Сумський державний університет кафедра філософії

Вид материала

Содержание

Воплощение карнавальной смеховой традиции
Когнітивні аспекти текстів спільної тематики
Текст в сучасній культурі: лінійність і нелінійність
Концепт «слово» в мовній картині світу ліни костенко
Діалектика символу, знаку та образу

Подобный материал:

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Литература:

Мамардашвили М.К. Мой опыт нетипичен. – СПб., 2000.
Ищенко Е.Н. Проблема реальности в философском и гуманитарном дискурсе // Вестник Московского ун-та. Серия 7. Философия. 2005. - №2.
Горичева Т., Орлов Д., Секацкий А. От Эдипа к Нарциссу. Беседы. – Спб., 2001.
Горичева Т., Иванов Н., Орлов Д., Секацкий А. Ужас реального. – Спб., 2003.

Отина Анна Е. – канд. филол. наук, ДонНТУ (Донецк)

ВОПЛОЩЕНИЕ КАРНАВАЛЬНОЙ СМЕХОВОЙ ТРАДИЦИИ

В ПОВЕСТИ Н.В. ГОГОЛЯ «ВИЙ»

В украинской демонологической символике образы чертей, ведьм, домовых, упырей, русалок, мавок, песиголовцев занимают значительное место и являются развитием раннехристианских представлений о демонах как злой сверхприродной силе, не просто неравной, пусть даже в совокупности своей, Богу, но занимающей низшее и низменное место в иерархии мифологических существ. Все перечисленные персонажи обитают в пространстве грехопадения, в мире людей, соприкасаются с людьми, вступают с ними в прямые контакты, что совершенно невозможно между человеком и христианским Богом. Именно они, будучи источником страхов и опасений, становятся предметом осмеяния и приобретают в фольклоре значение уживающихся с человеком, но презираемых и отторгаемых с помощью смеха фигур. Заговоры, заклинания, молитвы против злой силы выполняют свою защитную функцию не более чем насмешка, ироническое восприятие. Не случайно, поминая добрым словом Хому Брута, его семинарский товарищ сожалеет о том, что тот испугался, потому и пропал, а надо было только плюнуть на хвост ведьме, что он, Халява, проделывал запросто множество раз, потому как «в Киеве все бабы, которые сидят на базаре, ведьмы».

Повесть Н.В. Гоголя «Вий» представляет собой фантасмагорический карнавальный мир, где все отдельные мирки взаимообусловлены. Поэтому, переходя из одного в другой, герои не сталкиваются с чем-то принципиально новым – всё это знакомый им мир, реалии смеховой культуры: будь то описание стычек между риторами и философами, виды ярмарки, путешествия философов и богословов «на кондиции», скачки верхом на ведьме в мир нечистой силы, картины хутора или казацкие рассказы о проделках ведьмы. Жизнь и смерть, отпевание усопшей панночки и неистовый «трапак» оказываются рядом, смешиваются в пестроте барочных украинских красок. Само описание автором грамматиков, риторов, богословов и философов являет карнавальные фигуры. Это карнавальные маски – «грамматика», «риторика», «богословие» и «философия», гротескно выраженные, но при этом реалистичные, типические, как это бывает в образах, творимых смеховой культурой народа.

Объединяющим началом всего пестрого мира повести является её главный герой – Хома Брут, своеобразное развитие образа Фауста времени позднего Возрождения. Как и последний, он имеет отношение к науке, соединяет в себе, противоположенные начала, а главное – кроме страха и любопытства, в глаза Вию Хому заставляет взглянуть желание познать неведомое, то, что никому ещё не довелось увидеть и остаться живым. Ведь сам Вий ужасен, но взгляд его больше чем ужас, так как он означает то, что не поддается ни вербальному выражению, ни человеческому осознанию, а относится к области архетипического ужасного.

В.В. Кожинов отмечал, что «в России сразу вслед за кратким периодом расцвета барочной стихии начинают складываться просветительство и сентиментализм» [1, 492]. Однако необычные для западноевропейского, специфически национальные черты украинского барокко (буйство красок, образов, карнавально-мифологическая фантасмагоричность) позволили ему продлиться и воплотиться в ярком неповторимом мире повестей Н.В. Гоголя. «В кантовской «Критике…» 1790 г. культура века Просвещения очерчивает свои границы, обнаруживает свою безграничность и неисчерпаемость именно как культура способности суждения» [2, 248]. Литературное творчество Гоголя можно определить как культуру игры и как игру культуры в её историческом (XIX в.) и вневременном смыслах.

Литература:

Кожинов В.В. Размышления о русской литературе. – М.. 1979.
Западноевропейская художественная культура XVIII века // Под. ред Прокофьева В.Н. – М., 1980.

Вальчук Галина В. – канд. філол. наук, доцент, ХмНУ (Хмельницький)

КОГНІТИВНІ АСПЕКТИ ТЕКСТІВ СПІЛЬНОЇ ТЕМАТИКИ

У тексті як різновиді семіотичної системи, головна гносеологічна функція якого бути засобом вираження знань про об’єктивну реальність, відбивається, перш за все, світосприйняття сучасної людини. Текст визнано однією із форм закріплення когнітивного та соціально-історичного досвіду соціуму [1, 40]. Найповніше знання міститься у сукупності текстів з тієї чи іншої предметної області, оскільки будь-який з них призначений для фіксації та передачі певної інформації про світ.

У дослідженнях тексту на сучасному етапі розвитку науки про мову має місце синтез двох підходів: традиційного його трактування як сукупності елементів, об’єднаних у вербальне ціле, та відносно нового його розуміння як лінгвокогнітивного об’єкта, пов’язаного з вербальною репрезентацією знань. Вивчення тексту в рамках когнітивної лінгвістики передбачає вихід за межі системи мовних відношень і врахування соціологічних, психологічних та інших даних, що супроводжують створення та функціонування конкретного тексту. Тому при аналізі текстів спільної тематики залучається екстра-лінгвістична інформація, що становить той фон, на основі якого стає можливим моделювання концептуального простору певного фрагмента світу.

Основою процесу кодування та декодування тексту є сукупність різних видів знання – про мову і про світ [2, 1; 3, 57], цей процес включає осмислення і когнітивну репрезентацію тих сегментів реальності, які стоять за окремим текстом. Порушена проблема детально висвітлюється у когнітивній лінгвістиці, з точки зору якої текст – це своєрідна модель мовленнєво-мисленнєвої діяльності індивіда. На її основі у голові людини формуються відповідні структури – ментальні репрезентанти змісту тексту. Можливість виділення такого когнітивного змісту базується на феномені “висвічування” у концептуальній системі певних утворень для реконструкції та оцінки смислу інформації, переданої текстом. Це передбачає взаємодію мовних та енциклопедичних знань людини і впорядкованість їх зберігання у визначених формах репрезентації та організації [4, 8-9].

Значна частина семантики тексту імпліцитна: знання у ньому подано не у “чистому” вигляді, а у “мовній оболонці”, і часто має прихований характер. Тому при дослідженні когнітивних аспектів текстів спільної тематики важливо, на нашу думку, не лише виявити це знання у змісті текстів, а й визначити способи його репрезентації та співвіднести його із засобами мовного вираження. Саме на результатах таких ментальних процесів і ґрунтується семантика компонентів тексту.

Експлікація та відтворення семантики тексту відбувається на основі мовних засобів. Сукупність таких засобів, які формують зовнішню структуру тексту, здатна активізувати при його сприйнятті сукупність понять як певну суму знань про різні класи реалій та явищ. Їх конкретизація здійснюється на основі мисленнєвих механізмів у процесі розуміння тексту.

Декодування текстів спільної тематики вважаємо можливим проводити з опорою як на семантичні знання – ті, що містяться у самих текстах, так і на прагматичні – ті, що знаходяться за їхніми межами.

Аналіз тексту проводиться з урахуванням двох, властивих йому як значущій одиниці мови, аспектів: когнітивного і комунікативного. Когнітивний аспект співвідноситься із семантичним компонентом тексту, а комуніка-тивний – з прагматичним. У першому з них виділяють зміст та смисл, чи значення. Під змістом досліджуваних текстів розумітимемо опредметнене у них знання про окремий фрагмент світу. Значення тексту в основі своїй має одиниці ментального рівня та співвідноситься з категорією концептуальності, яка реалізує текстовий концепт як мисленнєве утворення. Аналіз текстової семантики починається із заданих у ньому мовних фактів та проходить поетапно:

виділення семантично зв’язаних, відносно автономних фрагментів тексту;
встановлення зв’язку між ними, тобто виявлення семантичних відношень на рівні “макроструктури тексту”; для цього виділені фрагменти слід умовно замінити одиничними словами – “смисловими опорними пунктами” (“смисловими віхами”, “ядрами”, “центрами”) лексичного угруповання текстового сегменту;
визначення ступеня близькості у концептуальній моделі концептів-корелятів ядерних елементів, тобто виокремлення понятійних зон [5, 107].

Тут слід зауважити, що межі між цими зонами нечіткі, розмиті, тому потенційно будь-який текст може бути представлений як розгорнутий опис одного – головного – концепта, як єдиний, цілісний, семантично зв'язаний комплекс [5, 118].

У рамках когнітивного підходу для дослідження семантики залучається метод концептуального аналізу, що, по суті, являє собою логічне продовження семантичного аналізу. Але на відміну від останнього, він пов’язаний з інформаційними сутностями вищого рівня абстракції – понятійними категоріями, під які підводяться різні значення, виражені мовою. Концептуальний аналіз чітко визначає шлях від знань про мову до знань про світ та являє собою основу процесу їх моделювання.

Семантика тексту базується на концептуальній моделі, яка, будучи імпліцитною, формально невираженою, реконструюється в результаті ана-лізу змісту текстів. Моделі, що лежать в основі змістовної сторони тексту, визначаються саме як концептуальні, оскільки інформація, що отримується з певної множини окремих реальних текстів, узагальнюється. Це моделі ґенералізованих понять та їхніх відношень, виявлених у семантиці мовних одиниць та, в цілому, у тексті. У цьому плані концептуальний та семантичний аналізи тексту мають чіткі точки перетину, бо семантика тексту представлена не окремими значеннями, а їхніми категоріальними узагальненнями.

Література:

Гетьман З. О. Текст як інформаційна мовленнєва одиниця // Проблема семантики слова, речення та тексту. – Вип. 2. – К. : КДЛУ. – 1999.
Дейк ван Т. А. Язык. Познание. Коммуникация: пер. с англ. – М., 1989.
Новиков А. И. Семантика текста и ее формализация. – М.: Наука, 1983.
Залевская А. А. Понимание текста: психолингвистический подход: Учебн. пособие. – Калинин, 1988.
Новиков А. И., Ярославцева Е.И. Семантические расстояния в языке и тексте. – М., 1990.

Ведмедєв Михайло М. – канд. філос. наук, доцент, СДПУ (Суми)

ТЕКСТ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ: ЛІНІЙНІСТЬ І НЕЛІНІЙНІСТЬ

Одним із значущих і недостатньо поцінованих наслідків постмодерністського теоретизування (якщо абстрагуватися від його політи-ко-ідеологічних та епатажних нашарувань) є спроба прояснити те, на які саме культурні форми протягом останніх століть спирається креативна активність європейської людини. Своєрідному експериментуванню у постмодерні були піддані деякі культурні підвалини інтелектуальної діяльності — писемність, мова, текстовість, книжність, логіка й розсудкова діяльність на принципах тотожності тощо. У своїй відомій праці “Про граматологію”[1]. Ж. Дерріда розвиває концепцію письма як фундаментального явища культури. Воно розуміється як самостійне й визначальне, а не як допоміжний, технічний засіб усного мовлення. Розглядаючи властивості письма він акцентує увагу на його лінійність, вважаючи її значно більш фундаментальною характеристикою, ніж звичайні категорії. Проте сьогодні є багато ознак того, що лінійність втрачає свої позиції. Сучасне мислення стає усе більш нелінійним. Й не може бути репрезентоване адекватно за допомогою лінійної форми.

Феноменом, що речовим чином втілює принцип текстуальної лінійності в культурі, є книга. На протязі віків вона займала монопольне становище. Книга репрезентує геометричний принцип організації простору на базі лінійності. Запис думок здійснюється за допомогою рядків на сторінці, які послідовно примикають одна до одної. Вона брошурується у вигляді єдиного цілого, як дещо замкнуте. Книга постає у вигляді єдиної ієрархічної структури. Вона розрахована на те, щоб читач якомога раніше усвідомив логічну схему й послідовність змісту, що передбачається. У читача виховується установка на сприйняття смислу, що міститься в ній, як повного, послідовного і безперервно розгорнутого. Домінує “центральна ідея”, “головна думка”. Дерріда наполягає на ілюзорності цих уявлень. Розроблений ним метод деконструкції і має на меті зробити явним те, що приховує і пригнічує лінійна організація.

У 1967 р. Д. Енгельгард та Т. Нельсон у своїх працях описали техніку створення та читання нелінійного багатомірного тексту (гіпертексту) за допомогою комп’ютера. Комп’ютер та Internet постають як альтернатива книзі. З їхньою допомогою з’являється можливість винести текст за межі геометрично організованого простору площини, за межі сторінки й сукупності зброшурованих сторінок. Текст переміщується у багатомірний сітьовий простір. Тут можливо перейти від будь-якого смислоносійного елемента не до одного, що строго слідує за ним безпосередньо (як у книзі), а до багатьох інших, що смисловим чином пов’язані з ним. Для кожного елемента (фрагмента тексту) вказується, до яких саме елементів від нього можна перейти. Елементи не відокремлені один від одного опосередковуючими ланками. Між ними немає відстаней. Усі елементи, що суміжні з даним й могли б в принципі читатися після нього є рівноцінними. У процесі запису тексту людина вказує з якими елементами даний фрагмент знаходиться у зв’язку, а комп’ютерна система у подальшому забезпечить миттєвий перехід між вказаними фрагментами. Перехід саме до того фрагменту, на який вкаже читач. Читач, що має кожного разу у своєму розпорядженні декілька можливостей руху (тобто у процесі читання) від даного елемента, вибирає на свій розсуд одну з них. Він сам конструює траєкторію свого руху у багатомірному просторі. Гіпертекст не має ні початку, ні кінця, ні ієрархічної структури (розгортання “головної ідеї”), ні визначеного маршруту руху. Він є принципово відкритим. Можливо додавати нові елементи до вже існуючих. Вони не “псують” існуючої структури, а тільки розширюють текстову тканину [2].

У недалекому минулому бурхливе поширення комп’ютерної техніки, розвиток Internet та безоглядне захоплення ідеями постмодерну породили уявлення про швидке закінчення епохи книги та прихід доби гіпертексту та панування електронних мереж. Більш зважені дослідники не поділяли таких настроїв. Такий відмий мислитель як У.Еко сформулював суть справи у вигляді критичного запитання щодо того, чи замінить гіпертекстуальний диск книгу для читання і чи зможе він змінити саму її природу. Його відповідь полягала у тому, що електронний гіпертекст з успіхом замінить книгу-довідник, але не книгу, що створена за принципом «розгортання історії», оскільки перші призначені для спорадичного читання, а другі – виключно для лінійного [3].

Ідея гіпертекстового перекладання творів з’явилася ще до винаходу комп’ютерів. В п’ятдесяті роки Макс Запрота опублікував роман, в якому можна було шляхом перемішування сторінок створювати різні сюжети. Аналогічні напрями існують в поезії та музиці. Гіпертекст замислюється таким чином, щоб кожного читача зробити автором. Проте це зовсім не означає, що він здатен замінити звичайні лінійні тексти. Гіпертекстовий принцип дозволяє конструювати нові й нові твори у той час як лінійний виконує, за У.Еко, зовсім іншу культурну функцію – сприяє осягненню «суворого закону неминучості».

Окреме питання у зв’язку з темою лінійності/нелінійності – це вплив середовища Internet на освітні процеси та теоретичне мислення. Кліповість (фрагментарність і монтажність), інтертекстуальність, синкретизм, хаотизм, мовні ігри становлять реальну загрозу для культури класичної раціональ-ності [4]. І тут лінійні тексти покликані відіграти особливу роль.

Література:

Деррида Ж. О грамматологии. – М.: Ad marginem, 2000.
Субботин М.М. Теория и практика нелинейного письма // Вопросы философии. – 1993. – №3.
Эко У. От Интернета к Гуттенбергу: текст и гипертекст // ссылка скрыта. philosophy.ru / iphras / library
Громыко Н.В. Интернет и постмодернизм – их значение для современного образования // Вопросы философии. – 2002. – №2.

Міщук Ульяна Б. – викладач (Дрогобич)

КОНЦЕПТ «СЛОВО» В МОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ ЛІНИ КОСТЕНКО

ТА МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО

Одним із важливих завдань сучасної лінгвоукраїністики є вивчення художнього тексту як цілісного утворення, що, своєю чергою, неможливе без застосування когнітивного підходу. Він передбачає розгляд мовної особистості автора та особливостей поетичного чи прозового твору в концептуальній площині, тобто у взаємозв’язку із ментальністю, культурою, звичаями і традиціями народу.

Традиційно-когнітивістський напрямок досліджень розглядає концепт як логічне поняття, що формується на певному етапі розвитку людини і є виявом її мовно-мисленнєвої діяльності. Лінгвістична природа концепту передбачає його вербалізацію, наявність плану вираження, значущість для мовного колективу в процесі інформаційного обміну. Лінгво-культурний підхід вбачає у концептах глобальні ментальні одиниці, що репрезентують дійсність у національній, соціальній, віковій, гендерній та територіальній своєрідності. Мовними засобами їх позначення є релевантні слова, словосполучення, паремії, тексти [1, 14].

Концепт знаходить своє вербальне вираження завдяки одиницям різних мовних рівнів: лексем, фразеологізмів, крилатих висловів, синтаксем, граматичних форм. Усі вони є складниками етносвідомості народу. У центрі нашої уваги – втілення українського концепту «слово» на лексичному рівні та особливості його віддзеркалення у творчості Л. Костенко та М. Вінграновського. Лексичний концепт – семантична категорія, яка вербалізує певний культурний смисл з різними супровідними значеннями, уявленнями та асоціаціями. Його ядром є стрижневе слово, що набуває нових сем у процесі осмислення [2, 166].

На формування та мовне вираження концепту «слово» у поезії шістдесятників вплинули особливості їхнього світогляду і стильова манера творчості (психологізм, антропоцентризм, складність і самодостатність, гостре, нестандартне мислення, народнопісенна символіка, наявність широких асоціативно-метафоричних зв’язків). Концепт «слово» можна характеризувати у двох ракурсах – духовному та матеріальному. Та все ж у досліджуваних поетів домінує перший фактор. Універсальність концепту «слово» як духовного коду нації полягає у постійному взаємозв’язку з концептом «мистецтво».

Ідіоетнічна картина світу Л. Костенко та М. Вінграновського була б неповною без етноцентричного характеру концепту «слово». У ньому за-кодовані глибинні пласти національної самосвідомості, самобутності народу. Для того, щоб арґументувати етноцентричний характер концепту «слово», слід з’ясувати, які основні мікроконцепти наповнюють його та проаналізувати концептуально пов’язані з ним прикметники.

Типовими для ідіостилю Л. Костенко та М. Вінграновського є мікроконцепти «мова», «пісня», «почуття», «творчість», «мистецтво». Індивідуально-авторську палітру М. Вінграновського поповнюють: «сила», «слава», «воля», «одежа», «народ» і антитетичні їм «втеча», «сльоза», «дитя». («Це наше слово. Жить йому повіки. Народ всевічний. Слово – наш народ» [М. Вінгр., 187]; «Дитя заснуло на руці, Як слово на долоні мови» [М. Вінгр., 210]).

Функціонування концепту «слово» у поезії М. Вінграновського увиразнюють епітети священні (слова), благословенне (слово), наше (слово), безсмертні і вмирущі (слова), метафори сміється слово, очі слів, слів повіки. На естетичних стереотипах побудовані генітивні метафори слово краси, слово правди, слово мети.

Крім високої, духовної місії, «слово» в М. Вінграновського часом наділене функцією, яка має не тільки негативний вплив на адресата, а й матеріалізований вияв: слово стає прокляттям (П’явки із черевом китів, Іхтіозаври кабінетів, Вам не минути в часолеті Моїх неспинних слів-катів!» [М. Вінгр., 227]). Матеріалізованого, на перший погляд, вияву сповнене «слово» у поетичних рядках «Я обнімаю слово» [М. Вінгр., 312]. Перевага емоційно-чуттєвого у сприйманні дійсності надає текстові інтимізуючого звучання, по-новому відкриває перед читачем духовний світ автора.

Семантичну місткість та естетичний потенціал розвитку індивідуально-авторського концепту простежуємо у творчості Л. Костенко. Система мікроконцептів, які наповнюють концепт «слово», не є випадковою, вона обумовлена культурно. Довершеність, цілісність «слова» в поетичних текстах авторки неможлива без тих національно маркованих стрижнів, які підносять досліджуваний концепт до рівня універсальності: «молитва», «життя», «смуток», «біль», «поезія», «правда» та ін.

«Слово» у Л. Костенко є тим консолідуючим чинником, який гуртує націю довкола національної ідеї: «Та прийде час, як перед Богом свідчу, Ще буде Слово, більше за слова» [Л. Кост. 1999, 120], «На землю прийде гетьман слова, Богдана пёним назове» [Л. Кост. 1999, 137]. Оригінальна метафора гетьман слова не тільки підсилює естетичне враження, а й розкриває прихований зміст: так через двісті літ назвуть Шевченка.

Концепт «слово» як вираз думок, почуттів найчастіше реалізує себе в афористичних висловах, фраземних утвореннях: «У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю» [Л. Кост. 1990, 20]; «...одного прошу: у мою дитину не кидайте словами, як багном» [Л. Кост. 1990, 19]. Фразеологізм не кидайте словами надає висловлюванню емоційно-оцінного забарвлення і містить сему «думайте, що говорите».

Контекстуальне зближення концептів «слово» і «пісня», зумовлене особливостями українського менталітету – схильністю до ліризму, відбувається через семантику їх мікроконцептів: «голос», «спів», «кобзар», «лірники», «струна», «музики» та ін.: «Хто пом’яне сльозою, хоч чвертиною? Хто заболить словами об струну?» [Л. Кост. 1999, 30]; «Вона ж була як голос України, що клекотав у наших корогвах!» [Л. Кост. 1990, 27]; «Ми лірники. Ми любимо вертеп. Нам головне – співати про калину» [Л. Кост. 1999, 86].

Як бачимо, категоріальною рисою досліджуваного концепту є його неізольованість, відкритість, пов’язаність з іншими концептами. І не тільні ментальний фактор впливає на мовну картину світу того чи іншого автора, а навпаки – мовні засоби можуть чинити значний вплив на процеси формування ментальності та духовності нації.

Література:

Бєлєхова Л.І. Словесний поетичний образ в історико-типологічній перспек-тиві: лінгво-когнітивний аспект (на мат. американської поезії). – Херсон, 2002.
Полюжин М.М. Функціональний та когнітивний аспекти англійського словотворення. – Ужгород, 1999.

Джерела: М. Вінгр.– Вінграновський М. С. Вибрані твори: У 3 т. – Т. 1: Поезії. – Тернопіль, 2004; Л. Кост. – Костенко Ліна. Берестечко. – К., 1999; Л. Кост. – Костенко Ліна. Маруся Чурай. – К., 1990.

Синах Андрій О. – асистент, СумДУ (Суми)

ДІАЛЕКТИКА СИМВОЛУ, ЗНАКУ ТА ОБРАЗУ

Якщо, як твердив Платон, суть схожості визначається через відмінність, то звернімо увагу на сутність понять символу, знаку та образу, які неоднозначно різняться і співвідносяться. Звернемось за визначенням символу до "Словника літературознавчих термінів": символом є "предметний або словесний знак, що умовно виражає сутність явища з певної точки зору, що і визначає самий характер, якість символу" [1, 348]. Символ завжди виражає надчуттєвий зміст предмета. Образ же – це відтворення об'єкта, інформація про нього або його опис, структурно подібний, але не співпадаючий з ним, зокрема: ідеальна форма відбиття матеріальних предметів у свідомості [2]. «Тією чи іншою мірою будь-який образ умовний і символічний вже тому, що в одиничному втілює загальне» [1, 348]. Виражальний і образотворчий моменти в символі настільки злиті, що їх майже не вдається розділити свідомістю й порізно однозначно осмислити розумом. Символізм іноді визначають як мистецтво мислити наочними образами й виражати сховані сутності в матеріалі перетворених зовнішніх почуттєвих сприйняттів.

Існування знаків і символів як двох найважливіших засобів репрезентації смислу з дивовижною регулярністю визначає наявність двох протилежних оцінкових позицій, які займають дослідники. В Августина символ є лише іншим засобом висловити те, що можна сказати з допомогою знаків. Потім і в Л. Леві-Брюля, 3. Фройда й у Ф. де Сосюра ми побачимо, що символ не є щось самодостатнє, відхилення, різновид знаку. Знаменитий психолог Ж. Піаже, звертаючись до еволюції семіотичної функції, говорить про величезну кількість "символів" у дитини й майже цілковиту їх відсутність у дорослих, у яких удосталь знаків. Отже, символ еволюціонує в знак. Позиція романтиків протилежна, але в ній зберігається асиметрія знаку та символу: у В.Г. Вакенродера знак стає недосконалим символом. Цю ж думку ми знайдемо надалі й у К.Г. Юнга (знак є простий), і у О.Ф. Лосева (знак є нерозгорнутий символ). Проте вже в Августина, а також у Й.В. Ґьоте спостерігалися зародки типологічного підходу (який сьогодні пропагує, приміром, Ц. Тодоров): вони визнавали відмінність між знаком і символом та описували її в структурних термінах (наприклад, протиставляючи пряме й непряме позначення). Отже, нині маємо визнати, що оцінювати один із цих елементів протиставлення як вищий за другий необов'язково, а тим паче не варто уявляти один із них як вироджений зразок другого. Ми маємо говорити радше про численність способів позначення, що не зводяться один до одного. І відмінність між ними не дає приводу для оцінкових суджень, бо кожний спосіб, як казав А. Шлегель, може бути взірцевим на власний спосіб.

Але якщо будь-який символ речі є її знак, то далеко не всякий знак речі є її символ. Ось тут величезна плутанина й термінів, і понять. Кульгавість є ознакою хворобливого стану ніг у людини, а, отже, і вираженням пережитого нею нещастя; ненормальний пульс або серцебиття у хворого є для лікаря результатом або вираженням хворобливого стану людини; гудок поїзда є вказівкою його відбуття або прибуття. У всіх цих випадках ми ніколи не вживаємо слово "символ", але говоримо про "результат", "наслідок", "прояв", "симптом", "сигнал", "команду" тощо. Однак, тут є те, що для символу досить істотно, а саме відображення речі або події. Як відзначає Л.В. Уваров, "зв'язок знака й позначуваного, як і символу із тим, що він символізує, завжди здійснюється через відбивальну діяльність нашого світу" [3, 107].

Варто зазначити також, що усвідомлення сутності символу неможливе без його співвіднесення з образом. Образ є образом саме як осмислене зображення, тобто таке, що передає не лише себе, стаючи разом з тим і "іншим". Проте образ тому є образом, що прагне водночас якомога повніше зобразити себе, дати споглядання свого інакшого в самому собі, а потім, можливо, стати самому в своєму безпосередньому спогляданні певною нібито-дійсністю. Ця дійсність є "чисто суб'єктивна", видовищна. Образ людини ближчий до людини, ніж її ім'я, – такою є центральна думка Леонардо да Вінчі.

Для чого потрібний образ і що можна пізнати через нього? У традиціях християнського платонізму відповідь на ці питання артикулюється таким чином: "будь-який образ є вияв і показ затаєного" (Іоанн Дамаскін); це найважливіший засіб пізнання людиною світу, з його допомогою можна пізнати практично весь універсум. Оскільки пізнавальні здібності людської душі істотно обмежені її матеріальною природою, вона не може мати уявлення про щось невидиме, віддалене від неї в часі чи просторі. Образ є дороговказом до знання й одкровення. Спираючись на багатовікову традицію (зокрема на теорію образної структури універсуму Філона, Климента Александрійського, Діонісія Ареопагіта), Іоанн Дамаскін доходить висновку про існування шести різновидів образів, які коротко можуть бути представлені так: 1) природні (приміром, син кожного батька є його природним образом); 2) думка про Бога, божественний задум, тобто ідеальний прообраз усього світу в його історичному розвиткові; 3) людина, в якій розум, слово й дух уподібнюються іпостасям Трійці – як образ Бога; 4) символічні й алегоричні образи – види, форми й обриси незримого та безтілесного; 5) знакові образи, близькі до умовного знаку, або знамення, які наперед зображають і визначають майбутнє; б) міметичні або історичні образи, що трансформуються в духовно-моральнісні, дидактичні – це образи, що слугують пригадуванню минулого, аби ми уникали зла й прагнули доброчинності [4]. Наведена змістово-структурна диференціація образів іще раз засвідчує глибоку спорідненість образного, знакового та символічного.

Будь-який символ є образом, і будь-який образ є хоча б певною мірою символом. Проте якщо категорія образу, як наголошує С.С. Аверинцев, передбачає предметну тотожність самому собі, то категорія символу робить акцент на іншому аспекті тієї ж суті – на тому, що образ виходить за власні межі й що в ньому наявний певний смисл, інтимно злитий з образом, проте не тотожний йому. Предметний образ і глибинний смисл виступають у структурі символу двома полюсами, які не можна помислити поодинці (бо сенс втрачає поза образом свою явленість, а образ поза смислом розсипається на свої компоненти). Проте, навіть розведені в різні боки, вони породжують напругу між собою, в якій саме й полягає сутність символу. Переходячи в символ, образ стає "прозорим"; смисл "просвічує" крізь нього, наявний саме як смислова глибина [5, 169].

Символ – це "осмислений образ" (Ф. Шелінґ), смисловий орган образу, ключ образу до сутності. Образ може й не бути символом, але він стає значущим, у повному значенні слова сутнісним, тільки якщо він є символом – символообразом, коли він, так би мовити, якимось чином перевершує свою образність. Все сказане про образ так само стосується й зорового образу, й словообразу. Символізм слугує своєрідною брамою перевтілення образу, за нею образ є не просто образ, а образ самої сутності, смислообраз, конкретне, наочне чи вимовлене вираження Логосу, його знакове втілення. Символ існує й водночас позначає. Цим він відрізняється від образу, що вичерпується своїм чуттєвим сприйняттям. Якщо добі Античності, як і добі Ренесансу, притаманна чуттєвість образу, то зріле Середньовіччя вирізняється зниженням чуттєвості образу й зростанням чуттєвості знаку, яка перестає бути службовою та підлеглою і, вирвавшися наперед, вимагає для себе автономії. Таким чином, образ та символ, позначаючи істотні риси речей, нерозривно пов'язані та співвідносяться як одиничне і загальне, чуттєве й надчуттєве.

Література:

1. Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост.: Л.И. Тимофеев и С.В. Тураев. – М., 1974.

2. www.ru.wikipedia.org/wiki/Образ_(значения).

3. Уваров Л.В. Образ, символ, знак. – Минск, 1967.

4. Иоанн Дамаскин. Полн. собр. соч. – СПб., 1913. – Т. 1.

5. Аверинцев С.С. Софія-Логос. Словник. – К., 1999.

Чуланова Галина В. – аспирант, СумДУ (Сумы)

Blog

Сумський державний університет кафедра філософії

Содержание

Литература: