Мова і нація
Методическое пособие - Иностранные языки
Другие методички по предмету Иностранные языки
?важали, що українська мова виникла значно ранiше XIV столiття i бере свiй початок зi спiльнословянської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця.
Твердження про праруську мову непотрiбна i шкiдлива гіпотеза, котра тiльки заплутує iсторiю української мови, говорив Є. Тимченко. Три схiднословянськi мови: українська, бiлоруська й росiйська зростали незалежно одна вiд одної, як мови самостiйнi, i т. зв. праруської спiльної мови нiколи не було (І. Огiєнко).
Подiбно висловлюються й сучаснi видатнi ученi. В iсторичнiй науцi не iснує достатнiх доказiв iснування єдиної руської народностi, пише iсторик-полiглот О. Прiцак.
Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднословянську, ні про спільнопівденнословянську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднословянську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці молодший брат?
В iсторiографiї широко вiдома думка М.Маркевича, за якою великороси народ, похiдний вiд українцiв: український народ сформувався в незапамятнi часи, а великоруський виник набагато пiзнiше з переселенцiв iз територiї Русi-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 2030 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із словянами тільки мова.
8. Твердження чи хоча б припущення про давнiсть української мови зразу отримували не тiльки науковий, але й полiтичний присуд. Ще цар Олександр I звернув увагу на цитоване польським лексикографом Лiнде висловлювання Л.Гурського щодо першостi української мови серед словянських.
Теза С. Смаль-Стоцького про близкiсть української мови до сербської та її походження вiд прасловянської одержала з боку польських, росiйських, а згодом i українських радянських лiнгвiстiв епiтет нацiоналicтично-фантастичної.
Вiдомо, що i лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академiка-полiглота А.Кримського, нiби той намагався довести iсторичну зверхнiсть українцiв над росiянами i вiдсутнiсть спорiдненостi мiж цими народами i мовами. Цiкаво, що цей слiдчий iнкримiнував би знаному росiйському академiковi Н. Погодiну, який вiдверто зiзнавався, що малоруське i великоруське нарiччя рiзняться мiж собою бiльше, нiж мiж iншими словянськими нарiччями, i навiть вiдмовлявся вiрити, щоб вони належали до одного роду (А.Кримський).
Інородцями спiльно з євреями та iншими неросiйськими народами трактував українцiв великодержавний полiтик П. Столипiн.
У циркулярі 1910 року П. Столипін наказував не дозволяти створення товариств інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою.
Хоча українці зараховувались до єдиного чи триєдиного російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянам. Нині, більше ніж будь-коли, писав у 1847 році генерал-адютант граф Орлов, хочуть бути французи французами, германці германцями, росіяни росіянами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вельми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклуються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни малоросіянами. Просто і відверто: це слова з проекту доповіді цареві Николаю I, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Російської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.
9. На питання: Як говорили в Київськiй Русi? академiк В.Ключевський вiдповiдав: Так, як говорять малороси. За М. Максимовичем, говiр руських князiв тотожний говоровi сучасного малоруського селянина Київщини. У Києвi XIIXIV столiть говорили по-малоруськи, але з вiдомими вiдмiнностями вiд малоруського нарiччя Волинi i Галичини; ця вiдмiннiсть нарiччя збереглась i до нашого часу, писав В.Ягич.
Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці англійцями, індійці індійцями, німці німцями), цілком слушно пише П.Кононенко, грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в Повчанні дітям Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям філософія серця, що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?
Із визнання етномовної безперервностi на територiї Київщини вiд часу полян до наших днiв (Л.Булаховський) логiчно випливає твердження, що у майбутнiй Українi говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемностi, то всi її памятки створено українiзованою старословянщиною (А.Кримський).
Ця українiзованiсть мiсцями настiльки помiтна, що М.Драгоманов мав усi пiдстави сказати: Слово перша українська дума, а плач Ярославни пiсня українки. А.Павловський з приводу iншої славетної памятки писемностi зауважив: Читаючи iсторiю лiтописця Росiйського преподобного Нестора, я в багатьох мiсцях вiдчував, що потрiбно б знати мову малоросiян.
10. Мовна ситуацiя в