Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
Роду (захисник роду), Перуну (бог грому і блискавки), Сварогу (бог неба), Дажбогу (бог сонця), Велесу (бог потойбічного світу) тощо. Релігійна реформа 988 р. князя Володимира наблизила Київську Русь до християнського світу, дала змогу прилучитися до його культури.
Перш за все це стосується писемності. Завдяки християнству в Східній Європі, в тому числі й в Київській Русі, поширюється глаголиця. Її творцями вважаються солунські брати монахи Кирило і Мефодій. Пізніше на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла кирилиця більш спрощена, а тому й більш довершена писемність, названа на честь вищезгаданого Кирила.
У свою чергу писемність дала змогу швидкими темпами розвивати освітянську справу. Школи відкривалися головно при монастирях і храмах. Грамоті вчили священики та диякони. Спочатку писали на бересті, згодом на пергаменті, використовуючи гусяче перо і чорнило, виготовлене з дубової або вільхової кори. При монастирях переписувалися книги, формувалися книгосховища. Самою відомою була бібліотека, заснована Ярославом Мудрим при Софії Київській.
Поширення писемності сприяло формуванню літературних жанрів. Давньоруська література поділялася на перекладну та оригінальну, а саме: літописну, філософсько-богословську публіцистику, повчальну, агіографічну (священну).
До перекладної літератури відноситься література, що перекладається з інших мов. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира так зване Остромирове Євангеліє.
Літописання це опис подій за роками. Найважливішими памятками літописання є: “Повість временних літ”, написана монахом Нестором, літописи Київський (Х1ст.) і Галицько-Волинський (ХШ ст.).
Однією із найдавніших памяток, що дійшла до наших днів і відноситься до філософсько-богословської публіцистики, є “Слово про закон і благодать” митрополита Київського Іларіона. Цікавий зразок цього жанру “Моління” Данила Заточника, в якому заточений у вязниці автор намагається донести до князя не лише особисті прохання, а й загальнолюдські цінності.
Жанр повчальної літератури представляє “Ізборник” князя Святослава Ярославовича. Він акцентує увагу на проблемі “яко подобає людині бути”. Перу князя Володимира Мономаха належить “Повчання”, адресоване дітям. Це своєрідний заповіт. У ньому князь, посилаючись на авторитет Святого письма і твори отців церкви і враховуючи власний життєвий досвід, радить дітям як краще управляти державою. Щоб її не занапастити, потрібно, наголошує автор, жити за Божими заповідями, загальнодержавні інтереси ставити вище родинних, дбати про церкву, не оминати убогих і сиріт, берегти людське життя.
Виховну роль відігравала й агіографічна (з грецької “священнописанна”) література або її ще називали “житейська”. В перших життєписах йшла мова про життя князів, зокрема Бориса і Гліба, убієнних Святополком, Ольги, Володимира. Згодом “Житія” присвячуються ченцям-подвижникам. Самим відомим із них є написане Нестором-літописцем “Житіє Феодосія Печерського” одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Уславлений “Києво-Печерський патерик” висвітлює подвижництво ченців Києво-Печерської лаври.
Перлиною давньоруської літератури вважається героїчна поема “Слово про Ігорів похід” невідомого автора. Цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературі. В ньому поєднуються авторський ораторій, фольклорні славлення та плачі. На прикладі невдалого походу князя Ігоря проти кочівників тавруються наслідки феодальної роздробленості.
Отже, характерною рисою давньоруської літератури є насамперед її національне, патріотичне спрямування, поєднане із загальнолюдськими цінностями. Давні книжники закликали виконувати Божі заповіді, любити батьківщину, виправляти недоліки суспільства.
Поява книг, розвиток літературної творчості призвели до виникнення на Русі книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є мініатюри в “Остромировому євангелії” (1056-1057) та “Ізборнику” князя Святослава (1073).
Давні русичі були майстерними будівничими. У дохристиянську епоху житлові й культові споруди зводилися із дерева. Вони будувалися із зрубів колод, укладених у чотирикутні вінця. Із зрубів складалися як прості хати, так і двох-трьох поверхові тереми.
Після прийняття християнства в будівництві й архітектурі позначилися візантійські впливи. Саме тоді відбувся перехід від деревяного до камяного і цегельного будівництва. Першими зведеними камяними будівлями були храми. Проте вони є самостійною давньоруською переробкою візантійських зразків.
Храмове камяне будівництво започаткувалося спорудженням за наказом Володимира Великого церкви Успення Богородиці. Пізніше за нею закріпилася назва Десятинної, оскільки Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно. Під час нападу в 1240 р. на Київ монголо-татар під началом хана Батия вона стала останнім рубежем оборони і була повністю зруйнована. У наші дні зберігається лише її підмурок.
На Русі найбільше поширення отримало хрестово-купольне планування соборів. Згідно нього склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися купольними склепіннями. Зі східного боку, у вівтарній частині до храму прибудовувалися апсиди напівкруглі виступи, покриті половиною купольного склепіння. Внутрішні стовпи