О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії
| Вид материала | Конспект |
Содержание3.5. Медіа-магнат Руперт Мердок 3.6. Газета “Таймс” у другій половині ХХ ст. 3.7. Медіа-магнат Роберт Максвелл 3.8. Інформаційне агентство “Рейтер” у другій половині ХХ ст. |
- Мета викладання дисципліни полягає у наданні студентам знань, які забезпечать науковий,, 94.47kb.
- Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
- Історія зарубіжної журналістики (від античності до іі пол. Хvііі ст.), 4492.09kb.
- Кость історія української журналістики, 4057.1kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики, 275.85kb.
- Реферат з журналістики, 106.87kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Інститут журналістики І масової комунікації Класичного приватного університету (м., 76.83kb.
- Актуальні) проблеми музичної журналістики (в Україні), 110.07kb.
У першій половині 80-х рр. йшов подальший перерозподіл сил на ринку британських ЗМІ. Імперія Фліт-стріт втратила конгломерат “Трафальгар Хаус”. Нащадки та спадкоємці Бівербрука, Томсона, Кемроуза виявилися не так добре пристосованими до жорсткої конкурентної боротьби, як їхні попередники. На перше місце у сфері мас-медіа Великобританії висунулися Руперт Мердок і Роберт Максвелл.
Для англійської преси 80-х рр. було характерно посилення концентрації у сфері преси. Групи Р. Мердока, який став американським громадянином (“Ньюс Інтернешнл”), Р. Максвелла (“Міррор Груп Ньюспейперз”), лорда Стівенса (“Юнайтед Ньюспейперз”) контролювали 70% щоденної та недільної преси. Залишалися сильними позиції груп Ротерміра і Томсона.
Англійська преса 80-х рр. постійно відчувала вплив транснаціональних корпорацій, за активної участі яких відбувається злиття капіталу в газетному світі західних держав. Так, британські володіння Р. Мердока становлять лише 25% тиражу усіх газет його концерну. Англійська видавнича група “Пірсон – Лонгмен” у другій половині 80-х рр. придбала французьку газету “Еко” (“Відлуння”) і зміцнила зв’язки з голландською видавничою компанією “Ельзевір”. Англійський капітал підтримував пресу африканських країн (наприклад, одну з найбільших газет Кенії “Стандард”), зокрема через англо-південноафриканський концерн “Лонро”. Південноафриканські фінансисти, в свою чергу, встановили контроль над одним з англійських об’єднань. Найбільші інформаційні корпорації Великобританії почали відкривати для себе ринок у країнах Східної Європи: Р. Мердок у Румунії, Р. Максвелл залишив по собі пам’ять у Болгарії. Ці представники західного газетного світу знайшли сфери застосування капіталу і в пресі Угорщини.
Що стосується преси самої Англії, то тут всебічно зміцнилися позиції приватного капіталу, в тому числі іноземного: 70% англійської преси опинилося поза контролем громадян країни. Наслідком надмонополізації англійської преси стала її змістовна уніфікація, що викликало стурбованість громадськості. Тому природним було прагнення журналістів до створення газет, які не належали магнатам преси, приміром “Санді Кореспондент” – “Недільний кореспондент” (1989) та “Індепендент” – “Незалежна” (1986), що мала тираж 335 тис. прим.
Принципово новим явищем для преси Великобританії стало розширення співробітництва з пресою Радянського Союзу. На рубежі 80-90-х рр. у туманному Альбіоні почав виходити англійський варіант газети “Московские новости”, англійською мовою видавалися щомісячник “Правда” і газета “Аргументы и факты” (тираж 10 тис. прим.). Останнє видання включало в себе довідник з торгівлі, призначений для бізнесменів, які мали ділові контакти з СРСР. Видавництво “Пергамон прес” вирішило публікувати щорічник “Перестройка в СССР” 6 європейськими мовами. Р. Максвелл почав видавати журнал “Наше наследие” (співвидавець – Радянський фонд культури) для радянських читачів.
У середині 80-х рр. у Великобританії розгорнулися процеси технічного переоснащення преси, що потягло за собою масові звільнення та вибух соціального незадоволення у країні. На підприємствах Р. Мердока на 17% було скорочено персонал редакцій і друкарень. Розпочалася відома війна цього медіа-магната з профспілками. Одним з найбільших в історії Великобританії став страйк друкарів 1985-1986 рр., звільнених Р. Мердоком у зв’язку із створенням нового, сучасно оснащеного поліграфічного комбінату в Уоппінгу (Східний Лондон).
Конфлікти неодноразово виникали і на підприємствах Максвелла, і в редакціях його видань: звільнені ним журналісти вимагали виключити Максвелла з Лейбористської партії.
Прогноз, складений у середині 70-х рр., справдився: були зроблені кроки до повного технічного переозброєння преси, але вони водночас супроводжувалися масовими звільненнями. Подолання кризових явищ в англійській пресі дорого обійшлося усім причетним до випуску періодики.
Технологічна революція в галузі ЗМІ, пов’язана із скасуванням друкарського набору та впровадженням супутникового телебачення, а також зростання реклами, що спостерігалося в англійських мас-медіа, сприяла підвищенню рентабельності ряду газет. До того ж знизився розмір капіталу, необхідний для випуску нових видань. У 80-ті рр. у країні залізничні перевезення друкованої продукції були замінені автомобільними. Усе це стало стимулом для розширення якісної своєрідності преси країни.
Наприкінці ХХ ст. Великобританія мала широко розгалужену мережу періодичної преси. Національні видання загального типу (приміром, газети “Таймс” і “Санді таймс”) і спеціалізовані (наприклад, щоденна газета “Спортінг лайф”, що виходить з 1859 р.) поширюються по всій країні. До провінційних (або місцевих) відносяться близько 20 ранкових і всі вечірні газети, а також журнали, які висвітлюють життя своїх регіонів.
Продовжує зберігатися традиційний для країни поділ преси на якісну та масову. І та, й інша зберігали свою спрямованість: перша зверталася до освіченого читача, часто пов’язаного із системою управління, була інформативна та аналітична; друга, орієнтуючись на широку аудиторію, швидше культивувала невибагливі смаки та запити, чим намагалася змінити або “вдосконалити” природу людини. Обидва різновиди британської преси знайшли і свого рекламодавця. На шпальтах якісної преси друкувалася дорогокоштовна реклама важкої промисловості, будівельної індустрії, нерухомості; масова рекламувала, як правило, товари масового вжитку.
Оскільки рекламодавці готові платити за надану для реклами газетну площу великі суми, наклади якісних газет порівняно невеликі. Якісна преса висвітлює серйозні проблеми внутрішнього і міжнародного життя, вона змістовна та інформативна. До національних щоденних якісних газет відносяться “Дейлі телеграф” (1,3 млн. прим.), “Гардіан” (421,6 тис. прим.), “Таймс” (305,7 тис. прим.), “Файненшнл таймс” (204 тис. прим.).
Масова (в Англії її ще називають популярною) преса орієнтується на широке коло читачів, рекламує, як правило, товари масового вжитку, публікує набагато менше аналітичних та інформаційних матеріалів, аніж якісні видання. У середині 80-х рр. найбільш високотиражними масовими газетами були “Ньюс оф зе Уорлд” (4,78 млн. прим.), “Сан” (4,05 млн. прим.), “Міррор” (3,26 млн. прим.), “Дейлі Експрес” (1,98 млн. прим.), “Дейлі Мейл” (1,86 млн. прим.).
Відзначалася розмаїттям англійська журнальна періодика. Її представляли політико-економічні та наукові видання – приміром, “Економіст” (232,1 тис. прим.). Висвітлював проблеми політики, літератури та мистецтва щотижневий журнал лейбористського забарвлення “Нью Стейтсмен” (40 тис. прим.), заснований за участі Дж. Б. Шоу. Його конкурент – журнал “Спектейтор” (18,4 тис. прим.) орієнтувався на консерваторів. Серед видань з питань науки й техніки серйозне місце посідав щотижневий журнал “Нью Сайнтист” – “Новий вчений” (77,2 тис. прим.).
Англійська військова періодика була представлена рядом журналів: “Діфенс” – “Оборона” (11,3 тис. прим.), “Армд Форсиз” (“Збройні сили”), “Армі Куотерлі енд Діфенс Джорнел” – “Армійський щоквартальний журнал з питань оборони” (20 тис. прим.).
Ілюстрованими щотижневиками для жінок є “Вумен” (1,3 млн. прим.), “Вумен’с Оун” – “Журнал для жінок” (1,38 млн. прим.), “Мі” – “Я” (1,25 млн. прим.).
Великою популярністю користувалися у Великобританії видання, що висвітлювали діяльність телебачення та радіо, – “Радіо Таймс” (3,36 млн. прим.) і “Ліснер” (29,2 тис. прим.). До розпаду СРСР Товариством британо-радянської дружби видавався журнал “Бритіш-Сов’єт Френдшип” (3 тис. прим.). Поширювався в СРСР також щоквартальний журнал російською мовою “Англия” (після 1991 р. регулярно виходить як “журнал у журналі” у виданні “Эхо планеты”).
Широко відомі журнали “Вест Африка” – “Західна Африка” (31 тис. прим.), “Нью Африкен” – “Новий африканець” (42 тис. прим.), “Африка” (92,5 тис. прим.), які висвітлювали політико-економічні та соціальні проблеми Африканського континенту.
Історично склалася стала партійна орієнтація (яка, щоправда, не завжди відверто визнається) преси Великобританії. Консерваторів підтримують “Таймс” і “Санді таймс”, “Дейлі телеграф” і “Санді телеграф”, “Ньюс оф уорлд”, “Сан”, “Дейлі експрес”, “Дейлі мейл” та ін.; традиційно пов’язані з лейбористами “Міррор”, щотижневий політичний журнал “Триб’юн” (1937), щомісячник “Нью соушіаліст”.
Преса лейбористів наприкінці 80-х рр. зазнала значних труднощів: закрився офіційний партійний щотижневик “Лейбор віклі”, скоротився випуск журналу “Лейбор парті ньюс”. Інтереси лібералів відбиває найстаріша впливова недільна газета “Обсервер” (1791), наклад якої становить 793 тис. прим. Почав знижуватися тираж “Морнінг Стар”, яку видавала група виключених з Компартії Великобританії діячів, котрі утворили в подальшому Комуністичну партію Британії. А Компартія Великобританії з вересня 1986 р. почала видавати щотижневик “7 Дейз” (“7 днів”), залишившись без щоденної газети. Фактично це таблоїд (тобто газета формату А3), який друкується на 12 шпальтах і виступає за широкі демократичні перетворення у Великобританії, конституційні реформи, політичний плюралізм.
Широке розповсюдження у Великобританії одержали альтернативні видання, що публікуються на кооперативній основі на кошти профспілок або демократично налаштованих осіб. У другій половині 80-х рр. у країні нараховувалося близько 80 таких малоформатних газет, які нагадували бюлетень і виходили нерегулярно невеликими тиражами.
У 1987 р. у Лондоні та Манчестері виникла щотижнева недільна газета “Ньюс он санді” (“Новини в неділю”) – популярне демократичне видання, призначене для людей праці і безробітних накладом 700 тис. прим.
Наприкінці 80-х рр. помітно пожвавішала провінційна преса, яка прагнула розширити свою аудиторію. З’явилися також видання, розраховані на “кольорових” британців та на вихідців з Азії. Британські видавці планували створити спеціальну “газету, що говорить” для сліпих.
Початок 90-х рр. був ознаменований для журналістики Великобританії посиленням тенденцій глобалізації ЗМІ. Глобального характеру придбала “Файненшл Таймс”, що виходила двома виданнями: одне призначалося для мешканців Британських островів, друге носить інтернаціональний характер і поширюється в 160 країнах, його читають у фінансових столицях світу. Газета отримує різнобічну інформацію не лише з Європи, але й з Азії, Африки, Південної та Північної Америки. Було прийнято рішення про спільне видання “Файненшл Таймс” і російських “Известий”. Газета співробітничає з американською телерадіокорпорацією Ен-Бі-Сі, передає ділові бюлетені та фінансові новини на радіостанції – як британські, так і зарубіжні. Цілодобово і щорічно “міська лінія “Файненшл Таймс” передає важливу комерційну інформацію” [48; с. 25-27].
Але в цілому на початку 90-х рр. у країні склалася ситуація, несприятлива для преси. Через звуження ринку реклами почали знижуватися тиражі багатьох газет і відповідно прибутки від цих видань. Дещо впали прибутки “Ньюс оф зе Уорлд”, “Сан”. Певних втрат зазнали недільні газети (закрилася “Санді Кореспондент” і ряд інших недільних газет). Приносила збитки “Тудей” Р. Мердока. У цей період лише якісні газети зберегли свої наклади.
У 1991 р. Англія зіткнулася з феноменом, який навряд чи можна назвати типовим для її журналістики: дещо знизився попит на масову пресу і підвищився інтерес до якісних видань. Це пояснювалося зростаючою потребою аудиторії в серйозній інформації, а також посиленою вульгаризацією популярних газет. Деяке зниження інтересу до масової преси було викликано й тим, що молодіжна аудиторія переорієнтувалася не лише на телебачення. В її розпорядженні опинився широкий вибір відеопродукції, комп’ютерні ігри, нарешті Інтернет, із чим традиційним ЗМІ конкурувати досить складно.
Не змогли вирішити свої проблеми й партійні видання. Ускладнилося становище марксистської “Морнінг Стар”, оскільки її перестав купувати “Союздрук”. Труднощі в організації власної нової газети продовжувала зазнавати група Демократичні ліві (до 1991 р. – Комуністична партія Великобританії). У 1990 р. КПВ поширювала таблоїд “Чейнджиз” (“Зміни”) лише серед членів партії.
У 1992 р. процес зниження тиражів зачепив і якісні видання. Дещо зріс наклад недільних газет, які мали власну аудиторію. Водночас погіршилося становище серйозних щотижневиків, перестав виходити журнал “Енкаунтер” (“Зіткнення”). У 1992 р. зник журнал “Ліснер”, тоді ж був закритий найвідоміший гумористичний журнал “Панч”.
У наступні роки ринок англійської преси продовжувало лихоманити. Зростання цін на папір привело до того, що газети все більше і більше стали втрачати своїх читачів. Ряд видань вирішив використовувати спільну поліграфічну базу, щоб витримати натиск конкурентів.
У 1993 р. Р. Мердок розгорнув “війну цін”. Демпінгове зниження цін на “свої” видання привело до злету їхніх тиражів: наклад “Таймс” досяг небачено високої позначки – 600 тис. прим. “Війни цін” не витримала “Індепендент”, яка претендувала на незалежність: вона перейшла під контроль корсорціума на чолі із “Міррор Груп Ньюспейперз” (за участі іспанського капіталу). Знизився тираж “Дейлі Телеграф”; був момент, коли здавалося, що руйнується ринок серйозних газет. Громадська думка була стурбована і діяльністю масової преси, яка з початку 90-х рр. виявила наполегливість у гонитві за сенсаціями та в “підгляданні у замкову щілину”. Скандальний тон, “наклеювання ярликів” були властиві багатьом таблоїдам.
У 90-ті рр. було здійснено спроби призупинити надмірне вторгнення ЗМІ в приватне життя, однак вони не увінчалися успіхом. Так, 1997 р. “Дейлі Мейл” оголосила вбивцями кількох чоловік, виправданих судом. У 1996 р. перейшов на щотижневий випуск журнал “Демпстерз” (“Слизькі сходинки”), чия спеціалізація – поширення пліток і чуток. Крім того, щоквартально почало з’являтися його видання в дуже дорогому поліграфічному виконанні.
Межа 1980 – 1990-х рр. став кінцем ери Фліт-стріт. Це пояснюється тим, що багато видавничих комплексів переїхали в нові, сучасно оснащені приміщення. Преса відчула можливість нового припливу капіталів і появи нових власників газетно-журнального ринку. Після того, як найбільші англійські газети переїхали з Фліт-стріт, з’явилися не лише нові риси у змістовній і графічній концепціях британських національних газет, але і в самій суті редакційної діяльності: скорочується елемент живого спілкування між журналістами, під час збирання інформації велику роль починають відігравати телефон і комп’ютер, підвищується статус співробітників, які “набивають у пакети” готову інформацію, а репортери неохоче залишають приміщення офісу [88; с. 58-62].
Мохаммед аль-Файєд, єгипетський бізнесмен, власник великих магазинів, у 1996 р. заснував нову компанію “Ліберті Паблішінг Лтд.”. Він вів переговори з Р. Мердоком про поновлення випуску таблоїда “Тудей” (який колись претендував на роль першої національної безкоштовної газети) і з “Рейтер” в цілях придбання однієї з його служб – “Лондон Ньюс Радіо”, але не зміг добитися успіху. Проте нова компанія купила “Панч” і здійснила рішучі кроки з його поновлення. Аль-Файєд намагався заволодіти газетою “Обсервер”. Отримавши відмову, він збільшив ціну з 17,5 млн. фунтів стерлінгів до 20 млн.
Нині Великобританія продовжує займати одне з провідних місць у світі з насиченості пресою. Національні або місцеві газети читають троє з чотирьох англійців. У країні видається 160 щоденних газет, 1300 щотижневиків. У 1996 р. найчитабельнішою щоденною газетою продовжувала залишатися “Сан” (4 млн. 73 тис. 601 прим.), збільшився тираж “Дейлі Мейл” (2 млн. 39 тис. 713 прим.). Підвищили обсяг поширення “Мейл он Санді” – “Пошта в неділю” (2 млн. 138 тис. 465 прим.), “Санді Таймс” (1 млн. 138 тис. 337 прим.); поза конкуренцією – недільна газета “Ньюс оф зе Уорлд” (4 млн. 656 тис. 718 прим.). Стали продавати більше своїх екземплярів “Таймс” (688 тис. 205) і “Файненшл Таймс” (308 тис. 556 прим.). Менш вдалою виявилася ситуація для “Індепендент”, “Дейлі Телеграф” і “Санді Експрес”: їхні тиражі знизились.
У 1997 р. виявився перерозподіл сил у плані політичної орієнтації національних газет. Лише “Дейлі Телеграф”, “Санді Телеграф”, “Дейлі Експрес” і “Санді Експрес” мають у більшості своїй читачів, які орієнтуються на консерваторів. 75% аудиторії інших 9 національних видань, серед яких “Гардіан”, “Обсервер”, “Індепендент”, “Міррор”, “Санді Міррор”, схиляються до підтримки лейбористів.
Зберігся розподіл праці між агентствами “Прес Асошіейшн” (воно продовжує поширювати внутрішню інформацію) і “Рейтер” – світовим інформаційним агентством.
Таким чином, наведені дані свідчать про розширення “інформаційного поля” Великобританії. Країна, як і весь світ, входить в еру “екранної” цивілізації, коли свідомість людини формуватиме не звична “жорстка” сторінка книги, а “м’який” дисплей комп’ютера. “Коливання” газетно-журнального ринку Великобританії підтверджують, що преса, незважаючи на чотирьохвікову історію свого розвитку, знову зіткнулася з проблемою пошуку “свого обличчя”. Яким воно буде, покаже ХХІ сторіччя.
Що стосується підготовки журналістських кадрів, то в 1952 р. у Великобританії була створена Національна рада з підготовки журналістів, яка займається розробкою програм із журналістської освіти. Останні в 1961 р. стали обов’язковими для журналістів-початківців. Навчання журналістів проводиться в тісному поєднанні теорії і практики. Існують курси і для практиків, котрі бажають підвищити свій професійний рівень.
Курси підготовки журналістів організовують і найбільші газетні корпорації країни, приміром, “Інтернешнл паблішінг корпорейшн” і “Томсон організейшн”.
Із 1962 р. діє Міжнародна програма навчання журналістів, створена за задумом Р. Томсона. З моменту свого створення фонд Томсона надав допомогу працівникам пресових видань і телевізійних станцій більше 90 країн світу.
Підготовка працівників ЗМІ у Великобританії триває в Центрі дослідження масових комунікацій (Лейчестерський університет), в Європейському інституті засобів інформації (Манчестерський університет), у Національній школі кіно і телебачення (Біконсфілд), у Міжнародному інституті радіомовлення (Лондон) та інших навчальних закладах і організаціях.
^ 3.5. Медіа-магнат Руперт Мердок
Боротьба за газету “Ньюс оф зе Уорлд” показала, що на газетно-журнальний ринок Туманного Альбіону вийшли представники нового покоління власників британської преси, яке повною мірою заявило про себе в останній чверті ХХ ст. і наче “персоніфікувало” багато тенденцій розвитку журналістики як у самій Англії, так і за її межами. Це американський медіамагнат австралійського походження Руперт Мердок і натуралізований англієць Роберт Максвелл (у минулому словацький єврей Людвіг Хох, котрий, до речі, народився у закарпатському селі Солотвино), який після служби в британській армії під час Другої світової війни подав документи щодо британського громадянства, і одержав позитивну відповідь. У 1968 р. Мердок отримав значну частину акцій “Ньюс оф зе Уорлд”, а через деякий час став представником компанії, змінивши на цій посаді сера Вільяма Карра. У 1969 р. Мердок купив у концерна “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” збиткову газету “Сан” (“Сонце”), що замінила в 1964 р. лейбористську “Дейлі Геральд”.
До початку 80-х рр. Руперт Мердок уже вважався одним з відомих міжнародних “лордів преси”. Його батько – друг лорда Норткліффа – був видавцем газет “масового інтересу” в Австралії. Сам Р. Мердок успішно займався газетним бізнесом в Австралії, де придбав навички конкурентної боротьби, які знадобилися йому у ході завоювання ринку преси за межами його рідної країни. Імперія Мердока спочатку формувалася як транснаціональна. Кінець 60-х рр. був ознаменований придбанням Мердоком двох масових англійських газет – “Ньюс оф зе Уорлд” і “Сан”, які він вихопив з-під носа у Р. Максвелла. У 70-ті рр. цей магнат преси активізувався у США, де став власником однієї з найстаріших газет країни – “Нью-Йорк Пост” (“Пошта Нью-Йорка”), заснованої в 1801 р. До цього часу він уже купив дві газети в Техасі, заснував щоденну “Стар”, заволодів газетою “Віллідж Войс” (“Голос Вілліджа”), а також журналами “Нью-Йорк” і “Нью Вест” (“Новий Захід”). Це стало сенсацією і за межами Америки.
Нова поява Мердока на Фліт-стріт була пов’язана з купівлею газет “Таймс” і ”Санді Таймс”. Його імперія уже включала в себе понад 80 газет, журнали, радіо- і телестанції, кіностудії, фірми грамплатівок, нафтопромисли, гірничорудні кар’єри, тваринницькі ферми. Незважаючи на те, що спільний разовий тираж газет, придбаних Р.Мердоком, виходив за рамки, встановлені антимонопольним законодавством, угоду було затверджено.
В останній чверті ХХ ст. Р. Мердок обганяє своїх суперників на інформаційному ринку країни: він контролює понад 1/3 накладу щоденних і недільних національних видань країни.
^ 3.6. Газета “Таймс” у другій половині ХХ ст.
На початку 60-х рр. у поле зору Р. Томсона потрапила газета “Таймс”, яка в цей час зазнавала труднощів: тираж у 250 тис. прим. не дозволяв їй відчувати себе достатньо стабільно. Фінансове становище англійського магната преси канадського походження на той час було міцним, і його капітали служили серйозною гарантією можливого процвітання газети, яка вважалася “англійською національною інституцією”. У 1966 р. “Таймс” після тривалих дебатів (чи можна передавати національну гордість у власність неанглійця за походженням) перейшла до рук Томсона. Наприкінці 60-х тираж цієї незалежної, але близької до консерваторів газети становив 401 тис. прим., обсяг – 18 – 20 сторінок. Для королеви та членів правлячого кабінету готувалося спеціальне видання на особливому папері.
Проте новому власнику не вдалося зробити з газети прибуткове підприємство. На початку 70-х рр. дефіцит “Таймс” наблизився до 2 млн. фунтів стерлінгів. У 1978 – 1979 рр. виданню загрожувало закриття: “Незважаючи на свій престиж, “Таймс” давно приносила власникам збитки. Складні відносини з профспілками у зв’язку із спробами впровадити сучасну техніку друку і відповідно викинути на вулицю “зайвий персонал” уже привели в 1978 – 1979 роках до того, що господарі припинили випуск “Таймс” на 348 днів” [68; с. 72].
Варіанти порятунку газети обговорювалися досить довго; йшлося про відновлення публікацій “Таймс” у провінційній друкарні, обладнаній новітньої технікою, і навіть про переведення виробництва “Таймс” до США, щоб доставляти її щодня у Великобританію і продавати по більш низькій ціні. Журналістами “Таймс” була внесена пропозиція створити консорціум, який зміг би купити газету. Кандидатура можливого покупця обговорювалася не лише в англійських ЗМІ, а й за кордоном. Королівська комісія з преси в середині 70-х рр. дійшла висновку, що виходу з кризи можна досягти шляхом впровадження нової техніки і скорочення робочої сили на третину.
На Фліт-стріт з’явився Мердок, аби купити не лише “Таймс”, але й недільну “Санді Таймс”. Він обійшов антимонопольне законодавство посиланням на акт 1973 р. “Про сумлінну торгівлю”, згідно з яким продаж видань допускається, якщо вони нерентабельні (а, як, відомо, “Таймс” зазнавала тоді серйозних фінансових труднощів). Після зміни власників видання у газеті відбулися переміщення в її редакційному апараті, змушений був піти зі своєї посади редактор Г. Еванс.
У середині 80-х рр. завершилося будівництво нового редакційного комплексу у Східному районі Лондона – Уоппінгу, куди Р. Мердок зібрався перенести випуск усього накладу своїх англійських газет. Комплекс було оснащено американським обладнанням. Використовуючи антипрофспілкове законодавство, згідно з яким підприємець має право приймати на роботу не членів профспілки, Мердок збирався перевести в Уоппінг лише тих, хто взяв би на себе зобов’язання не брати участь у страйках. У відповідь на ультиматум друкарі не вийшли на роботу. У свою чергу, Мердок звільнив 6 тис. учасників страйку, чим розпочав тривалий і напружений конфлікт, що завершився поразкою поліграфістів.
Унаслідок загальної уніфікації, яку Р. Мердок завжди нав’язує будь-якому власному ЗМІ в бік масовості, “Таймс” помітно знизила серйозний тон своїх матеріалів, їхню якість, змінила звичну для читачів верстку рекламних оголошень. Подібні досить-таки кардинальні зміни консервативна частина аудиторії газети не змогла сприйняти, і “Таймс” поступово втратила першість серед якісних видань. Лідерство захопила “Файненшнл Таймс”.
Ця обставина, втім, зовсім не означає, що газета остаточно опустилася до рівня масових видань. Наприкінці ХХ ст. намітилося деяке згладжування кордонів між якісною та масовою пресою. Сенсації, в тому числі й низькопробні, можна часто зустріти на шпальтах солідної періодики, а серйозні матеріали не відмовляється друкувати масова преса. Як і раніше, “Таймс” займає особливе, провідне місце в системі сучасної британської преси. Це зумовлено не лише тим, що вона є чи не найстарішою газетою Англії, не тільки тим, що вона володіє великим досвідом журналістського професіоналізму, величезним досвідом політичного маневрування. Секрет її “довговічності”, виняткової впливовості полягає в тому, що вона на всіх етапах історії британського суспільства, за всіх умов орієнтувалася на найбільш впливові, всевладні кола, непохитно виступала захисником їх інтересів і прагнень, навіть якщо їй доводилося вступати в конфлікт з окремими політичними угрупованнями, політичними лідерами чи навіть з урядом країни.
^ 3.7. Медіа-магнат Роберт Максвелл
Антимонопольне законодавство не було застосовано, коли велика книговидавнича компанія “Бритіш Принтінг енд Ком’юнікейшн” на чолі з Робертом Максвеллом у 1984 р. придбала газети “Дейлі Міррор” (з 24 квітня 1985 р. носить назву “Міррор” – “Дзеркало”), “Санді Міррор” і “Санді Піпл”. Конкуренція між масовими виданнями Масвелла та Мердока посилилась.
Роберт Максвелл був у 80-ті рр. однією з найбільш динамічних і найбільш суперечливих фігур англійської журналістики. Виключно багато енергії вклав Максвелл у своє видавництво “Пергамон Прес” (до речі, найкраще на Британських островах). Після невдалих спроб стати видавцем газет “Ньюс оф зе Уорлд” і “Сан” Максвелл починає в 1975 р. випускати газету “Скотіш Дейлі Ньюс” (“Шотландські щоденні новини”) з підзаголовком “Як чудово жити на світі”, яка дуже швидко закрилася. Максвелл спробував було боротися за “Таймс”, але його шанси на той момент виявилися невеликими. Таким чином, він програв Р. Мердоку боротьбу за три відомі газети.
На початку 80-х рр. непроста фінансова ситуація склалася в групі “Міррор”. За словами її головного управляючого, рішення продати “Міррор” було прийнято “передусім тому, що вона була неприбутковою. Ми знали, що саме не в порядку з нашою власністю, але вважали, що налагоджувати порядок було б непродуктивним” [66; с. 396]. Максвеллу вдалося перехопити ініціативу, і він став власником “Дейлі Міррор”, “Санді Міррор”, “Піпл”, “Дейлі Рекорд” і “Спортінг Лайф” (її читачем була королева Великобританії). На рубежі 1980 – 1990-х рр. “Дейлі Міррор” і “Дейлі Рекорд” видавалися накладом, що дорівнював чверті сукупного тиражу щоденної британської преси.
Як і Мердок, Максвелл не обмежувався лише сферою газетно-видавничої діяльності, до того ж інтереси його компаній виходили за межі Британських островів. Так, вважається, що Максвелл став компаньйоном Ф. Буїга, приватного власника ТФ-1, – першого національного каналу французького телебачення. “Географічні” інтереси Максвелла перетворилися на глобальну мережу, що охоплювала різні регіони Європи, Америки, Азії та Африки [86; с. 6].
Для мешканців об’єднаної Європи призначав Р. Максвелл свою нову недільну газету “Юропіен” (“Європеєць”), яка вийшла в травні 1990 р. і стала регіональним виданням. Якісна, багато ілюстрована (в її номерах використовувався кольоровий друк) газета вийшла накладом 300 тис. прим.
На початку 90-х рр. відбувся новий перерозподіл сил на ринку англійських ЗМІ. Після смерті Р. Максвелла (обставини його загибелі досі до кінця не з’ясовані) постало питання про долю його спадщини. Корпорація Максвелла була частково придбана консорціумом “Макміллан – Макгроухілл“ і М. Закерманом (власником відомого американського видання “Юнайтед Стейтс Ньюс енд Уорлд Ріпорт”), газету “Юропіен” придбали англійці брати Барклей. Що ж стосується “Міррор Груп Ньюспейперз”, то вирішення її проблем явно затяглося: громадськість побоювалася “сповзання праворуч” і самої групи, і газети “Міррор”, що могло б посилити змістовну та політичну уніфікацію англійської преси [89; с. 6] і [6; с. 47-56].
Виконавчим директором “Міррор Груп Ньюспейперз” став Девід Монтгомері. Він намагався зміцнити хитке становище “Міррор”. Газета у 1996 р. втратила 4,9% свого накладу, який знизився до позначки 2 млн. 533 тис. прим., у той час як її постійний конкурент “Сан” Р. Мердока знизила тираж лише на 1,1%, продовжуючи продавати 4 млн. 20 тис. прим. “Міррор” поліпшила дизайн першої полоси і навіть ризикнула винести на неї більш серйозні теми. Газета сподівається залишитися виданням, яке привертає увагу читачів багатством матеріалів про відпочинок і спорт.
^ 3.8. Інформаційне агентство “Рейтер” у другій половині ХХ ст.
У 80-ті рр. відбувалися зміни в структурі агентства “Рейтер”. Керівництво заявило, що першочерговим завданням агентства є досягнення найвищих стандартів в організації служби новин. У цей час агентство перетворилось на значно “більшу міжнародну службу”, ніж яке-небудь інше: журналістський штат “Рейтер” за кордоном становив 514 чол., “Асошіейтед Прес” – 346, “Франс Прес” – 310. До 1984 р. штат агентства нараховував 3865 співробітників. Із них 2085 в Європі, 817 у Північній Америці, 675 на Близькому Сході, в Азії, Австралії, 288 в Латинській Америці. Найбільший обіг коштів агентства був пов’язаний з європейським ринком. “Рейтер” створило одну з найбільш розгалужених комп’ютерних мереж у світі. Його бази даних знаходилися в Лондоні, Нью-Йорку, Гонконгу, Франкфурті, Женеві.
У 1984 р. “Рейтер” перестало бути приватним підприємством і стало акціонерним товариством. Його прибуток становив майже $100 млн. Співробітники “Рейтер” щодня готували 60 тис. слів інформації для 15 тис. служб паблік рілейшнз (підприємств, банків тощо) майже у 106 країнах світу. Економічна служба надавала відомості про курси валют, розцінки товарів. До кінця 80-х рр. у “Рейтер” істотно збільшилася частка, що належала Р. Мердоку.
Усі 90-ті рр. ХХ ст. “Рейтер” продовжує займати лідируючі позиції з поширення новин. Частиною агентства стала міжнародна компанія з поширення телевізійних новин “Вісньюс”, яка експортує телематеріали 174 компаніям у 100 країн.
У 90-х рр. “Рейтер” активно впроваджувалося у сферу електронних ЗМІ (це стосується радіоканалу “Ландн Ньюс” і супутникового ТБ). 70% новин “Рейтер” отримувало при поширенні світової інформації; 23% – комп’ютерних послуг, що пов’язано із фінансовими проблемами; 7% – робота у сфері загальнополітичної інформації.
Висновки розділу 3
Таким чином, англійська преса у першій половині ХХ ст. продовжувала займати провідне місце у системі ЗМІ Великобританії, та й в усьому світі: “Споживання газет на душу населення в Англії майже вдвічі вище, ніж у США, втричі вище, ніж у Франції. В усіх країнах Південно-Східної Азії щодня поширюється менше примірників газет, ніж щоденний тираж однієї газети в Лондоні. За даними ООН, у середньому на 1000 чоловік населення земної кулі в 1956 р. поширювалося щодня тільки 88 примірників газет. У той же час в Англії на 1000 чоловік припадало 611 примірників” [30; с. 5-6]. “Галактика Гутенберга” – той світ, що сформувався під впливом появи книгодрукування, – досягла апогею свого розвитку. У майбутньому їй належало співіснувати із засобами масової інформації, які більшою чи меншою мірою виявили свою могутність: радіомовлення і телебачення уже почали змінювати інформаційну картину планети. Інформаційне агентство “Рейтер” поступово ставало світовим і одним з найавторитетніших серед агентств новин.
У другій половині ХХ ст. преса Англії, як і преса багатьох інших країн світу, зіткнулася з гострими складними проблемами, які не обминули й такі авторитетні газети, як “Таймс”, “Дейлі Телеграф”, “Дейлі Міррор”, “Дейлі Експрес” та інші. По-перше, в цей період інформаційна індустрія Англії зазнала нового різкого стрибка концентрації капіталу.
Ні в одній країні світу не припадає на мешканця стільки газет, як в Англії, яка в цьому відношенні залишила далеко позаду навіть такі високорозвинені держави світу, як США і Франція. Газетно-журнальна промисловість Англії нині стала однією з провідних галузей національної економіки з високою концентрацією капіталу. За своїми активами газетно-журнальна індустрія Англії випередила навіть такі традиційні галузі національної економіки, як транспорт і суднобудування. Щодня в Англії видається й розповсюджується серед найширших верств населення до 30 млн. прим. газет.
Наприкінці 1970-х рр. 5 гігантських корпорацій контролювали (точніше: тримали в своїх руках!) 80% загальнонаціональних щоденних газет і близько 90% недільних газет і журналів. Ці ж 5 газетних корпорацій володіли великою частиною провінційних (місцевих) видань. Крім того, науково-технічний прогрес, зокрема розвиток електронно-обчислювальної техніки, стрімко увірвався в технологічні процеси газетної індустрії, яка стала перед неминучою необхідністю впровадження нових технологій в редакційно-видавничу справу: запровадження фотокомпозиційного набору із застосуванням комп’ютерної техніки. Але все це викликало численні скорочення висококваліфікованих поліграфістів. У цих умовах уже існуюче в Англії безробіття породило гострі соціальні конфлікти, бо завдало важкого вдару робітникам поліграфічної промисловості.
Проте власників газет ці ситуації мало турбували. Вони вживали усіх заходів, щоб використати новітні технології. А це удешевлювало виробництво тиражу газет, про що свідчать ось такі дані:
| Назви щоденних газет | Тираж у 1979 р. (січень-червень) | Тираж у 1980 р. (січень-червень) |
| “Сан” | 3.793.007 | 3.837.215 |
| “Дейлі Міррор” | 3.623.039 | 3.650.636 |
| “Дейлі Мейл” | 1.943.793 | 1.984.804 |
| “Таймс” | не виходила | 315.724 |
Звичайно, зростання тиражу не таке вже й високе. Але в умовах зниження виробництва в промисловості, в інших галузях економіки – це характерний показник того, що англійська преса вийшла із складної ситуації, стала ще потужнішою, а її вплив на суспільство посилився.
На рубежі 1980 – 1990-х рр. на вулиці Фліт-стріт стало набагато тихіше. Майже всі газетні видавництва перемістилися в інші місця, де більше простору й дешевше земля під друкарські корпуси, насичені новітньою технікою. Нині переважна частина центральних (“національних”) газет Британії випускається в так званій “Країні доків” (“Док лендс”) – районі морських причалів у гирлі Темзи, які відслужили свою службу. Як зауважує британіст С. Беглов, “імперія” освоїла нову територію. Це не просто зміна адреси. Це – зміна епох у газетній справі, викликана вимогами нової технології поліграфічного виробництва та боротьби газетно-журнальної преси за виживання в умовах конкуренції з боку “електронної” індустрії інформації, що стає все більш жорсткою [9].
Цей процес змін відбувався у “країні традицій” дуже болісно і зайняв досить тривалий час. Якщо вести відлік від початку 1960-х років, то в графу “втрат” слід занести 3 щоденні та 4 недільні газети. Їхні місця серед центральних газет посіли 4 нові щотижневі газети: “Сан” (1964), “Тудей” (1986), “Дейлі стар” (1978), “Індепендент” (1986), а також 3 недільні: “Санді міррор” (1963), “Санді телеграф” (1961), “Індепендент он санді” (1990). У 80-х роках у “національній” лізі спробували закріпитися ще 3 нових видання. Одне – недільне та 2 щоденних. Проте, не зумівши викроїти для себе достатній для виживання шматочок із загального рекламного пирога, кожне з них змушено було вже півроку – рік по тому вийти з гри.
Друга половина ХХ сторіччя – час неухильного скорочення тиражів щоденних і недільних газет і припинення виходу ілюстрованих журналів загального типу (на кшталт щотижневиків “Пікчер пост”, “Джон Булль” та ін.). Їх місце зайняли жіноча періодика, а також журнальні вкладки-додатки до недільних газет. Одна з причин – перебудова рекламного бізнесу. Рекламні кампанії з прицілом на масового споживача посіли помітне місце і на телевізійних каналах. Газети ж (як і видання журнального формату) нині могли розраховувати на отримання істотних прибутків від публікації оголошень лише в тому випадку, якщо вони забезпечували аудиторію цільової реклами – за родом занять та соціальним станом читачів, їхніми запитами матеріального та культурного характеру. Реклами яскравої, що сприяла закріпленню позитивного іміджу тієї чи іншої фірми.
Негативна динаміка поширення газет простежується на таких цифрах. Якщо на середину 1950-х років – пік післявоєнного буму газетної індустрії – загальний разовий наклад щоденних центральних і провінційних газет сягав 27 млн. прим., то на початок 90-х рр. скоротився до 18 млн. Ще більш серйозних втрат зазнали недільні газети: падіння сукупного разового тиражу майже вдвічі – з 28 до 14,5 – 15 млн. прим. [79; с. 22-23] і [103; с. 468].
Однак із цих статистичних показників зовсім не випливає висновок про таке ж неминуче падіння впливу газет як джерел інформації та рупорів громадської думки, їхньої ролі як “четвертої влади”. Зокрема, звертає на себе увагу та обставина, що в цілому кількість центральних видань не скоротилася. На тому ж, як і раніше, інформаційному просторі залишилось місце для 11 щоденних і 9 недільних газет, хоча деякі назви і змінилися.
Залишився незмінним і відсоток дорослих британців, які прочитують не менше однієї щоденної газети. Іншими словами, якщо англійці стали більш розбірливо та заощадливо витрачати гроші на придбання преси, щоб уникати дублювання тієї ж самої інформації, то, в свою чергу, і газети зробили чимало для того, щоб розширити коло висвітлюваних питань, урізноманітнити палітру жанрів і думок. А із цього правомірно випливає висновок про те, що ці газети могли продовжувати розраховувати на постійні контингенти читачів, котрі складаються роками і навіть десятиліттями. А заодно і на “прив’язаних” до цих контингентів рекламодавців.
Зарубіжні автори вважають, що в середині 80-х рр. ХХ ст. англійська преса остаточно почала існувати в ХХ ст. Впровадження нових технологій викликало великі сподівання, які певною мірою справдилися. Наприклад, за два роки бюджет редакції “Санді Таймс” зріс на 33%, газета відкрила свої бюро у Москві та Гонконгу, за допомогою супутникового зв’язку тиражується не лише в Британії, а й у Шотландії. “Нова ера” викликала і серйозні проблеми: група “Ньюс Інтернешнл” скоротила 5,5 тис. робочих місць, “Експрес Ньюспейпер” і “Міррор Груп” – по 4 тис. 600, “Асошіейтед Ньюспейпер” – 700. За два роки із 30 тис. поліграфістів було звільнено 15 тис. 400 чол.
Наступне десятиріччя підтвердило, що використання нових технологій не тільки не відмінило, а й підштовхнуло ринкові механізми, що регулюють діяльність британських мас-медіа. Наявний у Великобританії союз конкуренції та монополізації виявив себе з новою силою у процесі глобалізації інформаційного простору, тим більше, що країна широко представляє ті ЗМІ, які перестрибнули кордони Британських островів. Інтернаціональний характер продовжує зберігатися та поглиблюватися і в сфері власності на ЗМІ.
Сьогодні у Великобританії виходить близько 130 щоденних і недільних, 1400 тижневих і понад 6500 інших періодичних видань. Майже 90% британців читають регіональну або місцеву пресу. Загальний наклад національних газет у будні в середньому становить 13 млн. прим., а в неділю – 14,5 млн. прим., хоча загальна кількість читачів є значно більшою. Читання газет більше до вподоби чоловікам, аніж жінкам [18; с. 2].
За передбаченнями експертів, англійську пресу очікує чергова революція, що відбудеться завдяки використанню нової техніки і технологій не лише на рівні газетно-журнального виробництва, а й на всіх етапах внутрішньоредакційної роботи. Цю революцію називають “внутрішньоредакційною”. Навряд чи журналіст перетвориться на замкнутого одинака – “плаггі”, котрий замінив людське спілкування спілкуванням з інформаційною технікою [88; с. 51-52].
Але те, що журналістика набуває нових професійних якостей і рис – очевидно. Існують різні точки зору з приводу того, що переважатиме в пресі ХХІ ст. – фактографічність або коментування, аналіз, думка. Сучасний стан британської преси свідчить, що розвиток може отримати будь-яка з цих тенденцій. Не виключено, що вони ще дуже довго співіснуватимуть поряд, надаючи читачам зразки найвищої журналістської майстерності та найпримітивніші прийоми бульварно-жовтої преси. Мабуть, у цих протиріччях міститься джерело внутрішнього розвитку журналістики.