Философские аспекты культуры /Укр./
Информация - Разное
Другие материалы по предмету Разное
iзики, оскiльки питання етики не можуть бути вирiшеними на основi закономiрностей свiту. Наукове етичне дослiдження повинно мати онтологiчну та гносеологiчну опору. Етика повинна пояснювати людям сутнiсть явищ, аби вони змогли на основi глибокого, адекватного пiзнання зробити справедливий, правильний вибiр. Шопенгауер виступаСФ проти абсолютизацii в етицi у якостi вихiдного принципу моралi понять обовязку, корисностi та задоволення, котрi були засадничими у попереднiх етичних вченнях, i створюСФ оригiнальну етичну доктрину, в основу якоi кладе принцип спiвчуття.
Головним рушiСФм п людинi, вважаСФ РЖРЖРЖопенгауер, СФ егоiзм, тобто прагнення до власного благополуччя. Проте, люди здатнi i на вчинки iншого роду, коли вони допомагають iншим, не намагаючись при цьому вiднайти своСФi власноi користi. Лише такi вчинки Шопенгауер визнаСФ як морально цiннi Якщо вчинок здiйснюСФться тiльки заради iншого, то в основi мотивацii повинно бути безпосередньо його благо або зло. Цей процес i с феномен спiвчуття, тобто "безпосередня, незалежна вiд iнших причин, участь насамперед в стражданнi iншого. i, вiдповiдно, запобiгання i припинення стражданнятАЭ. Заперечуючи психологiчну iнтерпретацiю спiвчуття (котра передбачав що нiби спiвчуття виникаСФ завдяки миттСФвому обману фантазii, коли ми переносимо себе на мiiе того, хто страждаСФ), Шопенгауер показав, що зрозумiти його сутнiсть можна лише за допомогою метафiзичного розгляду. Для цього вiн звертаСФться до вчення Канта про рiч-в-собi. Свiт уявляСФться людинi як обСФктивацiя волi. Воля ж СФ рiччю-в-собi або внутрiшнiм змiстом свiту. Воля до життя завжди повязана з постiйною боротьбою i стражданнями. Знання, котре люди мають про самих себе, зовсiм не СФ повним, бiльшою мiрою ми залишаСФмося для себе невiдомими. Простiр i час роблять можливою множиннiсть як принцип iндивiдуацii. Тому в тiй частинi, котра СФ доступною для нашого пiзнання, кожний вiдмiнний вiд iншого. Проте, iснуСФ iнша частина, яка залишаСФться прихованою, невiдомою - вона у всiх однакова. Ось чому страждання iншого та страждання самого iндивiду впливають на одну i ту ж саму iстоту. Рiзниця мiж тим, хто спричиняСФ страждання, i тим, хто вимушений його терпiти тiльки феноменальна, вона не стосуСФться речi-в-собi, тобто СФдиноi для всiх волi. Саме в цьому впiзнаваннi одним iндивiдом в iншому самого себе, своСФi справжньоi сутностi полягаСФ, за переконанням Шопенгауера, метафiзичний фундамент етики, тiльки на цiй основi стаСФ можливим iснування спiвчуття.
Звичайно, нам важко погодитися з Шопенгауером у тому, що спiвчуття, метафiзичну основу якого становить "слiпе", iррацiональне начало - воля до життя, може бути надiйним, мiцним фундаментом етики. Оскiльки очевидно, що моральнiсть неможлива, якщо немаСФ вiри у добро, якщо людина не здiйснюСФ добрi вчинки свiдомо i розумно, якщо вона не усвiдомлюСФ обСФктивнiсть i самостiйне значення добра як такого. Проте, безперечно, Шопенгауер мас рацiю у тому, що спiвчуття виявляСФ в людинi, у глибинi ii власного "Я" певний iдеальний масштаб вселюдськостi, котрий стверджуСФ себе безпосередньо, так, що людина стаСФ причетною до страждань всього живого, вiдкриваючи тим самим внутрiшню СФднiсть сущого i глибинну повноту буття.
У сучаснiй фiлософськiй та етичнiй лiтературi феномен спiвчуття все частiше розглядають у контекстi парадигми спiлкування. Усвiдомлення фундаментального значення процесiв спiлкування як для розвитку культури РЖ цивiлiзацii, так i для кожноi окремоi особистостi, - характерна ознака фiлософii XX ст. Саме у процесi спiлкування "моральна проблематики набуваСФ довершеноi форми, у повнiй мiрi реалiзуСФ свiй духовний i гуманiстичний потенцiалтАЭ. Особистiсне спiлкування - це дiалогiчне, проблемне спiлкування, коли позицiя iншого особистiсно значима. У такому разi мiй особистiсний розвиток стаСФ можливим лише за умом розвитку iншого, що дозволяСФ подолати такi моральнi пороки, як заздрiсть, марнославство, жадоба, i, навпаки, сприяСФ спiвчуттю, спiвпереживанню, взаСФмодопомозi тощо.
Здатнiсть виявляти спiвчуття мас не тiльки бiологiчне походження (що зауважував, наприклад, росiйський фiлософ П.Кропоткiн). Бiологiчна конституцiя людини лише дозволяСФ iй вiдчувати тi чи iншi почуття. Проте вона зовсiм не зумовлюСФ, якi саме почуття будуть властивi цiй окремiй людинi. А факти з реального життя свiдчать про те, що далеко не всi люди здатнi спiвчувати iншим. Щоб це сталося, необхiдно прийти до розумiння того, що цей "iншийтАЭ - унiкальний у своiй "iнаковостi", що його внутрiшнiй свiт не менш цiкавий, анiж наш власний, i що страждання можуть зруйнувати цей неповторний свiт, а ми самi збiднiСФмо, не познайомившись з ним. Своiм тактовним спiвчутливим ставленням ми можемо пiдтримати буття iншого, коли той страждаСФ. РЖ якщо нам не цiкава саме ця конкретна людина (у такому випадку виявляти спiвчуття найбiльш важко), то ми повиннi розумiти, що наше спiвчуття до неi, наша допомога можуть стати вирiшальними для iснування iншого "iншого", для якого вона (людина, що страждаСФ) СФ найважливiшою людиною у свiтi. Таке усвiдомлення цiнностi спiвчуття можливе лише у процесi спiлкування людей за умов глибокого пiзнання сенсу життя, iнших людей та допитливого самопiзнання.