку ситуацію загострення симуляції, на якій наголошує професорка С. Куцепал: «суб’єктивність розпадається, заміняється нескінченною множиною масок-симулякрів» [2, 11]. У результаті людині важко зібрати до купи обсяг образів, ролей, масок, за допомогою яких вибудовується життєва стратегія, відбувається комунікативна практика, триває пошук самоідентичності.

За переконанням зарубіжних та вітчизняних дослідників (Р. Барта, А. -Ж. Греймаса, В. Проппа, У. Еко, В. Балдинюк та ін.), людська свідомість передбачає наративну структуру. У концепції Ю. Крістєвої ігрова динамічність нарації характеризує її як «місце перетину текстових площин, діалог різних видів письма, мозаїка цитацій, яка вбирає в себе попередні, інші тексти і є реплікою у їх бік» [3, 432]. Тому триває перегляд і переоцінка характеру процесу самоідентичності, що в інформаційному просторі постмодерну набуває нових якостей. Підкреслюючи ігровий зміст самоідентифікації, сучасна українська дослідниця, авторка «Homo legens» М. Зубрицька пропонує її розуміти як «складний динамічний процес, у якому іноді щомиттєво відбуваються структурні модифікації сприйняття та зміна читацьких позицій» [4, 193]. Підтвердження ігрового характеру пошуку людиною свого «Я» знаходимо у монографії «Багатомірність рольової реальності: ролі і маски – лик і личина» професорки Н. Корабльової: «Реалізація в соціальних відносинах цінностей людини як духовної персони, примат людини як «частини природи» (етноетика) над людиною соціальною не може заперечити того факту, що життєвий світ конструюється у рольових взаємодіях (А. Шюц), уособлених у рольових реальностях» [5, 279]. Щодо ролі гри у філософській рефлексії, яка повсякчас зосереджена на пошуці джерел самості у різноманітних дискурсах, дослідниця зазначає: «Метафізична гра можлива як філософування і метод філософської медитації, що визначає «тропи філософа», приймає його гру, дозволяє розгортати «власні стратегії», виступає відчуженням, «поглядом збоку», theatrum philosophicum, трансцедуючим до деякої символічної межі; нехтуючи логікою причинності, задає правила гри» [5, 209].

Справедливим буде припущення динамічного ігрового характеру самоідентифікації людини у комунікативному полі. Таким чином, пошук власної ідентичність відбувається у різноманітних соціальних дискурсах, що пронизують буття індивіда.

Ураховуючи глобалізаційні процеси руйнування гранднаративів (Ж.-Ф. Ліотар) та становлення фрагментарних нарацій, пошук самоідентичності можливий саме у динаміці дискурсивних практик ігрової реальності, оскільки процес формування «подоби себе» і «подоби іншого» можливий лише за умови перегляду рольових сценаріїв.


Література:

1. Лях В. Свобода і пошук нових форм ідентичності в добу глобалізації // Мультиверсум. Філософ. альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 57. – К., 2006.

2. Куцепал С. Ідентичність модерна і постмодерна / Філософські обрії. – 2007. - №17.

3. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. – М., 2000.

4. Зубрицька Марія. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. – Львів, 2004.

5. Корабльова Н.С. Багатомірність рольової реальності: ролі і маски – лик і личина. – Харків: ХНУ, 2000.


Шебитченко А. П. – канд. филос. наук, доцент, ПГПУ (Полтава);

Блоха Я. Е. – аспирант, ПГПУ (Полтава)


ФИЛОСОФСКАЯ ПОЗИЦИЯ Н.В. ГОГОЛЯ


Впервые в истории украинской культуры наиболее зрело разработал философию, в которой четко реализовались важнейшие черты украинской ментальности: кордоцентризм, антеизм, экзистенциализм, абсолютная свобода, устремленность в самопознание и т.д. Григорий Саввич Сковорода. Главный предмет размышлений – Человек как эмоционально-волевое существо. Центр человека – сердце, дух. Сердце рождает мысли, стремление и самочувствие. Н.В. Гоголь в своем творчестве убеждает, что человек имеет право на общественный нравственный путь в жизни, на свою индивидуальность.

Поиск правды – это познание себя, своей души, ибо через нее лежит путь в мир. Душу Гоголь, как и Г.С. Сковорода, называет сердцем. Его мировоззрение сформировалось под воздействием вольнолюбивых украинских движений, идей декабризма и украинской романтической культуры. К концу 20-х гг. ХІХ в. в западной литературе романтизм уже догорал, а в России была поэзия Жуковского, ранние поэмы Пушкина, Рылеев. Русскому романтизму предстояло еще разгореться.

В «Вечерах на хуторе близ Диканьки» проявилось вольное и дерзкое смешение бытового и фантастического, трагического и комедийного, сатирического гротеска и светлого, безудержного лиризма. Проза зазвучала, как самые насыщенные мелодиями стихи. Звездные просторы, месяц и солнце вошли в жизнь людей, герои повестей зажили в комическом пространстве. Романтическая ирония приобрела новый характер. В светлом мире, где так весело блистает солнце, где так заманчиво светит месяц, где звезды то распахивают свои окошки, то играют между собою в жмурки, где такие реки и горы в этом мире видимо-невидимо завелось всякой дряни [2, 304].

Начало ХІХ века характеризуется тем, что общественное сознание, воплощается в наиболее подготовленных к этому мыслителях, поднимается над жизненной суетой и высвечивает в мире множество загадок и вопросов. В этот период у нации возникает потребность философствовать. В слове «философия» ощущается что-то магическое, общество чувствует, что ему необходима философия, которая должна развиваться из нашей жизни, из волнующего нас потока текущих вопросов, из народного и индивидуального бытия.

Собирая в одну кучу живые голоса бывалых людей, чудаков, людей того времени и тогда уже ушедшего века, Гоголь говорит и совершенно от себя своею звонкою песенною речью. В содружестве с пасечником, дьяком, с его дедом создает очень цельную книгу, полную удивительной любви к людям, радости и скорби, живых чувств, сильного света, страшной тьмы, мощно положенных красок, полную глубоких чувств [2, 305]. Совершенно справедливо писал Т.Г. Шевченко «Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям» [4, 49].

В нравственном облике Гоголя-художника всегда выделялась одна примечательная особенность – сознание величайшей ответственности за свое слово. Никакой силой нельзя было заставить Гоголя издать произведение, если он считал, что еще не исчерпал всех возможностей сделать его более совершенным. Он имел высокое нравственное право заявлять, что никогда не жертвовал свету талантом. Его судьба, литературная и житейская, потрясает своим драматизмом. Противоречия раздирали его сознание и творчество. В своих произведениях он сознательно разоблачал порядки, которые насаждал несправедливый общественный строй России. Искренне и убежденно он ненавидел уродливый мир крепостников и царских чиновников, унижающих народ. В то же время он часто пугался выводов, естественно и закономерно вытекавших из его произведений [3, 8-9].

Гоголь хорошо понимал трагический характер современной ему общественной жизни. Его сатира не просто обличала и отрицала. В своих произведениях писатель показывал и те или иные стороны царской действительности, и вскрывал ее внутренний механизм, не только изображал зло, но и пытался выяснить, откуда оно происходит, что его порождает. «Художественный мир Гоголя необыкновенно своеобразен и сложен. Кажущаяся простота и ясность его произведений не должна обманывать. На них лежит отпечаток оригинальной, можно сказать, удивительной личности великого мастера, его очень глубокого взгляда на жизнь. И то, и другое имеет непосредственное отношение к его художественному миру» [3, 6].

Хотя действительность, изображенная и осмеянная великим сатириком, давно ушла в прошлое, многое в современном мире удивительно напоминает прошлое. Вот почему разящее слово Гоголя не теряет совей актуальности. Великое искусство никогда не стареет. Классики вторгаются в жизнь нашего общества и становятся частью его самосознания. Художественный мир Гоголя сложен и неисчерпаем. Каждое поколение не только заново прочитывает классика, но и обогащает его своим непрерывно развивающимся историческим опытом. В этом тайна неувядаемой силы и красоты художественного наследия [3, 505].

Гоголь любил Украину, Полтавщину. Картины родной природы восхищали, радостно волновали, развивали воображение и воплотились в «Вечерах на хуторе близ Диканьки», о которых Белинский сказал: «Это были поэтические очерки, полные жизни и очарования. Все, что может иметь природа прекрасного, сельская жизнь простолюдинов обольстительного, все, что народ может иметь оригинального, типического – все это радужными цветами блестит в этих первых поэтических грезах Гоголя» [1, 178].

Н.В. Гоголь пробуждал самосознание народа, развенчивал самодержавно-крепостническую действительность, испепелял своим смехом все костное и отжившее свой век, стоявшее на пути прогресса. Он писатель не только своей эпохи, но и наш современник. Его творчество дает возможность глубже оценить нашу действительность, понять необыкновенную красоту и силу народного характера, которые раскрываются только при свободной жизни, без порабощения и угнетения.

Гоголевская сатира с годами не потеряла своей действенности и актуальности. Царство аферистов чичиковых, диких собакевичей, жуликов сквозников-дмухановских, держиморд и т.д. в новом обличье предстает в этом мире.

Глубина фантазии духа Гоголя, вера в силу художественного слова обусловлены поиском пути к нравственному совершенствованию. Он был чрезвычайно чуток к малейшему проявлению лжи в искусстве. И ничто не вызывало в нем большую ярость, чем ощущения фальши и недостоверности в художественном произведении. Писатель осознавал, что источником подлинного искусства является реальная жизнь. В духе украинской ментальности Гоголь представил мир конкретного человека, личности – неповторимый, уникальный, наделенный правом на собственный моральный путь и свободу.

Вслед за Г.С. Сковородой (родоначальник «философии сердца») Николай Васильевич Гоголь видит в сердце человека «бездну неизведанную», в которой ежеминутно ошибаемся. Во избежание ошибок необходимо усовершенствовать себя. Эти призывы писателя весьма актуальны сегодня и для земляков писателя, которые пытаются внести свой клад в строительство государства без чичиковых, хлестаковых и прочих жуликов.

Литература:

1. 
   Белинский В.Г. Собр. соч. / В.Г.Белинский. – Т. 1. – М.: Худож. лит., 1953.
   
2. Гоголь Н.В. Собр. соч.: в 7 т. / Н.В.Гоголь. – Т. 1. – М.: Худ. лит., 1976.
   
3. Машинский С. Художественный мир Гоголя / С. Машинский. – М., 1971.
   
4. Тарас Шевченко про художню творчість Гоголя. – К., 1961.
   
5. Философия. – Киев-Харьков, 1998.
   

Гапченко Олена В. – викладач, ХмНУ, (Хмельницький)


АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН


Розвиток сучасної філософської думки висуває різні уявлення про специфіку філософії, її задачі, теоретико-методологічні підходи до їх осмислення та вирішення. Яскравим прикладом того, що являє собою філософія ХХ століття, є аналітична філософія. Ця філософія сьогодні не є якоюсь цільною теоретичною системою з чітко визначеним полем дослідження та з яскраво вираженим набором методологічних засобів, які б дозволили говорити про неї як про напрямок, а є стилем мислення, способом постановки та вирішення філософських завдань, характером аргументації.

В кожну епоху, в різних культурах, історичних ситуаціях, у різних народів вічні філософські питання ставились та вирішувались по-своєму. Питання “що таке філософія?” – не належить до легких та швидко вирішуваних; над його вирішенням працювали, висовуючи свої варіанти відповідей, філософи різних поколінь. Але нагальним це питання стало у ХХ столітті.

Досить оригінальне розуміння філософських проблем та місії філософії запропонував Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), який був справжнім натхненником аналітичної філософії. Людвіг Вітгенштейн – це приклад філософа, який поєднав у своїй творчості живу цікавість до мови та невгамовний пошук смислу та суті філософування. Мету філософії він вбачав у пошуку чіткого уявлення про світ за допомогою новітніх (для того часу) методів аналізу із застосуванням засобів символічної логіки. Він був переконаний, що ці засоби дадуть не тільки науці, але й філософії міцний логічно-аналітичний апарат, який буде здатний докорінно змінити філософську думку, яка традиційно висувалась у формі нечітких концептуальних інтуїцій. У зв’язку з цим Л. Вітгенштейн проголосив: філософія – це не лише теорія, а передусім діяльність. Філософію, на його думку, не можна подавати у формі реальних, інформативних висловлювань, які є аналогічні науковим. Її природа та мета полягає зовсім в іншому, а саме у концептуальному проясненні.

Ідеї Л. Вітгенштейна мали великий вплив на формування та розвиток аналітичної філософії. В його творчості насправді відображається ціла епоха розвитку аналітичного руху в філософії ХХ століття. Філософування, в його розумінні, - це особлива інтелектуальна діяльність, суть якої - пошук ясності. Мета філософії – логічне прояснення думок. Призначення ж філософії Вітгенштейн вбачав у не викривленому, вільному від упередженості розумінні реальності через призму мовних засобів її вираження (“окуляри”), в розробці методів пояснення мови, усунення понятійних „пасток” та інших перешкод правильної інтелектуальної орієнтації у світі та життєвих ситуаціях. Справою філософа Вітгенштейн вважав аналіз, пояснення концептуальних структур мови, через “сітку” яких осмислюється світ. Праця філософа, на думку Вітгенштейна, є певного роду “терапією” концептуальних недомагань, або ж “профілактикою”, інтелектуально-мовним тренінгом, удосконаленням понятійного апарату людей. ”Головною причиною філософських недугів є одноманітна дієта: люди підживлюють своє мислення тільки одним видом прикладів”, - пише він [2].

Отже, Л.Вітгенштейн був переконаний в тому, що філософію, по суті, можна лише творити. Її не можна зрозуміти і носити при собі як дещо готове. Філософія – це діяльність і безперервний рух уперед. Звідси і своєрідне ставлення як до філософії взагалі, так і до історії філософії, зокрема . Його історико – філософська концепція перш за все є пошуком виправдання своєї власної загально філософської позиції, свого розуміння предмету філософії, своєї методології, своїх теоретичних джерел мислення.

Розглядаючи проблему співвідношення аналітичної філософії і метафізики, Вітгенштейн, як і інші аналітики, у своїх висновках не є послідовним та однозначним. Довгий час стверджувалося, що аналітична філософія виникла як реакція на метафізику, і що основним завданням цього напрямку була критика та всебічне заперечення як традиційної філософії, так і метафізичних проблем. Але справа полягає в тому, що аналітичне філософування має досить глибокі історичні корені. Вона стає зв’язуючою ланкою, яка забезпечує спадкоємність філософського знання. При цьому традиційні проблеми філософії, зрозуміло, розглядаються у відповідності до сучасних потреб в концептуальній строгості та логічній чіткості. Історія філософії, в розумінні аналітиків, повинна бути звільнена від розгляду конкретних деталей та культурно історичного забарвлення. Найбільш важливою визнається логічна основа тієї чи іншої концепції та спосіб її обґрунтування.

Що стосується вічних філософських проблем, то Л.Вітгенштейн стверджував: не існує ніякої центральної проблеми філософії. Кожен повинен займатися своєю власною проблемою. Філософія – це як спроба відкрити сейф за допомогою комбінації цифр, недобір або перебір у цифрах – і нічого не станеться. Тільки тоді, коли всі цифри на своїх місцях, двері відчиняться. Філософію знову і знову звинувачують в тому, стверджує Вітгенштейн, що вона, по суті, не рухається вперед, що ті ж самі філософські проблеми, що цікавили ще греків, продовжують зачіпати і нас. Але ті, хто так заявляє, не розуміють, чому саме так і повинно бути... [Вітгенштейн Л. Логіко-філософський трактат. – К., 2000. – С.16]. Він вважав, що з новим способом мислення, старі проблеми зникають; більше того, стає важко у них вникнути. Справа в тому, що вони коріняться у способі висловлювання, а якщо з’являється новий спосіб висловлювання, то разом з попереднім способом змінюються і старі проблеми.

Філософія для Л.Вітгенштейна є рівнем усвідомлення, яке вже не може будуватися тільки теоретичним способом. Сама ж вона повинна виступати у формі руху, практики, сукупності процедур. Там, де наука і інші галузі професійної діяльності та інтелектуальної праці межують з широким полем людського життя і культури, починається місія філософа для з’ясування суті, сенсу усього, чим живуть, що думають, переживають, говорять та роблять люди.

Вітгенштейна перш за все цікавило, яким чином філософія може вплинути на таку важливу сферу свідомості, як буденне мислення та людську мудрість. Його набагато більше, ніж наука та інші професійні задачі, бентежило світорозуміння, практично засвоєне людським розумом. Як стверджує Вітгенштейн, філософія – це справа не з легких. Але спробувати зайнятися нею варто. Певним девізом життя геніального філософа були слова: “Я не прагнув звільнити будь-кого від зусиль думки. Мені хотілося іншого: спонукати когось, якщо це можливо, до самостійного мислення” [С.24].

Слід наголосити, що висновки Л.Вітгенштейна органічно пов’язані з історією формування та розвитку аналітичного філософування. При цьому саме аналітична філософія в ХХ ст., більш ніж будь-яка інша філософська традиція, наслідує ідеї і принципи класичної філософії. Загалом для аналітичної філософії характерним є специфічне ставлення до спадщини видатних філософів минулого, так само як і до власних класиків і воно проявляється, передусім, у використанні їх ідей для вирішення власних завдань. Загальновідомо, що відношення та ставлення до історії філософії обумовлюється в першу чергу тим, яку філософію той чи інший філософ вважає дійсною, реальною, істинною, єдино вірною.

Суттєвою рисою аналітичної філософії є також те, що аналітики розділяють і розрізняють історію філософії та історію ідей. Історія ідей вважається ними нефілософською дисципліною, яка має справу з конкретно – історичними умовами формування деякої системи ідей; а історія філософії є не стільки історичною, скільки загальнотеоретичною філософською дисципліною.

Історія філософії, на думку творців аналітичної філософії, повинна бути звільнена від розгляду конкретних деталей та культурно-історичного фону, на якому зароджувалась певна філософська концепція. Найбільш важливою визнається логічна основа тієї чи іншої концепції і спосіб її обґрунтування, з чим пов’язаний вибірковий підхід до вчень минулого, які обговорювалися лише у тому випадку, якщо та чи інша концепція вписувалась у сучасні філософські дискусії. Аналітики так співставляють погляди філософів минулого із поглядами філософів наших днів, ніби мова йде про сучасників.

Шлях розвитку та еволюції аналітичної філософії свідчить про потребу обов’язкового врахування соціокультурних і світоглядних контекстів при вивченні змісту та особливостей самої філософії. Більше того, саме культурні смисли значною мірою визначають напрямок філософських досліджень. Тому досить актуальним залишається відомий вислів класика, що філософія є душею культури. Не менш важливим є також висновок, що абсолютного, від віку даного, способу вирішення філософських проблем, не існує. Філософські істини, будучи вічними, разом з тим є історичними, а їх вирішення (в тому числі, і правильне) не виключає необхідності повернення до них у нових умовах, під новим кутом зору. Історія аналітичної філософіє є тому яскравим підтвердженням.


Лебідь Андрій Є. – канд. філос. наук, доцент, СумДУ (Суми)


ІНТЕРПРЕТАЦІЯ: КОНСТИТУЮВАННЯ ЧИ РУЙНАЦІЯ ЗМІСТУ?


"Інтерпретація – це помста мистецтву з боку інтелекту"

С. Зонтаґ


Людське існування розгортається через знакові утворення – тексти. Зафіксованість тексту загострює проблему розуміння і тому тема інтерпретації активно розвивається в зв’язку з аналізом і поясненням текстів, чий статус переводить проблему інтерпретації із суто технічної у метафізичну площину.

Тема мови, знаку привертала і привертає значну увагу філософів. Стаючи предметом рефлексії, тема інтерпретації вимагає обґрунтування процедур її аналізу. Під інтерпретацією слід розуміти дослідницьку діяльність, пов'язану із тлумаченням змістової, смислової сторони "тексту" на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Інтерпретація – це універсальна властивість людської діяльності, вкорінена в неуникній потребі сприйняття й смислотворення, тому інтерпретувати можна будь-коли, будь-що чи будь-кого.

Сама інтерпретація є багаторівневою методою, яка повинна спиратися на фундаментальні основи знання, є невід'ємною ознакою наших способів контактувати зі світом. Як зазначає польський історик літератури Ришард Нич: "Інтерпретування переважно вписане у якийсь універсальний проект загальної Методики Читання (як суб'єктивно, так і об'єктивно)" [1, 99]. Це означає, що народження тексту та його можливого потрактування не закінчується переходом від автора до тексту. Життя тексту завдячує своєю появою авторові, а своєму розгортанню у просторі і часі – читачеві, коли з'являються його (тексту) багаторівневість, множинна значущість та несхопність.

Так, П. Рікер зазначає, що герменевтичні інтерпретації та символізації фундаментально виражають і нелінгвістичну реальність, тобто розкривають її металінгвістичний характер [2, 100]. Відповідно до думки філософа, завдання герменевтики полягає в тому, аби показати, що існування досягає слова, смислу, рефлексії лише шляхом безперервної інтерпретації всіх значень, які народжуються в світі культури. Водночас, у залежності від суб’єктно-предметної інтенційнності інтерпретацій, існує багато герменевтик, які відрізняються за змістом, задумами, функціями, технікою реалізації.

Інтерпретація виражається у мові і через мову, яка для Гайдеггера – це насамперед спосіб індивідуальної самосвідомості. Він розрізняє "істинну мову", яка безпосередньо співвідноситься з онтологічною істиною буття і "побутову мову", яка є поверховою. Відповідно, сутністю людського буття є мова, а сутністю мови – поезія: "<...> сферою, в якій поезія втілює свої твори, є мова. Сутність поезії ми повинні були б визначити, виходячи зі сутности мови" [3, 256].

Тільки завдяки мові людина може зустрітися з тим, що є, що, як суще, утискає і становить її існування, а як не суще – зводить і не справджує його: "Розмова мислення з поезією зводиться до того, щоб викликати сутність мови, щоб умирущі знову вчилися мешкати в мові" [4, 42]. Інтерпретування ж феноменів за Гайдеггером, можливе тільки тоді, коли є перед-розуміння, тобто коли існує попереднє уявлення про феномен.

Як і у Гайдеггера, в герменевтиці Рікера слово, текст, дискурс набувають онтологічного значення. Отже, слово є джерелом і основою онтології реальності. П. Рікер переконаний, що "<...> немає символіки до людини, котра промовляє, хоча сам символ має ще глибше коріння; саме у мові космос, бажання, уява дістають можливість бути вираженими; неодмінно потрібне слово, щоби відтворити світ і зробити його священним" [2, 19].

Інтерпретація є побудовою певного текстового простору, який представляє Інше (чуже) для осмислювання і виступає як метаподія, що є одним із етапів побудови смислу й супроводжує спілкування. Таким чином інтерпретація вимагає побудови метатексту, як складну але захоплюючу мозаїку, яка при найменшому поруху відкриває несподівані сліди різних дискурсів, які витворили вільну нескінченну гру значень.

Ж.Дерріда виокремлює дві інтерпретації: інтерпретацію структури, знаку та інтерпретацію гри. "Одна прагне розшифрувати, мріє розшифрувати якусь істину або якийсь початок, що уникають гри та знакового порядку, і живе необхідністю інтерпретації, як живуть у вигнанні. Друга, яка більше не звертається до початку, стверджує гру і намагається вийти за межі людини та гуманізму, причому назву людини вона розуміє як назву цього буття <...>" [5, 588-589].

Деконструюючим інтерпретацію є підхід С'юзен Зонтаґ, для якої вона – лише "висмикування певних елементів з цілості твору" [6, 12]. Завдання інтерпретації – це, фактично, завдання перекладу, коли необхідним було узгодити античні тексти із "сучасними" вимогами. В результаті, потрактування виявляється як радикальний засіб збереження старого тексту. Зважаючи на його цінність, інтерпретатор, не знищуючи і не переписуючи тексту, змінює його.

На її думку "Інтерпретувати – це заново формулювати явище, фактично, знаходячи для нього еквівалент. <...> Інтерпретація не є абсолютною вартістю, жестом розуму. <...> Інтерпретація сама повинна оцінюватися згідно з історичним поглядом на людську свідомість" [6, 12].

Отже, інтерпретація потребує інтерпретації, чіткого завдання "виявити максимальну кількість змісту в художньому творі, а ще менше того, аби видушити з твору більше змісту, ніж там вже є. Наше завдання полягає в тому, аби прикоротити зміст так, щоб ми взагалі могли бачити твір. <...> Замість герменевтики нам потрібна еротика мистецтва" [6, 21].


Література:

1. 
   Нич Р. Світ тексту: поструктуралізм та літературознавство. – Львів, 2007.
   
2. Рикер П. Конфликт интерпретаций: очерки о герменевтике. – М., 1995.
   
3. _{Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М.Зубрицької. – Львів, 2001.}
   
4. _{Гайдеґґер М. Дорогою до мови. – Львів, 2007.}
   
5. Дерида Ж. Письмо та відмінність. – К., 2004.
   
6. Зонтаґ С. Проти інтерпретації та інші есе. – Львів, 2006.
   

Авер’янова Ніна М. – канд. філос. наук, КНУТШ (Київ)


ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНА СИСТЕМА

БАГАТОГРАННОЇ ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ГОГОЛЯ


Українська мова, народна художня творчість, побут, звичаї українців супроводжували Миколу Гоголя з дитячих років. Саме на їхньому ґрунті формувалася творча особистість великого письменника, українця за походженням. Творчість Гоголя увібрала в себе піднесено-патетичне і трагічне сприйняття буття, космічне світовідчуття і тяжіння до містичного. Звідси спостерігається близькість його творів до старої інтермедії, вертепної драми, побутового анекдоту, бурлеску. У нього органічно сполучалися побутова вірогідність і фантастика, гротеск і сюрреалістичні засоби. Складні взаємини між українською та великоруською традицією, що модифікували одна одну, обумовили суперечливо-гармонійне поєднання різнорідних національних елементів у творчості митця. В. Перетц зауважував: «По природе своего духа и творчества он был чужд великорусской литературе. Он, как показывает анализ его первых повестей, скорее является в них художником-завершителем предыдущего периода развития малорусской литературы, нежели начинателем новой, общерусской» [1, 2].

Етнічна свідомість Гоголя була безсумнівно українською. Перший період творчості письменника засвідчує його палку любов до України, її людей, мови, побуту, фольклору, які виявили суттєвий вплив на загальну художньо-образну систему творів Гоголя та сприяли створенню його оригінального письменницького стилю. Особливо виразно це прозвучало у творах на українську тематику («Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород»), де звучали нотки романтики й зачарування українським світом. Чимало лексико-граматичних українізмів зустрічається і в його творах, де йшлося виключно про буття Росії та в публіцистично-наукових статтях. Цікаво те, що навіть за часів Радянського Союзу (1952 р.) спостерігалися такі зауваження: «Гоголь был украинцем, писал много об Украине, любил её историю, но писал по-русски. Один исследователь языка Гоголя установил, что синтаксический строй русской гоголевской речи – является чисто украинским» [2].

Звичайно, для молодого Гоголя імперська столиця була сильним магнітом, але перебуваючи в Росії він не поривав зв’язків із Україною. Письменник часто зустрічався з М. Максимовичем і Й. Бодянським, вони співали разом українських пісень, талановитим виконавцем яких був Гоголь, багато говорили про Україну та народні пісні, надруковані Максимовичем. Саме тоді письменник зацікавився історією України, адже для утвердження факту існування самобутньої української мови і культури, вирішальну роль відігравало відтворення національної історії. Гоголь, вивчаючи історію своєї батьківщини, знайомився з різноманітними українськими історичними та фольклорними джерелами. Історичні розвідки митця втілилися у відомій повісті «Тарас Бульба», де письменник майстерно відтворив національні риси українців, їхній духовний світ, ментальність, та у статті «Взгляд на составление Малороссии». В цій статті Україна була представлена як спільнота, що переважно складається з корінних жителів південної Росії, а особливості українського характеру Гоголь пояснює історичною бікультурністю, адже тут поєднуються азіатські та європейські первні.

Гоголь мав специфічне художнє мислення, воно різнилося своєю яскраво вираженою візуальністю, «картинністю». Він мав унікальний дар словесного живописання – схоплення специфіки моменту і живої стихії життя. Проникаючи у внутрішню суть подій і явищ, використовуючи алегорії й метафори, символи і асоціації, Гоголь засобами художнього слова передавав галерею картин побутового жанру («Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород»). Втілення духовного й ідейного змісту, історичної пам’яті та свідомості українського народу демонструють історичні картини-описи «Тараса Бульби». Письменник досконало зображав портрети своїх літературних героїв, які описував з такою майстерністю і живістю, що ми нібито бачимо їх наочно («Мертвые души»). Особливу роль в його творах відіграє природа, картини якої несуть яскраві образи реального українського живописного пейзажу.

Гоголь тонко розумів образотворче мистецтво. Цій темі він присвятив ряд праць («Скульптура, живопись и музыка», «Об архитектуре нынешнего времени», «Последний день Помпеи (Картина Брюллова)»). «Скульптура, живопись и музыка» показує особливе, шанобливе ставлення митця до кожного з видів образотворчого мистецтва. Для нього вони «три чудные сестры», які існують для прикраси та досконалості світу «без них он бы был пустыня» [3, 19]. У статті «Об архитектуре нынешнего времени» Гоголь охарактеризував етапи розвитку історії світової західної і східної архітектури. Він торкнувся багатьох важливих питань, які турбували професійних архітекторів: наслідування в архітектурі природних форм, досягнення гармонійних поєднань в архітектурних ансамблях за рахунок контрастів, врахування особливостей місцевості для будівництва міст. Письменник достатньо професійно за змістом, в яскраво-емоційній формі, виклав свої судження щодо питань теорії і практики архітектури.

Статтю «Последний день Помпеи (Картина Брюллова)» Гоголь почав нестандартно: «Картина Брюллова – одно из ярких явлений ХІХ века. Это – светлое воскресение живописи…» [3, 107]. Він, на відміну від своїх сучасників, які давали лише інформацію про картину та описували її, намагався показати відмінність художнього стилю Брюллова. Більша частина статті – розповідь про досягнення живописця, саме на це автор орієнтує читача. Гоголь почав свою рецензію не з сюжету, не з теми картини, а з того, що на самому початку найбільше вражає глядача – живописна свобода, майстерність, яскрава палітра колориту художника. Звичайно, на зацікавлення Гоголя живописом вплинуло спілкування з художниками О. Венеціановим, А. Мокрицьким, його заняття в Петербурзькій Академії мистецтв, образотворча практика під час навчання в Ніжинській гімназії. Це засвідчує професійне розуміння Гоголем нових мистецьких надбань, які ставило перед художниками ХІХ ст.

Отже, Гоголь був надзвичайною людиною, його особистість в українсько-російському культурному діалозі залишається непересічною.

Література:

1. Перетц В. Гоголь и малорусская литературная традиция. – С-Пб, 1902.

2. Центральний державний архів-музей літератури та мистецтв України (ЦДАМЛМ України). – Ф. 611, оп. 1, спр. 7, арк. 3.

3. Гоголь Н.В. Собрание сочинений в 7 т. – Т. 6. – М., 1986.