Сумський державний університет кафедра філософії
| Вид материала | Документы |
- Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
- Дніпропетровський Державний Технічний Університет залізничого транспорту кафедра "Філософіі", 137.79kb.
- Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
- Міністерство науки І освіти україни сумський державний університет центр післядепломної, 553.21kb.
- Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет медичний інститут, 738.24kb.
- Сумський державний університет, 711.42kb.
- Сумський державний університет, 243.69kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.
Онофрийчук Елена А. – канд. филос. наук, доцент (Николаев)
ТРАГИЧЕСКАЯ НЕВОПЛОЩЕННОСТЬ РЕАЛЬНОСТИ ХУДОЖНИКА
Художественный текст стимулирует работу сознания над противоречиями, воплощенными в тексте, и одновременно порождает способы нахождения таких решений (смыслов), которые одновременно с осознаваемыми загадками решают и неосознаваемые. Решение последних и вызывает положительные эмоции. Однако искусство – не просто способ получения эмоциональной подзарядки. На самом деле у него более высокое предназначение – оно учит творческому восприятию мира. Учит жить в мире парадоксов и нелепостей, побуждает принимать одновременно неисчерпаемое множество позиций, освобождает человеческую способность к открытию нового от консервативного влияния, которым опутывает человека жизненная практика. Восприятие художественного текста имитирует для читателя и зрителя творческий процесс, порождает эмоциональное переживание творческого открытия. А получаемая эмоциональная подзарядка вдохновляет на поиск новых решений и новых идей во всех областях человеческой жизнедеятельности.
Достигается все это благодаря творческой деятельности талантливых людей. Любой художник неизбежно вкладывает в создаваемый им художественный текст нечто бесконечно большее, чем просто игру с противоречиями: он вкладывает в него свою душу, свои знания, ценности, идеалы, сомнения и переживания. Сама по себе структура художественного текста позволяет выражать разные идеалы. И человек, воспринимающий художественный текст, за счет эмоционального подкрепления принимает на себя и те ценности, которые лежат за пределами собственно художественного текста. В этом смысле искусство – действительно, и мощное средство познания, и учебник жизни. Однако, в работе композитора, писателя, архитектора существует нечто большее, чем применение известных технических приемов. Шедевры не создаются стандартными методами, хотя этими методами, безусловно, необходимо владеть.
Быть художником – значит жить иной жизнью, чем большинство людей. Эту мысль своеобразно выразил С.В. Рахманинов: «Я на 85% музыкант, во мне только 15% человека». Такая неординарность не бывает безобидной. Когда у К. Моне умерла его молодая жена, художник с ужасом заметил, что его взор автоматически отмечает наложенные смертью изменения цвета на юном лице любимой, – он почувствовал себя узником своих зрительных ощущений, животным, безостановочно вращающим мельничный жернов. А. Блок утверждал: «Ведь я – сочинитель, человек, называющий все по имени, отнимающий аромат у живого цветка». С. Батлер по-своему высказал эту мысль: «Всякий великий портрет всегда в большей мере портрет самого живописца, нежели его модели» [1, 100]. Таким образом, художник подчиняет себя и свою жизнь иным законам, чем другие люди. При этом он вынужден не всегда безобидно для своего здоровья расходовать свой эмоциональный потенциал.
Это в полной мере имеет отношение и к Н.В. Гоголю. Этическая ориентированность его произведений связана с особенной остротой переживания проблемы зла и несовершенства мира. Как отмечал Д. Андреев, «задача, которую предчувствовал Пушкин, которую разрешил бы, вероятно, к концу своей жизни Лермонтов, встала перед Гоголем с исключительной жгучестью» [2, 184]. Сделать так, чтобы Россия осознала свое несовершенство, несовершенство своей стадии становления, всю неприглядность своей жизни, – это должен был сделать и сделал Гоголь.
Исследователи его творчества утверждают, что Н.В. Гоголь жил одновременно в трех реальностях: бытовой (не значимой для него), художественной и мистико-религиозной. Реальность – это система фактов и установок, относительно которых достигнута высокая степень социального согласия. Иными словами, реальность – это принятая нами картина мира, с помощью которой мы взаимодействуем с точностью до согласованности норм понимания, утверждает В.М. Аллахвердов [1, 119]. Но в таком подходе оказывается невыраженной незавершенность реальности. Ведь наше сознание «работает» в каждый конкретный момент лишь с одним из вариантов восприятия мира, удаляя все другие в бессознательное. Упорядоченный в идеале внешний мир, неупорядочен в процессе его постижения и напоминает принцип ленты Мебиуса.
Другой взгляд на реальность связан с тем, что понимается она как своеобразная иллюзия (движение символических серий), которую создаем мы сами. Такое преломление необходимо человеческому разуму, чтобы чувствовать твердую почву под ногами, лишенную многозначности и зыбкости. Классификацию определений реальности можно продолжать до бесконечности, чем и занята современная наука и философия. И это, в конечном счете, свидетельство того, что мы практически не имеем опыта проживания (бытия) реального. Но никакое сознательное движение вперед невозможно без осознания несовершенства той стадии, на которой находишься, и без понимания ее несовершенства.
Такой опыт переживания реального, различения его в рядах символического в наибольшей степени представлен в искусстве. Творчество Н.В. Гоголя – яркий тому пример. Ему был дан страшный дар – дар созерцания изнанки жизни. Кроме этого у него был и другой дар – дар художественной гениальности, способности воплощать увиденное в объективно пребывающих творениях. Но трагедия Гоголя коренилась в том, что он чувствовал в себе и третий дар, нераскрытый, мучительно требовавший раскрытия, – дар проповедничества и учительства. Этот дар, по его мнению, должен был через образы искусства связываться с высотой этической жизни, с личной праведностью. Однако расшатанный и изъязвленный созерцанием чудищ с «унылыми лицами» психофизический состав его существа, по мнению Д. Андреева, не выдержал столкновения между православным аскетизмом и требованиями художественного творчества, между чувством пророческого призвания и осознанием своего несовершенства, между измучившими его видениями инфернальных кругов и жгучею жаждою – возвещать и учить о мирах высших. Загнанный внутрь этот жизненный конфликт лишил его необходимых выявлений вовне и придал колорит тайны последнему, решающему периоду его жизни.
Не понятый современниками, а также во многом и потомками, «заблудившийся в мистицизме» Н.В. Гоголь был среди тех великих гениев литературы, которые вознесли и утвердили эту литературу на высоту духовной повелительницы общества, учительницы жизни, указательницы идеалов и возвестительницы миров духовного света, приобрели ей славу и всенародный авторитет, увенчали нимбом мученичества.
Литература:
1. Аллахвердов В.М. Психология искусства. Эссе о тайне эмоционального воздействия художественных произведений. – СПб., 2001.
2. Андреев Д.Л. Роза мира. Метафилософия истории. – М., 1991.
Поцулко Олена А. – канд. іст. наук, доцент, ДІЗТ (Донецьк)
ОКУЛЬТИЗМ У ТВОРЧОСТІ М.В. ГОГОЛЯ
Окультизм є однією з найактуальніших проблем сьогодення, хоча багато хто з нас неправильно, а інколи й негативно, сприймають цю науку. Перш за все окультизм – це пошук душі як особливої духовної субстанції, яка має своє середовище. Турбуючись за своє тіло, ми інколи забуваємо про душу. Більшість з нас розуміє, що складні та багатопланові рухи людської душі виявляються в різних емоціях і в розумовій силі. Якщо складна анатомія людського тіла, то важко визнати складність анатомії людської душі. Саме в основі окультизму лежать людська душа та справжня ірраціональна воля. Правильне сприймання світу образів і явищ діє таким чином, що людина пізнає істину та вищі знання, що на сучасному етапі розвитку цивілізації розуміються як таємні. Окультизм допомагає відійти від стереотипів у розумінні реального й ірреального світу та народжує нове мислення.
В кожній людині існує два виміри: реальний та нереальний – містичний, релігійний, де завжди є боротьба добра і зла. Майже кожна людина прагне проникнути до таємниці людської душі та розкрити її. Саме такі яскраві та експресивні спроби переосмислити по-новому явища та уявлення реального світу ми можемо побачити у творах М.В. Гоголя. Він належить до тих мислителів, біля яких завжди багато таємниць, які збуджують уяву, викликають суперечки, але нікого не залишають байдужими. Недаремно дослідники літератури відносять його до світових лідерів за дивовижністю.
Якщо зазирнути до «Щоденника» М.В. Гоголя, то можна побачити, що письменник мав контакти з потойбічним світом і потрапляв на перехрестя вимірів. У своєму «Щоденнику» він писав: «Я вышел из своего тела и чувствую, что я нахожусь в другом, реальном мире, вижу вещи, слышу имена, но мне так ясно понятно, что это мой мир, мир, где нет борьбы зла с добром, там есть настоящие люди с настоящими именами и открытой, светлой, веселой душой» [1, 22]. Окультизм також можна побачити в повісті М.В. Гоголя «Майская ночь»: «Посмотри вон – вон далеко мелькнули звездочки, одна, другая, третья, четвертая, пятая. Не правда ли, ведь это ангелы божие поотворяли окошечки своих светлых домиков на небе и глядят на нас? Да, Левко? Ведь это они глядят на нашу землю? Что если бы у людей были крылья, как у птиц, туда бы полететь в тот мир, высоко, высоко… У Бога есть длинная лестница от неба до самой земли. Её становят перед святым воскресением святые архангелы: И как только Бог ступит на первую ступень, все нечистые духи полетят стремглав и кучами попадут в пекло, и оттого на Христов праздник ни одного злого духа не бывает на земле» [2, 61]. Таким чином можна сказати, що письменник перебував в такому стані, коли він був не в собі, марив або мав зовсім інший світогляд, сприймаючи світ речей і явищ по-своєму.
Гоголь вважав, що основою світу є Бог, який надає усякому буттю сенсу та певного призначення. Саме Бог займає найвищий щабель, середній щабель займає його супостат – диявол, нижчий займає людина. Оскільки людина є найпершим та найкращим творінням Божім, то найпершим її життєвим завданням постає якраз усвідомлення свого призначення. Проблема життєвого вибору для людини є найважливішою ще й тому, що за спиною кожної людини – праворуч – стоїть янгол, а ліворуч – диявол, які ведуть за його душу запеклу боротьбу. Найнебезпечнішим для людини постає так зване «непомітне зло», тобто зло незначне, маленьке, наприклад, незначна брехня. Це зло небезпечне тому, що людина не вважає його за зло і не бореться із ним, але диявол крапля за краплею збирає його, так що людина зовсім непомітно для себе продає свою душу дияволу, і може статися так, що ще за життя людина, будучи біологічно живою, насправді стає мертвою. Так, незначні, нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом. У знаменитій поемі «Мертві душі» М.В. Гоголь і зображує таких – мертвих за життя – персонажів.
За Гоголем, врятована самим Богом людина завжди має шанс піднятися до Божих висот, маючи таємні сили та знання. І не треба боятися слова окультизм, бо все залежить від людини, як вона ці знання зрозуміє та розумно використає у своєму житті. Якщо людина ввійде в ритм руху, вона досягне гармонії. Згідно із синтетичною теорією існує велике «раціо», що ототожнюють з Богом або Абсолютом. Отже, неосяжна абсолютна сутність, що регулює співвідносність зла у Всесвіті, захищає його від надмірної тотожності. Оскільки людина створена за образом і подобою Бога, вона має право вибирати собі шлях, а також вибирати, як пізнавати світ і використовувати ці таємні знання: «Як гордо голову здійняла знов людина! Бога променем своїм краса первинна на плотськім алтарі тремкий поверне стан. Щаслива від добра, поблідла від страждань людина хоче все пройти й пізнати!» [3, 246].
Можна з різних боків підходити до творчості письменника, але щоб цілком зрозуміти його, треба «схопити» ті головні риси психіки та збагнути світовідчуття, а також тяжіння М.В. Гоголя до таємниць буття. Своє особисте призначення Гоголь вбачав у здатності «наводити мікроскоп» на непомітне зло та робити його помітним. Але врешті, внаслідок душевних перенапружень, він почав сумніватися у тому, кому він, власне, служить, якщо бачить зло там, де його ніхто не помічає.
Таким чином, в окультизмі немає нічого нереального та фантастичного. Мета окультизму – дати таємні знання людям сучасної цивілізації, навчити правильно сприймати світ образів і явищ, як це робив М.В. Гоголь. Сприймаючи світ образів, людина може переосмислити свій світогляд й пізнати істину й те знання, що зараз розуміють як таємне. Сучасний світ – це складна, багатопланова система. Вона динамічна та цілісна. Добре зрозуміти сучасний світ неможливо без філософської езотеричної культури. Саме езотерична філософія віддзеркалює дійсність насправді та свідчить про призначення людини в ієрархічності світобудови. Вивчаючи людську душу, треба вивчати вищий щабель свідомості, бо саме в ньому існує тайна, в якій розкривається безкрайність людської душі. Тобто душа – це інший ірраціональний світ з його слабостями та вадами. На сучасному етапі розвитку суспільства не треба сприймати окультизм як щось зле, невідоме, погане. Його треба розуміти як бібліотеку таємних знань про незвичайну людську душу.
Література:
Гоголь Н.В. Избранные сочинения. – М., 1999.
- Гоголь Н.В. Майская ночь, или Утопленница // Изб. соч.: В 2 т. – М., 1984. – Т. 1.
- Зарубіжна література XIX ст.: Підручник для 10 кл. – К., 1999.
Лобик Людмила О. – здобувач (Трускавець)
СИМВОЛІЧНИЙ СВІТ БІБЛІЇ У КОНТЕКСТІ ВІДНОВЛЕННЯ
ХРИСТИЯНСЬКИХ ЗАСАД ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
Починаючи із Середньовіччя, християнство постало головним чинником формування філософії і методології освіти в Україні. Григорій Сковорода постійно наголошував, що у навчанні і формуванні життєвих настанов особлива роль належить Біблії, яку він в своїй онтології „трьох світів” тлумачить як „третій світ”. Світ Біблії, розмаїтий і символічний, постає єднальною ланкою між двома іншими світами – великим (макрокосмом) і малим (людиною). Біблійний світ щільно пов’язаний з пізнанням і навчанням у християнській культурі, оскільки саме він є найбільшою скарбницею кодів цієї культури. Біблія для самого Сковороди стала джерелом визначення життєвого шляху і проводирем у його власних житті і творчості. Саме через цю Книгу книг він більшою мірою здійснював самоосвіту і пізнавав Бога. Український філософ радив іншим людям також черпати мудрість з Біблії [1]. Проте він застерігав від спрощеного розуміння біблійних настанов і застосування їх у житті. Пояснював це тим, що буквальне тлумачення деяких місць Біблії, її „видимої натури” може постати як диявольська спокуса, що веде до пекла. Лише заглиблення в її „невидиму натуру” приводить нас до Божого граду. Роль наставника, викладача, провідника до цієї внутрішньої духовної сутності Біблії постає з такої позиції дуже вагомою.
Продовжив і розвинув ідеї Г. Сковороди щодо біблійного символізму і його ролі в освіті видатний вчений, фундатор української університетської освіти Памфіл Юркевич. Значної ваги український вчений надавав раціональним чинникам освіти на основі глибокого осмислення досягнень природничих наук, однак пріоритетом він вважав Ідею (тобто Бога) як від початку дану і спрямовуючу всі людські дії надприродну (надраціональну) сутність. Тому його погляди щодо науки і освіти в кінцевому рахунку більше базуються на наданні ірраціональним, або надраціональним чинникам головної цінності у пізнанні. Водночас він вважав, що різноманітні теорії про мислення як суб’єктивний або психічний процес є неадекватними дійсному cтану справ, ірраціональні фактори пізнання не слід тлумачити як людські емоції, стани тощо. Такі уявлення можуть, на думку мислителя, виникати у школах, тобто є незрілими і неадекватними істині. „Ми можемо пізнавати цей світ, - зазначав П.Юркевич, - що протистоїть нашій свідомості як система явищ, не залежна від нашого духу, створена й складена не нами... Діяльність пізнаючого духу була б ілюзією, або, щонайменше, містила б у собі незбагненне протиріччя, якби ідея, ідеальні зв’язки, ідеальний лад не входили до системи світу як передумови його життя та розвитку” [2, 13]. Тобто за всіма явищами, досліджуваними природничими науками, будь-якою системою наукових понять, їх символізму перебуває першопочаток (Ідея - Бог), що обумовлює ці явища, і тому не слід надавати емпіричним поясненням і узагальненням статусу остаточних і незаперечних істин, здобутих лише завдяки людському розуму.
Особливістю українського освітнього процесу було поєднання європейських впливів з їх опорою на розум і власних засад, що суттєво cпиралися на „серце”. При цьому більшу вагу під впливом релігії у навчанні і вихованні Україні мали віра, мораль, душа, інтроспекція та інші позараціональні чинники людської психіки [3, 48-49]. Видатний український філософ П. Юркевич у часи панування механіцизму та матеріалізму намагався привернути увагу тогочасних вчених до багатства ідей Біблії щодо душевного життя людини. Він виступав проти орієнтації навчання і виховання лише на розум, культивування математичного символізму. „Мислення не вичерпує всієї повноти людського життя” [4, 84], - вважав Юркевич. Натомість він вказує на вчення Біблії, „згідно з яким підгрунтя, життєвість і глибина нашого мислення й свідомості полягає в тій душевній істоті, якої явлення ми знаємо безпосереднім внутрішнім досвідом лише в наших сердечних потягах, тобто в тих потягах, до яких таке чутливе й таке сприйнятливе наше серце” [4, 90].
В нинішньому постмодерному суспільстві України після тривалого часу панування матеріалізму та атеїзму відбувається поступове повернення до традицій християнського навчання і виховання. Це відповідає європейським тенденціям в освітній галузі сучасності. Адже протягом століть християнські країни Європи будували освітні програми на поєднанні релігійних знань і природознавства. Серед навчальних дисциплін богослов’я займало вагоме місце. Нині у багатьох європейських країнах релігійні і світські навчальні заклади мають однаковий правовий статус. Державні інстанції надають фінансову допомогу релігійним освітнім установам щодо оплати праці викладачів і забезпечення підручниками. Деякі європейські країни, що входили у колишній соціалістичний табір (Росія, Польща, Естонія та ін) законодавчо та в реальній освітній практиці досягли значних успіхів щодо впровадження у навчальний процес вищих шкіл християнської екзегетики, християнської етики, історії християнства та інших дисциплін релігійного напряму. Зокрема у Польщі положення про релігійне навчання в системі освіти є нормою конституції .
Створення правової бази для впровадження релігійних дисциплін в освітній простір України є одним з найбільш потужних чинників гуманізації навчального процесу, морального виховання молоді на засадах християнських цінностей. В Україні створено законодавчу базу для відновлення традицій християнської освіти зокрема і вивчення релігії загалом. Це передбачено ст. 34 Конституції, яка декларує рівне право всіх громадян на свободу думки і слова.
Література:
1. Сковорода Г. Начальная дверь ко христианскому добронравию // Повн. зібр. тв. у 2-х тт. Т.1. – К., 1973.
2. Юркевич П. Ідея // Вибране. – К., 1993.
3. Лобик Л.О. Ірраціональність як складова освітнього процесу в Україні в минулому і сьогодні // Колізії синтезу філософії і релігії в історії вітчизняної філософії // Вісник товариства російської філософії при Українському філософському фонді. Вип.7. – Полтава: АКМІ, 2007.
4. Юркевич П. Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого // Вибране. – К., 1993.
Цимбал Тетяна В. – канд. філос. наук, доцент (Кривий Ріг)
ГОГОЛІВСЬКА ЛЮДИНА: ТРАГЕДІЯ БУТТЄВІСНОЇ НЕУКОРІНЕНОСТІ
Творчість Миколи Гоголя неодноразово обиралася предметом серйозної рефлексії в історії вітчизняної та зарубіжної філософії, але можливості її додаткової раціональної реіфікації невичерпні. Наукова новизна авторського підходу полягає в тому, що «гоголівська людина» розглядається в контексті авторської концепції буттєвісного укорінення людини [1].
Зауважимо, що «укорінення» визначається нами як «буття-для-себе» і «культура себе», максимальна повнота буття людини, актуалізація і реалізація всіх її сутнісних сил, можливостей, здібностей, цілей та цін-ностей, горизонт особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, творчості, свободи, суверенності й відповідальності.
Гоголівська ж людина – це «мертва душа», дисгармонійна, одно-манітна і нерухома; це деградоване колишнє панство, що уособлює духовну інфляцію та ціннісну девальвацію; це людина, яка втратила зв’язок з культурою й власною внутрішньою сутністю, тобто, людина неукорінена. Причому ця неукоріненість виявляється як на онтологічному, так і на локально-просторовому рівні, перетворюючи людське життя на трагедію.
Онтологічна неукоріненість виявляється в духовній порожнечі манілових, коробочок, плюшкіних, – «маленьких» людей, які обмежують свій світ кордонами обивателів, втрачаючи внутрішню сутність, перетворюючись на духовних мерців. «Мертві душі», за Гоголем, схожі на тварин: Ноздрьов – на собаку, Манілов – на кота, Собакевич – на ведмедя, Коробочка – на курку. Тобто навіть зовнішньо вони втрачають ознаки людськості. Життя цих знекорінених персонажів є грою та фікцією, де тваринна маска приховує страшний душевний вакуум. В інших творах онтологічне знекорінення виявляється навіть у відчуженні частин тіла, що починають жити своїм власним життям (наприклад, ніс), або за допомогою іноформ (шинель, коляска, шкатулка), які також стають «самодостатньою плоттю», набувають онтологічного статусу фактично за рахунок людини-власника. Скоріше за все, в такий спосіб М.Гоголь намагається змусити героїв визначитися у бутті не предметно, не зовнішньо, а духовно, на глибинному внутрішньому рівні.
Інший, локально-просторовий рівень знекорінення, виявляється, на нашу думку, у відсутності почуття батьківщини як у гоголівських героїв, так у самого письменника. «Трудней всего на свете тому, кто не прилепил себя к месту…», - пише М.Гоголь, болісно переживаючи свою роздвоєність між Росією та Малоросією, хитке становище між двох культур, яке фактично позбавляє людину буттєвісного коріння [2, 466]. Гоголь сам не знав, яка в нього душа «хохлацкая или русская». Він не міг надати переваги ні українській, як це беззаперечно зробили Котляревський та Шевченко, не дивлячись на географічну відірваність від батьківщини, ні російській душі, як, наприклад, Капніст. І в цьому «незнанні», у дводушості, що розривала на дві половини, прирікала на вічні хитання та вагання, полягав глибокий трагізм письменника.
Пошук можливостей подолання трагедії буттєвісної неукоріненості письменник спрямовує виключно поза межі реального життя. Позаяк провідною ідеєю антропології М.В.Гоголя є віра в можливість досягнення справжнього автентичного буття шляхом відсторонення людини від зовнішнього світу та залучення до християнської віри. Цей шлях сприятиме духовному відродженню «внутрішньої людини» та приведе до онтологічної укоріненості у світі трансцендентного, адже релігія – це «дорога до іншого світу».
Традиційно людина в християнстві розглядається як така, що належить одночасно двом світам: природному та надприродному. Цей надприродний світ, за М.Мамардашвілі, є «невідомою країною», «невидимою таємною батьківщиною будь-якої свідомої істоти, і всі ми – позаяк ми істоти свідомі – маємо другу батьківщину, та як духовні істоти, як люди є саме її громадянами» [3, 105]. Таке розуміння надприродної сутності людини представлене свого часу ще І.Кантом. «Надприродність» людини, на його думку, втілюється в духовності, свідомості та іманентно притаманному людині моральному законі. Тобто, бути людиною – це означає бути моральною істотою, постійно активізуючи свідомість (інтелект) і дух. В свою чергу розумова діяльність є складовою частиною духовної праці, умовою існування культури як об’єктивації духу.
Саме тому М.Гоголь, намагаючись розкрити духовну сутність людини, звертається до аналізу останньої у межових ситуаціях духовної кризи, гострої суперечності між буттям та небуттям, добром та злом, злетами та падінням духу, між буттєвісною укоріненістю людини та позбавленням онтологічного коріння. В результаті мислитель погоджується з думкою християнських філософів про те, що лише з Богом можливе істинне буття і вбачає в релігії трансцендентний ґрунт побудови духовності людини. Проблема ж «гоголівської людини» в тому, що вона є «духовним банкрутом», неспроможним до активної творчої праці, за допомогою якої необхідно пробудити божественне начало в глибинах власної душі, внутрішнім зусиллям активізувати його і вийти на рівень повноцінного укоріненого буття у світі.
Отже, можемо погодитись з М.Гоголем у тому, що віра сприяє розвитку духовності людини, формує відповідальну, суверенну, високоморальну особистість, що здатна до творчості та самотворчості як формування «культури себе». Віра не залишає екзистенцію наодинці з сенсожиттєвими проблемами, адже віруюча людина, яка вважає себе громадянином надприродного, духовного світу, не боїться навіть переривання природного життя, прагнучи наблизитися до Божественого ідеалу власними морально-інтелектуальними зусиллями. Все це створює ґрунт для життя людини і дозволяє нам визначати віру як онтологічну категорію та екзистенціал.
Література:
Цимбал Т. Буттєвісне укорінення людини. – К., 2005.
- Гоголь Н.В. Авторская исповедь // Собр.соч. в 7 т. – Т. 6. – М., 1967.
- Мамардашвили М. Мысль под запретом. Беседы с А.Э.Эпельбуэн // Вопросы философии. – 1992. - № 5.
Цвиркун Владимир М. – канд. филос. наук, доцент, ТГТУ (Тернополь)
Художественный смех и трагизм личной жизни Н.В.Гоголя
Ти смiєшся, а я плачу,
Великий мiй друже.
Т. Шевченко «Гоголю» [1, 212]
Жизненный и творческий путь великого украинца и выдающегося русского писателя Н.В. Гоголя благодатный предмет для философско-антропологических изысканий. Внутренняя раздвоенность личности нашего соотечественника представляется очевидной и в его литературных поисках, и в соответствующих результатах, и в особенно напряженно мятущейся душе незаурядного Человека. Такова была его Судьба!? Дать однозначный ответ на вопрос «Кто Вы, Николай Васильевич Гоголь?» не было дано ни ему самому, ни его современникам. Не сможем и мы дать окончательный ответ на поставленный вопрос.
Смеем отметить, что с точки зрения философской антропологии, сам Гоголь болезненно мучился вопросом о своем положении в Космосе (вспомним, в этой связи, основополагающий труд родоначальника философской антропологии Макса Шелера «Положение человека в Космосе»). Можно поставить многоточие, но, сначала о присутствии комического и о дискурсе смеха в его литературных творениях.
Думается, что художественный смех, т.е. комическое, является в произведениях гениального художника Слова во всех его возможных жанровых ипостасях: от мягкого, веселого, жизнерадостного юмора до мрачного, гротескного и, даже, демонического сарказма.
Возникает вопрос: «Над кем и над чем смеялся Николай Гоголь?». То ли над миром сущим и повседневным, то ли над многочисленными приятелями, доброжелателями и недоброжелателями своими, то ли над самим собой? Единственное, о чем следует, наверное категорически, заявить, - так это об том, что над Богом он не смеялся никогда.
Таким образом, художественный смех практически во всем его искусном многообразии – становой хребет большинства Гоголевских произведений. Его Величество Смех в литературном творчестве Гоголя, пожалуй, наиболее смелый и достойный антипод всему тому безумному, ужасному, безобразному, мистическому, иррационально-темному, абсурдному и сатанинскому, коего также предостаточно в текстах и художественно-образной системе писателя.
Подводя некоторый итог литературному творчеству Гоголя желательно обратиться к сочинениям некоторых русских мыслителей, например А.Ф.Лосева и Г.Г.Шпета, в которых они, размышляя о характере русской философии, делают заключения о том, что именно в русской литературе, в частности и в творчестве Н.Гоголя «часто разрабатываются основные философские проблемы» [2, 71], а поскольку в пространстве и во времени существующей в ХIХ веке российской социальной жизни, по замечанию Г.Шпета, ««хорошие» люди хотели командовать умными. И вот в русском сознании переплелись Гоголь и Белинский, Толстой и Ткачев, Розанов и Чернышевский, Писарев и наши дни, когда в штукатурку старого московского университета влеплена в кудряшках эпиграмма: «Дело науки – служить людям» [2, 354], то, постольку, видимо, настоящую философию следует искать, прежде всего, у Гоголя, Толстого и т.п.
Что же касается частной интимной жизни Н.В.Гоголя, то она была исполнена исключительного драматизма и окончилась пиком невероятного трагизма. Гоголь, глубоко и болезненно переживая борьбу между Добром и Злом всеми фибрами своей души, пал жертвой банального профанства.
Здесь обратимся к достаточно широким и глубоким исследованиям жизни и творчества Н.В.Гоголя, проведенным В.В.Розановым. ««Вера двигает горы», и о. Матвей – отмечает он в «Русском Ниле» - своей упорною «верою», стоявшею на фундаменте неведения и равнодушия, житейского индифферентизма и умственной узости, не только сдвинул гору-Гоголя, но и заставил ее шататься и, наконец пасть к ногам своим с громом, который раздался на всю литературу и был слышен несколько десятилетий» [3, 594]. А в «Опавших листьях (1-й короб)» В. Розанов высказывает довольно шокирующе-парадоксальные изречения в адрес Николая Васильевича: «…откуда эта беспредельная злоба?
И ничего во всей природе
Благословить он не хотел. (о Гоголе),
и далее, …демон, хватающийся боязливо за крест. (он же перед смертью)» [4, 476].
В итоге возникает вопрос. Кто такой Ревизор в известном всем шедевре Гоголевской драматургической мысли? Не сам ли Бог-судья?... И здесь, вдруг (!?) возникает … сцена онемения!!!
Література:
Тарас Шевченко. Кобзар. – К., 1974.
- А.Ф.Лосев. Русская философия // Введенский А.И., Лосев А.Ф., Радлов Э.Л., Шпет Г.Г.: Очерки истории русской философии/ Сост., вступ. ст., примеч. Б.В. Емельянова, К.Н.Любутина. – Свердловск, 1991.
- Розанов В.В. Сумерки просвещения/ Сост. В.Н.Щербаков.- М., 1990.
Бондар Ірина О. – аспірантка (Київ)
ВПЛИВ ЛЮТЕРАНСТВА НА РОЗВИТОК НІМЕЦЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Наприкінці XV – на початку XVІ ст. у Німеччині розгорнувся широкий гуманістичний рух, що супроводжувався прогресивним розвитком літератури. Починають виникати гуртки літераторів, де ретельно вивчають твори античних авторів і ведуть боротьбу з теологічним світоглядом.
Протистояння середньовічної та новочасної культурологічної парадигми в ХVІ ст. приводить до перенесення акцентів на розвиток дещо інших галузей культури. Якщо католицизм є в культурі і в інституціональних представництвах релігією «очей», чуттєвого спостереження, то лютеранство, навпаки, являє собою релігію «вух», раціонального усвідомлення. Для нього характерна принципова перевага «слова» на відміну від «картини». Це призвело до того, що мовна культура, література і поезія набувають незрівнянно більшого значення у протестантській культурі, ніж «образотворче мистецтво» католиків, що, в свою чергу, стилізувало нову німецьку національну літературу як найвеличніше мистецтво уречевлення протестантського духу.
Мартін Лютер вважав саме мови тими «піхвами, в яких знаходиться меч духу» [1, 93], а тому був переконаний в необхідності їх вивчення, невтомно прагнучи й до поглиблення власних знань в цій галузі. Втім до рідної мови у Лютера було особливе ставлення. Вважаючи, що «німецька ж мова є найдосконалішою, перевершує правильністю латинську та багато має подібного з грецькою», він критикував французів за те, що «вони пишуть інакше, ніж говорять, а говорять інакше, ніж думають», а безліч слов’янських мов, в тому числі й чеську, вважав лише наріччям [2, 261].
До Лютера всі німецькі Біблії – і офіційно дозволені, і нелегально поширювані серед послідовників вальденсів, богемських братів та інших сектантів, – спиралися на переклад Біблії латинською мовою св. Ієронімом в ІV ст. (Вульгата), що містив помилки і спотворення тексту. Усунути їх можна було, тільки звернувшись до оригінальних текстів. Тут у нагоді стали праці діячів Відродження з їхнім інтересом до давніх мов.
В 1518 р. сподвижником Лютера стає молодий професор Філіп Меланхтон – визнаний спеціаліст з грецької мови. З його допомогою Лютер завершує переклад Нового Завіту, що побачив світ у 1522 р. у вигляді так званого Вересневого Завіту. У 1534 р. вже за допомогою цілого штату співробітників вдалося завершити переклад усього тексту Біблії. Після перемоги Реформації перекладений текст Біблії набув дуже широкого розповсюдження і німецькі прихильники лютеранства отримали до кінця ХVІ ст. до ста тисяч примірників Біблії [3, 288].
Між 1522 та 1546 рр. з’явилось більше 400 видань Біблії та окремих її частин, з них близько 100 в одному лише Віттенберзі. Далі один за одним видавалися твори, присвячені питанням, що хвилювали більшість населення: про шлюб, мирську владу та ступінь підкори їй, про устрій християнської общини, порядок богослужіння та школи. Тому вся Німеччина, завдяки активній видавничій діяльності М. Лютера та його прихильників, орієнтувалася на Віттенберг.
Великою увагою також користувалися проповіді, яких більше двох тисяч (2585). Тобто дві третини з тих, що М.Лютер прочитав у період з 1510 по 1546 рр., збереглися для нас у записах і обробках. Проповідь була найважливішим інформаційним та публічним явищем того часу, бо більшість людей не вміли ані читати, ані писати. Лютер був видатним проповідником, неперевершеним по виразності, образності, багатству та темпераменту мови [4, 3-27].
Порівняння з долютерівськими виданнями Біблії підтверджує, що притаманне Лютеру надзвичайно тонке відчуття слова залишалося досконалим. Прагнучи бути зрозумілим усьому німецькому народові, Лютер у своїх промовах, полемічних творах та церковних співах користувався найуживанішою народною мовою – поєднанням вже поширеної на той час саксонської канцелярської мови і верхньосаксонського діалекту, якими він володів майстерно. Завдяки творчості Ганса Сакса та Себастьяна Бранта ця мова набула подальшого розвитку та стала літературною.
В XVI і XVII ст. лютерани вели боротьбу проти цікавої, розповідної, але духовно не мотивованої літератури. Видатні представники німецької літератури – Клопшток, Віланд, Лесінг, Гердер, Гете, Шиллер – захоплювались творами Лютера і використовували багату і виразну мову доби Реформації, що в ХVІІ ст. вже втратила свою чистоту. Німецька література, починаючи з Лессінга, є у значній мірі протестантською, а твори Гете і Шиллера свідчать про їх духовне зростання з коріння протестантської освіти.
Конструкції єдності протестантизму і німецької національної літератури були розвинуті у ХІХ ст. як культурно-протестантськими теологами, так і представниками нової культурології.
Переклад Лютером Біблії – є нормативним походженням німецької національної мови, що підтверджує близький зв’язок реформаторського словникового запасу і нової класичної національної німецької літератури. Для видатних германістів та великих поетів Німеччини, включаючи й сучасних поетів, основна думка протестантизму – особисте ставлення людини до Бога – була центром літературної творчості.
Ідеологічний лідер Реформації Мартін Лютер, переклавши німецькою мовою Біблію, зробив величезний внесок у розвиток німецької мови та літератури, що, в свою чергу, сприяло оголошенню протестантської традиції нормативним фундаментом німецької національної культури. Взагалі, протестантська теологія значно впливала на формування та розвиток національної культури не тільки Німеччини, а й Великобританії, Нідерландів, США, Швейцарії та скандинавських країн.
Література:
Кантценбах Ф. В., Штедтке И. Мартин Лютер. Жан Кальвин / И. Штедтке; О.Е. Рывкина (пер. с нем.). – Ростов-на Дону, 1998.
- Новиков Е. Гус и Лютер. Критическое исслед. Евг. Новикова. Ч.І. – М., 1859.
- Вандышев В.Н. Библейско-религиозные мотивы и отреченная литература: история взаимоотношений и борьбы в украинской духовной жизни XVI-XVIII ст. (к истории исследования проблемы) // Biblia w kulturze europejskiej. – Warszawa, 2007.
- Певницкий В. Из истории гомилетики. Гомилетика в новое время, после реформации Лютера. – К., 1899.
Кузнєцова Тетяна В. – канд. філол. наук, доцент (Суми)
ДО ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИЗМУ КЛЮЧОВИХ КОНЦЕПТІВ ТЕКСТУ
Уже давно визнано, що основною одиницею комунікації є текст, оскільки, за словами Г. Вайнриха, «ми говоримо нормально не окремими словами, а реченнями і текстами» (цит. за: 7, 94-95]. Смисл тексту, глибинний план його змісту ототожнюється з концептом, під яким прийнято розуміти деякий «квант знання», згусток культури у свідомості людини, ментальне утворення, базові одиниці картини світу, в яких фіксуються цінності як окремої мовної особистості, так і лінгвокультурної спільноти в цілому.
Концепти, занурюючись у текстовий простір, можуть задавати ціннісний вектор тексту (адже основним у їхній структурі виявляється ціннісний елемент, про що зауважує більшість концептуалістів). Це властиво насамперед базовим, ключовим, домінантним концептам, які є опорними віхами тексту, передають смисл, предметні відношення, зміст повідомлення. Залежно від того, який саме концепт (позитивно значимий чи негативно значимий) є домінуючим, текст може набувати позитивного чи негативного забарвлення. Сила вияву ціннісної ознаки тексту значною мірою зумовлена енергетичною потужністю ключових концептів.
Загальновідомо, що культурнозначимим словам властива певна енергетика, причому одні з них виявляються більш енергетично потужними, інші – менш потужними, на що звертав увагу ще В. фон Гумбольдт. Зокрема німецький філософ зазначав, що «мова – це об’єднана духовна енергія народу, чарівним способом закарбована у певних звуках, у цьому вигляді та через взаємозв’язок своїх звуків зрозуміла всім мовцям і збуджуюча в них приблизно однакову енергію [3, 349]; «мова цілком залежить від підсвідомої енергії, яка приводить у дію людську індивідуальність [Там само: 227-228]. При цьому мислитель зауважував, «…діяльність мовної свідомості …є залежною від тієї енергії, з якою вона (внутрішня свідомість) впливає на звук і втілює останній у живе вираження думки в усіх найтонших відтінках. А ця енергія не може бути повсюди однаковою, не може повсюди виявляти однакову інтенсивність, живість, регулярність» [Там само]. Чимало підтверджень глибокого усвідомленого сприйняття людської мови не лише як «духу», а й власне енергії знаходимо у працях інших філософів. Так, наприклад, О.Ф. Лосєв запропонував феноменологічну концепцію Слова, в якому співіснують «фізична енергема» і «ноематична енергема». Він наголошував на тому, що «Слово є …легким і невидимим повітряним організмом, наділеним магічною силою щось особливо значити, у якісь особливі глибини проникати та незримо творити великі події. Ці невагомі та невидимі для безпосереднього відчуття організми літають майже миттєво… вони пробиваються до глибин нашого мозку, виробляють там небувалі реакції, і вже через це одне є щось магічне в природі слова» [5, 67]. В.І. Вернадський, обґрунтувавши ноосферу як особливу форму біогенезу у вигляді планетарного розуму, людську мову на рівні ноосфери називає «енергією людської культури» [2, 35].
Як бачимо, філософи переконані в наявності енергетизму в людській мові, проте до сих пір не з’ясовані питання щодо сутності цього енергетизму, умов його наявності у слові, сили вияву взагалі.
Знайти спектр пояснень енергетичного феномену мови спробував вітчизняний мовознавець В.М. Манакін, який розглянув цей феномен у трьох площинах: у філософському, квантово-фізичному та нейропсихолінгві-стичному аспектах, – саме у тих наукових галузях, які, на його думку, «найближче підійшли до побудови нової моделі світу» [6, 76].
Позиція лінгвофілософії сприяла визначенню сутності слова не як мовної одиниці, а як ідеї, духу, першооснови і першопричини буття. Виявляється, що «енергія слова є найбільш дієвою, такою, що проникає до онтологічного кореню речей, небезпека зловживання словом є більшою, ніж при заняттях з динамітом, який може зруйнувати лише зовнішню оболонку, але не внутрішнє зерно буття» [1, 194-195].
Виявлений теоретиками фізики квантовий характер реальності, в якій «всі об’єкти, поруч із звичними класичними взаємодіями, пов’язані з оточенням нелокальними квантовими кореляціями» [4], дозволяє, на думку дослідника, розглянути всі об’єкти як енергетичні структури. У руслі цього будь-яка фізична одиниця в природі зумовлена наявністю «градієнта (потоку) енергії», що розповсюджується і на мову .
Щодо енергетизму слова з позиції нейропсихолінгвістики, В. Манакін приходить висновку, що саме «в слові, мові свідомість, матерія і енергетична інформація зливаються в одне ціле, відбиваючи загальні закономірності будови людини, природи і Всесвіту [6, 76]. Найголовніші «електрони», «фотони» мови – слова – як і будь-який електрон має дві іпостасі: масу та енергію, матерію та енергетичну хвилю, що випромінюють слова та інші мовні одиниці [Там само].
Такі погляди науковця передбачають докорінні зміни світоглядних установ і перехід до нової системи свідомості людства, що дозволить переглянути й дослідити феномен енергетичності мов. Думка, що цей феномен існує і становить енергетично-інформаційну першооснову, є своєрідною психоментальною колискою, в якій народжується і функціонує слово (мова) з його змістом і формою [6, 76], примушує ретельніше ставитися до Слова та концепту взагалі. Особливо це стосується домінуючих концептів інформаційного простору, які не лише транслюють ціннісну картину світу, а й орієнтують людину у світі вартостей, здійснюють корекцію її ціннісної системи і навіть формують новий тип свідомості.
Література:
Булгаков С.Н. Философия имени. – СПб., 1998.
- Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М., 1988.
- Гумбольдт фон В. Избранные труды по языкознанию. – М., 1984.
- Доронин С.И. Физика магии. Теория. – http // physmag.hl.ru/theory.phpl
- Лосев А.Ф. Философия имени. – М., 1990.
- Манакін В.М. Феномен енергетичності людської мови // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Филология. Социальная коммуникация». – Симферополь, 2008. – Т. 21 (60). - №1.
- Шмидт З.Й. «Текст» и «история» как базовые категории // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. VIII. – М., 1978.
Головей Виктория Ю. – канд. істор. наук, доцент (Луцьк )