Geum.ru

Любов найсолодше І найсвітліше з усього людського; найжаданіше І найдієвіше

Вид материалаДокументы

Содержание


Як любити ворогів?
Любити РУНвіру?
Любити чи поважати?
Кого слід ненавидіти?
Фанатична любов
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Як любити ворогів? Христос заповідав: «Любіть ворогів своїх». Ця заповідь дуже відрізняється від заповіді, якої дотримувались раніше. «Ви чули, що сказано: «Люби ближнього і ненавидь свого ворога». А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинав, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» [17, с. 11]. Немало людей саме в таких настановах вбачають цінність християнської віри. Мовляв, коли усі люди любитимуть усіх, то це буде ідеальне суспільство. Інші не згодні з такими настановами. Якщо хтось вибив тобі одне око, то підстав йому щоб і друге око вибив? Якщо хтось насилував дружину, то дай йому і дочку? Звичайно, переважна більшість дорослих людей не вважають такі пропозиції доречними.

Теоретично, коли б усі люди були однаково наділені совістю і здоровим глуздом, і коли б усі однаково піддавались вихованню і перевихованню, тоді можна було б надіятися, що в другу щоку негідник не вдарить. Насправді Творець чи природа усіх людей створили різними. І в кожному суспільстві поряд з порядними завжди існують і дурні, і мерзотники, і психічно хворі. А за таких умов, коли мерзотник ударить в одну щоку, підставляти йому другу – не добре. Недобре не тільки для людини, яка підставляє щоки, а й для всього суспільства. Бо негідник, не отримаючи у відповідь, може просто полюбити бити в щоки кожного. Хтось – бити в щоки, хтось відбирати плащі чи що-небудь інше, насилувати жінок, підпалювати житла. Не випадково багато християн практично не дотримуються такої заповіді. Як не дотримувалися і раніше.

Памятаючи, що навіть ворога свого треба любити, хрестоносці знищили мільйони ні в чому не винних людей іншої віри. Інквізитори покарали тисячі найрозумніших своїх земляків. Ще й як карали? Спалювали живими. За що? За віру в Христа? Гайдамаки-колії в Умані протягом однієї-двох діб умертвили 18 тисяч безвинних душ тільки за те, що вони не були православними. Кололи і рубали не тільки дорослих, які могли чимось провинитися, а й понад двохсот безвинних дітей-школярів. А поколовши, повкидали їх трупи в криницю. Знаючи, чому колії кололи католиків, дехто ще й тепер дивується, чому досі не поставили пам’ятника керівникам Коліївщини. Така любов до ближніх. Чи ж потрібно її освячувати і поширювати між сучасників?

Про це можна було б не згадувати. Але деякі українці аж надто ратують за поширення пропаганди Христової віри, за вивчення в школах Закону Божого. Вважають, що це значно посилить моральність українців і краще згуртує їх. Наголошують, що церква завжди була моральним осердям суспільства і виконувала роль цементу, який злютовував людей в одну державну громаду. На жаль, не завжди. Церкви різних конфесій, які найголосніше закликають любити ближніх, не тільки не люблять і не поважають одна одну, а не можуть помиритися. Держава має їх помирити? Як? Теоретично неважко мріяти, що колись православні об’єднаються з католиками і любитимуть одні других. Тільки багатовікова історія і аналіз сучасного становища засвідчують, що цього швидко не станеться. Існування різних конфесій в сучасному українському суспільстві – глибока і болюча рана. І марно надіятися, що християнська віра зможе об’єднати наше суспільство. Тим більше, що серед громадян України багато атеїстів і з кожним роком стає більше мусульман, а на додачу з телеекранів ламаною російською мовою вчать українців любити Бога вже й заокеанські негри.

По різному розуміють Христа католики, лютерани, православні, англіканці. А скільки різних сект наплодилось останніми роками! І кожна проповідує своє розуміння Христа і Бога. Кому вірити – православним якої конфесії? Чи католикам, чи уніатам, чи баптистам? Чи може Білому Братству, яке так поетично представляло себе років 20 тому? Чи провідникам якоїсь іншої християнської секти? За таких умов краще, коли церква буде відокремлена від школи.

Християнство зводить людську мораль тільки до спілкування з Богом. Не всі вважають, що це добре. Дехто з відомих виступає з різкою критикою ліберального християнства стосовно етики, розглядаючи його як «наївну моралізацію». Вважають, що за своєю природою людина зла, непоправно гріховна, і в реальному житті не здатна дотримуватися Христових заповідей. Тому пропонують мораль реального життя відокремити від моралі духовної і розглядати відокремлено «гріховне життя» людини і «справжнє буття». Вони стверджують, що справжня мораль – мораль любові, всепрощення і абсолютної справедливості - можлива лише в служінні Богу. А до реального людського життя вона не має відношення. Тому, мовляв, молись Богу, в стосунках із ним матимеш справжню любов, справедливість, прощення гріхів. А в реальному житті – насилуй, знущайся, вбивай. Бог простить. Така любов ні заповідям Христовим не відповідає, ні людському розумові.


Любити РУНвіру? В опозиції до християнства в Україні виступають не тільки атеїсти, мусульмани, буддисти, віруючі інших сучасних релігій, а й віруючі РУНвіри (рідної української національної віри), опрацьованої Л.Силенком. Він повчає: «Віра Христова є вірою юдейською… Я є Учителем Рунвіри, вірую в Єдиного Всеправедного Милосердого Господа Дажбога». Чому Л.Силенко змінив віру своїх батьків і запропонував замінити її іншою – своєю? Пояснює це він так: «Українець має походження українське, а ідейність у нього неукраїнська. Зберігається форма української культури (вишивки, писанки, щедрівки, дідух, веснянки, Купайла, Свята вечеря, Щедрий вечір). Формі українській надали зміст чужий (Назарет, Саваот, Сіон, Йордан, Синай. Чужі поняття віри, святости, правди, волі, любові, моралі, краси). Мозок ваш, а думки, які ми кладемо у ваш мозок, наші: ми даємо напрямок вашим думкам і почуванням». Щоб виправити цю невідповідність форми змісту, Л.Силенко описав нову релігію - для українців і тільки для українців. І назвав сам себе її Учителем.

Герой України Л.Лукяненко також надто недобре ставиться до віри православної і підтримує Л.Силенка: «У юдейській Біблії написано: не поклоняйся чужим Богам! Це добре сказано: християнський Бог для нас чужий, того повертаймося до Рідної Української Національної віри!» [15, с. 101]. Такі заклики бажано продумати. Виходить, кожна нація повинна мати свого окремого Бога і окремих його посланників – таких як Л.Силенко. Але ж відомо, що поняття нації появилось порівняно недавно, а багато етносів давно зникли. То й Боги померлих націй померли? Надто дрібне поняття Бога пропонують подібні віри. Чи ж варто їм вірити?

Ще більш вороже ставляться до Христової віри деякі інші українці: «Ми проковтнули чужу віру… Україна ніколи не зможе вийти зі стану вічного раба й вічної кризи, не звільнившись від християнського чмелю. Володимир Великий Зрадник або свідомо накинув Україні-Русі християнство як лютий ворог власного народу, або був сліпою жертвою своїх хитріших чи то європейських, чи то азійських, чи то африканських сусідів. Глибоко антиукраїнським виявився його тодішній «євроатлантичний вибір». Дуже низьким був інтелект князя. Не піднявся він до розуміння, що Україна – не Європа. Й не Азія. І не Північ, і не Південь. Україна – землеробсько-цивілізаційний Центр Світу» [12, с. 11].

Наведемо ще кілька сентенцій з цієї книжки:

Україна-мати жде, щоб її зняли з хреста християнства.

Через свої християнські «гріхи» Україна ніколи не мала мудрих провідників.

Меншевартістю Українця наливає християнство.

Як діє на людину християнство? Смертодайно…

Християнське так зване «спасіння» насправді є духовне уярмлення.

Християнському оскотиненню треба покласти край.

Національна ідея і християнство несумісні.

Християнство – опіум, і опіум психотропний [12, с. 167-174].

Гидко читати таке про віру наших батьків і дідів. Добре, що тепер не забороняють

віруючим вірити в Христа. Хочеш – люби, хочеш – обминай. Але так гудити віру батьків – не

достойно порядної людини.

Більшість українців хрещені, стверджують, що вони православної віри, але насправді не є віруючими. Деякі опитування показують, що 18,5 % опитаних ніколи не були на Службі Божій, 39 % відвідували церкву один раз за кілька років, 20 % роблять це приблизно раз на рік, 15 % - декілька разів на рік. Дослідники роблять висновок: «нормальним вимогам православ’я відповідає лише 6 відсотків так званих «православних». 44 % ніколи не читали Святого Письма, 62 % православних не знають жодної молитви, навіть «Отче наш». Важко сподіватися, що християнська віра може об’єднати майже все українське суспільство і допоможе одним українцям любити інших.

Щоб бути віруючим християнином, треба вірити в Бога і любити його. Не будь-якого Бога, а Ісуса Христа і його Батька. І погоджуватися з тим, що всі науки про людину, тварин, рослин, Землю і всесвіт, в яких ідеться про їх існування сотні тисяч або й мільйони років тому, брешуть. Українці досить освічені і їм нелегко вірити в прадавні міфи про створення світу. А в основу християнської ідеї покладено саме такі міфи. Тому помилково думати, що таку ідею полюблять і підтримуватимуть більшість українців.

Один з відоміших мислителів ХХ ст. Б.Рассел у брошурі «Чому я не християнин» писав: «Вся концепція бога є концепцією, взятою від давніх східних деспотій. Це – концепція, недостойна вільних людей… Коли люди в церкві надто принижують себе і заявляють, що вони бідні грішники… Доброму світові потрібні безстрашний погляд і вільний розум».

Християнська релігія намагається виховати віруючого в дусі покірності. Такої покірності, щоб людина сама себе принижувала: «Я – раб…». На словах вона немов намагалася ліквідувати ворожнечу між людьми, пропонувала любити навіть ворогів. Але це створює тільки ілюзію любові. Мельхиседек, проповідуючи любити ближнього, посилав віруючих фанатів гайдамаків-коліїв, щоб ті навіть немовлят кололи. І ті йшли, кололи, рубали. Якщо вірити Т.Шевченкові, - навіть батько рубав своїх дітей тільки за те, що народила їх католичка. А скільки в інші роки в інших місцях одні віруючі знищували інших. Проповідуючи любити ближніх. А чи велику любов проявляли одні віруючі до інших, коли ховали покійного патріарха Володимира (Романюка) на вулиці під асфальтом? Так роблять віруючі в одного Бога. Що ж говорити про людей, які поклоняються різним Богам? Не таку любов мають проявляти люди.

Отже, немає підстав віруючих християн ставити вище від інших. Але й гудити батьків і матерів, дідів і бабунь тільки за те, що вони вірили в Христа, і замінювати їхню віру «вченням», придуманим самозваним спритником, не слід. Вірити писанням Л.Силенка? Чи Марії Девіс? Особливо – знаючи, хто вони, і з якою метою прагнули обманювати мільйони земляків. Тільки розумово хворі можуть любити самозванців таких «вір».


Любити чи поважати? Чи має любити учнів учитель? Учні і їх учитель - ближні. Часто наголошують, що учитель повинен любити дітей. Як це слід розуміти? Можливо учитель молодших класів, працюючи з дітками, справді всіх їх любить. Хоч і таке трапляється рідко. Бо діти бувають різні. Щодо учнів середніх і старших класів, які вже майже сформувалися морально і духовно, то серед них є надто неохайні, невиховані, егоїсти, підлизи, задираки, а нерідко - схильні красти, лаятися, ображати. Чи ж може учитель любити кожного такого. А учитель – нормальна людина. Ну, не може він любити брехуна, насильника, того, який брудно лаїться, знущається над меншими дітьми. Не може любити! А навчати і виховувати має і такого. Хоче учитель того чи ні, а з усіх своїх учнів (часто підсвідомо) виділяє найкращих, найпривітніших, найдобріших. Їх він і справді любить, хоч і не признається в тому. А деяких не може любити. Інша справа, що учитель повинен поважати усіх своїх учнів. Усіх! Навіть тих, до яких “не лежить душа”. Поважати і любити – не синоніми.

Отже, коли хтось каже, що учитель повинен любити учнів, то розуміти це треба так, як розуміють християни любов до ближнього. Учитель має поважати кожного учня і любити усіх учнів взагалі (як лікар – усіх хворих), і любити працювати в школі.

Раніше особливо часто закликали молодь любити працю і поважати людей праці. Малась на увазі насамперед фізична праця, зокрема – важка, брудна, небезпечна. Не тільки словами прививали любов до праці, а й діями: тих, хто уникав праці, називали дармоїдами, і виселяли з міст. Заставляли, змушували працювати. А людей праці прославляли в романах, поемах, піснях. Вчили молодь любити людей праці. Тепер ситуація змінилась, рідко можна почути, щоб хтось прославляв селян, шахтарів, металургів, інших людей фізичної праці. Політиків, співаківі бізнесменів згадують у сотні разів частіше, ніж тих, хто забезпечує суспільство хлібом-сіллю, одягом, взуттям, житлом, вугіллям, водою, транспортом і всіма іншими зручностями. І сучасні ЗМІ помічають тільки панянок і панів, а про тих смертних, над якими хочуть панувати одинаки-лицарі, майже не згадують. Недобре це. Така цивілізація сама себе приречує.

Маючи на увазі переважну більшість нормальних людей, вважаємо, що не слід закликати усіх любити усіх. Краще наголосити, що усі люди різні. І поряд з кожним є багато таких, яких можна любити, а немало й таких, які не заслуговують, щоб їх любили. Але всіх треба поважати. Усіх людей! І допомагати тим, хто потребує допомоги. І перестати ненавидіти тих, хто не заслуговує ненависті.

Чи має людина любити себе? Нормальна людина має любити себе. Говорячи «полюби ближнього, як самого себе», малось на увазі, що людина насамперед має любити себе. Але не тільки себе. Якщо людина не любить себе, вона тим більше не любить інших. Ф.Бекон писав: «Любов до самого себе є оригінал, а любов до ближнього – копія з нього». Любити самого себе – природне позитивне почуття, воно спонукає людину турбуватися про самого себе. Коли людина дбає про своє здоров’я, любить бути охайною, гарно підстриженою, модно одягненою, - так, щоб подобатись іншим, - це не погано. Погано бути егоїстом. А егоїст – людина, яка дбає тільки про себе, нехтуючи інтересами інших. В сучасних умовах сутність поняття «егоїст» бажано розширити. Так слід називати, зокрема, тих чоловіків і жінок, які здатні народжувати діток але не народжують. Бо вони, дбаючи тільки про себе, про власні зручності і завдоволення, приводять до виродження нації, а відповідно – до значного погіршення буття суспільства. Такі егоїсти набагато небезпечніші від тих, що аж надто нескромно поводяться.

Бажано розрізняти поняття самолюбство і себелюбство. Самолюб – те саме, що й егоїст. Себелюб – той, хто любить себе. Це – позитивна риса. Кожна людина повинна любити себе.


Кого слід ненавидіти? Говорячи про любов до ближніх, багато людей своїх ближніх не тільки не любили, а й люто ненавиділи. Згадаймо, наприклад, «любов» хрестоносців до народів, які вони завойовували. Автор бачив, як проявляли «любов до ближніх» хрестоносці ХХ століття. На крилах літаків гітлерівців були великі чорні хрести, і на їх танках були хрести. І йшли ті напасники, наголошуючи, що мають намір розгромити безбожників, принести нам віру, надію і любов. Принесли ж щось навіть гірше від ненависті. Відразу заявили, що євреїв і циганів усіх знищать. Можливо десь колись і обговорювали, чому їх треба знищити, але в роки війни про це не говорили. Прийняли за аксіому. Знищити – і все.

Українців ігнорували, мов би не помічали. Коли націоналісти Галичини звернулися до гітлерівців, що можуть їм допомогти бити комуністів, ті й слухати не хотіли про будь-яку допомогу. В своїй перемозі були настільки впевнені, що ділити її з якимись українцями не збирались. Без будь-яких хитрощів чи недомовок відразу оголосили, що українцям досить освіти за 4 класи. А взагалі, здається, в перші три-чотири місяці окупації ні любові, ні ненависті до українців фашисти не проявляли. Тільки коли зрозуміли, що бліц-кріг не вдався (морози настали 30-градусні, а солдати були в пілотках), тоді появилась злість і ненависть. Велика ненависть.

Найбільшу ненависть, яку тільки можуть проявляти одні люди до інших, автор спостерігав 8 березня 1943 року. Тоді через село Війтівку, що біля Умані, проходив фронт. Було холодно, але скрізь розверзлось непролазне болото. Чоботи застрягали майже до колін, ні коні, ні машини, навіть танки не могли нормально рухатися. Саме тоді деякі німецькі частини прорвалися з Корсунь-Шевченківського котла, їх доганяли червоні піхотинці. А біля села - великий військовий аеродром, на ньому тисячі тонн бомб та інших боєприпасів. Десятки німецьких літаків раз-по-раз сідали, набирали побільше бомб і бомбили, бомбили. Тих, хто наступав. Вибухи лунали майже безперервно, вибухали бомби, снаряди, міни. Неперервний гул, тріскотня, брязкіт гусениць, завивання моторів. Сильніші вибухи переривали майже неперервну стрілянину з кулеметів, автоматів, гвинтівок. Придумати страшнішого пекла не можна.

Ой, якими ж озвірілими вигляділи тоді гітлерівці! Як же були вони не схожі на тих, які три роки тому наступали!.. Нарешті ввалюються до хати з десяток червоноармійців. В болоті з ніг до голови. Не здоровкаються, не говорять навіть між собою. Ввійшли і лягли на долівці. Не роздягались, через хвилину-дві захропіли, не зважаючи на неперервну тріскотню кулеметів, стогони моторів і вибухи. Певно кілька діб не спали. Мама поставила варити казан картоплі «в мундирах». Але не встигла картопля зваритися, як солдат розбудили. Вони на ходу кусали гарячі недоварені картоплини, брали їх в кармани. Здається, і не їли дві-три доби: кухня не встигала за ними.

Чи відчували ті солдати любов до «ближніх» - яких проганяли? Навпаки, були переповнені такою ненавистю, яку сучасники і уявити не можуть. Ту ненависть породжував не патріотизм чи які-небудь принципи моралі. Її породжувало щось тваринне – те, що породжує ненависть великих поранених хижаків, яким залишається одне: або знищити суперника, або стати його жертвою. Той, хто не бачив тієї люті і ненависті, не може уявити, якою страшною вона буває. З подібною ненавистю можна порівняти хіба що ненависть тих, хто, оперізуючи себе смертним поясом, іде на явну смерть – аби тільки побільше знищити ненависних чужинців. І тих, хто вів літаки на хмарочоси в Нью-Йорку. Так часто проявляли і досі проявляють «любов до ближнього» деякі люди.

Тоталітарні режими нерідко навіть офіційно оправдовують ненависть. Їм потрібні вороги, аби мати з ким воювати. Комуністи за сталінщини повчали: “Ненависть оправдана, коли вона звернена проти ворогів людства і підпорядкована меті здійснення блага для трудящих. В ім’я великих цілей побудови комуністичного суспільства ненависть повинна бути очищена від усього низького…”. То ж і збуджували ненависть одних людей проти інших: розкуркулювали і закріпачували селян, створювали штучні голодомори, мільйони людей репресували і вислали на каторжні роботи. Так радянська влада “очищала від усього низького” ненавистю. Ще більшу ненависть поширювали фашисти проти євреїв і ромів. Їх просто безжально знищували. Це не тільки не відповідає вченню Христа, а й поглядам звичайної порядної людини. Корисно задуматися, які були наслідки тих проявів ненависті. На жаль, і тепер є немало людей, які ненависть ставлять на найперше місце.

Любов (чи нелюбов) до ближніх може бути навіть фанатичною. Що це таке? Фанум – жертвеник. Фанатична любов – це непорушна любов, яка відкидає альтернативи, коли суб’єкт заради об’єкта любові готовий навіть іти на значні жертви. Історії відомі приклади, коли люди заради любові до свободи, справедливості, до нації чи Держави свідомо жертвували власним життям. Таких людей одні називали героями, їм ставили пам’ятники, їх оспівували в думах, поемах, романах. Інші відповідно називають їх негідниками, мерзотниками та іншими негарними словами. Такі ми – люди.

Керівники тоталітарних режимів писали і так: «Любов неможлива без непримиримості до носіїв зла, без боротьби з класовими, ідейними ворогами». Це також недобре. Любов між людьми можлива без боротьби! Звичайно, є люди, основною метою яких є боротьба – з класовими, національними, ідейними чи будь-якими іншими ворогами. Але ж таких – менше одного відсотка: ті, які прагнуть запанувати над іншими. Усі інші люди не надто прагнуть боротися. Якщо боряться два барани, то це не означає, що мають битися і всі вівці. Навіть якщо хтось дуже ненавидить другого, то чи слід ставати з ним на прю? Звичайно, якщо є шанси перемогти, то можна спробувати поборотись. А як шансів – ніяких? На жаль, є й такі, які закликають боротися навіть тоді, коли імовірність перемогти близька до нуля.

Немало науковців творять свої теорії стосовно загального абстрактного поняття «людина», в результаті отримують теорії, несумірні з практикою. Бо одні словом людина називають щось надто хиже (людина людині вовк), а інші – щось протилежне (людина людині – друг, товариш і брат). Насправді усі люди різні: є й гірші від найозвіріліших хижаків, а є й справжні альтруїсти. Переважна ж більшість ні надто хижі, ні надто добрі. А оскільки це так, то вчити людей жити краще не за заповідями релігій чи політичних фанатів, а відповідно до реалій. Наш світ надто розмаїтий і кожен має можливість спілкуватися з тими людьми, які йому до вподоби. Хочеш жити за законами добра, честі і справедливості, - не зв’язуйся з негідниками і дурнями. А всіх поважай. Зважаймо і на те, що іноді людина чинить погано ненавмисно. Таким краще пробачати.

Досягти того, щоб кожна людина любила ближнього, тобто – кожну іншу людину, практично не можна. Це переконливо довела практика існування християнства та інших релігій. Реально людина може якихось людей справді любити, до інших бути байдужо, а деяких навіть ненавидіти. Тому реальнішою була б заповідь поважати один одного. Люди! Поважаймо один одного, прощаймо гріхи, вчинені ненавмисно, і не зв’язуймось з негідниками!

Корисно прислухатись і до мудрої поради поета: «И не оспаривай глупца!». Ой скльки ж тих дурнів трапляється на шляху майже у кожного, особливо у тих, хто заслужив любові у нащадків. Така буває вона – любов до ближнього.


Толерантність. Вище згадувалось про «любов до ближніх», яку проявляли колії до школярів Уманської базиліанської школи. Тільки два хлопчики випадково уникнули тієї різанини, їх нащадки дали Україні двох відомих діячів - Тадея і Максима Рильських. На скільки більше розумних і відданих патріотів мала б українська нація, коли б колії не знищили в зародку кількох сотень кращих українців. Ось які наслідки приносить велика ненависть!

В сучасних умовах нетерпимість одних груп людей до інших ще більш загострюється і проявляється частіше. Щоб хоч трохи пом’якшити її, авторитетніші люди планети проголосили ідею толерантності в стосунках між людьми. Зрозуміло, що протилежно зорієнтовані люди, живучи поруч, не можуть любити один одного. Але якщо не любите, то будьте хоч терплячішими, толерантнішими! У 1995 р. конференція ЮНЕСКО прийняла «Декларацію принципів толерантності». З ініціативи ООН запропонували щороку відзначати Міжнародний день толерантності – 15 листопада.

Толерантність латинською мовою означає терплячість. Настанову толерантності можна розуміти так. Люди, будьмо толерантними! Ставмось терпляче до чужих думок і вірувань.

Настанова гуманна, корисна і своєчасна. Ой як було б добре, коли б усі дотримувалися її! Думається, що сотні мільйонів людей на всіх континентах, зрозумівши сутність проблеми, справді стануть менш ворогувати, навчаться пробачати невеликі провини і необачності інших.

Все ж не слід на гасло толерантності покладати аж надто великі надії.

Толерантність – це певне ставлення людини до людини чи до якоїсь спільноти; або реакція на відповідне ставлення. Це поняття близьке до послідовності понять, зображених на малюнку 2, що на с. 8, хоч і не входить до тієї послідовності. Нехай А і В – дві людини, які в чомусь конкурують одна з другою, або одна створює дискомфорт другій. Наприклад, один хоче зайняти посаду іншого, одна хоче відбити коханця в другої. Ще масовішими і значимішими бувають протистояння суперників стосовно мови, держави, нації, раси. Найчастіше, говорячи про толерантність, мають на увазі терпимість до людей інших рас, націй, релігій, політичних переконань.

Принципи толерантності варті уваги. Але не все так просто, як може здатись спочатку. Термін «толерантність» раніше використовувався переважно в медицині. Так там називають відсутність реакції на чужорідні речовини. Як відомо, здоровий живий організм звичайно наділений імунітетом – здатністю протистояти чому-небудь сторонньому, боротись з ним. Толерантність – це зниження імунітету до чужорідного. Це дуже небезпечна хвороба. Тому і до толерантності в суспільстві ставляться не всі однаково. Марно надіятися, що ті люди, які основною метою свого життя вважають - відомстити тим, хто вбив їхніх батьків чи братів, поглумився над матерями, сестрами, над святинями, ставитимуться толерантно до кривдників.

Дехто навіть вважає, що «толерантність – це масштабна спецоперація з психологічної підготовки людства до грядущого вторгнення чужих». Є немало підстав так думати. Грядуще вторгнення чужих неминуче, воно вже почалось. Багато людей вважають, що це вторгнення відбувається з ініціативи чужинців. Це не зовсім так. Що відбувається з європейським суспільством? Воно найзаможніше, найкультурніше, з найславнішою історією, але дуже швидкими темпами вимирає. Воно – мов порядна, мила, дуже багата бабуля. Що її чекає через кілька десятиліть? Західноєвропейське суспільство вже не може обслуговувати себе. А має багато грошей і цінностей, тому може непогано жити на одні відсотки. І воно запрошує людей з інших держав або й з інших континентів, щоб їх доглядали, виконували брудні, важкі і небезпечні роботи.

У Франції прибулих з інших континентів людей біля 10 %. А років через 30 їх стане вдвічі більше. Бо бідні емігрантки народжують добре, а француженки – у 2-3 рази менше. Через років 60 французів у Франції може стати менше, ніж прибулих з Африки чи Азії. Уже тепер прибулі не задоволені, як до них ставляться громадяни корінної нації, тому нерідко перевертають і підпалюють машини, вчиняють погроми. Неважко передбачити, як «толерантно» відноситимуться вони, коли представників корінної нації А там буде менше, ніж прибулих Е (мал. 11).

В Україні ситуація схожа. Бо українки, як і француженки, не хочуть народжувати діток стільки, щоб нація не вимирала. Тепер українців на 6 мільйонів менше, ніж було років 20 тому. При цьому поміж українців тепер все частіше можна зустріти людей з інших континентів. А на стільки українців буде менше, ніж не чужинців, через 50 років? А через століття? Проблема існує. З роками вона ще більше загострюватиметься. Сучасні політики відвертають увагу українців від проблеми спогадами про те що діялося в нас 75 років тому. Щоб люди не задумувалися над тим, що може бути через 75 років. А мислячі люди мають більше дбати про майбутнє, ніж про минуле.

Користуючись принципами толерантності, керівникові Держави українців можна було б один раз відмітити, що в 1932-33 роках в Україні було організовано штучний голод, який умертвив кілька мільйонів безвинних людей і понівечив долі десяткам мільйонів. Замовник того злочину - Сталін, а виконавці - переапжно наші бездумні і бездушні земляки. Їх би варт покарати, але їх давно немає серед живих. Тому – хай їх Бог покарає! На цьому можна було б і закінчити. Це було б толерантно. На жаль, деякі наділені найвищою владою українці не хочуть бути толерантними. Вони просять керівників інших держав підтвердити, що тоді в УРСР здійснювався геноцид. Просять тих, кого в ті часи і на світі не було, і тих, які тільки недавно дізналися, на якому континенті живуть українці. Навіщо? Щоб розбурхати ворожнечу між двома сусідніми націями. Недобре це.

Стосовно українців проблема толерантності має ще один аспект, для наступного десятиріччя, можливо, навіть більш значущий. Українське суспільство складається з двох помітно різних складових: приблизно 5 мільйонів громадян Західної України і 40 мільйонів решти. Літературна мова в нас одна, і бажання жити разом в одній Державі українців спільне. І спільне розуміння, що жити усім у соборній Україні зручніше. Але історії в нас різні, здебільшого різні конфесії (католики і православні), різні ментальності, різні тяжіння (до Заходу чи Сходу). Мешканців Західної України менше, але вони діють енергійніше і зарубіжних спонсорів мають багатших. Тому переважають вони. А як діють переможці Помаранчевої революції? Майже відразу після перемоги голосно пересварились. Ось кому треба б бути толерантнішими! Поводяться ці дві частини українського суспільства часто надто не толерантно, а це дуже шкодить нації. Звичайно, переважна більшість українців ще деякий час буде толерантною, потерпить. А врешті ж терпець колись урветься.

Толерантність – заслуговує на повагу, як і любов до ближнього. Але не слід покладати на неї надто великі надії. Якщо людство або якась окрема нація хочуть жити без проявів надмірної ненависті, вони повинні насамперед подбати про ліквідацію причин тієї ненависті.


Думки врозсип

Скільки людей, стільки й ідей.

Чиє п’єш пиво, тому й підспівуй.

Не розмахуй руками, стоячи між будяками.

Хтось любить порції, а хтось – пропорції.

Любив сірий кізку, лишив недогризки.

Кішка з мишкою гралась, доки не облизалась.

Ненависть і погрози не замінять розуму.

Так, як живуть верблюди, не хочуть жити люди.

Легко любити людей взагалі; важче - тих, що в рідному селі.

Прабатьків любімо, а своє робімо!

Як газда працьовитий, то й грунт плодовитий.

У доброго садівника – щаслива рука.

Доки триватиме ненависть ваша, доти «своя своїх не познаша».

Любімо людей розумних, а не галасливців безумних.

Щоб побачити світ ярий, скинь затемнені окуляри.

Хочеш жити в мирі, дотримуйся міри.

Ні в пресі, ні в ефірі не гудь чужої віри.

Не звідавши напасті, не знатимеш, що то – щастя.

Іван провинився, Степан за гратами опинився.

Щоб з високими знатись, треба низько вклонятись.

Найкраща з вір, яка дає хліб і мир.

Тим провинилась, що під дурнем опинилась.

Обіцяв шик, а витворив пшик.

Обплутала хлопчину, як повій тичину.

Ні для справи, ні для забави.

Багато гонору, та мало сорому.

Гнешся перед саном – не називайся паном.

Хто розум має, ворогів не шукає.

Для дурного гомо кожен пшик - вагоме.

Радіти поразці властиво Парасці.

Скиглиш вічно – хворий хронічно.

Сусідів ганить завсіди погано.

Тільки людина хвора думає лише про вчора

Хто навіть себе не любить, веде весь рід до згуби.

Птахи токуються, люди спілкуються.

Подяка народу - найкраща нагорода

Менше дурнів слухай, сам мізками рухай.

Працюють бригадою: одні вгадують, другі вигадують.

Ідуть до розвою не ногами, а головою.

Є автура – буде й макулатура.

Люди гуртуються – сила гартується.

Юності й досвіду сплав – найкращий виконавець справ.

Здібна еліта: елітила аж півліта.

Перш, ніж справу творити, дай задуму дозріти.

Пізнає – хто вникає, знаходить – хто шукає.

З виходом не барися, з дурнями не борися.