Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
дувати Мухаммеда та його прихильників, які змушені були перебратися з Мекки до сусіднього міста Ясріб. Пізніше його перейменують на Медіну (“місто пророка”). Дане переселення (хіджра) відбулося в 622 р. Цей рік увійшов в історію як початок мусульманського літочислення.
На новому місці пророку поталанило більше. Його вчення визнали кочові племена, а у 630 р. іслам практично поширився на всю Аравію. Мухаммед знайшов спільну мову й з мекканською знаттю. Він визнав Кааба головним святилищем ісламу, а панівні верстви Мекки підкорилися новому пророку. В результаті паломництво до Кааба (хадж) хоча б раз в житті стало обовязковим для кожного мусульманина.
Спочатку Мухаммед проповідував загальновизнані положення, характерні для багатьох релігій. Це обіцяння своїм послідовникам, які називалися праведниками, раю в загробному житті, й пекло для невірних, грішних. Згодом у своїх проповідях Мухаммед піднімає більш практичні, повсякденні проблеми. Будучи “посланником Аллаха” на землі, він передавав правовірним його послання. Серед них правила як шанувати Аллаха та його пророка, як ставитися до іновірних, як ділити воєнну здобич і успадковане майно, як одружуватися й розлучатися тощо. Всі ці завіти стали основою священної книги мусульман Корана (арабською “аль-куран” “те, що читають”).
У Корані зафіксовані основні постулати ісламу: покора нижчих верст суспільства вищим, недоторканість приватної власності. Іслам підтримував заняття торгівлею, але забороняв лихварство, проголошував верховенство чоловіка над жінкою, засуджував азартну гру, вживання свинини й алкоголю. Як й інші релігії він вимагав дотримання певних етичних заповідей: не убий, не кради, будь чесним, шануй батьків і старших тощо.
У Корані висвітлені й обряди ісламу. Для всіх мусульман обовязковими є: пятикратна молитва у встановленні години; обмивання перед молитвою і після неї; сплачення податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; дотримання щорічного посту (ураза) протягом усього місяця рамазану; хоча б раз в житті паломництво до Мекки.
Главою мусульман є імам (в перекладі з арабської “людина, яка стоїть попереду”). Він керував колективною молитвою. Цю функцію спочатку виконував сам Мухаммед, потім перші спадкоємці пророка халіфи (заступники). Проте вони не лише очолювали релігійну общину, але й стояли на чолі держави й таким чином тримали в своїх руках як духовну, так і світську владу.
Внутрішні протиріччя в лавах мусульман стали причиною розпаду ісламу на ряд течій. Основні з них: суніти, шиїти і хариджити. Спочатку їх розєднали головно політичні мотиви, згодом розмежували й догматичні канони.
Отже, з самого початку в світосприйнятті мусульман обєдналися віросповідання і морально-правові настанови, релігія і політика, духовна і світська влада.
Завдяки постулату ісламу джихаду (обовязок кожного мусульманина і общини в цілому вести протягом восьми місяців на рік священну війну за віру) араби здійснили величезні завоювання. Зовсім небагато часу потрібно було арабам, щоб поширити свою владу на землях від Іспанії на заході до Індії на сході, від Сахари на півдні до країн Північного Кавказу та Середньої Азії на півночі.
Як результат на нескінченних просторах виник історичний феномен, який в історичній літературі дістав назву мусульманська культура. Однак даний термін звучить дуже загально. Ймовірніше, можна називати арабо-мусульманською культурою лише ранній період її історичного розвитку. З Х до середини ХШ ст. поряд з арабською формуються інші національні культури: арабо-берберська, перська, тюркська, північноіндійська та інші. Проте всіх їх обєднує єдине ісламське віросповідання.
Характерною рисою культури арабського халіфату УП-ХШ ст. стало обєднання арабо-мусульманської культури і культури завойованих арабами народів. З свого боку на підкорені народи араби поширили свою релігію іслам (який певною мірою замінив їм філософію та ідеологію), а також класичну арабську мову, що оформилася в мову релігії і держави, науки і мистецтва. В свою чергу завойовані народи збагатили головно освіту й науку, літературу й мистецтво арабів.
Внесок різних народів у скарбницю арабської літератури зробив її досить неповторною й своєрідною. ЇЇ самою цінною памяткою є Коран, оскільки він являє собою поетичний твір, до складу якого увійшли вірші й римована, ритмічна проза.
Із світської лірики самими знаменитими стали наступні три збірки давньоарабської поезії: “Муаллакат” (“Нанизані”), “Хамаса” (“Доблесть”), “Кіта-аль-агані” (“Книга пісень”) (У1-УП ст.). Найпоширенішою є остання. В ній розповідається про трагічне кохання автора до дівчини на імя Лейла. Припускається, що “Книга пісень” складена знаменитим поетом на імя Кайса ібн-аль Мулавваха. Він ще отримав в народі призвіще Маджнун (дослівно “божевільний від кохання”). На Сході цей сюжет досяг такої популярності, як в Європі історія Трістана й Ізольди або Ромео і Джульєтти.
Неперевершеною скарбницею арабської середньовічної лірики вважається різнопланова творчість сліпого поета Абуль-Алааль-Маарі (973-1057). З безлічі літературних, наукових, в тому числі й філософських творів Маарі виділяється його “Послання про прощення”. Ця праця мала значний вплив на вибір сюжету для безсмертної “Божественної комедії” відомого італійського поета Алігєрі Данте.
Не менш досконала й арабська середньовічна проза. В ній значне місце займають любовно-пригодницькі побутові новели, розповіді та анекдоти (так з?/p>