Мова і нація
Методическое пособие - Иностранные языки
Другие методички по предмету Иностранные языки
лавний фiлософ, є речi, в якi неможливо повiрити, але нема речей, яких не могло б бути.
XXI. Українізацiя
… Ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
П.Скунць
1. Уже другий раз у нашому столiттi в Українi йде мова про українiзацiю. З цим поняттям повязано чимало рiзних спекуляцiй, фальшивих тлумачень i навiть недолугих анекдотiв. Усе це, однак, вiддзеркалює ставлення до українського народу i його мови їхнiх недоброзичливцiв та вiдкритих ворогiв. Водночас українiзацiя потребує обєктивного висвiтлення.
2. Українiзацiя це процес вiдродження української мови, вiдвоювання належних їй прав i сфер уживання. У широкому розумiннi українiзацiя являє собою фактично дерусифiкацiю (деполонiзацiю, дерумунiзацiю тощо) життя на теренах проживання українцiв.
Українiзацiя на пiдросiйськiй Українi розпочалась ще в царськi часи, як тiльки повiяло трохи легшим духом пiсля погрому Росiї лiтом 1915 року (Д.Дорошенко). Вона iнтенсифiкувалась пiсля Лютневої революцiї 1917 року i особливо пiд час iснування УНР, коли українська мова стала деpжавною.
У ставленнi до неї бiльшовицький режим виявився прямим спадкоємцем росiйського самодержавства. Уже 16 грудня 1917 року верховний головкомандувач збройних сил радянської Росiї М.Криленко видав наказ припинити українiзацiю у вiйськових частинах.
3. У вужчому, iсторiографiчному, значеннi українiзацiя це перiод у життi радянської України вiд постанови Ради Народних Комiсарiв 1923 року, в якiй було проголошено курс на українiзацiю, до телеграми з Москви з вимогою припинити українiзацiю.
Українізація була припинена Поcтановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, в якій, зокрема, говорилось:
7. Особливо ЦК і РНК вказує Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, не більшовицька українізація майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д..
Чому куркулі і офіцери вирішили боротися з Радянською владою за допомогою української мови саме на Кубані, у постанові не сказано. Зате вона зобовязувала:
Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів українізованих районів, а також усі газети і журнали, які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобовязують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників в українізованих районах.
15 грудня 1932 року цю постанову продублювали Й. Сталін і В.Молотов у телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомам і обкомам, головам Раднаркомів, край- і облвиконкомів. Вимагалось припинити українізацію в Україні і в усіх районах СРСР, де компактно проживали українці: на Кубані (2 мільйони), у Курській (1,3 мільйони), Воронезькій (1 мільйон) областях, на Далекому Сході, у Сибіру, у Туркестані (по 600 тисяч).
4. Українцi та кращi представники iнших нацiональностей сприйняли українiзацiю як вияв iсторичної справедливостi, котрий мав на метi реалiзацiю нацiонально-мовних прав українського народу. Насправдi ж за українiзацiєю скривалось намагання бiльшовицького СРСР збурити колонiальнi країни i тим завдати удару iмперiалiзмовi, якщо вже не вдалося спалити його в пожежi свiтової революцiї.
Україна повинна була стати прикладом вирiшення нацiонального питання для захiдних народiв (Л.Каганович), а точнiше українська проблема мала бути використана для дестабiлiзацiї капiталiстичної Польщi, Румунiї i Чехословаччини, де проживало багато українцiв. Уже в 1923 роцi С.Петлюра писав: Взагалi справа українiзацiї справляє враження певного тактичного ходу з боку большевикiв….
5. Українiзацiя викликала несамовиту лють i злобу україножерiв усiх категорiй: вiд бiлоемiгрантiв до керiвникiв партiї i уряду, вiд Иванов, не помнящих родства до видатних письменникiв.
Не були винятком і комуністи- інтернаціоналісти. Наведемо слова видатного діяча ВКП(б), улюбленця партії Н. Бухаріна: Трапляються такі шановні господа (у ВКП(б) В. І., Я.Р.-В.), які запевняють, що наша національна політика, коли йдеться, скажімо, про розвиток української мови в Україні, тюркської мови в Азербайджані і т.д., означає приниження російської культури. Стара великодержавницька пиха, ігнорування всякої іншої нації як нації другого сорту, інородців, надута, чванлива ідеологія російського барина. (…). На Україні ми бачимо іноді, як російські елементи нізащо не хочуть вивчати української мови. Вони бачать у систематичному проведенні українізації вияв чогось такого, що підриває честь і славу Росії. Вони досі в душі дивляться на Україну як на Малоросію, котра повинна постачати вареники та малоросійське сало, танцювати гопака й т.п. для користі справжніх росіян, Росії і т.п. Оця барська великодержавницька ідеологія просочується вниз.
Вiдлуння цього короткого перiоду (партiя приступила до здiйснення українiзацiї у квiтнi 1925 року, коли в Україну було прислано перш