Любов найсолодше І найсвітліше з усього людського; найжаданіше І найдієвіше

Вид материалаДокументы

Содержание


Від кохання – до любові
Подружня любов
Материнська любов
Батьківська любов
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Від кохання – до любові. Система почуттів, які виникають між закоханими юнаком і дівчиною, після одруження змінюються. На зміну їй приходить система інших почуттів – іноді наснажлива і жадана, іноді болюча і руйнівна. Не треба винуватити когось в цьому, така природа людей. З часом зникає біологічний фактор, який спонукав молодих наближатись, відпадає потреба «підкоряти» свою другу половину. Настає інший стан, інше оточення, інші можливості, інші бажання. Чоловік і дружина, які кохають один одного, як кохали до одруження, виняток. Добре, якщо в цей критичний період недавно одружені зрозуміють причини їх «охолодження» і не допустять до найгіршого.

Якщо перед одруженням молоді очікують чогось незвіданого, романтичного і утаємниченого, то згодом на зміну тим почуттям часто приходять буденна проза, а нерідко - і незадоволення. Бо виявляється, що хтось з подружжя вночі хропе, хтось неприємно пітніє, у когось проявляються негативні риси, які раніше приховувались. У таких випадках терплячіші переборюють себе, намагаючись зберегти сім’ю, а нетерплячі розлучаються, ламаючи не тільки свої долі а й долі дітей, роблячи їх напівсиротами. Це - недобре для молодого подружжя, їх батьків, для держави і суспільства. На жаль, істотно змінити ситуацію в таких умовах часто буває надто важко.

Як утримати молоду сім’ю від розпаду? В різних випадках цього можна досягти різними способами. Насамперед треба включати розум і добре продумати причини того, що сталось. Ті поради, які пропонувалися в минулі віки, тепер не ефективн. Як і заповіді на зразок “Да убоится жена мужа своего!”. За сучасних умов міцніші і щасливіші ті сім’ї, члени яких мають більше свободи. У майбутньому, з розвитком суспільства, ця тенденція посилюватиметься.

Пише одна молода жінка: «Мені 21 рік, синові – 9 місяців. Було і в нас кохання, але кудись поділось. Іноді ми з чоловіком такі слова вигукуємо один одному… Кохання переростає в ненависть. Та чи й існувало воно коли-небудь? Перестаю вірити. Що робити?»

Що робити в таких випадках? Не поспішати діяти рішуче, краще почекати. Кохання і справді пройшло, а на його місце мала б прийти подружня любов. Це природно. Бажано, щоб про це знали молоді ще до одруження. Кохання не вічне, з часом воно має перерости в подружню любов. Тож коли кохання добігає кінця, молодим слід задуматися, як поводитись далі. Насамперед треба утримуватися від взаємних звинувачень, менше вигукувати дошкульних слів, не доводити взаємин до ненависті. Зрозуміло, що це нелегко, але в такий період особливо слід намагатися бути толерантними. Це вигідно обом. Найкращий лікар для таких недуг - час. Бажано також враховувати, що настрої людини періодично змінюються. Деякі фахівці стверджують, що на «критичні дні» найбільше впливають цикли: фізичний – 23 доби, емоційний – 28, інтелектуальний – 33. Коли усі вони співпадають, для людини настають «критичні дні», тоді їй почувається дуже недобре. Минуть критичні дні і все може виправитися.

В стихії подружнього життя можна виділити 5 «емоційних періодів»: 1) період глибокої закоханості, коли обоє почувають себе задоволеними і випромінюють щастя, 2) період спокійної і впевненої любові; 3) період привикання; 4) період появи непорозумінь і суперечок, коли кожен при нагоді готовий найболючіше «вколоти» іншого; 5) «чорний» період, коли кожен починає бачити в своїй «половині» тільки негативне. Щоб не допустити до найгіршого, бажано після періоду привикання хоч на кілька днів розлучитися (наприклад, поїхати у відрядження). Щоб відчути самотність. В таких випадках час – найкращий лікар. А взагалі молодим одруженим слід розуміти, що з часом їх кохання може згаснути. Його бажано перевести в любов, не допустити виникнення ненависті.

Сучасна людина і після одруження хоче залишатися порівняно вільною, незалежною, ніким не контрольованою. Тому було б добре, коли б чоловік і дружина мали в квартирі свої робочі місця, і щоб дружина не намагалася розвідати, що читає чи пише чоловік, що в його комп’ютері, а чоловік заглиблювався не в усі питання, які цікавлять дружину. «Ти – мій» чи «ти моя» - не має означати, що ти підконтрольний чи підконтрольна мені. Чоловік не повинен вважати, що його дружина повністю віддана йому, мов його приватна власність. І чоловік – не власність дружини. Сучасна сім’я тим міцніша, чим більше прав залишають за собою чоловік і дружина. Добре, коли одружені у багатьох відношеннях залишаються вільними, мають власні інтереси і уподобання. Коли дружина любить читати “жіночі” романи, дивитися серіали про кохання, чоловікові не слід заважати цьому або кепкувати з її уподобань. І дружина не повинна насміхатися з того, що чоловік – палкий вболівальник за якусь спортивну команду, любитель бойовиків і т.ін. Тільки коли молоді люди зрозуміють це, вони не боятимуться одружуватись. Виникатимуть сім’ї не схожі на патріархальні, але тривкіші, щасливіші, сучасніші. І напівсиріт тоді стане менше.

Добре, якщо через деякий час після одруження чоловік і жінка навіть сплять у різних ліжках, або й у різних кімнатах (якщо є така можливість). Щоб одна половина сильніше бажала зблизитися з другою, треба щоб вони не набридали одна одній. І утримувались від взаємних звинувачень. Слід розуміти, що молоді люди до вступу в шлюб виростали часто в різних умовах, тому на багато ситуацій вони дивляться по-різному. Природно, що вона щось робить не так, як це робить його мама, а він думає не так, як думає вона. Має пройти деякий час, поки обидві «половинки» звикнуть одна до другої, «притруться». І зрозуміють, що колишнє кохання минуло, на його місце має прийти подружня любов. Розвалити сім’ю легко, набагато важче створити добру сім’ю.

В нормальній сім’ї народжується кілька видів любові: подружня любов, любов батьків до дітей, дітей до батьків і одних дітей до других. Розглянемо їх детальніше.


Подружня любов – це любов між чоловіком і його дружиною. В нормальній сучасній сім’ї вона є визначальною, зв’язуючою силою, яка творить, розвиває і збагачує сім’ю. Від неї народжуються діти, продовжується рід.

Сама подружня любов виростає з кохання. Проживши разом кілька місяців, чоловік і дружина духовно змінюються. Статеве життя їх стає легко доступним, тому попередня сильна хтивість зникає, а з нею зникає попередня втрата раціонального розсудку. То ж їх почуття стають відмінними від почуття закоханих. Відтепер, якщо в них все гаразд, чоловік і дружина продовжують любити один одного, хоч і не кохати, як раніше.

В подружній любові основну партію звичайно веде дружина. Дуже важливо, наскільки вміло вона це робить. Якщо дружина вишукує недоліки чоловіка, то й він не відстане. Йому неприємно чути, що він слабак, чогось не вміє чи щось подібне. Це його тільки відштовхне від сім’ї: когось - до чарки, іншого – до другої жінки. Розумна жінка, навіть відчуваючи, що чоловік слабак, невмілий, чи має інші якісь вади, про це не поспішає вичитувати йому. Це, здається, добре розуміють молоді дружини, але останніми роками багатьох із них надто енергійно перевиховують феміністки з екранів, радіо, інших ЗМІ, надто голосно і напористо закликають відстоювати гендерні права, а в результаті відношення між подружжям у молодих сім’ях помітно погіршуються. Дехто плаче: разом дуже важко жити, бо чоловік став часто пити. Отут би й задуматися: а чому він став так любити горілку? Чи не тому, що жінка стала менше його любити? Чому стала поводитись так, що він перестав її любити?

В останні десятиліття аж надто часто і голосно наголошують на тому, що члени сім’ї мають бути рівними. «Важливою моральною вимогою до чоловіка і його дружини є взаємне прагнення до збереження рівності… Одним з показників рівності подружжя є участь в домашній роботі. Питання про таку працю – в певному розумінні лакмусовий папірець для перевірки справжньої природи відносин між чоловіком і жінкою, перевірки не тільки рівності, а й дружби, взаємної поваги» [33, с. 56-57].

Омріяна багатьма жінками рівність статей у наш час майже досягнута. На жаль, дехто вимагає більшого. Не розуміючи, що коли жінки будуть у всьому рівні з чоловіками, зокрема й народжувати дітей стануть стільки, скільки народжують чоловіки, то така цивілізація просто зникне. Вона вже зникає: народжуваність дітей у найрозвиненіших націй набагато нижча від мінімально необхідної. Життю людства це не загрожує, бо на зміну цивілізації, яка не може відтворювати себе, неодмінно прийде інша – яка краще дбає про продовження роду людського. Найімовірніше такою стане цивілізація, в якій основним призначенням жінки буде – народжувати, доглядати і розвивати дітей, як у країнах ісламу.

Звичайно, якщо чоловік має нижчу освіту, ніж жінка, заробляє менше від неї, то не гріх йому більше попрацювати над домашніми справами. Але якщо він заробляє немалі гроші, то чи ж слід вимагати, щоб він варив обід, мив посуд, купав дітей? Вимагати, щоб жінка завжди і у всьому була рівною чоловікові, може й справедливо, але - не розумно. Сама природа вважає це не допустимим. Сучасне суспільство давно перейшло від натурального господарювання до поділу праці. Набагато краще, коли хтось займається будівництвом, хтось – лікуванням людей, хтось пошивом одягу, хтось – навчанням дітей. Вимагати, щоб одна і та сама людина одного дня працювала будівельником, другого – лікарем, третього – юристом і т.д. не розумно. Набагато краще дотримуватися розумного поділу праці. Це саме стосується і сім’ї.

Не виключено, що деякі борці за гендерні права можуть не погоджуватись з поглядами автора. Бо різні люди дотримуються різних засад, мов геометри – постулатів. Феміністки відстоюють: «Жінка має права у всьому бути такою, як чоловік». Бажання зрозуміле і реальне. Але це – прямий шлях до зникнення нації. Автор не хоче, щоб українська нація через два –три покоління зникла, тому дотримується іншого постулату. Щоб нація через сотню років не вимерла, кожна українка, здатна народжувати, має народити принаймні двох-трьох дітей.

Раніше чоловікові і жінці жити спільно було простіше. Кожен мав свої обов’язки: чоловік порав здебільшого у полі і в обійсті, а дружина – в хаті. Не маючи освіти, не читаючи книг, вони мали скромні внутрішні світи, тому мало що їх розділяло. Тепер ситуація інша. Дружина і чоловік звичайно бувають добре освіченими з багатими власними внутрішніми світами, мають свої хобі, свої вподобання, інтереси, причому вони в чоловіка і дружини бувають різні. А щоб кожному в сім’ї жилося добре, бажано, щоб чоловік і жінка не обмежували свободу дій один одного. І по можливості не набридали один одному.

Впродовж тисяч років церква, держава, народні звичаї підносили чоловіка. Церква проголосила: «Да убоится жена мужа свого!», держава запропонувала дітям мати прізвище батька, народні звичаї повчали, що жінка – слабка стать. Робилось це віками не для того, щоб принизити жінку. А щоб були міцними сім’ї, щоб множились люди, щоб краще жилось усім, насамперед жінкам. Досвідчені люди добре знали, що «слабка стать» не така вже й слабка, що розумна жінка має більше (і дієвіших!) засобів впливати на чоловіка. «Слабка стать, а спробуй дістать».

Видиме приниження жінки допускали для користі справи. Коли б молоді парубки не були переконані, що їх обранки слабкі, що з ними легко можна уживатися, багато з них взагалі не утворювали б сімей. А це недобре. Чому тепер багато чоловіків не хочуть одружуватися? Бо знають з радіо- і телепередач, якими насправді бувають жінки. Жінкам пора б зрозуміти, що голосні розмови про гендерну рівність і навіть про матріархат ведуть до значного послаблення ролі сімей, а згодом - до зникнення цивілізації, яка це проголошує.

Традиційно вважається, що «одружитися – це наполовину зменшити права і удвічі збільшити обов’язки» [1, с. 579]. Так було раніше стосовно жінки, так і тепер буває в деяких сім’ях. Але при такому підході можна тільки форсувати розпад сімей. Бо хто ж погодиться добровільно зменшувати свої права і збільшувати обов’язки? Нові часи потребують нових підходів до творення сімей. Чи не можна обійтись без суттєвих обмежень? Щоб уникнути значних обмежень і додаткових обов’язків, тепер нерідко люди вдаються до «неофіційних шлюбів». Життя змушує так робити. А чи не слід провести роз’яснювальну роботу по формування нових шлюбних домовленостей. Припустимо, що чоловік одну чи й дві ночі ночував з іншою жінкою? Зрозуміло, що це неприємно. А в країнах ісламу чоловік живе водночас з кількома дружинами – і це не вважається гріхом. Поїхала дружина відпочивати без чоловіка? Нехай їде. Відпочине, заскучає за чоловіком. Зрозуміло, що багатьом такі стосунки в сім’ї не подобаються. Навіть авторові не подобаються. Але якось становище слід виправляти, якщо суспільство дійшло до такого стану.

Вже деякі розумні жінки зрозуміли, до чого йдеться, і кинули клич: «Рятуймо чоловіків!». Такий клич не випадковий. Про справжніх чоловіків розумне суспільство має дбати не менше, ніж про здорових жінок. Дбати з часу їх народження. Можливо, слід перестати на малюків-хлопчиків натягати памперси. Чому б не спробувати чоловікові походити хоч кілька літніх днів у ватяних штанях. А може не слід дозволяти юнакам носити в карманах мобільні телефони? А основне – майбутніх чоловіків слід нормально виховувати психічно і морально. Нормально це можуть найкраще робити чоловіки. Тому жінки насамперед мають подбати, щоб вернути батьків у сім’ї а чоловіків-учителів – у школи.

Чоловіків справді треба рятувати. І робити це насамперед мають жінки. Щоб мати справжніх чоловіків, яких могли б любити. Рятувати їх не ліками для підтримки потенції, бо для їхніх синів і ліки вже не допомагатимуть. Чоловіків треба рятувати насамперед психологічно: щоб вони відчували себе справді «сильною статтю». Чим більше жінки намагатимуться стати вище від чоловіків, тим гірше буде для обох. Чоловіків треба любити!


Материнська любов починається з часу, коли молода жінка дізнається, що в ній зародилось нове житя. З часом та любов посилюється, як і почуття відповідальності за життя дитини, яку має народити. Ще більш посилюється материнська любов, коли немовля появляється на світ, дотикається до мами, смокче її молоко, а згодом посміхається, лепече перші звуки. Не чоловікам описувати, що відчуває мама, народивши дитя. Але й чоловікам приємно дивитися, як мама оберігає, пестить і доглядає малятко. Великий Кобзар писав: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…». Як мати молодая! Звичайно, мається на увазі порядна любляча мама. Нормальна мама, нерідко долаючи значні негаразди, викормлює, доглядає і охороняє своє дитя. І до кінця днів свої любить дітей, турбується про них. За це не тільки діти, а і все суспільство вдячне матерям. Найкраще писав про це В.Сухомлинський.

«Я кажу підліткам про жінку-матір: ніколи не забувай, сину, що вона – творець життя. Вона дала тобі життя, вигодувала тебе, відкрила перед тобою красу світу і рідної мови, уклала в твоє серце перші поняття про добро і зло, честь і безчестя. Памятайте, сини, що в матері всі помисли, турботи і переживання – про дітей, про їх долю. Добро в серцях і справах дітей – це її щастя, зло – її горе. Кожна жінка – мати або майбутня мати. Вона по-своєму глибоко, по-своєму красиво переживає свою відповідальність за весь рід людський. Материнство робить жінку красивою і мудрою. З того часу, як жінка стає матірю, її почуття набувають високого, нікому, крім неї, недоступного змісту» [27, 2, 559]. Жаль, що останніми десятиліттями не передруковують твори найвідомішого педагога ХХ ст. і багато вихователів не знають його порад і настанов.

До речі, дехто тепер повторює: «Тодішня держава не могла дослухатися голосу його благородного серця» («Літературна газета», 2.07.09). Не могла дослухатися – коли його твори друкували стотисячними накладами, а їх автора нагородили Золотою Зіркою? Чи ж краще дослухаються тепер, коли за останні два десятиліття не надрукували жодної його книги?

По-різному, мабуть, люблять матері своїх дітей різного віку. Школяра не так, як немовля, студента не так як одруженого. Дочку не так як сина, одружених – не так, як малюків. Свекруха невістку – не так, як дочку, теща зятя – не так, як сина. Це – природно. Про матерів, про їх любов до дітей, написано багато романів, повістей, пісень, створено кінофільмів. Але то – тільки невелика частка подяки, якої заслуговують матері. Материнська любов – то основа, на якій тримається все людство, то енергія, завдяки якій воно розвивається і удосконалюється.

У наші дні про матерів треба нагадувати частіше, ніж робили це у минулому столітті. І ставитись до них слід набагато краще, розуміючи, що насамперед і найбільше від них залежить, чи буде розвиватися нація, чи ні. Бажано всіма засобами заохочувати, щоб кожна жінка, яка може народжувати, народила не менше трох діток. Бо коли жінки народжуватимуть тільки по одній дитині, нація швидко вимиратиме. А ще практика показує, що маючи тільки одну дитину, мама аж надто любить її і надто оберігає від хвороб та інших житейських негараздів, створюючи тим самим для неї мов би тепличні умови. Вирощені в таких умовах мамині синочки і доньки згодом не можуть нормально прижитися в реальному суспільстві. Корисно згадати давню поговірку: «Одинак – як не злодій, то дурак».

Любити дітей треба вміти. Віддаючи всю свою любов єдиній дитині, мама інстинктивно сподівається, що вирісши, її єдине чадо буде і маму так сильно любити. Материнська любов найтепліша, найчутливіша, вона йде від душі. Але й вона має бути розумною. І набагато сильнішою, ніж, наприклад, любов до грошей. На жаль, ті мами, які залишають дома дітей і їдуть на тривалий час заробляти гроші за границею, гроші люблять більше, ніж своїх дітей. А ще мама повинна розумно, без надмірних ревнощів «відлучати» від себе вирощену дитину. Коли син починає більше любити свою дружину чи дочка чоловіка, не треба надто ревнувати їх і втручаються в відносини молодих. Це також недобре.

Хтось із відомих писав: «Дайте нам кращих мам, і ми будемо кращими людьми». Недобре заявляти так, і не логічно. А тим, хто зрозумів, що якість суспільства залежить насамперед від мам, і хто хоче зробити суспільство морально кращим, слід придивитися до теперішніх дівчаток. Ось вам – майбутні матері, виховайте з них кращих мам! Таких мам, які б породжували в суспільстві усі види любові. А вони – материнська, батьківська, синівська, дочірня, братерська, сестринська, кохання, любов до Вітчизни, до праці та інші види людської любові – усі вони породжуються (повинні породжуватись!) насамперед матерями.

На жаль, останніми роками в багатьох жінок помічається мов би втрата природного почуття материнства. Немало жінок вирішують не народжувати дітей, щоб прожити вік свій безтурботно. Все частіше зустрічається слово «чайлдфрі» (вільні від дітей). Насправді воно означає «дітоненависники». Міркують так: життя дається тільки одне, тож прожити його бажано гарно, а не виношувати, виходжувати, виняньчувати дітей. А щоб не було скучно, можна завести собачку… Логіка в таких міркуваннях є, але логіка, яка ґрунтується на аксіомі «після мене – хоч потоп». Діючи так, суспільство веде себе до загину.

Коли і звідки прийшли такі думки до жінок? Щоб перемогти у досить тривалій «холодній війні», з одного боку проголосили свободу слова, свободу сексу і ще кілька свобод (згадаймо настанови А.Даллеса). Свобода слова («гласность» Горбачова) врешті привела до розвалу СРСР. Інші свободи роз’їдають, мов міль, навіть досить розвинені і добре впорядковані суспільства, бумерангом вже бють і по переможцям. Їх наслідок - вимирання і виродження майже всієї північної цивілізації. Борці за гендерну рівність вже зробили немало. По-перше психологічно довели чоловіків до стану, коли вони ліками мають підтримувати потенцію; по-друге, витіснили чоловіків майже повністю зі шкіл, з різних офісів, все більше змушують чоловіків бути безробітніми.

На жаль, є й такі матері, які не мають чоловіків, які самотужки виходжують і виховують дітей. Ще більш нещасні жінки, які не стали матерями. Звичайно, деяких обділила природа, деякі опинилися в надто складних умовах (у роки війни кілька мільйонів молодих українок так і залишилися нецілованими). Але більшість стали нещасними через легковажність у молоді роки. Хоч не тільки вони винні у тому. Якщо молода жінка вбиває в собі нове життя, в тому не тільки вона винна. А насамперед суспільство, в якому живе: його норми моралі і нерозумні державні закони. І якщо жінка не має подружньої пари, то це також не тільки її вина, а й вина суспільства, яке допускає до такого. Навіть у світі тварин таке майже не трапляється.

Материнська любов найперша, найщедріша, найтепліша. І визначальна. Мама перша відчуває появу нового життя, перша дбає про нього. Не одними словами проявляє вона свою любов, не одними материнськими поглядами, а й тривалою повсякденною наполегливою працею. Дитина ж буває хворою, вередливою, а мама все дбає, висиджує ночами, напоює ліками. Мама – найперший лікар. А буває, що дитина встряне в якусь халепу, і мама намагається виручити. Мама – найперший вихователь дитини, найдобріший і найщиріший учитель. Важко перерахувати, що робить мама для своїх дітей. Щоб вони виросли здоровими, добре освіченими і вихованими. На материнській любові тримається людство. Коли згасне материнська любов, як у чайлдфрі, людство перестане існувати.


Батьківська любов має доповнювати материнську. Вона відмінна від материнської, але і в ній - таке саме почуття відповідальності. А ще - почуття гордості: це його дитина. Це – людина, яка продовжить його рід. Батьківська любов менш видима, але від того не менш значима. За визначенням В.Соловйова батьківська любов – низхідна (нисходящая), вона дає більше, ніж отримує. Вона ґрунтується на співчутті, є своєрідною турботою старшого до молодших. Її вектор спрямований зверху вниз. Тому діти часто не розуміють її, ототожнюють з прагненням батька бути диктатором. Це груба помилка. Насамперед мама має пояснити дітям, що батько, буває, так вимогливо ставиться до них тому, що любить їх. Любить, а тому хоче, щоб виросли вони порядними людьми.

Авторові цих рядків у роки німецької окупації випала нагода понад 10 діб нерозлучно бути поруч з батьком. Мені було 15 років, батькові 43. Ми ішли пішки з Кривого Рогу до Умані – тільки вдвох. Ішли не кваплячись, бо в батька хворіли ноги, і майже весь час розмовляли: запитували один одного, згадували, фантазували про майбутнє. Ні він, ні я ні разу не говорили про почуття один до одного, але тоді, слухаючи його, я все більше і більше відчував, наскільки він турбується про мене. Більш того: збирається всього себе присвятити нам – його синам.

Багато юнаків і дівчат, не буваючи довго наодинці з батьком, іноді і не догадуються, як він насправді їх любить і шанує. Цього не можна висловити словами в короткочасних зустрічах. А от коли б кожному випала нагода поспілкуватися з батьком тривалий час, він би вловив між словами, в поглядах, що батько любить своїх дітей не менше від мами. Правда, його любов – іншої природи. Вона раціональніша, істотно доповнює материнську любов, бо йде не стільки від серця, скільки від розсудку.

Бідні ті люди, які виростали, не відчуваючи батьківської любові. Погано тому суспільству, багато громадян якого росли, не відчуваючи батьківської любові. Правда, батьківська любов дієва за умови, коли батько в сім’ї – авторитет. Раніше таке було завжди, бо, як уже згадувалось, головою сім’ї батька робила церква, держава і народні традиції. Тому й жінка (особливо при дітях) поважала батька і наголошувала дітям, що батька треба слухати, поважати і любити.

Ще раз відчути, якою сильною є батьківська любов, довелося в кінці війни. Зловлений під час німецької облави батько працював у Німеччині остарбайтером. Звільнили його американські солдати, тому найзручніше було залишатися в якійсь із країн Заходу. Найважчим і найнебезпечнішим було повернення до СРСР. І все ж він повернувся до нас. Пояснював просто: «Я розумів, що в інших краях міг би жити набагато заможніше і цікавіше. Але мене тягнуло до дітей, дружини, родичів, до всього рідного». Він не проміняв дітей, дружину і все рідне на солодкі принади Заходу. І таких були – сотні тисяч, які після війни повернулися до дітей і дружин, до рідні. Вони знали, що держава ставитиметься до них з недовірою, як до людей, які працювали на фашистів. І все ж повернулися. Бо більше від заморських принад любили своїх дітей, дружин і все рідне.

Останніми роками батьківської любові в розвинених суспільствах стає, на жаль, все менше. Багато батьків настільки низько опустились, що їх позбавлено батьківських прав. Немало дітей виростають, не знаючи навіть, хто їх батьки. А внаслідок помітної фемінізації в деяких сім’ях батьки поставлені у такі умови, що фактично не втручаються у виховання дітей. Хоч і люблять своїх дітей, але практично позбавлені можливості проявляти свою любов. Недобре це.

Говорячи про батьківську любов, нерідко мають на увазі батьківське виховання. Бо останніми роками з ним (особливо з вихованням хлопців) негаразд. Немало їх виховують одні жінки, а таке виховання, зрозуміло, однобічне. Тим більше, що і в школі тепер навчають і виховують переважно жінки. А в деяких сім’ях, хоч і є батьки, але з тих чи інших причин вони не вважаються авторитетами. Газета «Голос України» за 15.12.09 надрукувала результати одного опитування хлопців, деякі відповіли і так: «Мій батя – козел! Не хочу про нього говорити». Газета вважає, що причиною цього є недостатня робота з батьками. Мовляв, в області є немало виховних організацій, але всі вони працюють тільки з жінками. «І немає жодної організації, яка б займалась чоловіками, батьками». Ні, причина не в цьому. Коли б таких організацій було б у десять разів більше, і коли б більшість із них «займались чоловіками, батьками», справа не поліпшилась би. Теперішні чоловіки майже всі мають середню освіту, а нерідко і вищу, вони знають набагато більше, ніж їхні малограмотні або й зовсім неграмотні прадіди. А не виховують нормально дітей, бо їх поставили в такі умови суспільство, а нерідко – дружини і матері. Це – наслідки діяльності феміністок, які аж надто принижують чоловіків.

Є батьки, які справді вже не можуть нормально виховувати дітей, бо стали п’яницями чи наркоманами. А чому вони такими стали? Деякі – махнули на все, бо стали безробітними і приниженими. А принижений чоловік – поганий вихователь. Не все гаразд із батьківським вихованням в сучасних розвинених суспільствах. Все ж у багатьох сім’ях батьки продовжують відчувати себе справжніми чоловіками, люблять свої чада і нормально виховують їх.

Останніми роками навіть у повних сім’ях, батьки яких – не п’яниці і не гультяї, і справді люблять дітей, батьківська любов буває недостатньою, яка не доповнює материнську любов, а лише повторює її. Відбувається це тому, що немало чоловіків тепер досить інфантильні. Їх дома виховували одні матері, у школі – учительки, а не вчителі, тому жіноцтво їх виховало «по образу своему». І засоби масової інформації устами відоміших «зірок» все більше принижують чоловіків. Така безбатьківщина надто небезпечна, бо породжує синів-невдах. А останні стають або «крутими хлопцями», які наповнюють в’язниці, або бабіями, які вміють лише розбивати жіночі серця, або невиліковними п’яницями чи й наркоманами. Або такими ж інфантильними чоловіками, як і їх батьки. Справа це ненормальна, дуже шкідлива для суспільства. Найбільше потерпають від інфантильності чоловіків жінки і виправити становище можуть насамперед вони.

Материнська і батьківська любов до дітей – відношення нерівності. Різні люди цю нерівність розуміють неоднаково. Дитина нерідко вважає, що батько не стільки любить її, скільки намагається примусити коритися його волі. В таких випадках дитина більше відчуває нерівність, ніж любов. Коли вона мала, то таке відношення не сильно проявляється. А коли підростає, дитина не хоче відчувати батьківську зверхність, тому нерідко перестає взагалі коритися волі батька чи матері: іноді тікає з дому або робить ще небезпечніше. Щоб того не трапилось, батьки мають поводитися з дітьми розумно, щоб вони, відчуваючи батьківську турботу, менше помічали зверхність батьків. Найлегше це робити, коли в сім’ї є кілька дітей; брати і сестри впливають на неслухняного краще, ніж батьки. На жаль, переважна більшість теперішніх дітей не мають ні братів, ні сестер. Тож наступні покоління здебільшого не матимуть ні дядьків, ні тіток, ні двоюрідних братів і сестер. Буде суспільство людей, майже не зв’язаних родинними зв’язками, а отже – яке не знатиме багатьох видів людської любові.