Г. М. Доброва Грига В. Ю. Теоретичні та практичні аспекти використання наукових результатів нан в економіці України Київ 2010 ббк 65. 9 (Укр)-5

Вид материала

Документы

Содержание 1.3 Національна інноваційна система як ключ до досліджень взаємодії науки з промисловістю

Подобный материал:

• Цдпін ім. Г. М. Доброва нан україни зав відділу, 86.45kb.
• Ects – інформаційний пакет фізичний факультет загальний опис факультету, 1358.93kb.
• План. Вступ Постановка проблеми. Результати. Основні положення нормативної бази щодо, 142.14kb.
• Пропозиції комісії з питань подальшого підвищення ефективності діяльності нан україни, 83.7kb.
• Вимоги до оформлення матеріалів для друку у виданнях центру пам’яткознавства нан україни, 161.06kb.
• Методика обліку І аудиту фінансових результатів та використання прибутку підприємства, 1268.99kb.
• Відділ історії науки І техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії, 87.52kb.
• До постанови Президії нан україни від  22. 06. 2005, 53.41kb.
• Інститут мовознавства ім., 3882.67kb.
• Міжнародне право навколишнього середовища: стан та перспективи розвитку Матеріали Міжнародної, 2897.83kb.

1.3 Національна інноваційна система як ключ до досліджень взаємодії науки з промисловістю

Взаємодія суб’єктів процесу технологічного розвитку є його ключовою характеристикою, завдяки якій відбувається перетворення вхідних ресурсів на нові технології, інновації тощо, а також їхнє розповсюдження в економіці країни. Якщо в результаті такої взаємодії між суб’єктами технологічного розвитку утворюються постійні функціональні зв’язки, або мережі, то можна говорити про інноваційну систему країни або регіону.

Останнім часом в наукових та політичних колах України активно обговорюється проблема інноваційного розвитку взагалі та побудови інноваційної моделі розвитку України зокрема. Відомо, що одним з найважливіших винаходів людства у ХХ столітті вважають „інновацію”, продукування та ефективне використання якої може забезпечуватися через національну інноваційну систему (далі – НІС). Існування та подальше функціонування національної інноваційної системи впливає на суспільство як у теоретичному, так і в практичному плані. В теоретичному сенсі вплив НІС обумовлюється її спроможністю слугувати науковим обґрунтуванням та системним забезпеченням появи та реалізації інновацій. У практичному – національна інноваційна система допомагає політикам та урядовцям приймати необхідні рішення та формувати дієві механізми інноваційного розвитку.

Ідея національної інноваційної системи, або системи інновацій, на противагу простим моделям інноваційного процесу отримала широкий розвиток в другій половині 80-х років минулого століття, хоча ця ідея привертала увагу окремих науковців ще у ХІХ столітті. Відома праця Ф.Ліста „The national system of Political Economy” (1841), в якій він критикує економістів-класиків за недостатню увагу до науки, технологій та навичок як факторів економічного розвитку. Так, наприклад, Ф.Ліст пише: „Сучасний стан нації є результатом накопичення всіх відкриттів, винаходів, вдосконалень, покращань та зусиль усіх поколінь, які жили до нас: вони формують інтелектуальний капітал сучасного людства, і кожна окрема нація є продуктивною лише в міру знань, як застосувати досягнення попередніх поколінь та покращити їх власними надбаннями”[³³, 113]. Більше того він одним з перших усвідомив необхідність існування зв’язків між промисловістю, науковими та освітніми установами [33, 162]. Аналізуючи та позитивно оцінюючи основні положення праці Ф.Ліста, К.Фрімен та Л.Соете в [12, 295] відзначають, що згадана праця сьогодні мала б називатися „Національна інноваційна система”.

Слід відзначити, що концепція національної інноваційної системи розглядає інноваційний розвиток як взаємодію його учасників. Проте на відміну від інших моделей (наприклад, лінійної моделі інноваційного розвитку) в даному випадку взаємодія між учасниками, особливо між державною та приватною науковими системами, ресурсами (людськими, природними, інтелектуальними) та інфраструктурою є однією з ключових характеристик. Як відзначено у [32, 846], до питання взаємодії також додаються питання попиту та пропозиції технологій, ролі головних суб’єктів в науковій системі та їхній поділ праці.

Розробниками теорії національних інноваційних систем є всесвітньо відомі вчені в галузі інноватики: К.Фрімен, Б.Лундвал та Р.Нельсон. Великий доробок в розробок цієї теорії також був внесений С.Меткалфом, П.Пателом, К.Павітом та іншими вченими.

Так, К.Фрімен розглядає НІС як мережу інституцій державного та приватного секторів, чия діяльність та взаємодія ініціює, імпортує, модифікує та розповсюджує нові технології [³⁴; 1]. Головну увагу він надає стабільності та змінам інноваційної системи головним чином за умов сильної координуючої ролі держави та горизонтальної координації. Схоже визначення НІС присутнє у Б.Лундвала, згідно з яким НІС – це елементи та взаємовідносини, які складаються у створенні, розповсюдженні та використанні нового, економічно корисного знання, та які знаходяться на території держави [³⁵], хоча Б.Лундвал і зосереджує свою увагу на відносинах між виробником та споживачем знання. Дещо інакше розглядає НІС Р.Нельсон, який більше уваги приділяє ефективності взаємодії елементів НІС. На його думку, НІС – це сукупність інституцій, чия взаємодія визначає інноваційну ефективність національних фірм [³⁶; 3-21]. На противагу К.Фріману, Р.Нельсон наголошує на конкуренції як механізмі розмаїття, яка є стимулом до інноваційної діяльності. Згідно з П.Пателом та К.Павіттом, НІС формують національні інституції, їхня заохочувальна структура та здатність, що визначає швидкість та напрями технологічної діяльності (або обсяг та склад змін у діяльності, що генерує нові технології) в країні [³⁷]. Найбільш розгорнуте визначення серед згаданих вчених надає С.Меткалф, який визначає НІС як сукупність певних інституцій, які спільно або індивідуально впливають на розвиток та поширення нових технологій та які забезпечують засади формування та реалізації державної політики, яка впливає на інноваційний процес, тобто це система взаємопов’язаних інституцій, яка створює, зберігає та передає знання, навички та артефакти, які визначають нові технології [³⁸]. Розвиваючи цей підхід, Дж.Ніосі, П.Савіоті та Б.Беллон визначають головних суб’єктів НІС наступним чином: приватні та державні фірми (як великі, так і малі), університети, урядові організації, спрямовані на виробництво знання та технологій [³⁹].

Останніми роками посилився інтерес до НІС на теренах колишнього Радянського Союзу. Наприклад, в Росії за останні 5 років видано низку праць відомих вчених, які торкаються проблем розбудови та функціонування НІС. Розуміння сутності НІС не суперечить усім вищенаведеним визначенням. І.Іванова й А.Динкін пропонують наступне визначення: „НІС – це сукупність взаємопов’язаних організацій (структур), що займаються виробництвом та комерційною реалізацією наукових знань та технологій в межах національних кордонів: малих та великих компаній, університетів, держлабораторій, технопарків та інкубаторів. Інша частина НІС – комплекс інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси та мають міцні національні корені, традиції, політичні та культурні особливості” [⁴⁰; 6].

Щодо сучасних праць вітчизняних дослідників, то тут донедавна слід відзначити порівняно низьку активність українських вчених. З іншого боку, в роботах, так чи інакше пов’язаних з НІС, вони орієнтуються в основному на доробок європейських та американських вчених. Незважаючи на це, слід відзначити монографію І.Мірошник, в першому розділі якої вона розглянула основні визначення НІС та торкнулася питання її структури [⁴¹; 11-12]. Також варто відзначити нещодавно опубліковану роботу науковців Інституту економіки та прогнозування НАН України під редакцією проф.Федулової Л.І. „Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика” [⁴²], в якій один з розділів присвячено теорії НІС. Однак як і в попередній роботі, основна увага щодо сутності та складу НІС надана працям відомих російських, західноєвропейських та американських вчених, які у своїх роботах не враховували специфіку країн, що розвиваються. Разом з тим розробка теоретичних і практичних аспектів побудови національної інноваційної системи України залишаються актуальними і вимагають проведення не лише кількісних, але і якісних досліджень.

Враховуючи, що інновація є територіальним феноменом, а також те, що технологічний розвиток відбувається через підприємство, галузь, промисловість, можна говорити про різні рівні інноваційних систем: власне НІС, регіональна інноваційна система, локальна інноваційна система, інноваційна система підприємства. Якщо ж розглядати інновації в межах галузі або одного з напрямів технологічного розвитку, то відповідно можна виділити галузеву інноваційну систему та технологічну систему, хоча в такому разі інновація як явище відходить на другий план, поступаючись місцем технологічному розвитку.

Дослідження технологічних систем в світі залишається одним із важливих напрямків досліджень науково-технологічного розвитку. Тут заслуговує на увагу праця Б. Карлсона та Р. Станкевича, в якій вони досліджують технологічні системи як мережі або мережі агентів, що взаємодіють в певному технологічному полі відповідно до специфічної інфраструктури з метою генерації, розповсюдження та використання технологій. Технологічні системи визначаються радше потоками знань та компетенцій, ніж потоками звичайних товарів та послуг [⁴³]. Б. Карлсон та Г .Еліассон зазначають, що саме технологічна система є системною основою підтримки постачання інновацій [⁴⁴; 7], а отже вона потребує більш детального дослідження.

В згаданій роботі автори виділяють три виміри технологічної системи:

• когнітивний;
  
• організаційно-інституційний;
  
• економічний.
  

Сутність першого виміру полягає у кластерізації, тобто згрупуванні, технологій, результатом якої є поява нових технологічних можливостей. Наприклад, відкриття подвійної спіралі ДНК спричинило активний розвиток нових біотехнологій. Проте це було б неможливо за відсутності відповідних комп’ютерних технологій, технологій експериментальних досліджень, сільськогосподарських методик [⁴⁵].

Другий вимір означає, що технологічна система складається з індивідів, які здійснюють внески в розвиток технологій, це винахідники, дослідники, інженери, менеджери, чиновники, критики тощо. Ці індивіди можуть знаходитись у різних організаціях: підприємствах, науково-дослідних інститутах, університетах, державних органах, промислових організаціях тощо. Взаємозв’язки між ними визначають напрямки проведення НДДКР, схеми комунікацій, співробітництва та конкуренції між ними.

Економічний вимір технологічних систем включає в себе суб’єктів, які перетворюють технічні можливості в ділові. Кожна група технічних можливостей може спричинити появу різних ділових можливостей, які, в свою чергу, можуть бути реалізовані на різних ринках. Так, базова технологія (наприклад, біотехнологія), яка формує основу технологічної системи, створює бізнес можливості на ринках біомедицини та сільського господарства, що пов’язано з різними економічними суб’єктами.

Згідно з С. Якобсоном [⁴⁶; 7] технологічні системи складаються з трьох основних елементів:

• Учасники. Сюди відносять різноманітні фірми та організації. Найважливішу роль тут відіграють так звані системні будівничі або фірми-рушії, які здатні суттєво впливати на процеси розробки нових товарів та технологій та їх дифузію, завдяки своєму потужному технічному, фінансовому або політичному становищу. Наприклад, системним будівничим може бути передовий споживач, який забезпечує зворотній зв’язок з постачальником щодо існуючих товарів та нових ідей. Також важливими є учасники, які „будують мости” між наукою та промисловістю, а також ті, які формують науково-освітню політику країни чи регіону.
  
• Мережі, які є важливими каналами трансферу знання, як явного, так і не явного. Вони сприяють ідентифікації проблеми та розробці нових технічних рішень. Також вони сприяють більш широкому розповсюдженню інформації. Існування сильно інтегрованих мереж збільшує ресурсну базу конкретної фірми та інших учасників завдяки наданню доступу до інформації та/чи знання. Мережі також впливають на сприйняття того, що є бажаним та можливим, оскільки вони формують наше бачення майбутнього.
  
• Інституції підтримки. Вони відіграють декілька ролей у функціонуванні технологічної системи. Частина інституцій впливає на силу зв’язків між учасниками, інша частина впливає на мотивацію до інноваційної діяльності. Інші інституції можуть формувати систему управління сектором вищої освіти. Більше того інституції важливі не лише для забезпечення шляху розвитку технології, але і для трансформації промисловості.
  

Отже, згідно з даним підходом поява нових технологій і відповідна трансформація промисловості є результатом динамічної взаємодії між підприємствами та організаціями такими, як університети, промислові асоціації та урядові органи, причому вагому роль у цьому процесі відіграє інституційна складова.

Таким чином можна узагальнити, що основним завданням технологічних систем є організація технічного знання та суб’єктів, які втілюють це знання, а також організацій, які сприяють створенню та розповсюдженню знання, в такий спосіб, щоб забезпечити перетворення технічних можливостей у ділові.

Виконання цього завдання відбувається через реалізацію низки функцій, причому ці функції можуть бути застосовані і для національної інноваційної системи [⁴⁷]:

• створення та розповсюдження нового знання;
  
• вплив на процес пошуку споживачів та постачальників технологій;
  
• постачання ресурсів;
  
• створення позитивних економічних ефектів;
  
• формування ринку.
  

Зазначені функції не є незалежними одна від одної. Зміни в одній функції можуть призводити до змін в іншій. Наприклад, створення нового ринку певної технології впливає на процеси пошуку та приводить до входу на цей ринок нових фірм, які в свою чергу, приносять нові ресурси в промисловість. Більше того, зв’язки між функціями можуть бути циклічними. Наприклад, нові учасники ринку залучають нові ресурси, які використовуються для розвитку ринку. Потужні цикли є основою для технологічного розвитку, проте встановлення таких зв’язків є дуже важкою задачею, яка іноді потребує багато часу для розв’язання. Існування такої циклічності в межах національної інноваційної системи фактично означатиме самодостатність та саморозвиток системи.

Порівнявши технологічні системи з визначеннями національних інноваційних систем, ми бачимо певні спільні риси, які дозволяють нам розглядати їх як аналог галузевої інноваційної системи з тією відмінністю, що технологічна система є більш широким поняттям, оскільки включає в себе технологічні можливості, які можуть спричинити появу декількох галузей.

З метою упорядкування визначень НІС, а також із врахуванням специфіки української економіки, ми пропонуємо визначити національну інноваційну систему наступним чином   це мережа взаємопов’язаних інституцій наукової сфери, бізнес-середовища, держави, відповідної інфраструктури, в результаті взаємодії яких створюється, розповсюджується та використовуються знання та технології.

Наступним важливим моментом при розгляді сутності та функціонуванні НІС є її структура. Проте зважаючи на відсутність єдиного прийнятого визначення, також „…не випрацьовано єдиної думки щодо складових та основного принципу структурування базової моделі національної інноваційної системи” [42, 47]. Однак аналіз наукової літератури з цього питання дозволяє дійти висновку, що НІС складається з наступних основних підсистем: системи генерації знання, системи використання знання (бізнес, промисловість). На нашу думку, до складових НІС варто віднести інноваційну інфраструктуру, яка забезпечує перетворення знання на інновацію, та такий важливий суб’єкт як державу. Під державою автор розуміє законодавчі та виконавчі органи влади, інші організації та установи, які задіяні у регулюванні та реалізації інноваційного процесу, тому держава в НІС відіграє роль так званого „універсального” гравця. В свою чергу, це проявляється у наступному:

• Держава виступає одночасно споживачем інновацій та їх виробником. Тут ми маємо на увазі, що держава, з одного боку, через свої науково-дослідні інститути та організації є важливим продуцентом нового знання, зокрема фундаментального, а з іншого боку – вона безпосередньо та опосередковано може (і повинна) впливати на процеси інноваційного (читай - технологічного) розвитку.
  
• Безпосередній (або прямий) вплив держави реалізується через обмеження свободи економічного вибору суб’єкту господарювання; опосередкований (або непрямий) вплив здійснюється через створення умов, які заохочують суб’єкта до впровадження інновацій.
  
• Стабільність та якість правової бази інноваційної діяльності є одним з вирішальних факторів ефективної діяльності інноваційних структур, що підтверджуються українським досвідом функціонування інноваційних структур, зокрема наслідками відміни пільг технопаркам України у 2005 році.
  
• Державна політика повинна бути науково обґрунтованою, тобто мається на увазі важливість взаємозв’язків держави з науково-освітньою та виробничою системами. Наприклад, у визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, інноваційній діяльності.
  

Інституціональний склад державного впливу може варіюватися в залежності від пріоритетів, політичного устрою влади тощо. Проте існує два важливих суб’єкти – парламент (законодавче забезпечення) та уряд (виконання законів). З метою реалізації державної політики уряд може формувати різноманітні міністерства, комітети, робочі групи тощо. Так, в Україні існує ціла низка законодавчих та виконавчих органів державної та місцевої влади. Однак, як стверджує О.Попович, вони разом з іншими суб’єктами інноваційної системи не утворюють між собою системно-функціональних зв’язків. Підґрунтям для встановлення таких зв’язків О.Попович вважає реалізацію національних пріоритетів науково-технологічного та інноваційного розвитку, формування яких має базуватися на прогнозно-аналітичних дослідженнях [17, 55-61].

Система генерації знання являє собою сукупність організацій, які проводять НДДКР та займаються підготовкою кадрів, а саме науково-дослідні інститути, лабораторії, вищі навчальні заклади тощо. Для України доцільним є виділення в цій системі двох складових: власне генерація знання (проведення НДДКР) та освіти, що обумовлено низькою активністю українських вищих навчальних закладів у проведенні НДДКР (менше 20% вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації здійснюють НДДКР). Більше того, лише незначна кількість університетів можуть здійснювати якісні науково-дослідні роботи, в той час як сьогодні університети у розвинених країнах функціонують як «підприємницькі» університети, тобто як активно виконують НДДКР, залучаючи фінансування для цього, та готують професійні кадри, конкуруючи з іншими вузами.

Систему використання знання утворюють різноманітні підприємства, як великі, так і малі, які впроваджують інновації та/або виробляють наукомістку продукцію. Слід зазначити, що інновації можуть створюватися як на основі знання, виробленого в країні, так і знання, виробленого за кордоном.

Інноваційна інфраструктура – сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо) [⁴⁸]. Найбільш відомими в світі видами таких організацій є бізнес-інкубатори, технопарки, технополіси, інноваційно-технологічні центри, венчурні фонди, інші фінансові структури тощо. В останні роки все більше з’являється глобальних мереж інноваційної діяльності, які об’єднують в собі широкий спектр учасників. Прикладом такої мережі є мережа інноваційних центрів (Innovation Relay Centres). Проте Україна все ще знаходиться на стадії становлення технопарків та бізнес-інкубаторів і не є повноцінним учасником європейських мереж.

Вже було зазначено, що однією з важливих умов функціонування НІС є існування мереж, під якими розуміються довгострокові відносини між різними партнерами, які співробітничають на одному ієрархічному рівні в середовищі взаєморозуміння та довіри [⁴⁹]. Відповідно до цього, інноваційні мережі можна визначити наступним чином:

• “Організаційні форми на ринку, які утворюють ієрархію, що слугує для обміну інформацією, знанням та ресурсами та яка допомагає впроваджувати інновації через взаємного навчання (набуття досвіду) між суб’єктами мережі”[⁵⁰].
  
• “Процес взаємодії між однорідними учасниками продукування інновацій на будь-якому рівні агрегації (національний, регіональний, наднаціональний)” [⁵¹] .
  

Сучасні дослідники виділяють декілька типів взаємодії між суб’єктами національної інноваційної системи, а саме технічну, комерційну, правову, соціальну, фінансову взаємодію [⁵²], які в свою чергу складаються з потоків: знання, фінансів, людей, регуляцій та комерційної інформації [51], що дає можливість їх кількісного та якісного вимірювання.

Таким чином, підсумовуючи вище сказане, ми пропонуємо наступну узагальнену схему національної інноваційної системи (дивись рисунок 1.5).

Р
исунок 1.5 Узагальнена схема національної інноваційної системи

Узагальнюючи наведені вище визначення НІС та погляди на її структуру, ми виокремили наступні основні суб’єкти НІС, які також зображені на рис. 1.5: система генерації знання та система його використання (бізнес, промисловість), які є основними учасниками технологічного розвитку, держава та інноваційна інфраструктура, які на рисунку мають своє специфічне зображення, що обумовлено їх специфічними властивостями. Саме система генерації знання відповідає за появу нового знання та певною мірою за його використання в економіці країни. Система використання знання безпосередньо споживає нове знання, яке вона отримує в процесі взаємодії з системою генерації знання. Це обумовлює їхнє пріоритетне значення як у технологічному, так і в інноваційному розвитку. Важливу роль у функціонуванні НІС відіграє правове забезпечення діяльності підприємств та організацій, і зокрема їх інноваційної діяльності, що обумовило появу відповідної фігури на рис. 1.5. Слід також зауважити, що правове забезпечення формує основу функціонування НІС. Щодо держави, то вже було сказано про неї як про „універсального гравця”. Що стосується інноваційної інфраструктури, то її особливістю є те, що вона поєднує (мається на увазі, сприяння утворенню сталих взаємозв’язків та мереж) у собі усі згадані елементи НІС.

Актуальною проблемою для України залишається існування зв’язку між системою генерації знання, системою його використання та державою. Метою такого зв’язку є отримання державою інформації про стан, потреби та перспективи розвитку суспільства тощо. І саме на основі такої інформації повинні формуватися механізми та інструменти реалізації державної політики розвитку України. Зауважимо, що такі зв’язки між усіма підсистемами НІС також є дуже важливими для подальшого розвитку країни.

Очевидно, що ефективність мереж, або довгострокових взаємовідносин між суб’єктами інноваційної діяльності, залежить від якості самих суб’єктів та від стану НІС. В своїй роботі Дж. Ніосі наводить наступні можливі системні помилки, які зменшують ефективність функціонування НІС. Слід одразу відзначити, що виправлення таких помилок цілком залежить від держави і вимагає від неї застосування своїх управлінських важелів впливу:

• Неадекватні правила гри. Сюди відносять недосконале законодавство в сфері захисту прав на інтелектуальну власність тощо. Так, аналіз Бразильської НІС показав, що контроль та обмеження технологічного трансферу державою разом з недосконалим захистом прав інтелектуальної власності є перешкодою імпорту найкращих, сучасних технологій в країну. Іншим прикладом даної помилки може бути виключення корпорацій нерезидентів з потенційних отримувачів державних коштів на НДДКР.
  
• Недостатня або обмежена кількість інституцій. Вона проявляється у недостатній забезпеченості потреб держави в певних інституціях, наприклад, не вистачає науково-дослідних установ, урядових лабораторій, вищих навчальних закладів тощо.
  
• Слабка координація зусиль. До цього типу помилок включено погану координацію попиту та пропозиції кадрів вищої кваліфікації та недостатність державних стимулів для фірм до кооперації з промисловістю та/або урядовими лабораторіями. Цей недолік спостерігався в Данії та в Об’єднаному Королівстві у 70-80і роки минулого століття, коли в цих країнах були відсутні різноманітні агенції з координації зусиль науки, освіти та промисловості.
  
• Відсутність інформаційних потоків. Це фактично означає відсутність руху технологій та нового знання. Наприклад, така ситуація часто відбувається між військовою та цивільною промисловістю, коли прогресивні технології, технології так званого подвійного значення так і не переходять до цивільного використання. Іншим прикладом є слабка взаємодія між іноземними джерелами технологій з місцевим малим та середнім бізнесом.
  
• Замкнутий розвиток (lock-in). Сильні та міцні партнерські відносини між потужними олігополістичними та/або олігархічними компаніями-лідерами та урядом можуть перешкоджати інвестуванню державних коштів (фінансуванню) у розвиток нових високотехнологічних фірм. Причиною цього може бути наявність позитивного досвіду зворотного зв’язку, а також певні неринкові механізми, що особливо небезпечно в перехідних економіках [⁵³; 8-10].
  

Також існують так звані інституційні помилки (наприклад, організаційна інертність, кадрові питання, інформаційна асиметрія, відсутність відповідного досвіду у організацій та підприємств тощо), які прямо не можуть бути керовані державою, проте, на нашу думку, держава може певним чином впливати і на ці недоліки шляхом впливу на формування відповідної культури, освіти тощо.

Таким чином, узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок, що концепція національної інноваційної системи, відображаючи основні взаємозв’язки між суб’єктами інноваційної діяльності та розкриваючи сутність сучасного інноваційного процесу, повинна використовуватися для системного аналізу процесів науково-технологічного та інноваційного розвитку країни. Зокрема, цей підхід передбачає аналіз як окремих складових НІС, так і їхньої взаємодії.