Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?ї спільноти кінця XIX початку XXст., вичленення яких із різнорідного комплексу текстів, врешті-решт, дає змогу дослідити ідею української державності в українській політичній думці межі віків.
РОЗДІЛ 2
ҐЕНЕЗА БАГАТОПАРТІЙНОСТІ НА ПОЧАТКУ ХХСТ.
2.1 Формування перших політичних партій на Україні
На поч. ХХ ст. для українського національного відродження розпочався новий етап політичний. Він характеризується усвідомленням українством ідеї відновлення державності самостійної або автономної, необхідності політичного реформування тодішнього ладу, боротьби за владу і створення політичних партій як інструменту досягнення цих цілей.
Цей процес через бездержавність українського народу мав ряд специфічних рис.
По-перше, неповна соціальна структура українського народу ускладнювала формування політичного спектру партій. Йдеться, насамперед, про слабкість консервативного, монархічного напрямів, з одного боку, та анархічних, лівосоціалістичних з другого. На практиці це призвело до відтоку значної кількості активних у громадянському житті українців до російських, австрійських, польських та інших партій.
По-друге, простежується орієнтація деяких українських політичних партій на підтримку в зовнішній політиці урядів “своїх” країн-гнобителів, що істотно заважало порозумінню східних і західних українців[10, 210].
По-третє, невирішеність питання про пріоритет розвязання соціальних та національних проблем. Зрештою, така ідеологічна невизначеність породила непослідовність у практичній політиці.
По-четверте, впливові політичні партії здебільшого не виходили за межі вимог автономії у складі багатонаціональних державних утворень[10, 211].
Вцілілий після російської ідейної інтервенції політично свідомий прошарок української нації, утримавшись від вступу до партійних обєднань росіян, прагнув до організації й самовизначення у власних партійних організаціях. Першим українським політичним партіям, створюваним інтелектуальною елітою, була притаманна нечіткість ідеологічного обличчя[85, 127].
На початку ХХст. в Наддніпрянській Україні утворилися і діяли українські політичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю, стратегією і тактикою умовно можна поділити на три основні групи: 1)ліворадикальні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична партія (УСДРП); 2)ліберально-демократичні: Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП); 3)національно-радикальні: Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП).
Ще з початку 90-х років ХІХст. в Україні виникають різні гуртки соціал-демократичного спрямування, не лише загальноросійські, а й українські. Так, у 1896р. в Києві І.Стешенко, М.Коцюбинський, Л.Українка, П.Тучапський та інші організували окремий український соціал-демократичний гурток. Він мав на меті боротьбу з культурництвом серед української молоді. Через деякий час українські соціал-демократичні гуртки намагаються обєднатися. Так виникає перша українська партія РУП[19, 26].
Юрій Коллард про ідею заснування першої української політичної партії говорить так : “Ініціатором заснування РУП був Дмитро Антонович, але сама ідея партійної праці, на думку Д.Антоновича, належить Михайлові Русову. Ще в 1-ій пол. 1899р. у відповідь комусь він із залпом вигукнув: “Нам не треба громад, нам треба партії!”. Це речення глибоко запало в душу Антоновичу й він почав обмірковувати план реалізації тої ідеї”[51, 72].
Офіційно РУП засновується у січні 1900р. у Харкові на так званій “Раді Чотирьох”: Д.Антонович[додаток 1], Б.Каменський, Л.Мацієвич[додаток 3] і М.Русов[додаток 4]. Утворення РУП Юрій Коллард[додаток 2] згадував так : “повернувся він [Д.Антонович] до Харкова з Києва на початку 1900 року. Якось він зайшов до Боніфатія Камінського, якому розвинув намічений ним плян заснування партії. Б.Камінський дуже цим захопився й вони вирішили зараз же обміркувати це в тіснішому колі активних членів “Української Студентської Громади”. Намітили вони, крім себе, для цього ще: М.Русова, Л.Мацієвича, О.Коваленка, Б.Мартоса і мене. ... зразу ж удвох пішли до одної з сестер Маціевич, Мелітини... У неї ми часто збиралися, тому вони мали надію нас там спіткати. Але застали тільки Левка Мацієвича й Михайла Русова. У Камінського Дм.Антонович ширше розвинув свою думку про потребу заснування революційної партії. М.Русов (бо це власне була його ідея) з великим ентузіазмом за цю думку ухопився; Маціевич трохи вагався, але потім згодився пристати, кажучи, що він хоч в успіх мало вірить, але всякі ініціативні спроби добрі, бо підносять енергію й діяльність. Ці ініціятивні збори були 29 січня 1900р. Через тиждень на 5 лютого призначено нові, на яких, крім цих чотирьох членів Громади, були присутні: Олекса Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Дмитро Познанський. Всі присутні висловили щиру згоду взяти участь в організуванні партії”[51, 73]
Про належність до цієї партії Миколи Міхновського у науковій спадщині і до сьогодні є досить багато суперечок. Фактом залишається одне йому запропонували написати програму партії. Якщо він не належав до партії, то чому йому доручили це зробити? Автори 1-го тому “Політичної історії України ХХ ст.” пояснюють це слабкою теоретичною підготовкою членів партії, адже це були студенти[85, 127]. Проте Кармазіна говорить, що на основі аналізу публіцистичної та періодичної літератури, можна зроби