О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії
| Вид материала | Конспект |
- Мета викладання дисципліни полягає у наданні студентам знань, які забезпечать науковий,, 94.47kb.
- Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
- Історія зарубіжної журналістики (від античності до іі пол. Хvііі ст.), 4492.09kb.
- Кость історія української журналістики, 4057.1kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики, 275.85kb.
- Реферат з журналістики, 106.87kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Інститут журналістики І масової комунікації Класичного приватного університету (м., 76.83kb.
- Актуальні) проблеми музичної журналістики (в Україні), 110.07kb.
У 1850 р. знову було здійснено спробу провести через палату громад рішення про скасування гербового збору, а також податків на оголошення, папір і книги, що ввозилися до країни, але вона не увінчалася успіхом. Питання не вдалося вирішити і в 1852 р. Нарешті, в 1853 р. скасовуються податки на оголошення, у 1855 р. знищено гербовий збір, у 1861 р. – податок на папір.
На думку дослідників, “із скасуванням “податків на знання” було підбито риску під одним етапом розвитку англійської преси і відкрито наступний її етап – становлення сучасної преси Англії” [30; с. 42].
Скасування “податків на знання” викликало зростання чисельності газет, заснування масової дешевої преси в країні. Так, з 1854 по 1856 р. кількість газет в Англії зросла з 612 до 780 назв. А річні тиражі, які в 1811 р. становили 24,5 млн. прим., у 1864 р. зросли до 516 млн. прим. [77; с. 28].
Саме на ХІХ ст. припадає заснування ряду газет, які й понині виходять у Великобританії, серед них лондонські “Спектейтор” (“Глядач”) (1823), “Івнінг Стандард” (“Вечірній прапор”) (1827) і “Ньюс оф зе Уорлд” (“Новини світу”) (1843); “Гардіан” (“Вартовий”), Лондон – Манчестер (1821); “Ліверпул Дейлі Пост” (“Щоденна пошта Ліверпуля”), Ліверпуль (1855); “Дейлі Телеграф” (“Щоденний телеграф”), Лондон – Манчестер (1855); “Бірмінгем Пост” (“Пошта Бірмінгема”), Бірмінгем (1857) та ін. Щоправда, кількість читачів зростала за рахунок багатих прошарків населення. Пролетарські маси доступу до друкованих органів майже не мали. Низький освітній рівень трудящих мас був чи не найголовнішою перешкодою для поширення преси серед них. Так, дослідження інформаційних запитів читацької аудиторії, проведене П. Олтіком [72; с. 335], свідчить, що в середині ХІХ ст. читачі щоденних газет становили тільки 3% населення Англії, недільних – 12%, а журналів – біля 20% [72; с. 336].
У Лондоні лише за один рік після скасування “податків на знання” виникло 26 нових газет, а в провінціях – 81. Було зроблено спроби створити нові щоденні видання: так, у 1857 р. перетворилися з вечірніх на ранкові “Глоуб” (“Світ”) і “Стандард” (“Прапор”); “Глоуб” при цьому поглинула 5 інших видань. У 1856 р. почали виходити дешеві радикальні газети “Морнінг Стар” (“Ранкова зірка”) та “Івнінг Стар” (“Вечірня зірка”), що спеціалізувалися в сфері оперативної інформації. А 29 червня 1855 р. виникла “Дейлі Телеграф енд Кур’єр” (“Щоденний телеграф і кур’єр”). Тоді ж деякі провінційні щотижневики перетворилися на щоденні видання. Загалом до 1891 р. у країні видавалося 2 тис. 263 газети, а загальна кількість періодичних видань досягла 4 тис. 145, тоді як у 1829 р. нараховувалося лише 308 газет.
В усьому величезному масиві газет, які виникали або змінювали своє обличчя, звичайно, помітним явищем стала “Дейлі Телеграф енд Кур’єр”. В одній з її редакційних статей було проголошено, що добробут країни залежить не від штиків, а від просвіти мільйонів. Модель цього 4-полосного видання була типовою для свого часу: редакційні статті, оголошення, новини. Крім того, “Дейлі Телеграф енд Кур’єр” постійно друкувала листи редактору. Газета ризикнула зменшити ціну. Спочатку це викликало фінансові ускладнення, але в подальшому привело до збільшення обсягу продаж. Наклад зріс до 27 тис. прим. Один із співвласників газети Едвард Леві Лоусон фактично передбачив ідеї “нової” журналістики, дещо “американізувавши” своє видання, увівши значний обсяг новин та використавши різноманітні заголовки. Через три роки тираж “Дейлі Телеграф енд Кур’єр” перевищив наклад усіх ранкових газет разом узятих.
Набирала силу недільна газета “Ллойдс Віклі Лондон Ньюспейпер” (“Щотижнева лондонська газета Ллойда”), що вийшла в 1842 р. під назвою “Ллойдс Ілюстрейтед Санді Ньюспейпер” (“Ілюстрована недільна газета ЛЛойда”). Скасування гербового збору допомогло їй знизити ціну, і на 1861 р. обсяг продаж зріс до 170 тис. прим.
На середину ХІХ ст. щотижнева преса в Англії була представлена дуже різноманітно. Широко були розповсюджені недільні газети, сукупний тираж яких до 1854 р. зріс майже в 10 разів порівняно з першими десятиріччями ХІХ ст., хоча читати ці видання не вважалося респектабельним. Коли після скасування гербового збору ціни були знижені, аудиторія недільних газет помітно розширилася. Поряд з газетою Ллойда найбільшого обсягу продаж до середини сторіччя досягла “Ньюс оф зе Уорлд” (“Новини світу”).
Існували маленькі провінційні видання, з яких центральна преса брала оригінальну інформацію про життя різних кутків країни. У провінції працювало багато цікавих журналістів, які змогли створити по-справжньому великі, відомі в масштабах усієї Англії видання – такі, як, приміром, “Манчестер Гардіан” (“Вартовий Манчестера”).
На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. в Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. У 1810-ті рр. лише в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-ті рр. – уже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул “шотландських Афін”.
У першій половині ХІХ ст. серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливові у галузі культури та громадсько-політичної думки журнали – “Едінбург рев’ю” (“Едінбургський огляд”, 1802 – 1929), “Куотерлі рев’ю” (“Щоквартальний огляд”, 1809 – 1967), “Блеквудс мегезін” (“Журнал Блеквуда”, з 1817), “Ландн мегезін” (“Лондонський журнал”, 1820 – 1826).
Щоквартальний журнал “Едінбург рев’ю” було засновано в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вігів, і серед його засновників були Френсіс Джеффрі, Сідні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, котрий одним з перших почав платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання упродовж 27 років залишався Френсіс Джеффрі, критик та есеїст, який поклав початок плеяді всевладних редакторів в англійській журналістиці ХІХ ст.
“Едінбург рев’ю” став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного та літературно-критичного характеру сприймались як “істина в останній інстанції”. Поміркований консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні судження вирішальним чином вплинули і на письменників, і на читачів.
У перші роки видання журнал критикував поетів-лейкістів, зокрема Вільяма Вортсворта та Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р., висміювала юнацький збірник поезій лорда Байрона, потягла за собою один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Скривджений Байрон відреагував на випад журналу віршованою сатирою “Англійські барди та шотландські оглядачі” (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.
Тим не менше високий рівень критичних статей “Едінбург рев’ю” послужив взірцем для багатьох європейських та американських літературно-критичних видань. Як редактор Френсіс Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, котрі почали свій творчий шлях у цьому виданні.
Щоквартальник “Куотерлі рев’ю” було засновано в Лондоні 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного “королем книговидавців”. “Хрещеним батьком” видання став Вальтер Скотт, котрий остаточно посварився з “Едінбург рев’ю”, а першим редактором – публіцист і сатирик Вільям Гіффорд (1809 – 1824), який свого часу прославився виданням щотижневика “Анти-Джекобин, о Віклі Екземінер” (“Антиякобинець, або Щоденний ревізор”, 1797 – 1798).
Журнал швидко став впливовим, майже як “Куотерлі рев’ю”; навіть скандал з розгромною рецензією на поему Джона Кітса, що призвів до смерті поета, став своєрідним аналогом “байронівському”. Той же Кітс в одному з листів (1818) відзначав феномен впливу популярних щоквартальників на громадську думку: “Журнали розслабили читацькі уми і почали заохочувати їх до неробства – мало хто тепер здатний мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають усе більш і більш потужними, особливо “Куотерлі”. Їхня влада схожа із впливом забобонів: чим більше й довше юрба піддається їхньому впливові, тим сильніше вони розростаються та вкорінюються, відвойовуючи собі усе більший простір. Я мав надію, що коли люди побачать, нарешті, – а їм пора вже побачити – всю глибину безсоромного шахрайства з боку цієї журнальної напасті, вони з презирством від нього відвернуться, але як би не так: читачі – це глядачі, що юрмляться у Вестмінстері навколо арени, де відбуваються півнячі бої – їм подобається дивитися на бійку і рішуче байдуже, який півень переможе, а який виявиться переможеним…” Проте, у тому ж 1818 р. Вільям Гіффорд зміг гідно оцінити роман Мері Шеллі “Франкенштейн”.
“Блеквудс мегезін” був заснований в Едінбурзі в 1817 р. Він став органом так званих “молодших торі”. Його ідейним натхненником став, як і випадку із “Куотерлі рев’ю”, Вальтер Скотт, а “фінансовою основою” – видавнича фірма Вільяма Блеквуда, чиє прізвище і опинилось у назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми “Чумне місто”, яка послужила сюжетною основою для пушкінського “Бенкету під час чуми”. Редакторський тандем Локхарт – Вільсон став відомий своїми сатиричними атаками на лібералів (поема “Халдейський рукопис”), а також на поетичну школу “кокні”, тобто на лондонських романтиків.
Після переїзду Локхарта в 1825 р. у Лондон, де він обійняв посаду редактора “Куотерлі рев’ю”, Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту “Журналу Блеквуда”, де під псевдонімом “Крістофер Норт” публікував серії есе, що увійшли в історії англійської літератури під назвою “Аброзіанські ночі”. З редакторською діяльністю Локхарта та Вільсона була пов’язана історія журналістської дуелі, коли в розпал полеміки, яка розгорілася між “Блеквудс мегезін” та “Ландн мегезін”, Джон Скотт (редактор “Ландн мегезін”) викликав у 1821 р. на двобій Джона Локхарта. На тій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джона Скотта було вбито.
Ще одна важлива подія пов’язана із “Блеквудс мегезін”. Справа в тому, що елементи масової культури (зокрема, опис сенсаційних злочинів) починають все активніше заявляти про себе. Ще в 1827 р. журнал опублікував у тональності похмурого гумору есе Томаса де Квінсі “Про вбивство як одне з витончених мистецтв”. Де Квінсі запропонував новий погляд на тему, що формувалася в періодиці: він естетизував злочин, вивівши його за рамки бульварної хроніки у галузь семіотики зла й краси злочинного задуму та виконання. Ця маргінальна галузь культури – підхід до забороненого, можливість торкнутися до моторошної таємниці – набули особливого смислу у вікторіанську епоху. Жах, що ховається поруч, привносив у життя обивателя відчуття-переживання легкого невротичного стану. Найстрашніший, гранично естетизований, “знаковий” злочин 1880-х – серійні вбивства Джека-Різника, які залишилися темною таємницею вікторіанського Лондона – апофеоз матеріалізації самої ідеї та естетики злочину.
“Ландн мегезін”, заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був суто літературним виданням і, незважаючи на короткий термін свого існування, здійснив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися обдарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем (“Нариси Елії”), Вільям Хеззлітт (“Застільні бесіди”), Томас де Квінсі (“Сповідь англійця, котрий уживає опіум”).
Варто відзначити появу такого журналу, як “Едінбург Манслі Мегезін” – “Едінбурзький щомісячний журнал” (1817). У 1828 р. з’явився новий щотижневик “Спектейтор” (“Глядач”). До 1831 р. збільшився обсяг його продаж, але тираж зростав повільно – через 10 років після появи першого номера він досяг 3 тис. прим. Новим словом у популярній журналістиці став “Чембер’с Едінбург Джорнел” – “Едінбурзький журнал Чембера” (1832), що відіграв своєрідну роль у просвіті мас. Його видавці брали на себе зобов’язання надавати навіть найбіднішому трудівникові країни інтелектуальну їжу, що містила “здорові, корисні та потрібні настанови” [82; с. 189 – 205]. Цей журнал швидко досяг накладу в 30 тис. прим., а обсяг продаж його додатків іноді сягав 180 тис. прим. Через деякий час почали друкувати два його видання – англійське та ірландське.
У тому ж 1832 р. Чарльз Найт почав випускати “Пенні Мегезін” (“Пенсовий журнал”) з накладом 200 тис. прим. Для широкої аудиторії призначалися видання Джона Кассела “Поп’юлар Едьюкейтор” – “Народний” (1852 – 1855), “Кассел’с Мегезін” – “Журнал Кассела” (1852 – 1933), “Кассел’с Ілюстрейтед Фемілі Пейпер” – “Ілюстрована сімейна газета Кассела” (1853). На рубежі 50 – 70-х рр. ХІХ ст. з’являються видання для жінок, що містили публікації “серцевого характеру” і були присвячені кулінарії та домознавству.
Важливою подією для англійскої журналістики можна вважати створення гумористичних журналів “Панч” (1841) та “Ілюстрейтед Ландн Ньюс” – “Лондонські ілюстровані новини” (1842), а також ілюстрованих щотижневиків “Ілюстрейтед Таймс” – “Ілюстровані часи” (1855), “Пікторіел Таймс” – “Ілюстровані часи” (1843), “Пенні Ілюстрейтед Пейпер” – “Пенсова ілюстрована газета” (1861).
Уже на початку ХІХ ст. стало очевидним, що видавати дешеву газету великим тиражем для широких мас населення неможливо без продажу частини газетної площі під рекламу, яка могла б забезпечити рентабельність друкованого органу. Фінансово-промислові кола на власному досвіді переконалися у великій силі друкованої реклами як стимулюючого фактору в сфері ринкових відносин між членами суспільства. Одним з перших, хто зрозумів необхідність реклами для фінансового забезпечення газети, був засновник і видавець газети “Економіст” (2 вересня 1845 р.) Джеймс Уілсон.
Уже в 1847 р. він заявляє, що жодна газета не може існувати тільки за рахунок коштів від реалізації тиражу. Щоб не бути збитковою, вона мусить доповнювати свій бюджет прибутками від публікації реклами, всіляких оголошень тощо. Рекламні оголошення банків, промислових компаній і трестів, торговельних фірм систематично публікувалися на сторінках уілсонового тижневика “Економіст”. Надходження до каси цього видання від публікації реклами були настільки значними, що “Економіст” ніколи не зазнавав збитків і нестачі коштів. Проте приклад тижневика “Економіст” був швидше винятком з правил, тому що “податки на знання” вимагали від преси обов’язкової сплати в державну казну гербового внеску, а публікація всіляких оголошень, реклами обкладалася, як на той час, високими податками.
Ускладнювалася не лише сама система англійської преси; видозмінювався й процес виробництва газети, ставала більш різноманітною журналістська спеціалізація, збільшувався штат видань. Помітною стала істотна різниця між власником видання або журналу та працюючим журналістом.
У першій половині ХІХ ст. сформувалася тенденція, яка в майбутньому визначатиме долі англійської журналістики: преса почала більше уваги приділяти вбивствам, пограбуванням, поліцейським розслідуванням. Видання, що уникали подібної тематики, ризикували втратити читача. Економічна вигода в журналістиці почала витісняти політичні мотиви.
Комерційний інтерес був домінуючим під час заснування інформаційного агентства “Рейтер” (1851), яке в ХХ ст. стане світовим. Його первісне значення полягало в тому, щоб надавати ділкам Сіті інформацію про курс акцій на біржах Західної Європи. Засновник агентства Джуліус Пол Рейтер, як вважають історики, ніколи не був журналістом. Він був великим підприємцем у сфері новин: до третьої чверті ХІХ ст. новина стала вигідним товаром. “Якби Рейтер жив на два покоління раніше, в Англії ХVІІІ ст., він став би продавати бавовну – найголовніший товар індустріальної революції. Якби він зайнявся бізнесом на початку ХХ ст., він з успіхом міг перетворитися на нафтопромисловика. Він віддав перевагу новинам, тому що ринковий попит на них зріс, як ніколи раніше” [87; с. 5].
В англійській журналістиці цього періоду відбувалися серйозні зміни, які породили й нові ідеї, і покоління людей, здатних втілити ці ідеї в життя.
^ 2.4. “Рейтер” розвивається
У 60-ті рр. ХІХ ст. англійська преса отримала ту міру свободи, яка для свого часу була історично можливою. Видавці, редактори, журналісти (кожний по-своєму) поспішили скористатися цією свободою. Нові можливості преси обумовлювалися не лише скасуванням “податків на знання”: зростали технічні можливості її виробництва та поширення. Якщо перші поштові карети в 1784 р. долали 120 миль від Бристоля до Лондона за 16 год., то в 1825 р. паровоз Джорджа Стефенсона перевозив людей і пошту зі швидкістю 12 миль за год. Кабель, що передавав телеграфні повідомлення по дротах, протягнувся через Ла-Манш (1851) і через Атлантику (1866). У 1878 р. Олександр Белл продемонстрував королеві Вікторії телефон; незабаром була прокладена приватна телефонна лінія від острова Уайт до Лондона, а потім у столиці Великобританії почала діяти громадська телефонна служба. У 1901 р. Гульєльмо Марконі надіслав “бездротовим телеграфом” радіоповідомлення з Корнуелла до Ньюфаундленда через Атлантику. Марконі передбачав появу й “видимого телефона”.
На 1862 р. довжина телеграфних ліній становила 150 тис. миль, 15 тис. з них припадало на Британські острови.
“Економічною базою процвітання Британії була свобода торгівлі. Вона стала символом віри для більшості британців поряд зі свободою віросповідання і свободою висловлення політичних думок. Життєво важливою для останнього була вільна преса” [87; с. 5].
У такій обстановці йшло перетворення служби Джуліуса Пола Рейтера на справжнє інформаційне агентство. Процес впровадження Рейтера в журналістику не був безболісним; “старі” англійські газети типу “Таймс” віддавали перевагу отриманню інформації з-за кордону від своїх кореспондентів. Перші спроби продавати заокеанські новини пресі були невдалими, але з 1858 р. ситуація змінилась. У 1859 р. Рейтер переконливо продемонстрував “Таймс” та іншим виданням, що одержувані ним телеграми набагато оперативніші, ніж повідомлення спеціальних кореспондентів. “Таймс”, “Морнінг Кронікл”, “Морнінг Геральд”, “Дейлі Телеграф” і “Морнінг Едвертайзер” (“Ранкові оголошення”) на початку 1860-х рр. уже платили солідні суми за передплату на інформацію Рейтер. Передплатниками агентства стали німецькі та бельгійські видання. Щоправда, у висвітленні Кримської війни “Таймс” продовжувала лідирувати, але після 1858 р. кількість передплатників Рейтера збільшилася, одночасно розширилась і мережа агентів, котрі не були журналістами, а збирали інформацію для Лондона.
Для кого працювало агентство? “Англійськими читачами телеграм Рейтера були виключно чоловіки з ліберальними поглядами середнього класу. Їх можна було розглядати прихильниками зарубіжних конституційних рухів, враховуючи їхній інтерес до Гарібальді; але вони виглядали більше роялістами, аніж республіканцями, тому що їх сильно хвилювали діяння королів і королев. Їх можна було розцінити як прибічників британської імперської ідеї, якщо йдеться про репортажі з основних колоній і з “темної” Африки. Усі вони були християнами. Нарешті, вони отримали деяку класичну освіту і мали деяке уявлення про сучасну літературу, музику та науку” [87; с. 30].
У 1859 – 1860 рр. європейські новини все ще переважали в агентстві, але потім були створені індійська та китайська служби, а до 1861 р. “Рейтер” зв’язувала із світом сотня ліній. Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка входили до кола його постійних інтересів. До Англії надходили повідомлення про громадянську війну в Північній Америці. Із 1868 р. новини “Рейтер” для провінційних видань почало поширювати агентство “Прес Асошіейшн” (“Пресова асоціація”); завдяки цьому співробітництву агентство “Рейтер” не прагнуло стати службою внутрішньої інформації.
Уже в 1856 р. “Рейтер”, французьке агентство “Авас” (або “Ава”) і німецьке “Вольф” зробили кроки назустріч одне одному – у 1859 р. між ними була укладена перша письмова угода. Новий договір підписали “Рейтер” і “Авас” у 1865 р., “Авас” і “Вольф” у 1867 р. У 1870 р. у Парижі між трьома агентствами було укладено угоду виняткової важливості: вона визначила характер їхніх стосунків аж до 30-х рр. ХХ ст. Розпочався розподіл світового інформаційного простору.
Наприкінці ХІХ ст. агентство “Рейтер” можна було вважати інститутом Британської імперії. У 1878 р. його головою став барон Герберт де Рейтер (1852 – 1915), син Джуліуса. Широкоосвічений, начитаний, він виключно добре знав агентство ізсередини і багато чого зробив для його технічного переоснащення. Електричне освітлення, телефон, друкарські машинки з’явилися в штаб-квартирі “Рейтер” уже в ХІХ ст.
Звичайно, це допомагало оперативно відстежувати найважливіші події у світі. За війнами, що відбувались у світі, “Рейтер” стежило особливо ретельно. Агентство висвітлювало нігеро-суданську кампанію (1896), грецько-турецьку війну (1897), війну в Тібеті (1904). Найбільшим драматизмом вирізнялися повідомлення з Південної Африки: про відкриття алмазів і золота, про війни із зулусами, нарешті про англо-бурську війну (1899 – 1902), що змусила здригнутися світ від нелюдських методів ведення цієї війни.
^ 2.5. Поява якісної та масової преси, перших медіа-імперій
У 60 – 80-ті рр. ХІХ ст. в Англії одержали новий імпульс розвитку різні типи періодичних видань. Так, у Лондоні з’явилося багато вечірніх газет: “Пелл Мелл Газетт” – “Газета Пелл-Мелл” (1865), “Лондон Дейлі Мерк’юрі” – “Лондонський щоденний вісник” (1862), “Івнінг Мерк’юрі” – “Вечірній вісник” (1868), “Івнінг Ньюс” – “Вечірні новини” (1881), “Стар” – “Зірка” (1855). Провінційна “Ліверпуль Дейлі Пост” – “Щоденна пошта Ліверпуля” (1855) друкувала ранковий випуск вночі о 3-й год., денний о 9-й ранку, вечірній – о 3-й год. дня. У вікторіанську епоху виникають недільні газети “Віклі Баджет” – “Щоденний бюджет” (1861 – 1912), “Рефері” – “Арбітр” (1877 – 1939), “Піпл” – “Люди” (1881). Ряди журнальної періодики поповнили “Фортнайтлі Рев’ю” – “Шоквартальний огляд” (1865), щомісячний “Контемпорері Рев’ю” – “Сучасний огляд” (1866), “Найнтінс Сенчурі” – “Дев’ятнадцяте сторіччя” (1877), який видавався за зразком французького “Ревю дю де монд” (“Огляд двох світів”).
У 60 – 70-ті рр. популярністю користувалися щотижневики. “Веніті Фейр” – “Ярмарок марнославства” (1868) почав вміщувати щось на зразок коміксів із кольоровими літографічними малюнками, було створено розділ пліток. Успіх видання зріс. У 1874 р. виник щотижневик “Зе Уорлд: Е Джорнел фо Мен енд Вімен” (“Світ: журнал для чоловіків і жінок”). Він містив огляди сучасної історії, обіцяв відображати інтереси жіноцтва, публікувати критичні матеріали, написані “джентльменами та вченими”. У 1877 р. за типом “Уорлд” виник щотижневик “Труз” (“Істина”). Наприкінці ХІХ ст. з’явилися нові літературні видання, але деякі з них виявилися недовговічними. Періодика другої половини ХІХ ст. була достатньо спеціалізованою. Про пригоди та мандрівки писав “Уайд Уорлд Мегезін” – “Журнал усього світу” (1898), існували релігійні, професійні, технічні, спортивні та інші видання.
Відбувається диференціація преси, її поділ на якісну та масову. Провідним якісним виданням стає газета “Таймс”. Разом із “Файненшнл таймс” – “Фінансові часи” (1888) ці видання відбивали інтереси фінансово-промислових кіл і призначалися для вузької елітарної аудиторії. Заможні читачі групувалися й навколо “Дейлі телеграф”, “Манчестер гардіан”, “Спектейтор”.
Обсяг інформації, що весь час збільшувався, потребував розширення споживацького ринку, наявності аудиторії, зацікавленої в цій інформації. У 70-ті рр. ХІХ ст. в Англії склалися передумови для формування такої аудиторії. Справа в тому, що влада змінила своє ставлення до освіти та навчання мас. З одного боку, це було пов’язано з ускладненням виробничого процесу, що вимагав зміни якості праці. З іншого боку, досягнуте в результаті соціальних битв скорочення робочого дня зробило надзвичайно актуальною проблему вільного часу. Не випадково наприкінці сторіччя питання про те, як організувати дозвілля, висунулося до розряду достатньо серйозних.
У 1870 р. в Англії було прийнято закон про загальну початкову освіту для дітей від 5 до 13 років. Зросли субсидії на освіту: суспільство було зацікавлено у підготовці кваліфікованих кадрів, що мали знання в галузі технічних і природничих дисциплін.
До середини ХІХ ст. у країні було мало шкіл. У 1851 р. з 5 млн. дітей шкільного віку в Англії та Уельсі майже 3 млн. не відвідували школи, а ті, хто ходив на заняття, вчилися не більше 2 – 3 років. Напередодні 1870 р. від 20 до 40% англійського населення залишалося неграмотним. Ситуація почала змінюватись, коли з’явилися новатори, серйозно переконані в тому, що першочергове завдання їх видання полягає в залученні якомога ширшого кола читачів. Для цього на газетних шпальтах повинна була з’являтися інформація, пов’язана з людськими інтересами. Не всі журналісти сприйняли цю ідею з однаковим ентузіазмом. Для тих, хто керувався в своїй діяльності принципами “персональної” журналістики, головними професійними якостями залишалися почуття професійної відповідальності та гідності, які, на їхню думку, “розмивалися” “новою” журналістикою.
В останні десятиріччя ХІХ ст. преса, що підтримувала давно усталені традиції, почала відчувати певні труднощі. Прибутки багатьох видань знизилися. “Старі” газети втрачали свою привабливість в очах публіки: вони виглядали надто серйозними, їхні заголовки були невиразними, сторінки заповнювалися в основному політичними публікаціями, а усе пов’язане із повсякденними життєвими інтересами практично було відсутнє.
Одним з перших, хто почав реорганізацію англійської преси, був Вільям Стед (1849 – 1912). Глибоко переконаний у тому, що журналістика покликана робити добро, будучи гігантською силою формування грмадської думки, у 1871 р. він став редактором “Норзен Еко” (“Північне відлуння”) у Дарлінгтоні. У 1880 р. Стед почав працювати у “Пелл Мелл Газетт”. На її шпальтах з’явилися кримінальні сюжети, статті, що стосувалися торгівлі. Це викликало інтерес читачів. У 1890 р. він розпочав видання “Рев’ю оф Рев’юз” (“Огляд оглядів”). Це був дайджест, в якому реферувалися журнали типу “рев’ю” та “мегезін”.
Більшість дослідників історії англійської преси вважає, що піонером народної масової преси в Англії була газета Альфреда Хармсворта (в майбутньому – лорда Норткліффа) “Дейлі Мейл” (“Щоденна пошта”), заснована в 1896 р. [92]. Але деякі вважають, що масову дешеву пресу в Англії започаткував щотижневик-журнал “Тіт бітс”, що почав видаватися з 1881 р. Дехто з дослідників першою масовою газетою вважає вечірню газету Т. П. О’Коннора “Стар” (“Зірка”), яка під відродженою назвою почала виходити у 1888 р.
Відомий англійський спеціаліст в галузі історії преси Р. Вільямс, відкидаючи думки, наведені вище, вважає, що вихід масової британської преси починається з недільних газет, які набули в Англії великого поширення на початку ХІХ ст. При цьому він посилається на друкований недільний орган “Бритіш Газет енд Санді Монітор” (“Британська газета і недільний порадник”), яка з’явилася в 1781 р. і поклала початок традиційним для Англії спеціальним недільним газетам. Специфіка недільних видань полягала в тому, що їхні полоси заповнювалися поліцейськими новинами, спортивною інформацією, новинками моди, детективними оповіданнями тощо.
До речі, й сьогоднішні масові недільні газети заповнюються такими матеріалами. Тиражі недільних газет в 40-ві роки ХІХ ст. досягали 50 – 100 тис. прим. [92]. Загальний разовий тираж недільних видань у 1850 р. досягав 275 тис. прим., у той час як всі щоденні газети мали разовий тираж лише 60 тис. прим. А вже в 90-ті роки недільні видання мали загальний разовий тираж 1 млн. 725 тис. прим. Лідируюча серед них газета “Ллойд Віклі Ньюс” (“Недільні новини Ллойда”) у 1890 р. розходилася накладом у 900 тис. прим., а в 1896 р. – тираж досяг 1 млн. прим. Таким чином, перші недільні газети, які виникли в ХІХ ст., справедливо було б вважати не піонерами масової преси, а її попередниками.
А вечірня газета “Стар”, створена Т. П. О’Коннором, дійсно була досить дешевою та водночас політично радикальною. Рішуче відкинувши “тривіальний” стиль “застарілого журналу”, газета у перший же день продала 142 тис. 600 прим.
За сім років до цього, у 1881 р., Джордж Ньюнес (1851 – 1910) заснував “Тіт-Бітс” (“Усяка всячина”) – дешевий щотижневик, що обіцяв читачам пікантні новини з найцікавіших книг, журналів і газет світу. Спочатку газета була типовим дайджестом, а потім у ній з’явилися й оригінальні матеріали. Інтерес до людської натури відобразився і в іншому виданні Ньюнеса – “Стренд Мегезін” – “Журнал Стренда” (1891). Він вміщував на своїх полосах ілюстрації, розважальні матеріали, ранні оповідання А. Конан Дойля про Шерлока Холмса. Це перетворило “Стренд Мегезін” на одне з найпопулярніших щомісячних видань.
Вступу Англії до сторіччя “нової” журналістики чимало сприяв той факт, що в 1894 р. брати Альфред та Гарольд Хармсворти купили лондонську “Івнінг Ньюс” і модернізували її. До цього А. Хармсворт, співробітничаючи в “Тіт-Бітс”, зацікавився однією з її колонок, – “Відповіді кореспонденту”. Він вирішив створити газету, що повністю складається з таких відповідей. У 1888 р. вийшов перший номер “Ансверс” (“Відповіді”). Історики англійської журналістики вважають, що з малопримітної газети “Ансверс” виросла одна з найбільших видавничих кампаній у світі.
Спеціалізуючись на випуску дешевої друкованої продукції, Хармсворти досягли певних успіхів: їхні видання виходили накладом у 1,5 млн. прим.
У найбільш концентрованому вигляді риси масової газети виявилися в національній щоденній газеті “Дейлі Мейл” – “Щоденна пошта” (1896). Прагнення її засновника А. Хармсворта до створення ранкових газет пояснювалось тим, що преса слабко орієнтувалася на нову читаючу публіку – клерків і ремісників. “Дейлі Мейл” якраз і була призначена “для сотень тисяч юнаків і дівчат, які щорічно закінчують школу і які хочуть читати все, що написано просто і досить цікаво” [91; с. 76].
Англійські історики преси вважають, що сам лорд Норткліфф – “Наполеон Фліт-Стріт” – заклав основи сучасної масової преси в Англії, масової газети, сформулював і втілив на практиці прийоми й методи, які лягли в основні принципи стратегії масової англійської журналістики. Р. Вільямс вказує, що Хармсворт-Норткліфф “спустився в найнижчі верстви британської соціальної структури в пошуках читачів” [91; с. 77].
Лорд Норткліфф перший зрозумів, що газета може стати предметом першої необхідності, як пиво чи тютюн. Він певним чином ризикував, знизивши вартість номера до півпенні (від цього скоротилися прибутки від роздрібного продажу). Але засновник видання покрив усі витрати за рахунок продажу газетної площі під рекламу впливовим фірмам, які щедро оплачували опубліковану в “Дейлі Мейл” рекламу. Отже, це давало лорду Норткліффу при великих тиражах значні прибутки. Фінансово-промислові кола Англії всіляко підтримували його, вбачаючи в газеті “Дейлі Мейл” надійний засіб впливати на свідомість найнижчих верств трудящого населення країни. Політичні партії знайшли в газеті “Дейлі Мейл” Норткліффа надійний засіб вести пропаганду і агітацію серед своїх потенційних виборців до парламенту.
Спочатку ця 8-сторінкова газета була досить традиційна за формою, але Хармсворт постійно змінював її зміст. Він увів у “Дейлі Мейл” спеціальні рубрики для жінок, регулярно друкував новини, проводив газетні кампанії. Оскільки А. Хармсворт симпатизував авіації, газета виплатила кілька крупних призів авіаторам.
Уже в перший рік свого існування “Дейлі Мейл” збільшила тираж до 200 тис. прим. на день. Через рік він досяг півмільйона, а через чотири – 700 тис. прим. Наприкінці ХІХ ст. наклад газети становив 900 тис. прим. Таких тиражів не знала жодна газета в Англії. Видавався її недільний випуск – “Санді Дейлі Мейл” (“Недільна щоденна пошта”), у 1899 р. її змінила художня, ілюстрована та змістовна газета – “Ілюстрейтед Мейл” (“Ілюстрована пошта”). У подальшому отримали поширення й інші видання газети – “Континентал Дейлі Мейл” (“Континентальна щоденна пошта”), “Оверсі Дейлі Мейл” (“Заморська щоденна пошта”).
А. Хармсворт не уникав політики. Він підтримував уряд у ході англо-бурської війни.
У 1890 р. на газетному ринку з’явилася газета Артура Пірсона (пізніше – сера Артура) “Пірсон’з Віклі” (“Щотижневик Пірсона”) – 20-сторінковий щотижневик, наклад якого становив кілька сотень тисяч примірників. Видання розповідало про життя маловідомих країн і народів, цікавилося військовою справою. За прикладом “Тіт-Бітс”, газета обіцяла виплату нагород родині людини, що загинула в залізничній катастрофі, якщо у неї знайдуть номер “Пірсон’з Віклі”. У ній друкувалося багато шарад, за розгадку яких видавалися призи. У 1900 р. Пірсон розпочав видання дешевої газети “Дейлі Експрес” (“Щоденний експрес”). Вона вміщувала новини на першу шпальту, як це було прийнято в американській пресі. Ряд лондонських ранкових газет вирішив наслідувати цей приклад лише в ХХ ст. “Американізація” “Дейлі Експрес” багато в чому пояснювалась тим, що сам Пірсон, побувавши в Америці, був знайомий із журналістикою цієї країни, а головний редактор (1902 – 1932) “Дейлі Експрес” Р. Д. Блюменфельд до цього працював у “Нью-Йорк Івнінг Телеграм” (“Вечірня телеграма Нью-Йорка”) і “Нью-Йорк Геральд” (“Вісник Нью-Йорка”).
У 1906 р. було зроблено спробу заснувати дешеву газету лібералів – ранкову “Триб’юн” (“Трибуна”), але видання швидко заглохло. Ряди популярних видань поповнили нові недільні газети, включаючи “Санді Пікторіел” (“Ілюстрована неділя”), “Ілюстрейтед Санді Геральд” (“Ілюстрований недільний вісник”), пізніше перейменований на “Санді Грефік” (“Графічна неділя”). Стали з’являтися провінційні випуски столичних газет, приміром манчестерське видання “Дейлі Мейл”.
“Дейлі Мейл”, “Дейлі Експрес”, “Дейлі Міррор”, “Дейлі Скетч” та інші газети створили підвалини системи сучасної масової дешевої преси Великобританії.
Таким чином, англійська “нова” журналістика була пов’язана з появою масової преси з усіма її достоїнствами та недоліками. Безперечно, вона відіграла істотну роль у залученні широких верств до орбіти впливу засобів інформації, що набували масового характеру. Вона пожвавила газетно-журнальний ринок Англії, внесла нові характеристики в журналістський професіоналізм. Якщо раніше коло питань, про які писали журналісти, обмежувалося, як правило, спортом і сферою фінансів, то тепер знадобилися люди, що розбиралися у питаннях міжнародної політики, військової справи, авіації, автомобілізму, фермерства, садівництва, ведення хатнього господарства, театру, музики, кінематографу – цей перелік можна було б продовжити.
Але масова преса “пробудила” в журналістиці і її негативні риси. Шпальти газет заповнив потік повідомлень про тіньові сторони людської натури, відбувалося вторгнення в особисте життя, порушилися норми моралі (в Англії ще в 1857 р. арештовувалися порнографічні книги та картини). Збільшилися можливості маніпулювання громадською думкою.
В умовах “нової” журналістики газетні та журнальні видання прагнули визначити своє місце в системі преси, що ускладнювалась. Вести активний пошук своєї ніші на ринку інформації змушувала й конкуренція між “старими” і “новими” виданнями.
До появи “Дейлі Мейл” найбільший тираж серед щоденних газет відзначався у “Дейлі Телеграф”. Успіх цій газеті значною мірою принесли її кореспонденти, серед яких особливе місце займав “загадковий” доктор Еміль Джозеф Діллон (1854 – 1933), який мав дар філолога, навчався у ряді найбільших університетів, знав європейські та східні мови і писав статті п’ятьма мовами. Будучи другом багатьох політиків, Діллон міг добувати не лише оперативну, а й достовірну інформацію. Його називали журналістом за покликанням, вченим і філософом за вибором, державним діячем за честолюбством. Про його сміливість розповідали легенди. Так, у 1894 – 1895 рр. він зумів пробратися до Вірменії, уникнувши всіх військових застав. Незважаючи на загрози турецької влади, він збирав необхідні відомості. Діллон відвідав Іспанію напередодні іспано-американської війни, був на Криті під час повстання; надсилав з Парижа звіти про справу Дрейфуса. Публікація матеріалів Діллона сприяла підвищенню престижу газети [45; с. 166, 197].
У процесі конкурентної боротьби сформувалося обличчя “Дейлі Телеграф” як якісної газети, що одночасно змагалася з “Таймс” і орієнтувалася на неї. В Англії були визнані й заслуги її власника – Лоусона, який став баронетом у 1892 р. і першим лордом Барнхемом. У 1914 р. його проголосили батьком преси, а лорд Норткліфф (А. Хармсворт) подарував йому адрес, підписаний 250 представниками англійської та зарубіжної преси.
Право вибору “якісної” орієнтації залишила за собою і “Таймс”, яка постійно змагалася з “Дейлі Телеграф”, а також “Стандард”, що перетворилася з вечірньої на дешеву ранкову газету.
^ 2.6. “Таймс” у другій половині ХІХ сторіччя
Зловісні хмари заздрощів і конкурентної грози почали скупчувалися над “Таймс”. Після анулювання “податків на знання” розпочався період гострої конкурентної боротьби з “новою, масовою, дешевою пресою”, яка швидко завойовувала читачів, які до цього належали газеті “Таймс”. Вона почала втрачати своє монопольне становище серед усіх друкованих органів англійської преси. До 1855 р. “Таймс”, маючи величезний тираж, панувала на читацькому ринку, а потік реклами і відсутність серйозної конкуренції створювали їй міцну базу. Саме таким чином вона мала неперевершений авторитет не тільки в Лондоні, а й далеко за його межами.
Після скасування “податків на знання” ситуація почала швидко мінятися і не на користь газеті “Таймс”. Почався перерозподіл балансу всередині англійської преси. Якщо в 1851 р. у країні видавалося 563 найменування газет, то на 1867 р. кількість зросла до 1294 найменувань, а на 1895 р. уже видавалося 2304 найменування газет. Значно зросли й тиражі всіх газет, особливо лондонських, у тому числі “Таймс”, “Дейлі Телеграф”, “Ньюс оф зе Уорлд”, “Спектейтор” та інших.
Власники “Таймс” і редакція вживають чимало заходів, спрямованих на збереження монопольного становища своєї газети. Вони реалізують ряд заходів з метою створення нових швидкісних друкарських машин, щоб прискорити випуск тиражу газети. Замість друкарського верстата, що діяв горизонтально, головний інженер друкарні Апплегат запропонував застосувати циліндричні матриці, які розташовувалися вертикально: це прискорило друкування, але друк здійснювався ще тільки на одну сторону паперу.
Запрошений на роботу в друкарню “Таймс” Джеймс Деллаган зайнявся новими експериментами, результатом яких було відкриття нового способу виготовлення стереотипних матриць циліндричної форми, які розміщувалися на вертикальних пресах, а використання нових горизонтальних пресів дало можливість створити друкарську машину, здатну друкувати з обох сторін паперу одночасно. Друкування газети на таких машинах різко прискорилося. У 1866 р. уперше в історії англійської поліграфії друкарі “Таймс” пропустили між двома циліндричними матрицями безперервну паперову стрічку. Швидкість друкування подвоїлася, а сам процес друкування став безперервним. За одну годину така друкарська машина випускала до 10 тис. прим. газети. “Таймс” виграла битву за механічне виробництво шрифтів, першою використавши в 1881 р. рядковідливну машину, запатентовану Фредеріком Вілксом. Це були революційні перетворення в газетному виробництві. Тут застосовувалися основні елементи новітньої поліграфічної техніки, яка використовувалася упродовж усього ХХ ст.
Та, незважаючи на ці нововведення, справи “Таймс” усе погіршувалися. Потрібні були кардинальні перетворення в усій системі роботи редакційного апарату. Несприятлива ситуація, що склалася для газети після скасування податків на знання, вимагала від власника і редакції “Таймс” найрішучіших, невідкладних заходів. Так, Уолтер ІІІ повинен був зайнятися проблемами технічної реорганізації газети, реорганізувати редакційний апарат, щоб скоротити витрати на видання газети.
Уолтер ІІІ знизив ціну на газету, і в 1861 р. наклад “Таймс” почав постійно збільшуватись. Якщо в 1858 р. він становив 50 тис. прим., то в 1861 р. – 61 тис. прим. Маючи величезне почуття відповідальності і будучи людиною деспотичною, Уолтер ІІІ ставився до “Таймс” як до великої національної установи, старався керувати нею в дусі часу; при ньому “Таймс” видавала ранкову газету “Саммері” (“Резюме”). Перший її номер, що становив половину обсягу “Таймс”, вийшов у 1883 р. і містив огляд основних публікацій “Таймс”. Тираж “Саммері” не перевищував 2 тис. 500 прим.
Складні метаморфози у зовнішньополітичній позиції видавців “Таймс” були викликані Громадянською війною в США. Газета зайняла двозначну позицію, зовні виступаючи за нейтралітет Англії, але продовжуючи виставляти антирабовласницьку Північ у невигідному світлі. Президент Лінкольн розумів, куди схиляється “Таймс”. Він ввічливо прийняв Рассела (який приїхав до Вашінгтону в ролі спеціального військового кореспондента після міжнародних лаврів за висвітлення Кримської війни, яка і газеті принесла репутацію безжального критика усіх негараздів у військовій машині англо-французьких союзників) та належним чином оцінив впливовість його газети. Але чим більше газета схилялася на бік Півдня, тим важче для Рассела було перебування у столиці Півночі. Він перебирається до Нью-Йорка, де одержує від фінансових тузів Уолл-стріту недвозначну пропозицію: писати про США “більш прихильно” й отримувати за це грошові компенсації від місцевих бізнесменів. Безперечно, що перемога у війні за звільнення негрів Америки від рабства була отримана не завдяки, а всупереч бажанням англійських “творців думок”.
Роль “Таймс” як рупора зовнішньої політики Лондона та інструменту міжнародної дипломатії стала настільки загальновизнаною, що до газети зверталися не лише тоді, коли виникала потреба в інспірованих коментарях, а й для розголошення документів з метою повернути хід міжнародних відносин у той чи інший бік. У цьому смислі особливо показова тактика Бісмарка, який на рубежі 70-х років ХІХ сторіччя прагнув прискорити війну між Пруссією та Францією. Знаючи про франкофобські настрої в “Таймс”, Бісмарк зробив усе, щоб зміст усіх кореспонденцій з Берліна малював французьку сторону в невигідному світлі. Редактору “Таймс” були передані для публікації документи, які повинні були підтвердити версію про намір Франції захопити Бельгію. В умовах, коли франко-прусська війна стала неминучою, ця публікація була покликана ще більше схилити англійську громадську думку на користь Пруссії.
Як і інші якісні англійські газети, “Таймс” пишалася своїми кореспондентами. Так, вважається, що окрім Рассела серед військових кореспондентів не було рівних Генрі де Бловіцу (1825 – 1903).
Однак привілеї, набуті газетою у період розквіту її впливу та сили, обернулися для неї уразливим боком, коли наприкінці ХІХ сторіччя газета почала втрачати свої позиції з огляду виходу на авансцену англійської політики нових угруповань, які шукали опору в масовій пресі. У спробах підтвердити свою репутацію інструменту великої політики “Таймс” пов’язує свою долю з ризикованими авантюрами.
Одна з них була продовженням плану Сесіля Родса, спрямованого на захоплення усієї Південної Африки. Головним об’єктом його устремлінь став Трансвааль, колонізований бурами, – вихідцями з Голландії, які асимілювалися з місцевими племенами та розмовляли особливим діалектом – африкаанс. Агенти Родса обрали як свою опору вихідців з Англії – “уїтлендерів”. Для прикриття англійського вторгнення у Трансвааль потрібна була бездоганна версія, щоб заглушити протести європейських країн. У редакції газети фабрикується лист немов від “уїтлендерів” із скаргою на свавілля бурів. Тема “жорстокості бурів” була негайно роздута “Таймс”, з тим щоб відволікти увагу європейської громадської думки від військового нападу агентів Родса на бурську республіку. У зв’язку з провалом цієї диверсійної акції, що передувала англо-бурській війні 1899 – 1902 рр., публікації “Таймс” опинилися під вогнем викривальної критики. До речі, в англо-бурській війні потрапив у полон спеціальний військовий кореспондент газети “Таймс” – майбутній довголітній британський прем’єр Вінстон Черчілль.
^ 2.7. Соціальна диференціація британських видань
Диференціація преси Англії була пов’язана не лише з її поділом на якісну та масову. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. були пов’язані також із соціальною диференціацією видань. Ряд англійських видань був пов’язаний з комуністичним рухом (Спілка комуністів створена в Лондоні 1847 р.). З ім’ям міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу), заснованого в 1864 р., були пов’язані “Біхайв” – “Вулик” (1861-1876) – впливова газета лондонських тред-юніонів, “Захисник робітника” (1865-1867) – центральний орган Інтернаціоналу, а також ряд інших видань.
“^ Біхайв” виникла у ході страйкового руху і видавалася “в інтересах робітничого класу”. У 1876 р. її перейменували на “Індастріел Рев’ю” (“Промисловий огляд”). Ця газета поєднувала в собі елементи профспілкового та популярного видання. Тут можна було зустріти поліцейські розслідування, повідомлення про вбивства та пограбування. Повною мірою відобразити ідеї І Інтернаціоналу “Біхайв” не змогла через суперечки між її видавцем і Генеральною Радою Міжнародного товариства робітників. У 1870 р. Генеральна Рада опублікувала свої звіти в “Істерн Пост” (“Східна пошта”) – лондонському радикальному щотижневику. Від імені Інтернаціоналу виступав “Воркмен’с Френд” (“Друг трудівника”).
В останній третині ХІХ ст. в Англії знову спостерігається інтерес до соціалістичних ідей, який знизився після розпуску І Інтернаціоналу (1876).
У 1883 р. у країні виникає Демократична федерація (з 1884 р. – Соціал-демократична федерація). Органом Соціал-демократичної федерації був щотижневик “Джастіс” – “Справедливість” (1884 – 1925), який брав участь в організації демонстрацій і мітингів робітників. Одним з керівників цього видання став Вільям Морріс – художник, поет, пропагандист прикладного мистецтва. Після розколу Соціал-демократичної федерації з неї виділилася Соціалістична ліга зі своїм друкованим органом “Коммонуїл” – “Загальне благо” (1884-1895). Він виходив спочатку щотижня і проголосив своєю метою пропаганду соціалізму. Як і “Джастіс”, цей журнал носив просвітницький характер. У соціалістичному журналі “Тудей” – “Сьогодні” (1883) у 80-ті рр. ХІХ ст. друкувалися твори Дж. Б. Шоу.
У 1893 р. була організована Незалежна робітнича партія. За духом їй був близький щотижневик “Кларіон” – “Сурма” (1891), який заявив про себе як про ілюстроване видання, що збиралося висвітлювати питання літератури, політики, філософії, театру. “Кларіон” обіцяв наслідувати ідеї гуманізму, висловлювати точку зору не партій і сект, а справедливості, розуму та милосердя. Дотримуючись цих установок, видання не перетворилося на офіційний орган соціалістів або лейбористів; і ті, й інші схильні були дорікати йому “безвідповідальною легковажністю”.
Виникають основні партії Великобританії – Консервативна (1867), пізніше – Ліберальна (1877), Лейбористська (1900). Організаційно зміцнюється проспілковий рух.
Висновки розділу 2
Здобувши на рубежі XVІІІ – ХІХ ст. світову першість у промисловому розвитку, Англія до середини ХІХ ст. стала країною “зразкового капіталізму”. У 50 – 60-ті рр. посилилася її колоніальна політика. Англійці воювали в Китаї, Ірані, Індії, Південній Африці, у Новій Зеландії, на Ямайці, в Ефіопії, посилилося колоніальне ярмо в Ірландії, що викликало нове піднесення боротьби ірландського народу за незалежність. Незважаючи на те, що чартистський рух вичерпав свої внутрішні резерви, англійські робітники знову виступили за загальне виборче право у 1865 – 1867 рр., заручившися підтримкою тред-юніонів – профспілок, що набирали силу.
У 70-ті рр. ХІХ ст. починає розгортатися процес “поступової втрати англійської світової промислової монополії. Втрачаючи становище майстерні світу, Англія, проте, зберігала колоніальну та морську гегемонію, панівну роль у світовій посередницькій торгівлі, страховій та банківській справі, які, як і колись, приносили англійській буржуазії величезні, усе зростаючі прибутки” [12; с. 51].
На рубежі XVІІІ – ХІХ ст. у гірший бік змінився ідейний клімат у країні. Прославлення “Великої Британії”, її експансіонізму, пропаганда гасла “порятунок – в імперії” становили суть доктрини офіційної імперської ідеології. Правління королеви Вікторії стало часом нових колоніальних захоплень, загострення ірландського питання. Остання третина сторіччя не була ознаменована масовим народним рухом, подібним до чартистського, але в цей період зросла активність профспілок, отримав розвиток новий тред-юніонізм, почали створюватися робітничі клуби, виникли соціал-демократичні організації. Виникли політичні партії – Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Незалежна робітнича.
Революції, соціальні рухи, визвольні війни продемонстрували сильні й слабкі сторони народних мас, що заявили про себе як про потужну силу, яку не можна ігнорувати. Одні бачили в масах (або в певній їхній частині) основний двигун історичного прогресу, об’єднуючий та емансипуючий чинник, інші – темну й руйнівну стихію, треті намагалися знизити напругу громадських пристрастей, інкорпорувати маси в існуючу соціальну систему, внести в неї той порядок, що склався на промисловому підприємстві, серцевиною якого служить машина.
Відбулися серйозні зміни в філософській думці Західної Європи. Розум, логос, що вважався основою європейського менталітету, втратив свій універсалізм, його перестали розглядати як панацею від усіх бід. У позитивізмі та прагматизмі запанувала ідея корисності. Ірраціоналізм та інтуїтивізм поставили під сумнів цінність свідомості, А Ф. Ніцше проголосив міф невід’ємною частиною (якщо не домінантою) людського існування.
На зміну “золотому” сторіччю європейської культури йшло “срібне”. І хоча реалізм не вичерпав ще своїх великих ресурсів, усе відчутніше заявляло про себе декадентство.
Помітним явищем у журналістиці кінця ХІХ ст. можна вважати традиції “малих журналів”, що вийшли з пізньовікторіанського естетизму “Йєллоу Бук” (“Жовта книга”) чи “Савой” з ілюстраціями Обрі Бердслі.
Наприкінці ХІХ ст. почалося формування того явища, яке в ХХ ст. отримає назву “масова культура”.
Причетна до її формування масова преса, доступна широкому колу читачів, широким верствам населення, зароджується в Англії в останні десятиліття ХІХ ст. Бурхливий розвиток товарно-грошових відносин разом з науково-технічним прогресом, що мало місце в ХІХ ст., зумовили появу нових соціальних функцій преси, а саме: розгортання пропаганди нових соціально-економічних відносин – капіталістичного способу виробництва. Для цього потрібні були дешеві, доступні народним масам друковані органи. Справедливо з цього приводу зауважує М. І. Кранс, що виникла необхідність у новій соціальній функції преси – веденні пропаганди та агітації серед пролетарських і дрібнобізнесових прошарків. А для цього потрібний принципово інший тип газети, дешевої і доступної “нижчим” класам суспільства.
Після скасування “податків на знання” в англійській журналістиці почалося формування такої системи періодичних засобів інформації, яка майже в незмінному вигляді зберіглася до кінця ХХ ст., до появи та розвитку нових електронних засобів спілкування.
Прийняття закону про загальну початкову освіту для дітей, збільшення субсидій на освіту взагалі об’єктивно сприяло виникненню нової – і, головне, широкої – соціальної аудиторії періодики. Саме для неї й призначався ряд масових газет, котрі вирізнялися низькою роздрібною ціною, великим накладом і величезним обсягом реклами: “Ньюс оф зе уорлд” (1843), “Дейлі мейл” (1896), “Дейлі експрес” (1900).
Таким чином, відбулася диференціація преси на якісну та масову, збагатилася типологія видань.
Фактично виникла “нова” журналістика, що мала як достоїнства, так і недоліки. Тепер газети і журнали писали не лише про міжнародну й внутрішню політику, фінанси та спорт. Збільшення вільного часу після скорочення робочого дня, організація різноманітного дозвілля спричинили розширення кола тем і проблем, про які почали розповідати журналісти англійських редакцій. Негативний бік “нової” журналістики викликав потік сенсацій, висмоктаних з пальця, часом просто вигаданих, відбувалося порушення прав людини (зокрема, на особисте життя), за які боролися ті ж журналісти протягом минулих століть.
У нових умовах якісні видання (“Таймс”, “Файненшл Таймс”, “Дейлі Телеграф”, “Манчестер Гардіан”) у своїй змістовній моделі не змогли уникнути негативних проблемно-тематичних ліній, що стали популярними на шпальтах масової преси, але постаралися звести до мінімуму сенсаційний потік, зробивши ставку на рекламодавців. Інакше ці видання просто не вистояли б у конкурентній боротьбі з мільйонними накладами масових газет.
Хоча, звичайно, і якісна періодика практикувала в своїй практиці маніпулювання громадською думкою. Так, провідна якісна газета “Таймс” саме в подачі інформації про зовнішню політику виявила свою ідеологічну “ангажованість”. Незважаючи на те, що Наполеон ІІІ був союзником Англії, “Таймс” відгукувалася про нього стримано. Газета зайняла проурядову позицію під час висвітлення ірландського питання, подій на Балканах; вона була найактивнішим учасником “газетної війни”, що розгорнулась у зв’язку з конфліктом Англії та Німеччини у Східній Африці. Не кращою сторінкою історії “Таймс” стала її позиція в англо-бурській війні: вона замовчувала факт наявності концтаборів у Південній Африці, а для прикриття вторгнення англійців у Трансвааль опублікувала фальшивку, викриття якої викликало широкий громадський резонанс.
Прикметною рисою ХІХ ст. стала поява інформаційних агентств, які спеціалізувалися на швидкій (порівняно із зарубіжними власкорами видань) передачі новин. Британське агентство Джуліуса Пола Рейтера склало гідну конкуренцію французьким, німецьким, американським та іншим колегам-конкурентам, перетворившися в ХХ ст. на світове агентство новин. Віддавши поширення власної інформації всередині Англії агентству “Прес Асошіейшн”, “Рейтер” зосередив свою увагу на міжнародній інформації, розширивши кореспондентську мережу не лише на Європу, а й на Америку, Азію, Африку, Австралію, Нову Зеландію та Океанію. З метою цивілізованого поділу світового інформаційного ринку “Рейтер” тісно співробітничав із французьким інформаційним агентством “Авас” і німецьким “Вольф”.
У ХІХ ст. виникають перші медіа-імперії, відбуваються процеси монополізації та концентрації преси. Найбільш відомі англійські медіа-магнати того часу – брати А. і Г. Хармсворти, А. Пірсон.
Наприкінці ХІХ ст. розпочалася соціальна диференціація видань, пов’язана популярністю у суспільстві комуністичних і соціалістичних ідей. Саме в Англії створюється Спілка комуністів (попередник Комуністичної партії), І Інтернаціонал, Демократична та Соціал-демократична федерації, Соціалістична ліга.
Таким чином, напередодні ХХ ст. англійський газетно-журнальний ринок являв собою складну та суперечливу єдність.