Любов найсолодше І найсвітліше з усього людського; найжаданіше І найдієвіше

Вид материала

Документы

Содержание Патріотизм вимагає міркувань Мовчання розуму Патріотизм навиворіт Патріот – від патер Чому я люблю Україну? Люблю Вітчизну я, але любов’ю

Подобный материал:

• Реферат на тему: Предмет І функції філософії. Світогляд, як теоретичне ставлення, 372.01kb.
• DO11 проблеми та перспективи розвитку людського капіталу в світі та в україні, 131.81kb.
• Тема. «Всьому початок є любов», 231.89kb.
• Батьківський авторитет любов батьків до дитини, 74.45kb.
• Рення та продовження людського роду, вона виступає джерелом духовного росту, морального, 28.75kb.
• Людський капітал як ключовий чинник економічного зростання (стримуючі соціально-економічні, 144.43kb.
• Його свята любов, 389.9kb.
• Масонство на Україні менш усього можна назвати українським, менш усього бо воно відбивало, 240.58kb.
• План конспект уроку з української літератури у 10 класі, 112.22kb.
• Іван Васильович Вєтров. Всім учасникам подякували за любов до рідного слова, за любов, 27.91kb.

Патріотизм вимагає міркувань. Патріотизм вимагає всебічного аналізу минулого і сьогодення, а не одної сліпої любові до вимріяної системи міфів. У своїй філософській ліриці Кароль Войтила (папа Іван Павло ІІ) не випадково поєднував Батьківщину з думанням: «Я думаю Батьківщина…», «Батьківщина – коли думаю…». «Коли думаю Батьківщина, я шукаю дороги…».

Патріотизм – це не стільки любов до Батьківщини, скільки думання про неї, про її минуле і сучасне, роздуми про те, якою дорогою має йти нація в майбутнє. І реальні дії, спрямовані на реалізацію таких роздумів.

Багатьом молодим людям, особливо якщо вони весь час живуть в Україні, це почуття, можливо, і не зрозуміле. Коли ж нормальна людина довгий час живе на чужині, тоді в неї виникає ностальгія – болісна туга за Батьківщиною: за рідними людьми, рідною школою, рідним селом чи містом, рідною мовою, культурою. Хочеться зустрітися з усім тим. Мама буває не найкраща, не найдобріша і не найщедріша з поміж сотень інших жінок, а дитина тягнеться тільки до неї. Бо вона – рідна. Аналогічно – стосовно ставлення людини до Вітчизни. Звичайно, у багатьох людей таке ставлення проявляється неоднаково.

Що означає любити Україну? Один співрозмовник аж надто часто наголошував, що любить Україну. Щоб він не повторював одне й те саме, довелось уточнити його признання.

- Що означає любити? Це означає вибирати з кількох об’єктів той, який найпривабливіший. Хтось любить оселедці, а я не люблю. Хтось не любить поезію, а я люблю. Хіба слід мене критикувати за те, що не люблю оселедців, і хвалити за любов до поезії? Любити чи не любити щось – це не заслуга і не провина людини.

- Воно то так. Але ж патріотизм – це не любов до оселедців…

- Погоджуюсь. Хоч і не ототожнюю патріотизм з любов’ю. Патріот України – той, хто дбає про неї, робить її міцнішою, заможнішою, культурнішою, розвиненішою, відомішою. Ви кажете, що любите Україну. Яку? Для мене Україна – це певна територія, люди і закони. Ви любите терикони Донбасу? Ні. А кар’єри Кривбасу, смердючі ставки біля цукроварних заводів, засипані стронцієм землі, чи смітники довкола міст і сіл?

Ні, такого він не любить.

- А чи любите ви всіх українців, зокрема й злодіїв, насильників, брехунів та інших мерзотників, яких, на жаль, ще є немало?

Ні, таких українців він не любить.

- А чи любите ви закони і владу, яка створює ці закони і змушує усіх громадян дотримуватися їх?

Ні, наші закони він вважає недосконалими, а владу некомпетентною. Виявляється, те, що люди всієї земної кулі називають Україною, він не любить, а в дечому - навіть ненавидить. Любить тільки слово Україна і пов’язані з ним давні міфи. Багато й інших людей запевняють, що люблять Україну, ще більше про те співають. Бо це вигідно. В результаті суспільство часто називає патріотами тільки голосистих співаків і говорунів, і не бачить справжніх патріотів.

Дехто, запевняючи, що над усе любить Україну, має на увазі не сучасну молоду державу, визнану всім світом, а ту, яка, на його думку, була за Київської русі, за Мазепи, Хмельницького, Грушевського. А дехто йде ще далі в минуле. Л.Лукяненко прославляє українців, які жили до виникнення Русі, а все сучасне гудить, С.Плачинда оспівує вимріяну Лебедію, професор В.Бебик любить Україну, в якій народився Ісус Христос.

Багато гуманітаріїв, розхвалюючи давні часи, не уявляють колишніх реалій української спільноти, а лише вимріяні ідеальні. Вони часто навіть гадки не мають, як важко жилось у ті часи простому народу, тому й закликають повернутися “до витоків”. Ой як же потрібно таким українцям знати справжню історію; не історію князів, царів і магнатів, а реальну історію прабатьків сучасних українців! І реальне українознавство. Щоб згадувати не тільки про розмальовані хати, різнобарвне вбрання дівчат, крашанки та пісні, а й надважку працю, воші і блохи, спання на холодній долівці, щоденне недоїдання або й масові голоди. А що було ще раніше? Майже безперервні війни, повна залежність від пана, неволя у військових поселеннях… Коли б сучасні любителі знали справжню історію української нації, вони б інакше розуміли, що означає любити Україну.

Дехто майже все виховання патріотизму зводить до виховання молоді «в козацькому дусі». Надто примітивно і безперспективно. Існування козацтва було оправданим, коли українці не мали власної держави. Коли ж держава українців існує, усе воїнство повинно бути під одним керівництвом. Бо в неспокійні часи надто недобре буває державі, в якій є кілька військових об’єднань, підпорядкованих різним керівникам. Теперішні умови життя потребують виховання, дуже відмінного від того, як були виховані колишні козаки.

Яку Україну мають на увазі ті, хто співає «Люблю Україну»? Найчастіше – Україну як «вербу і калину, пісню солов’їну», «Карпатські гори, і Дніпро і море». Це – уявлювана, вимріяна, вербальна Україна, абстрактна мрія. Таку неважко любити. Але й великої користі реальній молодій Державі українців така любов не приносить.

Про любов до Батьківщини відомі українці висловлювались так.

Не шукай щастя за морем (Г.Сковорода).

Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини (Т.Шевченко).

Хто твердить – люблю свій народ, а не виконує своїх обов’язків перед ним, той твердить лож (І.Франко).

Мій патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, а тяжке ярмо (І.Франко).

Можна ходити рідною землею, а можна топтати її (В.Захарченко).

Де я – там і буде Вітчизна (О.Забужко).

Сьогоднішня Україна: крик душі і мовчання розуму (В.Яворівський).

Як актуально звучать сьогодні слова Г.Сковороди стосовно кількох мільйонів українців, які шукають щастя за межами рідної Держави! Хто народжений українцем, навчений і вихований в Україні, але працює на інші нації, - той не патріот. Хай як би голосно він не заявляв, що любить Україну. Ностальгія – то не любов. Вирощені і навчені за кошти незаможної молодої Держави українців мають працювати на рідні націю. Хоч такі люди часто й пояснюють свої поступки бідністю і бажанням допомогти близьким, їхні оправдання свідчать тільки про одне: такій людині гроші дорожчі за рідних і за Вітчизну.

Ой як було б добре, коли б кожен українець міркував, як Т.Шевченко: повязував себе з Батьківщиною, вважав себе її частинкою. Не тільки любив би її, а й поважав, шанував, робив її кращою, привабливішою, щасливішою. І щоб своїм близьким, дітям і онукам прищеплював таку любов.

І за життя І.Франка були такі, які «твердили лож». Він їм не вірив, і ми не повинні вірити. Патріотизм І.Франка – «тяжке ярмо». Солодке, але тяжке. Бо бути справжнім патріотом – відчувати велику відповідальність, присвячувати всього себе служінню ріднїй нації. Подібно до того, як кохання буває солодким але важким або навіть трагічним, так і справжній патріотизм.

Правильно підмітив негідну поведінку деяких українців педагог В.Захарченко. Можна ходити рідною землею поряд із земляками, насолоджуватись її щедрими дарами і щиро любити її, а можна топтати рідну землю, ненавидіти земляків, гудити і проклинати все рідне. Останніх не слід вважати патріотами, хоч як би вони не вигукували, що вони – патріоти.

О.Забужко щиро признається: Вітчизна для неї – не Україна…

Мовчання розуму – то найбільша небезпека. Коли Бог когось хоче покарати, він у нього відбирає розум. Чи багато розуму мають люди, які майже всіх батьків, дідів і прадідів, матерів, бабусь і прабабусь разом називають «безродною біомасою», які обливають брудом усіх керівників держави, в якій жили і живуть, а до патріотів зачислюють тільки тих, хто покинув усе рідне і заробляє долари за морями і океанами?


Патріотизм навиворіт. Серед українців є немало таких, хто любов до своєї Батьківщини неодмінно поєднує з ненавистю до сусідньої нації. В результаті замість того, щоб робити добро для Вітчизни, часто створюють для неї дуже несприятливі умови, гальмують її розвиток. Твереза людина, особливо науковець чи політик, повинен би розуміти, що з сусідами краще жити мирно. Сусідів бажано поважати. То правда: наші далекі прабатьки часто ненавиділи росіян, поляків, німців, турків, татар. Такі були часи і обставини. Тепер обставини істотно змінилися. Українці набагато краще можуть організувати своє буття, якщо мирно співіснуватимуть зі всіма народами, особливо своїми сусідами. Розумний патріот не наживає собі ворогів, не кепкує з інших націй і держав, бо розуміє, що це може зашкодити рідній нації.

На жаль, немало українців і сьогодні не розуміють цього. Найчастіше і найголосніше гудять і проклинають росіян, москалів, Москву, Московію, російську мову і все російське. Особливо часто роблять це автори публікацій «Літературної України». Для прикладу наведемо кілька частин речень із памфлета «Реанімовані яйця» (за 19.11.09) про керівників Росії: «Московські двоглаві стерв’ятники», «Його хамської величності російського президента Медведєва», «Московській імперській банді», «Політичний клан Путіна – Медведєва» і багато інших. Навіщо так? Особливо – перед поїздкою української делегації до Москви з проханням не штрафувати Україну за невиконання договору про закупівлю газу.

Не було жодного номера тижневика, в якому б не виливались відра помий на Росію. Коли не вистачало власних вигуків і епітетів, передруковували написане не українцями. Аби брудніше, аби голосніше і дошкульніше. Зацитую абзац статті «Москальська душа» (за 22,10,09). «Росія… псує тих, хто до неї наближається… Це країна, що виробляє людське лихо… Їду в метро і відчуваю, що мені огидна ця пітна сволота. Інертна, покірна, прищава наволоч. Чи хочу я, щоб Росія розпалася на шматики?.. Щоб Волга висохла? Щоб судома пройшла по Сибіру? Щоб скінчився балаган? Хочу! Хочу!.. Росію пора, нарешті, колонізувати. Як Африку… Росіяни неестетичні. Неохайні. Із плямами. На штанах плями. На сраці теж плями, якщо не прищі й пухирці. Плямисті гади. Погано пахнуть».

Це, можливо, лише сота доля ненависті до Росії, яку висловлює тільки одна стаття «Літературної України». А вона ж – не одна. Є в цьому номері і про патріотизм: «Патріотизм, скажімо, можна виховувати в молодому поколінні на прикладі відновлення правдивої історії нашого народу». А правдива історія, мовляв, полягає в думці «про наявність на території сучасної України найдавніших з усіх відомих планеті цивілізацій. І це дає всі підстави для піднесення почуття національної гідності українців, котрі відомі історії не менш ніж 5 тисяч років!» Ось до чого зводиться патріотизм! Гордитися далекими кочівниками, які кілька тисячоліть тому бували на наших землях, найголосніше лаяти північних сусідів і зовсім не думати про завтрашній день Вітчизни.

Дивне розуміння патріотизму! Що важливіше для нації – гордитися давніми кочівниками, які назавжди відкочували з наших країв і які не стали нашими прабатьками, чи пам’ятати справжніх прабатьків і дякувати їм? І що важливіше: співпрацювати і вигідно торгувати з найближчими сусідами чи допікати їх голосними брудими лайками?

То так: Україна – не Росія. Про це сказано голосно, на весь світ. Але ми кілька століть жили разом, об’єднано, спільно розвивались, спільно захищались. Мов члени однієї сім’ї. Врешті, вирісши, вирішили жити окремо: одна сестра відокремилась від другої. Невже нормально, коли після того одна сестра так обливає брудом другу? Особливо - розуміючи, що вона проситиме другу продавати їй газ, нафту, енергоносії для АЕС, проситиме допустити на свої ринки? Це не тільки аморально, а й не розумно. Але що поробиш, коли в декого – мовчання розуму.

Дехто аж надто критикує все радянське, а разом з тим – батьків, дідів і прадідів, які жили за тоталітарної влади. Мовляв, вони були рабами, і тепер мають вичавлювати з себе ту рабську натуру. Це я – раб, і всі мої родичі, знайомі, колишні учні, студенти, аспіранти – раби? То правда: українці в УРСР, особливо які жили в надто важкі роки підготовки до Великої війни, терпіли голод, холод, наджорстоку дисципліну та інші негаразди. Але – жили, працювали, будували, навчались і навчали, захищались від безпардонних напасників, розвивали мову, науку, культуру рідної нації, її добробут; закохувались, кохали, одружувались, множили рід українців. Хіба не вони дбали (не словесно а насправді) про становлення України як суверенної держави? Хіба не вони домоглися найвищих у світовому масштабі досягнень. Невже С.Корольов, Є.Патон, В.Глушков, О.Довженко, Б.Гмиря, Г.Юра, Н.Ужвій, А.Бучма, М.Рильський, П.Тичина, О.Гончар, Г.Майборода, Є.Мірошниченко, А.Соловяненко, Г.Верьовка, В.Сухомлинський, М.Амосов та сотні інших відомих усьому світові творців і умільців – раби? Хіба пісні не з тієї епохи зберігаються в «Золотому фонді радіо»? Хіба не в тій епосі готувалися учителі і тренери рекордсменів і переможців світових олімпіад та інших змагань? Хіба колишні наші студенти не працюють в престижних заокеанських університетах? А хто навчає наших кращих учнів на такому рівні, що вони щороку виборюють на світових змаганнях золоті медалі. Це ж рівень найвищий на усій планеті! Так що, вони – раби і мають вичавлювати з себе рабські звички? Навпаки, раби ті, хто досі залишається в світі поглядів початку ХХ століття. І хто продовжує всі «теореми» приймати за аксіоми, оскільки, користуючись здоровим глуздом, обґрунтувати їх взагалі не можна.

Одні критикують все радянське, другі – все сучасне. Про сучасну Україну недавній Голова Верховної Ради А.Яценюк пише: «З 2004 року країна живе в полоні класичних міфів… У нас сьогодні рівень корупції незрівнянно вищий, ніж за тоталітарної Радянської влади», «Уся країна скоро може залишитися без газу, якщо не повезе – то й без ГТС… Фактично це означає банкрутство нашої держави… Вже майже всю країну продали… Ми постійно щось реформуємо. У результаті реформ була знищена система охорони здоровя, зараз добиваємо систему освіти… Тривалість життя порівняно з 1990-ми роками знизилась на десять років». «У нашій країні завершується становлення системи латиноамериканського феодалізму…».

Отже, раніше переважна більшість українців становили «безрідну біомасу», тепер «страшенно несправедливе» суспільство. Чи ж можна любити таку націю? Хіба на таких різко негативних прикладах минулого і сучасного можна виховувати патріотизм?

Голова Спілки письменників України, замість того, щоб сприяти зближенню поглядів українців різних регіонів, навмисно натравляє одних на других. У багаторічних передачах «Що ж ми за народ такий?» надто розхвалює галичан і різко критикуються донбасців. Останніх він прозиває: «донбасівські пахани», «забомбоване населення», «донбаське лігво мафії», «російсько-путінська банда». Висновок зробив про весь регіон: «Донбас був і буде довго антиукраїнською державою в державі».

Шановні земляки! Замислімось, огляньмось навкруги, зрозуміймо, в якому світі живемо. Так ображати батьків і дідів, матерів і бабусь, навіть коли б вони нічого корисного не зробили, гріх! А наші батьки, діди і прадіди зробили для сучасного покоління дуже багато. Найважливіше – вони створили суверенну Державу українців! І вже майже двадцять років наша Держава співіснує з усіма іншими державами світу, розвивається, набирається досвіду. То ж усі розумні сучасники мали б поважати молоду Україну і її творців.


Патріот – від патер. Поняття патріотизму в різні епохи бувало різним. Колись для князя, царя чи імператора найціннішими були воїни. Їх і називали патріотами. Згодом українські козаки намагалися визволитися спід влад чужинців, тому найчастіше їх називали патріотами. Пізніше, коли на перше місце виходила потреба творення української культури, відстоювання мови, патріотами найчастіше вважали українських письменників, драматургів, митців. Правильно вважали. Але часи міняються: те, що колись справді було найціннішим, тепер не є таким. Зате найважливішими стають інші цінності.

Останніми роками поняття патріотизму прихильники різних ідеологій розривають на шматки. Одні найбільшими патріотами вважають українських козаків, інші – воїнів УПА, ще інші воїнів, які прогнали фашистів. А деякі до патріотів зачисляють насамперед тих, хто критикує все радянське і російське. У вже згадуваних радіопередачах В.Яворівського рефреном повторюється їх мета: «Щоб українська душа ставала патріотичною». Який патріотизм мається на увазі? Надто вилаявшись на донбаське «забомбоване населення», письменник протиставляє йому «справжніх патріотів». За взірець взяв Ігоря з Тернополя, подаючи його як славного сина України - розумаку, розкріпаченого, військового офіцера, духовно вільного українця і т.д. і т.п. Бо він, мовляв, на відміну від інших земляків наших, вже підвівся з колін. Що ж він зробив? Залишив свою Батьківщину, дружину, дітей, батьків, родичів і подався в світи шукати кращої долі.

Він звичайно розумів, що на його розвиток і навчання українське суспільство затратило зі свого бюджету не один десяток тисяч доларів, а тепер, коли прийшла черга самому давати на навчання і виховання молодших українців, утік подалі. Утік! Такий, бачте, патріот. Ну й їдь собі з богом. Ні, того мало, він гудить усіх нас, які, мовляв, ще не встали з колін: «Ми живемо в різних світах: я в мусульманському, а ви – в кучмівському». І розхвалює, що в Іраці за Саддама не було ні голодних, ні злочинців, ні корупціонерів. «Ми є нижчою нацією від саддамівської». Хіба на таких прикладах маємо виховувати патріотизм?

Перелітаючи, мов коник-стрибунець, з країни в країну, з континента на континент, Ігор писав і щоденник, в якому найбрудніше лає Україну. А народний депутат ті писання озлобленої людини з великою насолодою диктує на весь ефір, називаючи їх автора великим патріотом. Радить наслідувати його патріотичний вчинок. Тільки хто ж залишиться господарювати в Україні, якщо всі стануть такими патріотами?

Що ж ми за народ такий? Люди, які працюють на українське суспільство на найважчих, найнебезпечніших, найбрудніших роботах, на думку депутата, - не патріоти, а «антиукраїнське забомбоване населення». А той, хто покинувши усе рідне, працює на чужі нації, ще й глузує з українців, - то патріот?

Дорогі освітяни! Ви найкраще знаєте, в якому стані перебуває виховання молодих українців. Що ж робити? Менше слухати таких вихователів і згадати настанови В.Сухомлинського? Розумні настанови! До них дослухаються педагоги більшості країн світу. Бо В.Сухомлинський – великий сучасний педагог. На жаль, на його Батьківщині, тепер не друкують його праці. Чому? Тому, що його погляд на патріотизм розумний, добре продуманий і підкріплений неспростовними аргументами, не відповідає поглядам теперішніх «одинаків-лицарів». Не друкують думки про патріотизм і Петра Яцика. Маю на увазі, наприклад, виділені курсивом абзаци в книзі [26]. Тепер цю книгу учителеві так важко знайти. А в ній – найкраща відповідь і на питання «Що ж ми за народ такий?».

Тепер найважливішим для нації завданням є - зупинити її вимирання і виродження. Тому в наш час українськими патріотами слід називати насамперед тих, хто дбає про множення нації українців, зупиняє її виродження. Матері і батьки багатодітних сімей – то найперші патріоти. І медичні працівники, які дбають про здоровя українців, - патріоти. І учителі, які добре навчають і виховують українців, зокрема виховують любити життя, ближніх.

В.Сухомлинський також патріотизм пов’язував з обов’язками батька і матері. «Знай, що найважливіша сфера твоєї громадянської діяльності, твого патріотизму, служіння Вітчизні – виховання дітей. Будь-якого працівника можна замінити таким самим або здібнішим працівником, а хорошого батька замінити таким самим хорошим батьком неможливо. Мати з немовлям на руках, мати біля колиски – те саме, що прикордонник на своєму посту. Вона творить майбутнє, вона ж і захищає його. Вона творить велич нашої Батьківщини. Мати – перший слуга держави. Мільйони сімей – це мільйони найтонших корінців, що живлять вічне дерево, імя якому – Вітчизна» [27, т. 2, с 390].

Так писалось, коли нація українців зростала, коли народжувалось українців більше, ніж помирало. Навіть тоді знаючі люди розуміли, в чому основна суть патріотизму. Тепер такі настанови стократ потрібніші. Слово патріот походить від грецького патер, яке означає батько. В сучасних умовах це слід враховувати. Патріотами насамперед слід називати батьків і матерів багатодітних сімей. Для нації вони роблять значно більше, ніж будь хто.


Чому я люблю Україну? Насамперед тому, що вона – рідна. Україна – моя Материзна і Батьківщина. Для мене вона найближча з усіх держав і земель на планеті. Рідна вона для моїх батьків і всіх прабатьків, яких пам’ятаю.

В Україні мені зручно, тут я – в своєму просторі: почуваюся не гостем, а господарем. Тут мені звично, бо живу між людей такого ж менталітету. Комусь може й краще: між росіян, в яких «душа на распашку», між пунктуальних німців, надто улесливих поляків чи надто запальних грузинів. Мені подобається і відвертість росіян, і пунктуальність німців, і ввічливість поляків, і гарячковитість грузинів. І все ж найкраще почувається між українців. Тому й люблю їх найбільше.

Люблю молоду Державу українців ще й тому, що знаю, як на наших землях колись хотіли вкоренитись прийшлі скіфи, сармати, гунни, хозари, печеніги, половці і десятки інших. Де вони тепер? А українці живуть. Знаю також, що сусідські «збирачі земель» проковтнули біля сотні різних народів з їхніми мовами, культурами, історіями, а українців не змогли здолати. Кілька століть оголошували, що ні української мови, ні українців «не було й немає». А ми все ж є! Вже й державу власну маємо. Молоду, недосвідчену, обкрадену, але – власну. Їй тільки дев’ятнадцять років, то ж вона – мов молода дівчина поміж хитрих і сильних колишніх імперій і наддержав.

Горжусь своїми попередниками. Наші батьки, діди і прадіди заслуговують поваги, а не осуду. Чому? По-перше, якщо сто років тому українські патріоти тільки мріяли про автономію, то радянські українці утвердили Республіку. А таке звання важить набагато більше, ніж звання автономії. По-друге, з перших років існування УРСР в ній здійснено українізацію. Цілих 10 років проводили її досить енергійно і ефективно. Поки три одинаки-лицарі не забажали аж надто багато. По-третє, українці разом з іншими союзниками прогнали геть нахабних окупантів – тих, які казали на нас «швайн» або «шайзе» і які відкрито пояснювали, що українці не повинні мати освіти, вищої від початкової. По-четверте, перемігши у Другій світовій війні, українці об’єднали усі землі, населені переважно українцями, в єдиній соборній Державі. А згодом навіть Крим приєднали. Чи ж логічно тих, хто тільки мріяв про таке, вважати патріотами, а хто реально здійснив, - безродною біомасою? По-п’яте, українці здійснили індустріалізацію, внаслідок якої тепер наша Держава займає місце в першій півсотні держав світу, а не в четвертій. По-шосте, в УРСР успішно проведено культурну революцію: ліквідували неписьменність, усім дали добру освіту, набудували клубів, бібліотек, шкіл, технікумів, інститутів, виростили нове покоління інтелігенції. Де і коли найбільше друкувалося українських книг, де і коли творився «золотий фонд українського радіо» і т.д і т.п? Хіба все це – неправда? А може все те – дріб’язкові малозначимі речі?

Нарешті по-сьоме. Розвинувшись матеріально і духовно, українське радянське суспільство створило суверенну соборну Україну – сучасну Державу українців. Хіба не Верховна рада УРСР прийняла закон про суверенітет України? Хіба не громадяни Радянської України проголосували за суверенітет? Радянська Україна – то, образно кажучи, мама сучасної суверенної України. А хіба може порядна дочка не любити рідну матір?

Любив Державу, в якій народився, люблю й сучасну суверенну Україну. Я весь свій вік працював на неї, поважав її і гордився нею. І тепер люблю її і горджусь. Чому люблю? Бо є за що. Наша нація в багатьох відношеннях входить до першої півсотні, а за деякими показниками – навіть найперша в світі. Серед українців є найсильніші, з найміцнішими і найбойовитішими кулаками, є з найкращими голосами, є найвідважніші сміливці, люди-умільці, люди-митці, є найкращі красуні. Звичайно, є серед українців і такі, яких не можна ні любити, ні поважати. Але їх – меншість. На сотню тисяч трапиться якийсь маніяк, на десяток тисяч – кілька негідників, злочинців, ґвалтівників, інших мерзотників. Як і в інших народів і держав. Вдосталь є дурнів, брехунів, хабарників. Але їх усіх разом узятих набагато менше від розумних і порядних. І відсоток порядних серед українців не менший, ніж серед наших сусідів. У світі існує біля двохсот держав, старших від України. У багатьох з них кровоточать рани, бідують і поневіряються сотні тисяч біженців, голодують діти. А Україна уникла подібних негараздів і нормально розвивається. Хоч одна з наймолодших, а вже входить в півсотню розвинутіших держав. А в деяких відношеннях – і в першу десятку. Не так і погано на загальному фоні.

В Україні є гарні краєвиди і привабливі місця. Між моїм рідним селом і Уманню відома «Софіївка». Не в багатьох державах Європи є подібні рукотворні перлини. А будували її, я певен, і мої далекі предки. Чи ж можна її не любити? І не тільки все красиве люблю. Є на Донбасі шахта Карбоніт. Шахта – як шахта: чорна, запилена. Дехто думає, що такого не можна любити. А мені вона – рідна. Будував її я з сотнею таких самих голодних і обділених у найтрагічніші роки молодості. Памятається і терикон над шахтою № 7, на вершину якого частенько доводилось карабкатись, коли шахта ще працювала. Хтось може проклинати те трагічне минуле, а мені – язик не повертається сказати що-небудь погане про те. Люблю своє минуле, тим більше – важке і трагічне.

Ще згадується металургійний велетень «Криворіжсталь». Її першу доменну піч будували мої батьки. А я – першокласник – цілими днями грався поруч на будівельному майданчику. Через багато років після того, коли працював у Криворізькому педінституті, мої студенти-заочники повели на Девяту доменну піч. І я бачив, як доменщики гордилися, що працюють на найбільшій у світі печі, непогано заробляють. Певен, що й тепер її працівники гордяться зробленим ними, їхніми батьками і дідами. Як охарактеризувати таке почуття? Гордість, любов. Тим людям, які нічого великого не зробили, можливо, таке почуття не відоме. А більшості українцям, які творили, творять чи працюють на індустріальних велетах, гордяться ними, люблять їх.

Переглядаю останні видання шкільних підручників. Як вони відрізняються від тих, за якими навчався сам і за якими навчав школярів 60 років тому! Певен, що сучасні підручники математики для школярів України не гірші від тих, за якими навчають дітей у найрозвиненіших країнах світу. Бо створювались вони так, щоб бути найкращими у світі.

Їду дорогою Київ - Одеса. Пригадую, якою вона була в перші повоєнні роки. Бруківка, яка загинала майже в кожне ближнє село. Від Умані до Києва доводилося трястися більше шести годин. Ще й як трястися! Їду тепер, дивуюся. І горджусь. Настільки сучасна траса відрізняється від тієї, яка була тут півстоліття тому. Зуміли українці так гарно змінити географію свого Краю. З кожним роком гарніє і розбудовується столиця. А як побільшало на дорогах добротних автомобілів! І різних товарів у крамницях вдосталь, і черги відсутні. Можна гордитися і тим, що в наших вищих навчальних закладах тепер студентів навчається удвічі більше, ніж років 25 тому. Взагалі, нормально розвивається молода Держава українців.

А ще можна уявити, як молода наша Держава з роками виросте, змужніє і стане справді рівною між рівних. Тоді всі інші держави по-справжньому шануватимуть і цінуватимуть її. Вірю, що це неодмінно станеться. Бажано і в молоді виховувати таку віру. Взагалі, гордімося не давнім минулим, коли українська нація віками була бездержавною, і не прапрадідами, які бували різними, а своїм власним розумом і своєю діяльністю. А насамперед – дбаймо, вболіваймо, турбуймося про нашу Україну! Насамперед у цьому суть патріотизму.

Люблю українську націю. Не панів, які над усе прагнуть над кимось запанувати, а простих українців. Хто насамперед допомагає вижити молодій Україні? Хто робить її заможнішою, культурнішою, стійкішою, привабливішою? Умілі хлібороби, металурги, шахтарі, будівельники, транспортники, науковці, вчителі, лікарі, бізнесмени – мільйони працівників сотень галузей. Вони – справжні патріоти. Жаль, звісно, що сучасні ЗМІ їх мов би не помічають, вважаючи патріотами тільки тих, хто уміє гарно говорити чи співати про любов до Вітчизни. А ще тих, хто відшукує «славні сторінки історії», хто «доводить», що українська нація найдавніша, найрозумніша, найкраща у всіх відношеннях. Розумному патріотові такі сторінки без брому і читати буває боляче. А дехто саме на таких сторінках пропонує виховувати патріотизм. Недобре таке виховання.

Повторюю: є в Україні багато негарного, нерозумного, брудного і небезпечного - такого, що не можна любити. Це - мов болячки недужої матері. Від того, що мама хвора, нормальна дитина не перестає її любити. Можливо, це любов з дещо іншими відтінками, не любов-задоволення, а любов-прихильність, любов-вдячність. І все ж – любов. Ми вже 65 років живемо без війни. Раніше в державах, у яких жили українці, такого ніколи не бувало. А війна – це найбільша людська трагедія. Вона не тільки вбиває і калічить безвинних людей, руйнує міста і села, породжує багатотисячні лави біженців, сиріт. Вона ще з’їдає значну частину державного бюджету, тих коштів, які б мали йти на пенсії, стипендії, інші соціальні витрати. Люди, які весь свій вік прожили без війни, навіть не уявляють, яке це велике лихо. У багатьох країнах навіть за останні 20 років палали війни (згадаймо Молдову, Чечню, Грузію, Югославію, Ірак, Афганістан), у деяких країнах і тепер не вщухають війни. А в Україні, завдячуючи поміркованості народу, війни немає. Це – великий позитив.

Знаю, що є заможніші, сильніші, відоміші держави. Але ж не розумно нам поки що рівнятися з такими, як Англія чи навіть Португалія. Бо до тих країн віками звозили золото та інші цінності з їхніх колишніх колоній. Вони розбагатіли за рахунок нещадного обкрадання мільйонів інших людей планети. А Україна – одна з наймолодших держав, ніколи нікого вона не обкрадала, не експлуатувала. Навпаки, століттями українців експлуатували і обкрадали деякі інші народи. І все ж тепер вона вже за багатьма показниками випереджує сотню інших країн, набагато старших.

Для людей, які не надто задумуються над тим, що означає любити, і що таке Україна, написане тут може здатися нещирим. Мовляв, любити Україну – аксіома! Ні, це не аксіома, а теорема. Бажано розуміти, за що саме та чи інша людина любить Батьківщину, якщо вона наголошує на цьому. Бо любити можна по різному: або п’яніти від насолоди, або – зі сльозами на очах. Пригадаймо слова І.Франка: «Ти, брате, любиш Русь, я ж не люблю, сарака…». Коли в пресі появилась критика на «Любіть Україну» В.Сосюри, автор цих рядків, ще будучи студентом, відгукнувся на неї циклом віршів «Любімо Україну». Один з них починався так:

« Люблю Вітчизну я, але любов’ю,

яка не свято збуджує в душі, а щем,

як люблять матір, яка вік – рабою

конає, збореним пихатим палачем…»

З тих пір багато змінилось, головне – Україна стала самостійною, соборною, суверенною Державою. Здійснилась найжаданніша мрія наших попередників. Звичайно, не такою вона є, про яку мріяли колись наші батьки і ми. Але такою вона і не може бути, бо різні люди уявляли не одне й те саме. І все ж - основне зроблено! І я вдячний тим, хто реалізував заповітну мрію сотні мільйонів українців кількох поколінь, наших попередників.

Любімо і поважаймо усіх, хто в різні епохи множив рід українців, освічував і підносив націю, гуртував її, збагачував матеріально, духовно, інтелектуально, примножував її славу. І тих, хто всупереч різним заборонам і запевненням показував на неспростованих прикладах, що існує українська нація, її мова, її дух. І тих, хто долаючи різні бар’єри і негаразди, домігся, щоб наша нація, яка впродовж багатьох віків була бездержавною, стала нарешті державною нацією. Є за що любити рідну націю – в минулому і сьогодні! Діймо так, щоб діти і онуки також її любили.


Думки врозсип.

У рідному Краї солодше, ніж в раю.

У стані чужім чужий і режим.

Земляків – ціла зграя, тільки в кожного – хата скраю.

Тут тобі не Кавказ, ти мені – не указ.

Яка партія, така й хартія.

Де барани керують, там вовки жирують.

Кожній ері – свої піонери.

Як на душі пісно, не співається пісня.

Повернувся задум до автора задом.

От якби та коли б, то наші перемогли б.

Вітчизна – не в галушках і герці, а в душі і серці.

Немає гіршого чину, ніж образити Батьківщину.

Людина без Батьківщини – мов в океані піщина.

Поле люблять - бо хлібне, Батьківщину - бо рідна.

Муляють нерви сусідові євро.

Краще у рідній постелі, ніж в дорогому готелі.

Дискусії про нації – дорога до стагнації.

Бачення світу в межах повіту.

Куряча вдача: десь несеться, а в нас кудкудаче.

Не біда, що чужак, аби – добрий вожак.

Півник-недоріка, а й той кукуріка.

Скільки людей, стільки й ідей.

Згадала старенька колишні марельки.

Поставмо, Гаппко, на минулому крапку.

Надто не хвались, якою була колись.

Хвались не прабатьками, а своїм розумом і руками.

На високу гору іти треба впору.

Полики й намисто не замінять хисту.

Розумний патріот не часто роззявляє рот.

Прагнучи обнови, включіте розум, панове!

Замість жертв і поту - плідну роботу.

Легко про Вітчизну співати, важче її будувати.

Який водій, стільки й подій.

Не дають спатки сусідові статки.

Не злазячи з лави, не заслужиш слави.

Яму на когось копати можна і без лопати.

Де сім крутильників керма, там поступу нема.

Славна папаха, та під нею – невдаха.

Хочеш мати щедрі жнива – добрим зерном засій ниву.

Попутники різні трапляються: той дибає, той метеляється.

Ходімо, сестро, до раю: я – спереду, а ти - скраю.

Калина й ліщина – не вся Батьківщина.

Не допустім чужинських зграй у рідний Край!

Вкорочуймо дебати, пора про Державу дбати!

Недругів не придумуймо, краще про дружбу подумаймо.