О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Розділ 3.

Періодика ХХ сторіччя

3.1. Періодичні видання Великобританії першої половини ХХ ст.

На газетно-журнальному ринку Великобританії з’явилися люди, які задаватимуть тон в англійській журналістиці упродовж першої половини ХХ ст. Це Макс Ейткен (згодом лорд Бівербрук), який купив у 1913 р. “Дейлі Експрес”, а також брати Беррі (згодом лорд Кемсл і лорд Кемроуз), котрі дебютували в 1901 і 1915 рр. і стали власниками “Дейлі Телеграф” і “Санді Таймс”. Як і колись, на провідних ролях перебували брати А. і Г. Хармсворти.

У 1903 р. Альфред Хармсворт стає пером Англії – лордом Норткліффом. Під час першої світової війни Норткліфф агітував за перемогу союзників, навіть різко критикував недостатньо (з його точки зору) сумлінних політиків. Це викликало скандал, газету спалювали, забирали з бібліотек. Проте з часом репутація Норткліффа була відновлена, громадська думка та влада оцінили його патріотизм. Норткліфф був відправлений у США у ролі голови британської військової місії.

У 1903 р. Хармсворти починають випускати ще одну щоденну газету – “Дейлі Міррор” (“Щоденне дзеркало”). Вона була задумана як дешеве видання, розраховане на домогосподарок і призначена для хатнього читання. Із часом “Дейлі Міррор” перетворилася на ще більш дешеве ілюстроване видання, просякнуте британським імперським духом.

У Гарольда Хармсворта (з 1914 р. – лорда Ротерміра) були й свої видання, в тому числі провінційні. На рубежі століть у Хармсвортів нараховувалося 6 щоденних газет у Лондоні, 2 за межами столиці, 14 щотижневиків, газета в Парижі. У 1910 р. вони заснували акціонерну кампанію “Амальгамейтед Прес”. Її капітал становив 1 млн. фунтів стерлінгів.

У 1914 р. імперія Хармсвортів розділилась: Ротермір став власником “Дейлі Міррор”, Норткліфф – “Таймс” і “Дейлі Мейл”. У 1922 р. помер Норткліфф, і “Таймс” купив лорд Астор. У 1921 р. заявила про себе газетна монополія лорда Каудрея. В цілому газетно-журнальний ринок було поділено, але боротьба між магнатами преси ще не завершилась.

Крім “Дейлі міррор”, у тому ж 1903 р. виникла ще одна масова газета – “Дейлі скетч” (“Щоденний нарис”).

На початку ХХ ст. посилюється рух, спрямований на формування політичних організацій, здатних відобразити інтереси англійських трудящих. У 1906 р. почала заявляти про себе як про серйозну політичну силу Робоча (Лейбористська) партія. У 1911 р. оформилася Британська соціалістична партія. На хвилі громадського піднесення виникла газета англійських робітників “Дейлі Геральд” – “Щоденний вісник” (1911 – 1964). Спочатку це була листівка, що розійшлася накладом 13 тис. прим. і відобразила вимоги страйкарів, звільнених з роботи. Поступово вона перетворилась на газету, яку видавала “Ліміт паблішінг компані”. Її позиція була більш радикальною, ніж платформа керівництва лейбористської партії.

“Дейлі Геральд” послідовно підтримувала боротьбу докерів, будівельників і шахтарів за свої права. Звичайно, що видання користувалося популярністю серед англійських робітників. У роки, що передували першій світовій війні, газета служила форумом гострих політичних дебатів, допомагаючи розгортанню широкого профспілкового руху. Але з початком першої світової війни її захлинула шовіністична хвиля, хоча з часом позиція газети зміниться.

У роки першої світової війни, незважаючи на лозунг “громадянського миру”, у Великобританії вже у 1915 р. почалася смуга страйків, викликаних важкими умовами життя трудящих. Антивоєнні сили країни об’єдналися навколо щотижневика Британської соціалістичної партії (1911) “Колл” – “Поклик” (1911-1921), котрий видавався (з 1916 р.) партійною більшістю. Це видання розглядається як безпосередній попередник англійської комуністичної преси.

На розвиток робітничого руху у Великобританії серйозно вплинула Жовтнева революція в Росії. Рух на її підтримку був пов’язаний із створенням Комуністичної партії Великобританії в 1920 р.

Результати першої світової війни мали суперечливі наслідки для Великобританії. Військові замовлення принесли величезні прибутки монополіям, що потягло за собою активізацію процесу концентрації виробництва та посилення позицій фінансового капіталу. Британська колоніальна імперія збільшилася на 2,6 млн. кв. км, а її населення – на 9 млн. чол. Міжнародні позиції країни були достатньо сильними. Разом з тим Британія зазнала і серйозних втрат: 743 тис. чол. були вбито і 1 млн. 693 тис. – поранено. Погіршився матеріальний стан трудящих, у країні зростала соціальна напруга.

У 1918 р. коаліційний уряд, який становили ліберали, консерватори та лейбористи, провів виборчу реформу: так, уперше жінки (після 30 років) отримали право обирати і бути обраними до парламенту. Змінювалося співвідношення політичних сил у країні. Втрачали свою лідируючу роль ліберали, поступово зростав вплив лейбористів. У 1924 р. був сформований перший лейбористський уряд. Профспілки, чисельність яких під час війни зросла у півтора рази, переживали етап серйозних внутрішніх розбіжностей. У 1920 р. виникла Комуністична партія Великобританії. Загалом 20-ті рр. характеризувалися наростанням страйкового руху, кульмінацією якого став загальний страйк 1926 р.

Цей період (до 1945 р. включно) виявився напруженим і для англійської преси. Активізувався процес монополізації в галузі газетно-журнальної справи. На думку англійського фахівця в галузі засобів інформації Р. Вільямса, “в економіці, що змінюється та регулюється новим масовим рекламним каналом, газети також змінюють становище незалежного приватного підприємства на статус члена капіталістичного об’єднання нового типу” [3; с. 42]. У 1921 р. 116 із 130 провінційних щоденних газет не були власністю монополій, у 1929 р. лише 69 із 113 вважали себе немонополізованими.

Монополізація газетно-журнального ринку Англії супроводжувалася жорстокою конкуренцією. Ротермір і брати Беррі змагалися у боротьбі за провінційну пресу; знищити один одного вони не змогли, і змушені були розділити сфери впливу. Позиції одного з братів Беррі – лорда Кемроуза – зміцнилися, коли в 1927 р. він став власником “Дейлі Телеграф”. Обсяг продажу газети, яка колись мала гігантський наклад, скоротився до 84 тис. прим. Але після “вливання” такого видання, як “Морнінг Пост”, аудиторія “Дейлі Телеграф енд Морнінг Пост” зросла до 100 тис. читачів, а до 1939 р. продавалося вже 750 тис. прим. У руках Кемроуза опинився концерн “Амальгамейтед прес” і газета “Файненшл Таймс”.

Імперія іншого брата Беррі – лорда Кемслі – включала в себе недільні видання (серед них – “Санді Таймс”), а також провінційні газети.

Лорд Ротермір – власник “Дейлі Мейл” – у 1928 р. заснував компанію “Норткліфф Ньюспейперс Лтд.”, що дозволило йому створити мережу провінційних вечірніх видань. Із 1934 р. він обіймав посаду президента Асоціації газетних підприємців.

Концерн “Одамс” придбав лондонську газету “Піпл” (“Люди”) і лейбористську “Дейлі Геральд” (відповідно у 1925 і 1929 рр.), які в пошуках своєї “ніші” на читацькому ринку змагалися з лордом Бівербруком – власником “Дейлі Експрес”.

Розвиток журнальної періодики Великобританії у 20-ті – 30-ті рр. не вирізнявся стабільністю. Поступово сходили зі сцени колись улюблені англійськими читачами щомісячники, їхнє місце займали нові видання.

Жіночі видання набувають стабільності лише на початку ХХ ст. Одним із перших видавців-засновників жіночих журналів у Британії був лорд Норткліфф, який і забезпечив стабільне регулярне видання жіночих видань. Але в основі цієї стабільності лежали гроші, а не цілеспрямована політика правлячого кабінету чи розвиток феміністського руху. У 1925 р. вийшов щомісячний журнал “Модерн Вумен” (“Сучасна жінка”), за ним побачили світ “Вумен енд Хоум” (“Жінка і дім”), “Май Хоум” (“Мій дім”), “Вумен енд Б’юті” (“Жінка і краса”), “Еврі Вумен” (“Кожна жінка”), більшість з цих видань перестали виходити під час війни або були тоді ж призупинені.

Серед журналів типу “мегезін” виділявся “Кантрі Мен” (“Сільський житель”), створений Дж. У. Роберсоном у 1927 р. Це видання кишенькового формату стисло й лаконічно висвітлювало події, що відбувалися в провінції. “Кантрі Мен” користувався популярністю, яку, на думку істориків журналістики, можна було порівняти з відомістю американського “Рідерз Дайджест”.

Втілити в життя концепцію Генрі Люса (засновника відомого американського журналу “Тайм”) спробував в Англії Тібор Корда в “Ньюс Рев’ю” – “Огляд новин” (1936), а потім і концерн “Одамс”, до якого перейшло це видання. У 1938 р. з’явився національний ілюстрований щотижневик “Пікчер Пост” (“Ілюстрована пошта”), видавцем якої був Едвард Халтон. Перший номер “Пікчер Пост” розійшовся в кількості 750 тис. прим.

Принципово новим явищем в історії стало виникнення “Радіо Таймс” (1923) і “Ліснер” – “Слухач” (1929), що тісно пов’язали свою долю з англійським радіомовленням. Обидва щоквартальні журнали видавалися Бі-Бі-Сі.

Болісною виявилася для Великобританії світова економічна криза кінця 20-х – початку 30-х рр., хоча порівняно із США, Німеччиною та Францією її економіка постраждала менше. Національний уряд, що об’єднав лейбористів, лібералів і консерваторів, намагався знайти вихід з кризи шляхом наступу на права трудящих. Закон “Про підбурювання до заколоту” (1934) передбачав суворі покарання за антивійськову пропаганду.

У 1932 р. Освальд Мослі створив Британську спілку фашистів, з’явився ряд профашистських організацій. Але, на думку істориків, “фашистський рух в Англії не зміг створити собі масової опори, як це було в Італії та Німеччині. Англійська буржуазія мала достатньо можливостей для використання в своїх інтересах парламентської системи і не вважала за потрібне просити допомогу у фашистів щодо управління країною. Робітничий клас Англії висловив своє негативне ставлення до фашизму і дав рішучу відсіч провокаціям молодчиків Мослі. Фашистский рух опинився в ізоляції” [36; с. 61].

В умовах наростання військової загрози країна пережила ще одну економічну кризу.

Якщо на початку Другої світової війни у певних політичних кіл Великобританії існували ілюзії з приводу того, що “дивна війна” (до травня 1940 р.) не носитиме затяжного характеру, то після поразки Франції, Бельгії та Нідерландів стало очевидним, що становище загострилося до межі. Серйозної шкоди завдали Англії (особливо її мирному населенню) масовані гітлеровські бомбардування, у ході яких (серпень 1940 р. – травень 1941 р.) було скинуто 190 тис. бомб. Близько 40 тис. чол. загинуло, 46 тис. було поранено.

У 1941 р. військовим командуванням Великобританії та США було розроблено план, в якому Німеччина визнавалася ворогом номер один, а Європа – основним театром військових дій. Посилилася активність британських військ в Африці. У день початку Великої Вітчизняної війни прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль висловив намір надати допомогу Радянському Союзу; союзницькі відносини між країнами були встановлені 12 липня 1941 р. Цікаво, що постійним представником В. Черчілля у Кремлі був його особистий друг лорд Бівербрук.

У серпні 1941 р. було прийнято Атлантичну хартію, яка підкреслила необхідність боротьби з фашизмом. У 1942 р. завершився процес створення антигітлерівської коаліції, але другий фронт було відкрито лише в 1944 р. Великобританія відіграла істотну роль у підготовці операції “Оверлорд”. Московська і Тегеранська конференції (1943), а також Кримська та Потсдамська (1945) визначили позицію Великобританії у боротьбі проти гітлерівської Німеччини та її уявлення про характер післявоєнного світу.

У період, що розглядається, великою насиченістю вирізнялося культурне життя країни. Література та мистецтво зазнали на собі величезного впливу суспільних процесів, що розгорнулися в Англії, і найбільших соціальних потрясінь ХХ ст.

Можна назвати значну кількість літературної, музичної, дитячої та наукової періодики: “М’юзик енд Леттерз” – “Музика та література” (1920), “Джіогрефікел Мегезін” – “Географічний журнал” (1935), “Уорлд Рев’ю” – “Всесвітній огляд” (1936), “Джон О’Ландн’с Віклі” – “Щотижневик Джона О’Лондона” (1919), “Еврібоді” – “Для всіх” (1927), “Чілдренс Ньюспейпер” – “Дитяча газета” (1919). Не всім дорогокоштовним виданням вдалося вистояти: зникли “Критеріон” після порівняно короткого часу існування в 20 – 30-ті рр., “Ландн Мерк’юрі” – “Лондонський вісник” (1919), “Ріелітів” – “Реаліст” (1929), “Лайф енд леттерс” (“Життя та листи”) та багато інших.

Соціально-політичне розмежування англійської преси, яке виразно виявилося в ХІХ ст., набуло нової гостроти в 20-ті рр. ХХ ст. Після організаційного оформлення Комуністичної партії Великобританії одне за одним з’являються пов’язані з нею видання. Першим центральним органом партії, що носив просвітницький, теоретичний характер, була газета “Ком’юніст” – “Комуніст” (1920 – 1923). У 1921 р. був засновано щомісячний робітничий журнал “Лейбор манслі” (“Щомісячник робітників”) і щотижневик “Санді Воркер” (“Робітнича неділя”). Після закриття газети “Ком’юніст” завдання більш тіснішого об’єднання пропаганди і агітації намагався вирішити щотижневик “Воркерс Віклі” – “Щотижневик робітників” (1923 – 1927), спадкоємницею якого, у свою чергу, стала газета “Воркерс Лайф” – “Життя робітників” (1927 – 1928), що очолила боротьбу безробітних в умовах економічної кризи.

Новим етапом у розвитку комуністичної преси Великобританії став вихід у світ щоденної газети “Дейлі уоркер” (“Щоденний робітник”) 1 січня 1930 р. (перший редактор – Дж. Кембелл), яка користувалася великою популярністю у своїх читачів. У 1935 р. Ліга комуністичної молоді заснувала газету “Челлендж” (“Виклик”). Напередодні другої світової війни ліва англійська преса користувалася великою популярністю. У 1939 р. “Дейлі уоркер” продавала 50 тис. прим. щодня, що становило близько чверті тиражу “Таймс”.

Політичне протистояння різних таборів англійської преси посилилося по мірі наростання військової небезпеки. Військові амбіції Гітлера підтримував лорд Ротермір (що принесло йому репутацію політично безвідповідальної людини). Незважаючи на те, що в Англії не вдалося створити єдиний фронт (як, приміром, це відбулось у Франції, де Народний фронт став потужною антифашистською силою), антивійськовий рух також став важливим чинником громадського життя. Він зачепив широкі верстви населення, його представляли різні партії та політичні угруповання, з ним були пов’язані й різні періодичні видання. Антивійськові виступи були постійними на сторінках “Дейлі уоркер”, “Ком’юніст Рев’ю” – “Комуністичний огляд” (1921) – теоретичного органу компартії, “Модерн Куотерлі” – “Сучасний щоквартальник“ (1938) – наукового марксистського журналу.

Демократичні цінності світової та національної культури виборював журнал “Ландн Афродайт” – “Лондонська Афродита” (1928), створений лівими письменниками та публіцистами Дж. Ліндсеєм і П. Р. Стефенсоном.У 30-ті рр. було відкрито Клуб лівої книги, який займався видавничою діяльністю. Інтелігенція об’єднувалася навколо журналу “Сторм” – “Буря” (1933) і щомісячника “Лефт Рев’ю” – “Лівий огляд” (1934) – органу британської секції Міжнародного об’єднання революційних письменників. У 30-ті рр. виникає Товариство друзів СРСР, що видавало журнал “Раша Тудей” (“Росія сьогодні”).

Багато представників творчої інтелігенції взяли участь у війні в Іспанії (1936 – 1938), яка для деяких з них закінчилася трагічно: Ральф Фокс (1901 – 1937), один із засновників “Лефт Рев’ю”, загинув під Мадридом (його книга “Роман і народ” вийшла посмертно), загинули критик-марксист Крістофер Колдуелл (1909 – 1937), Джон Корнфорд (1915 – 1936), який видавав журнали “Кембрідж Лефт” (“Кембріджський лівий”) і “Стьюдент Вангард” (“Студентський авангард”).

У 1936 р. до Іспанії виїздить у ролі кореспондента кількох англійських видань Кім Філбі (з 1934 р. – співробітник радянської розвідки). Через деякий час Філбі стає офіційним та єдиним кореспондентом “Таймс” у таборі генерала Франко, якому імпонувала журналістська діяльність Філбі.

Англійська преса відчула на собі увесь тягар військового часу. Одним з її перших завдань було збереження видавничої бази, щоб у випадку непередбачених обставин діяльність преси зберігала максимально можливу стабільність. Уже у вересні 1940 р. були серйозно пошкоджені будинки “Івнінг Стандард” (“Вечірній прапор”), “Дейлі Геральд”, “Таймс”, “Дейлі Скетч”, у грудні – “Дейлі Телеграф”. У травні 1941 р. постраждали редакції та друкарні “Морнінг Едвертайзер”, “Дейлі Ньюс”, “Ньюс оф зе Уорлд”, “Уорлд’с Прес Ньюс” (“Новини світової преси”), “Дейлі Геральд”. Одна з бомб влучила у приміщення, де зберігалися стародруки, а також газети XVIIІ і ХІХ ст. Усіх їх було знищено. Збереглися лише стародруки, які знаходились у підвалах Британського національного музею або перебували за кордоном (приміром, найбільш повний комплект “Ревю” Д. Дефо зберігається у Бібліотеці конгресу США).

З’явилася практика випускати видання, що залишилися без приміщень або обладнання, у редакціях своїх сусідів, наприклад “Мідленд Дейлі Телеграф” (“Щоденний телеграф Мідленда”) з Ковентрі виходила в офісі “Бірмінгем Газетт” (“Бірмінгемська газета”).

Друга світова війна велася на багатьох фронтах і в багатьох регіонах світу, що вимагало величезної мобільності журналістського корпусу. Англійські кореспонденти висвітлювали події в Данії, Норвегії, Бельгії, Франції, Північній Африці, Бірмі, на Далекому Сході. Незважаючи на збільшення маси інформації, одержуваної пресою, багато газет і журналів змушені були зменшити свій обсяг, видання деяких (це стосувалося переважно журналів) було призупинено.

У роки війни в Англії виходила преса еміграції – тих, хто боровся з фашистським режимом. У друкарні “Таймс” друкувалася американська військова газета “Старз енд Страйпс” (“Зірки і смуги”).

У 1941 р. відділ інформації МЗС СРСР у Лондоні почав видавати щоденну газету “Сов’єт Уо Ньюс” – “Советские военные новости” (“Радянські військові новини”) і щотижневик під такою ж назвою. За аналогією у СРСР із 1942 р. міністерство інформації Великобританії випускало щотижневик “Британський союзник”. Обмін виданнями припинився в роки “холодної війни”.

Під час Другої світової війни по відношенню до преси було прийнято ряд нових обмежень: зокрема, було запроваджено систему так званої добровільної цензури. Її мета “полягала в тому, щоб не пропустити у відкриту пресу матеріали, які могли б видати ворогові інформацію, цінну з точки зору ведення війни. Система ця передбачала контроль над фактами, а не над думками”, але водночас до Закону про охорону держави “були додані два нові параграфи, спрямовані якраз проти свободи висловлення думок. Вони дозволяли міністру внутрішніх справ заборонити будь-яке видання за своїм особистим розсудом” [82; с. 9]. Фактично йшлося про військову цензуру та самоцензуру. Запровадження цензури, а також фінансові труднощі наклали серйозний відбиток на діяльність газет і журналів країни.

Без пред’явлення звинувачень 21 січня 1941 р. була закрита “Дейлі уоркер”, а також невеличке видання “Вік” (“Тиждень”), що поширювалася лише передплатою. Заборона була знята 7 вересня 1942 р. Серйозне попередження було зроблено газеті “Дейлі Міррор”, яка надрукувала карикатуру, здатну, на думку офіційних осіб, викликати поразницькі настрої. Реакція преси була неоднозначною. “Дейлі Геральд” заявила: “У сто разів розважливіше дозволити газеті писати дурниці, ніж здійснювати акцію, що може підірвати віру громадськості у незалежність”.

Таким чином, англійська преса за час війни не зазнала суттєвих втрат. Із 1937 до 1947 р. дещо скоротилася чисельність національних і провінційних недільних видань, але зріс їхній тираж. Кількість національних щоденних видань залишилася незмінною, однак їхні наклади збільшились. Стало менше провінційних ранкових видань, але вони почали виходити великими накладами. Та ж тенденція виявилася і в сфері щотижневої преси, що говорить про динаміку процесу її концентрації. Наприкінці 40-х і в 50-ті рр. на 41 прес-концерн Англії припадало 57% загального комерційного обігу 542 газетних підприємств. Більша частина газетно-журнального ринку в цей час була поділена між провідними прес-концернами.

Однією з найпотужніших стала група “Дейлі Міррор Ньюспейпер” (нею володів родич Ротерміра Сесіль Кінг). Основними виданнями групи були “Дейлі Міррор” і “Санді Пікторіел”. Крім газет і журналів в Англії, Сесілю Кінгу належали газети в Африці. Він вкладав кошти в пресу Австралії, а також у комерційне телебачення Англії та Австралії. Із 1959 р. С. Кінгу належав концерн “Амальгамейтед Прес”. “Одамс Прес Груп” (А. Дункан) володіла, окрім “Дейлі Геральд”, багатьма газетами та журналами в Англії. “Рой Томсон Ньюспейперз” (колишня “Кемслі Ньюспейперз”) стала власником “Санді Таймс” і “Санді Грефік”. “Асошіейтед Ньюспейперз” Ротерміра не лише контролювала лондонські газети (“Дейлі Мейл”, “Дейлі Скетч”, “Івнінг Ньюс” і “Санді Діспетч”), провінційну пресу та зарубіжні видання, але й вкладала капітал у виробництво газетного паперу, залізорудні родовища, у комерційне телебачення.

Серед магнатів газетно-журнального бізнесу у 50-ті рр. в Англії виділялися також Джон Еллерман (“Ілюстрейтед Ньюспейперз”), Гарольд Дрейтон (“Юнайтед Ньюспейперз”), лорд Каудрей (“Вестмінстер Прес Провіншл Ньюспейперз”), Гарольд Хармсворт (“Хармсворт Ньюспейперз Лтд.” та “Асошіейтед ньюспейперс”).

Перші десятиріччя після закінчення Другої світової війни для Великобританії були складним й динамічним періодом. З одного боку, у країні відбувалося посилення ролі монополій. Концентрація капіталу в газетно-видавничій індустрії невпинно продовжувалась. Про це, зокрема, свідчить той факт, що за 20 перших післявоєнних років кількість газетних монополій різко зменшилася: утворилося 7 корпорацій. У той час, як до Другої світової війни в Англії існувало 490 газетно-журнальних монополій. До середини 70-х рр. ХХ ст. у руках 7 газетно-журнальних концернів зосереджено три четвертих тиражу всіх англійських газет.

Проте з другого боку, розгорнувся процес націоналізації вугільної та газової промисловості, електростанцій, внутрішнього транспорту, цивільної авіації. Лейбористи висунули програму “демократичного соціалізму”, водночас зробивши більш жорсткою податкову політику та проводячи заморожування заробітної платі. Така політика дуже швидко викликала розчарування та незадоволення мас, і в 1951 р. до влади приходять консерватори. У 1954 р. під гаслом “кожний – капіталіст!” розгорнулася кампанія за придбання робітниками акцій великих промислових підприємств, яка була активно підтримана консерваторами і викликала нове поглиблення соціальних суперечностей.

Наприкінці 40-х рр. розпочався розпад колоніальної системи (його кульмінацією стануть 60-ті рр. ХХ ст.).

Промова Вінстона Черчілля у Фултоні (США) в 1946 р. поклала початок тривалому періоду протистояння капіталізму та соціалізму в умовах біполярного світу.

Монополізація преси у 50-ті рр. ХХ ст. не могла не хвилювати англійську громадськість, однак обговорення цієї проблеми не внесло яких-небудь змін у розвиток англійської журналістики.

У 50-ті рр. зміцнюються зв’язки влади і власників газетно-журнального ринку Англії. Ця тенденція виявилася ще в роки Другої світової війни, коли лорд Кемроуз і лорд Бівербрук займали важливі державні посади.

На думку Г. Герда, в середині ХХ ст. становище англійської преси було виключно стабільним. Багато в чому це пояснювалося зростання реклами та постійною орієнтацією на різноманітні групи, що становили читацьку аудиторію. Журналісти пристосувалися до нових ритмів життя, відмовлялися від помпезного стилю. Пожвавішала подача матеріалів на першій полосі, збільшився обсяг міжнародної інформації, став цікавішим ілюстративний матеріал. У 50-ті рр. ще не було втрачено інтерес до серйозної журналістики, який зріс під час війни. Свідчення цьому – успіх журналу “Спектейтор” у післявоєнний час, коли видання не лише збільшило обсяг продажу всередині країни, а й стало відомим за кордоном.

Але тим не менше на рубежі 50 – 60-х рр. ХХ ст. специфіку англійської преси визначали видання, що лідирували на той час серед якісних і масових газет. Звичайно, це була “Таймс”. У 1959 р. набула загальнонаціонального характеру “Манчестер Гардіан”, перейменована на “Гардіан” (150 тис. прим.). Найбільш багатотиражною з якісних газет стала “Дейлі Телеграф енд Морнінг Пост” (1 млн. прим.). Виживши у тривалій конкурентній боротьбі, заявила про себе як про серйозне та інформоване видання “Файненшл Таймс”.

Серед масових газет перше місце за накладом займала “Дейлі Міррор” (4 млн. 700 тис. прим.), далі йшли “Дейлі Експрес” (4 млн.), “Дейлі Мейл” (2 млн.) і “Дейлі Скетч” (1 млн. прим.). Скандальну “Ньюс оф зе Уорлд” по неділях читали 16 млн. чол.

Характер серйозного видання вдалося зберегти найстарішій англійській газеті “Обсервер” (“Спостерігач”). Поза конкуренцією в середині 50-х рр. залишався гумористичний журнал “Панч” (1842).

Після війни фінансових труднощів зазнала комуністична преса. Якщо наприкінці війни тираж “Дейлі уоркер” становив 102 тис. прим., то до середини 50-х рр. він знизився до 83 тис. 422 прим. “Дейлі уоркер” продовжувала залишатися єдиною щоденною газетою компартії. У 1957 р. почав виходити теоретичний щомісячний журнал

Blog

О. К. Мелещенко Історія журналістики Великобританії