Любов найсолодше І найсвітліше з усього людського; найжаданіше І найдієвіше
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему: Предмет І функції філософії. Світогляд, як теоретичне ставлення, 372.01kb.
- DO11 проблеми та перспективи розвитку людського капіталу в світі та в україні, 131.81kb.
- Тема. «Всьому початок є любов», 231.89kb.
- Батьківський авторитет любов батьків до дитини, 74.45kb.
- Рення та продовження людського роду, вона виступає джерелом духовного росту, морального, 28.75kb.
- Людський капітал як ключовий чинник економічного зростання (стримуючі соціально-економічні, 144.43kb.
- Його свята любов, 389.9kb.
- Масонство на Україні менш усього можна назвати українським, менш усього бо воно відбивало, 240.58kb.
- План конспект уроку з української літератури у 10 класі, 112.22kb.
- Іван Васильович Вєтров. Всім учасникам подякували за любов до рідного слова, за любов, 27.91kb.
Культура кохання. Різні люди в різні епохи кохали і кохають по-різному. Ф.Прокопович зауважував, що «любов балакуча». «Тому що любов полум’яна за своєю природою, то й мова повинна бути живою, немов виходить із схвильованої душі, подібна до вогню, насичена метафорами, алегоріями, що походять від таких слів, як вогонь, любов, погляд. Так, наприклад, нехай зустріне мене тисяча мечів, тисяча стріл, тисяча смертей, усе це я перенесу задля тебе» [31, с. 315]. Так кілька століть тому обіцяв парубок дівці, вмовляючи її дозволити наблизитись все ближче до неї. Тепер, зрозуміло, не говорять ні про мечі, ні про стріли, але й тепер вмовляють, обіцяють навіть нездійсненне. Хоч і не всі. Залежно від того, наскільки закоханий хлопець втрачає здатність мислити, наскільки звик дотримувати сказаного слова, одні обіцяють менше, інші – більше. Та мабуть, дівчата не надто й вірять таким обіцянкам. Природа наділила чоловіків здатністю робити все, що завгодно, аби домогтися свого. І жінку природа наділила розумінням, що в такі миті не всім словам слід вірити.
Як здебільшого проходить процес зближення. Хлопець просить дівчину прийти на побачення. Вона, хоч і не відмовляє, не завжди погоджується зустрітися відразу. Хлопець чекає згоди, надіючись, переживаючи. А вона спершу приходить з подругою. Коли ж нарешті прийде в домовлене місце одна, він хоче обійняти, вона не дозволяє. Він переживає, надіється, просить зустрітися ще раз. Зустрівшись вдруге, вона через годину-другу дозволяє обняти, але просить не давати рукам волі… Таке воно кохання – в надіях, очікуваннях, просьбах, домаганнях – в тривалих переживаннях. Тому й солодке, бажане, яке не забувається довіку. В ньому домагання близькості, а разом з тим – максимальна ніжність, доброта, увага, обіцянки. А ще – пізнання людини. Кохаючи, обіцяючи, стримуючи, закохані в цей час ознайомлюються з характерими і темпераметрами один одного, приміряють, чи варто зближуватись надовго, на весь вік. В результаті іноді трапляється, що після двох-трьох побачень, хтось один чи й обоє розуміють, що продовжувати зустрічатися не слід. Коли ж побачення продовжуються, з часом закохані все більше і більше зближаються. Кожного разу з одного боку – потоки ніжності, обіцянок, ласки, з другого – вислуховування, стримування. З обох боків - переживання, муки очікувань, надії, сподівання. Усе це – кохання. Найсолодше, найжаданніше людське почуття.
Багато залежить від традицій. Лицарі середньовіччя часто освічувались дамі свого серця публічно, співаючи серенади. Базовими критеріями прагматичного або американського типу любовної культури є здебільшого корисність і фундаментальний прагматизм. Для слов’ян характернішим є інтимність і глибоке співпереживання, але обійми, пестощі, поцілунки та інше закохані звичайно роблять без сторонніх. Правда, останніми роками любовні культури змішуються, дифузують, поступово витісняють традиційні культури.
Мудро про кохання, називаючи його любовю, писав В.Сухомлинський у книзі «Як виховати справжню людину»:
«Любити – це не значить бути тільки у фізичній близькості…
Любов – це відносини…
Любов – це не тільки захоплене милування, втіха красою, створеною для тебе, а й нескінченне творення краси в любимій людині…
Любов – це відповідальність…
Любов чоловіка до жінки, жінки до чоловіка – інтимне і недоторкане почуття. Бережіть таємниці любові, не виставляйте напоказ потаємне, інтимне…
Любов – це квітка, яка розпускається, і краще до неї не доторкатися…
Любов без дружби неглибока…
Любов – палке почуття, але панувати над серцем повинен розум.
Любов і легковажність несумісні…
Любов – це мудрі очі краси…
Любов – це не для бога… Любов – вище за бога.
Любов – це відповідальність (насамперед відповідальність, а потім уже насолода).
Любов – це діти…
Любов – це висока людська культура».
Усі ці пояснення великий педагог адресував насамперед учителям і батькам учнів, а деякі – безпосередньо учням. Тому досить виважено і обережно добирав слова. Дещо ідеалізував, бо розумів, що з тими, хто відчуває перші дотики кохання, про такі речі говорити офіційно і дидактично не слід [27, 2, с. 397].
Не завжди процес зближення юнака і юнки проходить плавно, по висхідній. Іноді кимось сказане необережне слово може перервати побачення. А буває, що хтось із двох тільки вдає, що кохає, а насправді грає роль закоханого. Відомий артист Ель Кравчук зізнається: «Я розчарувався в коханні. Не один раз обпікався. Кохання для мене асоціюється з біллю, переживаннями і ревністю. Тому не хочу знову відчувати таке». Подібне відчував не один він. А не хоче він знову відчувати таке, бо не зустрів ще єдиної, своєї. Яка могла б доповнити його незадоволену половину так, щоб утворити з нею добру цілість.
Не завжди те, що недосвідчені юнаки і юнки вважають коханням, є коханням насправді. Один признається: «У мене так, як і у всіх: є дівчина, ми разом гуляємо, слухаємо музику, зустрічаємося з друзями, тусуємося, обнімаємося, цілуємся». Це тільки зовнішні «атрибути кохання», головне не в них. Головне в змістовному наповненні стосунків двох закоханих, в плануванні свого спільного майбутнього. Якщо вони приходять на побачення тільки тому, що так приємно обом, це не кохання. Справжнє кохання буває тоді, коли закохані після кількох побачень відчувають, що не можуть жити одне без другого, і мріють про єднання навіки.
В останні роки в стосунки між закоханими проникає все більше фальші і чогось брудного. Немало хлопців перед побаченням «для сміливості» напиваються, від чого, зрозуміло, стають не сміливими, а брутальними. А в деяких містах вже появились «Школы соблазнения». Чи то дівчата стали такими перебірливими, чи хлопці-акселерати такими сором’язливими, а деякі з них без чужої допомоги не наважуються знайомитись з дівчатами, які подобаються. І йдуть юнаки на курси, на яких навчають, як поводитися хлопцям, щоб подобатись дівчатам. Там їх «натаскують»: як знайомитись, які слова говорить, як поводитись на побаченнях тощо. Навчають чоловіків грати ролі, які найбільше подобаються жінкам. Споконвіку жінки намагалися бути принадливими, користуючись духами, пудрою, помадою, вчились гарно ходити, сидіти, посміхатись тощо. А тепер нерідко і чоловіки вдаються до подібних засобів. В результаті на побаченнях уже й хлопці не показують, якими є насправді, а грають наперед придумані ролі. Просто кажучи, закохані часто обманюють один одного. Тільки одружившись, вони показують, якими є насправді. Тому й шлюби тепер розпадаються надто часто. А ще частіше такі побачення не ведуть до шлюбів. Немало так натаскані чоловіки думки про одруження відкладають на далі, а поки їхня мета – нагулятись. Пише один: «Мне 22, для меня семья – рано. Сейчас нужны эмоции и новые впечатления. Нагуляться хочется. Любовь? Да, она существует. Но другая… Я понимаю, что девушкам, наверне, обидно, когда мужчина хочет познакомиться с ней только, чтобы переспать. Но это не наша проблема, а ваша… Кукла – она и есть кукла. На один-два раза. Наигрался одной, купи другую». Чоловіки, які «нагулялися», пересищені сексом, розчарувалися в жінках і моральних цінностях. Вони – перші носії деградації суспільства. Але чи одні вони винні в тому, що стали такими?
Яким буває кохання? У словниках можна знайти біля двохсот епітетів для характеристики різних видів кохання: вистраждане, вірне, грішне, егоїстичне, брехливе, жертовне, крадене, набридливе, нещасне, прокляте, сліпе, стомлене, трагічне, фальшиве, фатальне і багато інших. Про різні прояви кохання надруковано десятки тисяч романів, повістей, поем, створено тисячі пісень, п’єс, кінофільмів. Бо в людському житті воно відіграє надзвичайно важливу роль.
Ще в дитинстві, в пору статевого пробудження нерідко виникає перша несмілива тяга до когось. Але про такі потаємні думки і мрії школярі й школярки часто не признаються. Згодом, коли молоді люди стають «на порі», вони намагаються зустрічатися. Для того раніше спеціально організовували вечорниці, тепер – дискотеки, різні свята. Хоч зрозуміло, що більшість молодих людей має можливість знайомитись і в багатьох інших місцях.
Кохають звичайно статево зрілі люди. Зрілість людини – поняття неоднозначне, воно включає в себе і фізіологічну, зокрема статеву зрілість, і інтелектуальну, вольову, моральну, соціальну зрілість, а вони досягаються в різних людей в різні роки. Статева зрілість (коли молода людина може запліднити чи завагітніти) настає в 13 - 15 років – коли параметри її інтелектуального, вольового, морального і соціального розвитку ще далекі від розвинутих. Тому батьки, школа і суспільство часто застерігають дітей від спроб проявляти свою статеву діяльність в дитячому віці. І добре роблять. Але застерігати від ранніх статевих стосунків – не означає забороняти юним кохати одне одного. А коли б і забороняли, наслідки могли б бути ще гіршими.
Починається кохання звичайно з пошуку пари. Тепер майже всі молоді люди, в яких вперше проявляються бажання кохати, навчаються в школі. Тож немало з них нерідко закохуються в своїх однокласників або учнів інших класів своєї школи. Хоч і не обов’язково. Інші закохуються в студенток чи студентів, інших знайомих.
Майже завжди було і тепер трапляється так, що один два десятки хлопців зустрічаються приблизно з такою ж кількістю дівчат. Серед дівчат є дуже гарні, гарні, привабливі, такі собі і негарні. Те саме – і між хлопців. Звичайно, кожен хлопець має бажання зблизитися з найкращою дівчиною. Але вибирають не тільки хлопці, а й дівчата. Ми вибираємо, нас вибирають… На малюнку 3 схематично позначено: Х1, Х2, Х3, … - хлопці, Д1, Д2, Д3, … - дівчата. Найкращі і кращі дівчата хочуть зустрічатись із найкращими чи кращими хлопцями. То ж немало хлопців вже після перших зустрічей розуміють, що на найкращих дівчат не слід розраховувати. Але, на щастя, усі люди різні і та дівчина, яка одному юнакові здається найкращою, не видається такою іншому. До того ж і дівчині, і хлопцеві подобається серед знайомих не єдиний і не єдина, а два-три або дві-три. А ще ж не однією зовнішньою красою характеризується людина. Відрізняються юнаки і дівчата ще й інтелектами, добротою, характерами, темпераментами, світоглядами тощо. А для декого важливо також, наскільки акуратна, добра, уміла, терпелива, заможна обранка чи обранець, якої вона чи він віри, нації. Тож у дівчини, як і у хлопця, в час вибору пари появляється кілька варіантів, а з ними – кілька планів дій, сподівань, розчарувань, нових сподівань, домагань, обіцянок. Бо ж нерідко трапляється, як співається у відомих піснях:
«Я з тобою вечір стою, на іншого ваджу»,
«Ой знаю, знаю, кого кохаю, тільки не знаю, з ким жити маю».
Серед хлопців і дівчат, схематично зображених на малюнку 3, нерідко трапляються чоловіки і жінки, які раніше вже кохали інших або й одружені. Закохуються не тільки молоді. Історії відомі приклади, коли в молоденьких дівчат закохувалися не тільки добре підтоптані парубки, а й одружені батьки багатьох дорослих дітей. Кохання не знає вікових обмежень. Нерідко трапляється й тепер, що один закохується до безтями, другий не втрачає розуму, а навпаки, користуючись ситуацією, розв’язує свої задачі. Зокрема – і прагнення збагатитися матеріально. Здавна в багатьох народів молодий, щоб одружитися, мав заплатити калим. Кохана коштує грошей! Інколи – великих грошей.
Згадаємо, для прикладу, кохання графа Станіслава Потоцького до Софії, в честь якої він звелів побудувати в Умані парк «Софіївка». Той граф мав дружину і 11 дорослих дітей. А от закохався в чужу дружину – і край. Тож був змушений немало коштів віддати за кохання. Її законний чоловік, купивши Софію всього за тисячу злотих, погодився віддати її (на деякий час!) графові за 450 тисяч. Згодом Потоцький заплатить за неї ще більше двох мільйонів! Софія не ображалась, спостерігаючи, як чоловіки торгуються за неї, бо розуміла, що найбільше дістанеться їй. А коли отримала від графа все, що хотіла, прогнала старого і віддалась його синові, 22-річному Юрію. Згодом і його прогнала. Чи було то справжнє кохання, чи щось інше?
Кохання буває різним. Є кохання, коханнячко або й імітація кохання.
Поезія кохання. Кохання не знає вікових обмежень. Все ж далі ми розглядатимемо кохання молодих, які не думають нічого про гроші чи інші матеріальні цінності, а які діють тільки під впливом своїх почуттів. Стародавні народи ці почуття пов’язували з різними богами чи іншими надприродними силами.
Згідно давньогрецької міфології спочатку на землі жили чоловіки, жінки і андрогени. Останні були фізично сильніші і поєднували в собі кращі ознаки чоловіків і жінок. А коли андрогени хотіли заволодіти Олімпом, Зевс розсік кожного на дві половини і розкидав по світу. З тих пір ті половинки шукають одна одну, щоб зєднатися і стати єдиним цілим. Прагнення зєднатися закоханих, жага цілісності – це і є кохання.
Богинею кохання у давніх греків була Афродіта, на закоханих вона впливала через свого сина Ероса (або Амура). У римській міфології аналогічні ролі виконували богиня Венера і її син Купідон. Тільки кохання – таке солодке, що нерідко й боги не взмозі утриматись від того, щоб не закохатися в когось із людей. Особливо у молодих жіночок. Бо ж бувають вони часто набагато привабливішими від найкращих богинь. Одного разу і трапилось: Купідон закохався у звичайну земну дівчину Психею. Та так закохався, що зробив її своєю дружиною. Не сподобалось те свекрусі Венері, ой не сподобалось. Але земна красуня так сильно кохала сина богині, що витримала усі випробування. Навіть боги не сподівались, що земна жінка може так гаряче кохати. Захоплені таким палким коханням Психеї, вони зробили і її богинею. От як можуть кохати земні дівчата!
У слов’ян богинею кохання і шлюбу, краси і весни вважалась Лада. Її коханий - Ладо. І був між ними завжди лад, усе в них ладилось, усе було ладним. Кажуть, що Зевсова коханка Леда народила йому двох близняток. Лада також народила близняток, яких звали Лель і Полель. У Києві на Подолі в дохристиянські часи стояв величний храм Лади.
Відомо і багато інших міфів про кохання богів і богинь. Але нам краще спуститись на грішну землю. Як кохаються не боги, а звичайні люди? Раніше гімназистам було простіше: вони знали імена багатьох богів, тому й признаватися могли коротко: «Ти, Олю, – мов Афродіта». І вона відразу розуміла, що хотів сказати їй хлопець. Хоч, бувало, й відповідала «А ти – бовдур!». Але то не страшно. Основне – сказав їй, що хотів сказати.
Як приходить перше почуття закоханості? По-різному, майже завжди несподівано. Наприклад, так. Сотні разів зустрічалися двоє, сидячи в різних кутках класу. А одного разу – чи то вона так незвично подивилась на нього, чи він на неї – йому стало мов би соромно. Хоч і соромитись не було причини. І все ж - якось не так, як раніше. І другого дня – також. І якісь дивні думки приходили йому в голову вночі. Хотів, було, розповісти про це найближчому товаришу, але – стримався. Зрозумів, що це щось таке, про що нікому знати не треба. А може розповісти їй. Ні! А що, коли вона – розсміється. Таке воно – перше, ще не торкане. За ним буде інше – мов дужий вітер, який зносить усе, що на шляху до неї, а потім – як жар. А взагалі, це таке почуття, яке краще можна висловити римованими рядками.
Воно – наче райдужний ранок замріяний росяносиній,
коли міріадами райдуг виблискує кожна росина,
і дивний серпанок, мов шторкою, вкриває калину при березі.
А поруч таке все неторкане, що навіть ступаєш бережно.
А ще є кохання – мов вітер, рвучкий тугокрилий вітрище,
що лине геть і на край світу, аби до коханої ближче.
Вітрила по вінця наповнить і – хай щось не так, чи не впору –
здолає усі перепони, аби із обранкою поруч.
А ще є таке – наче спалах трасуючого метеора,
що в русі нестримному палить, згоряє і заново творить.
Вогнем щоб вогонь погасити, стрічаються полум’я з жаром.
Немає святішого в світі – горіти в такому пожарі!
Геометрія кохання. Деякі зв’язки між закоханими зручно ілюструвати графами або іншими геометричними фігурами. Як створюються пари закоханих? Бажаючи знайти собі пару, кожен з хлопців прагне зблизитись з гарною і порядною (мал. 3). Але й кожна дівчина бажає зблизитись з гарним і порядним. Тому в процесі пошуку пари іноді доводиться вибирати при наявності перешкод і конкуренції. І без твердого «так» чи «ні», пам’ятаючи, що коли дівчина каже «можливо», то це - «так», коли - «ні», то це – «можливо». Бо коли вона відразу каже «так», то - хіба це дівчина?
Нерідко говорять про «любовні трикутники». Так кажуть навіть у випадку, коли чоловік кохає водночас двох жінок, жодна з яких не знає про існування другої; або жінка віддається двом чоловікам, які про те не догадуються. Таким випадкам відповідають не трикутники, а ламані з двох ланок (мал. 4 і 5).
Іноді це справді «трикутники» - з трьома сторонами-звязками, коли жінки, які кохають одного чоловіка, знають про те (мал. 6) або два чоловіки, які ходять до однієї, знають про те (мал. 7). А знаючи, по-різному ставляться один до одного.
Не всі любовні трикутники бувають однаковими. Образно кажучи, їх вектори-звязки між кожними двома можуть відрізнятися модулями. В одних випадках суб’єкти і об’єкти любовних трикутників тільки зустрічаються, в інших – вони часто і сплять у одному ліжку, ще в інших – коли якась із жінок або й обидві завагітніли від нього. Багато різних любовних трикутників трапляється в реальному житті.
І не тільки любовні «трикутники» бувають, а й «чотирикутники» та інші «фігури». Один «чотирикутник кохання» аналізує Оксана Забужко стосовно героїв драми «Камінний господар» Лесі Українки. «В основі сюжету – «чотирикутник», складений з двох «трикутників»: Анна – Жуан – Командор та Жуан - Анна – Долорес, спільною стороною для яких є Анна – Жуан – головна пружина драматичної дії.
Анна
Долорес Командор
Жуан
Така схема дає нам дуже важливу перевагу – повний огляд («вид зверху») цілої «скульптурної групи» чотирьох центральних характерів у їхніх взаєминах між собою» [9, с. 483]. Далі в книжці понад 10 сторінок присвячено аналізу цього «любовного чотирикутника».
Іншим житейським чи придуманим письменниками стосункам між закоханими відповідають схеми у вигляді інших геометричних фігур. Жінка може бути небайдужою до трьох чоловіків (надіючись, що один із них стане її єдиним). І чоловік може кохати одночасно кількох жінок.
У деяких цивілізаціях мати кількох дружин дозволяє і закон. Давні літописи повідомляють, що цар Соломон мав 700 дружин і 300 наложниць, Руський князь Володимир мав 6 офіційних дружин, а крім того – 300 наложниць у Вишгороді, 300 – у Білгороді і 200 у Берестовім. Папа Іоанн ХХІІІ (Балтазар Косса) бувало протягом однієї ночі обходив послідовно кілька келій і злягався з дюжиною монахинь. Чи кохав він хоч одну з них? Чи любив їх? Про це історики замовчують.
Досі йшлося про пари закоханих, не пов’язаних родинними зв’язками. В житті трапляються і такі випадки, коли кохають один одного родичі: двоюрідні брат і сестра, дядько і племінниця тощо. Наприклад, якщо С і С1 – рідні сестри, а син А першої і дочка В другої кохають одне другого, таким відношенням відповідає малюнок 8. Православна церква таким не дозволяє одружуватись, а католицька дозволяє.
Динаміка кохання. Чому люди закохуються? Про це подбала Природа. Вона наділила дорослих людей протилежної статі взаємним бажанням зближуватись – так, щоб творити нові життя. Такий потяг властивий усім савцям і усім живим істотам, які розмножуються, як савці. Інакше б вони не розмножувались і їх не існувало б. Цей потяг можна порівняти з відчуттям голоду. Коли людина своєчасно не їсть, чи їсть мало, вона відчуває голод. Це не якийсь біль в одному місці, а відчуття сильного дискомфорту всього тіла. Подібно відчуваємо спрагу.
Те, що звичайно називають статевим потягом, З.Фрейд називав словом лібідо. Правда, він так називав поняття дещо ширшого обсягу, вважав, що і немовля має лібідо. Не вдаючись до аналізу цього фізіологічного поняття, ми тут тільки констатуємо, що кожна доросла людина від природи іноді має прагнення зближатись з людиною протилежної статі. Образно кажучи, на людину діє якась сила, яка спонукає її зближатись з людиною протилежної статі. Вона буває досить відчутною і жаданою – такою, що дехто іноді не стримується, насилує жінку або й дитину. Хоч знає, що за це може понести сувору кару. Дії цієї сили проявляються по-різному. Одні закохуються «з першого погляду», інші, буває, дивляться один на одного і кілька років, але так і не закохуються.
І саме зближення закоханих відбувається з різними швидкостями й різними затратами енергії. Одні на першому побаченні тільки говорять, жартують, подальше зближення не форсують, інші вже при першій нагоді обнімаються чи й цілуються. З різною швидкістю проходить процес зближення закоханих. Іноді відбуваєтьсяі й гальмування, коли хтось із двох виявляє, наприклад, щось таке, про що раніше не знав. І глибина зближення в різних пар буває різною. Одні зустрічаються місяць, рік, а про творення сім’ї і не згадують. Інші вже через кілька зустрічей оформлюють шлюб.
Кожне кохання колись зароджувалось, народжувалось, оточувало закоханих казковою вуаллю, п’янило – поки не перейшло в нормальну подружню любов або й обірвалось, як струна. Мільярди людей – десятки мільярдів історій їх кохання. Правда, людям звичайно відомі історії не справжніх кохань, а ідеальних, придуманих авторами романів чи кінофільмів. А мільярди людей кохають сьогодні, мільярди згадують, як кохали раніше.
Ще років сто тому, кохання переважної більшості простих людей здебільшого бувало єдиним на весь вік. Бо зустрічались молоді не часто, переважно в церкві чи на вечорницях, а коли дівчині виповнювалось 16 років або й раніше, її часто і заміж віддавали. Тому дівувала вона не довго, а ставши дружиною, трималась одного обійстя, отже – одного чоловіка.
В наших краях раніше досить поширені були вечорниці (в північних регіонах – вечуркі). Ось що розповідали про вечуркі на Житомирщині колишнім діалектом їх свідки: «Наймають хату у беднєйшего – багатий хіба пустит на вечуркі. Собіраюца дєвок 15-20 (уже в 15 годов ходіт на вечуркі, тулькі менші особно, старші – особно)… Дєвкі приносять сало, пшоно, муку; без вареників і пєвня не буде. У нас в сєлє троє вечурок, то наші хлопци з одніх украдут та до нас прінєсут… Кожен хлопец горєлку несе і музикі хлопці наймают, платят, сколькі згодят. По вечері хлопци як хочут, то на соломі спат лягают, кожен со свойой».
А ось як проходили вечорниці на Чорнобильщині. «Вечуркі у нас собірають дєвкі на пилипівські запуски, на Міколи, Кузьми, Андрея… Було дівчат 5 – 7 – 9. То вже дєвчата прядуть, а хлопець седіть под гребеньом або рукавіци плете да відумляє… От допізна сідять, повечеряють, що дєвкі принесуть, і ложатся на соломе отак кагалом: хлопец коло своя дєвчіни…» (Хроніка, 2000, Наш край, 1-2, 1993, с.247-248). Лягали звичайно одягнені, дозволялось обіймати дівчину, навіть цілувати, але – не більше. Якщо яка-небудь дівчина дозволила б більше, про це відразу знало б усе село: її ворота і хату обмастили б дьогтем, на подвір’ї вчинили б розгардіяш, а ту дівку більше б не пустили на вечорниці. Тому нічого подібного на вечорницях не траплялось.
Тепер людям часто доводиться змінювати місце проживання, бувати то в одному, то в другому колективі. А дівуючи чи парубкуючи років 10, молода людина може кілька разів змінювати об’єкт кохання. Рано чи пізно закохані цілуються. А що відбувається далі? Природа чоловіка така, що в подібних випадках він не може задовольнитися тільки тим. Хоче ввійти не тільки в душу обранки. І так її благає, просить, обіцяє золоті гори. День благає, два благає. І тут, здебільшого, трапляються одне з двох. Або дівчина домагається свого: спочатку – шлюб. Або вона нарешті віддається до шлюбу. Раніше частіше траплялося перше.
Чому? Може тепер дівчата менш витривалі, мають слабші волі? Ні. Сучасне суспільство перейняло культуру Заходу, а там модні гасла і заклики феміністок про свободу сексу і шкідливість шлюбу. Ось на чому наполягають активні феміністки: «Шлюб був придуманий чоловіками… Ми повинні знищити його. Загибель інституту шлюбу є необхідною умовою звільнення жінки», «Для фемінізму не існує відмінностей між проституцією, шлюбом і сексуальними домаганнями» [25, с. 43].
Основну роль в зміні ставлення до шлюбу і до дошлюбних статевих задоволень відіграли ЗМІ. Тепер іноді розповідають чи не найкоротший анекдот: «В СРСР сексу не було». Доля істини в цьому є: радянські люди не знали слова «секс». Звичайно, його український чи російський відповідник знали, але вважали те слово вульгарним. А секс був - набагато природнішим і здоровшим, а тому й солодшим. Тепер часто на екрані показують здорованів, які признаються, що їх виручає якась імпаза чи золотий коник. Бідні люди! Ось хто не знає, що таке – справжній секс.
Чи слід звинувачувати молодих жіночок, які віддаються ще до офіційно оформленого шлюбу? Усіх – не можна, не справедливо. Їх суспільство поставило в такі умови, що інакше не могли вдіяти. Природно, що дев’ятикласниці кохають і їх кохають. А суспільна думка і навіть закон забороняє їм створювати сім’ю. Батьки і учителі також пропонують почекати ще кілька років, щоб закінчити 12 класів чи й університет. От вони й обманюють батьків, школу, суспільство. А що їм залишається робити? А як можуть одружитися молоді люди, які не мають житла? Подібного безвихідного масового становища для молодих раніше не бувало! В колишніх селах навіть діти найбідніших селян мали бодай якусь хату. Її будували толокою родичі і сусіди. В післявоєнні роки (дуже важкі роки!) масово будували квартири, які згодом деякі багатії стали називати «хрущобами». Інших молодих, які не мали квартири, влаштовували в гуртожитки. Тепер, коли суспільство стало набагато заможнішим, воно зовсім перестало дбати про житло для незаможних молодих сімей.
Кохання відомих. Багато відомих людей не були наповнені коханням. Це й зрозуміло: стати відомими могли тільки люди, перед якими стояли великі цілі, більші частини своїх життів вони присвячували досягненням тих цілей. Вони дорожили тим, над чим працювали, чого домагались, і любили свою діяльність більш за все, навіть більше, ніж коханих. Їхні кохані відчували це і відповідним способом реагували.
Не мали сімей: Леонардо да Вінчі, Альберт Ейнштейн, Вінсент ван Гог, Фрідріх Ніцше, Ісаак Ньютон, Альфред Нобель, Тарас Шевченко, Олена Блаватська і багато інших відомих усьому світу людей. Надто поблажливо, як до чогось другорядного, ставились до шлюбів: Огюст Роден, Олександр Блок, Гі де Мопассан, Джордж Байрон, Максим Горький, Генріх Шліман, Альбер Камю, Айседора Дункан, Коко Шанель, Марина Цвєтаєва. Немало відомих людей жили одруженими, але не надто закоханими: Зигмунд Фрейд, Бернард Шоу, Лев Толстой, Володимир Ленін та ін.
Звичайно, історії відомі і приклади досить міцних сімей, які поєднували палко закохані подружжя: Микола і Олена Реріхи, П’єр Кюрі і Марія Склодовська, Альберт Швейцер і Єлена Бреслау, Конан Дойль і Джин Леккі, Андрій Сахаров і Олена Боннер, Михайло і Раїса Горбачови. Але таких історії відомо порівняно небагато.
Не щастило з коханням Тарасові Шевченку. Мабуть тому, що над усе він любив Україну. Найперше проявились його почуття ще в дитинстві – до сусідської дівчинки Оксани: «Ми вкупочці колись росли, маленькими собі любились». Згодом поет присвятив їй поему «Мар’яна Черниця». Поєднати долі молодим кріпакам не судилося.
Пізніше в Яготині 30-річний Тарас закохався в 35-річну княжну Варвару Репніну – племінницю відомого декабриста, внучку останнього українського гетьмана Разумовського. Вона відповідала взаємністю, в листах писала: «Вам душею віддана», «Щиро віддана Вам». І все ж – не віддалась. Згодом пояснювала: «Коли б бачила з його боку любов, то може, відповіла б йому пристрастю» (29, с. 20). В той же час поет був небайдужий і до Ганни Закревської – дружини відставного полковника. Згадував він її: «Якби зустрілися ми знову…» Не зустрілися, вона померла 35-літньою.
На засланні поет закохався в Агату Ускову – дружину коменданта форту: «Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа. Я покохав її високою чистою любовю». Вони зустрічалися часто, але недовго. Чужа дружина перестала приходити на побачення. Згодом у Нижньому Новгороді 45-річний Тарас закохався у 17-річну Катерину Піунову. Вона відмовила.
Кілька разів просив поет і дружину М.Максимовича, щоб вона допомогла йому одружитися: «То я ж вам нагадую. Я просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій Горі. А ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемось. Бачите як просто й гарно» (29, с. 22). Виявилось – не так просто… Просив Шевченко і свого троюрідного брата допомогти йому підшукати дружину. Той порадив йому одружитися зі своєю 19-річною наймичкою Харитею. Але вона, проста селянка, побоялась вийти за пана.
Великі надії одружитися покладав 46-річний поет на 19-річну Ликеру Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Він подарував їй капелюшки, туфлі, білизну, персні, сережки, корали, Євангеліє. Знайшов і квартиру, в якій мала готуватися до весілля. Але Ликера проміняла поета на перукаря-п’яничку. Лише через кілька десятиліть, у 1905 році, приїхала вона до Канева і на могилі Кобзаря в Книзі записів написала: «Приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…».
Пантелеймон Куліш закохувався в кількох жінок: в Єлизавету Юскевич, Олександру Милорадовичівну, Марко Вовчок, Ганну фон Рентель, Ганну Барвінок, Агрипину Ніколаєву, Параску Глібову. Усіх їх він повчав, як правильно кохати, тільки вони чомусь не поділяли його «теорії кохання». Найсильніше, здається, він кохав Марію Вілінську (Марко Вовчок). Але й їй він писав: «Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує… Я відчуваю якийсь гордовитий спокій, усвідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозаперечнішого» (29 с. 68). Параска Глібова – дружина відомого українського байкаря, доброго Кулішевого знайомого - душевна, ніжна, вразлива, мрійлива здорова жінка, яка прагнула палкого тілесного кохання. Її чоловік на той час поринув у письменство і громадські справи, до того ж був фізично кволим. П.Кулішеві вона відмовила.
Іван Франко писав: «Тричі мені являлася любов». Насправді кохання до нього являлось частіше: Ольга Рошкевич, Уляна Кравченко, Климентія Попович, Ольга Білинська, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська, Ольга Хоружинська. Надто неоднаково вони проявлялися: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з теперішньою моєю жінкою, я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших десять літ…». «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більше освіченою, курсисткою» ( с. 30, 31). Недобра доктрина. Через неї і йому було недобре і усім жінкам, які його кохали.
Леся Українка кохала трьох чоловіків: Нестора Гамбарашвілі, Сергія Мержинського і Климента Квітку. Чоловіком її був Климент – молодший від неї на 9 років, хворий на туберкульоз легенів. На його утриманні були двоє прийомних батьків і їхня опікунка-гімназистка. Тому після вінчання родина Лесі жила все бідніше й бідніше. Недавні умови життя в досить заможній родині Косачів швидко переходили в матеріальну скруту, кохання – в жалість до хворої людини. Справжнє глибоке почуття визріло в поетеси за кілька років до одруження. Не до майбутнього чоловіка, а до Сергія. Були вони переважно заочними, і тривали менше чотирьох років. Вона жила в родині Косачів, а Сергій - у Мінську. У 1901 році він важко захворів, Леся поїхала до нього, помер він на її руках. В листі до коханого вона писала: «Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нас не було й спогадів про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків». Тільки через 6 років після смерті Сергія 36-річна поетеса стала дружиною К.Квітки. Те одруження виявилось буденним і непримітним, воно мало додало до її колишніх почуттів. Тоді Леся Українка стала так наповнювати любов’ю листи до Ольги Кобилянської, що дехто ту любов вважав коханням.
Олександр Пушкін кохав багатьох жінок, його «донжуанський список» нараховував понад 33 жіночих імен. Хоч усі, хто бачив його, відмічали: «Лицом он был очень некрасив», «Поэт сильно страдал временами от сознания собственной уродливости». Сам він про себе писав: «Лицом настоящая обезьяна». А жінки його кохали. Одна з них – Анна Керн, якій поет присвятив відоме сотням мільйонів людей признання: «Я помню чудное мгновенье…». Батько Анни був повітовим «предводителем дворян» у м. Лубни і дитинство вона провела в цьому місті, на Полтавщині. 17-річною стала дружиною 52-річного дивізійного генерала. Він був «неумен, грубоват и даже не добродушен». Тож молода дружина признавалась: «От любезничаний генеральських меня тоншило». А вона була справді гарною і розумною. Імператор Олександр І, «знавший толк в женщинах», танцював з нею і називав чарівною. Згодом їй пощастило на деякий час втекти від нелюбого генерала в Лубни. Тут Анна закохалась у полтавського поміщика А.Родзянко – давнього товариша Пушкіна. Через нього поет і познайомився з нею. А.Керн згодом писала про перебування в Михайлівському: «На другой день я должна была ехать в Ригу… Он пришел утром и на прощань принес мне екземпляр ІІ главы «Онегина» в неразрезанных листках, между которыми я нашла вчетверо сложенный лист бумаги со стихами «Я помню чудное мгновенье». Когда я собиралась спрятать в шкатулку поэтический подарок, он долго на меня смотрел, потом судорожно выхватил и не хотел возвращать; насилу выпросила я их опять; что у него мелькнуло тогда в голове – не знаю». Пушкін довго жалкував, що не зумів «обладать ею». Надто різні уявлення вони мали про кохання.