Любов найсолодше І найсвітліше з усього людського; найжаданіше І найдієвіше

Вид материала

Документы

Содержание Любімо мислити! Любов до Батьківщини. Я. На ній буквами Р, З, К, У, С, Є, Л Патріотизм і націоналізм

Подобный материал:

• Реферат на тему: Предмет І функції філософії. Світогляд, як теоретичне ставлення, 372.01kb.
• DO11 проблеми та перспективи розвитку людського капіталу в світі та в україні, 131.81kb.
• Тема. «Всьому початок є любов», 231.89kb.
• Батьківський авторитет любов батьків до дитини, 74.45kb.
• Рення та продовження людського роду, вона виступає джерелом духовного росту, морального, 28.75kb.
• Людський капітал як ключовий чинник економічного зростання (стримуючі соціально-економічні, 144.43kb.
• Його свята любов, 389.9kb.
• Масонство на Україні менш усього можна назвати українським, менш усього бо воно відбивало, 240.58kb.
• План конспект уроку з української літератури у 10 класі, 112.22kb.
• Іван Васильович Вєтров. Всім учасникам подякували за любов до рідного слова, за любов, 27.91kb.

Любімо мислити! Чому сталось таке возвеличення Слова і приниження Мислі? Перша причина в тому, що деякі найголосніші борці за національну ідею українців здавна націлювали земляків менше мислити, а більше вірити і діяти агресивно. Д.Донцов ще в 1926 р. повчав: «Поки «малоросійську» ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми не стануть аксіомами, догмами; «соромливість» - не обернеться в «брутальність», а безхребетне «народолюбство» - в агресивний націоналізм, - доти не стане Україна нацією» [20, с. 493].

«Зачіпна любов посідання» – це невідчепна любов до влади (зачіпна – від зачепити, посідання – володіння, заволодіння). А що означає зробити усі теореми аксіомами? Відмовитись від будь-яких доведень, від будь-якої аргументації. Тобто – відмовитися від мислення! Послідовники Д.Донцова так і зробили. А ще - не соромливість і народолюбство, а брутальність і агресія! Далі уточнюється: «На місце амор інтелектуаліс повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і пристрасть, що не знає жодних «чому?». Отже, не треба доказів чи аргументації. «Розуму» і «порозумінню» Д.Донцов протиставляв владу і агресію, наголошуючи, що «люди холодного розуму - це люди без віри, без любови» [20, с. 504]. Отже – не любімо розумних, не вдаваймось до мислення?

Відтоді деякі українці схватилися за вчення агресивного націоналізму, стали зневажати розум і все розумне. Розуміючи, що їхня сила в десятки тисяч разів менша від сили СРСР, вони все ж виступили на прю. А за одно – і проти Німеччини, і проти Польщі. Результати відомі: кілька мільйонів жертв і ненависть, яка досі найбільше заважає нормально жити українцям. Ось що означає любов без розуму і мислення. На жаль, в Україні і тепер є немало таких, які найбільше ненавидять мислення, а ратують за агресію і владу еліти.

Друга причина того, що багато українців останніми роками недолюблюють мислення – в діяльності влади. Теперішня влада дуже не хоче, щоб українці осмислювали актуальніші проблеми. Тому молодшим радить: «Побільше музики, поменше міркувань!» А погляди старших спрямовують в далеке минуле. Головне, мовляв, памятати, що діялось в роки голодомору, масових репресій. Робиться усе, аби відвернути увагу людей від майбутнього.

А мислити українцям є над чим. Крім іншого, тепер невідкладного осмислення потребує зовнішня політика України. Бажано б звернути увагу хоч на те, про що пише американський стратег З.Бжезінський. У трьох книгах, видрукуваних за останнє десятиріччя, він звертає особливу увагу на Євразійські Балкани – регіон, який охоплює території довкола Каспійського Моря. Він наголошує: «Здесь сосредоточена большая часть мировых залежей нефти и природного газа… Потребителями же 60% добываемой в мире нефти, согласно прогнозам, будут являться три ключевых региона – Европа, Соединенные Штаты и Дальний Восток (16, 25 и 19 % соответственно). Сочетание нефтяного фактора и неустойчивости не оставляет Соединенным Штатам выбора. Америке брошен вызов…» [5, с.87].

«Нові Балкани» за площею у сотні разів більші за справжні Балкани, їх потужності у тисячі разів більші. І протистояння суперників тут можуть бути набагато масштабнішими. Росія й Іран просто так не захочуть віддати свою нафту. А Росія має стільки атомних та інших зарядів, що ними можна знищити всю планету. Навіть Європейський Союз у такому протистоянні може не підтримати теперішнього спільника, на що й З.Бжезінський натякає: «Здесь Америка может незаметно оказаться втянутой в столкновение с исламским миром, именно здесь несовпадение ее курса с политикой Европы рискует расколоть даже Атлантический союз» [5, с.85].

В цьому регіоні можливий вибух небувалої сили. Значну частину України З.Бжезінський відносить до «зони нестабільності», що оточує Нові Світові Балкани. Чітко визначає він і роль, яку мають грати українці в тій «грі». Україна для США – вісь, опора. Бо реалізувати їхні задуми можна тільки за умови, коли Грузія і Україна будуть в НАТО, коли в Грузії можна буде прокласти потужні нафтопроводи, а в Чорному Морі буде флот не російський. Але якщо таке станеться, то ненависть росіян може об’єднатися з ненавистю іранців та інших мусульман. Тоді може вибухнути таке протистояння, яке важко й уявити. Від України може залишитись тільки територія, щедро посипана стронцієм. Політикам і науковцям слід би передбачити, як можуть розгортатися події в тому регіоні і як має діяти Україна. І кожному, хто цікавиться долею українців принаймні у наступних двох десятиліттях, крім іншого, слід враховувати становище в Світових Балканах. Треба мислити!

Ой як же українцям треба мислити над десятками доленосних проблем. Мислити глибоко, аргументовано, доказово, обговорювати всебічно. Зрозуміло, що деякі конкуренти хочуть, аби українці, як і сотні інших націй, мислили поверхово, примітивно, популістськи, або й взагалі не мислили, а тільки мріяли і фантазували. Інші ж, для яких Україна є тільки опорою, також не зацікавлені в тому, щоб ми добре мислили. А щоб добре жити, треба і мислити добре. І любити людей мислячих.

Думки врозсип.

Розумне слово – усіх чеснот основа.

Без мови нації нема, без мови нація німа.

Окультурився Вова, відмовивсь від мови.

Щоб краще справу творити, слід менше говорити.

Щоб здійснились надії, потрібні не слова, а дії.

Яка болячка, про те й балачка.

Яке замовлення, таке і мовлення.

Будь поліглотом - за умови, що не цураєшся рідної мови.

Для розумного мова – зброя, для дурного – ницості прояв.

Мові батьків – сотні віків.

Говорили-казали, а докупи не в’язали.

Бреше вміло, аж слухати мило.

Ще думка не склалась, а слово сказалось.

Який Ваня, такі й міркування.

Бувають дурні і літературні.

Хто багато кричить, небагато навчить.

З порожнього «я вважаю» небагато урожаю.

Красу слід шанувати, а розум цінувати.

Одна в хлопця звивина, та й та недорозвинена.

Дурня зрозуміти – треба уміти.

Хто як уміє, так і розуміє.

Один з умом – рівня сімом.

Легко опонувати, важче опанувати.

Мало мати освіту, треба щось і вміти.

Порадників слухай, а своїми мізками рухай.

Розумній вірі – розумну міру.

Багато говориться та мало твориться.

Без мети й причини розумний не чинить.

Побіг півень до курчати розуму позичати.

Виміняв бірку за дірку.

Закінчуй, Іванку, свою співанку.

Наклеп змити – не накип злити.

Вранці кається, ввечері знов спотикається.

Хто часто грішить, сповідатися не спішить.

Навчання для забави розуму не прибавить.

Вибився в люди, та не став любим.

Легко гадати, важче раду дати.

Де маси інертні, там ідеї мертві.

Супроти двох речень – сотня заперечень.

Не встиг зайняти позицію, вже він в опозиції.

Там, де є дилеми, неминучі й проблеми.

Хто мілко мислить, в того думки киснуть.

Слово без думки порожнє, а з думкою – переможне.

Нова брехня стару доганя.

Про події історичні вигуки істеричні.

Не знаючи, дує звідки, не записуйся у свідки.

Не совай свій чобіт у чужий клопіт.


Патріотизм


Батьківщина – коли думаю…

Іван Павло ІІ


Батьківщина і батьківщина. Один з видів любові – любов до Батьківщини. А що таке Батьківщина? Не всі це слово розуміють однозначно. Бо воно й справді багатозначне. Щоб точніше вказати, про що йдеться, його вимовляють, наголошуючи на різних складах, і пишуть – то з малої літери, то з великої.

Батьківщина людини – місце, де вона народилась, де жили її батьки, або й спадок, отриманий від них. Останній можна визначити в гривнях чи іншій валюті. Але не тільки. Нерідко батьківщина залишається тільки в памяті людини. Якою є моя батьківщина? В селі Війтівка біля Умані досі стоїть хата, яку збудував мій батько, в ній я народився і жив років десять. Та садиба і хата – моя батьківщина. Хоч мені вона не належить.

Маю й дідизну, і материзну. В тому ж селі за ставком видніється на горбку хата, збудована моїм дідом. Він років 10 служив у царській армії, повернувся в село добре підтоптаним, але - винахідливим. Дізнавшись, що в сусідньому селі один багатій має п’ятнадцятирічну дочку, пішов з товаришем свататися. Багатий дядько, виганяючи сватачів з хати, шарпнув зухвалого солдата за кітель. Той огризався: «Не рвіть казенного одягу!». А дядько з пересердя: «Плювати на твій казенний одяг!» - і добряче плюнув. Парубки, не витираючи кітель, – до старости, дали йому карбованця, чи обіцяли дати, і разом з ним повернули до дядька. Староста став складати протокол, пояснював, що за вдіяне можна і «до Сибіру трапити». Врешті налякані господарі погодились віддати дочку. Так і стала молоденька Явдошка дружиною мого діда Гриця. Приданого від ображеного батька-багатія майже не отримали, але продали намисто і дукати, прикупили землі і стали швидко багатіти. Збудували хату, народили тринадцятеро дітей, зокрема – й мою маму. До трагедій сталінщини дід не дожив, а бабуню розкуркулили, вигнали з хати. Їхня садиба і хата – то моя дідизна і материзна. Матеріально вона мені не належить, але – моя, бо зберігається в моїй пам’яті і ніколи не забудеться.

Батьківщина – поняття набагато ширше за обсягом. Здебільшого так називають державу, яку людина вважає рідною. А як бути, коли людина належить до нації, яка не має власної держави? Багато українців минулого століття вважали, що їхня батьківщина – Радянський Союз, інші своєю батьківшиною називали УРСР, ще інші – Україну. Хоч добре знали, що тоді держави з такою назвою не існувало. Хто з них правий? Відповідають на це по-різному, кожен користується своїм «я вважаю».

Часто вважають, що Батьківщина – той край, у якому людина народилася. А що таке – край, які його межі? Багато кримських татар народилися і прожили понад піввіку далеко за межами Криму, все ж більшість із них своєю Батьківщиною вважають Крим. І це природно.

Чи мають батьківщину роми, які кочують, буває, на великих територіях? Деякі русини не вважають батьківщиною Україну. Багато поляків проголошували своєю батьківщиною Велику Польщу – «від моря до моря». Гітлерівці мали намір створити Велику Німеччину. Деякі українці також не проти того, щоб розширити свою батьківщину. Одні мріють про землі від Сяну до Дону, інші – навіть в межах колишнього Радянського Союзу. Тільки щоб столиця була в Києві! Інші, хоч і наголошують, що їх батьківщиною є Україна, не були б проти того, щоб згодом її межі розширились далеко на схід. Д.Корчинський у кількох публікаціях зауважував: «Україна може існувати лише як дракон з хвостом на Далекому сході, серцем на Кавказі і головою на Балканах». Навіть колишній Голова Верховної Ради А.Яценюк у своїй передвиборчій програмі 2009 р. писав: «Країни Східної Європи мають бути об’єднані… Київ може й повинен стати автором і лідером Східноєвропейського проекту інтеграції». Серед громадян України немало етнічних росіян, деякі українці тривалий час працювали або й тепер працюють в Росії, багато люблять російську літературу, культуру. І вони, хоч про те і не говорять вголос, вважають своєю батьківщиною територію від Ужгорода до Камчатки.

Не таке просте це поняття - Батьківщина. Все ж реалісти мають враховувати реалії. Батьківщина українців – Україна, держава, визнана усім світом у строго визначених границях.

Крім слова Батьківщина часто використовують його синонім - Вітчизна. У словнику Б.Грінченка є слово «Батьківщина», яке російською перекладається так: «1) Наследство … 2) Родовое имущество. Переносно: наследие от предков». Так само розуміли і слово «Вітцівщина». Вказано і слово «Отчизна», яке мало два значення: 1) батьківщина і 2) батьківщина (отечество, отчизна, родина). Материзна у словнику трактується тільки як спадок, «отриманий після мами».

Любов до Батьківщини. Навіщо вводили слова батьківщина, вітчизна та інші їх синоніми, коли вже існували слова держава, країна, край? Спочатку це робили для підвищення бойового духу вояків. Одна справа, коли воякам казати, що вони захищають державу (власність самодержця) і зовсім інша – коли вони захищають Батьківщину – землю своїх батьків. Оскільки батька давні греки і латиняни називали словом патер, то й виникли похідні слова: патерик, патріарх, патріот, патріотизм та деякі інші. Звернемо увагу на два останні слова.

Патріотизмом часто називають любов до Батьківщини. Це не зовсім правильно. Поняття патріотизму, хоч і пов’язане з любовю, набагато змістовніше, воно не вичерпується однією любовю. Коли людина що-небудь любить чи не любить, в тому не заслуга її і не провина. Суспільство не зобов’язане любити і поважати людину тільки за те, що вона щось любить. А справжніх патріотів усі свідомі люди люблять і поважають. Патріот – той, хто не тільки любить Батьківщину, а й служить своєму народові, примножує його культурні надбання, вболіває за його долю.

Що означають слова “любити Україну?” Любити її землі, води, небо, клімат, природні багатства? Усе це любили і окупанти, які грабастали наші багатства, неволили українців. Вони любили Україну, тому й хотіли привласнити її собі. А чи ж розумно називати їх патріотами? Вовк також любить овечок, тільки від тієї любові овечкам не дуже добре. Однією любов’ю патріотизм не визначається.

Поняття «патріотизм» включає кілька складових: 1) любов до рідної землі і природи; 2) турбота про інтереси та історичну долю Вітчизни; 3) вірність їй, готовність відстоювати її і боронити від напасників; 4) гордість за її культурні і соціальні досягнення; 5) співчуття до страждань її страждущих і презирство до соціальних вад; 6) повага до історичного минулого Вітчизни і корисних традицій; 7) прив’язаність до місця проживання і до земляків. Хто з усіх цих складових називає тільки любов і гордість, має розуміти, що не вони визначальні. Патріотизм – це не стільки любов і гордість, скільки вболівання і турбота.

Раніше усіх радянських людей намагалися виховувати патріотами Радянського Союзу. «З розпадом СРСР, з виникненням незалежних самостійних держав сталась девальвація радянського патріотизму, споживацька деформація патріотичної свідомості, що викликало тяжкі наслідки, особливо серед молоді. Молодь не усвідомлює свого морального обов’язку перед батьківщиною, перед своїм народом» [23, с. 777]. Останнє твердження надто насторожує. Якщо вся молодь або більшість її не усвідомлює свого морального обов’язку перед Батьківщиною – це трагедія. Адже через два-три десятиліття визначати долю молодої Вітчизни буде насамперед теперішня молодь. Думається, що не вся молодь настільки не свідома.

А ще в останній цитаті поміняно місцями причину і наслідок. Девальвація радянського патріотизму серед українців сталася не після розпаду СРСР, а перед ним. Ще за існування радянської влади понад 90 відсотків громадян УРСР проголосували за відокремлення України від СРСР і створення суверенної держави Україна. Оскільки у такій визначальній справі громадяни УРСР так проголосували, то всі вони на той час були справжніми патріотами України. Голосували вони так, бо любили свою Республіку, вірили в неї і надіялись, що у власній суверенній Державі житиметься їм заможніше, вільніше і цікавіше. Інша справа, що згодом їхні сподівання не збулись. Тоді вони перестали вірити, а заодно в багатьох колишня любов переродилась в нелюбов, а в декого - в ненависть.

Повертаючись до сформульованої вище цитати, слід зауважити таке. Біда не в тому, що молодь не усвідомлює, а в тому, що в свідомості сучасної молоді формується уявлення про дві Батьківщини, дві різні України. Одна – реальна сучасна Держава українців, друга – уявлювана ідеальна, вимріяна мрійниками.

Дещо інше розуміння патріотизму запропонував понад сто років тому американець У.Самнер: «Патріотизм – це лояльність до громадської групи, до якої людина належить через народження або іншу групову пов’язаність. Це почуття товариськості і співробітництва у всіх надіях, праці і стражданнях групи» [23, с 777]. Але як визначити громадську групу, до якої людина належить? Адже кожна людина є членом багатьох громадських груп.

На діаграмі (мал. 12) показані кілька таких груп для українця Я. На ній буквами Р, З, К, У, С, Є, Л позначено відповідно: родичі, земляки, краяни, українці, словяни, європейці, людство. Кожна з цих спільнот, крім останньої, є частиною наступної, а кожний українець є членом кожної з них. Як бути, коли один вважає, що він належить до групи краян (наприклад, до русинів), а другий – до слов’ян або європейців? Коли б визначенню такої групи не надавали великого значення, то це можна було б і не вважати проблемою, вартою уваги. Але коли дехто за визначені ними «громадські групи» закликає навіть кров проливати, і практично за те гнали на смерть сотні мільйонів людей, то це – надто серйозно. Націоналісти заявляють, що такою громадською групою є нація і тільки нація. Чому? Поясненя не дають, приймають за аксіому. Хоч строго визначити, що таке нація, також досить нелегко.

Погляди українців стосовно «громадської групи» надто розходяться в багатьох напрямах. У 17-19 століттях був досить поширений панславізм – течія, яка ратувала за об’єднання усіх слов’ян. Його прихильники закликали об’єднати усіх слов’ян у політичну федерацію і тим самим встановити рівновагу сил у Європі. Ініціаторами були хорват Ю.Крижанич, словаки П.Шафарик, І.Коляр та ін. В Україні ідеї панславізму поширились з початку ХІХ ст. Маємо на увазі товариство «Об’єднаних слов’ян», Кирило-Мефодіївське Братство, Слов’янські Комітети в Києві і Одесі, «Галицьку-Руську Матицю», Слов’янський конгрес у Празі та ін.

Є люди, для яких найвищим пріоритетом є своя родина: «Моя хата скраю – нічого не знаю». Для інших – ширша спільнота: «Ми – гуцули!» Ще інші найвище ставлять націю: «Україна – над усе!». Їм протистоять інтернаціоналісти: одні хочуть жити «у Європі», маючи на увазі Західну Європу, другі – будь-де, але щоб заможно. Хто з них правий? Кожний правий – зі своєї точки зору. Але є люди, які тільки себе наділяють правом вирішувати подібні проблеми: «Нація – над усе!» А чому не – земляцтво, не цивілізація? Ні! Тільки – нація. Такими були і німецькі фашисти. Бажано б засвоїти уроки їхньої діяльності. На жаль, багато сучасників не хочуть згадувати їх.

В СРСР найчастіше писали і говорили про соціалістичну Вітчизну і радянський патріотизм. Пояснювали, що СРСР – багатонаціональна соціалістична Вітчизна, а любов до неї, готовність захищати її називали радянським патріотизмом. Така трактовка суперечила поглядам націоналістів. І виходило, що одна й та сама людина, яка любить свою Батьківщину і вболіває за неї, з погляду одних – патріот і герой, з погляду других - ворог і негідник.

Хто має визначати «громадську групу», про яку йдеться у наведеній вище цитаті? За Російської імперії таку групу визначали в С.-Петербурзі, в СРСР - в Москві. А більшість українців міркували інакше. Хоч майже 9 % громадян УРСР не бажали виходити з групи людей, які вважали своїми рідними землі від Ужгорода до Тихого океану. Як бути з ними? Невже вони такі нерозумні? Вважається, що вони мають підкоритися більшості. Ідеться ж про любов до Батьківщини, а в них немає такої любові. Більш того, йдеться не тільки про любов, а й про рідну мову – ту, якою розмовляли їхні батьки, діди і прадіди. І про менталітет, культуру, давні традиції.

Не всі люди однаково позитивно ставляться до патріотизму. Француз А.Ламартін понад 150 років тому писав: «Нація! В цьому слові – торжествуюче варварство. Батьківщина є тільки у себелюбства і ненависті, братство її не знає». І основоположники марксизму наголошували, що пролетарі не мають батьківщини. А коли немає батьківщини, то немає і любові до неї.

Патріотизм і націоналізм. Щоб зрозуміти, чому деякі люди недобре ставляться до поняття нації, слід звернути увагу на ставлення націоналістів до цього поняття. Патріотизм здебільшого повязують з нацією. Те, що окремі нації бажають солідаризуватися і мати власні держави, це нормально. І слід поважати тих націоналістів, які бажають возвеличувати свої нації. Автор і себе відносить до націоналістів. Мені не байдужа доля рідної нації, тому люблю і шаную її, все своє життя дбав і дбаю про неї. Однак, націоналісти є різні. Особливо виділяються агресивні націоналісти (іноді їх називають інтегральними націоналістами). Вони також люблять свою націю і бажають їй піднесення, але при цьому обов’язково знаходять ворогів, щоб було з ким боротись, і ставлять основною своєю метою запанувати над кимось.

Здається, вперше в Німеччині появилась думка, що «національність – це річ найголовніша для людини» і що «примусове національство, котрого мусить держатися кожна людина з певної національності, чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до других національностей» [7, с. 103]. Ця думка згодом перекочувала в інші краї, а через Д.Донцова – і до нас. Більшість українців її відкинули, але не всі.

Що трапилось у Німеччині, в якій стали правити прихильники «примусового національства» і «примусової ненависті», добре відомо. Весь цивілізований світ засудив те. На жаль, дехто й досі не хоче враховувати ті трагічні уроки історії.

Т.Зіньківський також наголошував, що «національність – це колективна одиниця, до того ще природжена, не штучна, твір історії, а не волі одиниць» [7, с. 115]. Інші з цим не погоджуються. Чому не вважати колективною одиницею чи «громадською групою», наприклад, Волинь, або Полісся, Галичину, Крим? Або східне слов’янство, або слов’янство? Не зрозуміло. Іноді вважають, що такою колективною одиницею має бути порівняно велика спільнота, щоб могла себе захистити. Але й не надто великою, щоб у ній одна велика спільнота не ворогувала з іншою. Практика такі аргументи відкидає. Існують маленькі князівства, яких ніхто не завойовує, існують і багатонаціональні держави: США, Китай, Індія. А деякі досить сильні і стабільні держави нерідко прагнуть обєднатися в союзи.

«Можна сказати, що нація – це універсальна спільнота, яка визначається національною свідомістю та волею членів нації належати до неї. Це важко сформулювати й важко вловити. Але ця важковловима річ існує і за масштабами наслідків, за кількістю жертв перевищує всі людські витвори…» [11, с. 135]. На жаль, це так. Агресивний націоналізм приніс надто багато жертв: смертей, каліцтв, руйнувань, надовго загальмував нормальний розвиток нації. Але націоналісти, як відмічалось вище, є не тільки агресивні.

Не зважаючи на різні трактовки понять нація і патріотизм, ми патріотами називаємо людей, які люблять свою націю, вболівають за неї і працюють на неї. Українською нацією називаємо спільноту усіх громадян України, які вважають себе українцями.

Почуття любові до нації, бажання її розвитку, піднесення – святі почуття. Людей, які люблять рідну націю, і своїми вчинками, своєю діяльністю роблять її заможнішою, сильнішою, живучішою, відомішою, називають патріотами. Патріотизм – один з перших обов’язків і одне з найпочесніших почуттів. На жаль, за певних умов він може перетворюватись на шовінізм або на расизм.

Шовінізм – різновидність націоналізму. Це – сильна любов до своєї нації, намагання робити добро своїй нації за рахунок інших. Назва походить від прізвища солдата наполеонівської армії Шовена, який надто брутально ставився до арабського населення. Поняття націоналізм, шовінізм, расизм тісно пов’язані. У різних державах їх оцінюють як би з різних сторін, тому і трактують їх звичайно по-різному. Якщо абстрагуватися від тонкощів, що виникають при цьому, то коротше можна пояснити їх так.

Націоналіст – людина, яка любить свою націю і дбає про її добробут і процвітання.

Шовініст – людина, яка любить свою націю, дбає про її добробут і процвітання, але при цьому ненавидить деякі інші нації чи народи.

Расист – людина, яка любить свою націю, оголошує її представником «вищої раси», при цьому принижує або й закликає знищити фізично представників «нижчих рас». Однією з форм расизму є нацизм. Мається на увазі ідеологія гітлерівських націонал-соціалістів, які вважали себе представниками «вищої» раси, словян – «нижчої» раси, і які відкрито наголошували, що деякі нації мають бути знищені. Їхнє гасло «Німеччина – над усе!» означало, що німці мають панувати над іншими народами (принаймні народами Східної Європи і Африки). Відповідно до цього гасла на землях України, Білорусі і Росії (до Уралу) панами мали стати тільки німці. А всі словяни мали обробляти землі панів і догоджати їм. Передбачалось, що освіту українці матимуть не вищу від початкової і народжуватися їх буде рівно стільки, скільки потрібно німецьким господарям.

В сучасній Україні, говорячи про шовінізм, мають на увазі майже виключно російський шовінізм [23, с. 818]. Чому? Невже насправді шовінізм буває тільки російський? Немало українців, які жили раніше під владою Польщі, Румунії, Угорщини чи Австро-Угорщини, також нерідко принижувалися сусідніми тодішніми владами. Чому ж про той шовінізм і не згадують? Войовничі українські націоналісти тепер націлені на одного «ворога», на Росію. Над усе намагаються показати, що Україна має бути над Росією: «Українська життєва і великоросійська імперська ідеї змагаються… Вишукане ідеологічно-онтологічне перевершення Москви й Кремля Києвом – і є той ідеальний смертоносний меч, котрий буде засаджений в імперську лють… Росія – жертвопринесення нам… Справжня боротьба – неминуча, як дух крові очищення, як життя і смерть» («Літературна Україна», 11.12.08).

Такі заклики схожі на погроз хлопчика-дошкільняти. Але скільки шкоди приносять вони мільйонам українців. Адже в той самий час, коли одні «патріоти» адресують росіянам подібні лайки, другі уклінно просять: «Продайте нам газ», «Продайте нам нафту», «Продайте нам паливо для АС», «Пустіть на свій ринок», «Давайте разом робити літаки» і т.п.

Деякі з агресивних націоналістів не всіх земляків, які люблять націю і дбають про неї, вважають патріотами. Наприклад, Герой України Л.Лукяненко поділяє націю на еліту і народ і оцінює їх так: «У співвідношенні «еліта, керманичі – народ» перші виступають двигунами історичного розвитку, а другі – його гальмом» [15, с. 178]. При цьому уточнює: «Керманичів нація народжує зовсім незначний відсоток… жменьку талановитих людей». Тільки ту жменьку українців він зараховує до патріотів, а сотню мільйонів дідів, батьків і сучасників називає «відсталішою частиною суспільства». Інші переважну більшість своїх земляків, які також люблять рідну націю і працюють на неї, але не лають своїх попередників і сусідів, називають не патріотами, а «безродною біомасою» Автор цих рядків інакше дивиться на патріотів і патріотизм.