Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
? провела свій зїзд й прийняла програму-мінімум, яка в основному дублювала програму УНП”[19, 35].
Можливо це була спроба оживити чи, може, легалізувати УНП, яка з 1906р. починає занепадати: деякі її члени відійшли від політики, а інші перейшли до легальних партій.
Причин цього процесу багато, але головна причина це “не сприйняття ідей УНП українством”[17, 58].
Після чергового зїзду Безпартійної Загальної Організації 1902р. Рада нового складу, крім поточних справ, більшу частину свого часу приділяла обміркуванню платформи Організації, на якій наполягав головним чином І.Стешенко. Старші члени Організації В.Науменко та В.Беренштам доводили, що ніяких платформ чи програм виробляти не слід, а потрібно дотримуватись тільки традиції, яка вимагає від членів громад праці для національного відродження нації[113, 353]. Молодші, а за ними й Лисенко, доводили, що час усім українським громадам, крім культурної активності, проявляти й політичну, хоч не такого крайнього спрямування, який виявляла РУП.
Разом з тим, було доручено Раді обміркувати проект перетворення Організації на партію на зразок галицької “Націонал-демократичної”, проектувалися назви: “Українська народна”, “Українська національна”, “Демократична”, навіть “Радикальна”, доручено детально розробити програму партії і доповісти майбутньому зїзду. Зимою 1903 1904рр. було ухвалено проект програми партії, яку Рада назвала “Українська демократична”, і проект той було розіслано по громадах[19, 38].
Але проіснувати довго партії у її початковому складі не вдалося
Ліберально налаштовані російські громадські діячі, які вбачали в переході до конституційного ладу природне завершення реформ Олександра П, вважали, що земські установи основа для створення конституційного ладу. Земські зїзди, що мали місце протягом 1904 1905рр., проілюстрували генезу земського ліберального руху. Земські зїзди засвідчили зародження та організаційне оформлення двох течій: конституційно-демократичної та ліберальної, що потім отримала оформлення в “Союзе 17 октября”[19, 41].
Протиріччя між ними полягали не в якомусь конкретному пункті програми, а в самій ідеології. Земська меншість, тобто “октябристи”, не визнавала нового ладу в Росії без згоди з історичною владою.
Більшість же (конституційні демократи) нічого від самодержавства не очікували. З ним кадети перебували у стані війни і проти нього були раді будь-яким союзникам.
Ця дискусія знайшла своє відображення і серед українських лібералів, зокрема членів УДП, де назрівав черговий розкол. Це був розкол між радикалами та поступовцями[19, 41].
Почалося з непринципового питання розповсюдження літератури. Виникла суперечка між В.Грінченком, який славився своїм темпераментом, та Науменком. Фактично зіткнулися два табори, що їх вони уособлювали: Грінченко радикалів, Науменко поступовців. Остаточно виник розкол тільки з прийняттям програми УДП. Київська стара громада почала, як пише Чикаленко, “саботаж”: більшість перестала сплачувати внески до Центральної Організації, не хотіла посилати делегатів на зїзди, взагалі перестала цікавитись партією. Те ж діялося і в Одеській старій громаді та в Пітерській[113, 364].
Тому енергійніші члени Київської старої громади, д-р М.Левицькнй, О.Юркевич вийшли з неї і намовляли Є.Чикаленка вийти з громади та з УДП і заснувати нову Українську радикальну партію. Чикаленко доводив їм, що він не бачить в цьому логіки: “коли Громади саботують УДП, то нема рації засновувати нову партію”[113, 366], а, навпаки, тримався старої УДП.
На березень 1905р. УРП була майже організована. Негайно з УДП до нової УРП перейшли всі радикальні члени. Головою став Б.Грінченко.
Рада УДП умовила професора В.Антоновича, геть хворого, написати записку для Київського університету, а професора Багалія для Харківського, а коли той відмовився за браком часу, то на прохання Ради її склав професор М.Сумцов. Намовила Рада і Н.Молчанвcького, правителя канцелярії генерала Західного Криму написати від свого імені записку про потребу скасування закону 1876р.[19, 42]. Крім цього, було вислано до премєра Вітте делегацію: О.Косач (Олену Пчілку) та М.Дмитрієва. Делегація просила дозволу для українського слова та письма. Вітте обіцяв допомогти. І дійсно, була створена за наказом премєра наукова комісія з цього питання.
Крім культурницьких справ, Рада УДП займалась і соціально-економічними. У відомих віттевських комітетах із землеробства було багато представників від УДП.
УДП робила акцент у своїй програмі на політичні питання, а УРП на соціально-економічні. Саме це їх і розєднало, але потім і сполучило в УДРП. Хоча УРП і мала добре розроблену економічну програму, вона не приваблювала широких кіл інтелігенції, а тим паче народних. Можна погодитись із твердженням Є.Чикаленка, що радикали не мали популярності ні в Києві, ні в провінції, а тільки вносили розбрат в громади й тим паралізували їхню діяльність[113, 385].
Розкол гальмував діяльність як УДП, так і УРП; Грінченко це бачив і тому близько середини 1905р. не раз підкидав ідею обєднання обох партій.
Громадівці вимагали від Грінченка покаяння й аби той розпустив УРП та увійшов на загальних засадах в УДП. Грінченко, в свою чергу, вимагав монополії його партії на видавничу справу та прийняття тільки його платформи в економіці[113, 386]. Але з часом непримиренність змінилась певною злагодою. Було вирішено, що УРП увійде до федерації УДП на засадах автономії. Нова партія мала називатися “Українська Демократична Ради