Мова і нація
Методическое пособие - Иностранные языки
Другие методички по предмету Иностранные языки
Київськiй Русi, як i у всiй тогочаснiй Європi, характеризувалася роздвоєнiстю. Освiченi верстви населення користувались лiтературною мовою давньоболгарського походження, а решта членiв суспiльства рiдною руською мовою, точнiше її територiальними дiалектами.
Рiзниця мiж Руссю i Захiдною Європою полягала в тому, що давньоболгарська i руська мови були близькоспорiдненими: Словенськъ языкъ и руськыи единъ есть (лiтописець Нестор). Це сприяло поширенню освiти, масштаби якої були на Русi бiльшими, нiж у латиномовнiй Захiднiй Європi, i проникненню до книжної мови слiв та iнших елементiв розмовної мови, тобто українiзацiї старословянщини.
11. Українiзована старословянщина давньоруська писемна мова поширювалась по всiй територiї Київської держави. А те, що в усiх монастирях колишньої Росiї писали цiєю староукраїнською мовою, то в цьому немає нiчого дивного, бо вся грамота у володiннi Рюриковичiв у середньовiчнi часи йшла з київських монастирiв. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столiттi росiйськi дворяни вживали французьку мову замiсть рiдної… (Е. Ільїна).
Ця старословянська мова лягла в основу росiйської лiтературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнiшими дослiдниками росiйської мови та її iсторiї. Батьківщина нашої великоруської літературної мови Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві (А.Шахматов). Природно, що українiзована старословянщина на росiйському грунтi пiддавалась упливовi дiлового, розмовного та дiалектного мовлення, тобто русифiкувалась.
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успенський).
12. Подiбно розвивалась книжна мова i на Русi-Українi, де старословянщина зазнавала подальшої українiзацiї. Це тривало аж до XVIII столiття, в кiнцi якого на народно-розмовнiй основi почала формуватись нова українська лiтературна мова. (На захiдноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навiть до XX столiття). Основи сучасної загальнонародної української лiтературної мови остаточно було закладено в творчостi Т.Шевченка.
А сучасна росiйська лiтературна мова продовжує нiколи не переривану традицiю лiтературної мови Київської, удiльної i Московської Русi, тобто мови церковнословянської (Б.Унбегаун).
Ось чому мова творiв давньоруської писемностi здається бiльше подiбною до росiйської, нiж до української: їх зближують старословянськi (давньоболгарськi) елементи. Вiдчуття близькостi посилюється й через те, що давньоруськi тексти здебiльшого читають, озвучуючи букви по-росiйському, тобто так, як у сучаснiй росiйськiй мовi, хоча iснує бiльше пiдстав озвучувати їх по-українському.
13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна лiтературна мова українцiв генетично повязана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русi, а лiтературна мова росiян з писемною мовою Київської Русi, тобто перенесеною з Болгарiї i давньорусифiкованою (українiзованою) в Києвi церковнословянською мовою.
За пiдрахунками академiкiв А.А.Шахматова i Л.В.Щерби, близько половини елементiв сучасної росiйської лiтературної мови за походженням книжнословянськi, генетично повязанi з пiвденнословянською давньоболгарською мовою. Елементи схiднословянськi складають її другу половину. Важко сказати, чого бiльше в цiй схiднословянськiй половинi сучасної росiйської лiтературної мови українсько-бiлоруського чи власне росiйського, в усякому випадку дуже багато спiльного схiднословянського (В.Журавльов).
Як бачимо, росiйська лiтературна мова дає бiльше пiдстав уважати її за гiбридну, штучну, однак такими епiтетами чомусь (зpештою, вiдомо чому) надiляється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В. Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би окрошкой с ботвиньйой. А взагалi, називати мови гiбридними, неприродними, головними, другосортними i т.п. можуть хiба що вченi, котрi примiшують до науки полiтику i котрi в храмi науки є не жерцями, а торжниками, що продаж i купiвлю творять (А.Кримський).
14. Останнiми роками в Українi зявляються публiкацiї, автори яких коренiв української мови дошукують в iндоєвропейськiй прамовi. Поновлюються в обiгу дослiдження учених минулого столiття (Е.Классен, А.Чертков, М.Красуський та iн.), за якими українська одна з найперших iндоєвропейських мов, а наш народ один iз найстарiших державних етносiв. Поглиблюється вивчення спорiдненостi української мови з санскритом лiтературною мовою iндiйських арiїв, котрi декiлька тисяч рокiв тому проживали в пiвнiчному Причорноморї.
Дослідниками доведено, що найдавніший шар Рігведи (бл. 45002500р.р. до н.е.) книги давньоіндійських священних гімнів, повязаний з територією на північ від Чорного моря.
Гiпотези такого типу заохочують до пошукiв iсторичних витокiв народу, до вiдновлення iсторичної памятi, стимулюють науковi дослiдження, не кажучи вже про позбавлення народу вiд комплексу меншовартостi i змiцнення нацiональної гiдностi. Цiлком природно, що вони викликають гнiв i обурення тих, хто вiдмовляє українськiй мовi та її носiєвi не лише в правi на власну iсторiю, але й у правi на iснування.
З огляду на це тут краще перебiльшення чи навiть помилка, нiж українофобський штамп типу не було, нема i бути не може. Тим бiльше, що, як казав один с