Сумський державний університет кафедра філософії

Вид материала

Документы

Содержание Розуміння через витлумачення та інтерпетацію Експресія оригіналу й імпресія перекладу Про наративно-лінгвістичний поворот в історіології Садівничий Володимир О. Етнометодологія як спосіб дослідження тексту «шестовизация» как специфическая интерпретация текстов Мовний вираз життєбачення народу Проблема довіри в комунікативній філософії Когнитивный аспект категории квантитативности

Подобный материал:

• Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
• Дніпропетровський Державний Технічний Університет залізничого транспорту кафедра "Філософіі", 137.79kb.
• Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
• Міністерство науки І освіти україни сумський державний університет центр післядепломної, 553.21kb.
• Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет медичний інститут, 738.24kb.
• Сумський державний університет, 711.42kb.
• Сумський державний університет, 243.69kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
• Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 259.81kb.

Вандишева-Ребро Надія В. – канд. філос. н., доцент, НТУ «ХПІ» (Харків)


РОЗУМІННЯ ЧЕРЕЗ ВИТЛУМАЧЕННЯ ТА ІНТЕРПЕТАЦІЮ


Художній твір як текст потребує прочитання, але поліфонічність читання породжує велику кількість інтерпреретацій, витлумачень. Так склалося, що мистецтво моделює реальність або пропонує її символічні конструкції, але воно не пропонує абсолютні засоби розуміння. Тому кожне нове покоління, кожна нова культура має унікальну можливість читати та інтерпретувати, а потім розуміти. Тобто мова йде вже не просто про мистецтво написання тексту, а мова йде про мистецтво розуміння.

Зрозуміло, що гуманітарні науки справді мають перевагу над усім природничо-науковим знанням у читанні та розумінні. Предмет вивчення гуманітарних наук становить собою не просто чуттєво дане явище, не одне лише відображення дійсності у свідомості, а й саму безпосередньо дану внутрішню дійсність. Однак уже виходячи з того способу, в який цю дійсність дано у внутрішньому досвіді, виникають значні утруднення для об′єктивного осягнення свого предмета гуманітарними науками. Кожний автор для творення тексту застосовує свій внутрішній досвід, за допомогою якого має можливість викласти свої власні думки, переживання чи стани. Але автор не може бути впевненим, що цей внутрішній досвід буде належним чином доведений до усвідомлення майбутнього читача, до його власної індивідуальності. Тому Вільгельм Дільтей один із засновників та один із провідних теорертиків герменевтики ще на зламі 19 та 20 століть помітив, що тільки у зіставленні себе з іншими ми здобуваємо досвід стосовно індивідуального у собі. Тоді наскільки можливо розуміти текст, який створений із звуків чи літер, але це відтворення внутрішнього світу іншої людини. Виходить, що остаточна мета герменевтичної процедури полягає у тому, щоб зрозуміти автора краще, ніж він розумів себе сам. Процес розуміння зумовлений насамперед інтересом, з якого починається знайомство з іншим світом чи світом іншої людини.

Розуміння виявляє різні рівні. Ці рівні зумовлені насамперед інтересом. Якщо інтерес обмежений, те саме відбувається і з розумінням. Але навіть найпруженіша увага тільки у тому разі може стати процесом, згідним з усіма правилами мистецтва, процесом, у якому досягається контрольований рівень об′єктивності, - коли життєвий вияв зафіксований і ми знову можемо до нього повернутися.

Наприклад, однією з важливих причин, яка протягом багатьох років заважала достатньо адекватному сприйняттю світоглядного змісту творчості М.В. Гоголя, була обмежена база досліджень. Так трапилось, що основну масу стереотипів було ініційовано радянськими дослідниками його творчості. Саме ця обставина не сприяла формуванню сукупності філософських, теологічних та моральних шукань М.В. Гоголя в їх цілісності та повноті. Не дивно, що під впливом ідеологічних переваг було цілком проігноровано ту царину творчості Гоголя, яка була підсилена його знайомством із відповідною святоотцівською і філософсько-теологічною літературою. Адже саме на цьо-му фоні з початку 1840-х років розгортався ідейний потенціал письменника.

Тривалий досвід роботи декількох генерацій дослідників творчості М.В. Гоголя в цілому, а зокрема змісту окремих його творів, свідчить про бачення ними певних закономірностей у динаміці і змісті його творчого процесу. Саме це дозволяє застосувати сьогодні до всього досвіду досліджень творчості М.В. Гоголя поняття парадигми, широко застосовуване в сучасній науці. У цілому ж важливо зазначити, що творчість Гоголя лежить у руслі досліджень філософсько-антропологічної проблематики, оскільки він акцентував увагу на проблемах духовності, людської душі, гармонії душевного та тілесного, а також причетності людини до царини сакрального.

Будь-яке витлумачення літературних творів є лише здійснюваним згідно з усіма правилами мистецтва розвитком процесу розуміння, що триває упродовж цілого життя і стосується кожного типу мовлення і письмового твору, тому аналіз розуміння є підставою для формулювання правил витлумачення. Про це яскраво свідчить приклад з витлумаченням та розумінням творчості М.В. Гоголя.

Але, напевно, існує можливість загальнозначимої інтерпретації та її треба виводитити з природи розуміння. Де індивідуальність інтерпретатора й індивідуальність автора не протистоять одна одній як два несумірних фактора: обидві вони сформувалися на грунті загальнолюдської природи, тому ж бо й уможливлюється спільність людей між собою у мовленні та розумінні за Фрідріхом Шлейєрмахером, й був попередником вище названого В. Дільтея. Шлейєрмахер розглядав герменевтику як універсальний методологічний інструмент аналізу культурно-історичних текстів. Спираючись на специфіку стилю, мови та ін. герменевтика допомагає збагнути індивідуальність автора в контексті конкретного історичного часу. У цій ситуації Ф. Шлейєрмахер особливу роль відводить саме інтерпретаторові, бо він в цей момент сам становиться творцем. У творчості митця переважним є позасвідоме, а позиція інтерпретатора цілком свідома, бо будується на певних знаннях.

Таким чином, ми весь час змушені стикатися з межами будь-якого витлумачення, а воно завжди виконує своє завдання лишень до певної міри. Виходить, що будь-яке розуміння завжди залишається відносним і ніколи не може стати остаточно довершеним.


Радчук Віталій Д. – канд. філол. наук (Київ)


ЕКСПРЕСІЯ ОРИГІНАЛУ Й ІМПРЕСІЯ ПЕРЕКЛАДУ


Досі нерозв’язаною в теорії перекладу є проблема співвідношення експресії першотвору й імпресивної здатності продукту перекладацької праці. До перекладу зазвичай ставлять вимогу функціональної рівнодії, а коли це переклад художній, мова йде про збереження естетичної функції. Рівноцінним оригіналу, чи адекватним, називають такий переклад, який здатний справити на читача таке саме враження, зокрема й забезпечити такий самий художній вплив, чи ефект. Вважають, що красу треба перекладати красою, печаль – печаллю, тривогу – тривогою, гордість – гордістю, сміх – сміхом, інтригу – інтригою, пієтет – пієтетом, огиду – огидою тощо. “Сенс перекладу, – зазначає С. Ковганюк, – полягає в тому, щоб передати зміст, думки й почуття, виражені в формах чужої мови, засобами своєї мови, тобто надати їм нової форми, але зберегти створюване оригіналом враження, його емоційну функцію” [1, 10].

При цьому до уваги не береться той незаперечний факт, що твір може діяти на свого читача інакше, ніж він діяв на свого таки читача раніше. Зазубрені колись у школі “Вірші про радянський паспорт” В. Маяковського тепер аж ніяк не викликають тих самих почуттів у краян поета. Годі вимагати від шведів, щоб вони “адекватно” переймалися рядком з цього твору, де йдеться про “всіляких інших шведів”. Або від англійців – щоб вони шикувалися кланами, зачувши “Поклик Брюса до шотландців” (“Баннокберн”) Р. Бернза. Чи конче повинні українці надихатися польським патріотичним гонором, читаючи роман Г. Сенкевича “Вогнем і мечем”? А поляки – з симпатією чи емпатією до українців сприймати “Тараса Бульбу” М. Гоголя? Невже “Полтаву” О. Пушкіна українець має тлумачити на імперський манір, а росіянин – захоплюватися в “Боярині” Лесі Українки тим самим, що і її співвітчизники? Чи смішні чукчам перекладені чукотською мовою анекдоти про чукчів? І як перекласти ромською “циганство” (шахрайство, обман; бродяжництво?), “циганське тепло” (просто холод?) і “вициганити” (виканючити обманом, видурити?)?..

У структуру змісту лексеми включають семи денотації (предметно-логічного ядра значення) і різних видів конотації – стилістичної, оціночної, емоційної, образно-фігуральної, підсилювальної тощо. Розкладаючи значення слова на елементарні складники, тлумачний словник нехтує імплікаціями – асоціативною аурою слова, яку до лексичного значення не включає, бо вона належить виключно смислу – категорії мислення, а не мови. Якщо перекладач і вловлює ці асоціації в тексті оригіналу, він нерідко безсилий створити їх через переклад у своєї аудиторії з тієї простої причини, що його аудиторія інша: в її свідомості немає тих необхідних фонових знань (тезауруса), ціннісних настанов і орієнтирів, на актуалізацію яких і розраховував оригінальний автор. Зате є свої, теж своєрідні, які здатні надати творові відмінних функцій. Не можна вважати перекладом твір лише на підставі схожості його естетичного впливу з впливом твору-аналога в іншій культурі. Не годиться й від перекладу конче вимагати, щоб він діяв на читача так само, тобто мав усі ті самі функції, що й оригінал. Перекласти національний гімн не означає ані викликати ті самі почуття в іншій країні, ані замінити його гімном цієї іншої країни, нібито рівнозначним щодо втілення духу, волі та ідеї єднання народу.

Цю суперечність відчували й теоретики перекладу. Вже формула перекладача Біблії Ієроніма „non verbum ad verbum sed sensum ad sensum” містила функційний принцип і визнання можливості на його основі повноцінного перекладу. Ієронім же покликався на Цицерона, який писав, що перекладає грецьких ораторів як оратор – „не слово в слово, а відтворюючи сукупний сенс і силу слів, сказати б, відплачуючи борг не монетою за монету, а тією ж сумою” (інший поширений варіант тлумачення – „не за рахунком, а на вагу” [2, 23]. Звернімо увагу на слова „сенс і сила” і спитаймо себе: чи сенс слова у його силі? Чи навпаки, сила слова у його сенсі? Попросту кажучи, чи є змістом функція? І що таке зміст без функції? Річ у собі і сама для себе? Примітно, що згаданий С. Ковганюк полемізував з приводу співвідношення духу і букви з О. Фінкелем, який теж обстоював критерій естетичної рівнодії, вказуючи на збіжність функцій різномовних засобів (відмінних структур). А К. Чуковський, вимагаючи від буквалістів перекладати “усмішку – усмішкою”, водночас шпетив за свавілля перекладача, який замінював “невдалі” жарти автора оригіналу своїми [3, 61 та 289].

1791 року в Англії А.Ф.Тайтлер вказував, що читач перекладу повинен відчувати те саме, що й читач оригіналу, а досягається це, на його думку, передачею змісту, стилю і легкості першотвору. Його земляк М. Арнольд 1861 року теж зазначав, що переклад має впливати на своїх читачів так само, як, вірогідно, впливав на свої перших читачів оригінал. Проте М. Арнольд зразу ж підкреслював, що ніхто із сучасників достеменно не відає, як греки сприймали Гомера, а тому відповідність перекладу оригіналові залишається перевіряти на почуттях тих, хто добре знається на грецькій мові й літературі. Філолог-еллініст Віламовіц-Меллендорф, вважаючи, що мета перекладу – справити на сучасника таке саме емоційне враження, яке справляв у свій час першотвір, ілюстрував свою засаду перекладом з німецької мови давньогрецькою і латинською, хоча, як слушно зауважує А. Федоров, судити він міг лише про враження своїх сучасників, а не про сприйняття в добу античності [4, 35].

Парадоксально, але саме А. Федорову належить таке визначення: „Повноцінність перекладу означає вичерпну передачу смислового змісту першотвору и повноцінну функціонально-стилістичну відповідність йому” [4, 127]. Ці слова часто цитують, не помічаючи, що функцію тут поширено лише на стиль, а зміст ототожнено зі „смислом”, тобто категорією мислення, а не мови, для якої був би більш прийнятним термін „значення”. Але чия свідомість має бути орієнтиром для перекладача, крім власної? У чиїй ще слід знаходити смисл? З яким колом читачів звірятися, крім свого?

Література:

1. Ковганюк С. Практика перекладу (З досвіду перекладача). – Київ, 1968.

2. Jerome. Letter to Pammachius // The Translation Studies Reader. Ed. by L. Venuti. 2nd ed. – Routledge, 2004.

3. Чуковский К. Высокое искусство. – Москва, 1968.

4. Федоров А. Основы общей теории перевода (Лингвистические проблемы). Изд. 4-е. – Москва, 1983.


Артюх В’ячеслав О. – канд. філос. наук, доцент, СумДУ (Суми)


ПРО НАРАТИВНО-ЛІНГВІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ В ІСТОРІОЛОГІЇ


Одним з найцікавіших явищ у розвитку філософсько-історичного знання другої половини ХХ століття стала поява лінгвістичної версії критичної філософії історії. На англо-саксонському інтелектуальному грунті в 60-х роках від аналітичної філософії мови відбрунькувалася окрема область її досліджень – філософія мови історичного наративу (Ф. Анкерсміт, Л. Мінк, С. Банн, Х. Келнер, Л. Госман, Ф. Кабарда та Г. Вайт). Основоположною характеристикою наративно-лінгвістичної історіології є намагання розглядати світ історії як лінгвістичну конструкцію.

Для цієї нової філософії історії текст є не просто шар, крізь який ми дивимося на минулу історичну реальність. Текст – це те, на що в першу чергу повинен дивитися історик, тобто текст – це центр історичної роботи. На противагу старій філософії історії нова постулює не-очевидність і не-прозорість історичного тексту, підкреслює важливість і складність його прочитання, що веде до концентрації уваги автора й читача на конфліктах, коливаннях, амбівалентностях, двозначностях тексту, в яких і виявляється ця «не-прозорість».

Реальність є те, що позначається, тобто референт. Міркуючи про референційність історичного тексту важливо чітко розуміти, про який саме тип історичного тексту йде мова. У історії й у філософії історії прийнято розрізняти первинний історичний текст – автентичне історичне (археологічне, літературне, художнє) джерело, смисл і значення якого задані конкретно-історичним соціокультурним фоном та самосвідомістю автора, і вторинний історичний текст – наукові статті, монографії, що реконструюють історичну реальність на основі знання первинних текстів. Це знання досягається проникненням дослідника всередину первинного тексту і переробкою його смислу й значення в контексті нових соціокультурних обставин. З нашої точки зору, вторинному історичному тексту (а саме про нього йде мова в новій філософії історії) завжди повинен відповідати референт. Він репрезентує ту реальність, яка відображається в тексті.

Отже, наративна філософія історії бачить історіографічні проблеми навколишнього світу як проблеми в першу чергу текстуальні й лінгвістичні і пробує вирішувати їх лінгвістичними засобами та методами. Наратив для нових філософів історії не є просте оповідання (telling story). Всі асоціації із звичною нарацією тут недоречні. Йдеться не менше, ніж про наратив «як спосіб історичної інтерпретації», і ключовим словом тут є мова. Слова наративу є для них свого роду гачки, чіпляючись за які реальність входить в мову. На думку цих нових істориків документи відображають лише частину минулого, тому історику необхідна також апелювання до естетики, літератури, мистецтва, і нарешті до свого «Я».

Наратив нової філософії історії задається системою виразних засобів (художньою мовою), а також особистим досвідом (враженнями і переживаннями) дослідника. Правда, нова філософія історії постійно вказує на необхідність корегуючої ролі референта в написанні наративу, але мова наративу при цьому все таки абсолютизується. Так через мову наратив вводить читача в свій світ художньої реальності, постійно укріплюючи й підтверджуючи її необхідними виразними засобами. При цьому сам автор наративу вже знаходиться всередині цієї реальності і для нього виразні засоби перетворюються на події цієї реальності, художньої, а не історичної. Автор наративу вводить і читача не в світ об'єктивної історичної дійсності, вільно інтерпретованої в контексті його самосвідомості і даної соціокультурної ситуації, а в світ художньої рефлексії, в світ ідеального, і в цьому випадку існування референта стає неефективним, орієнтація на нього втрачає будь-яке значення.

Захоплення представників наративної історіології риторикою формує не наукове, а художнє відношення до історичного тексту; висловлювані в ньому події підкоряються не логіці їх дійсного розвитку, а логіці побудови тексту художнього твору, законам умовності вибраного жанру. Якби не постулат референційності, то історичний наратив нових філософів історії неможливо було б відрізнити від наративу літературного. Основна ж їх відмінність полягає все таки в тому, що історичний наратив, незважаючи на те, що він може містити в собі фантазію й вигадку, все ж таки при цьому зберігає необхідний для науки (знання) ступінь адекватності об'єктивній дійсності. У літературному ж наративі зміст дійсності може ідеалізуватися і не співпадати із справжньою реальністю. Нова філософія історії якраз і прагне створити такий історичний наратив, який був би одночасно результатом дослідницької діяльності (дискурсу) і художньої творчості.

Першим найповніше сформулював цей механізм наративної філософії історії Гейден Вайт в роботі «Метаісторія: історична уява в XIX столітті» (1973 р.). Тут Вайт досліджує стиль роботи істориків XIX століття (Мішле, Ранке, Токевіля, Буркгарда) і виявляє різні характеристики історичного процесу, запропоновані ними, а також стиль роботи філософів історії XIX століття (Гегель, Маркс, Ніцше, Кроче) і виявляє можливі теорії філософії історії. Він підкреслює, що «вважає історичну роботу дослідженням вербальних структур у формі наративного прозаїчного дискурсу, що має на меті можливість наративу бути моделлю минулих структур і процесів для того, щоб, репрезентуючи їх в наративі, пояснити якими ж насправді були ці процеси. Мій метод формальний. Я не буду, як це роблять інші історики, аналізувати, що в роботах істориків і філософів історії XIX століття було добре або погано, чи відповідають вони реальному історичному процесу чи ні. Я прагнутиму ідентифікувати структурні компоненти цих робіт» [1, 23]. Вайт підкреслює, що теорії й концепції аналізованих ним мислителів менше всього залежать від точного викладу історичних фактів і рефлексії над цими фактами.

На наш погляд, немає потреби вважати, що лінгвістика, література та історія створюють якесь нове мета-поле для історичних досліджень. Їх уніфікація навряд чи можлива. Об’єднати лінгвіста й філософа може лише проблема історичної інтерпретації. Та головний критерій роботи історика – свідчення – залишається в лінгвістиці незатребуваним.

Література:

1. Уайт Хайден. Метаистория. Историческое воображение в Европе ХІХ века. – Екатеринбург, 2002.


Садівничий Володимир О. – ст. викладач, СумДУ (Суми)


Загальномовні ЕКСПРЕСИВИ як вияв публіцистичності поезії


Загальна теорія публіцистики в українській науці, на думку В. Різуна, Т. Трачук, В. Галич та інших дослідників, розпочалася на межі 50–60-х рр. ХХ ст. За цей час створено низку праць щодо визначення місця публіцистики в загальній системі літературної творчості, у розробленні жанрів, виробленні медійних принципів і функцій. Серед вітчизняних теоретиків до питань потрактування поняття «публіцистика» зверталися В. Здоровега, В. Рубан, Д. Прилюк, І. Валько, Д. Григораш, К. Кухалашвілі, А. Москаленко, М. Шлемкевич, Й. Лось, інші. Склалися енциклопедичні та словникові визначення. Щоправда, всі вони різні, іноді до заперечення. Ми виходимо із твердження професора Й. Лося, що публіцистика – «це словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності» [1, 24].

Поетичні твори цього жанру відзначаються поєднанням глибокої ідейності з емоційною схвильованістю. У них, паралельно з образним відображенням дійсності, автори також оперують науково-філософськими поняттями. Публіцистичність поезії, окрім усього іншого, виявляється не стільки в утвердженні існуючих порядків, скільки в сумнівах щодо їх правомірності, утвердженні або запереченні певної думки. Вказані риси автори також проявляють через систему експресивних лексичних одиниць, серед яких чільне місце належить експресивам трьох основних класів – експресивним іменникам, прикметникам та дієсловам, що беруть активну участь в увиразненні мовлення літератора, у зв’язку з особливостями використання семантики експресивного слова в художньому чи художньо-публіцис­тичному тексті.

Саме загальномовні експресиви як вияв публіцистичності поезії й стали об’єктом нашого дослідження. А предметом – поетична публіцистика поета-шістдесятника М. Данька.

Загальномовні експресиви зрозумілі й доступні кожному мовцеві, їх фіксують словники, а також більш чи менш часто вживають комуніканти. Потрапляючи до художньо-публіцистичного тексту зі своїми узуальними значеннями, їх відтінками, здебільшого специфічною фонетичною організацією та формальними ознаками, експресивні слова, поєднуючись із експресивами інших рівнів, часто набувають індивідуальних рис, стають фактом породження мовлення окремим індивідом і засобом увиразнення художньо-публіцистичного тексту, виявом його абсолютного антропоцентризму. Візьмемо для прикладу чотири рядки твору, в якому М. Данько змальовує кар’єриста: «У вищих за себе чином, мов дівка, залюблений. / Допоки не перескочить на верхню щаблинку. / Спочатку ніби чманіє, мов заєць розгублений: / «Скидаючи шапку на підлу людинку?» [2, 174].

Тут римуються між собою емоційно-експресивні слова («залюблений», «розгублений») та загальновживані, які, набувши емоційно-експресивних суфіксів, перейшли в розряд емоційно-експерсивної лексики («щаблинку», «людинку»). Цікавою видається й деталь, що слова «щаблинку» та «людинку» утворені за допомогою суфікса здрібнілості -к-, що дає читачеві більш чітке уявлення про того, хто прагне до влади, – це не «діяч», не «спеціаліст», це й не «людина» а саме «людинка». Відповідно, чіткіше бачаться її прагнення – не посісти достойне якостей людських чи професійних місце і не піднятися на вищий щабель, а саме «перескочити» на «щаблинку».

Передбачити діяльність такого «залюбленого» у вищих «за себе чином» не важко: «забуде поручкатись», «поплеще по спині», нижчі переносяться в розряд «свині», хто не зверху – «нікчеми», «характером ниці» тощо. При такому розвиткові теми слід сподіватися авторського моралізаторства. Однак М. Данько йде іншим шляхом і закінчує твір знову ж таки за допомогою емоційно-забарвленої лексики, майже парадоксально: від такої діяльності кар’єрист «... Помер отруєний газами / Власного виробництва» [2, 174].

Для характеристики героїв творів, для змалювання картин М. Данько послуговується пестливими, здрібнілими, згрубілими, лайливими та іншими словами з розряду емоційно-експересивної лексики: «рослинка», «жіночки», «бандюги», «хамло», «погань», «пики», «виродки», «нікчема», «хвойда» тощо. Ділячись із читачами за допомогою цієї лексики думками, враженнями чи переживаннями, літератор-публіцист веде мову на найвищому регістрі, і надрив, який відчувається в його голосі, не складає враження відірваності від дійсності та проголошення модно-високих істин.

На емоційно-експресивній лексиці тримається фактично кожна строфа публіцистичної поезії «Ох, якби ж то наше поле...». З-поміж них і слова, утворені за допомогою суфіксів (пестливості -ісіньк- «звичайнісінькі», здрібнілості -к- «бур’янинка», «вусики»), і власне емоційні, що слугують для позитивних чи негативних емоцій, викликають уявлення й асоціації («не кохати, розлюбити»; «кров’ю перемиті»; «зухвало обертався»; «на синіх неба тацях»; «відвернутись, занехаяти своє»), і близькості до експресивно-забарвлених – із переносним значенням («щебетали солов’єм»), і успадковані зі старослов’янської («зело»): «Як же можна відвернутись, / Занехаяти своє? / А вони ж, проклявши утиск, / Щебетали солов’єм!» [2, 120].

Через емоційнозабарвлену лексику М. Данько відкривав і своєрідні кодекси вимог до себе, що, врешті, поставали узагальнювальними постулатами: «Підозрюю: вже Кармалюк / Ліпився з мене на гадюк... / Евакуація. Війна. / Немов розрядка – чорна віха. / Лише в ненависті утіха ж, / Лише в проклятті жив сповна!» [2, 59]. Також із її допомогою малювалися більш чіткі картини, що яскраво поставали в уяві читача. До названих, наприклад, можна віднести такі словотвори, як «Чорти горох на морді молотили», «діла криваво-чорні», «схарапудилось перо» та інші.

Особливим емоційним забарвленням відзначаються метафоричні конструкції, побудовані на взаємопроникненні абстрактної книжної лексики з народнорозмовною. Внаслідок цього відбувається зіткнення різних мовно-експресивних джерел і формується іронічна оповідь: «концепція лакиз», «попіл імперій». Послуговувався М. Данько у творах: перифразом – «кандидати в сніжні тундри», «кривавий урожай», «слуги крісла і чинів», «жовтневі ланцюги»; метафорами-прикладками, подаючи за їх допомогою порівняння без допоміжних слів – «золото-волошкове», «людина-крапля», «модрини-струни», «ліврейно-ліверний роман»; синкретичними та метафоричними епітетами, які несуть велике виражальне значення тексту соціальної комунікації – «серце стрепенулось крилато», «басувала біла весна», «таємницю відчувати жаско», «п’янка ласка».

Отже, у публіцистичній поезії загальномовні експресиви – явище стилістичного порядку, мовностилістичний прийом. Саме це, допомагаючи авторові урізноманітнити своє повідомлення, зробити його більш оригіна-льним і цікавим, виступає засобом глибшої передачі того чи іншого явища, є одним із найзначніших виявів публіцистичності поезії.

Література:

1. Лось Й. Д. Публіцистика й тенденції розвитку світу : навч. посіб. для вищих навч. закл. ІІІ–IV рівнів акредитації / Лось Й. Д. – У 2 ч. – Ч. 1. – Львів, 2008.

2. Данько М. Й сонця прихилив би!.. : [поезії] – К., 1991.


Опанасюк Валентина В. – ст. викладач, СумДУ (Суми)


ЕТНОМЕТОДОЛОГІЯ ЯК СПОСІБ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕКСТУ:

РОЗШИРЕННЯ МЕЖ ПІЗНАННЯ В СУСПІЛЬСТВОЗНАВЧИХ НАУКАХ


Перспективу дослідження суспільних процесів визначає домінування комплексних підходів. Комплексний підхід, використаний американським соціологом Гарольдом Гарфінкелем у 50-60-х рр. ХХ ст. при розробці етнометодології, поєднував екзистенціалізм, лінгвістичну філософію Л. Вітген-штейна, “діалектичний гіперемпіризм Г.Гурвіча” з методи дослідження феноменологічної соціології, культурної та соціальної антропології. Сучасна етнометодологія розвивається в рамках таких основних течій як аналіз розмовної мови, етнометодологічна герменевтика, аналіз повсякденності, досягнення консенсусу в науковому дискурсі, та має своїх прихильників (створила школи) в США, Франції та Великобританії.

Основним джерелом дослідження в суспільствознавчих науках є текстуальний аналіз, стосується це первинних джерел інформації, звітів про емпіричні дослідження чи наукових праць. Традиційно дослідники розглядали текст як “вікно”, “провідник” у предметний світ, шукали за лінгвістичними одиницями конкретні факти, події, явища. Відтак, об’єктивний світ і текст як світ суб’єктивного сприйняття розмежовувалися. Етнометодологія змішала і, таким чином, поєднала об’єктивний і суб’єктивний світи. Якщо традиційна соціологія розглядає текст як пасивне джерело інформації, ширму, за якою світ речей живе своїм життям, то етнометодологія звертає увагу на активність тексту, його здатність конструювати реальність. Первинно етнометодологія виникла для аналізу текстів, які активізують діяльність людини в буденних, часом, побутових ситуаціях. Проте, приховані перспективи розвитку етнометодології сягають текстів, створених не тільки на мікрорівні, але так само на інших рівнях суспільного життя.

Можливості етнометодології дозволяють досліджувати текст тут і зараз (ситуаційно), враховуючи одночасно просторові межі процесу конструювання дійсності. Конкретним прикладом такого конструювання є формування національної ідеї з наступним втіленням проекту в життя. Достатньо широкими є прогностичні можливості етнометодології, оскільки згаданий метод дозволяє поєднати історичний і культурний досвід з особливостями текстуального аналізу, задіяти активні практики цільової аудиторії, структурованої за статусною приналежністю чи іншою актуальною підставою (місце проживання, професія, фах, рівень освіти тощо) для створення активних моделей суспільного розвитку.

Крім дослідницької роботи, спрямованої на опрацювання текстів, прийоми етнометодології ефективні в практичній діяльності копірайтерів, політтехнологів, журналістів, рекламістів. Зокрема, ці прийоми ще у 80-90-х рр. ХХ ст. несвідомо використовували редактори газети “Комсомольська правда” при створенні заголовків, орієнтованих на молодіжну аудиторію. З метою розширення та активізації інтересу цільової читацької аудиторії у заголовках було посилено увагу до актуальної в молодіжному середовищі, але закритої в радянські часи проблеми сексуальних відносин.

Соціолог Д.Лі вважає, що заголовок має надавати читачеві можливість використовувати різні методи і техніки трактування змісту, що імпліцитно приховані в ньому як послання чи інструкція [1, 69]. Серед прийомів активізації читацької аудиторії (“читання згідно з інструкцією”) етнометодологи називають такі “інтерпретативні практики та схеми” як використання формату загадки (зокрема, референціальної загадки), “ухил” у необхідному напрямку, інсталяція події в текст, подієва та категоріальна організація тексту. Проведений нами етнометодологічних аналіз заголовків передовиць друкованого органу КПУ “Робітнича газета” за лютий 2009 р. в поєднанні з контент-аналізом дозволив виявити використання переважно трьох інтерпретаційних практик: формату загадки, “ухилу” та інсталяції події в текст. Враховуючи цільову читацьку аудиторію (робітники), кризові явища в економіці та наближення президентських і парламентських виборів, вдалося прийти до висновку про цілеспрямоване нагнітання негативних ефектів сприйняття дійсності. Поряд із цим відзначено відсутність у заголовках передовиць стимулів до активізації політичної діяльності (крім розширення партійних лав і спрямування роботи в просвітницьке русло).

Текст, завдяки внутрішнім активним структурам, здатний викликати різноманітні емоції та спонукати до діяльності/бездіяльності. Внутрішні структури тексту активізують механізми впливу, що можуть носити явний чи прихований характер. Це створює широкі можливості для маніпулювання свідомістю. Один із таких прихованих механізмів активізації – наведення – використовували американські спецслужби в 80-х рр. ХХ ст. для руйнування радянської свідомості шляхом категоріальної інтервенції та специфічної інсталяції історії у суспільну свідомість. Створення громадських (“неполітичних”) організацій зі специфічними назвами “Пам’ять”, “Свобода”, “Меморіал” у поєднанні з поняттями “голод”, “радянська влада”, “тоталітаризм” тощо доповнювали підбір актуальних фактів і подій радянської історії. Водночас, в один асоціативний ряд ставилися поняття “демократія”, “соціальна і правова держава”, “США” тощо. Внутрішні активні структури тексту, що подавалися як актуальний дискурс, перевантажуючи структури свідомості, створювали стрес-ефект, завдяки руйнуванню традиційних структур вивільняли місце для нових практик.

Отже, етнометодологія розкриває нові можливості для дослідження текстів та спрямовує пізнавальну активність у практичну площину. Розширення меж пізнання в сучасних суспільствознавчих науках можливе внаслідок поєднання етнометодології з такими сучасними методами дослідження як мультилінгвістичний та мультикультурний види аналізу, наративний аналіз, контент-, дискурс- та фрейм-аналіз.

Література:

1. Lee J. Innocent victims and evil-doers / J. Lee // Women’s studies international forum. – 1984. – Vol. 1, № 1. – P. 69-73.


Савельев Виктор П. – канд. филос. наук, профессор (Львов)


«ШЕСТОВИЗАЦИЯ» КАК СПЕЦИФИЧЕСКАЯ ИНТЕРПРЕТАЦИЯ ТЕКСТОВ


Философские произведения Л. Шестова произвели шокирующие шокирующее воздействие на его современников. Даже такие мыслители как Н.А.Бердяев, А.М.Ремизов, разделявшие в определённой мере идеи Льва Исааковича, отмечали издевательский стиль и своеобразною «противоиронию», присущую текстам Шестова. Под противоиронией беспочвенная интеллигенция Серебряного века понимала «бывшую российскую иронию, перекошенную на всероссийский абсурд». В собранных дочерью философа Н.Барановой-Шестовой воспоминаниях об отце, изданных в Париже в двухтомнике «Жизнь Льва Шестова», приведены, в частности, заметки о бурных дискуссиях, вызванных публикацией в 1905 г. его, выстроенной в афористическом стиле а-ля Ницше, работы «Апофеоз беспочвенности». Один из участников этих дискуссий Г.Л.Ловцкий вспоминал: «Легкомысленные люди грозили своим родителям: „Буду развратничать и читать Шестова» [1,71]. Специфический дискурс Шестова и ныне действует на интеллектуалов то завораживающе, то вызывающе, а случается и прельщающим образом.

Подобно Ницше, Шестов – философ-литератор, подобно Ницше, Шестов – одинокий скиталец, стремившийся в своих философских текстах охватить всю историю человеческого бытия, начиная от искушения Евы змеем и завершая эсхатологией второго пришествия Господа. В желании взлететь над обыденностью, Шестов вырабатывает язык субъективности, вводит имперсональную персональность в интерпретацию художественных, драматургических и собственно философских текстов, от которых он обычно отталкивался в своих размышлениях. Шестов снимает с литературных персонажей маски обыденности и обнажает трагическое лицо самого автора их создавшего. К интерпретации авторского текста философ подходит весьма специфически. Его друг и партнёр в течении многих лет по философским спорам Бердяев называл этот способ интерпретации «шестовизацией». Значение данного термина сам Шестов так объясняет в беседе со своим близким приятелем Б. Фонданом: «…Он (Бердяев – В.С.) всегда упрекал меня в шестовизации авторов, о которых я говорю. Он утверждал, что ни Достоевский, ни Толстой, ни Киркегард никогда не говорили того, что я заставляю их говорить» [1, 58].

Данного пояснения явно недостаточно для того, чтобы надлежаще уразуметь всю качественную спецификацию «шестовизации». Для более отчётливого понимания феномена «шестовизации» целесообразно обратится к метафоре «единой книги», которую В.Хлебников использовал для дискриптного анализа модели универсума как вариативности (или, в соответствии с постмодернистской терминологией Ю.Кристевой, - «интертекстуальности») природных и социально-культурных «текстов», воспринимаемых имплицитно. Следует особо подчеркнуть, что мир, по представлению Хлебникова, есть «текст», или, в определении Р.Барта, – «интертекст». Читатель не может оставаться совершенно безразличным по отношению к тексту, а посему он воспринимает определённый текст либо как читатель-потребитель, либо как читатель-соавтор, пропускающий конкретный текст сквозь сети собственного опыта, существенно влияющего на интерпретацию материкового смысла, первоначально заложенного в данный текст автором. «Шестовизация» как раз и означает подход к текста с позиции читателя-соавтора. Доказательства в пользу подобного утверждения довольно легко можно сыскать в литературно-философских текстах самого Шестова.

Так, в работе «Достоевский и Ницше (философия трагедии)» Лев Исаакович приводит следующее суждение А.Шопенгауэра: «Необходимое условие для понимания как поэзии, так и истории составляет собственный опыт: ибо он служит как бы словарём того языка, на котором они говорят» [2, 408]. Этот шопенгауэрский принцип философ реализует в интерпретации текстов довольно часто, что иногда приводит к диаметрально противоположной трактовке их смысла относительно его буквальной выраженности. Весьма выразительное замечание об источнике проницательности ницшеанских суждений, позволяющее более отчетливо уяснить предпосылки формирования герменевтической методологии «шестовизации», содержится в книге мыслителя «Добро в учении гр.Толстого и Ницше ( философия и проповедь)». Автор, подразумевая Ницше, пишет: «Он научился там различать, где другие ничего не видели. Но откуда взялась в человеке, жившем за „семью уединениями”, такая своеобразная проницательность? Очевидно – источник один: он находил у других то, что видел у себя»[2, 216]. Философские тексты Шестова не оставляют сомнения в том, что именно ему была присуща эта проницательность, восходившая к источнику, которую он приписывал Ницше.

С помощью применения, предложенного У.Эко, концепта «интертекстуального диалога», становится возможным «шестовизацию» представить также как игру смысла, осуществляющуюся посредством игры цитатами и игры цитат. Шестов творит текст с подвижной («карнавальной» по М.М. Бахтину) структурой, реализуемой внутри языка. Вследствие чего введение в материковый текст цитат, не приводит к тому, что внешние заимствования из текстов других авторов выступают по отношению к стержневому смыслу материкового текста как инородные, а, наоборот, они становятся имманентными компонентами данного текста.

Философ не без основания полагал, что культ разума, проявляющийся, в частности, в попытках объяснить иррациональные стороны человеческого бытия, прибегнув к рационалистическому способу сведения неизвестного к известному, на самом деле служит только искусным прикрытием того факта, что жизнь – это, прежде всего, хаос, в котором человек теряется. Исходя из этого, задача философии, по мнению Шестова, состоит в том, чтобы научить человека жить в опасной неизвестности. Философские тексты будут служить выполнению этой задачи только тогда, когда в них будут органично сочетаться иррациональный и рациональный подходы к истолкованию и прояснению действительности, в которой известное на поверку оказывается и не таким уж известным, как это представляется здравомыслию. Использование иррационального подхода (например, опора на библейские и другие мистико-теологические тексты) помогает восполнить то, чего не хватает рациональным суждениям. А не хватает им, по мысли Шестова, - интуитивных прозрений и откровений. Не случайно «шестовизация» формируется под воздействием текстов „безобразнейших людей, не имевших обыденных надежд”, в основном – Гоголя, Достоевского и Ницше [2, 451]. Все эти „безобразнейшие люди” выступали именно против культа разума, а не против самого разума. Шестов в своих произведениях неоднократно подчеркивает, что умозрительная философия и позитивистская наука пытаются критику культа разума представить как критику самого разума, якобы стремящуюся абсолютизировать иррациональную сторону бытия. В свою очередь, рациональный подход к организации текстового материала создаёт необходимые предпосылки для надлежащего прояснения интуитивного откровения и мистического чувствования.

Література:

1.Баранова-Шестова Н. Жизнь Льва Шестова. – Париж,1983. – Т.1.

2. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. – М., 2000.


Скринник Михайло А. – д-р філос. наук, доцент;

Фльорко Лілія Я. – канд. філос. наук, доцент (Львів)


МОВНИЙ ВИРАЗ ЖИТТЄБАЧЕННЯ НАРОДУ

В УКРАЇНСЬКИХ ПОВІСТЯХ М. ГОГОЛЯ


Світ українських повістей Гоголя – це життєвий світ народу, його особливості, самототожність, історична доля, способи самовираження, по суті він підіймає проблему національної ідентичності. У повістях відчутна українськість Гоголя, його ставлення до України. Проте питання історичної долі українського народу стало для Гоголя надзвичайно складним і пекучим. Критично-песимістичне ставлення до історії народу збігається в нього зі ставленням до власної персони. При цьому ставлення до України в початковий і заключний періоди своєї творчості є діаметрально протилежними.

Як стверджують дослідники, внутрішній світ Гоголя сформувався розщепленим на дві суперечливі сили: одна спрямовувала його, як учив Сковорода, пізнати себе й бути собою, інша – бажала слави, визнання. Перша розбурхувала в ньому українця і патріота, друга – офіційна з російськими великодержавними амбіціями – глушила цей патріотизм. Адже, маючи «російську душу», можна почуватися комфортніше в середовищі російської імперської творчої еліти, аніж вчуваючи себе інородцем. В одному з листів він зізнається: «Я сам не знаю, какова у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малоросиянину перед русским, ни русскому перед малоросиянином» [1, 246]. Дилему „російськість” – „українськість” Гоголя досліджував Є. Маланюк (стаття „Гоголь – Ґоґоль”), а С. Єфремов наголошував на двоєдушності його натури („Між двома душами”). О. Мендельштам був переконаний, що Гоголь мав у душі свій сховок, у якому він жив українським життям. Проте ми тут наголошуємо на українофільському періоді творчості письменника, який, за дослідженням Г.Грабовича, складає чотирнадцять років творчого життя (з 1829 по 1842 рік). У цей час він прагне визначити причини політичного небуття України і, послуговуючись прийомом романтичної іронії, в його повістях переплелися жарт і внутрішній біль, простацьки щире і «глибоко удаване» Цей прийом у спрямований на те, аби збудити в читача почуття непереборної суперечності між умовним і безумовним, повиннісним і необхідним, правдою і фальшю, простацьким і піднесеним в українському світі. Постає питання: чому свої повісті він пише російською мовою, якщо глибоко переймається долею України? Адже реалізація людини як особистості насамперед здійснюється на основі національної мови, нею вона підкреслює свою значущість і визнає самоцінність іншої, тому що мова є тим „природнім середовищем, в якому здійснюється самоідентифікація” [2, 79].

Мовна самоідентифікація є однією з форм творчості людини, засобом самопізнання, самоздійснення, реалізації внутрішнього „Я”, і, нарешті, віднайдення свого соціального призначення. Властива людині діалогічність, будучи вкоріненою в природну мову, дозволяє людині заглибитись у власні смисложиттєві цінності, а відтак постає дієвим засобом подолання внутрішньої самотності. Нагадаймо, що Гоголь мав почуття нестерпної самотності, причиною якої, вважав С. Єфремов, була його «дводушність». Адже, за словами І. Франка, „…в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою” [3, 265]. Саме у мові нація кодує свою культуру, духовність, історію, ідеали, цінності, свій багатовіковий досвід, власну самобутність та неповторність. Гоголь, на наш підхід, працюючи над повістями, виходив з того, що національна мова – це могутній спосіб реалізації духовної культури народу. Як мова кожної людини має індивідуальні риси – зі своєрідною лексикою, з уподобаними словами та зворотами, з простою чи складною будовою речення, так і мова цілого народу має свої виразні, неповторні, тільки їй притаманні властивості, що виражені не лише певними правилами сполучення звуків у слова й слів у речення, але й становить систему смисло-образів і символів, які виражають життєбачення і світогляд народу. Так, з порівняння сюжетів, художніх прийомів та образів інтермедій з текстами українських повістей випливає, що приступаючи до праці над ними, Гоголь спирається у виборі літературно-художніх прийомів зображення українського світу на національну духовно-культурну традицію. Використовує класичні персонажі інтермедій для власної інтерпретації українського світу. Парадоксально, але виклад повістей російською мовою у нього став засобом протиставлення одного світобачення – російського як „чужого” іншому – українському, „своєму” на основі майстерного вмонтування в оповідь численних українських слів та зворотів. Так, лише у „Тарасі Бульбі” „налічується 1085 українських слів в різних комбінаціях повторення” О. Стромецький наводить список українських слів, що проходять через усю творчість письменника [4, 60]. Список вміщує шість груп, кожна з яких охоплює слова певної категорії. Застосовуючи українські ідіоми, назвиська людей, назви одягу, страв, господарського начиння та описуючи особливості способу життя, Гоголь завдяки застосуванню російської мови показав імперії, що українці є самобутньою нацією зі своєю мовою, усталеними традиціями, своєрідною культурою, способом життя та світобачення.

Підкреслимо, що символи „Повістей” не просто „художні”, а насамперед „культуро-духовні” і виражають у раннього Гоголя український світ, тоді як у пізнього вони є символами християнського життєбачення взагалі. Так, символ „горілка” і в Гоголя, і в інтермедіях є чортячим напоєм і водиться в місцях де розкошує чорт – це шинок та корчма. Вагоме місце посідає танець. Проте, центральний символ повістей – «непритомне місце», що стало оселею для „водила”, нечистого духу, що вводить людей у блуд. Символ „прокляте місце” у „Страшній помсті” ним є цвинтар, як символ українських „мертвих душ”, що за свій гріх не матимуть спокою повіки. Символ дитини – означник майбутнього України, якого вона не має. Сказане вище, на наш погляд, пояснює чому українська мова не стала для Гоголя внутрішнім імперативом.

Література:

1. Гоголь Н. В. Собрание сочинений: В 6-и т. – М., 1950. – Т. 6.

2. Скринник М. А. Наративні практики української ідентичності: доба Романтизму: Монографія. – Львів, 2007.

3. Франко І. Двоязичність і дволикість // Франко І. Мозаїка. – Львів, 2001.

4. Стромецький О. Гоголь. – Львів, 1994.


Кожемякіна Оксана М. – канд. філос. наук, ЧДТУ (Черкаси)


ПРОБЛЕМА ДОВІРИ В КОМУНІКАТИВНІЙ ФІЛОСОФІЇ


Довіра як основа взаєморозуміння та згоди постає важливою категорією комунікативної практичної філософії. Прийняття довірчого рішення має важливі соціальні наслідки, стимулюючи людей до кращих проявів, до відкритості світу, до активізації діяльності. Довіра постає як один з найважливіших ресурсів забезпечення ефективної комунікації, як стимулюючий чинник у розвитку відкритих стосунків з навколишнім світом, як виправдання ризику при покладанні на інших для досягнення очікуваних результатів. В довірі чітко проявляється залежність міри ризику від очікування бажаного, результативності та виправдання очікуваного. В структурі довіри можемо виокремити довірчі очікування, що містять бажаний результат соціальної взаємодії, поєднуючи в собі раціональний, емоційний та етичний компоненти, а також саму реалізацію діяльності в напрямку досягнення бажаного результату.

Оскільки специфіка довіри полягає в чіткій залежності майбутнього результату від об’єкта довіри, від дій того, кому вона виявляється, коли на іншого покладаються певні сподівання, то слід говорити насамперед про суб’єкт-суб’єктні стосунки. Слідуючи термінології цілераціональності К.О.Апеля, таке відношення можемо назвати стратегічним, на відміну від інструментального, яке передбачає суб’єкт-об’єктні стосунки. Тобто визначаємо довіру як взаємодетерміновані відносини типу «Я - Інший», специфіка яких полягає у визнанні взаємозалежності та взаємопокладання через наявність спів-відповідальності. Також зазначимо, що специфічною ознакою міжособистісної довіри є те, що вона виникає саме на тривкому просторі між Я і ТИ, позначаючи співпричетність та погоджену іншість.

Довіра розглядається нами в контексті обумовленості її етико-культурною спільнотою. Раціональне взаєморозуміння, підґрунтя якого полягає у моральному ставленні людей один до одного, «забезпечуються довірою до іншого, тобто тоді, коли відомо, що можна зазвичай очікувати від іншого. Ці очікування і утворюють той обрій наочностей традиційних життєвих форм і структур соціокультурної спільноти, які викликають довіру й які завдяки безпосередній інтеракції суб’єктів забезпечують людське взаєморозуміння щодо основних смислових взаємозв’язків повсякденності» [1, 43]. Довіра позначає міжсуб’єктні стосунки, які обумовлені етикою дискурсу, встановленими нормами взаємодії та взаєморозуміння, оскільки довіра виступає як готовність бути залежним від Іншого при неможливості контролю.

Стимулюючи відносини відкритості, довіра сприяє становленню дискурсивної комунікації. На думку Ю.Габермаса, ми маємо перейти від мови, яка є комунікативною дією, до мови як дискурсу, оскільки «дискурсивне обґрунтування перетворює тлумачення на інтерпретацію, твердження на пропозицію, пояснення на теоретичне пояснення і виправдання на теоретичне виправдання» [2, 87]. Саме це і має створити мережу зв’язків відкритості, спрямованих до взаємовизнання, що і уможливлює розповсюдження культури довіри. Довіра постає як система солідаристських стосунків інтерсуб’єктивного визнання, що відбувається в ході комунікативної інтерпретації.

Визнання є важливою умовою виникнення відносин довіри. Як заз-начає Ф.Фукуяма, «довіра виникає в тому випадку, коли суспільство поді-ляє певний набір моральних цінностей і його члени внаслідок цього можуть покладатись на передбачувану і чесну поведінку один одного» [3, 257].

Слід відзначити, що культура довіри не є абстрактним загальним поняттям, позбавленим культурно-етнічних залежностей. Навпаки, довіра в якості інституціалізованих джерел має історично обумовлені соціокультурні (етичні, релігійні) системи, які уможливлюють через формування конкретної моральної спільноти стосунки взаємодії та взаєморозуміння. В межах проблематики комунікативної філософії визначаємо довіру як таку, що репрезентує суб’єкт-суб’єктні стосунки не тільки як реакцію на дії іншого, а й передбачає певну інтерпретацію, опосередковану етичною складовою комунікативної спільноти.

Виявлена довіра володіє тією потужною силою, яка заставляє людей проявляти свої кращі якості, поводитись більш відповідально та чесно, ніж за умови застосування силових методів та потужного контролю. Довіра постає як благо для того, кому вона виявлена, адже співпричетність до суб’єктності Іншого – цінність блага як такого. Тому потрібно говорити про формування «культури раціональності» як культури аргументації та обґрунтування у побудові продуктивних відносин довіри, акцентуючи увагу на таких етичних якостях, як відповідальність, чесність, виваженість, професіоналізм, взаємність, самокритичність. Окрім того, поступове ускладнення рольових стосунків робить неможливим підпорядкування абсолютно всіх соціальних дій умовам контракту, тому на перший план виходять саме такі соціокультурні детермінанти, як довіра та відповідальність.

Література:

1. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К., 1999.

2. Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс – дві форми повсякденної кому-нікації // Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. – К., 1996.

3. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию. – М., 2004.


Медведь Елена Н. – канд. филол. наук, доцент;

Максюта Антонина – аспирант, СумГУ (Сумы)


КОГНИТИВНЫЙ АСПЕКТ КАТЕГОРИИ КВАНТИТАТИВНОСТИ


Категория количества, наряду с категориями качества, субстантивности, сущности и явления, причины и следствия, необходимости и случайности принадлежит к универсальным категориям, в основе которых находится реальная действительность во всем многообразии ее репрезентаций. В бесконечном многообразии мира все виды и формы материи характеризуются качественной и количественной определенностью, которые существуют в неразрывном единстве. Всякое качество неизбежно основывается на количестве, качественные различия в конечном счете связаны с наличием или отсутствием определенных составных элементов.

Количественные характеристики объективного мира познаются путем исчисления и измерения, что обусловливается самой природой вещей и явлений. Аристотель отмечал, что «всякое количество есть множество, если оно счислимо, а величина, если измеримо» [1, 164]. Предметы окружающего мира могут быть дискретными, однородными, т.е. поддающимися счету. Наряду с этим существуют явления и вещества, аморфность, непрерывность, неоднородность которых не позволяет их сосчитать. Только дискретные предметы непосредственно считаемы, вещества поддаются счету «лишь при условии их предварительной дискредитации с помощью единиц измерения» [2, 138] (two apples, но: two litres of milk). Исчисление бывает прямым и косвенным. Люди используют различные системы счисления, объективируемые экстралингвистическими и лингвистическими факторами.

Методологической основой понимания количества выступает его философское толкование. Философы разных времен признавали наличие качественных и количественных изменений в мире. Современная философия, раскрывающая наиболее общие закономерности развития природы, общества, мышления, пути их познания, рассматривает количество как категорию, которая непосредственно относится к элементам диалектических законов, представляющих собой один из способов выражения относительного единства диалектики, логики и теории познания [3, 105]. Возрастающее влияние философии на современную лингвистику сказывается на метаязыке последней. Диалектика вещей тождественна по сути диалектике понятий, отображающих объективную реальность [4, 188], вербализуема языковыми средствами.

Процесс познания количественных отношений происходит от простого к сложному, от конкретного к абстрактному. Абстрактное представление о числе постепенно вытесняет аспекты конкретного и предметного. Относительная независимость количества от качества одних и тех же материальных объектов выражена, во-первых, в том, что одна и та же количественная определенность характерна для разных материальных объектов, и, во-вторых, в том, что количественная определенность имеет смысл и может логически мыслиться даже тогда, когда не существует объектов, имеющих такую количественную определенность. Отражение количественных отношений и выражение их в языке стало возможным лишь в результате абстрагирующей работы человеческого мышления: «Математика, оперирующая отвлеченным числом, отвлеченною величиною, возможна лишь тогда, когда язык перестает ежеминутно навязывать мысль о субстанциональности, вещественности числа, а в противном случае, величайший математик и философ, как Пифагор, должен будет остаться в его субстанциональности» [5, 424-425].

Понятийное содержание количества базируется на объективно существующих отношениях. Не следует отождествлять конкретно-предметное содержание вещей с логической категорией количества. Последняя является производной по отношению к количеству как онтологической сущности особенностей объектов окружающей действительности. Мышление предполагает наличие логико-категориальной структуры, системы логических категорий, одно из центральных мест в котором занимает категория количества.

Взаимозависимость языка и мышления предполагает связь языковых и логических категорий, о тождественности которых не может быть и речи. Одно и то же количество может быть по-разному выражено не только в разных языковых системах, но и в пределах одного языка (two, pair, couple, etc.). Прежде чем стать составляющим языка, объективный мир воспринимается человеком благодаря ощущениям, которые отражаются в сознании. Количественные отношения в языке определяются смысловой зависимостью от экстралингвистического окружения, которое проходит через концепт и образует определенную форму. В каждом конкретном языке слово содержит в себе определенный объем понятийного материала, полученного в результате отображения в мозгу человека окружающего мира в зависимости от конкретных экономических, культурных, социальных и природных особенностей жизни данного языкового коллектива. В процессе формирования слова принимает участие воображение человека. Осознанные предметы, явления, их признаки объективируются в языке, единицы которого регистрируют и закрепляют в своих смысловых структурах приобретенный социальный опыт. Язык выступает посредником между действительностью и сознанием, представляет непременное условие осуществления обобщенного мышления, является его орудием и инструментом.

Языковая категория количественности прошла огромный путь развития, начиная с операций над конкретными предметами. Поступательно в языках формировались количественные категории, детерминированные качественными различиями классов предметов. Языки вербализуют количественное многообразие, абстрактные лингвистические концепты и формы их воплощения. Языковая категория количественности оказывается настолько многоаспектной, что она охватывает не только лексику, но также и морфологию, реализуется в морфологической категории числа и особой части речи – числительных. Сфера количественности в развитых европейских языках, многообразна и пестра, она касается всех ярусов языковой структуры – словаря, словообразования, морфологии, синтаксиса.

Литература:

1. Аристотель. Метафизика: в 4 т. – М.: Мысль, 1975. – Т.1.

2. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л., 1972.

3. Пилипенко Н.В. О категориях диалектики в диалектическом материализме // Философия науки. – 1990. – №11.

4. Ахлибининский Б.В., Храленко Н.И. Теория качества в науке и практике: методологический анализ. – Л., 1989.

5. Потебня А.А. Психология поэтического и прозаического мышления // Хрестоматия по истории русского языкознания / Сост. Ф.М. Березин. – М., 1977.


Дорда Виталий А. – аспирант, СумГУ (Сумы)


К ВОПРОСУ О Нецензурной ЛЕКСИКЕ


Среди большинства теорий происхождения языка есть и такая, согласно которой язык произошел от жестких выражений [1, 18]. Язык возник из потребности дикарей-неандертальцев обмениваться сигналами на расстоянии. Такими сигналами могли быть только короткие, эмоциональные и недвусмысленные окрики. Из современных слов к ним ближе всего проклятия и восклицания [2, 159].

Филологическая концепция, заключающаяся в том, что праязык — ругательства, является вполне логичной. Изучены языки аборигенов, отсталых, изолированных, находящихся на ранних стадиях развития народов и т.д. Во всех случаях структура лексики подобна нашей, современной. В любом примитивном языке есть свои оскорбления, ругательства, нецензурная лексика, табуированные слова. Причем и категории везде одни и те же: богохульство, сравнения с грязным и зловонным, все связанное с отправлением естественных надобностей и сексом [1, 18].

В примитивных языках можно, как в современном английском, подобрать ряд синонимов с разной степенью грубости. Возможность говорить как более грубо, так и более мягко, похоже, существовала во все времена. Косвенные указания на то, что ругались и древние египтяне, и древние евреи, есть в Ветхом Завете [1, 19].

Распространенными были попытки искать корни ругательств вовне, в других странах. Так, в русском мате видели татарские истоки. Английским вульгарным словам приписывали скандинавское происхождение и т.д. Никаких серьезных доказательств этому нет [2, 160]. Эти слова выделяются, звучат необычно, оскорбляют, шокируют. И скорее всего, простые, грубые, примитивные слова — не отходы нашего языкового производства, а его грязная, но плодородная почва.

Легенды о том, что все плохое приходит со стороны, от нехороших других, обусловлены тем, что люди склонны подсознательно возвышать, облагораживать себя, свою семью, свой род и народ [3, 47].

Взаимное влияние людей, наций и языков всегда сказывается. Но все народы имеют и свои собственные, причем почти всегда свободно конвертируемые ругательства. Каждый язык по-своему «велик и могуч».

Общество всегда старалось отказаться от самых грубых слов, запретить их устное, а тем более печатное употребление. Однако на практике это невозможно. В речи все гибко и подвижно. Граница между «хорошими» и «плохими» словами условна, скорее это и не граница, а плавный переход. Лишних слов в языке нет, все они, в том числе и грубые, нужны. Не случайно развитие языка идет в обе стороны — и во все более возвышенную, и во все более низменную. Количество грубых слов вовсе не убывает, скорее наоборот [1, 21].

Сленг (жаргон, арго) – это слой лексики, не совпадающий с нормой литературного языка, слова и выражения, употребляемые определенной социальной группой. Такая группа может быть как достаточно узкой (рэп-музыканты, ученые-химики, воры-карманники и т. п.), так и очень широкой (тинейджеры, студенты, болельщики, телезрители). На определенном этапе часть сленговых слов и оборотов переходит в массы, становится всем понятной. При этом они еще долго продолжают оставаться нелитературными, а потому смелыми, неформальными, повышенно эмоциональными.

Сленг – тип речи, используемой в неформальных ситуациях, когда человек чувствует себя комфортно с тем, с кем общается (друзья, коллеги, семья), и уверен, что его правильно поймут. Такая речь «без галстука » более интимна, часто окрашена в юмористические тона, делает разговор более «теплым», сближает людей [4, 15].

Границы «общенародного» сленга очень подвижны. Это как бы языковое экспериментальное поле. Здесь обкатываются как новые в языке слова, так и слова старые, но употребляющиеся в необычном, свежем значении. Естественно, приходит все сначала из определенных социальных групп. Так, многие английские слова попадают к нам, в русский, через молодежные передачи, язык музыкантов, спортсменов и т. д. Лишь потом они становятся все­общими, долго еще сохраняя налет неформальности. Сленговые слова на начальном этапе выходят за рамки обычного языка. Но при абсорбции их «большим» языком от частого употребления свою оригинальность и юмористический оттенок они во многом утрачивают, а через какое-то время становятся вполне тривиальными.

Об одном и том же можно сказать нейтрально, а можно сильно, жестко, оскорбительно. Для последнего в любом языке есть известные всем живущим в нем «опасные» сло­ва. Произносить их при всех, за исключением, в ряде слу­чаев, членов своей узкой социальной группы, считается вульгарным и неприличным. Многочисленные грубые, оскорбительные и унизитель­ные термины люди используют, чтобы выразить отри­цательное отношение к чему-то, а также для того, чтобы са­моутвердиться, показать превосходство над собеседником. Такие слова «окрашивают» все как бы в грязные тона, прини­жая не только то, о чем, но и того, с кем говорят.

Самые «опасные» слова и их производные являются и са­мыми грубыми ругательствами – матом (по-английски – vulgar words, swear words, curse, obscenities). Мат – это не непосредственно сленг. Правда именно в низших слоях общества, где нелитературных жаргонных словечек масса, он обычно употребляется через слово, но и там редко используется в вежливом разговоре. Лишь в особых дискурсах, например, в криминальной среде, мат может быть в ходу и в качестве сленга.

В формальных ситуациях вульгарные слова абсолютно исключены. В классе, офисе и любых официальных местах использовать их совершенно немыслимо. То есть, технически-то возможно, но это неми­нуемо повлечет за собой неприятные для автора-исполните­ля последствия.

В Америке употребление нецензурщины в неадекватной социальной ситуации способно мгновенно и навсегда ис­портить репутацию человека. Неформальная лексика в разговоре подразумевает некую близость, которая совершенно излишня, скажем, в служебных отношениях, осо­бенно между лицами разными по рангу [5, 124]. Эта неуместность излишней близости гораздо сильнее чувствуется в индивидуалистической американской культуре, чем в бытовой русской, сформировавшейся в традициях коммунальных квартир, плацкартных вагонов, лагерей и мало дисциплинированной армии.

К табуированной лексике относится с одной стороны – самое стра-шное и опасное, а с другой – самое грязное, низменное и плохое. И общество инстинктивно старается не подходить к краю, за которым все это начинается. А для начала – просто запрещает говорить о том, что находится за гранью допустимого, будто бы ничего такого и нет.