Закони маси
| Вид материала | Закон |
- Програма фахових вступних випробувань з хімії на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 265.06kb.
- Тема. Фізичне тіло І речовина. Маса тіла. Одиниці маси. Вимірювання маси тіл. Лабораторна, 374.64kb.
- Реферат на тему: Грошовий обіг, його закони та методи регулювання. Суть грошового обігу, 69.67kb.
- Усе у Всесвіті, у природі, в окремій державі підкоряється певним законам та існує, 40.67kb.
- Методом Анализа Структурных Изменений (маси) доклад, 74.75kb.
- Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки І електронної техніки, 129.25kb.
- Народногосподарське завдання лісівництва та класифікація рубок загальні поняття, 6585.06kb.
- Задача логіки " Студента групи ют-з(1) Спеціальності, 175.43kb.
- Закони України "Про молодіжні та дитячі громадські організації", 25.28kb.
- Оптичні квантові генератори-лазери” модуль основні поняття І закони електромагнетизму, 71.29kb.
Підрозділ 3. Соціальне сприйняття й самосвідомість
Як бачимо, диспозиційна атрибуція може часто використовуватися як прийом психологічного захисту Я-Концепції. Особливим різновидом цього механізму є віра в те, що наш світ заснований на справедливих принципах і кожна людина, зрештою, отримує в житті те, на що заслуговує. Цю точку зору розділяє більшість людей, тому в цьому випадку можна говорити не про індивідуальний, а про масовий, соціальний механізм психологічного захисту.
Соціальне сприйняття з позицій «теорії справедливого світу»
Феномен «віри у справедливий світ» був відкритий в 60-ті роки ХХ сторіччя канадським соціальним психологом Мелвіном Лернером (1966), який і описав його у своїй теорії справедливого світу. Згідно Лернера, віра у справедливий світ є вираженням суспільного світоглядного, навіть філософського погляду на устрій світу. Але віра ця є не тільки і не стільки мислительною конструкцією, скільки психічна потреба, тобто необхідність і бажання вірити в те, що світ справедливий. Лернер думає, що відносне благополуччя одних (більшості) на тлі неблагополуччя інших (меншості) вимагає якихось пояснень і виправдань. Віра у «справедливий світ» саме й дозволяє людині, яка досягла певного рівня статку й комфорту, вважати, що вона своє благополуччя заробила й заслужила. У той же час і інші також мають те, що заслужили й заробили. А, зрештою, кожний отримує те, чого він вартий, оскільки світ - справедливий! Так що доля кожного - це справедливе воздаяние або відплата «за його справи».
У повсякденному житті віра у справедливий світ повністю обертається тим, що жертви обманів, пограбувань, побиттів, згвалтувань замість співчуття і підтримки з боку оточуючих чують осуди і обвинувачення у свою адресу. Саме на них покладається провина і відповідальність за те, що сталося. Перше, що чує, наприклад, обманутий людина навіть від найближчих: «Не можна ж бути таким наївним і довірливим!», «Ну чому ти такий роззява?», «Навіщо ти повірив?». По суті, все це означає – «сам винуватий». У правоохоронних органах пограбованої людини обов'язково стануть запитувати: «Чому у вечірній час ви ходите в такому дорогому одязі?», «Навіщо ви носите із собою стільки грошей?», «Чому у вас такі слабкі замки у дверях?». За всіма цими питаннями криється відвертий осуд: якби ти йшов удень і не в шубі, а у ватнику й без копійки грошей, то хіба б хто тебе став грабувати? Отже, сам винуватий!
Досить типов і розповсюдженими є обвинувачення на адресу згвалтованих жінок. Провину за те, що сталося, як правило, покладають на саму жертву. Причому частіше ці обвинувачення випливають від чоловіків, чим від жінок. Ймовірно, це пов'язане з тим, що жінкам більшою мірою загрожує небезпека стати жертвою. Усвідомлення цієї небезпеки слугує стримуючим фактором проти обвинувачень жінок з боку жінок.
У цілому ті, кому доводилося ставати жертвами різних нещасть, або ті, хто побоюються потрапити до х числа, проявляють більше обачності і милосердя до жертв, вони менш схильні настільки завзято відстоювати віру в «справедливий світ».
Згадаєте, як часто вам доводило слідом за повідомленням про терористичний акт проти політичного або суспільного діяча, про вбивство журналіста або підприємця чути від навколишню констатацію, висловлену тріумфально або задоволено: «Дострибався!», «Довиступався!», «Доборовся за правду!». У цих заявах багато чого психо- і соціопатичного. Але, окрім усього іншого, вони є ще й вираженням віри в «справедливий світ». Так, наприклад, у квітні 1968 року відразу після вбивства відомого американського суспільного діяча, проповідника расового миру й терпимості Мартіна Лютера Кінга було проведене опитування по репрезентативній вибірці 1337 дорослих американців із приводу замаху на доктора Кінга. На питання «Коли ви почули про терракт, то які почуття й думки взяли гору у вас: гнів, смуток, сором, страх, «сам винуватий?» біля однієї третини респондентів (426 чоловік) вибрали останній варіант відповіді – «сам винуватий» (Rokeach М., 1970).
Заяви «дострибався» або «сам винуватий» імпліцитно містять наступне нехитре міркування: якби він сидів тихо і не вилазив, як я, то ніхто б його не чіпав! Адже нікому ж, слава Богові, не спадає на думку вбивати мене. Я поводжуся розумно, а він ні, от і заробив. Кожний отримує те, на що заслужив, і домагається того, чого хоче.
Таким чином, люди відчувають потребу вірити в справед- ливое підстава з. Ця віра дає їм опору в житті, відчуття надійності й стабільності, рятує від непотрібних тривог і болісних роздумів і сумнівів. Щоб зберегти і підтримати цю віру, можна просто закривати очі на всі випадки несправедливості. Повідомлення про вбивства і пограбування можна сприймати як звістки про акти справедливості (Гозман Л., Шестопал Е., 1996). У результаті такого сприйняття інформації виходить, що жертви самі винуваті у своїх лихах.
Щоправда, думає Лернер, якщо якась подія не вбудовується в нашу концепцію «справедливого миру» і сприймається як явна несправедливість, то воно може спонукати нас до якихось реальних дій, щоб цю несправедливість усунути. Ми можемо почати надавати допомогу жертвам несправедливості, можемо навіть поста- раться викорінити джерело зла й несправедливості. І вже в тому випадку, коли ми виявляємося не в змозі перемогти зло й несправедливість, знову прибігаємо до рятівної віри у «справедливий світ», намагаємося просто переконати себе, що нічого несправедливого, взагалі, не буває. Це зручно ще й у тому ставленні, яке дозволяє позбутися страху самим виявитися жертвами несправедливості.
Форми організації соціальних знань і досвіду
Як уже говорилося раніше, відповідно до деяких теорій (наприклад, Ч. Лантухі), наше сприйняття соціального світу має пасивний характер. Але інші теорії (наприклад, когнитивістської орієнтації), навпаки, підкреслюють нашу активність і вибірковість у процесі соціального пізнання.
Чому ж пізнаючи соціальний мир, ми не обмежуємося роллю відсторонених, об'єктивних спостерігачів, до чого, як ми знаємо, спеціально прагнуть учні? Чому наша активність простирається так далеко, що замість неупередженого сприйняття цього світу ми самі конструюємо його у своїй уяві, у свідомості? А, простіше кажучи, придумуємо його, зауважуючи й сприймаючи одне й не обертаючи уваги на інше? Чому наша активність проявляється в суб'єктивізмі, упередженості, вибірковості?
Насамперед, це пояснюється тим, що в кожного з нас є вже готові, сформовані заздалегідь очікування й припущення щодо інших людей і соціального миру в цілому. І ми хочемо, щоб наші очікування й подання підтвердилися. Адже як приємно сказати й собі й навколишньої: «Я був правий!». Для людини це дуже важливо - завжди відчувати себе правою. Якщо вона «не помиляється», виходить, добре орієнтується у світі, значить світ надійний і передбачуваний. Окрім того, усвідомлення власної правоти підвищує самооцінку людини.
Як можна домогтися цього відчуття? Зробити це можна двома способами - або привести свої знання хоч у яку-небудь відповідність із реальністю, або, навпаки, підігнати, реальність до своїх уявлень, так щоб світ відповідав створеній людиною розумовій конструкції. У соціальному пізнанні друге трапляється набагато частіше, ніж перше.
Філософія людської природи
Найбільш загальний рівень наших споконвічних очікувань, зазвичай, називають філософією людської природи. Вона є майже у всіх. Багатьом людям здається, що вони знають людську натуру, сутність людини і тому сприймають навколишніх крізь призму своїх очікувань або «знань». Одні вважають, що «всі люди - егоїстичні й злі за своєю природою», інші ж, навпаки, думають, що людям властива доброта і альтруїзм. Одним здається, що люди розважливі, далекоглядні і раціональні, іншим - що вони безладні, безрозсудні, імпульсивні істоти, треті - переконані, що люди чесні й відкриті, четверті - що вони брехливі і хитрі. Ми вже знаємо, що на сприйняття індивідом інших людей великий вплив робить Я-Концепція самої людини, тобто те, як вона сама себе усвідомлює і сприймає. Виходячи з цих припущень, інакше кажучи, із власної філософії людської сутності, кожний з нас і оцінює навколишній соціальний світ, людей і їхні вчинки. Таким чином, за допомогою переконань щодо людської природи ми організуємо соціальну інформацію.
Окрім філософії людської природи людьми у соціальному пізнанні широко використовуються й інші форми організації знань, такі як імпліцитні теорії, прототипи, стереотипи й інші когнітивні схеми.
Імпліцитні теорії особистості
Кожний з нас, здобуваючи соціальні навички і досвід, мимоволі створює якісь теорії, у тому числі і теорії особистості, у яких намагається вловити певну логіку того, як взаємозалежні в людях ті або інші риси або якості, ті або інші характеристики. Іноді ці теорії не створюються індивідом, а просто запозичують із чужого досвіду або суспільної думки. Характеристики ж, у свою чергу, погоджуються з певною поведінкою. Такі теорії одержали назву імпліцитних, оскільки, з одного боку, те, що в них стверджується, сприймається людьми як те, що саме собою розуміється, а, з іншого боку, - вони найчастіше носять неусвідомлений характер, тому що створюються беззвітно, спонтанно. Зрозуміло, що такі теорії погано погоджуються з логікою, але, проте, переважають у наших уявленнях про інших людей. Саме крізь призму цих теорій ми сприймаємо оточуючих.
В імпліцитних теоріях особистості можуть погоджуватися, наприклад, веселість із щедрістю й сердечністю й не асоціюватися із черствістю і байдужістю (хоча усмішлива, весела людина може бути черствою і безсердечною), маскулінність із суворістю й мужністю, а жіночність, навпаки, з м'якістю й беззахисністю (хоча як перше, так і друге може виявитися невірним), військовий героїзм із соціальною сміливістю (хоча давно відомо, що для багатьох людей простіше зробити військовий подвиг, ніж сказати правду в очі своєму начальникові). Сентиментальність і здатність зворушуватися можуть погоджуватися людьми з добротою і дбайливістю, хоча навіть із історії скільки завгодно відомо сентиментальних людей, які відрізняються крайньою жорстокістю; захопленість - із щирістю і шляхетністю почуттів, хоча захопленість найчастіше пояснюється лицемірством і користю, рідше - дурістю. Ну, і так далі.
Істинність імпліцитних теорій легко піддати перевірці, дослідивши, наскільки в реальності взаємозалежні риси, ассоційовані в цих теоріях. Але імпліцитні теорії тим і відрізняються від наукових (формалізованих психологічних теорій), що їхні творці зовсім не стурбовані їхньою перевіркою. Ці теорії і так уважаються щирими. І, оскільки ми, як правило, не усвідомлюємо, що мимоволі погоджуємо одні характеристики з іншими (наприклад, веселість і добродушність), то в тих випадках, коли наші теорії не виправдуються, ці факти минуть наша свідомість, і ми на них просто не звертаємо увагу.
Щодо того, як люди сполучать різні особистісні риси для формування вражень про людину, Соломоном Ашем ще в 40-х роках ХХ століття (1946) була створена теорія центральних рис особистості. На думку Аша, центральні риси особистості - це такі характеристики людини, які здатність повністю визначити враження про неї. Так, наприклад, коли у дослідженні Аша в переліку із семи характеристик індивіда втримувалося визначення холодний, то тільки 10% учасників припускали, що холодна людина може бути також і чесною або мати почуття гумору. Якщо ж у переліку втримувалася характеристика серцевий, то 30% учасників вважали цю людину щедрою, шляхетною, а більше 70% припускало в нього почуття гумору. А от такі характеристики як вихований/невихований, мало впливали на організацію цілісного враження про людину. На підставі цього Аш зробив висновок, що холодність і сердечність є центральними рисами при сприйнятті особистості, у той час як вихованість/невихованість виявляються периферійними характеристиками.
Теорію Аша підтвердив Харольд Келлі (1950). Його дослідження полягало в тому, що різним студентським групам того самого викладача представляли те як сердечною, м'якою, такі холодною, черствою людиною. І хоча потім викладач проводив ідентичні лекції у всіх групах, у студентів склалося про нього неоднакове враження. Воно повністю відповідало попередньому уявленню, тобто тій установці, яку сформували в слухачів. Там, де викладач був рекомендований як добродушна людина, у студентів склалася про нього така ж думка. І навпаки.
Келлі, таким чином, дійшов висновку, що характеристики, які відносяться до центральних рис, по-перше, здатні вплинути на формування цілісного враження про людину ще до реального знайомства з ним. А, по-друге, це враження є настільки сильним, що навіть очне знайомство і реальна взаємодія із цією людиною не в змозі змінити сформоване про нього враження.
Однак подальші дослідження цієї проблеми показали, що із центральними особистісними рисами справа обстоит трохи складніше, ніж думали Аш і Келли. Так, зокрема, з'ясувалося, що люди надають вирішального значення тим або іншим характеристикам людини не взагалі, а залежно від того, якого роду соціальні взаємодії їх пов'язують. Весь спектр цих взаємодій умовно можна розділити на два типи: соціально-міжособистісні і интеллектуально-ділові. Для першого типу відносин такі характеристики як холодність і сердечність, дійсно можуть бути критично значимими. Для іншого ж типу ці риси можуть виявитися малозначимими або, взагалі, незначущими. У ділових відносинах, наприклад, більше актуалізовані такі характеристики як чесність, порядність, точність, пунктуальність, сумлінність. Тому холодності або сердечності тут приділяється другорядне значення. Такі самі справи і в сфері інтелектуальної діяльності. Сердечність або холодність вченого, ймовірно, мало здатні вплинути на його наукову творчість. Інша справа, що, відповідно до імпліцитних теорій особистості, людини, певного як серцевий, оточуючі можуть наділяти іншими, супутніми характеристиками: інтелектуальний, сумлінний. І, навпаки, холодну людину можуть наділяти негативними якостями, у тому числі і низкою інтелектуальністю.
Що стосується дослідження Аша, то в ньому для опису людини використовувалися в-основному такі характеристики, які вказували на його інтелектуальні здатності, і лише одна з них стосувалася прояву його щиросердечних якостей. Все це повторилося і у дослідженні Келлі. Представляючи студентам викладача, дослідники описували лише його інтелектуальні і наукові досягнення, а характеристика рівня соціально-міжособистісних відносин обмежувалася тільки вказівкою на сердечність або холодність. Звідси й такий великий вплив цих характеристик на формування враження про нього у студентів.
Отже, можна зробити висновок, що центральних рис характеру в тому розумінні, як їх розумів Аш, не існує. Тому, на думку Розенберга, вірніше говорити про набір особистісних рис, які й визначають те, яке враження складається про людину (Кін И., 1968).
Цей набір характеристик залежить, у свою чергу, від того, якого роду соціальні відносини пов'язують людей. На закінчення відзначимо, що у відношенні деяких особистісних рис нам легше зробити певний висновок, ніж у відношенні інших. Так, наприклад, нам простіше переконатися в тому, що людина весела, ніж у тому, що вона розумна, оскільки весела поведінка легше розпізнається, ніж розумна. З іншого боку, деякі характеристики людини виявляються для нас, вкрай значимими, тому що можуть нести погрозу для нас самих. Тому вони й здаються більш очевидними. Наприклад, єдиного разу у обмані нам досить для того, щоб зробити рішучий висновок, що перед нами нечесна людина. У той же час, побачивши один раз свого знайомого неголеним або у невігладженому одязі або брудних черевиках, ми не станемо квапитися з висновками, що ця людина - нечупара й, взагалі, занепалий тип.
Щоправда, і тут виявляється певна закономірність, сутність якої полягає в тому, що нам легше переконати в наявності в інших людей позитивних якостей, ніж негативних. Так, якщо у вас споконвічно склалося негативне враження про людину, то знадобиться чимало часу й зусиль з боку цієї людини, щоб переконати Вас і сформувати сприятливе враження про нього. Якщо ж ми вважаємо когось добрим, але один раз ця людина робить підло, то цього досить, щоб наша думка про неї різко змінилося. Разом з тим, якщо ми когось вважаємо жорстоким, оскільки один раз бачили, як він виявив жорстокість, то скільки потім цей індивід не демонстрував доброту і милосердя, наше враження про нього як про жорстоку людину мало зміниться.
Імпліцитні соціальні теорії
Люди створюють не тільки імпліцитні теорії особистості, у яких погоджують характерологічні, особистісні риси, але також і імпліцитні соціальні теорії, у яких погоджують між собою певні соціальні події. А, якщо це так, то зрозуміло, що мова йде про виявлення причинно-наслідкових зв'язків. І, дійсно, кожен з нас має систему досить стійких уявлень про взаємозв'язок соціальних подій, про те, що за чим має слідувати, які причини викликають або породжують ті або інші наслідки. Теорії подібного роду можна назвати ще й повсякденною або розхожою мудрістю. Так, наприклад, у однієї з таких розхожих мудростей є переконання, що зі злочинністю можна покінчити лише за допомогою нещадної жорстокості. «Розстрілювати на місці без суду і слідства», «відрубувати руки» злодіям, влаштовувати публічні страти - от типові «рецепти» подолання злочинності в суспільстві, представлені в імпліцитних соціальних теоріях.
Як бачимо, в імпліцитних соціальних теоріях, так само як і в теоріях науки, вживаються спроби виявити причинно-наслідкові зв'язки, що робить їх схожими на наукові теорії. Чим же вони відрізняються, якщо, взагалі, відрізняються?
По-перше, в імпліцитних соціальних теоріях відсутні точні, чіткі формулювання, що робить їх розпливчатими, невизначеними. Будь-яка розхожа мудрість є не результатом господарської практики, але, найчастіше, наслідком невірних відомостей, припущень і просто оман. По-друге, формалізовані социальні теорії засновані на строгій логіці і піддаються перевірці за допомогою спеціальних процедур, на відміну від імпліцитних теорій, які, як уже говорилося, засновані на випадкових спостереженнях і вважаються щирими без будь-якої перевірки.
Говорячи про те, як імпліцитні теорії впливають на поведінку людей, Джордж Келлі (1955) пише, що люди сприймають світ за допомогою простих і ясних зразків, шаблонів, схем, які вони самі і створюють. Інтерпретуючи події або явища, вони намагаються втиснути навколишній соціальний світ у знайомі їм схеми. Так, щоб він відповідав звичним, зрозумілим зразкам і шаблонам, які Келли позначає поняттям «конструкт» (придумування). Конструкт (придумування), таким чином, це, з одного боку, спосіб тлумачення світу, спроба його усвідомлення, а, з іншого, - відповідна цьому тлумаченню поведінка. Іншими словами, наша поведінка визначається тим, як ми інтерпретуємо навколишній соціальний мир. Згідно Келлі, всі ми діємо як стихійні вчені, і так само, як вони, створюючи власні системи конструктів, намагаємося зрозуміти і вгадати події (Хьел Л., Зиглер Д., 1997).
Найбільше люди зацікавлені в тому, щоб бути абсолютно впевненими в системі своїх конструктів. Тому вони прагнуть отримувати тільки таку інформацію, яка підтверджувала б їх світобачення, світосприйняття. Це робить його зрозумілим і передбачуваним. Ну, а оскільки абсолютної й об'єктивної істини (тобто однієї для всіх) не існує, то, згідно Келлі, наукові теорії не мають ніяких переваг перед імпліцитними теоріями, або теоріями повсякденної мудрості. Одним словом, всі конструкти гарні - обирай на смак!
Феноменологічна позиція, якої дотримується тут Д. Келли, стверджує, що немає значення, яким бачиться об'єкт або подія іншій людині. Важливо лише те, як все це сприймається особисто Мною, як об'єкт або подію присутні в моєму сприйнятті, як вони вбудовані в систему моїх конструктів.
Таким чином, імпліцитні теорії в системі конструктів служать для того, щоб організувати, зібрати воєдино наше світосприйняття, зробити його більш простим і зрозумілим для того, щоб впевненіше почуватися у непростому світі складних людських відносин. Коротко кажучи, ці теорії нам просто необхідні, ми їх потребуємо і з їхньою допомогою робимо світ - людей, речі, події – більш зрозумілими. У цьому джерело живучості і стійкості імпліцитних теорій. І нехай вони часто суперечать дійсному (реальному) стану справ, коли, наприклад, погоджується поява на небі комети з посухами, війнами. Проте завдяки зв'язуванню воєдино двох, по суті, не пов'язаних між собою подій, світ стає зрозумілим і з'ясовним. Тому люди завжди будуть прагнути знайти пояснення незрозумілому, а, отже, і, надалі, створюватимуть імпліцитні теорії, щоб намагатися потім знайти обгрунтування й підтвердження своїм власним теоріям.
Когнітивні схеми
Ще одною формою організації соціальних знань і досвіду є когнітивні схеми. Уявлення про них з'явилися в психології у 30-ті роки ХХ століття. Так, вже у Едварда Толмена, одного із засновників необіхевіоризму, ми зустрічаємо поняття «когнітивні карти» (Толмен Э., 1980). Ним він позначав виникаюче, на його думку, у центральній нервовій системі (мозку) тварин і людини відображення у вигляді нервових імпульсів, що фіксував визначений поведінковий паттерн. Іншими словами, на думку Толмена, когнітивні карти - це схеми, які обсмоктувати зв'язки ЦНС, відповідно до яких поводиться організм. Інше, більше близьке до сучасного, розуміння когнітивних схем запропонував Фредерік Бартоллєт (1932), який використовував поняття «схема» для позначення процесів пам'яті.
У сучасній соціальній психології уявлення про когнітивні схеми стало широко використовуватися завдяки психологам-когнітивістам. Раніше, коли ми характеризували когнітивний напрямок у психології, поняття «схема» було визначено особливим чином організованою формою знань, отриманою з минулого досвіду, виходячи з того, як ми інтерпретуємо поточні події і здійснюємо актуальну поведінку. Одну з різновидів схем, а саме схему особистості, організовану як Я-Концепцію, ми вже обговорювали у попередньому підрозділі. Там же, зокрема, відзначалося, що наше сприйняття і пізнання інших людей здійснюється крізь «призму» нашої самосвідомості, тобто схему власної особистості.
Існує багато різновидів когнітивних схем. Тут ми обмежимося розглядом двох найбільш очевидних і типових, а також найпоширеніших схем, за допомогою яких люди організують свій соціальний досвід. Ці схеми безпосередньо впливають на соціальну поведінку людини. Зокрема, мова йтиме про прототипи і стереотипи.