Любов найсолодше І найсвітліше з усього людського; найжаданіше І найдієвіше
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему: Предмет І функції філософії. Світогляд, як теоретичне ставлення, 372.01kb.
- DO11 проблеми та перспективи розвитку людського капіталу в світі та в україні, 131.81kb.
- Тема. «Всьому початок є любов», 231.89kb.
- Батьківський авторитет любов батьків до дитини, 74.45kb.
- Рення та продовження людського роду, вона виступає джерелом духовного росту, морального, 28.75kb.
- Людський капітал як ключовий чинник економічного зростання (стримуючі соціально-економічні, 144.43kb.
- Його свята любов, 389.9kb.
- Масонство на Україні менш усього можна назвати українським, менш усього бо воно відбивало, 240.58kb.
- План конспект уроку з української літератури у 10 класі, 112.22kb.
- Іван Васильович Вєтров. Всім учасникам подякували за любов до рідного слова, за любов, 27.91kb.
Синівська і дочірня любов. В нормальних умовах любов матері і батька до дітей породжує у відповідь любов дітей до батьків. Спочатку це неусвідомлена любов: дитина ще не вміє мислити, все ж проситься на руки до матері, а не до когось чужого. Згодом вона тягнеться до рідних, шукаючи захисту. Доросліші діти – школярі і студенти – також тягнуться до батьків, шукаючи в них допомоги чи поради. Колись дівчата співали:
« У мене батенько – ясний місяченько,
У мене матінка – ясная зіронька,
У мене братенько – яснеє сонечко,
У мене сестронька – ясная звіздонька».
Сини так само з любовю ставляться до батька і матері, тільки вони говорять про те рідше, бо між чоловіками не прийнято багато говорити про любов.
Переважна більшість наших сучасників люблять своїх матерів і батьків, вдячні їм за все те, що вони зробили для дітей. Це любов-вдячність. На жаль, не в усіх вона проявляється. Деякі батьки, виростивши сина чи дочку, вивчивши, давши йому чи їй все, що могли дати, на старість залишаються самі. Інколи - без будь-якого піклування з боку дітей доживають свої останні роки в будинках для похилих. Важко таке спостерігати навіть стороннім, ще важче відторженим батькам. На-жаль, тепер таке трапляється все частіше. І не серед бідних. Звичайно, в цьому винне і суспільство. А головна вина – в самих батьках: це вони так виховали своїх нащадків. Не тому, що так хотіли виховати, а тому, що не вміли виховати краще. Тепер в нашому суспільстві це одна з найголовніших проблем – як молоде покоління виховати порядним.
Дітям бажано нагадувати, що вони мають поважати батьків. Але говорити про те не прямо, а давати зрозуміти їм, що батьки заслуговують на повагу і любов. Краще – якщо старші при дітях розповідатимуть про почуття до своїх матерів і батьків. Пригадувати, як колись вони – теперішні бабусі і дідусі – доглядали і оберігали своїх дітей. Наприклад, так. «Тепер їм важко, бо хворі і похилі, тож ми маємо допомагати їм. Такий закон людський. Батьки народжують дітей, доглядають їх, викормлюють, виходжують, виховують, навчають, виводять в люди. А потім діти (якщо вони справді порядні діти!) мають доглядати своїх батьків». Діти мають бачити, як їх батьки допомагають своїм стареньким батькам, доглядають за ними, обходжують їх. Щоб з дитячих літ вони засвоїли основне: спочатку малим дітям допомагають батьки, а потім, коли батьки потребують допомоги, їм мають допомагати діти.
Синівська і дочірня любов до батьків - також відношення нерівності. Коли батьки в похилому віці стають немічними, а діти до них байдужі, це здебільшого - прояви нерозумного попереднього ставлення батьків до дітей. Іноді дорослі діти так віддячують за байдужість чи брутальність батьків у роки, коли діти були малими. Або навпаки – тоді батьки так нерозумно виховували свої чада, що вони стали бездушними.
Як уже відмічалось, немало дітей часто не проявляють любові до своїх батьків. Говорячи «Мій батя – козел», син не тільки не любить його, а й зневажає. І хтось же йому підказав називати так рідного батька. Неважко зрозуміти і настрій батька, який чує подібне в сім’ї: чи ж варто йому залишатися в такій сім’ї? Не виключено, що і молоде подружжя замислюється, чи слід народжувати дітей, якщо вони так ставляться до батьків. Синівську і дочірню любов тепер нелегко заслужити. І терплять від цього найбільше матері, які одні виховують своїх одинаків. А діється таке насамперед з вини суспільства, яке не цікавиться тим, що діється в сім’ях. І ті відомі, які ратують за повернення до матріархату. І ті «зірки», які творять передачі на тему «Мистецтво бути жінкою». Ось безпосередні наслідки того мистецтва.
Синівську і дочірню любов до батьків порядні діти проявляють і після смерті батьків: доглядають могилки померлих, згадуючи їх при нагоді «незлим тихим словом». Іноді згадують в статтях, книгах, радіо- чи телепередачах. Згадуючи окремих людей чи цілі сімї, товариства, інші людські спільноти. Зокрема, діти і онуки колишніх вояків УПА згадують, як їхні батьки і діди воювали за створення Держави українців, як боролися з окупантами. Усе це добре. На жаль, дехто намагається очорнити і огудити десятки мільйонів батьків і дідів інших українців – тих, які виганяли окупантів.
Тепер часто українців, які жили в УРСР, називають безродною біомасою. Таке порівняння кількох десятків мільйонів українців з безродною біомасою гірше від того, коли їх називали гвинтиками. Інші пишуть, що десятки мільйонів тих українців - раби, що мають встати з колін і щось вичавлювати з себе. Це аморально! Вони ж – батьки більшості сучасних українців.
Хто ті люди? Будівники Дніпрельстану, «Криворіжсталі», «Запоріжсталі», «Азовсталі», «Дніпроспецсталі», інших велетнів української індустрії, ті, хто копав вугільні, залізорудні та інші шахти, прокладав залізниці, автошляхи, електро-, газо- і нафтопроводи, тисячі інших фабрик і заводів, хто розвивав наші села, будував міста, навчальні заклади, лікарні, кіностудії, організовував спілки письменників, художників, інших митців. Працювали вони в надто важких умовах. Спочатку найбільше дбали, щоб не дозволити загарбати наші землі і багатства новоявленим хрестоносцям, після війни – щоб краще жилося онукам і правнукам. То так: будували переважно «хрущоби», а не хороми для мільйонерів, але – будували, і квартири чи бодай ліжка в гуртожитку тоді мав кожен. А тепер, на думку деяких голосистих вічних критиканів, ми маємо гудити і проклинати своїх дідів і прадідів, обзивати їх рабами, «безродною біомасою»? Недобре це, не по людськи. Не гоже дітям ганити своїх рідних!
Братерська і сестринська любов. Любов людини до свого брата чи сестри – особлива. Любов батьків до дитини, чи дитини до батьків – любов між найріднішими, але не між рівними. А любов між дітьми однієї сім’ї – між найріднішими і рівними. Не обов’язково йдеться про любов. Брати і сестри часто, буває, сперечаються, сваряться, навіть б’ються. Але досить їм вийти між інших людей, як рідні заступаються одне за одного. Це специфічне відношення. Коли дочка змалку доглядає за братіком чи сестричкою, кормить його чи її, пестить, заколисує або й обмиває, міняє пелюшки чи памперси, - вона звикає до нього, оберігає його, виконує частину того, що робить мама. І коли маля у відповідь усміхається, протягує ручки, гладить сестру, це звичайно викликає відповідні почуття. А коли люди дорослішають, то брати і сестри стають найближчими родичами. Кому найбільше довіряють, до кого найчастіше звертаються за допомогою чи порадою? До рідних сестер чи братів.
Брат для сестри буває ближчим від батька, а сестра для брата – ближчою від мами. Щаслива людина, яка має сестер і братів. Вони захищають один одного, допомагають, чим можуть.
Добре в майбутнє іти, як поруч - сестри й брати.
Якщо ж нікого поруч - від кого чекати поміч?
Природа подбала, щоб кожна людина мала не тільки батьків, а й братів і сестер, двоюрідних братів і сестер. Порівняно недавно, три десятиліття тому, більшість українських родин були такими. Звичайно, діти навіть від одних батьків бували різні за характерами, темпераментами та іншими ознаками. Та й за віком різні. Тож нерідко вони сперечались, кепкували один з одного, навіть бились. А батьки намагались виростити їх дружніми. Існувала навіть традиція, згідно якої першу сорочечку найстаршої дитини згодом носили її наступники – молодші братики і сестрички. Пояснювали: «Щоб діти в сім’ї тримались один одного». Про це згодом і дітям говорили: «Тримайтесь один другого, пам’ятайте, що ви в одній і тій самій сорочечці ходили». І справді, коли діти виростали, вони солідаризувались, і поводились як найрідніші; коли було потрібно, допомагали один другому, як ніхто інший.
Брати і сестри нерідко виховують одні других навіть краще, ефективніше, ніж батьки. Трапляється, що дитина капризує, не слухає ні батька, ні матері. А брата чи сестру слухає. Бо між братами і сестрами відсутнє відношення нерівності, а іноді брат чи сестра і відлупцюють неслухняного. Це часто буває найдієвішим методом виховання: провчають рівний рівного. Є в дітей ще один метод виховання: вони деякий час можуть відмовитися гратися з тим, хто поводиться негарно. А таке покарання для дитини буває найвідчутнішим.
Батько, мати і їх діти – рідні. Вони багато років бувають найближчими один до одного, зв’язки між ними найтісніші. Нормально, коли кожна дитина має батька і маму, братів і сестер (хоч би одного брата і одну сестру). А таке можливо тільки тоді, коли в сім’ї дітей не менше чотирьох (мал. 9). На жаль, в сучасних сім’ях таке буває нечасто. Більшість українських дітей, як і дітей інших розвинених суспільств, не мають ні братів, ні сестер. Це – дуже недобре! Колись навіть найпередбачливіші фантасти не могли подумати, що настануть части, коли люди не матимуть ні братів, ні сестер. А отже – ні дядьків, ні тіток, ні дядин. А йдеться до того.
Немало важить і те, що суспільство з таких одинаків, обмиаючи природний відбір, містить багато хворих; їх виручають ліки. Зрозуміло, що й народжуватимуться від таких людей ще кволіші малята. Виправити становище можна, якщо якнайшвидше змінити ставлення до сімей, до збільшення народжуваності. Якщо в саду аж надто багато пустоцвіту, він існуватиме не довго.
Досі йшлося про рідних братів і сестер – дітей від однієї мами. Родичаються і двоюрідні брати і сестри – діти рідних братів чи сестер, їх ще називають братами і сестрами в перших. Далекими родичами вважаються троюрідні брати і сестри – діти від двоюрідних братів чи сестер (брати і сестри в других). Хоч зв’язки між двоюрідними чи троюрідними братами і сестрами менш тісні, а все ж вони часто родичаються, допомагають один одному частіше, ніж люди, не зв’язані родинними зв’язками.
Ой як було б добре, щоб кожна дитина, яка народжується тепер, мала сестер і братів, а згодом – дядьків, тіток і дядин, двоюрідних братів і сестер та інших родичів. Нормальне суспільство – множина людей, тісно пов’язаних родинними та іншими зв’язками. Бо любов – це певне відношення, зв'язок. В такому суспільстві багато любові, тому воно добре функціонує. Множина людей, не пов’язаних родинними зв’язками, множина і не більше. Бо в ній мало любові.
Спасімо сім’ю! Сім’я – генератор майже усіх видів любові: любові подружньої, материнської, батьківської, синівської, дочірньої, любові до ближнього, до Батьківщини, до праці, до рідної мови тощо. На жаль, останнім часом сім’я поступово слабне, втрачає свою роль. Клітини суспільства поступово атрофуються, втрачають здатність відновлюватися. Суспільство, в якому більшість сімей однодітні або й бездітні, приречене. Воно не може не тільки розвиватися, а й довго існувати.
Що з нами відбувається? За останні 20 років кількість українців зменшилась на 6 мільйонів! Це – офіційно, насправді втрати ще більші. В той же час в Україні появляється все більше і більше вихідців з інших континентів, людей інших культур, інших релігій, інших цивілізацій. Українська нація вимирає, на її місце приходить інша. Для українців це – трагедія. Не всі її помічають допоки, але вона – існує. Однією з причин цієї трагедії є надто нерозумна традиція, нерідко навіть узаконена: забороняти зрілій молоді кохати і насолоджуватися тими насолодами і втіхами, які дарує їм природа. Природа подбала про те, що жінка може завагітніти в 14 років. Багатовікова практика довела, що в 17 років жінка може народжувати здорових дітей. Більш того, народжувати в 17 років набагато природніше і безпечніше, ніж у 30 років. Але в нас для дівчат практично на природне кохання накладено табу - нерідко аж до 25 років. До 18 років вона офіційно не має права мати чоловіка. Вважається, що недобре, коли учениця, навіть 12-класниця, завагітніє. А батьки, родичі і знайомі часто наголошують, що спочатку дівчина має закінчити вищий навчальний заклад, влаштуватися на роботі і тільки тоді думати про заміжжя. І виходить, що молода людина, яка хоче кохати і дарувати кохання своєму коханому, протягом десяти років або й більше має утримуватись від цього. Або – обманювати батьків, школу, суспільство, навіть природу, зближуючись з коханим крадькома. Або залишатися нецілованою майже до 25 років або й більше. Це – суперечить нормам природи, тому нація чи цивілізація, в якій дотримують таких норм, приречена.
Виправити становище можна було б, наприклад, так. Атестати зрілості слід би видавати випускникам 9 класів. Тих, хто після отримання Атестату зрілості продовжує навчатися в виробничих училищах, технікумах, ліцеях, інститутах чи університетах, називати студентами. І офіційно наголосити, що студенти мають право одружуватися. Більш того – одруженим студентам навчальний заклад при потребі обов’язково має виділити в гуртожитку окрему кімнату і дозволити молодій мамі навчатися дистанційно, заочно чи будь-яким іншим способом.
Прочитаймо ще раз: « Нічого кращого немає, як тая мати молодая…». Не просто мати, а мати молодая! Надто неприродно, коли першу дитину жінка народжує після 30 років. Якщо мама молода, це краще для неї, для дитини і для суспільства. Але щоб молоді жінки прагнули стати мамами замолоду, суспільство повинно створити умови (матеріальні і моральні!). Недобре статево зрілих жінок протягом багатьох років застерігати: від кохання уникай, від статевого життя утримуйся. А замість того вчи історію, фізику, хімію, математику. Це не гуманно і надто небезпечно для нації.
Другою причиною того, що сучасні сім’ї часто бувають хворими (неповними, одно дітними або й бездітними), є рух феміністок, які аж надто домагаються гендерної рівності. Абстрактне прагнення до рівності у всьому – прагнення популістське. Кожна різниця потенціалів породжується нерівністю, а без різниці потенціалів немає руху, немає життя. Щоб життя продовжувалося, бажано підтримувати потрібну різницю потенціалів, а отже – розумну нерівність. Коли жінки хочуть мати справжніх чоловіків і міцні сім’ї, вони мають розуміти, що природа чоловіка дещо інша від природи жінки. Чоловіки живуть менше, вони мають вразливішу психіку. Хай який здоровий буде чоловік, хай як добре буде накормлений, а якщо він чимось не задоволений, то і в постелі буде ніяким. Тому чим більше жінка «пиляє» чоловіка, тим гірше їй. Чим більше гудить його перед дітьми, тим гірше згодом діти ставитимуться до неї.
На жаль, дехто цього не розуміє, і особливо голосно закликає навіть не до рівності чоловіка і жінки в сім’ї, а до зверхності жінки, до матріархату. О.Забужко в статті «Первым феминистом был Христос» надто незадоволена патріархатом. Тільки звинувачує в його існуванні чомусь колгоспників: «убегая от колхозного рабства, пришли разоренные крестьяне и принесли патриархальные модели поведения». Хіба до появи колгоспників не було патріархату?
Далі авторка, розхвалюючи матріархат, зауважує, що відновити його пробував ще 2000 років тому Христос. «Чувака не зря распяли – он действительно предлагал самую сокрушительную в истории революцию». Мовляв, тодішня революція виявилась невдалою, а тепер «репрессия женской креативности закончилась, и поздно ложиться поперек пути паровоза». Гидко читати, коли «чуваком» прозивається той, кого любили і прославляли мільярди людей впродовж майже 2000 років, кого люблять і прославляють, на кого моляться і досі мільярди людей. Але тут – про інше. Авторка правильно зауважує, що жінки сильніші від чоловіків: «Мужчине, чтобы быть сильным, изначально нужна фора в виде того, что женщина не будет бежать с ним параллельно. Ведь она реально сильнее… Теперь бежим параллельно, и человечеству светит работающая женщина и безработный мужчина».
Отут О.Забужко, як і більшість феміністок, грубо помиляється. Не «человечеству светит», а цивілізації! Людство множиться небувало швидкими темпами і йому не загрожують ніякі заклики до гендерної рівності. А от цивілізація, яка аж надто домагається гендерних рівностей, справді швидко вироджується і на своє місце пускає іншу цивілізацію. Ту, яка не тільки ратує за гендерні рівності, а й офіційно дозволяє одному чоловікові мати кількох дружин.
Гендерна рівність, якщо її розуміти буквально, - це смерть цивілізації, яка її відстоює. Притягаються тільки протилежні заряди, а однойменні відштовхуються. Дружина має дарувати чоловікові те, чого в нього немає і що він бажає мати. А чоловік – те, чого немає в дружини. Звичайно, в наш час не годиться дотримуватися поговірки «Жіноча дорога – від печі до порогу». Правильно, що жінка має всі такі права, як і чоловік, а освіту часто навіть вищу, ніж чоловік. Природа додатково наділила її деякими перевагами «слабкої статі». В науці, культурі та інших сферах діяльності сучасного суспільства за межами сім’ї жінка повинна мати прав не менше, ніж чоловік. І президентом вона може бути, і академіком, і генералом, якщо здатна, і очолювати уряд чи будь-яку наукову установу. Але не розумно ратувати за те, щоб у кожній сім’ї вона була зверху, бо, мовляв, настає епоха матріархату. Тим більше нерозумно явно чи приховано принижувати чоловіка, витісняти чоловіків з їх традиційних видів діяльності, аби зробити їх безробітними. Чи поліпшилось виховання дітей у школах від того, що вчительки майже повністю витіснили учителів?
Спроби перейти до матріархату тепер дали б найбільше негативу насамперед жінкам. Намагання «слабкої статі» стати «сильною статтю» декому здаються смішними, насправді ж надто небезпечні. Наслідуючи чоловіків (не кращих!), уже немало молодих жінок стали палити цигарки, забавлятися пивом чи й горілкою, або й наркотиками. І вульгарними слівцями розкидаються навіть більше, ніж брутальні чоловіки. І теми наукових досліджень обирають такі, яких порядні чоловіки не наважувались зачіпати, наприклад, про польові дослідження сексу.
Підносячи на найвищу висоту секс, О.Забужко негативно ставиться до народження дітей, відокремлюючи їх від звичайних смертних: «Дети? Они гости с неба… А насчет рожать, то когда понимаешь, что живеш в мире, где скоро будут продавать и кислород, то – а-а-а-а! страшно». Для уточнення ситуації цитує чужі висловлення: «Мое видение будущого настолько точно, что если бы я имел детей, я бы немедленно их задушил». Он як: не тільки не народжуймо, а й якщо вже народилось, то – задуши.
Гидко. А молодь читає найбільше саме таких авторів. Тому й маємо те, що маємо. Сім’ю треба спасати. А щоб її спасти, треба насамперед перестати тиражувати в пресі і на екранах заклики (прямі чи приховані) насолоджуватися тим, що веде суспільство до загину. Зупинити Содом і Гоморру – закликав і Господь. Людям потрібна не патологія любові, а здорова людська любов.
Думки врозсип
Щаслива людина, якщо поруч - родина.
За мудрої господині добре й затишно родині.
Мудру жінку чоловіку – обом щастя довіку.
Жінка без чоловіка – мов однорука каліка.
Як жінка дбайлива, не страшна ні спека, ні злива.
Ні синочка, ні дочки – мов без виводка квочка.
З чоловіком чужим - кепський режим.
Зрозуміла Феся: з чужим мужем не наживешся.
Той чоловік не кається, який сім’ї тримається.
Діток пильнуймо, а батьків шануймо.
Давно не юнак, а все – одинак.
Як жінка – пустоцвіт, обривається рід.
Немає плоду – кінець роду.
Недобра мати, яка не хоче діток мати.
Хто батьків цурається, з самотністю грається.
Мало діткам життя дати, їх ще й треба доглядати.
Які дочки й сини, скажеться восени.
Про нащадків не дбаєш – рід під корінь рубаєш.
Рідна матінка найкраща вихователька.
Малого маляти не гоже умовляти.
Мама дбайлива – сім’я щаслива.
Старому неодруженому світ осоружний.
Які в родини обжинки, залежить найперше від жінки.
Для дитини мама – почуттів ціла гама.
Не скромність і бідність принижують гідність.
За мудрої господині добре всій родині.
Не питай, чи милостива, а - скільки діток виростила.
Надто тендітна, бо бездітна.
Розумна сім’я славить батькове ім’я.
Щоб не споганити життя, вибирай пару до пуття.
Якою дружиною мила стане, залежить не від лиця й постави.
Хоч чоловік і мимка, а жінці підтримка.
Голосний рух невісток і свекрух.
Трапляється, що й кіт з мишкою грається.
Про те, як мало б бути, краще забути.
Загубила розум десь під верболозом.
Люди на старості прагнуть сталості.
Не напившись води, про криницю не суди.
Непевна доля у перекотиполя.
Віж жінки народився, жінці й пригодився.
Любов до ближніх
Люби свого ближнього, як самого себе
Новий заповіт
Хто такі – ближні? Бог заповідав любити ближніх: «Люби свого ближнього, як самого себе» [17, с 39]. Хто такі – ближні? Безперечно, найближчими для кожної людини є члени її родини. Потім – ближчі родичі, дальші родичі (родичі тіток, дядьків тощо). І не тільки вони. Ближніми можна вважати і сусідів. Тепер сусіди бувають на значно менших відстанях: двері від сусідських дверей нерідко віддалені на відстані метра – значно ближче, ніж раніше були хата від хати. Але душевна близькість між сусідам не залежить від геометричної близькості. Тому й про любов між сусідами тепер не часто говорять. Добре, якщо між ними існують звичайні людські відносини.
Для багатьох ближніми є також співробітники, учні одного класу, школи, шанувальники якоїсь спортивної команди тощо – усі люди, з якими часто зустрічаються і спілкуються. А можна поняття ближніх для українців поширити ще далі: односельці, земляки, краяни, українці, східні слов’яни, слов’яни, європейці тощо (мал. 10).
Любов до ближніх часто називають ще братерською або братською любовю Є.Фромм пише: «Найбільш фундаментальний тип любові, що лежить в основі усіх її видів, - братерська любов. Під братерською любовю я розумію почуття відповідальності, турботу, повагу, знання іншої людини, бажання допомогти їй в житті» [24, с 80].
Братами і сестрами звичайно називають себе віруючі, подібно до того, як інші – панами чи товаришами. К.Сен-Сімон писав: «Усі люди – брати». Немало українських інтелігентів раніше також пропонували усіх людей називати братами. М.П.Драгоманов радив: «поставити над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір визнати братами» [9, с. 103]. Все ж поняття братерська любов у наш час має інший зміст (див. с. 45). І щоб не називати одним терміном істотно різні поняття, ми братерською любов’ю далі називатимемо тільки любов до рідних чи двоюрідних братів. Любов до нерідних людей називатимемо любов’ю до ближніх.
Ісус Христос заповідав: «Заповідь нову даю вам, любіть один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного». Заклик любити ближнього праведний і правильний. Але чи легко його дотримуватись?
Ставлення до ближніх в давніх релігіях були різні. Бог через Мойсея заповідав людям: «Якщо нашкодиш, то віддай душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу, опік за опік, рану за рану, удар за удар». Ісус Христос говорив інше: «А Я вам кажу не противитися злу. І коли ударить хто тебе у праву щоку твою, - підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й сорочку, - віддай і плащ йому».
Звичайно, було б добре, коли б кожна людина любила усіх своїх ближніх. На жаль, немало людей часто не тільки не люблять багатьох ближніх, а й ненавидять їх. Таке життя. Отже, заповідь любити ближніх не всі однаково розуміють. «Про релігійний ідеал любові до ближнього мовиться багато голосних слів, але фактично наші взаємовідношення в кращому випадку визначаються принципом справедливості. Справедливо відноситися один до одного – означає виключити хитрість, обман при обміні товарами і послугами і при обміні почуттями. Принцип: «Я даю тобі стільки, скільки ти даєш мені» - як у матеріальних благах, так і в любові – панівний етичний принцип в капіталістичному суспільстві [32, с. 217].
Реальний світ не дозволяє всім любити так, як це пропонує християнська релігія. Щоб любити так, деякі люди стають монахами, ізолюються від світського життя. А щоб рід людський продовжувався, треба, щоб хтось народжував дітей, хтось служив у армії. Сучасні реалії показують, що надто важко сумістити християнську любов до ближнього з реаліями сьогодення. Тому немало мислителів приходять до думки, що «говорити про любов сьогодні – означає брати участь у всезагальному обмані… В сьогоднішньому світі любити може тільки мученик або божевільний, а отже, вся розмова про любов не більше, ніж проповідь… В сучасному західному суспільстві любові, як правило, відводять останнє місце… А кожне суспільство, яке так або інакше обмежує розвиток любові, неминуче рано чи пізніше загине, прийдучи в суперечність з основними потребами людської природи» [32, с. 223].
Так писав відомий філософ більше півстоліття тому. І ми є свідками того, що передбачав він. Західне суспільство, хоч найзаможніше, найрозвиненіше і найбільш озброєне, поступово гине. Воно народжує дітей менше, ніж потрібно для продовження функціонування. І вже не може обходити себе, тому запрошує людей інших вір і ментальностей, які багато народжують дітей, і які через кілька десятиліть стануть господярями територій, на яких поки що живуть старіючі давні власники.
Говорячи про любов до ближнього, «близькість» двох людей можна розглядати відносно: 1) родинних зв’язків, 2) простору, 3) часу, 4) темпераментів, 5) вірувань, 6) ментальності, 7) любимих занять тощо. І всі такі «близькості» можуть бути різними; деякі з них (відстані, час) можна виражати числами. Інші, хоч і не є величинами, можуть бути порівняно ближчими. Наприклад, брати в перших ближчі, ніж брати в других; православні і католики ближчі, ніж православні і ісламісти. У природі діє закон тяжіння: сили, з якими притягаються два тіла, обернено пропорційні квадратам відстаней між ними. За аналогією і любов до ближніх мала б підпадати під подібні закони. Насправді нерідко трапляється протилежне. Неоднаково відповідають і на такі, наприклад, запитання: «Хто ближчий до українця Коваленка: невідомий йому українець з Австралії чи сусід росіянин»?
Тепер немало навіть зпоміж одружених не надто прагнуть народжувати дітей. А щоб не було скучно, заводять собаку чи що-небудь інше живе і всю потенційну любов, яку мали б дарувати діткам, спрямовують на тварин. І називають це любовю до «братів молодших». Брататися з собаками і ненавидіти людей недобре. У цивілізаціях, які вироджуються, любов до тварин обростає законами, різними акціями про поліпшення життя тварин, доходить до дивацтв. Хоч мільйони людей не мають свого притулку, а нерідко не мають навіть за що скибку хліба купити, любителів «братів молодших» те не турбує. Основне – щоб собаки жили «по-людськи»! Здається, не це мається на увазі в заповіді про «любов до ближнього»